Еспресо

Повертаючись з останньої для нього операції, підірвався на розтяжці, втратив обидві руки, майже осліп. Далі безмаль рік полону і знущань, після обміну було лікування, реабілітація. Та усе це не зламало мого сьогоднішнього гостя і його силу духу.Він каже: "Я вже не можу воювати на полі бою, тому працюю на інформаційному фронті". Ця робота вилилася у цикл документальних фільмів "Як починалася війна", в якому свідчення про окупацію Донбасу і народний спротив. З проєктом він їздить до школярів, студентів, курсантів та військових. А за особисту мужність і героїзм, незламність духу у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України у 2017 році  отримав звання Герой України із врученням ордену "Золота Зірка". Партизан, диверсант…і в головах відразу з'являються кадри із голлівудських блокбастерів. Наскільки подібною була ваша робота, ваша діяльність до того, що показують в кіно?Як ви знаєте, до 2014 року ми взагалі не готувались до війни, і я тим паче - до якоїсь партизанської диверсійної війни. Те, що було зроблено такими людьми, як я,  у 2014 році, то це самостійний патріотичний рух. Що нас підштовхувало? Це можливість зробити щось самому для захисту України. А чому вирішив стати партизаном, то, мабуть, з дитинства я виховувався у тій радянській пропаганді про Велику Вітчизняну війну, партизанській рух. Луганщина - теж край партизанського руху в ті часи: "Молода гвардія", партизанська стоянка, великі бої за Міус-фронт - на цих ідеалах виховувався я, як радянська дитина. А коли Радянський Союз розпався, ми отримали правдиву історію України - як воно було, що Україна була окупована у 1922 році російськими комуністами. І я зрозумів, що це все брехня. А завдяки правдивій історії України  зрозумів, що я громадянин не совєтський, а громадянин незалежної країни - Україна і це моя Батьківщина, яку треба захищати.Як виглядала ваша діяльність? Що ви робили? У фільмах показують - швидко пробіг, заклав вибухівку, добрався до своїх, операція виконана. Як це виглядає?Це не було так відразу, був певний процес нашого встановлення. Спочатку, навесні 2014 року, таких хлопців, як я, на Луганщині об'єднало бажання самозахисту, коли прийшов "русскій мір". Росіяни прийшли 5 травня 2014 року  до нас. Наше місто захопив генерал, так званого війська донського, Козіцин. Він прийшов зі своїми бойовиками, роздав нашим місцевим, хто підтримав росіян, зброю. І почався "русскій мір" - почався просто бандитизм, ламали банкомати, грабували банки. Серед білого дня зупиняли "мерседеси", ВМW, інші  іномарки і в людей забирали автівки. У кожного казака  було по п'ять, а могло бути і по шість іномарок. Приходили вночі, грабували людей - тих, хто підтримував Україну, у кого було що забрати. Просто почався бандитизм. Нас спочатку об'єднало бажання захистити свої родини, своїх матерів, своїх дружин. А вже потім, коли грабувати було нікого в середині літа 2014 року, наші місцеві алкоголіки та дармоїди, що вступили в казачество, почали торгувати зброєю. Я розумів, що це можливість, і почав за свої гроші купувати зброю і озброювати своїх товаришів.Влітку 2014 року  автомат Калашникова коштував у казаків $200, граната - $50, кулемет Калашникова - $300. Все почалося з самоозброєння. Антитерористична операція (АТО) почалася у квітні 2014 року, і українська армія 23 серпня дійшла  до нашого міста, щоб його звільнити. Але, як ви знаєте, для нас, всіх мешканців Донбасу, повномасштабне вторгнення почалось 24 серпня 2014 року, коли на території Луганської та Донецької областей зайшли такі ешелони техніки, як і у 2022 році. Вони завдали нашій армії ураження під Іловайськом в Донецькій області й в Луганській області під луганським аеропортом. Тоді наша армія вимушена була відступити. Коли прийшла регулярна російська армія, ми вирішили, що повинні зробити щось більше, ніж захист свої родини, що маємо щось зробити для допомоги ЗСУ. Зброя та вибухівка у нас були, ми почали нападати на колони росіян. Ми - я і  всі мої товариші, хто мене підтримував, хтось із нас служив в радянській армії, хтось - в українській армії,  але ми не брали участі в бойових діях, ми ніколи нікого не вбивали, і дуже складно було почати це робити. Психологічно треба було переступити через бар'єр, щоб почати це робити.