Еспресо

У лютому уряд ухвалив Державну програму "Ветеран.Робота" на 2026–2027 роки. Вона передбачає розвиток професійної адаптації ветеранів і ветеранок на всіх етапах повернення до цивільного життя, освіту й перекваліфікацію, співпрацю держави з бізнесом і зміну сприйняття ветеранів як активних учасників економіки.Що з цього працює на практиці? У програмі "По живому" про це говорили двоє фахівців: начальниця управління реалізації ветеранської політики та профорієнтації Державної служби зайнятості Альона Скорзова та консультантка з працевлаштування людей з інвалідністю внаслідок війни Наталія Бондарчук. Їхні розповіді доповнюють одна одну й подекуди вказують на ті самі прогалини.Від "закрити вакансію" до "економічної інтеграції"Альона Скорзова, фото: fасеbооk/аlеnа.skоrzоvаЗа словами Скорзової, до 2022 року система працювала переважно на те, щоб знайти ветеранові вакансію. Після початку повномасштабного вторгнення, коли ветеранів побільшало, філософія змінилася і головним є "створити певний процес економічної інтеграції ветерана".Цифри, які вона наводить, показують, що робота – лише одна з причин звернень. До служби зайнятості звернулося понад 52 тисячі ветеранів і ветеранок, і приблизно кожен четвертий був працевлаштований. Решта, за її словами, приходила по освіту, гранти чи профорієнтацію. У топі запитів – професійно-технічна освіта (майже 9 тисяч звернень), на другому місці – гранти на власну справу.Показово, що відсоток працевлаштованих служба не вважає головним показником: "Ми не ставимо перед собою завдання щодо збільшення відсотків… робимо акцент не на кількість, а на якість".Для тих, хто приходить по бізнес чи навчання, це логічно. Але є й зворотний бік: якість важко оцінювати, якщо немає даних про те, що відбувається з людиною далі.Гроші, які справді працюютьНайконкретніші інструменти допомоги – це гранти й компенсації.Гранти на власну справу. Програма діє з вересня 2023 року: спершу від 250 тисяч до мільйона гривень, понад 3,5 тисячі ветеранів їх уже отримали. Від вересня правила розширили: до 500 тисяч гривень на старт нової справи (без обов'язку наймати працівників) і до 2,5 мільйона на розвиток наявного бізнесу (потрібно створити одне робоче місце). Для учасників бойових дій передбачена надбавка – 20% до вартості проєкту. Окремо готують гранти на освіту з упором на професійно-технічну: контракт ветерана планують відшкодовувати повністю.Компенсація за облаштування робочого місця для ветерана з інвалідністю. Це, за словами Скорзової, найпопулярніший інструмент останнього року: до понад 130 тисяч гривень для першої групи інвалідності й близько 86 тисяч – для другої. Таким чином уже облаштовано майже 800 робочих місць, і попит зростає.Є й менш помітні, але важливі речі. З кінця 2025 року діє "постсупровід": протягом пів року після отриманої послуги служба зайнятості, за згодою ветерана, продовжує з ним комунікувати й пропонувати нові можливості. А правила, за словами Скорзової, змінюють за відгуками самих ветеранів: наприклад, до грантів додали батьків і повнолітніх дітей ветеранів, підвищили ставки компенсацій.Окрема порада Скорзової, яка варта уваги: не платити посередникам за написання бізнес-плану. Вони не гарантують ефективності, а ветеран має сам "пережити і прорахувати" свій проєкт. Допомогти з цим можуть менеджери служби зайнятості, у кожному регіоні діють офіси, подати заявку можна через "Дію".Перший бар'єр – слово "служив"Наталія Бондарчук, фото: соцмережіЯкщо Скорзова описує інструменти, то Бондарчук показує, чому ними не завжди вдається скористатися. Її спостереження таке: ветерани часто просто не вміють розповісти про себе на цивільній мові."Всіх об'єднує те, що вони не знають, що говорити роботодавцям, що писати в резюме. Вони пишуть "я служив" і не мають розуміння, що криється за цим словом", – каже вона. Коли ж консультантка починає розпитувати, що саме людина робила, відповідь зазвичай звучить здивовано, але "насправді це можна застосувати в практичному житті".За її словами, багато хто взагалі ніколи не шукав роботу: або все життя був військовим, або пішов служити дуже молодим і не встиг здобути освіту чи досвід. Скорзова підтверджує, що серед ветеранів багато зовсім молодих людей, які "не мають ніякого іншого досвіду, ніж військовий". Тому служба зайнятості будує для них "шлях ветерана" поетапно: профорієнтація, допомога з резюме, потім пошук роботи, а де потрібно – навчання чи конвертація військової професії в цивільну.У цьому і полягає відповідь на питання, чи можна адаптувати військовий досвід до нової роботи? Можна, але самотужки людині це зробити складно. Кар'єрний консультант, за Бондарчук, потрібен не для того, щоб указувати напрям: це людина, яка "підсилює, дає впевненість, мотивує і допомагає досягти цілей, які ветеран ставить собі". Тому сама по собі вакансія – лише "місточок" до роботи.Саме такий підхід описаний і в історії Володимира Байковця, ветерана, який після поранення й протезування в Suреrhumаns Сеntеr очолив офіс ветеранів Київської школи економіки: його наставницею була саме Бондарчук.