Букви

Чи може людина, яку суспільство звикло таврувати, стати його найнадійнішим щитом? Олексій з позивним ”Лютий” – боєць Третьої окремої штурмової бригади Третього армійського корпусу, чий шлях до війська пролягав через місця позбавлення волі. Сьогодні він не просто воїн, а інструктор, який готує нове поповнення до найзапекліших боїв. Це історія про те, як змінити камеру на окоп, втратити частково зір у бою, але знайти сенс у порятунку інших. Відверта розмова про другий шанс, ціну свободи та братерство, де минуле не має значення, якщо ти готовий битися за майбутнє.
– Олексію, почнімо з початку. Розкажіть, будь ласка, про себе: базові факти біографії, щоб читачі розуміли, хто ви, звідки та який шлях пройшли.
– Мені 36 років, народився 6 квітня 1990 року. Родом я з міста Дунаївці, що на Хмельниччині (Кам’янець-Подільський район). Маю середню спеціальну освіту. Певний час після навчання працював, так би мовити, звичайним менеджером з продажу, згодом займався мобільними телефонами. В особистому житті все склалося: одружився, маю двох дітей – доньку та сина. Проте в моїй біографії був і досвід перебування в місцях позбавлення волі. Саме звідти я і потрапив до 3-ї окремої штурмової бригади.
– Скажіть, яким був той вирішальний момент, коли ви прийняли остаточне рішення змінити камеру на окоп? Що стало для вас головним тригером?
– Коли розпочався набір до Збройних сил, я відчув, що це мій час. Я людина, яка все життя була про себе високої думки, і зрозумів: настав момент довести самому собі, що я дійсно відповідаю власним уявленням. Тому я не вагаючись скористався шансом потрапити до війська. А оскільки 3-тя ОШБр – це справжня еліта, можна сказати, що моя давня мрія здійснилася.
– Тобто фактично набір до 3-ї штурмової поставив крапку на дискримінації людей з кримінальним минулим?
– Я переконаний, що так воно і є. Всі стандарти, які запроваджені були командиром корпусу, бригадним генералом Андрієм Білецьким для Третього армійського копусу, і для 3 ОШБр зокрема, тут поширюються абсолютно на усіх бійців. Звільнені ув’язнені тут не окрема каста: їх навчають на рівні з усіма, так само разом з іншими вони воюють. Штурмовик тут не розхідний матеріал, а цінний ресурс, незалежно від його минулого чи походження.
Джерело: особистий архів Олексія
– Захист країни – це ваше свідоме громадянське рішення. Чи можна сказати, що повномасштабна війна не викликала у вас страху, а навпаки – мобілізувала бажання виконати свій обов’язок?
– Будемо відвертими: спочатку це не було якимось абстрактним бажанням “захищати державу”. Це було прагнення захистити своє, особисте. У мене є будинок, який дід зводив власними руками, він залишився мені у спадок. І я вважаю, що жодна чужа людина не має права прийти до мене додому й диктувати умови мені чи моїм дітям. Можна називати це захистом країни, а можна – захистом власного дому. Для мене це нерозривні речі.
– Напевно, це і є справжній патріотизм, адже ви не піддалися оманливому принципу “моя хата з краю”?
– Звісно, я так не вважаю. Якби кожен закрився у своїй “хаті з краю”, то всім відомо, до чого б ми докотилися. До того ж багато хто на Хмельниччині думав, що війна далеко і до нас не дійде. Але я впевнений: дійде. Якщо ми не зупинимо їх на фронті, вони не зупиняться на жодних межах. Думка про те, що десь є “безпечний тил”, – це небезпечна ілюзія.
– Ви згадали про відбір у Третю окрему штурмову бригаду. Як він проходив? Чи відчували ви до себе якесь прискіпливе чи упереджене ставлення як до добровольця з непростим минулим?
– Ні, жодної прискіпливості я не відчув. Сама атмосфера на відборі відразу дала зрозуміти: тут усі рівні, ніхто не тримається за ярлики. 