А коли ми побачили, що чинять  російські війська - скільки було вбито українських солдатів як їх катували. З полонених українських солдатів зробили концтабір в Сніжному. Люди почали зникати, кадировці почали ґвалтувати наших жінок, дівчат, яких потім знаходили вбитими за містами в посадках. І нас це все вже підштовхнуло стати на бік Збройних сил України. Ми починали самостійно, з самого початку - вчилися  партизанської війни по відео, які можна подивитися в Ютубі. Ми мали можливість і вночі обстрілювали російські колони, які йшли через кордон, підривали фугаси, залізницю, тобто робили все, що можна було зробити самостійно. А вже у грудні 2014 року ми все ж таки вийшли на контакт з Головним управлінням розвідки, підписали контракти з ГУР, після чого періодично мали можливість виїжджати раз на два місяці на підконтрольну Україні територію. У таємних диверсійних школах проходили курси диверсійної війни.А ви знали про результати, що дала та чи інша ваша диверсійна операція?Нам було заборонено приходити на наступний день або в інші дні, щоб просто подивитись, що там відбулося. Це було заборонено і небезпечно. Проте з нашими соціальними мережами цього і не треба, бо наступного дня завжди в "Одноклассниках" чи "ВКонтакті" - це популярні соцмережу у 2014-2015 роках - люди самі писали, викладали фото, тому не треба було йти туди і дивитися. Ми все це бачили в "Одноклассниках".Розкажіть, що давали ваші диверсії? Нас не було багато. Я вам просто наведу статистику. Ми поділили себе -  ті люди, які підтримали мене і погодились взяти в руки зброю, ми називали їх "партизанами", а також ті, які боялися, але все одно хотіли щось зробити, і ми називали їх "українське підпілля". У нас, партизанів, була приблизно така статистика - у Краснодоні був осередок - три людини, в Антрациті - чотири, в Ровеньках - два,  Свердловськ - три, Красний Луч - п'ять, Луганськ - три,  Лутугине - два, Сніжне - теж два. От, стільки було людей, які чинили диверсії. Ті люди, які  були українським підпіллям, вночі малювали українські прапори на зупинках, на стовпах, розклеювали патріотичні листівки або збирали розвіддані про пересування російських військ, інформацію про зрадників України. Були тисячі таких людей. А свої, місцеві, сусіди, якісь знайомі, якщо знали про вас, здавали?У травні 2014  року ми вже побачили, що це війна: моїх двох товаришів - одного в Ровеньках, другого  в Краснодоні - знайшли зі зв'язаними скотчем за спиною руками і простреленою головою. Ми навесні вже зрозуміли, що десь хвалитись або щось писати в Фейсбуці про те, що ми робимо, це дуже небезпечно -  життя одне і ризикувати не треба. І влітку 2014 року ми припинили десь щось розповідати або вступати в діалоги і підтримувати Україну. Ми просто затаїлись і робили свою справу.  І тому зради у нас не було.Як казали росіяни, коли я потрапив в полон в кінці 2015 року, що я був перший бойовий партизан, якого вони взяли в полон. Були багато розвідників, підпілля, але саме те, що підривав залізницю, пускав потяги під укіс - я був перший.Володимир Жемчугов, фото: fасеbооk.соm/v.zhеmсhugоvТож вони певно тішилися невідомо як.Я ж  зізнався тільки у двох диверсіях, щоб вони мені повірили. Я зізнався, що був один, все це зробив сам - підірвав військовий потяг під Лутугине, лінію електропередач військового аеродрому і замінував залізницю в Дебальцево. Вони повірили в це, тому що не розуміли, що може хтось бути із місцевих. Вони ж передивились мої дані з військкомату, всі карточки -  все потрапило відразу їм в руки.  Я був звичайний солдат - не був ні ВДВ, ні в Афганістані не воював. Вони не могли повірити, що звичайна людина може отаке чинити. А коли мене звільнили з полону, перемовниця від Луганська зустрілась з Іриною Геращенко і сказала: "Ви весь час казали мені, щоб ми звільнили Жемчугова. Він - цивільний,  просто постраждав, невинна людина. А зараз він дає інтерв'ю. Якби ми дійсно знали, що саме він  підривав  в Луганщині, що це він зробив, то ми ніколи б його не відпустили".Вам тоді, коли ви зізнавалися, навіть в тих двох диверсіях не було страшно? Вони ж могли вбити.У мене був смартфон, коли я потрапив в полон. Вони зламали код і побачили оці месенджери, листування з українськими військовими. Зрозуміло, що я маю відношення до підриву лінії електропередач військового аеродрому. Я вже зрозумів, що вони дізналися, що я диверсант. І я, щоб більше дати їм інформації, щоб вони дійсно повірили й більше нікого з моїх товаришів не шукали, щоб ця інформація вийшла в ЗМІ й щоб про мене дізнались товариші, що я в полоні і треба ховатися. Я це зробив саме для цього. Я вже не хвилювався за життя, був готовий до смерті. Чесно кажучи, я вже у 2015  році був готовий. Але до такого тяжкого поранення я психологічно ніяк не був готовий. І я навіть радів би тоді, щоб мене вбили, тому що я не розумів, що сліпому і без рук можна якось жити. Я взагалі жити не хотів і тому я, мабуть, так зухвало поводився.