Еспресо

Я досі під величезним враженням від цієї вистави."Це вистава про минуле і майбутнє. Про античність, згадувати яку сьогодні так популярно не лише в Україні, а й у світі. Про українську класику, яку ми лише зараз по-справжньому починаємо усвідомлювати. І водночас – про нашу сучасність. А передусім – про пам'ять."Найважчою хворобою людини є деменція – втрата пам'яті та когнітивних здібностей. Людина перестає згадувати минуле і через це втрачає здатність правильно аналізувати сучасне. Але схожими хворобами хворіють і суспільства. Хвороби людини і суспільства дуже подібні.Коли дивишся цю фантастичну виставу – з надзвичайними світловими ефектами, потужним звуком, мультимедіа і блискучою грою акторів, – окремі слова раптом починають звучати майже пророчо."Ти бачиш те, що інші не хочуть пам'ятати", – кажуть Кассандрі.Кассандра відроджується сьогодні. Вона живе в сучасному воєнному світі. Це жінка, яка постраждала від війни і втратила пам'ять, але водночас опинилася в дивній ситуації, коли може бачити майбутнє. І її доля переплітається з долею тієї, давньогрецької Кассандри.Минуле і сучасність доповнюють одне одного. Сцени сучасності теж багатовимірні, повторюються одночасно в різних частинах сценічного простору, ніби показуючи нам одну й ту саму історію, яка раз у раз повертається.І звучить ще одна надзвичайно важлива думка: розказувати історію, щоб покласти край тому, що продовжується тисячі років, і побудувати нове життя. Знати історію, щоб нарешті припинити її нескінченне повторення.Я дивився "Касс Андру" в Театрі Лесі Українки при повному залі. Вистава йтиме також у Театрі Івана Франка. За рівнем творчих засобів, мультимедіа, світла і звуку нічого подібного в українському театрі я не бачив.Ґжегож Яжина прожив у Києві два роки. Під обстрілами і повітряними атаками він працював з українськими акторами. І переконаний, що навряд чи актори з іншої країни могли б так зіграти цю виставу.Бо українські актори знають, що саме вони грають. Вони самі живуть усередині того досвіду, який глядач бачить на сцені. "Саме тому ця вистава так мене вразила. І саме тому мене переслідує одна її думка: суспільство, яке не визначило свого ставлення до власної історії, яке забуло її, не подивилося їй в очі й не спробувало її усвідомити, ризикує втратити майбутнє."Історія буває різною. Є антична історія. Є історія українсько-російських відносин. Є складна історія українсько-польських відносин. Є наша власна історія, включно з нашими великими помилками, які ми часто воліємо не згадувати. Все це певною мірою привело нас до світу, в якому ми живемо сьогодні.Але є історія зовсім новітня. Та, яка відбувається просто на наших очах. Наприклад, приїзд Віткоффа і Кушнера в Україну. Таке враження, що ми вже забули всі попередні раунди переговорів. Забули цілі Путіна. Забули, що саме він говорив на початку війни і що продовжує говорити сьогодні.Достатньо вкинути маленьку надію: Україні треба лише віддати території – і війна завершиться. І наш мозок, який так прагне відкинути минуле, не аналізувати його, забути незручні факти, миттєво хапається за цю надію.Саме так починається суспільна деменція."Півмільйона росіян були вбиті заради 2% української території", – сказав голова британського Генштабу в інтерв’ю Sky Nеws. Тут є принципова помилка.Прийнята Росією концепція розміну людей на квадратні кілометри української території справді виглядає абсолютним безумством. Росія – величезна, малозаселена країна з колосальними порожніми територіями і багаторічною демографічною кризою. Міняти людей, яких стає дедалі менше, на землю, якої і так надлишок, було б абсурдом.Путін і не вбиває росіян заради території. Якби ця війна почалася словами: "Віддайте нам Донбас, а решта України нас не цікавить", – можна було б говорити про територіальну війну.Але ми пам'ятаємо, як вона починалася. З "денацифікації". З "демілітаризації". І водночас – із заяви, що "окупація українських територій не входить у наші плани".Кадр з вистави "Касс Андра", фото: Микола КняжицькийДля цілей путінської війни не має принципового значення, скільки квадратних кілометрів Росія захопила. Першопричиною цієї війни є сам факт існування незалежної України. Кремлю надзвичайно вигідно представляти цю війну як війну за території.Європейцям це дозволяє продати ілюзію, ніби десь далеко відбувається локальний конфлікт за клапоть землі, який їх ніколи не торкнеться. Українцям продають іншу ілюзію: ніби у продовженні війни винна сама Україна. Бо вона чомусь так довго воює і не хоче здаватися. Віддайте Краматорськ – і "все одразу закінчиться". Не закінчиться. Росія вимагає передати їй без бою ті частини Донецької області, які вона не здатна захопити воєнним шляхом.Роками російська пропаганда розповідала про "кидок до Ла-Маншу" і здатність за лічені дні дійти до європейських столиць. А в реальності після років кривавої війни, колосальних втрат і використання величезних ресурсів Росія не спромоглася захопити навіть усі районні центри Донеччини, які оголосила своїми."Бо стратегічна мета Путіна – не ще кілька відсотків української землі. Стратегічна мета – знищення України як незалежної держави та українців як політичної нації."Для такої мети не має принципового значення, скільки відсотків української території окуповано і скільки сотень тисяч росіян за це загинуло. Путін припинить нищити і вбивати не тоді, коли Україна віддасть йому ще одну територію. Він припинить тоді, коли його зупинять.І тут я знову повертаюся до Кассандри. Вистава Яжини. Приїзд Віткоффа і Кушнера. Польський політик Ґжеґож Браун, який руйнує українські пам'ятні знаки на могилах у Польщі. Українці знають про Брауна майже все.А про фантастичного польського режисера Ґжегожа Яжину, який два роки живе під обстрілами в Києві й разом з українськими акторами створює одну з найсильніших вистав, які я бачив останнім часом, – знають значно менше. І це теж наша проблема пам'яті."Ми краще запам’ятовуємо того, хто руйнує, ніж того, хто будує. Того, хто сіє ненависть, ніж того, хто створює простір взаємного розуміння."Так само не можна зводити українсько-польські відносини до Брауна та інших політиків, які будують свою популярність на конфліктах минулого. Бо поруч існує зовсім інша Польща. Польща Яжини, який два роки працює з українцями у воюючому Києві. Польща людей, які допомагають Україні. Польща культури, солідарності й спільного європейського майбутнього.Все це – наш сьогоднішній світ. І кожному з нас, як і всьому нашому суспільству, потрібно боротися з власною деменцією – особистою і суспільною. Щоб бачити те, що інші не хочуть пам'ятати. Щоб пам'ятати, чого насправді хотів Путін учора, коли сьогодні нам розповідають, що йому потрібні лише кілька відсотків української землі. Щоб не судити про цілу Польщу за Брауном і водночас не забувати про Яжину. Щоб знати власну історію – не для того, аби вічно жити її образами, а навпаки: щоб не бути приреченими нескінченно її повторювати.Бо, можливо, саме це і намагається сказати нам сьогодні Кассандра: розказати і зрозуміти історію потрібно для того, щоб нарешті покласти край тому, що продовжується тисячі років, і побудувати нове життя.ДжерелоПро автора. Микола Княжицький, журналіст, народний депутат УкраїниРедакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів чи колонок.