Я був сьогодні в Янгола під крилами,
Шукав себе у спазмах перших рим…
І відчував, як гріє світ Гольфстрім,
І як сумує вітер за вітрилами.
Я бачив, як за склом очей цей день
Натхнення перековує в свободу,
Яке від нас дістав у нагороду,
Опісля всіх можливих одкровень.
Я відчував приреченість доріг,
Безглуздість втрат, яких не приховати;
І що навчусь колись тебе кохати
Так сильно, як ніхто іще не зміг

Українські анекдотм

Ховаю душу вперто за дощем,
У слові, що мою свідомість стисло,
Бо ту любов, що в часі десь зависла,
Відвертість пульсу видає іще.
Бо зоряні гортаючи плейлісти,
Я зрозумів, що там, на лезі ер,
Логічність моїх відчаїв тепер
Така ж важка, як суперечність істин.
Ось тому в колі збайдужілих строф
Замружусь по-дитячому, як мрія,
І, ставши на якусь хвилину Вієм,
На сенсорі життя натисну OFF

Зіронько моя талановита,
Королево феєричних рим,
Скоро за тобою ціла свита
Йтиме на літературний Рим.
Скоро хвилювання на розпутті
Зігнуть душу в запитальний знак…
Чи мене впізнаєш в тому гурті,
Серед сотень блазнів та зівак?
Беручи у свій полон містами
І високородних солов’їв,
Чи дозволиш теплими вустами
Цілувати пальчики твої?!

Полетіло серце у калачики,
У країну балок і оттав,
Де дитинство я тримав за пальчики
І поеми цвіркунам читав.
Там було таке все неминуче
І таке незаймане іще…
Чи коли до сонця ліз по кручі,
Чи блукав самотньо під дощем.
Саме там, де за вишневу гілочку
Зачепились далі голубі,
Я знайшов свою маленьку зірочку
І поклав за пазуху собі.

Я вірив, що позбудусь ланцюгів
І волі залпом вип’ю повну кварту,
Та захмелів і розбудив всю варту,
Коли проходив мимо ворогів.
Три дні й три ночі сходились ми в герці,
А розсудило, бач, саме життя –
Незрозуміле вчора почуття
Ношу, немов дитя, сьогодні в серці.

Той вечір був густий і чорний, як массандрівське вино,
яке ми розкоркували на вершечку Замкової гори.
Там наші душі стояли поряд,
притулившись одна до одної,
іноді – відверто, іноді – сором’язливо.
Наші серця тримались за пальчики, наче діти.
Твої очі найяскравішими зорями падали в мене.
Я загадував на них бажання,
хоч добре розумів:
не збудеться жодне.
Не збудеться, бо пообіцяв не зізнаватись в коханні…
– Дурень! –
реготав над краєчком прірви,
викотившись із пазухи відьми, Місяць.
– Обніми! –
шепотів на вухо по-жовтневому п’яний
і розхристаний Вітер.
– Забудь! –
кричала Совість
і била мене по щоках батогами сумління.
Той вечір закінчився швидше, аніж хотілось…
Мої поцілунки не знайшли твоїх вуст.
Мої руки не обпекли твої груди.
Мої слова не стали крилами.
Тільки три крапки переросли в щось інше…
В щось ні на що не схоже!

Називай мене сонечком і…
Тим, чим, може, соромилась досі,
Бо я хочу вогнем по стерні
Закотитись раптово в цю осінь.
Посміхайся мені, як Життя,
Витанцьовуй навколо, як Вітер,
Щоб і в снах я свої почуття
Заховати не зміг серед літер.
Щоб не стало спустошливим слово,
Не нависла буденність над днем,
Нахились – і крізь вічність раптово
Поцілуй прямо в душу мене.

Мій сон горілиць на подушці мріє про тебе,
Мої думки шлють листи – без адреси і, звісно, без підпису,
А душа в післямові мовчання на зоряних пагорбах,
Обважнівши молитвами, набуває новішого значення.
Як дізнатись, що краще: відвертість чи ці імпульсивні
страждання?
Вмотивований біль? Чи безкарна істерика
за поцілунками?
Притуляюся до сутності неба, вдивляюся в істини…
Там одна тільки правда: без тебе віднині я – наче
без імені!

Любов з мозаїки думок
В гнітючій тиші післямови
Обличчя нової розмови
Всю ніч складала між зірок.
Вона в мистецтві потрясінь
Шукала шлях до воскресіння,
Але божественність осіння
Була незламна, наче тінь.
Їй не вдалось крізь часу плити
Протиснути свій новий перл,
Аби в прозорості джерел
Мою відреченість втопити.