Згодом була ще історія, коли були чутки, що начебто ви причетні до підриву Північного потоку.Так сталось, що за ті півтора- два роки, що ми робили диверсії, підривали чотири рази російський газогін Ставрополь-Москва, який проходить транзитом через Луганську область. Найбільша операція  була на День Незалежності України. Ми це зробили 24 серпня 2015 року під Ровеньками, де знайшли ділянку без охорони, замінували її та підірвали. І за це мені дали першу бойову нагороду. А коли заарештували українця, якого підозрюють у підриві Північного потоку і сказали, що це людина з прізвищем на букву Ж, то всі почали мені писати в соцмережах: "Володимир, це не тебе там заарештували. Ми ж знаємо, що ти - єдиний відомий з партизанів, хто підривав російські газогони". Я казав: "Ні, на жаль, не я. Це якийсь інший герой".Ви згадували про історію, коли ви підірвали залізницю, і росіяни тоді, начебто для того, щоб її ремонтувати, а насправді їм потрібно її було розмінувати, використали українців. Відправляли одну за одною українські бригади. І ви потім дізналися про те, що були і загиблі, і поранені. Що ви тоді думали? Як це - з однієї сторони зробили добру справу, а з іншої сторони стільки жертв?З успішних диверсійних операцій, що ми провели, більшість була саме на залізниці. ЗСУ, ГУР нам давали наказ – найважливіше, щоб не було логістики, щоб не було своєчасного постачання снарядів, бойової техніки. Найбільше ми зробили диверсій на залізниці. І ту операцію ми спеціально теж зробили, щоб посміятися над ФСБ, - 23 лютого  2015 року  на День радянської армії чи, як там називається в Росії, "День защитника родины". Саме на ці свята ми під Іловайськом замінували залізницю Ростов - Таганрог - Іловайськ - Донецьк, щоб якось допомогти нашим захисникам Дебальцева і перервати постачання снарядів. Ми замінували залізницю, ще зробили навколо цього місця  декілька мін-пасток з протипіхотних мін. Часова міна спрацювала 23 лютого, росіяни туди прийшли і почали обстежувати це місце, мабуть, ФСБ. Один з їхніх військових підірвався. Вони зрозуміли, що там все заміновано, а біля залізниці складно шукати міни, тому що кругом залізо. Вони вирішили розміновувати підставляючи цивільниї людей.Це воєнний злочин. І це треба казати. Вони взяли бригаду українських залізничників з Іловайська, не сказали, що там заміновано: "Ідіте ремонтіруйте". Вони пішли, почали ремонтувати і підірвалися. Злякались, бо там були поранені, і відмовились ремонтувати. Росіяни привезли з донецького депо іншу бригаду залізничників, які теж підірвалися. Шість залізничників постраждало - так вони тілами наших людей розмінували цю залізницю. Це було жахливо. Ми не хотіли, щоб постраждали українці, але росіяни так вчинили.Пане Володимире, чи ви після реабілітації, після відновлення долучалися до диверсійної, партизанської діяльності, можливо, до навчання?Коли почалась у 2022  році чергове повномасштабне вторгнення до мене звернулися І мене залучили знову до підготовки вже не як учасника, а як інструктора з підготовки цивільних мешканців для партизанського спротиву на тимчасово окупованих територіях. На військовому телебаченні ми записали цілу серію відеороликів під назвою "Рух опору". Ті ж самі курси, яким нас і вчили. Ми не дуже вчили курсів Джеймс Бондів, це були три курси  максимум два тижні. Найважливіше - це основи конспірації, життя в окупації і безпечного ведення підпільного руху. По-друге, цифрова безпека, тобто використання смартфонів, програм  інтернету, вибухові справи - самі прості міни, часові міни або з часовим механізмом, або контактна міна, щоб пустити під укіс якийсь потяг.Володимир Жемчугов, фото: fасеbооk.соm/v.zhеmсhugоvНаскільки просто чи не просто долучитися зараз до партизанського руху, до диверсійної діяльності на тимчасово окупованих територіях?