Переклад українською. Мова оригіналу — англійська.Оригінал: «О Уоммібатто»: як прерафаеліти одержимо захопилися вомбатомАвтор: Angus Trumble

Перед перекладом

Сьогодні це мав бути новий випуск “Есеїв світу” про Австралію, бо він про вомбатів, але потім мені дійшло, що це зовсім не про Австралію, тому вомбати нині відправляються в “Штучкі”, а вас запрошую до читання!

Есе Ангуса Трамбла «О Уоммібатто»: як прерафаеліти стали одержимі вомбатами» — це історія про те, як Данте Ґабріель Россетті та його коло зробили з кремезного австралійського звіра майже домашнього святого. Тут є малюнки на оксфордських вікнах, листи, вірші, звіринець і вомбати, яких носили на руках — така нормальна мистецька тусовка до того, як Далі став відомим своїм мурахоїдом.

«О Уоммібатто»: як прерафаеліти стали одержимі вомбатами

Ангус Трамбл про дивну, але тривалу пристрасть Данте Ґабріеля Россетті та його кола до пухнастої диковинки — вомбата, «найпрекраснішого з Божих створінь»(є оцей вайб того, як зараз захоплюються котіками), що знайшов собі місце в їхніх віршах, мистецтві й навіть, на короткий час, у їхніх домівках.

Фронтиспіс Данте Ґабріеля Россетті з вомбатом до великої поеми його сестри Крістіни Goblin Market, де є рядок: «Один, мов вомбат, бродив незграбний і волохатий» — Джерело.

У 1857 році англійський художник Данте Ґабріель Россетті1— центральна постать прерафаелітського руху2 й на той час уже національна знаменитість — отримав замовлення оздобити склепінчасту стелю, верхні частини стін і вікна Оксфордської бібліотеки. Він зібрав велику групу помічників, зокрема своїх нових друзів-оксфордських студентів — майбутніх видатних художників Едварда Берн-Джонса та Вільяма Морріса.

Поки фрески розписували сценами з легенд про короля Артура — досить погано, як виявилося, бо з того часу вони зіпсувалися до невпізнання — скляні шибки вікон спочатку зафарбовували білилами, щоб зменшити відблиски, що потрапляли на стіни. Ці побілені поверхні незабаром були покриті ескізами, намальованими або видряпаними на фарбі, здебільшого зображеннями однієї конкретної тварини. Вомбата.

Вони невдовзі зникли, адже після завершення фресок побілку, зрозуміло, прибрали. Найкращі з них, за чутками, виконав Едвард Берн-Джонс, і він продовжував малювати їх ще багато років. Один доволі екзальтований єгиптологічний зразок, де вомбат мчить повз піраміди, значно пізніше леді Берн-Джонс обрала як ілюстрацію до частини своїх спогадів, присвяченої епізоду з Оксфордською бібліотекою.

Пригадуючи надзвичайно приємний досвід роботи в Оксфордській бібліотеці, інший художник — помічник Вел Принсеп — згадував: «Россетті був планетою, навколо якої ми оберталися, ми наслідували його манеру говорити. Усі красиві жінки були для нас “карколомними красунями”. А вомбати були найпрекраснішими з Божих створінь».

Ескіз вомбата Едварда Берн-Джонса, вміщений у Memorials of Edward Burne-Jones (1904) Джорджіани Берн-Джонс — Джерело.

Як Россетті та його протеже стали настільки одержимі вомбатами?

Лише один із Братства прерафаелітів побував в Австралії — скульптор Томас Вулнер, який, не зумівши на батьківщині заробляти мистецтвом на належне життя, емігрував туди шукати статків на золотих копальнях. Прерафаеліти та їхні друзі регулярно збиралися, щоб уголос читати листи-щоденники, які Вулнер надсилав додому. Йому геть не щастило, та й австралійський пейзаж йому не подобався. У щоденнику він зізнався, що вважає там усе догори дриґом. Пори року були переплутані, як і час доби. Птахи, за його словами, не співали, вишні росли кісточками назовні, дерева скидали кору, а не листя, і так далі. Одного разу його наповал вразив запах звичайного бузку, бо він уже вирішив для себе, що Австралія позбавлена ароматів, безплідна, «країна без плодів чи рослинності». Хоча в уцілілих листах вомбати прямо не згадуються, цілком можливо, що, повернувшись до Англії всього через рік, він привіз із собою звістку про цього екзотичного сумчастого.