Спочатку була співбесіда з рекрутерами, які запитували, чому я тут, що планую робити після перемоги. Коли мене схвалили, я зрозумів, чому в Третій штурмовій найменший відсоток тих, хто йде в СЗЧ — сюди беруть лише тих, хто розуміє, куди і навіщо йде. Далі була військово-лікарська перевірка (ВЛК), спецперевірка та підготовка документів. Після цього – навчання. На БЗВП було все: вчили володіти зброєю, вивчали медицину, тактику та інженерку. Було не легко, але це додало впевненості, що тебе не кинуть на полі бою напризволяще. Коли дають нормальні умови й ставлення як до рівних, то й підводити своїх не хочеться. 
Джерело: особистий архів Олексія
– Тобто дух братерства став ключовим фактором?
– Тоді я ще не міг повною мірою осягнути, що це таке, бо знав про це лише з відео чи розповідей. Але зараз, пройшовши цей шлях всередині бригади, можу сказати впевнено: мої очікування не просто виправдалися, вони були перевершені. Це рівень “вище вищого”.
Звільнені з місць позбавлення волі у 3 ОШБр не виділяються в окремі підрозділи, а воюють разом з усіма. Звісно, коли ти бачиш під час штурму ворожих позицій поряд із собою досвідчених бійців — це мотивує.
– Як реагувало ваше оточення на батьківщині? Чи доводилося вам власним прикладом доводити скептикам, що минуле не визначає майбутнє воїна?
– Знаєте, я не стільки переконував словами, скільки діями. Багато хто бачив відео моїх боїв, я ділився досвідом із друзями та знайомими. Коли вони дивляться на мій шлях у 3-й ОШБр, то розуміють: у нас все по-справжньому і на найвищому рівні. Ми констатуємо факти: у бригаді дбають про людей, щоб вони не розчаровувалися і відчували підтримку.
– Олексію, розкажіть детальніше про свій шлях до посади інструктора. Як відбувалося ваше кар’єрне зростання?
– Після виходу з місць позбавлення волі я пройшов інтенсивний бойовий шлях. Виконував завдання, набирався досвіду в реальних зіткненнях. Згодом мене призначили командиром відділення. Завдяки тому, що наші операції були вдалими й ми поверталися з мінімальними втратами, командування побачило в мені потенціал до розвитку.
Понад рік я провів безпосередньо “в посадках”. Під час одного з боїв отримав серйозне поранення: кумулятивним зарядом мені спалило сітківку правого ока. Зір відновити неможливо. Тоді постало питання: де я буду найбільш корисним тепер? Мені запропонували стати інструктором з вогневої та тактичної підготовки, також я викладаю топографію та орієнтування. Певний час займався рекрутингом, спілкувався з тими, хто пішов у СЗЧ, запевняючи їх повернутися до лав саме нашої бригади. Але врешті-решт я зрозумів, що мій досвід найбільш актуальний саме в роботі з хлопцями з УДЗ. Я знаю їхню психологію, знаю, як з ними розмовляти. Кажуть, виходить непогано – батальйон і наших бійців хвалять за успіхи на фронті.
– Бути інструктором – це ознака великої довіри. На чому ви робите головний акцент у підготовці рекрутів і що намагаєтеся передати їм, окрім суто фізичних чи технічних навичок?
– Найперше – це психологічна та моральна підготовка. Багато хто приходить, не до кінця усвідомлюючи, де вони опинилися. У когось є глибока тривога перед виходом на “нуль”. Я багато спілкуюся з ними, ставлю себе в приклад.
Я пояснюю: у багатьох із тих, хто прийшов із місць позбавлення волі, на волі нічого не залишилося. Когось покинула родина, у когось немає дому. Часто людина після в’язниці йде на новий злочин лише тому, що їй немає за що жити в перший місяць. А я доношу до них: армія – це ваш другий шанс. Тут грошове забезпечення, харчування та побут – на високому рівні. Але головне – це дух братерства. Коли хлопці повертаються з бойових живими й бачать, що їх не обдурили, вони починають вірити. Я кажу їм: “Я – живий доказ того, що тут можна досягти всього. Головне – ваша наполегливість і повна віддача роботі”.
– Отже, армія для таких людей стає не лише новим домом, а й соціальним трампліном?