У 2026 році усе складно. Зараз простіше зробити партизанську диверсію на території Росії, ніж на тимчасово окупованих територіях. На жаль, у 2022 році ми теж готувалися вже до війни і трохи готувалися до партизанської війни, але все одно дуже мало. І як ви пам'ятаєте, мабуть, саме такий підготовлений у нас ТрО і трошки партизанський рух був тільки в Херсонській області, тому що там до 2022 року вводився військовий стан і були програми. Але, на жаль, там була зрада, дуже багато офіцерів СБУ, поліції, тероборони зрадили присязі й перейшли на бік Росії. І підготовлений партизанський рух майже увесь був зраджений або відійшов, або їх заарештували. Але патріодичний рух цивільного народу був великим уже у 2022 році. Дуже багато людей, особливо молодь, хотіла з Мелітополя, Маріуполя, Скадовська брати участь в спротиві. Вони виїжджали на підконтрольні Україні території, ми їх вчили партизанської війни. Потім вони поверталися, і у 2023 році був підйом партизанського руху у Херсонській, Запорізькій областях. Раз на тиждень ми когось підривали або підривали залізницю, або якісь об'єкти. Росіяни цього не очікували, вони не готувалися.  Але у них є практика - Чеченська війна. І вони ввели "чеченські стандарти" на тих територіях. У 2023 році восени вони почали перекидати туди дуже багато загонів Нацгвардії, ФСБ, поліції. І просто ввели оті "чеченські стандарти". Як це було? Зранку, о 5-й ранки росгвардія оточує якесь селище: один підрозділ зробив повністю периметр, а інші пішли на зачистку. Проводиться перевірка паспортів, зброї, смартфонів, комп'ютерів, української символіки. Патріотичних людей забирали у в'язниці, катували. І так за 2024 рік і майже за 2025 рік вони придушили дуже багато підпільного руху. Більше, щоб ви розуміли, у 2025 році статистика була така - на території Херсонської області ми втратили десь 1000 партизан, на території Запорізької - десь 800 партизан. А це люди, які були  підготовлені і які потрапили в полон або загинули. Були такі люди, яким надане звання Героя України посмертно, які не здалися в полон, відстрілювались до останнього або підривали себе разом з офіцерами росгвардії, або загинули в бою.І  це через той досвід, тепер так важко зібрати партизанів на окупованій території?Ви ж знаєте, лінія фронту, ніяких пунктів пересування між тими містами, щоб виїхати, треба їхати аж через Польщу, через Росію, щоб потрапити на ту територію. Це дуже складно. Росія контролює. І зараз у 2026 році, в кінці 2025 року для нас уже стали партизанами не ті, хто там щось може використати - автомат, вибухівку або просто використати смартфон. Смартфон вийшов на рівень - крутіше, ніж автомат Калашникова, якщо ти вмієш користуватися смартфоном.Тобто інформація і спосіб передачі інформації?Так. Головне знайди штаб російських ФСБ або російських  окупантів. От, нещодавно була операція в Донецьку, коли наше українське підпілля в Донецьку знайшло офіс в ЖК. У такому багатому ЖК в Донецьку був штаб ФСБ, саме штаб керування безпілотниками дальнього руху. І партизани знайшли квартиру, навіть поверх, віконце, де розташовувався той штаб. Передали цю інформацію сюди, в Київ, і вісім дронів уразили цю квартиру. Як ми знаємо, 12 офіцерів, високопосадовців ФСБ було знищено, і 15 поранено. Ось, така  зараз, у 2026 році, партизанська війна на тих територіях.Ви сказали про те, що набагато легше організувати такий партизанський рух на території Росії, ніж на території тимчасово окупованих міст і сіл України. Чому?За останніми даними росіяни у Мелітополі поставили по місту десь півтори тисячі відеокамер. Ви знаєте, що працює програма з розпізнавання обличчя, і завдяки цій програмі вони дуже багато взяли в полон наших партизан. Дуже небезпечно зараз робити якісь бойові операції, тому ми робимо там тільки розвідницькі операції. На території Росії нема такого жорсткого контролю, ніж в окупованих містах, де тебе можуть за день зупинити п'ять або шість разів, щоб перевірити паспорт, смартфон, обшукати. На території Росії такого нема, і наші спецслужби заносять туди вибухівку, зброю, гроші, засоби зв'язку, роблять схованки на російській території. Потім це вже передається громадянам Росії, яких ми завербували, приєднали до партизанського руху, або долучили з іншого національного руху, яких на території РФ є багато. Є кубанські партизани, є удмуртські партизани, на Кавказі - дагестанські, чеченські, які також працюють в координації з нашими спецслужбами. Ми їм допомагаємо спецзасобами, вони чинять диверсії. Там нема такого жорсткого контролю і можна це робити без проблем: можна дуже легко прийти і підпалити або релейну шафу на залізниці, або вежу стільникового зв'язку, або трансформаторну підстанцію. Це не проблема. От, я статистику скажу, що за п'ять місяців 2026 року - тільки в цьому році! - понад 300 таких диверсійних операцій було проведено на території Росії. У першу чергу - на залізниці, яка нас цікавить, також мобільний зв'язок і трансформаторні підстанції. У 2025 році була велика диверсійна операція. Ми тоді знайшли в Татарстані  на нафтопереробному заводі українця, який там працював простим слюсарем. І ми домовились з ними, щоб провести диверсійну операцію: передали йому вибухівку, яку він заклав на цьому заводі, сам - встиг виїхати, втекти, а вибухівка з часовим механізмом вибухнула наступного дня. Нафтопереробний завод був підірваний. Ось, такі диверсійні операції.