У одному з позаминулих життів, в період Харкова та роботи у "Unisef" на лінії розмежування (Луганщина) і Балаклеї після вибухів, я майже рік прожила у страшеній депресії після вигорання.Фарби життя потускніли, я не відчувала нічого.
Пілігрім
І вони телефонують мені, поки ловить сигнал і вистачає сил
-знаєш, дім наш без світла зовсім застиг, у чайнику на лід перетворилась вода, йдуть ще більші морози, крадеться біда
-посміхаються, скільки вистачає сил: ось написана музика, заціни,
Дніпро замерз,
то ми ходили в неділю годувати голубів, ой як весело то було, адже жив
Сплять у шапках, закутались у пальто, ось на днях запалав в хаті туристичний балон, обійшлось
Газом гріють цеглини посеред квартир
Дорогі мені мешканці мегаполісу номер один
По незламності неймовірних людей-
Вони вірять,що змінять цей світ їхні листи,
Двадцять перше сторіччя, ось-ось ми шагнемо на Марс і придумаємо фантастичні будинки там
Ну а поки ми тут- йде війна, мерзне Київ
Без світла і без тепла,
Виживання вдень, а уночі
Мов вампіри
Ракети ворожі летять,
Хто лишиться на ранок живим- неможливо звечора знати
Це підгруння для розпачу,
А чотири роки щодня люди вперто йдуть в новий день-
годувати себе, діточок, українських солдат,
всіх у скруті
і на вулиці кошенят
Тссс, чуєш? Пишуть мені,
Що прорвемось і переможемо, хочуть сказати
Йдуть морози страшні
А я маю до світу кричати
Поки пишуть і поки живі
І донат на їжу для кошенят
-знаєш, дім наш без світла зовсім застиг, у чайнику на лід перетворилась вода, йдуть ще більші морози, крадеться біда
-посміхаються, скільки вистачає сил: ось написана музика, заціни,
Дніпро замерз,
то ми ходили в неділю годувати голубів, ой як весело то було, адже жив
Сплять у шапках, закутались у пальто, ось на днях запалав в хаті туристичний балон, обійшлось
Газом гріють цеглини посеред квартир
Дорогі мені мешканці мегаполісу номер один
По незламності неймовірних людей-
Вони вірять,що змінять цей світ їхні листи,
Двадцять перше сторіччя, ось-ось ми шагнемо на Марс і придумаємо фантастичні будинки там
Ну а поки ми тут- йде війна, мерзне Київ
Без світла і без тепла,
Виживання вдень, а уночі
Мов вампіри
Ракети ворожі летять,
Хто лишиться на ранок живим- неможливо звечора знати
Це підгруння для розпачу,
А чотири роки щодня люди вперто йдуть в новий день-
годувати себе, діточок, українських солдат,
всіх у скруті
і на вулиці кошенят
Тссс, чуєш? Пишуть мені,
Що прорвемось і переможемо, хочуть сказати
Йдуть морози страшні
А я маю до світу кричати
Поки пишуть і поки живі
І донат на їжу для кошенят
Вранішній біг в школу з Марією.
Повернення додому.Збори сонного Міри до садочка.Він бешкетує,робити вигляд, що спить.Давід не в дусі і кусається.Боляче.Одягаю Міру, а він ридає,бо не їде у колясці,адже в колясці їде Давід.Вони ридають вдвох,а я похапцем одягаюсь.У нас 5 хвилин, поки мегера дитсадиковна закриє двері.Я прошу Міру пришвидшитись,він ридає,бо хоче йти сам.В мене прорізаються сльози, соплі, кашель.Я бляха ледь дихаю серед цієї краси, як,як пришвидшитись? Возик з Давою важкий.Виноградник, небо, гори.
Лакшері види для фото.В мене язик на плечі і два хлопця у сльозах.Ось за мить жінка з обличчям незадоволеного срібного баранця буде виказувати своє ″фе″ мовою, яку я не до кінця розумію.
Їй абсолютно насрати на трьох малят, два кола по селу і мій стан, в якому краще лежати і лікуватись.Якщо Міра пропустить заняття без підтверджуючих паперів,мені прийдуть листи від директора садка, запити до лікаря і якась адміністративна чухня.
Я б клала на те з прибором, але тут є практика забирати дітей.
Я стресую.Мені холодно, жарко, я тягну малят, розповідаю чотирьохрічці про вибір, а він тупотить поруч.Хочеться пити.Сподіваюсь, у садочку йому дадуть води.Дім, ще, ще.
Поворот до садочка.Ліфт, диво технології, бо в селі є дім престарелих.Там відпочивають багаті старі, а працюють молоді біженці за 150-300 франків на місяць плюсу до соціалу.Це паралельний світ, де у молодості ти маєш звикнути до системи, а далі вона тебе понесе.
В нашому українському світі ти вриваєшься в життя з юності і у 35-40 років вже доволі потертий о каміння мироустрію.Тут у 40 ти ще кошеня,підліток.Справжнє життя настає на пенсії.Я,відволікаюсь на мить на пейзажі й думки, затаскую коляску до ліфта.Кашляю, дихаю.Красивим зеленим подвір'ям повз прозорі стіни садочку ми йдемо до входу.Вже з десяток малят за круглим столиком спостерігають за нашим приходом. Три хвилини на десяту.Три хвилини як двері закриті.Я чекаю ще дві і йду до скляної стін,за якою всі діти і вихователька, вона тут років 40 всіх стриже під лінійку.Я небезпечна для неї, я не стригусь.Антіприклад слухняним швейцарським дітям-так можна.З іншого боку, я просто живу своє життя і щоранку в два кола таскаю трьох малят до закладів освіти, тож можу і запізнитись.Обираючи між запізнитись і не з'явитись-обираю перше.О, скоріше ж одужати!Так важко дихати і сил обмаль.Обговорювати свій стан з нею нема сенсу, вона алгоритм,який сам себе породив.Я просто підходжу до скла,за яким вона.Вихователька з перекошеним обличчям(певно, є курс для передачі емоцій гніву,сертифікований), показує мені на годинник на руці.Малята спостерігають.Мої у вхідних дверей.Я потискаю плечима.Показую пальцями людину, що йде додому.Думаю:'Та нахер, хай подрімає малий вдома, нащо цей перфоманс з покаранням очікуванням?″ Вона щось жестикулює.
Я вже пішла за малятами,метр і з ними,кажу-додому вертаємось,хлопці.Міра засмучений.Проходжу повз вікна,де всі,машу їй рукою,мов,чао,какао,і показую пальцями,ми додому топ-топ.Краш системи, відмова, невірні дані.
Підривається,біжить на вхід.Я затовкую Міру з рюкзаком.На вопль-″ви запізнились аж на 3 хвилини″ викашлюю в глибину садочку залишки грипу,повертаючи його в середовище,звідки малий його приніс, посміхаюсь і кочу возик до магазину.
Мені потрібен сир,сок,вода мінеральна,пластівці дітям, цигарки.
По красивенним пейзажам ми доповзаємо в наш-не наш дім.
Я потна, зла,втомлена,засмучена,
нагримала на чоловіка телефоном, ледь не плачу.
На годиннику 9.15 ранку.
Лише понеділок.
Цю сторінку свого життя можу назвати ″Криві оберти інтеграції″.
Повернення додому.Збори сонного Міри до садочка.Він бешкетує,робити вигляд, що спить.Давід не в дусі і кусається.Боляче.Одягаю Міру, а він ридає,бо не їде у колясці,адже в колясці їде Давід.Вони ридають вдвох,а я похапцем одягаюсь.У нас 5 хвилин, поки мегера дитсадиковна закриє двері.Я прошу Міру пришвидшитись,він ридає,бо хоче йти сам.В мене прорізаються сльози, соплі, кашель.Я бляха ледь дихаю серед цієї краси, як,як пришвидшитись? Возик з Давою важкий.Виноградник, небо, гори.
Лакшері види для фото.В мене язик на плечі і два хлопця у сльозах.Ось за мить жінка з обличчям незадоволеного срібного баранця буде виказувати своє ″фе″ мовою, яку я не до кінця розумію.
Їй абсолютно насрати на трьох малят, два кола по селу і мій стан, в якому краще лежати і лікуватись.Якщо Міра пропустить заняття без підтверджуючих паперів,мені прийдуть листи від директора садка, запити до лікаря і якась адміністративна чухня.
Я б клала на те з прибором, але тут є практика забирати дітей.
Я стресую.Мені холодно, жарко, я тягну малят, розповідаю чотирьохрічці про вибір, а він тупотить поруч.Хочеться пити.Сподіваюсь, у садочку йому дадуть води.Дім, ще, ще.
Поворот до садочка.Ліфт, диво технології, бо в селі є дім престарелих.Там відпочивають багаті старі, а працюють молоді біженці за 150-300 франків на місяць плюсу до соціалу.Це паралельний світ, де у молодості ти маєш звикнути до системи, а далі вона тебе понесе.
В нашому українському світі ти вриваєшься в життя з юності і у 35-40 років вже доволі потертий о каміння мироустрію.Тут у 40 ти ще кошеня,підліток.Справжнє життя настає на пенсії.Я,відволікаюсь на мить на пейзажі й думки, затаскую коляску до ліфта.Кашляю, дихаю.Красивим зеленим подвір'ям повз прозорі стіни садочку ми йдемо до входу.Вже з десяток малят за круглим столиком спостерігають за нашим приходом. Три хвилини на десяту.Три хвилини як двері закриті.Я чекаю ще дві і йду до скляної стін,за якою всі діти і вихователька, вона тут років 40 всіх стриже під лінійку.Я небезпечна для неї, я не стригусь.Антіприклад слухняним швейцарським дітям-так можна.З іншого боку, я просто живу своє життя і щоранку в два кола таскаю трьох малят до закладів освіти, тож можу і запізнитись.Обираючи між запізнитись і не з'явитись-обираю перше.О, скоріше ж одужати!Так важко дихати і сил обмаль.Обговорювати свій стан з нею нема сенсу, вона алгоритм,який сам себе породив.Я просто підходжу до скла,за яким вона.Вихователька з перекошеним обличчям(певно, є курс для передачі емоцій гніву,сертифікований), показує мені на годинник на руці.Малята спостерігають.Мої у вхідних дверей.Я потискаю плечима.Показую пальцями людину, що йде додому.Думаю:'Та нахер, хай подрімає малий вдома, нащо цей перфоманс з покаранням очікуванням?″ Вона щось жестикулює.
Я вже пішла за малятами,метр і з ними,кажу-додому вертаємось,хлопці.Міра засмучений.Проходжу повз вікна,де всі,машу їй рукою,мов,чао,какао,і показую пальцями,ми додому топ-топ.Краш системи, відмова, невірні дані.
Підривається,біжить на вхід.Я затовкую Міру з рюкзаком.На вопль-″ви запізнились аж на 3 хвилини″ викашлюю в глибину садочку залишки грипу,повертаючи його в середовище,звідки малий його приніс, посміхаюсь і кочу возик до магазину.
Мені потрібен сир,сок,вода мінеральна,пластівці дітям, цигарки.
По красивенним пейзажам ми доповзаємо в наш-не наш дім.
Я потна, зла,втомлена,засмучена,
нагримала на чоловіка телефоном, ледь не плачу.
На годиннику 9.15 ранку.
Лише понеділок.
Цю сторінку свого життя можу назвати ″Криві оберти інтеграції″.
Я довго наважувалась на цей крок.Але згадувала свого хрещеного останні дні часто, то вирішила знайти його цифрові сліди. Телефонного зв'язку з окупованими територіями нема з 2022, а в соціальних мережах шукати його марно, він нелюдимий.Але ж лишились спільні знайомі, які могли б згадувати його в своїх життєвих,тож спробувала. І уночі в Швейцарії відкрила заборонено у нас,а колись популярну мережу вк.План був простий-прошерстити по-швидкому список контактів, пройтись їхніми сторінками.Інститут пронесся перед моїми очима.Віртуальний візит інкогніто був вельми цікавим.Оце одвічне зі стендапів-″Хто ці старі товсті люди?″- працює,плюс.Певно,щоб не відчувати чогось,вони їли, тому всі,кого я пам'ятала прозорими й веселими-товсті з пихатими пиками. Друге-що за дикість вони пишуть у себе,йой.Наочно- з приходом рашки інтелект не вітається.Сумна статистика-університетських не більше 20% десь в Україні чи у світі, 80% поділились навпіл: рашка чи окупована Донеччина.Укорінились,звикли,почали виправдовувати все,
аби не думати і не змінюватись.Іллюзія добробуту у мордорі.
Інтер'єри в імперському стилі на замовлення нуворішів-окупантів, вони ж дизайнери.
Я задумалась - в який момент людина так занадто цінує, все,що має і боїться втратити, що обирає втратити себе, душу, сміливість обирати,чесність? Ідея, що я десь пропрацюю 20-30 років за дипломом і не побачу світу, мене жахала ще перед дипломуванням. Далі шлях був би визначений іншими: доучілась-давай ***шити, малюй інтер'єри,стрігі бабло.Дизайн це прекрасно, коли не робиш його вбивцям.
Гроші чудові,коли не на крові.
Принципи.Я маю принципи і допитливість, тож за ці роки ким лишень не була-всім,ким хотіла-була,є і буду.
У свободі є багато відповідальності-сама має визначати власні межі і стрибати через власні страхи.Коли хтось розповідає тобі як жити-нє, я своїм ходом.