Звісно, прерафаеліти не були першими англійцями, яких зачарувала ця незвична істота. Вомбати привернули увагу англійських натуралістів, щойно ті дізналися про них від перших поселенців, дослідників і природознавців у часи перших контактів. Аборигенне слово wombat уперше зафіксували поблизу Порт-Джексона; хоч траплялися варіанти wombach, womback, the wom-bat і womat, сучасна форма назви закріпилася дуже рано, щонайменше від 1797 року. Збереглися чудові малюнки з плавань Investigator та Le Géographe 1802 року. Фердинанд Бауер, який вирушив у плавання з Метью Фліндерсом, і Шарль-Александр Лесюер, учасник суперницької французької експедиції Ніколя Бодена, обидва малювали цю тварину. Їхні роботи гравіювали й ретельно вивчали на батьківщині. Вомбатів цінували за кремезність, силу, терплячість, лагідну, ба навіть приязну вдачу, а також за своєрідну стоїчну рішучість. Іноді їх уважали незграбними, нечутливими чи навіть дурними, але ці поодинокі спостереження не узгоджуються з переважною думкою XIX століття.

Гравюра з вомбатами за малюнком Шарля-Александра Лесюера, таблиця 58 у Voyage de découvertes aux Terres Australes (1824) Артюса Бертрана — Джерело.

Приблизно від 1803 року до Європи почали стабільно потрапляти живі вомбати. Відомо, що один вомбат був серед птахів і тварин, доставлених до звіринця імператриці Жозефіни Бонапарт у Мальмезоні поблизу Парижа. Іншим раннім власником вомбата був англійський натураліст Еверард Гоум, чия стаття на цю тему — « Опис деяких особливостей анатомічної будови вомбата » — вийшла в березні 1809 року в Journal of Natural Philosophy, Chemistry and the Arts. Вомбата Гоума, самця, насправді спіймав Джордж Басс, імовірно на острові Кінг, де, як відомо, Басс і його супутники застрелили кілька інших особин. Роздратований, цей конкретний вомбат завзято боровся: роздирав рукави Бассового пальта й видавав гучні «свистячі» звуки. Очевидно, заспокоювався він дуже довго. Басс зберіг його живим, добре доглядав за ним і відправив до Англії. Там, у Лондоні, він прожив, як висловився Гоум, «у прирученому стані протягом двох років». Наведений далі опис сьогодні не менш чарівний, ніж мав бути для англійських наукових читачів майже два століття тому.

[Вомбат] щоразу, коли мав нагоду, рив землю й дивовижно швидко закопувався в неї. Удень він був тихим, зате вночі постійно рухався; був дуже чутливий до холоду; їв усіляку рослинну їжу, але особливо полюбляв свіже сіно, яке поїдав стеблинка за стеблинкою, беручи до рота, мов бобер, малими шматочками. Він не був позбавлений розуму й, здавалося, прив’язувався до тих, до кого звик і хто поводився з ним ласкаво. Побачивши їх, він клав передні лапи їм на коліна, а коли його брали на руки, засинав на колінах. Він дозволяв дітям тягати й носити себе, а коли кусав їх, то, здавалося, робив це не зі злості й не з жорстокістю.

Деякі хибні уявлення трималися десятиліттями. У 1827 році гравер, який працював для музею в Ньюкаслі, зобразив вомбата сидячи, наче кенгуру — помилку, яку, вочевидь, ніхто не помітив на етапах верстки й коректури видання.

Та найважливішою подією у формуванні англійської репутації вомбата стала поява 1855 року розкішного видання Джона Ґулда The Mammals of Australia. Ґулд побував в Австралії значно раніше, у 1830-х, і саме завдяки Ґулду художник Едвард Лір, який ілюстрував Ґулдових Birds, але, на жаль, не Mammals, створив чудовий аркуш химерних малюнків «Inditchenous Beestes of New Olland» — рідкісну роботу, що нині зберігається в колекції бібліотеки Пірпонта Моргана в Нью-Йорку. Це правдоподібно точні карикатури на різні види кенгуру й валабі, качкодзьоба, «опосума на його евкаліпті» та тасманійського диявола. Там також є божевільні зображення бандикута, єхидни й місцевої кішки, не кажучи вже про представницькі постаті на полях — корови, собаки, вівці й коня. Чудово округлий, найбільший простір у нижній центральній частині аркуша займає вомбат із «його i».