А ми зараз цією розмовою не нашкодимо?П'ятий рік йде війна і ФСБ уже це все знає. Ви повинні знати, що вони вже у 2026 році на кожного мешканця Російської Федерації з українським прізвищем -  Шевченко, Петренко, Іваненко - заведена відкрита справа по догляду за цією людиною. Ми нічого нового не відкриємо. ФСБ дуже швидко вчиться. Більше всього нам вдається сконтактувати з росіянами, саме з молоддю. Росіяни схопилися за голову, як ви, мабуть, знаєте, - в минулому році держдума за наказом Путіна ввела кримінальну відповідальність з 14 років до пожиттєво за партизанський рух. Йдеться про тих, кого вони називають терористами, тому що нічого не можуть зробити з цими хлопцями, настільки зараз великий рух молоді. Я не буду приховувати, там ідейних дуже мало, більшість молоді на Росії йде за гроші. Багато наркоманів, алкоголізму - і ми користуємося цим. За останньою російською статистикою за минулий рік, росіяни самі статистику сказали, що порівняно з 2024 роком молодіжний тероризм виріс на 150%. Є така правозахисна організація "Меморіал", яка зараз уже заборонена в Росії. Вони нарахували 96 хлопців і дівчат, яким дали довічний термін, як вони кажуть, за тероризм. Це партизани, яким по 14-15 років, і вони підпалили залізничні шафи, станції мобільного зв'язку або трансформатори. Або були такі хлопці, які залазили у військові частини, підпалювали там техніку або гелікоптери. Це дуже ризиковані операції, але молодь це робить на Росії.Але ця історія працює в обидві сторони: Росія теж використовує тих, хто перебуває в Україні, щоб боротися і в тилу, зокрема, проти України, української держави. Як це працює? Якого віку ті люди, кого вдається завербувати, хто вони?Так, росіяни навчились цьому у нас. Ми перші це почали робити. У цій війні ми все одно першими використовуємо такі технології: дрони-камікадзе, далекобійні дрони, диверсійні операції. Вони вчаться у нас. І, на жаль, ми бачимо, що і у нас знаходять за гроші молодь. Але якщо подивитися статистику, то зі 100% наших диверсій на території Росії, у нас десь 70% всіх наших агентів, диверсантів - це російська молодь. А якщо взяти статистику по Україні, то у нас десь 40% -  молодь, а інші - дорослі люди. Тобто з російською молоддю ми контактуємо більше, нам вдається більше налагодити контактів, ніж росіянам з українською молоддю. Це проблема виховання.  Я, як громадський діяч, займаюся і на державному рівні, і на громадській роботі національно-патріотичним вихованням молоді. На жаль, ми не можемо пробити цю стіну Міністерства освіти, Міністерства молоді і спорту, зробити державну програму виховання. На жаль, наша влада вважає, що вихованням повинні займатися батьки, і ще і покладаються вони всі на Європу. А у Європі - та сама Німеччина,  Франція -  країнам  мінімум 150 років. А ми - дуже юна нація, нам виповнилось тільки 30 років, як ми відновили незалежність. Більшість дорослих є ще постсовєтськими, постколоніальними людьми. Ніхто не займався їхнім вихованням. І як вони будуть займатися вихованням своїх дітей? Так вони і роблять, на жаль.Зараз в Офіс президента прийшов новий керівник - наш командир пан Буданов. І ми вважаємо, що за його допомогою  нам вдасться щось змінити у владі і повернути програми національно-патріотичного виховання, воєнно-патріотичного виховання не тільки в 10-11 класи, а і в перші класи, і в дитячих садочках почати уроки української ідентичності, української історії. Я впевнений, що нам це вдасться зробити.Володимир Жемчугов, фото: fасеbооk.соm/v.zhеmсhugоvЯ хотіла б далі з вами поговорити про виховання та чому воно важливе. Ви народилися дуже-дуже близько до кордону із Росією, коли ще був Радянський Союз, буквально за 80 км від РРФСР (Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка), російське походження, довкола російська мова. Більшість розмовляють російською, насаджують російські думки, російську ідентичність. Чому зараз ви спілкуєтеся українською мовою? Чому ви обрали підтримувати Україну, українську державу, а не приєдналися до тих казаків, які тоді грабували і торгували зброєю?