Моїх колишніх однокурсників стабільність стагнації влаштувала.Смішні у виставлених безкінечних родинних фотосесіях в соц.мережі-сматрітє, у нас всьо как у людей.
Не у всіх.Деякі сторінки видалені мережею за думки.
Я зі вдячністю помічаю адекватів.Дехто помер.Багато чоловіків,колишніх натхнених юнаків, помирали увісні.Серце не витримувало.Реальність окупованих міст,від якої нема сил втекти фізично, вбиває.
Сум.Як вони там живуть, випотрошені з пустима очима або з поглядами упоротих ман'яків колишні майбутні великі архітектори і дизайнери?
Тепер я побачила сама.
З плюсів - знайшла милий фотоальбом 2006 року, погуляла нашими аудиторіями подумки.
Хрещений не обізвався.Серед згаданих померлих у реквіємі щасливого життя його нема.По цим часам то добра новина.
Я пишаюсь собою за сміливість жити вільно.Буває лячно і важко, але воно того варто.
аби не думати і не змінюватись.Іллюзія добробуту у мордорі.
Інтер'єри в імперському стилі на замовлення нуворішів-окупантів, вони ж дизайнери.
Я задумалась - в який момент людина так занадто цінує, все,що має і боїться втратити, що обирає втратити себе, душу, сміливість обирати,чесність? Ідея, що я десь пропрацюю 20-30 років за дипломом і не побачу світу, мене жахала ще перед дипломуванням. Далі шлях був би визначений іншими: доучілась-давай ***шити, малюй інтер'єри,стрігі бабло.Дизайн це прекрасно, коли не робиш його вбивцям.
Гроші чудові,коли не на крові.
Принципи.Я маю принципи і допитливість, тож за ці роки ким лишень не була-всім,ким хотіла-була,є і буду.
У свободі є багато відповідальності-сама має визначати власні межі і стрибати через власні страхи.Коли хтось розповідає тобі як жити-нє, я своїм ходом.
Моїх колишніх однокурсників стабільність стагнації влаштувала.Смішні у виставлених безкінечних родинних фотосесіях в соц.мережі-сматрітє, у нас всьо как у людей.
Не у всіх.Деякі сторінки видалені мережею за думки.
Я зі вдячністю помічаю адекватів.Дехто помер.Багато чоловіків,колишніх натхнених юнаків, помирали увісні.Серце не витримувало.Реальність окупованих міст,від якої нема сил втекти фізично, вбиває.
Сум.Як вони там живуть, випотрошені з пустима очима або з поглядами упоротих ман'яків колишні майбутні великі архітектори і дизайнери?
Тепер я побачила сама.
З плюсів - знайшла милий фотоальбом 2006 року, погуляла нашими аудиторіями подумки.
Хрещений не обізвався.Серед згаданих померлих у реквіємі щасливого життя його нема.По цим часам то добра новина.
Я пишаюсь собою за сміливість жити вільно.Буває лячно і важко, але воно того варто.
Я, Гуцулка, архітекторка за фахом і переселенка з Донецька, закохана у Київ.
В перший свій приїзд туманної осені 2009 року я не зрозуміла Місто.
Не встигла.Ми групою спортсменів поспіхом зі залізничного вокзалу жухнули до метро. Мій перший спуск у метрополітен, відчуття натовпу, який обіймає та поглинає тебе, ритмічний стукіт коліс підземного потягу, відчуття руху зачарували мене.
Коротка подорож по промоклому Хрещатику здивувала. На місто опустився туман і все здавалось прозоро-сірим: і будівлі, і люди, і автівки. Центральна вулиця столиці швидко закінчилась, з неї через Софію Київську ми вийшли до Андріївської церкви та на Узвіз.
Узвіз я запам'ятала надовго, він був яскравим, галасливим, багатолюдним. Кожен камінчик його співав й розповідав історії з минулого Києва.
Далі автобусом з Контрактової площі за місто, до Кончі Заспи. Олімпійська база для спортсменів радо нас приймала наступні два дні.
Власне, той перший візит до міста вирішив майбутнє. Не одразу, але через декілька років вже після перемоги Майдану, у березні 2014 року я приїхала сюди вдруге. На тижневий тренінг для громадських активістів. І зрозуміла, що залишаюсь. Не можу інакше. Вулиці та провулки, площі, старовинні будівлі й новобудови, маленькі кав'ярні й величезні торгівельні центри. Моє місто дитинства також мільйонник, але дух часу там інший.Подальші трагічні події показали, що моє рішення вірне. Війна встигла зачепити мою долю і долю моєї родини полоном, коли поверталась тієї ж весни 2014 року до Донецька для остаточного переїзду до столиці.
Серед безлічі варіантів, де розпочинати нове життя після окупації Донбасу мій вибір був здійснений серцем - Київ.
В перший свій приїзд туманної осені 2009 року я не зрозуміла Місто.
Не встигла.Ми групою спортсменів поспіхом зі залізничного вокзалу жухнули до метро. Мій перший спуск у метрополітен, відчуття натовпу, який обіймає та поглинає тебе, ритмічний стукіт коліс підземного потягу, відчуття руху зачарували мене.
Коротка подорож по промоклому Хрещатику здивувала. На місто опустився туман і все здавалось прозоро-сірим: і будівлі, і люди, і автівки. Центральна вулиця столиці швидко закінчилась, з неї через Софію Київську ми вийшли до Андріївської церкви та на Узвіз.
Узвіз я запам'ятала надовго, він був яскравим, галасливим, багатолюдним. Кожен камінчик його співав й розповідав історії з минулого Києва.
Далі автобусом з Контрактової площі за місто, до Кончі Заспи. Олімпійська база для спортсменів радо нас приймала наступні два дні.
Власне, той перший візит до міста вирішив майбутнє. Не одразу, але через декілька років вже після перемоги Майдану, у березні 2014 року я приїхала сюди вдруге. На тижневий тренінг для громадських активістів. І зрозуміла, що залишаюсь. Не можу інакше. Вулиці та провулки, площі, старовинні будівлі й новобудови, маленькі кав'ярні й величезні торгівельні центри. Моє місто дитинства також мільйонник, але дух часу там інший.Подальші трагічні події показали, що моє рішення вірне. Війна встигла зачепити мою долю і долю моєї родини полоном, коли поверталась тієї ж весни 2014 року до Донецька для остаточного переїзду до столиці.
Серед безлічі варіантів, де розпочинати нове життя після окупації Донбасу мій вибір був здійснений серцем - Київ.
Мені нікуди доставляти книжки
Я ніби хмаринка на небі-
У милому оку чужому краї,
Де люди мов кораблі-
A domani, a presto, ciao
Я маю багато адрес, де жила й залишалась на мить
На жаль, з багатьма ci vediamo mai:
Север- волонтерська квартира-
на травневі свята рятувала від вигорання-
Її немає, в повномасштабну палала
Общага в Слов'янську- тренінг з арт-терапії-
Прильот, камня на камні нема
Вікна в нашій квартирі в Донецьку вилетіли в повітря,
коли підривали руснявий військовий центр-
Я все розумію: війна
Аліна у Штатах, в неї на Голосеєво в перші ночі
після перемоги Майдану писала вірші
Шість років біля метро″Чернигівська″,
де так не сходила з малою в ляльок театр:
то вона замаленька, то ковід лютує,
то ракети летять, що з ляльками не так?
Спаковані речі лежали у Княжичах в друзів,
так ніби вони гарантують додому квиток
В минуле не вернеш, можливий лиш погляд:
В Бердянську тринадцятого літо ходила Косою, тату малювала,
У шахи грали художники, запечені сонцем як азовські бички
Цікаво, чи всі з нас живі?
Макіївські вписки часів інституту –
поїхав, загинув, померла, краще б помер
Затягнуті сумом і мороком місця рок-н-ролу,
Бо жодної краплі свободи не зтерпить мордор
На Дарницькій площі тихо - Серьога на Лісовому,
Івентів без нього майже нема
Гітара під небом серед
Стягів військових,
Тепер там і Стас - адреса ще зовсім нова
Останній? Притулок - Святопетрівське,
цікаво робити під звуки ″шахедів″ ремонт
Ми дуже сміливі, для Донбасу не вперше під вибухи жити,
Біля дому Скрябін і квіти,
На майданчику діти, Боже, чуєш ти?
Тут наші діти, де ж себе в світі подіти- відповідай?
У Харкові гучно з перших днів лютого-
там винаймали ніби сторіччя тому з колегою в центрі підвал
Прокинулась після поїздки в Золоте малювати-
нумо чиїсь боти в вікні спостерігай
Цікаво, чи цілий підвал?
Дім подруги - Токмак, весілля у Запоріжжі-
там кожного дня рахуються втрати
Хортиця з палаткою, ти тепер не така
Шукаю на мапі адресу, куди мені вислати книжки,
Всюди дім, але де моя сторона?
Вже роки бездомна щомиті чекаю, коли закінчиться війна
Тут, у безпечності далекої комори спаковані речі, валіза дріма
Знаєш, залиш в себе книги, я скоро до тебе приїду
A domani, a presto, ciao
Січень 2026
Я ніби хмаринка на небі-
У милому оку чужому краї,
Де люди мов кораблі-
A domani, a presto, ciao
Я маю багато адрес, де жила й залишалась на мить
На жаль, з багатьма ci vediamo mai:
Север- волонтерська квартира-
на травневі свята рятувала від вигорання-
Її немає, в повномасштабну палала
Общага в Слов'янську- тренінг з арт-терапії-
Прильот, камня на камні нема
Вікна в нашій квартирі в Донецьку вилетіли в повітря,
коли підривали руснявий військовий центр-
Я все розумію: війна
Аліна у Штатах, в неї на Голосеєво в перші ночі
після перемоги Майдану писала вірші
Шість років біля метро″Чернигівська″,
де так не сходила з малою в ляльок театр:
то вона замаленька, то ковід лютує,
то ракети летять, що з ляльками не так?
Спаковані речі лежали у Княжичах в друзів,
так ніби вони гарантують додому квиток
В минуле не вернеш, можливий лиш погляд:
В Бердянську тринадцятого літо ходила Косою, тату малювала,
У шахи грали художники, запечені сонцем як азовські бички
Цікаво, чи всі з нас живі?
Макіївські вписки часів інституту –
поїхав, загинув, померла, краще б помер
Затягнуті сумом і мороком місця рок-н-ролу,
Бо жодної краплі свободи не зтерпить мордор
На Дарницькій площі тихо - Серьога на Лісовому,
Івентів без нього майже нема
Гітара під небом серед
Стягів військових,
Тепер там і Стас - адреса ще зовсім нова
Останній? Притулок - Святопетрівське,
цікаво робити під звуки ″шахедів″ ремонт
Ми дуже сміливі, для Донбасу не вперше під вибухи жити,
Біля дому Скрябін і квіти,
На майданчику діти, Боже, чуєш ти?
Тут наші діти, де ж себе в світі подіти- відповідай?
У Харкові гучно з перших днів лютого-
там винаймали ніби сторіччя тому з колегою в центрі підвал
Прокинулась після поїздки в Золоте малювати-
нумо чиїсь боти в вікні спостерігай
Цікаво, чи цілий підвал?
Дім подруги - Токмак, весілля у Запоріжжі-
там кожного дня рахуються втрати
Хортиця з палаткою, ти тепер не така
Шукаю на мапі адресу, куди мені вислати книжки,
Всюди дім, але де моя сторона?
Вже роки бездомна щомиті чекаю, коли закінчиться війна
Тут, у безпечності далекої комори спаковані речі, валіза дріма
Знаєш, залиш в себе книги, я скоро до тебе приїду
A domani, a presto, ciao
Січень 2026
Вірші військового часу
1
Мені наснився
страшний сон,
Матінко рідна,
чудовиська йдуть,
Тату, захисти,
Мені лячно,
Чому вони тут?
-Навіщо вони,
На нашій землі,
Не знаю, я,котик, сама,
Схоже, чудовиська
Дуже жорстокі,
Хочуть вони,
Щоб кров'ю вкрилась
зелена весняна трава
Грають чудовиська
у злу гру про війну -
Наївно вважають:
злякаємось мирні крізь сон,
під завивання сирен
про порятунок у них
благатимо ми...
Чотире доби, ми,
доню, не спим,
А ти, будь ласочка, спи
Ми виженим їх
Або вітер слід замете -
Не хочу про смерть ,
Тобі лише три
Відновимо все -
картини, музеї,
будинки, школи, сади,
Буде краще в сто крат,
Сльозинки усмішкой зітри
Ще, донечко, маю
звістку для росєйських мам,
які чудовиськ зростили -
хай попрощаються з ними навік,
Якщо вже зі зброєю
Як вори, вбивці - вороги
Уночі під розриви ракет
″Асвабаждать″Україну прийшли
Ні перемог, ні слави,
ні місця під сонцем,
ні пам'яті доброї
не матимуть гади,
Як і спокою в іншому світі
Спи, доню, тиша бринить,
Наразі до укриття
спускатися не маємо
Ми дім захистимо,
Відновим Вкраїну,
Але дитячих сліз не простимо
Героїв своїх не забудемо
З нами віра, воля, правда,
Жовте поле,
Блакитне небо
2
можна в мій Крим?