Portraites of the inditchenous beestes of New Olland, недатований малюнок Едварда Ліра, імовірно створений десь між 1831 і 1837 роками, коли художник протягом багатьох місяців записував вміст знаменитого звіринця тринадцятого графа Дербі в Ноуслі поблизу Ліверпуля — Джерело.

Опис вомбата, зроблений Ґулдом 1855 року, майже такий самий захопливий, як у Еверарда Гоума за п’ятдесят років до того.

За своїми звичками це нічна тварина: удень вона живе в глибоких кам’янистих норах, які сама викопує, а з наближенням вечора виходить назовні, хоча рідко відходить далеко від свого сховку, куди негайно кидається заради безпеки, щойно з’являється чужинець. Тубільці, однак, стверджують, що іноді вона вирушає в далекі мандрівки й, якщо на її шляху трапляється річка, спокійно заходить у воду та переходить по дну потоку, доки не дістанеться іншого берега… Вона надзвичайно тиха й лагідна вдачею, швидко звикає й, очевидно, прив’язується до тих, хто її годує; на доказ цього можу зазначити, що дві особини, які нині й уже тривалий час живуть у садах Зоологічного товариства в Риджентс-парку, не лише дозволяють найпильніший огляд, а й дають себе торкатися та чухати кожному, хто забажає завести з ними таке близьке знайомство.

Якщо не від Томаса Вулнера, чий погляд на австралійський ландшафт був доволі похмурим, то Россетті та його друзі цілком могли запозичити своє особливе захоплення вомбатами з опису Ґулда чи якогось іншого привабливого тексту. А може, вони просто закохалися у вомбатів Риджентс-паркового зоопарку.

У 1860-х Россетті часто водив друзів відвідувати вомбатів у зоопарку, іноді просиджуючи там годинами. Якось Россетті написав Форду Медоксу Брауну: «Любий Брауне, Ліззі й я пропонуємо завтра о 14:00 зустрітися з Джорджі та Недом [Берн-Джонсами] у Зоологічних садах — місце зустрічі: Лігво Вомбата». У цей період до зоопарку Риджентс-парку прибуло кілька нових вомбатів: рідкісний вомбат із волохатим носом 24 липня 1862 року та два звичайні вомбати, відправлені з Мельбурнського зоопарку 18 березня 1863 року. Россетті також регулярно навідувався разом із братом Вільямом Майклом до Лондонського товариства акліматизації та його паризького відповідника, щоб наглядати за вомбатами з волохатими носами, які жили в обох закладах. Це не було скороминущим захопленням.

Замальовки із зоопарку (ймовірно, Риджентс-парку) Крістіни Россетті, серед яких, звісно, внизу — вомбат, бл. 1862 року — Джерело.

Раніше, 1862 року, Россетті переїхав до Тюдор-гаусу, на Чейн-Вок, 16, у Челсі. Просторий будинок, у якому вистачало місця для родини та друзів, зокрема Джорджа Мередіта й поета та напівпрофесійного садомазохіста Алджернона Чарлза Свінберна — який полюбляв голим з’їжджати перилами, — мав сад площею чотири п’ятих акра з липами та великим шовковичним деревом. Щойно оселившись там, Россетті почав наповнювати сад екзотичними птахами й тваринами. Там були сови, два чи більше броненосців, кролі, соні та єнот, який впадав у сплячку в комоді(всі ми трошки цей єнот). Були павичі, папужки, кенгуру й валабі, про яких ми, на превеликий жаль, знаємо надто мало. Був канадський бабак, або лісовий сурок, померанське цуценя на ім’я Панч, ірландський вовкодав на ім’я Вулф, японська саламандра й двоє кукабар. Відомо, що сусіди до певної межі виявляли терпіння, але Томаса Карлайла, зокрема, цей шум доводив до божевілля. Зрештою, там з’явився маленький брамінський бик, якого довелося віддати, коли він ганявся за Россетті садом, а у вересні 1869 року — довгоочікуваний вомбат, кульмінація понад дванадцятирічного захоплення екзотичним сумчастим.

