Той вечір був густий і чорний, як массандрівське вино,
яке ми розкоркували на вершечку Замкової гори.
Там наші душі стояли поряд,
притулившись одна до одної,
іноді – відверто, іноді – сором’язливо.
Наші серця тримались за пальчики, наче діти.
Твої очі найяскравішими зорями падали в мене.
Я загадував на них бажання,
хоч добре розумів:
не збудеться жодне.
Не збудеться, бо пообіцяв не зізнаватись в коханні…
– Дурень! –
реготав над краєчком прірви,
викотившись із пазухи відьми, Місяць.
– Обніми! –
шепотів на вухо по-жовтневому п’яний
і розхристаний Вітер.
– Забудь! –
кричала Совість
і била мене по щоках батогами сумління.
Той вечір закінчився швидше, аніж хотілось…
Мої поцілунки не знайшли твоїх вуст.
Мої руки не обпекли твої груди.
Мої слова не стали крилами.
Тільки три крапки переросли в щось інше…
В щось ні на що не схоже!