Ось, це проблема, через яку мене і  тримали цілий рік в полоні. Я в ті роки був єдиний тяжко поранений, саме тому росіяни мене не обмінювали, не відпускали. Вони казали мені: "Мы не можем понять, Жемчугов, ты же - русский. Ты -  местный житель, бывший шахтер, тут ты всё знаешь. Как ты мог пойти против России? Как можешь пойти против своих кровных братьев?". Я завжди їм говорив свою мотивацію: "Так, я - русский, батьків не обирають". Мій батько приїхав на Донбас з Волги, з Російської Федерації, будувати шахти. Я народився і виріс на Луганщині. І я до 1991 року був радянською людиною, молодою людиною з радянською ідеологією  в голові. Але так сталося, коли проходив службу в радянській армії, в Москві служив у військах КДБ і потрапив у ті війська ГКЧП (Державний комітет з надзвичайного стану). Я був гекачепістом, коли був військовий заколот. Нам, солдатам, дали наказ захопити Москву. Мені пощастило, що я не був у тих місцях, де стояли біля Білого дому. Солдатам дали наказ вбивати цивільне населення: "Давить их БТРами, танками". І для мене це був шок, стрес, що я - радянська людина, молодий хлопець давав присягу захищати народ, а тут мені дають команду вбивати цей народ. Це для мене був перелом мого радянського виховання. Стався цей момент і я зненавидів комуністів, зненавидів радянську владу. І після цього - коли для мене був шок, що я міг вбивати цивільне населення -  я почав вивчати архіви НКВС, які відкрились після 1991 року. Багато ми дізналися. Почали друкувати книжки Солженіцина, я прочитав "Архіпелаг ГУЛАГ". І для мене був це ще один шок - з 1922 року дурили мільйони людей, казали, що в нас Радянський Союз, дружні народи, а як з'ясувалось, - це був просто концтабір, який зробили нам росіяни під назвою "Радянський Союз". Це все мене шокувало. І ось в цьому я відрізнявся від тих людей, які не вчили історію, не цікавились нічим після 1991 року, жили тільки тим, що вклали в тому брехливому радянському підручнику з історії. І я тому став на бік України. І ви знаєте, я ніколи не казав, що в полоні мене постійно допитували, дуже часто намагалися ідеологічно зламати і казали: "Что тебе дала та Украина?". Я завжди відповідав: "А що мені повинна була дати Україна? Я народився тут, мене виховали, дали можливості здобути хорошу освіту, дали можливості займатися бізнесом. Я зробив дуже цікаву кар'єру. Я - заможна людина. Мені Україна дала можливості - я скористався місцем, і мені дуже тут подобається. Тому вважаю Україну своєю батьківщиною і тому я пішов її захищати. А ці росіяни, "брати по крові", навіщо прийшли у 2014 році? Що робили, "брати по крові"? Грабували,  вбивали, ґвалтували наших жінок. Я не хочу нічого мати спільного з ними, "з такими рідними братами". Для мене цінності - те, що дала мені Україна: родина, мати, мій дім, мій край, батьківщина. Ці цінності мені ближче, ніж їхня Російська імперія. І я, цивільна людина, погодився у 2014 році, йти ризикувати своїм життям, своїм здоров'ям задля цього.Ви вивчали з дитинства  історію, яку інтерпретувала і подавала Росія, Радянський Союз. Тоді минуло багато часу. Ви побачили історію України. Чому ви повірили не тому, чого вас навчали з дитинства? Адже те, що ми вчимо в дитинстві, це найкраще запам'ятовуємо і найбільше цьому віримо. А чому ви повірили тому, що ви прочитали вже в зрілому віці?Мати мене виховала і навчила критично мислити. У 1980-х роках у радянських кінотеатрах крутили французькі кінокомедії про жандармів, були італійські кінокомедії, з'являлося багато й американських фільмів. І коли мені було 16 років, ці фільми посіяли зернятко, яке  зростало. Я дивився, вірив тому, що казали по радянському телебаченню, в школі нас вчили піонерії і комсомолу, партії. І я цьому вірив, тому що  у мене не було альтернативних джерел інформації, у нас не було інтернету. Я вірив тому, що казали дорослі. Але коли я ходив на ці французькі фільми, то завжди повертався і казав мамі: "Мама,  ти працюєш на заводі,  щоб мене виховати". Мати розлучилась з батьком, коли мені було 11 років, виховувала мене сама, працювала на заводі. Дуже важка в неї була робота, шкідлива для здоров'я. Щоб заробити ці гроші, щоб мене виховати, вона це робила. І я завжди казав мамі, що бачив французький фільм, в якому  батько - простий водій, мати - вчителька, але у них такі меблі, посуд, одяг, автівка, вони так заможно живуть. Нам  завжди в школі казали, що там "загнівающий капіталізм", пригнічують робочих. А я бачу в кіно, що вони живуть краще, ніж ми тут в щасливому Радянському Союзі. І мати, баба сказали мені: "Синку, не став нікому таких питань. Про це не треба питати". Я тоді ще не розумів, чому