Незадовго до цього на Чейн-Вок загинуло кілька тварин, тож Россетті значно підвищив ставки у своєму колекціонуванні. У листопаді 1867 року він вів переговори зі своїм постачальником диких тварин Чарльзом Джамрахом. Він мав намір придбати молодого африканського слона, але відмовився через ціну — 400 фунтів. Дохід Россетті за 1865 рік становив 2000 фунтів. Зрештою Россетті домовився купити вомбата, знов-таки через Джамраха, коли нарешті з’явився придатний екземпляр. Вомбат прибув тоді, коли сам Россетті був у Шотландії, відновлюючись після своєрідного нервового зриву, значною мірою спричиненого погіршенням зору, безсонням, наркотиками й, понад усе, його дедалі сильнішим захопленням Джейн Морріс, дружиною його давнього друга та протеже ще з часів Оксфордського союзу.

Вражаючий малюнок Джейн Морріс і вомбата в Британському музеї свідчить, якою мірою коханка й домашній улюбленець злилися у свідомості Россетті як об’єкти сакралізації. Кожен із них має німб. Але Джейн тримає вомбата на повідку, і видається очевидним, що Россетті також використав свого домашнього вомбата як жорстоко комічний символ її багатостраждального, зрадженого чоловіка. Від університетських часів друзі називали Вільяма Морріса «Топсі»; ім’я, яке Россетті обрав для свого Вомбата, було «Топ».

Малюнок Данте Ґабріеля Россетті із зображенням Джейн Морріс і Топа, 1869 — Джерело.

Все ще заслаблй після хвороби, Россетті не міг дочекатися повернення до Челсі з холодної Шотландії. Він написав Джейн такі жартівливо-героїчні рядки:

Ох, як родинні почуття воюютьВ моєму серці; щогодини бомби шлютьУ душу спалену; ні сови, ані кажаниНе дадуть спокою, доки вомбата не пригорну!

Тим часом, за кілька днів, сестра Россетті Крістіна надіслала йому захоплені вірші італійською під назвою «O Uommibatto», у яких описала тварину як «agil, giocondo» (спритну, веселу), а також «irsuto e tondo» (волохату й круглу). За кілька днів Россетті писав із Шотландії братові Вільяму Майклу, просячи також подякувати Крістіні за «святиню в італійському смаку, яку вона спорудила для вомбата. Боюся, його звички невідворотно призведуть до руйнування архітектури… Виявляється, вомбат ходить за людьми по всьому будинку!» Нарешті 20 вересня Россетті повернувся до Лондона, а наступного дня написав Вільяму Майклу свій найвідоміший і найпромовистіший коментар щодо нового мешканця його звіринця: «Вомбат — це радість, тріумф, захват, безумство». На жаль, бідолашний вомбат також був хворий.

Вірш Крістіни Россетті про вомбата «O Uommibatto», опублікований у сіднейській газеті The Bulletin, т. 25, № 1262 (21 квітня 1904 року) — Джерело.

Від самого початку Вільям Майкл відчув, що щось не так: «Я зайшов подивитися на звіра, який є найнеповороткішим і найнездатнішим із вомбатів, з виразом дитячої безпорадньості — ймовірно, він іще не виріс навіть наполовину. Він дуже полюбляє ходити за кимось по кімнаті, тулитися до нього й покусувати литки чи штани». Вомбат Топ також добре ладнав з іншими тваринами, особливо з кролями.

Та невдовзі Топ занедужав. Вільям Майкл писав: «У вомбата з’явилися симптоми якоїсь хвороби на кшталт корости, і його лікує собачий лікар». Наступного дня: «Знову бачив вомбата в Челсі. Дуже боюся, що в нього вже виразно виявляються симптоми втрати зору, яка вражає так багато вомбатів». Нарешті 6 листопада вомбат помер. Россетті наказав його зробити з нього опудало й потім виставив у передньому холі.

Відомий автопортрет Россетті з Топом, мертвим вомбатом, дещо сатиричний, але, вочевидь, його спонукало щире горе. Супровідні вірші справді похмурі:

Я жодного малого вомбата не плекав,Щоб тішив він мене своїм очицем-крапкою,Та щойно ставав він наймилішим і гладкимІ безхвостим — неодмінно помирав!