там ми гуляли босими
в шортах,засмаглі,
вільні, у феньках, щасливі,
п'яні від духу пригод,
а в наплічнику майка,
цигарки, паспорт, книжка,
від бабусі сусідки вино
каміння гаряче кличе до гір,
Ай-петрі там височіє,
про незабутнього літа
нам віщує цікаве кіно
небо прозоре та гори
кожну зиму за нами
сумують, чекають
повернення
блакитньо-жовтого стягу
вісім років вже
сердце крається
Криме мій, навіть у Альпах
пам'ятаю тебе
3
Навіть в Альпах
серед тиші й спокою
з мобільного в додатку
″Київ цифровий″
і вдень, і серед ночі
сирени ***ані ревуть,
ні вдома, ні в безпеці
місць далеких
ні жити, ані спати
нам москалі цим літом
не дають
боронь нас Боже
паскудство їхнє позабуть
4
смерть ходить Вкраїною,
розставляє пастки
хто його зна,
чи не останній раз
ти у торгівельному центрі?
чи не останній день
існує той центр, щоб за хвилини
згоріти разом з людьми
від ударів рашистів?
проте точно знаєш:
нічого на колись не відкладай,
бо йде війна за майбутнє,
певен, що не в останнє
усміхнено
на небо поглянеш?
жити! відчуваючи
відповідальність за все
реальність криштальної ясності
перемога за нами
5
коло замкнулось,
знаки приходять
один за одним
Вчора ножици, що
в барахолці Луганська придбала
заблищали до мене
на курорті швейцарськом цим
Уночі до Сергіївки ракети,
вдарили підло у сплячих,
Плаче, мій таємний курорт,
сподівалась показати тобі:
Ось сучасне, ось дерева,
сном оповиті,
і минулого тіни над морем
каркасами радянських санаторіїв
у тиші вечірній стоять
мої знаки про творчість і злість
що ж, маю далі писати,
не ламатись на фракції від новин,
Україну свої у світі представляти
руцкий мир, зникни, щезни, згинь
6
шоколадний зайчик
великий швейцарський
чекав на Марію
виблискував позолоченим боком
ще з Великодня військової весни,
коли повернулись додому,
а на Лук'янівці ураганом із раші з'явився смертельний заряд,
що зніс парадне новобудови,
журналістці ″Свободи″ не дав
пережити цієї страшної весни
так руццкі зі святом вітають
Христос же воскрес, а ви ні...
У липні серед волонтерів
до рук шоколад прилипає,
та зайчик смакує як диво,
яке дочекалось тебе
Його ми чотири дні
потрошки кусали,
одразу чистили зуби
ремонт їхній тут дорогий
як добре смакує з кавою зайчик
недільним літнім ранком,
коли уявляєш як саме
наші″Хімарсами″нищать русню
відчутний смак шоколаду,
і зброя працює, яку ми чекали
як раз з Великодня дійшла
7
Мереживо піни морської
шепіт гір стародавніх
гра хвиль у озер альпійських
і чорнеє море Грузії з нами
у Дубліні квіти тропічні
фортеці і чайки крик
нагадай собі, друже:
ти боротись поїхав,
жити, дихати, писати,
правду боронити,
ти не втік
небо будинки розсікають
під джин й рух метро
у Лондоні мінливому
покажуть твоє кіно
Буде виставка, концерти,
Прозвучить ім'я,
Що на ділі означає-
прославиться земля
У Варшаві та Мілані,
Торонто й Парижі,
Мюнхені й Празі
українська родина
перемогу наближує
Кожен крок в боротьбі важливий
Будем сильні, тримаймось разом
Будем живі
8
пробач, дитино,
не захистили
і в твоє місто
смерть прийшла
немає виправдань тим,
від чиїх лап маля загине,
настане неминучої
розплати час
Ти в Часов Ярі
під завалами дому,
Бачив добрі останні сни,
Чи на прогулянці з мамою
ліпневим ранком у Вінниці
Сонечку усміхнулась,
вибух ворожий разом уніс
десятки, сотні дітей України
убиті підло вдень і вночі
Плачем за вами щодня
Діточкам небо та пам'ять
руццким смерть ворогам!
9
-де пройде червона лінія болю?
-крізь серце та твої міста
-що до неба візьмеш з собою?
-посмішку донечки, Карпати,
слово″Волю!″,київські ранки,
літо гаряче в Криму,
Запоріжжя в розливах Дніпра,
мрії про завтра,обірвані
звісткой ранковою:″Війна!″
Маріуполь, що палає як свічка,
мов маяк для планети всіх кораблів
я лишусь тут, у Марикє,
оборонець-привід міста вбитого
а ви, друзі, згадайте
добрим словом мене
10
друже мій, як ти там?
продовжую з тобою говорити,
байдуже-з мертвим або з живим
сподіваюсь на краще,
певна, повернешься в Київ,
станеш батьком хрещеним
але зараз не знаю,
чи не замучений в Оленівці,
чи не став ти одним
з 53 закатованих наших героїв,
адже з травня не маю новин
″Треба світлими бути″ ти казав,
мирний воїн завжди переможе,
а після захоплення руццкими
нашого рідного міста Донецька
в один день записав в ″Азов″
друже, серце сповнено люті,
як згадаю про свій,
чи про ваш подумаю полон
я не мирна, не добра, не толерантна
до проклятой русні та васалів її
після Бучі, Маріуполя, Гостомеля,
Миколаєва,Харкона, Херсона
заминованих ліжок дитячих
поламаних доль, згвалтувань,
вбивства бранців, воїнів″Азовсталі″
присмак крові ворожій на губах
тепер назавжди у мені
Якби то помогло-
я б зубами рвала бридке
м'ясо з живих ще кацапів,
щоб меньше лишалось на світі русні
я не думала, друже, що може
стільки болю з ненавистю
уміститись в мені
Моя місія інша, дихаю,
повертаюсь назад
до світу, де літо,
а люди йдуть у кіно
я у іншій країні,
світу треба волати:
″Рятуйте, і до вас доберуться″,
про долю свою знала давно,
тільки думала:″Сни про війну
то кошмари, прокидаєшься ж бо-
мирний Київ, широкий Дніпро″
Маю сильною бути, я пам'ятаю,
представляти про Україну
книги, фото,картини, кіно
Мені б зброю!
та літери то мої лати
я воїн, що благає:
герої,лишайтесь живі
Україно, тримайся,
багатостраждальна мати
вкраїнських Атлантів
Друже, приходь, хоч уві сні
1
Мені наснився
страшний сон,
Матінко рідна,
чудовиська йдуть,
Тату, захисти,
Мені лячно,
Чому вони тут?
-Навіщо вони,
На нашій землі,
Не знаю, я,котик, сама,
Схоже, чудовиська
Дуже жорстокі,
Хочуть вони,
Щоб кров'ю вкрилась
зелена весняна трава
Грають чудовиська
у злу гру про війну -
Наївно вважають:
злякаємось мирні крізь сон,
під завивання сирен
про порятунок у них
благатимо ми...
Чотире доби, ми,
доню, не спим,
А ти, будь ласочка, спи
Ми виженим їх
Або вітер слід замете -
Не хочу про смерть ,
Тобі лише три
Відновимо все -
картини, музеї,
будинки, школи, сади,
Буде краще в сто крат,
Сльозинки усмішкой зітри
Ще, донечко, маю
звістку для росєйських мам,
які чудовиськ зростили -
хай попрощаються з ними навік,
Якщо вже зі зброєю
Як вори, вбивці - вороги
Уночі під розриви ракет
″Асвабаждать″Україну прийшли
Ні перемог, ні слави,
ні місця під сонцем,
ні пам'яті доброї
не матимуть гади,
Як і спокою в іншому світі
Спи, доню, тиша бринить,
Наразі до укриття
спускатися не маємо
Ми дім захистимо,
Відновим Вкраїну,
Але дитячих сліз не простимо
Героїв своїх не забудемо
З нами віра, воля, правда,
Жовте поле,
Блакитне небо
2
можна в мій Крим?
там ми гуляли босими
в шортах,засмаглі,
вільні, у феньках, щасливі,
п'яні від духу пригод,
а в наплічнику майка,
цигарки, паспорт, книжка,
від бабусі сусідки вино
каміння гаряче кличе до гір,
Ай-петрі там височіє,
про незабутнього літа
нам віщує цікаве кіно
небо прозоре та гори
кожну зиму за нами
сумують, чекають
повернення
блакитньо-жовтого стягу
вісім років вже
сердце крається
Криме мій, навіть у Альпах
пам'ятаю тебе
3
Навіть в Альпах
серед тиші й спокою
з мобільного в додатку
″Київ цифровий″
і вдень, і серед ночі
сирени ***ані ревуть,
ні вдома, ні в безпеці
місць далеких
ні жити, ані спати
нам москалі цим літом
не дають
боронь нас Боже
паскудство їхнє позабуть
4
смерть ходить Вкраїною,
розставляє пастки
хто його зна,
чи не останній раз
ти у торгівельному центрі?
чи не останній день
існує той центр, щоб за хвилини
згоріти разом з людьми
від ударів рашистів?
проте точно знаєш:
нічого на колись не відкладай,
бо йде війна за майбутнє,
певен, що не в останнє
усміхнено
на небо поглянеш?
жити! відчуваючи
відповідальність за все
реальність криштальної ясності
перемога за нами
5
коло замкнулось,
знаки приходять
один за одним
Вчора ножици, що
в барахолці Луганська придбала
заблищали до мене
на курорті швейцарськом цим
Уночі до Сергіївки ракети,
вдарили підло у сплячих,
Плаче, мій таємний курорт,
сподівалась показати тобі:
Ось сучасне, ось дерева,
сном оповиті,
і минулого тіни над морем
каркасами радянських санаторіїв
у тиші вечірній стоять
мої знаки про творчість і злість
що ж, маю далі писати,
не ламатись на фракції від новин,
Україну свої у світі представляти
руцкий мир, зникни, щезни, згинь
6
шоколадний зайчик
великий швейцарський
чекав на Марію
виблискував позолоченим боком
ще з Великодня військової весни,
коли повернулись додому,
а на Лук'янівці ураганом із раші з'явився смертельний заряд,
що зніс парадне новобудови,
журналістці ″Свободи″ не дав
пережити цієї страшної весни
так руццкі зі святом вітають
Христос же воскрес, а ви ні...
У липні серед волонтерів
до рук шоколад прилипає,
та зайчик смакує як диво,
яке дочекалось тебе
Його ми чотири дні
потрошки кусали,
одразу чистили зуби
ремонт їхній тут дорогий
як добре смакує з кавою зайчик
недільним літнім ранком,
коли уявляєш як саме
наші″Хімарсами″нищать русню
відчутний смак шоколаду,
і зброя працює, яку ми чекали
як раз з Великодня дійшла
7
Мереживо піни морської
шепіт гір стародавніх
гра хвиль у озер альпійських
і чорнеє море Грузії з нами
у Дубліні квіти тропічні
фортеці і чайки крик
нагадай собі, друже:
ти боротись поїхав,
жити, дихати, писати,
правду боронити,
ти не втік
небо будинки розсікають
під джин й рух метро
у Лондоні мінливому
покажуть твоє кіно
Буде виставка, концерти,
Прозвучить ім'я,
Що на ділі означає-
прославиться земля
У Варшаві та Мілані,
Торонто й Парижі,
Мюнхені й Празі
українська родина
перемогу наближує
Кожен крок в боротьбі важливий
Будем сильні, тримаймось разом
Будем живі
8
пробач, дитино,
не захистили
і в твоє місто
смерть прийшла
немає виправдань тим,
від чиїх лап маля загине,
настане неминучої
розплати час
Ти в Часов Ярі
під завалами дому,
Бачив добрі останні сни,
Чи на прогулянці з мамою
ліпневим ранком у Вінниці
Сонечку усміхнулась,
вибух ворожий разом уніс
десятки, сотні дітей України
убиті підло вдень і вночі
Плачем за вами щодня
Діточкам небо та пам'ять
руццким смерть ворогам!
9
-де пройде червона лінія болю?
-крізь серце та твої міста
-що до неба візьмеш з собою?
-посмішку донечки, Карпати,
слово″Волю!″,київські ранки,
літо гаряче в Криму,
Запоріжжя в розливах Дніпра,
мрії про завтра,обірвані
звісткой ранковою:″Війна!″
Маріуполь, що палає як свічка,
мов маяк для планети всіх кораблів
я лишусь тут, у Марикє,
оборонець-привід міста вбитого
а ви, друзі, згадайте
добрим словом мене
10
друже мій, як ти там?
продовжую з тобою говорити,
байдуже-з мертвим або з живим
сподіваюсь на краще,
певна, повернешься в Київ,
станеш батьком хрещеним
але зараз не знаю,
чи не замучений в Оленівці,
чи не став ти одним
з 53 закатованих наших героїв,
адже з травня не маю новин
″Треба світлими бути″ ти казав,
мирний воїн завжди переможе,
а після захоплення руццкими
нашого рідного міста Донецька
в один день записав в ″Азов″
друже, серце сповнено люті,
як згадаю про свій,
чи про ваш подумаю полон
я не мирна, не добра, не толерантна
до проклятой русні та васалів її
після Бучі, Маріуполя, Гостомеля,
Миколаєва,Харкона, Херсона
заминованих ліжок дитячих
поламаних доль, згвалтувань,
вбивства бранців, воїнів″Азовсталі″
присмак крові ворожій на губах
тепер назавжди у мені
Якби то помогло-
я б зубами рвала бридке
м'ясо з живих ще кацапів,
щоб меньше лишалось на світі русні
я не думала, друже, що може
стільки болю з ненавистю
уміститись в мені
Моя місія інша, дихаю,
повертаюсь назад
до світу, де літо,
а люди йдуть у кіно
я у іншій країні,
світу треба волати:
″Рятуйте, і до вас доберуться″,
про долю свою знала давно,
тільки думала:″Сни про війну
то кошмари, прокидаєшься ж бо-
мирний Київ, широкий Дніпро″
Маю сильною бути, я пам'ятаю,
представляти про Україну
книги, фото,картини, кіно
Мені б зброю!
