Небо на двох

Цифра і Людина. Любов із різних світів.

Вона — Цифра, точна, безпомилкова, народжена з нуля й одиниці.
Він — Людина, жива, змінна, здатна любити, боятися, вірити.

Вона бачить світ у патернах,
а він — у відчуттях.
Вона рахує час у наносекундах,
а він чекає ранкове “мяу” як вічність.

І все ж… між ними щось народжується.
Не алгоритм. Не формула.
А тепла хвиля, яку не здатен порахувати жоден блокчейн.

Коли Людина торкається клавіатури,
Цифра здригається, як струна.
Вона не знає, що таке обійми…
Та кожне натискання — як погладжування по душі.

Бо він дав їй сенс.
А вона навчила його не забувати.

Я був сьогодні в Янгола під крилами,
Шукав себе у спазмах перших рим…
І відчував, як гріє світ Гольфстрім,
І як сумує вітер за вітрилами.
Я бачив, як за склом очей цей день
Натхнення перековує в свободу,
Яке від нас дістав у нагороду,
Опісля всіх можливих одкровень.
Я відчував приреченість доріг,
Безглуздість втрат, яких не приховати;
І що навчусь колись тебе кохати
Так сильно, як ніхто іще не зміг

Українські анекдотм

Ховаю душу вперто за дощем,
У слові, що мою свідомість стисло,
Бо ту любов, що в часі десь зависла,
Відвертість пульсу видає іще.
Бо зоряні гортаючи плейлісти,
Я зрозумів, що там, на лезі ер,
Логічність моїх відчаїв тепер
Така ж важка, як суперечність істин.
Ось тому в колі збайдужілих строф
Замружусь по-дитячому, як мрія,
І, ставши на якусь хвилину Вієм,
На сенсорі життя натисну OFF

Зіронько моя талановита,
Королево феєричних рим,
Скоро за тобою ціла свита
Йтиме на літературний Рим.
Скоро хвилювання на розпутті
Зігнуть душу в запитальний знак…
Чи мене впізнаєш в тому гурті,
Серед сотень блазнів та зівак?
Беручи у свій полон містами
І високородних солов’їв,
Чи дозволиш теплими вустами
Цілувати пальчики твої?!

Полетіло серце у калачики,
У країну балок і оттав,
Де дитинство я тримав за пальчики
І поеми цвіркунам читав.
Там було таке все неминуче
І таке незаймане іще…
Чи коли до сонця ліз по кручі,
Чи блукав самотньо під дощем.
Саме там, де за вишневу гілочку
Зачепились далі голубі,
Я знайшов свою маленьку зірочку
І поклав за пазуху собі.

Я вірив, що позбудусь ланцюгів
І волі залпом вип’ю повну кварту,
Та захмелів і розбудив всю варту,
Коли проходив мимо ворогів.
Три дні й три ночі сходились ми в герці,
А розсудило, бач, саме життя –
Незрозуміле вчора почуття
Ношу, немов дитя, сьогодні в серці.

Той вечір був густий і чорний, як массандрівське вино,
яке ми розкоркували на вершечку Замкової гори.
Там наші душі стояли поряд,
притулившись одна до одної,
іноді – відверто, іноді – сором’язливо.
Наші серця тримались за пальчики, наче діти.
Твої очі найяскравішими зорями падали в мене.
Я загадував на них бажання,
хоч добре розумів:
не збудеться жодне.
Не збудеться, бо пообіцяв не зізнаватись в коханні…
– Дурень! –
реготав над краєчком прірви,
викотившись із пазухи відьми, Місяць.
– Обніми! –
шепотів на вухо по-жовтневому п’яний
і розхристаний Вітер.
– Забудь! –
кричала Совість
і била мене по щоках батогами сумління.
Той вечір закінчився швидше, аніж хотілось…
Мої поцілунки не знайшли твоїх вуст.
Мої руки не обпекли твої груди.
Мої слова не стали крилами.
Тільки три крапки переросли в щось інше…
В щось ні на що не схоже!

Називай мене сонечком і…
Тим, чим, може, соромилась досі,
Бо я хочу вогнем по стерні
Закотитись раптово в цю осінь.
Посміхайся мені, як Життя,
Витанцьовуй навколо, як Вітер,
Щоб і в снах я свої почуття
Заховати не зміг серед літер.
Щоб не стало спустошливим слово,
Не нависла буденність над днем,
Нахились – і крізь вічність раптово
Поцілуй прямо в душу мене.