Автопортрет Данте Ґабріеля Россетті з його померлим вомбатом Топом — Джерело.

Насправді ці рядки є пародією Россетті на початок «The Fire Worshippers» — поеми, що з’явилася в химерному, але надзвичайно популярному романі Томаса Мура Lallah Rookh, опублікованому 1817 року. Роман цілком присвячений заручинам доньки імператора з чужоземним принцом і її подорожі з Делі до Кашміру, куди вона вирушила на зустріч із майбутнім чоловіком. Дорогою вона зустрічає прекрасного менестреля, в якого закохується, і, звісно, зрештою з’ясовується, що це не хто інший, як переодягнений принц. Ці рядки співає Лалла Рук:

Я ніколи не вигодовувала милу газель,Щоб тішила мене своїм м’яким чорним оком,Та щойно вона добре мене впізнавалаЙ любила мене — неодмінно помирала!

Підміна екзотичної газелі Лалли Рук вомбатом типова для самозакоханого гумору Россетті, і він, очевидно, без труднощів приміряв на себе настрій закоханої східної принцеси.

За своє коротке життя перший із двох домашніх вомбатів Россетті здобув визначне місце в міфології його кола друзів. 28 вересня 1869 року Россетті з радістю повідомив Вільяму Беллу Скотту, що вомбат фактично перервав довгий і нудний монолог Джона Раскіна, терпляче прокопавши собі шлях між піджаком і жилетом видатного критика. Спостерігати це, мабуть, було чудово. Значно пізніше Джеймс Макніл Вістлер вигадав безглузду історію про те, ніби вомбат загинув, з’ївши цілу коробку сигар. Форд Медокс Браун уважав, що звичка Россетті приносити вомбата до обіду й дозволяти йому спати у великій еперні, або центральній декоративній вазі, на обідньому столі надихнула епізод із соньком у чайнику на Божевільному чаюванні в Alice’s Adventures in Wonderland. Насправді це неможливо, бо Льюїс Керролл написав той розділ 1863 року, а роман із його знаменитими ілюстраціями Джона Тенніела вийшов друком двома роками пізніше, 1865-го. Також ходили історії про те, що вомбат харчувався недбало залишеними дамськими солом’яними капелюшками тощо.

«Містер Вільям Белл Скотт міркує, що ж це ті хлопці, здається, бачать у Ґабріелі», із Rossetti and His Circle (1922) Макса Бірбома — Джерело.

Багато років потому, згадуючи веселощі на Чейн-Вок, Макс Бірбом створив серію безглуздих карикатур, розмістивши їх у садовому звіринці. Ми не знаємо, чи була ця дивна тварина з величезними обвислими вухами химерною даниною Бірбома вомбатові, але це видається можливим.

У короткостроковій перспективі канадський лісовий сурок компенсував Россетті втрату двох його домашніх вомбатів. Сурок прожив значно довше. Його тривалий час помилково вважали вомбатом. 9 лютого 1871 року Вільям Белл Скотт побачив сурка, що тулився на колінах Россетті, і зробив чарівний олівцевий малюнок на бланку листа з Чейн-Вок. Він завжди припускав, що це був вомбат. Я ж сказав би, що саме сурок, а не вомбат, мирно спав в еперні посеред обіднього столу.

Вомбат Россетті сидить на колінах свого господаря (1871), Вільям Белл Скотт — Джерело.

Справді, саме образ вомбата, а не так уже сама тварина, незмінно полонив уяву відвідувачів Чейн-Вок і вирізнявся серед різноманітної богемної всячини, яким оточував себе Россетті. Мода на вомбатів 1850-х і 1860-х, хоч і обмежувалася відносно невеликим колом друзів, є захопливим побічним наслідком британської колонізації Австралії.

Австралійських птахів і тварин у лондонській пресі згадували вкрай рідко. Індекс Палмера до газети Times містить лише по одній згадці про опосума та єхидну за все XIX століття; кенгуру теж згадують нечасто — хоча ті нечисленні згадки настільки химерні, що їх варто повторити.