та літери то мої лати
я воїн, що благає:
герої,лишайтесь живі
Україно, тримайся,
багатостраждальна мати
вкраїнських Атлантів
Друже, приходь, хоч уві сні
″Саня, друг, я пишу тобі лист, тому що вже давно тебе не чув, не бачив Сто років вже пройшло з того часу як ми колись мріяли зібрати наших пацанів на дачі….″
Скрябін
Дякую, Кузьма, без тебе почати було б важче.
І ще цитата:
«Давай повернемось у своє місто, з якого втікнути так хотіли…»
Книжкові маркетологи в один голос кажуть: має бути інтрига, щоб читач затямивши подих, слідкував за розвитком сюжету.
Іронічно, що зовсім не бажаючи того, таки маю її.
Адже не можу бути певною у базовому питанні.
Чи ти живий, друже мій? Відсутній у списках мертвих, що не відразу й без спостерігачів передали ті, хто Вас, воїнів «Азовсталі», утримує в полоні.
Їм вірити - себе не поважати.
Тож я сподіваюсь, але точно нічого не знаю… Просто пишу тобі думки та спогади, вірші й рефлексії щодо війни.
Я ПЕВНА: ми обов`язково переможемо, друже!
Ти нарешті зустрінешся з хрещеним сином Мирославчиком.
Інколи я думаю: обіцянка самому собі похрестити малюка, чиє появлення на світ - то перемога самого життя над рашистами, допомогає тобі витримати все.
Все, про що не хочу й думати як людина, що сама пройшла таке пекло.
Якось, Саня, повернення до рідного міста та рідних донбаських степів відбувається драматично.
Але то ціна питання: свобода або смерть.
Будемо живі та вільні, друже!
Будь.
Просто будь.
До зустрічі.
2
Я згадую останню з наших орендованих квартир в Донецьку.
Так дивно: вона відчувалась дуже просторою, хоч мала дві сумісні кімнати.
Можливо, через мінімум меблів у залі було таке враження.
Я мала задоволення сидіти просто на полу на туристичному килимці для подорожі до Криму й малювати свої картини, забувши про зовнішній світ.
Ми вже давно не були разом, завершили наші довгі стосунки у стінах тих самих апартаментів, де малюю. Я сама знайшла й оплатила грошима, які заробила з продажу нашої попередньої орендованої квартирі кварталом далі, також на Азотному.
Ми лишилися друзями: мрійники, на тобі тримався спортзал і розвиток молодіжного спорту у промисловому районі Донецька. Я поставила на паузу заробітки у нерухомості й поїхала малювати до Криму.
Саня, страшно сказати: те спекотне літо, сповнене несподіваної робочої тиші, бо жадібність донецьких власників житла перед Євро просто зашкалювала, було понад десять років назад.
Ми були геть іншими, дещо наївними й мали більше цілих зубів.
Обертаюсь на ті часи і знаю: мій український Донецьк бринить у серці й досі.
Літо на великому балконі серед квітів з романтичним краєвидом: труби, товстелезні труби опалення від котельної, які перетинають двір п`ятиповерхівок ніби парадна арка. Дикий виноград разом з солодом в`юнками хвилястих ліній злітають у небо, ніжно обіймаючи дроти високої напруги.
Гомін автівок десь далеко, абрикосова тиша. Ти, друже мій, готуєш дітей на спортивні збори під Лиманом. Весь світ тепер знає цю назву, а тоді…Тоді ми жили у мініатюрному середовищі, суворому й прекрасному. Палац культури, де серед бетонних стін уживались мирно заняття з гри на дарбуках, балет, карате й запальний рок. Тренерська кімната, куди приходили попити чаю різні люди. Часом той чай курили, хтось з гостей «мурчав», а дехто після зустрічі їхав опановувати інші міста й країни.
Ти кожного дня, чи маючи роботу у залі, чи ні, вставав та йшов, бо мав так робити.
«Ми самі створюємо свої змісти життя», відповідав на питання. Просто крок за кроком кожного дня треба робити гарні справи. І бути собою.
Казав і уходив до вечора. Праця щоб бути в ритмі життя.
Я лишалась сама. Весь простір і час мені належав.
Кава, йога, Кастанеда. Океан Ельзи, Ошо, Скрябін, живопис.
Вірші, цигарки, дзвінки друзям.
Робота застигла, всі, хто міг поїхав на моря.
Поїхала і я.
Твій хрещеник прокинувся й потребує уваги.
Про Крим окрема історія. Сподіваюсь, ти чуєш мене.
О, твоя дружина писала: вона в Донецьку, Їй там робили операцію через вибите руцькими обстрілами око. Нажаль, вона не встигла поїхати з Маріуполя до Польщі… Чи могли ми тоді подумати: Донецьк буде під окупацією, а Маріуполь кацапи спалять?
3
По ночах на мене хвилями внутрішнього моря важко й впевнено падають спогади.
Мозок грає, перед відпочинком перебирає сюжети, сценки, ситуації, історії, що трапились за мої, здається, вже сотні таких різних життів.
Доля, зшита залізницею зі клаптиків міст, містечок, гір, морів, замків і заводів, золотих полів і вугілля.
Моє життя було, є і буде пов'язане з долею України.
Здається, не вперше його проживаю на зламі епох, у війні й боротьбі за незалежність.
Якісь дежавю постійні.
Отже, урок ще не засвоєний душею, адже знов і знов перероджуюсь тут.
Або просто ми не можемо одна без одної-Україна і я, Ганна...
Треба спати, завтра новий тиждень.
Цей після подорожі у Париж був як потерта куртка у дощ-чи то був, чи то не факт.
Хай ніч буде тихою у всіх.
Я послухаю казочки старих синіх Альп.
4
Слухаю як оркестр виконує Шуберта.
Музика ніби грозова хвиля підіймає над дрібними питаннями, гойдає десь близько до вічності разом з собою.
Думаю: жіноче мистецтво з'являється на світ часто не завдяки, а незважаючи ні на що.
Ми були в Луврі, там дійсно круто. Є картини, над якими митці працювали рік, п'ять, двадцять, сорок.
«Сорок років, егеж. Оце так можливість для митця, стільки мати вільного від повсякденних справ часу», - криво посміхаюсь я. На днях мала аж 15 хвилин на живопис, поки діти не помітили: мама зайнята не ними.
Ще хвилин сім під писк та тихі позіхання витримала.
І ще сім хвилинок думала, що зможу комбінувати справи та швидко-швидко наносила мазки правою. Лівою рукою ж притримувала Мирослава підчас грудного годування.
Отже, мої жіночі сорок років на живопис виглядають як півгодини на день, уррра!
Діти чудові. Люблю їх.
І поважаю також. Тож не можу, не хочу, не буду деградувати у прекрасні часи материнства.
Не може людина, особливо жінка, жити лише дитячими інтересами.
Без власних занять мама дуже зручна, але така ситуація виливається у трагедію в майбутньому.
Трошечки є такого мазохізму пострадянського: я всьо отдала дітям.
Але чи вони просили все віддати, втратити саму себе і гарний настрій?
Кому такі жертви потрібні?
Життя то шлях від наївності через драму до щастя.
В моїй суміші драма є, адже війна вдома.
Але щастя також багато.
Гармонія-ось, що всім нам потрібно.
І улюблена справа, яка надає крила Це ти мене навчив, друже.
Дякую!
Як ти там?
5
Сни Сни мені почали снитись страшні навесні 2012 року.
Один з тих часів я навіть записала, так вразив потойбічним холодом деталей.
Кого як, а мене конкретно лякає детальність й сюжетність власних жахів.
Сон був про ліфт.
Ми заходили з тобою, Ірочкою, донькою, тоді їй було 10 років, але уві сні вона була старша на вигляд. З нами була Зема, твоя, моя подруга. Та, через яку за декілька років мене заберуть у катівню.
Вона тримає в руках гілку з куща, довгу та дуже колючу з яскравими ягідками.
Ліфт їде вниз.
Ми розходимось всі в різні напрямки.
Я йду серед чистого золотого пісочку, там плескається водичка. Зустрічаю нашого приятеля Андрюху з Азотного. Він тренувався в тебе.
Андрюха з другом. Поки ми розмовляємо, з-за пагорба виїздить танк і стріляє в наш бік.
Друг падає, я розумію: почалась війна.
Далі веду автівку якимись просілками.
Під вибухи прокидаюсь.
В моєму світі ще тихо.
З Андрюхою ми не бачились вже довго.
Він поїхав з району та його слід загубився у великому Донецьку.
До теплої осені 2013 року, коли він раптово навідав мене на Заперевальній.
Туди я перебралась після другої літної подорожі на моря, на цей раз до Бердянську.
Андрюха приїхав з другом, темношкірим випускником медичного університету.
І попросив поселити його друга десь у пристойному житлі.
Тоді серце моє відчуло: вітер змін вже дмухає на нас.
І неминуча війна за свободу.
6
Підчас Майдану, перед побиттям студентів, бачила ще цікавіший сон.
Ніби я лягаю спати в одній країні, а прокидаюсь в іншій.
Мені потрібно з мамою та колегою з нерухомості (як все ж то давно було, декілька життів назад) зустрітися в палаці спорту ″Дружба″ біля дому батьків.
І ось я виходжу така собі на зупинку автобуса, як завжди часу обмаль, поспішаю. Але помічаю, що щось не так. А з чим - не можу зрозуміти. Питаю у перехожого:″ Скажіть, де ми власне?″ А він такий: ″Саратов, город блюзу та рок-н-ролу″.
Я така: ″Де, де,?″ Прокидаюсь в холодному поті.
Цей сон як застереження був зі мною.
Але болт їм, а не Саратов вдома. Такої розвалюхи, як там, нам не треба.
Донецьк українське місто, засноване британцем Джоном Юзом на місці поселення запорізьких та донських козаків, було, є і буде.
Як ти там?
Привіт від Волинко.
В нього у Нью-Йорку (колишній Торецьк) на могилі дружини вбило рідного брата. Прилетіло, уламок снаряду у серце.
А теща вирішила таки поїхати з Донецька після 8 років окупації.
Чотири доби через країни Балтії. Шуткує, що теща на старості років побачила Європу.
Чорний гумор у нас всіх став.
Але ми видивляємось тебе на всіх світлинах і відео з полону.
Я пишу тобі лист, а за вікном на шаленій швидкості (літературний штамп, так, але як інакше означити 200 км/на годину потяг?)пролітають казкові пейзажи Швейцарії. Життя буремне, друже.
Ми з тобою.
7
Вчора, після важкого дня обстрілів України та нашої дороги потягами з Відню до Локарно,де ми наразі мешкаємо, трапилось маленьке диво.
Номер, з якого ти телефонував з Азовсталі, вийшов на зв'язок.
То твій командир, Тарас.
Він вже на волі, обміняний як і багато наших хлопців, на Медведчука.
Казав добрі слова, що ви і служили і сиділи разом.
Я рада, що тебе не тортурять.
Бо по-всякому буває… Пам`ятаєш, як ми працювали у спортивному залі з хлопцями, що раніше сиділи у тюрмі?
«Від суми та тюрми ніхто не застрахований», ти казав. Люди вирішили повернутись на шлях спорту. У 90ті багато хто зійшов з рівної дороги до спортивних досягнень на криву тропу злочинів. «У людей треба вірити, особливо у дітей», говорив, коли вкладав всю свою маленьку зарплату викладача у Палаці Культури в підготовку команди до спортивних зборів. Київ, Вінниця, Львів, Румунія. Діти бачили інші світи, міста, культури, стилі життя.
Не лише наш Донбас, постійно кормлений пропагандою на всіх рівнях.
Задовго до війни, але штучно підігріваючи її в серцях простих людей.
Ти давав людям, молодому поколінню, альтернативу, вибір, варіанти шляху.
Можливо тому так багато учнів вашої школи карате захищають Україну?
Вони і зараз пишаються тобою як провідником.
Бути попереду, зразком складна задача, адже саме ти приймаєш всі рішення.
У Парижі, ось нещодавно, ми знайшли могилу Петлюри. Він у двадцяті роки мешкав саме там. У Парижі і був вбитий агентом КДБ. Так боялись впливу провідника навіть з-за кордону, що вбили його руками маріонетки.
Квіти, свіжі квіти на могилі навіть через сотню років. Наші прапори, українські гроші, записки.
Героїв не забувають.
Але ми дуже хочемо побачити своїх героїв живими та вдома.
«Обміняють всіх», сказав Тарас. Наша держава докладає максимум зусиль, щоб всіх повернути.
Чекаємо.
8
Крим Сьогодні 13 жовтня, день народження моєї одногрупниці з університету Каті.
Саме з нею ми їздили останні рази до Криму.