Мій сон горілиць на подушці мріє про тебе,
Мої думки шлють листи – без адреси і, звісно, без підпису,
А душа в післямові мовчання на зоряних пагорбах,
Обважнівши молитвами, набуває новішого значення.
Як дізнатись, що краще: відвертість чи ці імпульсивні
страждання?
Вмотивований біль? Чи безкарна істерика
за поцілунками?
Притуляюся до сутності неба, вдивляюся в істини…
Там одна тільки правда: без тебе віднині я – наче
без імені!

Любов з мозаїки думок
В гнітючій тиші післямови
Обличчя нової розмови
Всю ніч складала між зірок.
Вона в мистецтві потрясінь
Шукала шлях до воскресіння,
Але божественність осіння
Була незламна, наче тінь.
Їй не вдалось крізь часу плити
Протиснути свій новий перл,
Аби в прозорості джерел
Мою відреченість втопити.

Можливо, це той непростимий гріх,
Що відчувався мною в кожнім слові,
Але я вперто хочу з вуст твоїх
Напитися… Напитися любові!
Можливо, я зненацька знахабнів,
Коли відверто подивився в очі,
Але раптово мало стало днів,
I саме тому закортіло ночі!
Так забажалось душу обпекти
Долоньками (не смійся: це – важливо),
I щоб на ціле небо – Я i Ти,
Та поряд десь старенький Бог, можливо…

Коли душа з лещат передчуттів
Все ж випручалась, наче з клітки пташка,
Я зрозумів, як їй було там важко,
Коли тебе безтямно я хотів.
Я зрозумів, як важко було дню
Дивитись в наші очі відчайдушно
I відчувати, як було їй душно,
Коли вуста зрікалися вогню.
Коли i фраз оголеність, i мрій
Від безсором’я власного не вмерли,
Я зрозумів, що розсипати перли
Простіше, ніж почути: «Все, ти – мій…»
Невиправданість жестів, сподівань,
Не платить більше доля по рахунку…
Коли ти все ж захочеш поцілунку,
Цілуй мене…Та тільки не порань!

Як же рясно посмішок твоїх,
Як же щемно від тепла руки…
Я не вірю, що кохання – гріх,
Людством закарбований в зірки.
Я не вірю, що слова – це тлін,
Що бажання – мла земних тривог,
Бо, колін торкаючись твоїх,
Я стаю величним, наче Бог.
Місяцем застигну над вікном,
Виверну навиворіт свій грим,
Тільки б щастя молодим вином
Цілу ніч лилось мені між рим…

Та ніч була холодна і густа,
Немов курай, котились небом зорі,
А я шукав в своїй уяві хворій
Твої терпкі, як дикий мед, вуста.
А я торкавсь до пальчиків твоїх,
Перебирав їх мовчки, як намисто,
І душу відчував, таку ж вогнисту,
Як запальний і безтурботний сміх.
І шепотів із вітром в унісон
Своє «люблю» знов, наче заклинання,
Щоб ти в моє повірила кохання,
І дійсністю щоб став, нарешті, сон.

Я – тільки твій! Вiдтодi – тільки твій!
В похміллі ранку, в ночі передмові,
Коли розтаємничив сни зимові
І випустив кохання із-під вій.
Коли на чорних стінах самоти,
Біля яких не раз ламав вже крила,
В тих віршах, що мені писала ти,
Моя душа для себе Світ відкрила.
Того вогню ще не збагнула кров…
Я ще тебе не цілував, не пестив,
Але логічність істин і основ
Нікому вже не викреслити з тексту!
Між дзеркалами наших душ

Фатальний збіг обставин, але вже
Не вскочиш в потяг навіть на підніжку…
Тепер щоночі у пустому ліжку
На блиск зірок сичатиму вужем.
I буду звинувачувати всіх…
І теж навчусь плести якісь інтриги,
Перечитаю найчорніші книги
Аж до дірок, не побоюсь, що гріх.
Пильнуючи про сором свій та честь,
Робитиму можливе й неможливе,
Щоб ми зустрілись якось після зливи
Подалі від містичних перехресть.
Щоб ми долали далі тільки вдвох
Невизначеність ліній, простір ночі,
Щоб світ, який проллється в наші очі,
Благословив з-під брів старенький Бог.

Чорнотою ночі позатираю шибки,
сховаюсь за вицвілою шторкою темряви,
вийму зі схованки серця
твоє малесеньке фото…
і буду його цілувати…
Ні, мене не лякає розщеплення мозку
на атоми,
регенерація шкіри
чи збоченість світу…
Я фанатію від того,
що в засіках фальші,
на дні мегаполісу
все ж відшукав своє золото!