Перша згадка з’явилася в лютому 1834 року й стосувалася літньої жінки, яка жила сама в будинку на Касл-Гілл у Південному Лондоні та одного ранку прокинулася й побачила

дивну тварину, що лежала в неї за спиною, поклавши одну лапу їй на плече. Скрикнувши від жаху, вона вистрибнула з ліжка й, схопивши рушник, почала щосили бити її; тоді тварина одним стрибком опинилася в найдальшому кутку кімнати й зрештою сховалася в іншому ліжку, що стояло в тому самому приміщенні.

Цей досить незворушний кенгуру, як з’ясувалося, утік із Шоу диких звірів містера Вомбвелла, яке нещодавно розташовувалося на Маунді.

Друга згадка походить із жовтня 1850 року, через шістнадцять років, і також стосується кенгуру-втікача — цього разу зі звіринця, що належав новообраному членові парламенту В. Дж. Евеліну з Воттона поблизу Доркінга в Західному Сурреї. Піднявши тривогу, Евелін скликав місцеве полювання — з мисливцями, зграєю біглів, загонщиками та всім іншим. Кенгуру сховався в місцині, що називалася гай герцога Норфолкського, але його вигнали звідти й загнали в кут біля парафіяльного будинку в Абінгері. Повідомлення варте цитування:

Тут своєрідний спосіб пересування цієї тварини постав перед мисливцями у вигляді, що їх приголомшив: незвичайна послідовність стрибків несла її землею з просто-таки приголомшливою швидкістю. Лише ті, хто сидів на добрих конях, могли не відставати, і невдовзі вони опинилися на вершині Лейт-Гілла, де кенгуру вибіг на дорогу, а потім близько півтори милі всі мчали нею щодуху, тоді як «поле» стрімко поповнювалося новими учасниками в ході цього незвичного переслідування.

На відміну від цих рідкісних зустрічей із кенгуру, вомбат як дивовижна тварина у Британії, «найпрекрасніше з Божих створінь», очевидно, привертав набагато більше уваги, ніж будь-яка інша австралійська тварина, й проник у найпотаємніші закутки уяви — принаймні тієї групи художників, які у 1850-х і 1860-х гуртувалися навколо Данте Ґабріеля Россетті.

Ангус Трамбл — колишній директор Національної портретної галереї в Канберрі. Раніше він був старшим куратором живопису й скульптури в Єльському центрі британського мистецтва в Нью-Гейвені, штат Коннектикут, а перед тим — куратором європейського мистецтва в Художній галереї Південної Австралії в Аделаїді.

Донат? Донат!

Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.

Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”

Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту

на кохве з курасаном класового розриву

Куди ще можна жмакати

Substack⁠ · Друкарня⁠ · X / Twitter⁠ · Threads⁠ · Telegram · магазинчик вінілу

А на цьому й певно все, до нових зустрічей пампкін!

1. Да́нте Габріє́ль Россе́тті (12 травня 1828 — 9 квітня 1882) — англійський поет, художник, перекладач італійського походження, один з засновників «Братства Прерафаелітів» (1848—1853). ︎
2. Прерафаелі́ти — об’єднання молодих англійських художників, засноване в 1848 році. Невдоволені занепадом тогочасного англійського живопису, прерафаеліти мали на меті підвищити його значущість поверненням до мистецтва доби XV століття (кватроченто).Аби відродити щирість раннього італійського мистецтва до Рафаеля і Високого Відродження, вони звернулись до стилістики Раннього відродження і пізнього середньовіччя, зокрема англійського. Повставши проти панівного на той час у мистецтві академізму, а заодно і проти суспільних укладів своєї епохи, прерафаеліти — Вільям Голман Гант, Джон Еверетт Мілле, Данте Габрієль Росетті та інші — використовували різноманітні художні засоби: вони писали на літературні, історичні, релігійні теми, а в сценах тогочасного побуту намагалися дати моральний коментар до соціальних відносин (спокійний і обмежений).Серед визначних членів прерафаелітського руху також були художники Медокс Браун, Едвард Берн-Джонс, Вільям Морріс, Артур Г’юз, Волтер Крейн, Джон Вільям Вотергаус. ︎

The post «О Уоммібатто»: як прерафаеліти стали одержимі вомбатами first appeared on gallery21.