Ми були там у грудні 2012 року, коли весь світ казав: « Вічний календар майя закінчується цим місяцем і все, гайки…» Я подумала: «Як то так, ми всією планетою полетимо у апокалепсис, а я навіть пальми в Криму не встигла побачити…» Через фактично десять років після тією авантюри ходжу собі серед пальм, бо вони ростуть в італійській частині Швейцарії всюди. Думаю: «Можна ж було загадати, щоб Україна не переживала вже війн…» А тоді, у мирному 2012 році, ми загрузили рюкзачки у компактний «мітцубісі кольт» Каті та поїхали до Криму.
Туман, що застав нас вже на під`їзді до Сімферополя можна було мазати на хліб та їсти замість масла. Не видно зовсім нічого. Дорога, що складається з тисяч поворотів, черга з автівок і не видно нічого на відстані 2 метрів.
Вперше стало страшно за своє життя. Славнозвісне ниття: «Я такий молодий, не встиг нічого побачити…» Якби ми ті знали, що, як і в який кількості ми скоро побачимо, то може і варто було б навіки зафіксуватись у тому Криму, де українські стяги, прозоре повітря, зимнє синє-зелене, але Чорне море. Попри всі пригоди у тумані, нас зустріла вечірня Гаспра. По серпантину ми обережно сковзнули вниз вправо, а зліва сяяла вогнями Ялта. Тиша і численні запахи рослин. Двоповерховий будинок, у холі плетене крісло і аромати ванілі.
Величезна квартира, де кожному по кімнаті, спільний зал і краса лаконічного дизайну.
Ми були там три доби. Гуляли по ботанічному саду, ходили в басейн з морською водою, доїхали до Ялти й прогулялись набережною. Відвідали нічний клуб в Севастополі, збирали камінці на пляжі і навіть застали шторм на морі. Виходиш на пірс, луна на небі, а навпроти тебе хвиля, ще одна, ще. Вони лижуть залізобетонну плиту, та трохи качається. А ти відчуваєш силу природи, з я кою не варто сперечатись.
Ми пили кримські вина і мали показувати паспорти і це дуже тішило у майже тридцять, знаєш.
Крим тік по нашим венам як гаряче вино. Кожного ранку я виходила з кавою на ганок і дивилась прямо перед собою. Там на клумбі росли сині грудневі крокуси. А попереду маленька церква, яка притаїлась у тіні кипарисів, асфальтована дорога, байдарочна станція з нашим стягом, а за нею безмежне море. Море на всю ширину фотокадру, знаєш. Неймовірний спокій охоплював мене в ті моменти. І цей Крим і досі в серці.
Назад ми поїхали тихі й наповнені.
Мабуть, гармонією, як би заштамповано то не звучало.
Найкращий подарунок на день народження того року був від Каті.
Сподіваюсь, з нею все добре. Адже виїхавши до Києва, вона незабаром повернулась в Донецьк.
Поневіряння світами не всім дається легко. Багато хто з наших не витримав випробувань, пов`язаних з переїздом у невідомість та повернувся до мордору, але в власне житло.
Діти сьогодні дали попрацювати. Але Марія криче, каже: «Мирославчик сам, мама, скоріш йди».
Чоловік збирає гуманітарну допомогу до України.
Вчора в університеті не було світла, але був дистанційний державний іспит. Я пишу тексти.
Коли обертаюсь назад, то бачу, скільки всього доброго, важливого було зроблено.
А наразі є відчуття, що роблю мало.
Постараюсь знайти гармонію в собі. Можливо, спогади про Крим допоможуть.
Бережи себе. Вірю, до зустрічі.
Ніби п'ять років минуло, Та ні, лише три доби Зачинені храми я в небо дивлюсь:
скажи мені Боже, де ти?
Жорстокість людини ось тема досліджень, бо скільки живу, ніяк не збагну одвічну загадку:
чому у якості ліків вмираючи імперії вік за віком замість реформ обирають війну кришталь моїх слів тихим дзвоном пробуджує гори, які вже багато сторіч заколисують мир Вершини засніжені стверджують мудро:
″Любов то є аверс Ненависть то реверс Визнач свій шлях, а у наплічник взяти пісню, сало, люльку, іграшку дітям, зброю на захист землі ти не забудь″
Покрова.
День захисників.
Обирай свято на свій смак.
У повітрі запах тривоги та перемог, вітер зі сходу приніс: з нами світ Небо, закрийся від ворогів!
Хай буде так.Діти перетворюють мене на психопата.
Хоча мати дітей це свідоме рішення.
Але моральна втома від всього така, що можу ні на чому зосередитись.
Слово ″відпочинок″як знущання.
Зі святом, друже.
Бережи себе.
Звільнили вчора наших жінок з полону. Обміняли.
Це прекрасні новини.
А от по містам, по Києву літають дрони-вбивці.
Фільми про майбутнє наблизились так, що ми і уявити не могли.
Останні дні плачу і читаю.
Маю щось робити та бути в гуморі, бо настрій передається дітям.
Але морально тяжко дуже.
Чужина, хоч і красива, то не Батьківщина.
Як я шуткувала, не треба плутати туризм з еміграцією.
Виявилось, то лише на відсоток жарт.
У Відні,у Парижі, у містечках Італії я переключаюсь у режим туризму та пошуку вражень.
Тут, у Локарно, кожен день відрізняється від днів вдома.
Є місцеві традиції, вони важливі для інтеграції, але заважкі для сприйняття.
Живи тихо, спокій важливий, не шуми, не галасуй.
Ніби і дрібничка, але нагадування таке: гість, ти не дома.
Люди милі і добрі. Допомагають. Просто інший світ, до берега якого як камінчик, принесло нас бурхливе море життя.
Я пам'ятаю. Кожного дня. Що не дома. Малюю гори. Дивлюсь на небо.
Читаю книжки.Я в своїй мікрокапсулі. Чи це добре?
Так є.
9
Ми не дуже часто розмовляли перший тиждень війни, бо ти боронив Маріуполь.
А потім щез з ефіру на декілька місяців. Знайшовся вже на «Азовсталі».Тож ти не знаєш всіх подробиць моєї зустрічі війни.
Ось тобі історія про народження Мирослава. Написала та зберігла, бо не знала, чи виберемось з Києва наприкінці березня на Західну Україну, куди прямували родиною рятувати дітей від бомб.
«Мене звати Ганна Гуцулка, я пишу вірші, прозу та займаюсь арт-терапією.
Народилась та до 30 років мешкала в Донецьку.
Через мою українську позицію та активну просвітницьку діяльність наприкінці травня 2014 року була викрадена проросійських бойовиками так званої ″днр″ під керівництвом російських спецслужб.
Після тижня тортур, знущань, допитів, була обміняна та вивезена до міста Дніпро.
Багато років я відновлювала психіку, відчуття безпеки у новому місті Києві.
Народила донечку, а наприкінці лютого 2022 року мала народити сина.
Підступний напад на Україну Росії прискорив появу на світ Мирослава.
На другий день після повномасштабного нападу, в т.ч і на Київ, після влучання ракет у багатоповерхівку на Позняках, в мене розпочалась родова діяльність.
Поряд з обраним пологовим будинком аеропорт, на який здійснювався напад, тож я вирішила їхати максимально близько до моменту пологів.
Приїхали до пологового з чоловіком та доньками, вони залишились чекати у приймальній.
Мені лікарі сповістили, що повітряна тривога, вагітні та більшість медперсоналу з ними у бомбосховищі.
Наверху у медичних залах було темно та поклеїні від вибухів вікна. Лежала на операційному столі та дивилась на закрите вікно, за яким опустився тривожний військовий вечір на прекрасний Київ.
Скоро стало не до спостерігань, почався найвідповідальніший період вагітності - власне, пологи.
Від нестерпно болю відідрала ручку операційного столу.
Весь час на фоні потужно вила сирена.
Синочок народився за годину. Ще трохи часу ми з ним полежали у родильному залі, знайомлячись один з одним.
За півгодини медсестричка допомогла мені пересісти на крісло-каталку та повезла нас ліфтом трохи вище - до палат, де відпочивають породіллі. Але відпочити цього вечора чи ночі не судилося.
Доїхала візком до ліжка, поздоровкалась з дівчатами, зробила ковток водички.
Повітряна тривога, медперсонал запрошує хутко спуститись до підвалу.
Важко передати відчуття, коли з тебе ллється кров після операції, а маєш хутко вдягати труси, штани просто під операційну одноразову сорочку, брати новонародженого синочка, рюкзачок з найнеобхіднішим й шкандибати чотири поверхи вниз.
У бомбосховищі людно.
Породіллі, немовлята, багато вагітних, є чоловіки, що підтримають дружин, лікарі, медсестри, їхні дітки.
Місць, в тому числі сидячих, вистачило всім.
Мої рідні вже там, у підземеллі, вдихають тепле сире повітря.За що Марія трьох років має ховатись в укритті? Вона не розуміє, чому ми тут. Намагається, граючись вибігти в бік виходу, ловимо, щось пояснюємо, плаче.
Мультики як засіб прикріпити зачаровану дитину до місця, який не дуже поважаю у звичайному житті, зараз дуже допомогли.
Ірині 19, розквіт юності. Я забрала її з Донецька після полону, вмовила матір привезти малу до Києва у 2014, не чекати, поки руські танки будуть їхати центральними вулицями рідного міста, просто під вікнами. Руські, які взяли обезлюднене місто під контроль й зробили мешканців на довгі роки заручниками необ'явленої війни.
Там, на Донеччині, у свої одинадцять років, Іра не чула вибухів, не знала, як працює миномет чи як застигаєш, коли по тобі працює ″ГРАД″.
Я встигла дати їй спокій й українську дійсність.
Чому війна обпалює її юність?
А Мирослав?Ось він рівно дихає, й вдихає повітря помешкання, що не розраховане на одночасне перебування сотні людей.Зверху лунають вибухи, здригаються стіни, а він посміхнувся уві сні. Малюку година від народження.Він втомився, адже з'явитись на світ важка праця. Світ чомусь зустрічає вибухами, а не квітами чи оваціями.
″Воїн прийшов на землю″, - думаю я, тихенько утираю сльози і дивлюсь навколо.Поряд зосереджено сопить з десяток новонароджених малят.
У підвалі напрочуд тихо і позитивно.Ніхто не волає, не скаржитися на умови.Другий день, а Всі розуміють:війна. Можливо, ми, українці, підсвідомо знали -на черговому повороті історії маємо дати просратись москалям, бо вони лізуть і лізуть віками на нашу землю. Тому ми мобілізували усі сили. Але до війни ніхто не готовий, особливо народжувати чи вперше годувати немовля під вибухи.
Всю ніч на стільчику у бомбосховищі. Для новонароджених ліжечка на колесах.
За лічені години облаштована операційна у бомбосховищі.
Вже під ранок піднялись нагору до палати. Чергові лікарі зробили щеплення, оглянули Мирослава, поміряли температуру. Рекомендації по догляду.
Швидко, професійно, стримано. Ніби не летять в нас бомби, ніби всі маніпуляції робляться не під звук сирени.
Я навіть встигла пару годин поспати, провалилась у сон.
Прокинулась від нової погрози ракетного удару. Медсестра покликала всіх вниз. Я загорнула сина у теплу ковдру і йшла сходами. Багато людей з поверху вже їхали ліфтом. Раптом земля здригнулась, підлогу трохи повело.
Бачу: горить у дворі, йде густий чорний дим. Як з`ясувалось пізніше, ракета прилетіла у багатоповерхівку, що в 300 м від пологового.
У бомбосховищі просиділи до обіду, потім всіх максимально швидко виписали.
Лікарі заповнили бланки, лишили всі контакти, відповіли на запитання.
Спокійно, без паніки, ніби і не війна.
Додому ми їхали дуже швидко, місто на дві доби закривалось для пошуку ДРГ.
Вдячна лікарям, вони сила.
Переможемо.
Слава Україні!
10
На контрасті з нашими подіями в мене тут є сусід, що заважає жити. А ми йому, бо гучні. Декілька разів він зустрічав мене з малюками. Не називав своє ім`я, просто казав: «Я живу над вами, ви гучні» і починав волати.
Уявляю його у Бучі, коли каже рашистам: «Тихіше там людей катуйте, ви мені спати заважаєте. І ракети свої пускайте у беззвучному режимі після 22.00, сусіди» Все познається у порівнянні. Чи так?
Будинок старовинний і на листівках, мабуть, буде виглядати круто.Але акустика така, що кажеш слово у одному кінці двору, а чутно по всьому будинку.
Діти то є діти. Марія веселиться, Мирославчик, буває плаче.
Здається, вони не звикли до зайвих звуків. Відчуваю себе школяркою, коли меня вичитують сторонні люди.
В такі моменти дуже хочу назад, до київської багатоповерхівки. Там весь карантин ми не могли знайти та зупинити сусіда з перфоратором. Здавалось, він мігрував поверхами зі своїм гучним інструментом.
Києве мій, Києве! Золоте місто мрії… Маю тут декілька справ, досить пролонгованих у часі.
Дописати цю книгу, наприклад.
Агов, друже, ти зрозумів? Листи складаються в великий об`єм і то буде книга про тебе.
Питав, коли видавала минулу: чи є історія про тебе.
Ти і сам ціла історія.
Кожна людина безцінна.
Крім дикої русні.Вони свій вибір в бік деградації через ТБ зробили.
Як ти там?
Я сподіваюсь, що … « відносно добре». Вчу німецьку і є такий термін.
Блін, відкрила додаток з німецькою і автоматично пройшла урок.