вона мені так каже. А потім, коли я вже трошки почитав про НКВС, вже в 1990-і роки, то зрозумів, чому мати злякалась, коли я почав ставити такі питання. У 2014 році, коли все це почалося  навесні, я спочатку намагався з місцевим населенням працювати, якось підбурити, зробити в Луганську місцевий майдан, в Красному Лучі, звідки я родом, щоб проявити протест, не підтримувати отих проросійських людей, росіян, які понаїхали до нас, І багато людей задавали питання: "А что нам дала та Украина? От, в Советском Союзе жилось хорошо". Ніхто просто не замислювався над цим. Наша держава до 2014 року не давала нам національну українську ідею, не відновила українську культуру, мову, церкву, історію. Нічого цього на державному рівні не було у нас, як це було в Польщі, в Естонії, в Латвії, коли ті країни звільнилися від радянської окупації. Ми цим не займалися, на жаль.І люди казали мені, наприклад, що заробили на квартиру в Радянському Союзі, у них був телевізор, холодильник. Я спитав їх, скільки їм треба працювати місяців, щоб заробити на телевізор. Відповідали, що 3 місяці - 350 руб. Я пам'ятаю, що перший кольоровий телевізор коштував 350 рублів. А така ж людина, тієї ж  же професії тільки в Німеччині могла купити за одну місячну зарплату чотири або п'ять таких телевізорів. Та й квартира ж була не твоя. Але ніхто не замислювався. Коли квартира давалася, то вона ж була у державній  власності, не було приватної власності. Коли починав людям це розповідати, то починали  замислювались. Однак, на жаль, не було національної української ідеї боротьби з російськими фейками, з радянськими фейками. Не було такого. Це почалось тільки після 2014 року. У цьому була проблема нашої влади.Володимир Жемчугов, фото: fасеbооk.соm/v.zhеmсhugоvКоли ви перейшли на українську мову, чи ви з дитинства розмовляли українською?Ні, у 1980-х роках, коли я вже закінчив школу, у містах розмовляли всі російською, а в селах розмовляли і зараз ще розмовляють українською мовою. У 8 класі до нас перевівся хлопчик з села, його батьки переїхали працювати в місто, він розмовляв такою щирою українською мовою, використовував такі рідкісні українські слова, які ми навіть і  не знали. І ми над ним постійно сміялися. Це до того, що кажуть, що у 2014 році принижували російськомовних на Луганщині. Я не пам'ятаю, щоб російськомовних принижували. Україномовних принижували. І, на жаль, якщо ти пішов вчитися після школи в інститут і не знав добре російську мову, тебе могли відрахувати з інституту. І на підприємстві, коли почав працювати - якщо ти добре не знав російську мову, то не просували по кар'єрній драбині. Все технічна документація на заводах, на підприємствах, на шахтах була тільки російською мовою.То коли й чому ви перейшли?Якщо ти не вчив російську мову, то в тебе не було доброї зарплати й багато грошей. Я знав українську мову. У мене була добра вчителька  з української мови і вона мені прищепила любов до українських віршів. Але я не розмовляв українською мовою до 2014 року, після звільнення з полону вже намагався.  Я жив у Києві з 2017 року і намагався переходити на українську мову, але не було мені з ким практикувати, вдосконалювати мову. Ця можливість з'явилася тільки у 2022 році, коли ракети прилетіли в Київ і люди схаменулися, зрозуміли, що мова - це захист,  наша зброя, наші кордони. Тільки у 2022 році у мене з'явилася можливість з кимось спілкуватися, удосконалюватися. Я у 2022 році перейшов на українську мову.Чи ви маєте якийсь контакт або якусь інформацію про тих, хто був вашими колегами, сусідами, друзями на Луганщині?Більшість людей виїхала або в Росію, або в Україну, або в Європу. Дуже мало залишилось. Для розуміння, населення Красного Луча у 2014 році було 100 000, зараз - десь 35 000. Це була статистика на 2024 рік. На жаль, зараз кількість мешканців в Красному Лучі збільшилась, як і по всій Луганщині та Донеччині, бо багато їде з Росії. Їм дають іпотеки, кредити, вони купують там квартири, багато людей їде з Сибіру. Щодо тих, хто залишився,  хочу розповісти один приклад. Був один хлопець, якого я з дитинства пам'ятаю. У 2014 році він підтримав росіян і пішов в казачество. І як я не намагався з ним спілкуватися, він казав: "Володя, ты что? Наконец-то, я обычный рабочий человек - и власть. Россияне  говорят, что будет Луганская народна республіка". Я йому казав, щоб почитав історію, нас  росіяни завжди обманювали. Не буде такого. Я ж працював на Кавказі, я знаю, що була і  Абхазька народна республіка,  і Південноосетинська народна республіка, але ж там не керує місцеве населення, будуть керувати росіяни. І він мені не повірив.  