Я, Гуцулка, архітекторка за фахом і переселенка з Донецька, закохана у Київ.
В перший свій приїзд туманної осені 2009 року я не зрозуміла Місто.
Не встигла.Ми групою спортсменів поспіхом зі залізничного вокзалу жухнули до метро. Мій перший спуск у метрополітен, відчуття натовпу, який обіймає та поглинає тебе, ритмічний стукіт коліс підземного потягу, відчуття руху зачарували мене.
Коротка подорож по промоклому Хрещатику здивувала. На місто опустився туман і все здавалось прозоро-сірим: і будівлі, і люди, і автівки. Центральна вулиця столиці швидко закінчилась, з неї через Софію Київську ми вийшли до Андріївської церкви та на Узвіз.
Узвіз я запам'ятала надовго, він був яскравим, галасливим, багатолюдним. Кожен камінчик його співав й розповідав історії з минулого Києва.
Далі автобусом з Контрактової площі за місто, до Кончі Заспи. Олімпійська база для спортсменів радо нас приймала наступні два дні.
Власне, той перший візит до міста вирішив майбутнє. Не одразу, але через декілька років вже після перемоги Майдану, у березні 2014 року я приїхала сюди вдруге. На тижневий тренінг для громадських активістів. І зрозуміла, що залишаюсь. Не можу інакше. Вулиці та провулки, площі, старовинні будівлі й новобудови, маленькі кав'ярні й величезні торгівельні центри. Моє місто дитинства також мільйонник, але дух часу там інший.Подальші трагічні події показали, що моє рішення вірне. Війна встигла зачепити мою долю і долю моєї родини полоном, коли поверталась тієї ж весни 2014 року до Донецька для остаточного переїзду до столиці.
Серед безлічі варіантів, де розпочинати нове життя після окупації Донбасу мій вибір був здійснений серцем - Київ.