Термін не знайшла. Дуже важко мені з концентрацією останнім часом.
Просто будь, будь ласка.
Маю встигнути перемогти вічність хвилини пральної машини У цій версії світу пральна машинка бере гроші за час роботи та частенько прибрьо*** на свою користь. Дивні грані мирного життя.
11
Завтра зима. Нова сторінка життя та війни. Мені наснилось, що ти приїхав до нас на Новий рік.
Тут вже стоять прикрашені ялинки, а вдома часто немає світла.
Русня цілеспрямовано б`є по підстанціям, лишає нас світла та опалення.
Але майбутнє буде прекрасним!І без них.
Сподіваюсь, ще до Нового року ти побачиш країну, за яку так бився.
Багато втрат маємо. Дорогі люди, знайомі місцини, цілі міста.
Мирослав впевнено стоїть, повзає, скоро почне ходити. Життя перемагає.
Ми вистояли. І вже дев`ять місяців відстоюємо волю.
Переможемо, адже захищаємо наш шлях і волю.
Слава Україні! До зустрічі, друже.
Скрябін
Дякую, Кузьма, без тебе почати було б важче.
І ще цитата:
«Давай повернемось у своє місто, з якого втікнути так хотіли…»
Книжкові маркетологи в один голос кажуть: має бути інтрига, щоб читач затямивши подих, слідкував за розвитком сюжету.
Іронічно, що зовсім не бажаючи того, таки маю її.
Адже не можу бути певною у базовому питанні.
Чи ти живий, друже мій? Відсутній у списках мертвих, що не відразу й без спостерігачів передали ті, хто Вас, воїнів «Азовсталі», утримує в полоні.
Їм вірити - себе не поважати.
Тож я сподіваюсь, але точно нічого не знаю… Просто пишу тобі думки та спогади, вірші й рефлексії щодо війни.
Я ПЕВНА: ми обов`язково переможемо, друже!
Ти нарешті зустрінешся з хрещеним сином Мирославчиком.
Інколи я думаю: обіцянка самому собі похрестити малюка, чиє появлення на світ - то перемога самого життя над рашистами, допомогає тобі витримати все.
Все, про що не хочу й думати як людина, що сама пройшла таке пекло.
Якось, Саня, повернення до рідного міста та рідних донбаських степів відбувається драматично.
Але то ціна питання: свобода або смерть.
Будемо живі та вільні, друже!
Будь.
Просто будь.
До зустрічі.
2
Я згадую останню з наших орендованих квартир в Донецьку.
Так дивно: вона відчувалась дуже просторою, хоч мала дві сумісні кімнати.
Можливо, через мінімум меблів у залі було таке враження.
Я мала задоволення сидіти просто на полу на туристичному килимці для подорожі до Криму й малювати свої картини, забувши про зовнішній світ.
Ми вже давно не були разом, завершили наші довгі стосунки у стінах тих самих апартаментів, де малюю. Я сама знайшла й оплатила грошима, які заробила з продажу нашої попередньої орендованої квартирі кварталом далі, також на Азотному.
Ми лишилися друзями: мрійники, на тобі тримався спортзал і розвиток молодіжного спорту у промисловому районі Донецька. Я поставила на паузу заробітки у нерухомості й поїхала малювати до Криму.
Саня, страшно сказати: те спекотне літо, сповнене несподіваної робочої тиші, бо жадібність донецьких власників житла перед Євро просто зашкалювала, було понад десять років назад.
Ми були геть іншими, дещо наївними й мали більше цілих зубів.
Обертаюсь на ті часи і знаю: мій український Донецьк бринить у серці й досі.
Літо на великому балконі серед квітів з романтичним краєвидом: труби, товстелезні труби опалення від котельної, які перетинають двір п`ятиповерхівок ніби парадна арка. Дикий виноград разом з солодом в`юнками хвилястих ліній злітають у небо, ніжно обіймаючи дроти високої напруги.
Гомін автівок десь далеко, абрикосова тиша. Ти, друже мій, готуєш дітей на спортивні збори під Лиманом. Весь світ тепер знає цю назву, а тоді…Тоді ми жили у мініатюрному середовищі, суворому й прекрасному. Палац культури, де серед бетонних стін уживались мирно заняття з гри на дарбуках, балет, карате й запальний рок. Тренерська кімната, куди приходили попити чаю різні люди. Часом той чай курили, хтось з гостей «мурчав», а дехто після зустрічі їхав опановувати інші міста й країни.
Ти кожного дня, чи маючи роботу у залі, чи ні, вставав та йшов, бо мав так робити.
«Ми самі створюємо свої змісти життя», відповідав на питання. Просто крок за кроком кожного дня треба робити гарні справи. І бути собою.
Казав і уходив до вечора. Праця щоб бути в ритмі життя.
Я лишалась сама. Весь простір і час мені належав.
Кава, йога, Кастанеда. Океан Ельзи, Ошо, Скрябін, живопис.
Вірші, цигарки, дзвінки друзям.
Робота застигла, всі, хто міг поїхав на моря.
Поїхала і я.
Твій хрещеник прокинувся й потребує уваги.
Про Крим окрема історія. Сподіваюсь, ти чуєш мене.
О, твоя дружина писала: вона в Донецьку, Їй там робили операцію через вибите руцькими обстрілами око. Нажаль, вона не встигла поїхати з Маріуполя до Польщі… Чи могли ми тоді подумати: Донецьк буде під окупацією, а Маріуполь кацапи спалять?
3
По ночах на мене хвилями внутрішнього моря важко й впевнено падають спогади.
Мозок грає, перед відпочинком перебирає сюжети, сценки, ситуації, історії, що трапились за мої, здається, вже сотні таких різних життів.
Доля, зшита залізницею зі клаптиків міст, містечок, гір, морів, замків і заводів, золотих полів і вугілля.
Моє життя було, є і буде пов'язане з долею України.
Здається, не вперше його проживаю на зламі епох, у війні й боротьбі за незалежність.
Якісь дежавю постійні.
Отже, урок ще не засвоєний душею, адже знов і знов перероджуюсь тут.
Або просто ми не можемо одна без одної-Україна і я, Ганна...
Треба спати, завтра новий тиждень.
Цей після подорожі у Париж був як потерта куртка у дощ-чи то був, чи то не факт.
Хай ніч буде тихою у всіх.
Я послухаю казочки старих синіх Альп.
4
Слухаю як оркестр виконує Шуберта.
Музика ніби грозова хвиля підіймає над дрібними питаннями, гойдає десь близько до вічності разом з собою.
Думаю: жіноче мистецтво з'являється на світ часто не завдяки, а незважаючи ні на що.
Ми були в Луврі, там дійсно круто. Є картини, над якими митці працювали рік, п'ять, двадцять, сорок.
«Сорок років, егеж. Оце так можливість для митця, стільки мати вільного від повсякденних справ часу», - криво посміхаюсь я. На днях мала аж 15 хвилин на живопис, поки діти не помітили: мама зайнята не ними.
Ще хвилин сім під писк та тихі позіхання витримала.
І ще сім хвилинок думала, що зможу комбінувати справи та швидко-швидко наносила мазки правою. Лівою рукою ж притримувала Мирослава підчас грудного годування.
Отже, мої жіночі сорок років на живопис виглядають як півгодини на день, уррра!
Діти чудові. Люблю їх.
І поважаю також. Тож не можу, не хочу, не буду деградувати у прекрасні часи материнства.
Не може людина, особливо жінка, жити лише дитячими інтересами.
Без власних занять мама дуже зручна, але така ситуація виливається у трагедію в майбутньому.
Трошечки є такого мазохізму пострадянського: я всьо отдала дітям.
Але чи вони просили все віддати, втратити саму себе і гарний настрій?
Кому такі жертви потрібні?
Життя то шлях від наївності через драму до щастя.
В моїй суміші драма є, адже війна вдома.
Але щастя також багато.
Гармонія-ось, що всім нам потрібно.
І улюблена справа, яка надає крила Це ти мене навчив, друже.
Дякую!
Як ти там?
5
Сни Сни мені почали снитись страшні навесні 2012 року.
Один з тих часів я навіть записала, так вразив потойбічним холодом деталей.
Кого як, а мене конкретно лякає детальність й сюжетність власних жахів.
Сон був про ліфт.
Ми заходили з тобою, Ірочкою, донькою, тоді їй було 10 років, але уві сні вона була старша на вигляд. З нами була Зема, твоя, моя подруга. Та, через яку за декілька років мене заберуть у катівню.
Вона тримає в руках гілку з куща, довгу та дуже колючу з яскравими ягідками.
Ліфт їде вниз.
Ми розходимось всі в різні напрямки.
Я йду серед чистого золотого пісочку, там плескається водичка. Зустрічаю нашого приятеля Андрюху з Азотного. Він тренувався в тебе.
Андрюха з другом. Поки ми розмовляємо, з-за пагорба виїздить танк і стріляє в наш бік.
Друг падає, я розумію: почалась війна.
Далі веду автівку якимись просілками.
Під вибухи прокидаюсь.
В моєму світі ще тихо.
З Андрюхою ми не бачились вже довго.
Він поїхав з району та його слід загубився у великому Донецьку.
До теплої осені 2013 року, коли він раптово навідав мене на Заперевальній.
Туди я перебралась після другої літної подорожі на моря, на цей раз до Бердянську.
Андрюха приїхав з другом, темношкірим випускником медичного університету.
І попросив поселити його друга десь у пристойному житлі.
Тоді серце моє відчуло: вітер змін вже дмухає на нас.
І неминуча війна за свободу.
6
Підчас Майдану, перед побиттям студентів, бачила ще цікавіший сон.
Ніби я лягаю спати в одній країні, а прокидаюсь в іншій.
Мені потрібно з мамою та колегою з нерухомості (як все ж то давно було, декілька життів назад) зустрітися в палаці спорту ″Дружба″ біля дому батьків.
І ось я виходжу така собі на зупинку автобуса, як завжди часу обмаль, поспішаю. Але помічаю, що щось не так. А з чим - не можу зрозуміти. Питаю у перехожого:″ Скажіть, де ми власне?″ А він такий: ″Саратов, город блюзу та рок-н-ролу″.
Я така: ″Де, де,?″ Прокидаюсь в холодному поті.
Цей сон як застереження був зі мною.
Але болт їм, а не Саратов вдома. Такої розвалюхи, як там, нам не треба.
Донецьк українське місто, засноване британцем Джоном Юзом на місці поселення запорізьких та донських козаків, було, є і буде.
Як ти там?
Привіт від Волинко.
В нього у Нью-Йорку (колишній Торецьк) на могилі дружини вбило рідного брата. Прилетіло, уламок снаряду у серце.
А теща вирішила таки поїхати з Донецька після 8 років окупації.
Чотири доби через країни Балтії. Шуткує, що теща на старості років побачила Європу.
Чорний гумор у нас всіх став.
Але ми видивляємось тебе на всіх світлинах і відео з полону.
Я пишу тобі лист, а за вікном на шаленій швидкості (літературний штамп, так, але як інакше означити 200 км/на годину потяг?)пролітають казкові пейзажи Швейцарії. Життя буремне, друже.
Ми з тобою.
7
Вчора, після важкого дня обстрілів України та нашої дороги потягами з Відню до Локарно,де ми наразі мешкаємо, трапилось маленьке диво.
Номер, з якого ти телефонував з Азовсталі, вийшов на зв'язок.
То твій командир, Тарас.
Він вже на волі, обміняний як і багато наших хлопців, на Медведчука.
Казав добрі слова, що ви і служили і сиділи разом.
Я рада, що тебе не тортурять.
Бо по-всякому буває… Пам`ятаєш, як ми працювали у спортивному залі з хлопцями, що раніше сиділи у тюрмі?
«Від суми та тюрми ніхто не застрахований», ти казав. Люди вирішили повернутись на шлях спорту. У 90ті багато хто зійшов з рівної дороги до спортивних досягнень на криву тропу злочинів. «У людей треба вірити, особливо у дітей», говорив, коли вкладав всю свою маленьку зарплату викладача у Палаці Культури в підготовку команди до спортивних зборів. Київ, Вінниця, Львів, Румунія. Діти бачили інші світи, міста, культури, стилі життя.
Не лише наш Донбас, постійно кормлений пропагандою на всіх рівнях.
Задовго до війни, але штучно підігріваючи її в серцях простих людей.
Ти давав людям, молодому поколінню, альтернативу, вибір, варіанти шляху.
Можливо тому так багато учнів вашої школи карате захищають Україну?
Вони і зараз пишаються тобою як провідником.
Бути попереду, зразком складна задача, адже саме ти приймаєш всі рішення.
У Парижі, ось нещодавно, ми знайшли могилу Петлюри. Він у двадцяті роки мешкав саме там. У Парижі і був вбитий агентом КДБ. Так боялись впливу провідника навіть з-за кордону, що вбили його руками маріонетки.
Квіти, свіжі квіти на могилі навіть через сотню років. Наші прапори, українські гроші, записки.
Героїв не забувають.
Але ми дуже хочемо побачити своїх героїв живими та вдома.
«Обміняють всіх», сказав Тарас. Наша держава докладає максимум зусиль, щоб всіх повернути.
Чекаємо.
8
Крим Сьогодні 13 жовтня, день народження моєї одногрупниці з університету Каті.
Саме з нею ми їздили останні рази до Криму.