Читайте також: "Це треба масштабувати": як ветеран, що втратив руку на фронті, допомагає іншим повернутися до роботиСтигма працює в обидва бокиСеред труднощів Бондарчук перелічує фізичні й медичні обмеження, психологічні питання ("чи відчуває він себе своїм серед людей"), бюрократію при звільненні зі служби, яка затягує адаптацію, і стереотипи. Причому стереотипи є з обох боків: частина роботодавців вважає, що в усіх ветеранів ПТСР і вони агресивні, а частина ветеранів підозрює, що роботодавець хоче "використати статус інвалідності".Тому, наголошує вона, консультант має працювати і з бізнесом, а не лише вимагати від нього брати ветеранів. Роботодавцям потрібно пояснювати, як спілкуватися, як будувати адаптацію, як говорити з колективом. І тут вона застерігає від двох крайнощів: "або ми героїзуємо ветерана і створюємо умови, в яких він почувається некомфортно, або робимо вигляд, що це типовий співробітник".Картина різна для різного бізнесу. Великі компанії проактивніші й мають політики, але повільні: ветерани, звиклі до швидких рішень, дуже болісно сприймають мовчання після співбесіди. Порада Бондарчук проста: якщо відповіді ще немає, скажіть про це прямо. Малий бізнес гнучкіший, але діє ситуативно, без системи.Найслабше місце – час після першої роботиНайцікавіше в двох розмовах – те, як вони перегукуються в питанні утримання на роботі.Скорзова наводить результати торішнього опитування тисячі ветеранів і військових. Вісімдесят відсотків були цивільними до вторгнення, приблизно половина мала роботу до війська, і майже 40% (за її словами) на це місце не повернуться або вже не повернулися. Причина, за її оцінкою, не в зарплаті: на першому місці – непорозуміння з керівництвом чи колективом, далі – потреба в адаптації робочого місця, на третьому – нестача нових навичок.Бондарчук підтверджує це зі свого досвіду: "хлопці, які рік були працевлаштовані, звільняються, бо для них перша робота – це спробувати щось нове". Вона просить роботодавців підсилювати людей саме в момент вагань: щоб ті залишалися, розвивалися, росли кар'єрно й фінансово.А от цифр про те, скільки ветеранів тримаються на роботі, скажімо, через рік, у службі зайнятості немає – Скорзова визнала це прямо. Є лише непрямі дані: ті, кого працевлаштували за програмами компенсацій, продовжують офіційно працювати. Так само відкритим залишається питання про середні зарплати: у базі служби понад 250 тисяч вакансій, і назвати "середню" там складно.Отже, система вимірює вхід (скільки прийшло, скільки отримало послугу), але ще не вміє міряти результат у довшій перспективі. Саме цей розрив і підсвічує Бондарчук.Що пропонують фахівціфото: з відкритих джерелЗ двох розмов можна виокремити кілька рішень, які експерти вважають найважливішими.Супровід від початку й до онбордингу. Бондарчук вважає, що він потрібний не до моменту "розглянули вакансію – працевлаштували", а до завершення адаптації на новому місці. Частково це вже закладено в постсупровід служби зайнятості, але лише на пів року і лише в межах її послуг.Підготовка ще на службі й у лікарні. З досвіду США, Великої Британії та Ізраїлю Бондарчук цінує підтримку ветеранів за два роки до завершення служби й два роки після, тісну роботу з роботодавцями та супровід від самого початку. Копіювати їх не потрібно, вважає вона, Україна випрацьовує власну систему. Але на етапі лікування й протезування людина вже має розуміти, куди рухатиметься далі: наприклад, протезисти можуть підлаштувати протез під майбутнє навантаження на роботі. Служба зайнятості для цього налагоджує контакти з ТЦК, військовими корпусами й шпиталями, хоча, як визнає Скорзова, з пораненими розмовляти "інколи дуже важко", бо людина сфокусована на іншому.Один сервіс замість розрізнених проєктів. За словами Бондарчук, проєктів і можливостей зараз багато, але до ветеранів вони не доходять і "губляться". Їй хотілося б єдиного інструменту, який веде ветерана від реабілітації до потрібної професійної послуги.Навчання з виходом на роботу. Ветеранам потрібні короткі якісні курси перекваліфікації. А тим, хто обирає вищу освіту, треба одразу думати, де вони працюватимуть: Бондарчук уже зустрічає людей, які півтора року тому вступили на магістратуру (зокрема з психології) в упевненості, що диплом сам усе вирішить, а тепер шукають, куди працевлаштуватися.Робота з родинами. Скорзова наголошує на ролі дружин і родин: вони можуть мотивувати ветерана звернутися або самі подаються на гранти.Замість висновкуДержава дедалі краще вміє давати гроші й компенсації: гранти, облаштування робочих місць, оплату навчання. Але гроші й вакансії самі по собі не вирішують головного. Бо людині спершу треба зрозуміти, що вона вже вміє, повірити, що вона має право на допомогу, і мати поруч того, хто підтримає в перші місяці на новому місці.Тому, схоже, наступний крок – не ще одна якась нова програма, а зв'язок між наявними. Тобто єдиний маршрут від реабілітації до стабільної роботи, наставник на кожному етапі та дані, які показують не лише, скільки людей прийшло, а скільки з них лишилися й зросли.Читайте також: "Мінне поле" без інструкції: у чому складність працевлаштування ветеранів