Букви

Нинішнє загострення між Україною та Польщею, ініційоване рішенням президента Польщі Кароля Навроцького позбавити президента України Володимира Зеленського ордена Білого Орла через найменування української військової частини на честь героїв УПА, переросло у масштабну дипломатичну кризу, що вийшла далеко за межі суперечок про минуле. 
Українська відповідь виявилася синхронною, безпрецедентною та доволі зухвалою. Володимир Зеленський, а за ним й попередні очільники держави – Леонід Кучма, Віктор Ющенко та Петро Порошенко – продемонстрували, що в жорсткого захисту політичної суб’єктності України готові виступити єдиним фронтом навіть попри внутрішні, місцями непримиренні, чвари. 
Повернення державних нагород Польщі стало не лише актом солідарності з чинним президентом та нашими воїнами, а й сигналом про те, що Україна більше не має наміру виступати в ролі “молодшого партнера”, який змушений виправдовуватися за рішення, що стосуються внутрішнього вшанування національних героїв.

Нагадаю, що орден Білого Орла надавався Володимиру Зеленському у найтяжчий період сучасної історії України – на початку повномасштабної війни. І присвячувався він українському народу, який уособлював, стоячи поруч із тодішнім лідером Польщі Анджеєм Дудою, наш президент. Відповідно, вимога повернути цей орден зі сторони чинного очільника Польщі – це зневага не так до самого Зеленського, а як до українців.
І що важливо в українській відповіді – це чітке розмежування між токсичною політикою окремих діячів та дружнім ставленням до польського народу, з боку як усіх президентів, так й інших чиновників. Цей сильний меседж став ефективним щитом проти ворожої пропаганди, яка роками намагалася посіяти розбрат між нашими країнами. 
Хто сказав, що повномасштабна війна – час переосмислити свої відносини лише з країнами-агресорами? Для українського суспільства цей скандал став болючим, проте необхідним уроком, який вчить нас відрізняти емоційні реакції від стратегічних державних інтересів. Найголовнішим висновком цієї ситуації має бути усвідомлення необхідності дорослої дипломатії: ми не повинні судити про весь польський народ за діями окремих політиків, як-от Кароль Навроцький, так само як у свій час українців не варто було судити за поведінкою Віктора Януковича.
Важливо пам’ятати, що дії Навроцького, який став президентом з мінімальним відривом від суперника, викликають гостру критику в самій Польщі, а з початком повномасштабного вторгнення саме поляки – мільйони живих людей – першими підставили плече Україні, надаючи допомогу на кордоні та прихисток у своїх домівках, а деякі з них навіть пішли воювати, долучившись до рядів ЗСУ. Сусідство двох народів неможливе без історичних суперечок, однак визначає нас не минуле, а теперішнє, де ми спільно боремося за майбутнє.
Нинішня ситуація підсвітила необхідність переходу від “емоційно вдячного” до суб’єктно-прагматичного партнерства. Україна дорослішає, входячи у фазу стосунків, де є місце як для щирої вдячності, так і для жорстких суперечок, де критика дій уряду не означає заперечення партнерства. Ми повинні усвідомити різницю між історичною пам’яттю, яка живе в серцях людей, та історичною політикою, яка є технологією досягнення влади. Нам не слід намагатися “перевиховувати” сусідів чи вимагати від них відмови від власних поглядів; натомість варто спокійно та впевнено відстоювати право на власний суверенний вибір вшанування героїв. 
Одним із найскладніших аспектів цього шляху є подолання “колоніальної спадщини” та злам традиції “старшинства”. Польська ідентичність тривалий час формувалася через месіанство та роль “захисника Європи”, що іноді породжує зверхнє ставлення до України як до колишньої колонії, проте відповіддю на це має бути не образа, а власна спроможність. Найкращими ліками проти будь-якого імперського погляду є успіх України – ефективної, сильної та самодостатньої держави, з якою доводиться рахуватися на рівних. 
Водночас надзвичайно важливо не допустити хибного порівняння Польщі з Росією. Російська імперськість – це екзистенційна загроза, що прагне знищення, тоді як польські амбіції є складним, іноді дратівливим “комплексом старшого брата”, що все одно базується на усвідомленні цінності вільної України як безпекового запобіжника.
Порівнювати Польщу з Росією означає грати на руку російській пропаганді, яка роками намагається посіяти розбрат між нашими народами. Польща залишається частиною західного демократичного світу, де протест є інструментом виправлення помилок влади, а не способом придушення волі, як у тоталітарних системах. Наша стратегія має базуватися на розумінні цієї фундаментальної різниці: з Росією можлива лише мова сили, тоді як із Польщею – мова рівних партнерів, де ми вимагаємо поваги до своєї гідності, але пам’ятаємо, хто стояв поруч у найтемніші часи.
Запис Україна повернула ордени Польщі. Чому цей скандал не про минуле, а про майбутнє спершу з'явиться на Букви.