Ми були там у грудні 2012 року, коли весь світ казав: « Вічний календар майя закінчується цим місяцем і все, гайки…» Я подумала: «Як то так, ми всією планетою полетимо у апокалепсис, а я навіть пальми в Криму не встигла побачити…» Через фактично десять років після тією авантюри ходжу собі серед пальм, бо вони ростуть в італійській частині Швейцарії всюди. Думаю: «Можна ж було загадати, щоб Україна не переживала вже війн…» А тоді, у мирному 2012 році, ми загрузили рюкзачки у компактний «мітцубісі кольт» Каті та поїхали до Криму.
Туман, що застав нас вже на під`їзді до Сімферополя можна було мазати на хліб та їсти замість масла. Не видно зовсім нічого. Дорога, що складається з тисяч поворотів, черга з автівок і не видно нічого на відстані 2 метрів.
Вперше стало страшно за своє життя. Славнозвісне ниття: «Я такий молодий, не встиг нічого побачити…» Якби ми ті знали, що, як і в який кількості ми скоро побачимо, то може і варто було б навіки зафіксуватись у тому Криму, де українські стяги, прозоре повітря, зимнє синє-зелене, але Чорне море. Попри всі пригоди у тумані, нас зустріла вечірня Гаспра. По серпантину ми обережно сковзнули вниз вправо, а зліва сяяла вогнями Ялта. Тиша і численні запахи рослин. Двоповерховий будинок, у холі плетене крісло і аромати ванілі.
Величезна квартира, де кожному по кімнаті, спільний зал і краса лаконічного дизайну.
Ми були там три доби. Гуляли по ботанічному саду, ходили в басейн з морською водою, доїхали до Ялти й прогулялись набережною. Відвідали нічний клуб в Севастополі, збирали камінці на пляжі і навіть застали шторм на морі. Виходиш на пірс, луна на небі, а навпроти тебе хвиля, ще одна, ще. Вони лижуть залізобетонну плиту, та трохи качається. А ти відчуваєш силу природи, з я кою не варто сперечатись.
Ми пили кримські вина і мали показувати паспорти і це дуже тішило у майже тридцять, знаєш.
Крим тік по нашим венам як гаряче вино. Кожного ранку я виходила з кавою на ганок і дивилась прямо перед собою. Там на клумбі росли сині грудневі крокуси. А попереду маленька церква, яка притаїлась у тіні кипарисів, асфальтована дорога, байдарочна станція з нашим стягом, а за нею безмежне море. Море на всю ширину фотокадру, знаєш. Неймовірний спокій охоплював мене в ті моменти. І цей Крим і досі в серці.
Назад ми поїхали тихі й наповнені.
Мабуть, гармонією, як би заштамповано то не звучало.
Найкращий подарунок на день народження того року був від Каті.
Сподіваюсь, з нею все добре. Адже виїхавши до Києва, вона незабаром повернулась в Донецьк.
Поневіряння світами не всім дається легко. Багато хто з наших не витримав випробувань, пов`язаних з переїздом у невідомість та повернувся до мордору, але в власне житло.
Діти сьогодні дали попрацювати. Але Марія криче, каже: «Мирославчик сам, мама, скоріш йди».
Чоловік збирає гуманітарну допомогу до України.
Вчора в університеті не було світла, але був дистанційний державний іспит. Я пишу тексти.
Коли обертаюсь назад, то бачу, скільки всього доброго, важливого було зроблено.
А наразі є відчуття, що роблю мало.
Постараюсь знайти гармонію в собі. Можливо, спогади про Крим допоможуть.
Бережи себе. Вірю, до зустрічі.
Ніби п'ять років минуло, Та ні, лише три доби Зачинені храми я в небо дивлюсь:
скажи мені Боже, де ти?
Жорстокість людини ось тема досліджень, бо скільки живу, ніяк не збагну одвічну загадку:
чому у якості ліків вмираючи імперії вік за віком замість реформ обирають війну кришталь моїх слів тихим дзвоном пробуджує гори, які вже багато сторіч заколисують мир Вершини засніжені стверджують мудро:
″Любов то є аверс Ненависть то реверс Визнач свій шлях, а у наплічник взяти пісню, сало, люльку, іграшку дітям, зброю на захист землі ти не забудь″
Покрова.
День захисників.
Обирай свято на свій смак.
У повітрі запах тривоги та перемог, вітер зі сходу приніс: з нами світ Небо, закрийся від ворогів!
Хай буде так.Діти перетворюють мене на психопата.
Хоча мати дітей це свідоме рішення.
Але моральна втома від всього така, що можу ні на чому зосередитись.
Слово ″відпочинок″як знущання.
Зі святом, друже.
Бережи себе.
Звільнили вчора наших жінок з полону. Обміняли.
Це прекрасні новини.
А от по містам, по Києву літають дрони-вбивці.
Фільми про майбутнє наблизились так, що ми і уявити не могли.
Останні дні плачу і читаю.
Маю щось робити та бути в гуморі, бо настрій передається дітям.
Але морально тяжко дуже.
Чужина, хоч і красива, то не Батьківщина.
Як я шуткувала, не треба плутати туризм з еміграцією.
Виявилось, то лише на відсоток жарт.
У Відні,у Парижі, у містечках Італії я переключаюсь у режим туризму та пошуку вражень.
Тут, у Локарно, кожен день відрізняється від днів вдома.
Є місцеві традиції, вони важливі для інтеграції, але заважкі для сприйняття.
Живи тихо, спокій важливий, не шуми, не галасуй.
Ніби і дрібничка, але нагадування таке: гість, ти не дома.
Люди милі і добрі. Допомагають. Просто інший світ, до берега якого як камінчик, принесло нас бурхливе море життя.
Я пам'ятаю. Кожного дня. Що не дома. Малюю гори. Дивлюсь на небо.
Читаю книжки.Я в своїй мікрокапсулі. Чи це добре?
Так є.
9
Ми не дуже часто розмовляли перший тиждень війни, бо ти боронив Маріуполь.
А потім щез з ефіру на декілька місяців. Знайшовся вже на «Азовсталі».Тож ти не знаєш всіх подробиць моєї зустрічі війни.
Ось тобі історія про народження Мирослава. Написала та зберігла, бо не знала, чи виберемось з Києва наприкінці березня на Західну Україну, куди прямували родиною рятувати дітей від бомб.
«Мене звати Ганна Гуцулка, я пишу вірші, прозу та займаюсь арт-терапією.
Народилась та до 30 років мешкала в Донецьку.
Через мою українську позицію та активну просвітницьку діяльність наприкінці травня 2014 року була викрадена проросійських бойовиками так званої ″днр″ під керівництвом російських спецслужб.
Після тижня тортур, знущань, допитів, була обміняна та вивезена до міста Дніпро.
Багато років я відновлювала психіку, відчуття безпеки у новому місті Києві.
Народила донечку, а наприкінці лютого 2022 року мала народити сина.
Підступний напад на Україну Росії прискорив появу на світ Мирослава.
На другий день після повномасштабного нападу, в т.ч і на Київ, після влучання ракет у багатоповерхівку на Позняках, в мене розпочалась родова діяльність.
Поряд з обраним пологовим будинком аеропорт, на який здійснювався напад, тож я вирішила їхати максимально близько до моменту пологів.
Приїхали до пологового з чоловіком та доньками, вони залишились чекати у приймальній.
Мені лікарі сповістили, що повітряна тривога, вагітні та більшість медперсоналу з ними у бомбосховищі.
Наверху у медичних залах було темно та поклеїні від вибухів вікна. Лежала на операційному столі та дивилась на закрите вікно, за яким опустився тривожний військовий вечір на прекрасний Київ.
Скоро стало не до спостерігань, почався найвідповідальніший період вагітності - власне, пологи.
Від нестерпно болю відідрала ручку операційного столу.
Весь час на фоні потужно вила сирена.
Синочок народився за годину. Ще трохи часу ми з ним полежали у родильному залі, знайомлячись один з одним.
За півгодини медсестричка допомогла мені пересісти на крісло-каталку та повезла нас ліфтом трохи вище - до палат, де відпочивають породіллі. Але відпочити цього вечора чи ночі не судилося.
Доїхала візком до ліжка, поздоровкалась з дівчатами, зробила ковток водички.
Повітряна тривога, медперсонал запрошує хутко спуститись до підвалу.
Важко передати відчуття, коли з тебе ллється кров після операції, а маєш хутко вдягати труси, штани просто під операційну одноразову сорочку, брати новонародженого синочка, рюкзачок з найнеобхіднішим й шкандибати чотири поверхи вниз.
У бомбосховищі людно.
Породіллі, немовлята, багато вагітних, є чоловіки, що підтримають дружин, лікарі, медсестри, їхні дітки.
Місць, в тому числі сидячих, вистачило всім.
Мої рідні вже там, у підземеллі, вдихають тепле сире повітря.За що Марія трьох років має ховатись в укритті? Вона не розуміє, чому ми тут. Намагається, граючись вибігти в бік виходу, ловимо, щось пояснюємо, плаче.
Мультики як засіб прикріпити зачаровану дитину до місця, який не дуже поважаю у звичайному житті, зараз дуже допомогли.
Ірині 19, розквіт юності. Я забрала її з Донецька після полону, вмовила матір привезти малу до Києва у 2014, не чекати, поки руські танки будуть їхати центральними вулицями рідного міста, просто під вікнами. Руські, які взяли обезлюднене місто під контроль й зробили мешканців на довгі роки заручниками необ'явленої війни.
Там, на Донеччині, у свої одинадцять років, Іра не чула вибухів, не знала, як працює миномет чи як застигаєш, коли по тобі працює ″ГРАД″.
Я встигла дати їй спокій й українську дійсність.
Чому війна обпалює її юність?
А Мирослав?Ось він рівно дихає, й вдихає повітря помешкання, що не розраховане на одночасне перебування сотні людей.Зверху лунають вибухи, здригаються стіни, а він посміхнувся уві сні. Малюку година від народження.Він втомився, адже з'явитись на світ важка праця. Світ чомусь зустрічає вибухами, а не квітами чи оваціями.
″Воїн прийшов на землю″, - думаю я, тихенько утираю сльози і дивлюсь навколо.Поряд зосереджено сопить з десяток новонароджених малят.
У підвалі напрочуд тихо і позитивно.Ніхто не волає, не скаржитися на умови.Другий день, а Всі розуміють:війна. Можливо, ми, українці, підсвідомо знали -на черговому повороті історії маємо дати просратись москалям, бо вони лізуть і лізуть віками на нашу землю. Тому ми мобілізували усі сили. Але до війни ніхто не готовий, особливо народжувати чи вперше годувати немовля під вибухи.
Всю ніч на стільчику у бомбосховищі. Для новонароджених ліжечка на колесах.
За лічені години облаштована операційна у бомбосховищі.
Вже під ранок піднялись нагору до палати. Чергові лікарі зробили щеплення, оглянули Мирослава, поміряли температуру. Рекомендації по догляду.
Швидко, професійно, стримано. Ніби не летять в нас бомби, ніби всі маніпуляції робляться не під звук сирени.
Я навіть встигла пару годин поспати, провалилась у сон.
Прокинулась від нової погрози ракетного удару. Медсестра покликала всіх вниз. Я загорнула сина у теплу ковдру і йшла сходами. Багато людей з поверху вже їхали ліфтом. Раптом земля здригнулась, підлогу трохи повело.
Бачу: горить у дворі, йде густий чорний дим. Як з`ясувалось пізніше, ракета прилетіла у багатоповерхівку, що в 300 м від пологового.
У бомбосховищі просиділи до обіду, потім всіх максимально швидко виписали.
Лікарі заповнили бланки, лишили всі контакти, відповіли на запитання.
Спокійно, без паніки, ніби і не війна.
Додому ми їхали дуже швидко, місто на дві доби закривалось для пошуку ДРГ.
Вдячна лікарям, вони сила.
Переможемо.
Слава Україні!
10
На контрасті з нашими подіями в мене тут є сусід, що заважає жити. А ми йому, бо гучні. Декілька разів він зустрічав мене з малюками. Не називав своє ім`я, просто казав: «Я живу над вами, ви гучні» і починав волати.
Уявляю його у Бучі, коли каже рашистам: «Тихіше там людей катуйте, ви мені спати заважаєте. І ракети свої пускайте у беззвучному режимі після 22.00, сусіди» Все познається у порівнянні. Чи так?
Будинок старовинний і на листівках, мабуть, буде виглядати круто.Але акустика така, що кажеш слово у одному кінці двору, а чутно по всьому будинку.
Діти то є діти. Марія веселиться, Мирославчик, буває плаче.
Здається, вони не звикли до зайвих звуків. Відчуваю себе школяркою, коли меня вичитують сторонні люди.
В такі моменти дуже хочу назад, до київської багатоповерхівки. Там весь карантин ми не могли знайти та зупинити сусіда з перфоратором. Здавалось, він мігрував поверхами зі своїм гучним інструментом.
Києве мій, Києве! Золоте місто мрії… Маю тут декілька справ, досить пролонгованих у часі.
Дописати цю книгу, наприклад.
Агов, друже, ти зрозумів? Листи складаються в великий об`єм і то буде книга про тебе.
Питав, коли видавала минулу: чи є історія про тебе.
Ти і сам ціла історія.
Кожна людина безцінна.
Крім дикої русні.Вони свій вибір в бік деградації через ТБ зробили.
Як ти там?
Я сподіваюсь, що … « відносно добре». Вчу німецьку і є такий термін.
Блін, відкрила додаток з німецькою і автоматично пройшла урок.