Але потім все одно в нас був зв'язок, коли я з ним  розмовляв у 2018 році. Він вийшов з казачества, точніше - його вигнали, бо почав качати права, як місцевий, а все керівництво було з Росії. Він казав: "Вова, как нас обманули. Нам говорили, что это будет народная республика". А я ж йому казав, що росіяни обмануть. Туди приїхало все керівництво з Росії, нікого наших місцевих там нема. Росіяни керують,  дають накази, отримують всі гроші.Нас часто кидає в крайнощі й дуже часто можна почути, що всі ті, хто залишився, хто не виїхав на підконтрольну Києву територію,  - ждуни. Чи ви погоджуєтеся із цим?Ні, не всі. Є люди, які бояться щось змінювати: все життя працював, заробив ту квартиру чи побудував будинок, має якесь  майно маєш, тому дуже важко психологічно людям їхати і жебракувати. Вони кажуть: "Куди ми поїдемо жебракувати? Ніхто нас ні ніде не чекає. Де нам там жити? А тут хоч буде щось своє. Ну, прийде інша влада, але ж ми будемо жити, мати своє житло. Ми потрібні тій владі, бо ж треба, щоб  хтось працював на них. Ми будемо на них працювати заробляти на хліб, але будемо виживати". Люди сподіваються, що там вони виживуть, що все одно буде краще вижити. Є люди, яких тримають родинні зв'язки. Наша державна інформаційна політика не дала такі інструменти звичайним людям, у яких родичі там залишилися, багато родичів на території Російської Федерації, щоб зрозуміти, визначитися.Не дали їм  українську національну ідею - чому  Україна для них повинна бути домом більш ціннішим, ніж родинні зв'язки з тими мешканцями Російської Федерації? На жаль, більшість людей тримаються за родинні зв'язки і для них -  не Україна, не Росія  - просто родинні зв'язки. Вони кажуть і  думають, що прийдуть росіяни, "наші брати", і їм буде з ними краще, що їх не будуть чіпати.Дуже добре, але все одно дуже мало транслюють в новинах  інформацію, наприклад, як у Торецьку було багато випадків, коли захоплюють, вбивають, ґвалтують, грабують, і росіяни потом це викладають в інтернет, у свої Теlеgrаm-канали. Навіть якщо ти у тебе російське прізвище, ти по-російські розмовляєш, все одно ми для них - не брати.Володимир Жемчугов, фото: fасеbооk.соm/v.zhеmсhugоvПане Володимире, а ви маєте якийсь рецепт, алгоритм, як потім після деокупації реінтегрувати ці території, цих людей?Нічого не треба вигадувати, це вже було. Наведу дуже цікавий приклад. Я пів року лікувався в Німеччині й досліджував, як німці з ФРН і з НДР інтегрувалися. У 1956 році на території ФРН було створено дуже багато інститутів боротьби зі спадщиною нацизму, гітлеризму, фашизму, щоб перевиховувати німців, зробити їх більш демократичними, більш людяними. Ці інститути не зникли у 1989 році, коли вони об'єдналися з НДР, бо була нова хвиля запитів до цього тих німців з НДР. Треба було їх перевиховувати -  боротьба з комунізмом, з тоталітаризмом, бо ж радянська пропаганда дуже добре працювала. І вони навіть німців навчили ненавидіти. Це загалом, знаєте, як унікум. Я досліджував це, спілкувався дуже багато з радянськими німцями і був шокований, як вони зламали цей німецький менталітет. І зараз працюють ці інститути, продовжують боротися з комунізмом. Зараз у них  третя хвиля, вони зрозуміли, що вони програли, частково програли на території НДР цю війну. Бачимо, що нині там прийшли до влади ті пострадянські німці, здається, ця партія називається  "Альтернатива для Німеччини". Вони захопили там владу, визнали свої помилки, що дали можливість тим радянським німцям виховувати, вчити їх боротися з комунізмом. Це була помилка. Треба було завозити з ФРН фахівців і тільки так можна було боротися.Коротеньке питання на завершення нашої розмови. Пане Володимире, в дитинстві ви мріяли бути шахтарем. Про що ви мрієте зараз?Мрію бути головним шахти. Але в 1990-х роках економіка рухнула і прийшлось заробляти на хліб, йти в комерційні структури, щоб якось вижити. Змінив професію, став менеджером. Зараз мені не треба вже працювати, я заможна людина. І те, що я роблю, - майже як хобі для мене. Робота в Міністерстві культури, інформаційної політики - більше хобі, це така громадська діяльність. Я мрію поїхати до себе на батьківщину, на Донбас, відновлювати її. Робити те, що ми не зробили - відновити українську мову, культуру, історію, церкву. Я хочу додому. Я дуже скучив за місцями, де пройшло моє дитинство, юність, де більшість часу я прожив. Я мрію відновити Луганщину, зробити її українською.