– Саме так. Людина забезпечена всім необхідним і нарешті може звільнитися від думок про елементарне виживання. Це дозволяє зосередитися на головному – на тренуваннях і професійному розвитку. Спільна мета та підтримка побратимів просто випаровують із голови весь негатив.
– Напевно, критично важливим є і те, що людина нарешті відчуває себе захисником, а не “колишнім в’язнем”, у чиєму минулому всі колупаються?
– Так, і це допомагає змінити внутрішню самоідентифікацію. Спочатку людина може думати лише про власне “я”, але з часом, перебуваючи в цих умовах, вона усвідомлює: “Я готовий захищати країну, бо це мій шлях у майбутнє”.
– Повернімося до вашого особистого досвіду. Як війна змінила ваші цінності? Що для вас сьогодні означає слово “свобода”?
– Це глибоке запитання. Для мене свобода – це насамперед право вибору у власній країні. Не бути вигнанцем десь за кордоном, де ти ніхто і не маєш голосу. Дехто каже: “А що мені дала ця країна? Чому я маю за неї воювати?”. А я питаю у відповідь: “А чому ти вирішив, що країна тобі щось винна?”. Те, що ти тут народився – це вже дар. Якщо ти хочеш мати права – йди і вибори їх, захисти їх для себе і своїх дітей. Не можна сидіти десь у Європі, а потім приїжджати й качати права перед хлопцями, які вигризали цю землю в болоті й сирості. Права є лише в того, хто їх захищає.
Джерело: особистий архів Олексія
– Чому, на вашу думку, важливо залучати до ЗСУ людей із досвідом перебування в місцях позбавлення волі? Який унікальний ресурс вони приносять?
– Я зараз треную і добровольців з-поміж засуджених (УДЗ), і мобілізованих. Це кардинально різні категорії. У “бусифікованих” часто немає мотивації, з ними треба дуже багато працювати морально. А хлопці з УДЗ – це люди, які вже пройшли сурову школу. Якщо в тюрмі ти слабкий – тебе з’їдять. Там ти щодня виборюєш право на голос і існування. Це дуже схоже на те, що відбувається на позиціях: ти повинен битися за себе і свій підрозділ. Тому їхня мотивація та відповідальність часто на порядок вищі. Статистика підтверджує: хлопці з місць позбавлення волі демонструють надзвичайну ефективність у бою. Вони реально круті.
– Що б ви сказали тим, хто ще перебуває за ґратами й вагається, чи варто йти цим шляхом?
– Я завжди кажу новобранцям: був час, коли ви сиділи, а ми з хлопцями в посадках на “нулі” захищали ваших батьків, дружин і дітей. Зараз прийшов час, коли дехто з нас уже не може бути на передку за станом здоров’я. Тепер ваша черга захистити нас і наші сім’ї. Якщо ви зараз складете руки, то всі наші зусилля будуть марними. Це один великий ланцюг, де ми всі пов’язані.
– 3-тя штурмова відома своєю підтримкою бійців після поранень. Чи розповсюджується ця турбота на колишніх в’язнів?
– У нас немає поділу на касти. Ти – боєць 3-ї ОШБр, і крапка. Байдуже, звідки ти прийшов. Ми – одна сім’я. У нас неймовірно працює Патронатна служба: щойно боєць потрапляє в госпіталь, йому відразу телефонують, дізнаються про потреби, забезпечують усім. Є Ветеранський корпус, який опікується протезуванням і реабілітацією, підтримує ветеранів після демобілізації. Кожен знає: якщо з ним щось станеться – його не кинуть. Навіть якщо боєць загине, бригада супроводжуватиме його родину. Це фінансова та моральна впевненість, яка надзвичайно надихає бійців на полі бою.
– Дуже дякую вам за таку відверту та змістовну розмову. Можливо, ви хочете додати щось від себе наостанок?
– Хочу лише побажати кожному громадянину прийняти чітку й свідому позицію. Пам’ятайте: гуртом і батька легше бити. Не залишайтеся осторонь, йдіть і захищайте свою країну та своїх близьких. Дякую вам.
Запис Змінив ґрати на окоп: історія бійця, який пройшов шлях від в’язниці до інструктора 3 ОШБр спершу з'явиться на Букви.