Термін не знайшла. Дуже важко мені з концентрацією останнім часом.
Просто будь, будь ласка.
Маю встигнути перемогти вічність хвилини пральної машини У цій версії світу пральна машинка бере гроші за час роботи та частенько прибрьо*** на свою користь. Дивні грані мирного життя.
11
Завтра зима. Нова сторінка життя та війни. Мені наснилось, що ти приїхав до нас на Новий рік.
Тут вже стоять прикрашені ялинки, а вдома часто немає світла.
Русня цілеспрямовано б`є по підстанціям, лишає нас світла та опалення.
Але майбутнє буде прекрасним!І без них.
Сподіваюсь, ще до Нового року ти побачиш країну, за яку так бився.
Багато втрат маємо. Дорогі люди, знайомі місцини, цілі міста.
Мирослав впевнено стоїть, повзає, скоро почне ходити. Життя перемагає.
Ми вистояли. І вже дев`ять місяців відстоюємо волю.
Переможемо, адже захищаємо наш шлях і волю.
Слава Україні! До зустрічі, друже.
У літературному клубі Макіївки у розпал Майдану я теж прагнула здійснити революцію: зареєструвати об’єднання, проводи заходи саме українською, видавати книжки. Коли я бачу картину цілісною-йду до мети. Всі обставини сприяють. Колективна більшість, яка скоро колективно стала під рвотні знамена «динири» тоді виключила мене з групи митців. Так просто звинувати людину-Аня хоче узурпувати владу. Яку владу? Над ким?
Іронічно: вони так хотіли бути вільними, ті місцеві майстри російського слова, що з легкістю дозволили собі бути ніким у синє-червоно-чорному краю абсурду. На остаточну зустріч, де мене згідно радянських традицій партзборів у Палаці Культури мали б розчавити загальним осудом, я прийшла з Козацькою та пляшкою кон’яку.
Не свято звільнення, ні, поминки за нашим мирним минулим.
Адже події відбувались першого березня 2014 року.
Я, одягнена в найкращі конспіративні речі-шубу до колін, шкіряні ботфорти до колін на підборах та окуляри без диоптріїв, я зранку фільмувала в центрі Донецька трагедію. Тисячі місцевих йолопів, серед яких, на жаль, зустріла колег та колишніх однокласників, разом зі проплаченими утирками із Ростову, захопили центр мого міста мов мазута. Вони скандували: «Губарев!», йшли колоною мов піонери з фільму жахів центральною вулицею Артема до Донецької Обласної Адміністрації. Там вже інший натовп скандував: «Беркут, расія!» і вимагав зняти український стяг з флагштоку. Стіг тримався. З третьої чи п’ятої спроби знайомий альпініст, якому бажаю розбитись о скелі, зірвав стяг й жбурнув його на березневу промозглу землю. Я плакала і продовжувала фільмувати.
Замість нього повісили тряпку.
На мить у місті стало тихо. Тиша розривала душу. Щось змінилось назавжди. Ось натовп з гри у демократію за українськими правилами- озвуч свою думку на віче, перетворився на злочинців. Вони посягнули на головне- щасливе вільне майбутнє краю. Керівник міста Лук’янченко з групою підтримки махнув рукою та заховався в будівлі. Ніби у башті Рапунцель. Тепер дракон назавжди оселився серед роз центру міста. Він впевнено розгортав крила жорстокості й ненависті, спочатку до краси й порядку. Тисячами обличь сцяв на фасад центральної бібліотеки, розкидував порожні пляшки з-під білої та бив їх о ковані лавки. Залишав переможні сліди харчками та недопалками під пісні »Любе».
Вони швидко усвідомили-в тиші народжуються думки та зайві питання, тож максимально заповнили її п’яним бридким галасом. Це були справжні орки.
Я дивилась з подивом і думала: «Режисер, оце ти обличчя підібрав для зомбі апокаліпсису, одне неприємніше за інше!» Нажаль, це було не кіно, а наша нова донецька реальність. Серед морд маленьким острівками світла були нові знайомі обличчя, люди з Донецького Майдану. Ми всі фільмували злочин й фіксували ті мерзенні рожі серед вже вкритих сміттям руж. Шествіє Мордору по рідній землі.
Чи бачили ви колись, як здають міста без єдиного пострілу?
Як під’їздить Троянський кінь нібито мирної демонстрації і з нього сипл яться проплачені братки та місцева шантропа? Вони відчули м’ясо темних часів і зібрались його роздирати на частини. Його, моє рідне місто.
Не можу сказати, що тридцять років там мене цілком влаштовувало все. Але безпеку і забезпечене чесною працею майбутнє я відчувала. Тому і не їхала в далекі краї. Подобалось розвивати своє рідне місто.
На моїх очах його гвалтували.
Ми ніби опинились під колесами брички історії, ось-ось вони нас розчавлять.
Ще не відбулись викрадення людей, тортури, вбивства і грабунок всього «асвабадітєлями», але у повітрі вже засмерділо. Майбутня пролита кров віщувала про себе, адже беззаконня й влада зброї то початок кінця.
Адреналін так зашкалював, що я не відчувала холоду. Березневий мороз підступний, непомітно пробирається до серця. Як і їхня «руццка весна». Адреналін буквально вичавив страх з мене. До краплі. Я відчула себе камікадзе -нема сумнівів, лише честь і бій. Закінчила фільмувати. Це відео має побачити служба безпеки України .І не тут, тепер на закон та порядок в Донецьку надії нема. Маю закінчувати справи і їхати до Києва.
Поки хоч щось можна змінити.
Іронічно: вони так хотіли бути вільними, ті місцеві майстри російського слова, що з легкістю дозволили собі бути ніким у синє-червоно-чорному краю абсурду. На остаточну зустріч, де мене згідно радянських традицій партзборів у Палаці Культури мали б розчавити загальним осудом, я прийшла з Козацькою та пляшкою кон’яку.
Не свято звільнення, ні, поминки за нашим мирним минулим.
Адже події відбувались першого березня 2014 року.
Я, одягнена в найкращі конспіративні речі-шубу до колін, шкіряні ботфорти до колін на підборах та окуляри без диоптріїв, я зранку фільмувала в центрі Донецька трагедію. Тисячі місцевих йолопів, серед яких, на жаль, зустріла колег та колишніх однокласників, разом зі проплаченими утирками із Ростову, захопили центр мого міста мов мазута. Вони скандували: «Губарев!», йшли колоною мов піонери з фільму жахів центральною вулицею Артема до Донецької Обласної Адміністрації. Там вже інший натовп скандував: «Беркут, расія!» і вимагав зняти український стяг з флагштоку. Стіг тримався. З третьої чи п’ятої спроби знайомий альпініст, якому бажаю розбитись о скелі, зірвав стяг й жбурнув його на березневу промозглу землю. Я плакала і продовжувала фільмувати.
Замість нього повісили тряпку.
На мить у місті стало тихо. Тиша розривала душу. Щось змінилось назавжди. Ось натовп з гри у демократію за українськими правилами- озвуч свою думку на віче, перетворився на злочинців. Вони посягнули на головне- щасливе вільне майбутнє краю. Керівник міста Лук’янченко з групою підтримки махнув рукою та заховався в будівлі. Ніби у башті Рапунцель. Тепер дракон назавжди оселився серед роз центру міста. Він впевнено розгортав крила жорстокості й ненависті, спочатку до краси й порядку. Тисячами обличь сцяв на фасад центральної бібліотеки, розкидував порожні пляшки з-під білої та бив їх о ковані лавки. Залишав переможні сліди харчками та недопалками під пісні »Любе».
Вони швидко усвідомили-в тиші народжуються думки та зайві питання, тож максимально заповнили її п’яним бридким галасом. Це були справжні орки.
Я дивилась з подивом і думала: «Режисер, оце ти обличчя підібрав для зомбі апокаліпсису, одне неприємніше за інше!» Нажаль, це було не кіно, а наша нова донецька реальність. Серед морд маленьким острівками світла були нові знайомі обличчя, люди з Донецького Майдану. Ми всі фільмували злочин й фіксували ті мерзенні рожі серед вже вкритих сміттям руж. Шествіє Мордору по рідній землі.
Чи бачили ви колись, як здають міста без єдиного пострілу?
Як під’їздить Троянський кінь нібито мирної демонстрації і з нього сипл яться проплачені братки та місцева шантропа? Вони відчули м’ясо темних часів і зібрались його роздирати на частини. Його, моє рідне місто.
Не можу сказати, що тридцять років там мене цілком влаштовувало все. Але безпеку і забезпечене чесною працею майбутнє я відчувала. Тому і не їхала в далекі краї. Подобалось розвивати своє рідне місто.
На моїх очах його гвалтували.
Ми ніби опинились під колесами брички історії, ось-ось вони нас розчавлять.
Ще не відбулись викрадення людей, тортури, вбивства і грабунок всього «асвабадітєлями», але у повітрі вже засмерділо. Майбутня пролита кров віщувала про себе, адже беззаконня й влада зброї то початок кінця.
Адреналін так зашкалював, що я не відчувала холоду. Березневий мороз підступний, непомітно пробирається до серця. Як і їхня «руццка весна». Адреналін буквально вичавив страх з мене. До краплі. Я відчула себе камікадзе -нема сумнівів, лише честь і бій. Закінчила фільмувати. Це відео має побачити служба безпеки України .І не тут, тепер на закон та порядок в Донецьку надії нема. Маю закінчувати справи і їхати до Києва.
Поки хоч щось можна змінити.
У одному з позаминулих життів, в період Харкова та роботи у "Unisef" на лінії розмежування (Луганщина) і Балаклеї після вибухів, я майже рік прожила у страшеній депресії після вигорання.Фарби життя потускніли, я не відчувала нічого.
2017: біг від депресії.Маршрут: Київ-Краматорськ-Дружківка-Харків-Попасна-Лисичанськ-Тошковка-Золоте-Северодонецьк-Балаклея-Криворівня-Рудики-Київ
Були на могилі Ремарка.Знов.
Скільки себе пам'ятаю, завжди знала: буде війна.
Я пам'ятаю дуже багато з мирних часів пов'язаного з тими хлопцями.
Чи можна назвати прокрастинацією неможливість привітати товарища з днем народження, бо його брат-близнюк і мій друг загинув на війні минулого року напередодні др?
Я пам'ятаю дуже багато з мирних часів пов'язаного з тими хлопцями.
Намагання знайти баланс між миром країни, де ще не інтегрувалась і війною вдома, емоції,вірші
Квітень 2023: події, емоції, сподівання
Намагання знайти баланс між миром країни, де ще не інтегрувалась і війною вдома, емоції,вірші
0Прокидаєшься від жахливих новинпідірвана Каховська дамба екологічна катастрофа світового рівня: переросподіл водних ресурсів принаймні Європи в часи задушливих літніх днів.села близ неї вже плавають, у Каховці на метр піднялась в центрі вода,
Червень 2023: рік у Швейцарії, підрив Каховської ГЕС, річниця полону
0Прокидаєшься від жахливих новинпідірвана Каховська дамба екологічна катастрофа світового рівня: переросподіл водних ресурсів принаймні Європи в часи задушливих літніх днів.села близ неї вже плавають, у Каховці на метр піднялась в центрі вода,
Відчуття, реакція на події вдома та у країні прихистку, вірші та щоденне життя
Жовтень-листопад 2022: розуміння, що ми у Швейцарії на невизначений час
Відчуття, реакція на події вдома та у країні прихистку, вірші та щоденне життя
Хтось з великих мертвих сказав:"У дрібницях є сліди Бога".
Вересень 2022: найкраще запам'ятовуються деталі.
Хтось з великих мертвих сказав:"У дрібницях є сліди Бога".
Сумбурні спогади утворюють матрицю подій і вже не розумієш -що справжнє, що є припущенням, а чого краще б не було…
2024: повернення, документи, народження Давіда і “шахеди”
Сумбурні спогади утворюють матрицю подій і вже не розумієш -що справжнє, що є припущенням, а чого краще б не було…
Остаточно змучившись від безсоння, пишу цей текст о шостій ранку.
10 квітня 2022: Мукачево
Остаточно змучившись від безсоння, пишу цей текст о шостій ранку.
Цікаве трапилось.Декілька місяців тому написала свої вірші про "руццких чудищ"руццкою ж мовою у коментаріях до вірша Вери Полозкової, яка нас підтримує всім серцем.Написала і забула.І тут, раптово, почала мені строчити гнівні малограмотні коменти якась пані.
Липень 2022: про коментарі і руццкізм
Цікаве трапилось.Декілька місяців тому написала свої вірші про "руццких чудищ"руццкою ж мовою у коментаріях до вірша Вери Полозкової, яка нас підтримує всім серцем.Написала і забула.І тут, раптово, почала мені строчити гнівні малограмотні коменти якась пані.
Щоб я не думала, але сам той факт, що за тиждень чергова подорож у невідоме, трохи лякає.Здавалось би- все давно вирішено, але.Завжди є ті кляті "але".Всі кордони у нас в голові, однозначно. "Я можу в будь-який момент повернутись..."
Травень 2022: роздуми у Києві перед виїздом з малятами
Щоб я не думала, але сам той факт, що за тиждень чергова подорож у невідоме, трохи лякає.Здавалось би- все давно вирішено, але.Завжди є ті кляті "але".Всі кордони у нас в голові, однозначно. "Я можу в будь-який момент повернутись..."