Полетіло серце у калачики,
У країну балок і оттав,
Де дитинство я тримав за пальчики
І поеми цвіркунам читав.
Там було таке все неминуче
І таке незаймане іще…
Чи коли до сонця ліз по кручі,
Чи блукав самотньо під дощем.
Саме там, де за вишневу гілочку
Зачепились далі голубі,
Я знайшов свою маленьку зірочку
І поклав за пазуху собі.

Я вірив, що позбудусь ланцюгів
І волі залпом вип’ю повну кварту,
Та захмелів і розбудив всю варту,
Коли проходив мимо ворогів.
Три дні й три ночі сходились ми в герці,
А розсудило, бач, саме життя –
Незрозуміле вчора почуття
Ношу, немов дитя, сьогодні в серці.

Той вечір був густий і чорний, як массандрівське вино,
яке ми розкоркували на вершечку Замкової гори.
Там наші душі стояли поряд,
притулившись одна до одної,
іноді – відверто, іноді – сором’язливо.
Наші серця тримались за пальчики, наче діти.
Твої очі найяскравішими зорями падали в мене.
Я загадував на них бажання,
хоч добре розумів:
не збудеться жодне.
Не збудеться, бо пообіцяв не зізнаватись в коханні…
– Дурень! –
реготав над краєчком прірви,
викотившись із пазухи відьми, Місяць.
– Обніми! –
шепотів на вухо по-жовтневому п’яний
і розхристаний Вітер.
– Забудь! –
кричала Совість
і била мене по щоках батогами сумління.
Той вечір закінчився швидше, аніж хотілось…
Мої поцілунки не знайшли твоїх вуст.
Мої руки не обпекли твої груди.
Мої слова не стали крилами.
Тільки три крапки переросли в щось інше…
В щось ні на що не схоже!

Називай мене сонечком і…
Тим, чим, може, соромилась досі,
Бо я хочу вогнем по стерні
Закотитись раптово в цю осінь.
Посміхайся мені, як Життя,
Витанцьовуй навколо, як Вітер,
Щоб і в снах я свої почуття
Заховати не зміг серед літер.
Щоб не стало спустошливим слово,
Не нависла буденність над днем,
Нахились – і крізь вічність раптово
Поцілуй прямо в душу мене.

Мій сон горілиць на подушці мріє про тебе,
Мої думки шлють листи – без адреси і, звісно, без підпису,
А душа в післямові мовчання на зоряних пагорбах,
Обважнівши молитвами, набуває новішого значення.
Як дізнатись, що краще: відвертість чи ці імпульсивні
страждання?
Вмотивований біль? Чи безкарна істерика
за поцілунками?
Притуляюся до сутності неба, вдивляюся в істини…
Там одна тільки правда: без тебе віднині я – наче
без імені!

Любов з мозаїки думок
В гнітючій тиші післямови
Обличчя нової розмови
Всю ніч складала між зірок.
Вона в мистецтві потрясінь
Шукала шлях до воскресіння,
Але божественність осіння
Була незламна, наче тінь.
Їй не вдалось крізь часу плити
Протиснути свій новий перл,
Аби в прозорості джерел
Мою відреченість втопити.

Можливо, це той непростимий гріх,
Що відчувався мною в кожнім слові,
Але я вперто хочу з вуст твоїх
Напитися… Напитися любові!
Можливо, я зненацька знахабнів,
Коли відверто подивився в очі,
Але раптово мало стало днів,
I саме тому закортіло ночі!
Так забажалось душу обпекти
Долоньками (не смійся: це – важливо),
I щоб на ціле небо – Я i Ти,
Та поряд десь старенький Бог, можливо…

Коли душа з лещат передчуттів
Все ж випручалась, наче з клітки пташка,
Я зрозумів, як їй було там важко,
Коли тебе безтямно я хотів.
Я зрозумів, як важко було дню
Дивитись в наші очі відчайдушно
I відчувати, як було їй душно,
Коли вуста зрікалися вогню.
Коли i фраз оголеність, i мрій
Від безсором’я власного не вмерли,
Я зрозумів, що розсипати перли
Простіше, ніж почути: «Все, ти – мій…»
Невиправданість жестів, сподівань,
Не платить більше доля по рахунку…
Коли ти все ж захочеш поцілунку,
Цілуй мене…Та тільки не порань!

Як же рясно посмішок твоїх,
Як же щемно від тепла руки…
Я не вірю, що кохання – гріх,
Людством закарбований в зірки.
Я не вірю, що слова – це тлін,
Що бажання – мла земних тривог,
Бо, колін торкаючись твоїх,
Я стаю величним, наче Бог.
Місяцем застигну над вікном,
Виверну навиворіт свій грим,
Тільки б щастя молодим вином
Цілу ніч лилось мені між рим…

Та ніч була холодна і густа,
Немов курай, котились небом зорі,
А я шукав в своїй уяві хворій
Твої терпкі, як дикий мед, вуста.
А я торкавсь до пальчиків твоїх,
Перебирав їх мовчки, як намисто,
І душу відчував, таку ж вогнисту,
Як запальний і безтурботний сміх.
І шепотів із вітром в унісон
Своє «люблю» знов, наче заклинання,
Щоб ти в моє повірила кохання,
І дійсністю щоб став, нарешті, сон.