Букви

Нове опитування від КМІС показало несподівані результати: коли респондентів поставили перед жорстким вибором, 54% українців назвали більшою загрозою саме корупцію у владі, тоді як воєнну агресію Росії обрали лише 39% (ще 7% не визначилися). З цим фатальним для виживання держави результатом можна привітати хіба російську пропаганду. Для нас же це – трагедія, незалежно від політичних вподобань. Бо ці цифри свідчать не про те, що “народ прозрів”, а про системну кризу довіри та повернення в маси смертельно небезпечної риторики про те, що “ворог не в Кремлі”. І чим далі – тим стає гірше.
Варто зауважити, що ми маємо справу з класичним прикладом когнітивного фреймінгу. Коли людей запитували спонтанно (без пропонованих варіантів), більшість прогнозовано назвала війну (65%), а вже потім корупцію (29%). Чому ж при нагадуванні про корупцію цифри дзеркально міняються?
Людська психіка вирізняється неабиякою пластичністю. Звикнути можна до всього – от і війна стала для українців екзистенційним фоновим шумом. Натомість корупція сприймається як “стеля можливостей”. Українці не вважають її окремим від війни явищем. Вони бачать у ній головну причину, чому війна йде так важко: “Ми не перемагаємо швидше, бо розікрали гроші”, “У нас немає дронів, бо корупція”, “Доки на вулицях виловлюють чоловіків, міндічі пилять мільярди”.
І тут підходи КМІС в опитуваннях грають проти нас: зіставлення війни та корупції в одному питанні – це методологічна пастка. Війна – це зовнішня загроза життю, а корупція – внутрішня хвороба. Створюючи таку хибну дихотомію, соціологи змушують респондента не обирати реальну загрозу, а “карати” владу своєю відповіддю. Це емоційний протест: “Я знаю, що йде війна, але ви своєю несправедливістю робите її нестерпною”.
Чи може існувати у країні під час війни демократія в її ідеальному вигляді? Ні. Чи є війна поживним середовищем для корупції? Безумовно. Проте, коли санкції стають інструментом боротьби з опонентами, а реальних вироків для “друзів” немає, виникає відчуття поділу на касти. І це все на собі відчуває середньостатистичний українець, купівельна спроможність якого критично упала, а тривожна невідомість майбутнього вже не осяюється, як раніше, гучними обіцянками політиків.
Принцип “не на часі” вже не діє. Інформаційний вакуум накопичує роздратування, а не прихильність. Я б назвала це “ефектом телемарафону”: мертвонароджений проєкт, створений для контролю, змусив людей піти у ТіkТоk, де кліпи з фейками та теоріями змов стали раковою пухлиною нашої інформаційної гігієни. На “свого” злитися безпечніше та легше, ніж на ракету, і корупція на фоні шаленого зростання цін стає емоційно сильнішою за зовнішню загрозу, бо це – “мародерство на крові”.
Цікаво, що на фоні цієї недовіри до системи рейтинг президента залишається стабільно високим: рівень довіри до Володимира Зеленського становить 58%, і є сталим незалежно від скандалів, які оточують його команду. Тут працює модель “Царя та бояр”: президент успішно дистанціюється від негативу. Погані новини про ТЦК, податки чи скандали озвучують речники або голова Офісу, тоді як Зеленський з’являється з нагородженнями та міжнародними візитами. Для багатьох він – символ держави та опору, і розчарування в ньому означало б визнання того, що “все пропало”. Психіка просто захищається від такого стресу, розділяючи емоційного лідера та “несправний державний апарат”.
Те, що ми спостерігаємо зараз, – це фактично “друге коло” моделі 2018-2019 років. Тоді пропаганда проти Петра Порошенка теж будувалася на тезі: “Війну не закінчують, бо вона вигідна владі”. Попередження про великий напад Путіна висміювали як “залякування”, а “торгівля на крові” стала страшнішою за російські танки.
Результат того розслаблення ми побачили у лютому 2022-го. Сьогодні команда Зеленського потрапила у пастку власного методу: суспільство використовує проти них ті самі лекала. Це і є самоздійснюване пророцтво. Коли результати таких опитувань стають публічними, вони переконують тих, хто сумнівається, що внутрішній ворог небезпечніший. Це дає людям внутрішній дозвіл не йти в армію чи не допомагати волонтерам: “нащо вмирати за корупціонерів?”.
За цими цифрами стоять реальні людські долі. Коли моя бабуся з пенсією 4500 грн побачила новини про чергові “плівки міндіча”, вона розплакалася від безсилля. Для неї це не статистика, а пряма крадіжка її ліків та хліба.
То чия ж це провина? Окрім Росії, відповідальність несе влада, яка не створила прозорих правил гри, та правоохоронна система, що демонструє процес без результату.
Вихід тут не в мовчанні – воно сприймається як згода щодо зловживань. Але й не в істериці, яка є подарунком для Кремля.
Ми маємо навчитися битися з ворогом ззовні та чистити дім зсередини одночасно. Критикувати конкретного злодія, не знищуючи при цьому довіру до інституції ЗСУ чи держави загалом. Бо ракети не обирають ціль за рівнем доброчесності, але корупція робить нас беззахисними перед ними.
Запис Риторика «ворог не в Кремлі» повертається: пастка соціології та криза довіри спершу з'явиться на Букви.