Еспресо

Я не буду тут писати про те, що краще було б, аби переміг український фільм або фільм про Україну. Очевидно, краще. Але переміг цей — де самотній герой робить моральний вибір: не приймати Путіна, його пропаганду і, зрештою, втекти з Росії.Це фільм про росіян. І тому мені було цікаво його дивитися.Колись у радянській армії замполіт допитував мене, чи слухаю я іноземні радіостанції.— Звичайно, — казав я правду, бо вже почалася перебудова.— Навіщо?— Бо ворога треба глибоко знати, — відповідав я звичною іронічною радянською формулою з холодним обличчям.Ось тому я дивився цей фільм. Щоб відчути Росію, а не щоб насолоджуватися мистецтвом кінематографа.Щоб не жити міфами: мовляв, Росія скоро розвалиться, повстане проти Путіна або, навпаки, — це суцільні орки, які ненавидять українців.Усе набагато гірше. І це "гірше" ми маємо вивчати та усвідомлювати.Сам головний герой розповідає, що з дитинства був самотнім, відрізнявся від інших. Його погляд на світ унікальний, незрозумілий більшості його земляків. Значно цікавіше, однак, дивитися на його героїв — дітей і дорослих з цього уральського містечка.Читайте також: У США оголосили переможців кінопремії "Оскар-2026"Ось учитель історії, який мріяв би познайомитися з  власними кумирами Берією і Судоплатовим. Для автора — "білої ворони" — це незрозуміло. Берія вбив сотні тисяч у ГУЛАГу. Судоплатов організував убивство Троцького сокирою, атентат Коновальця, якого автор називає видатним українським героєм.І цей учитель — з виглядом чи то хворого, чи то алкоголіка — визнається найкращим у місті.Сам автор за вказівкою керівництва знімає уроки пропаганди в школі після початку російсько-української війни. Ці відео відправляють "наверх" — для звітності про відданість путінському курсу.Учні ростуть, ходять на свята "побєдоносія", їх мобілізують на війну проти нас. Деякі йдуть добровольцями.Мислять вони ще радянськими штампами, по-рабськи бояться і поважають владу. З ким і за що воювати — їм байдуже. Влада сказала: з "укронацистами" — значить, з ними.Ця путінська пропаганда прямолінійна, проста, настирлива. Її мета — дати хоч якесь пояснення сенсу життя та існування. Зрештою — смерті. Бо деякі з них гинуть на війні.Але головна біда в тому, що це суспільство не замислюється: хто правий, навіщо жити, навіщо вбивати. Вони просто живуть: їдять, п’ють пиво, освідчуються одне одному в любові — незалежно від статі, йдуть на війну, гинуть, народжують таких самих дітей. І бояться думати.Авторитаризм і диктатура ведуть до виродження і деградації народу. Саме це і знімає автор.Читайте також: Шон Пенн приїхав до України: заради візиту він пропустив нагородження "Оскаром"Він любить своїх героїв, як і вони його, хоча й вважають диваком. І він — один на все місто — не сприймає війни та пропаганди, але боїться сказати про це вголос. Не тому, що посадять. А тому, що не зрозуміють. Ці люди, яких він любить, з якими випиває і яких знімає.Він робить вчинок: знімає все це, хоче показати світові уроки пропаганди в школі, тікає. Але навіть на врученні "Оскара" боїться публічно засудити російсько-українську війну. Говорить про "всі війни". Бо ж яка різниця: напад Росії на Україну, американців на Іран чи політика Трампа щодо мігрантів у США?Для нього — автора, режисера, частини оскарівського журі — різниці немає. А вона величезна.Цікаво, що у фільмі не "блюрять" облич навіть дітей, називають прізвища, не думають про наслідки. І якби цього не було — ми б не побачили так чітко цю страшну картину російської глибинки.Цих росіян ніхто не "бусифікує". Вони спокійно підкоряються мобілізації, йдуть добровольцями, як роботи нищать усе і не бояться смерті. Такі люди.Я не бачу в цьому фільмі нічого видатного як у мистецькому явищі. Але саму роботу вважаю корисною — і для нас, і для світу.Як і дивне життя його автора — героя, який у свій спосіб не приймає агресію власного народу проти нас. Він не бореться, але обурюється. Щоб світ це почув.ДжерелоПро автора. Микола Княжицький, журналіст, народний депутат УкраїниРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів чи колонок.