Еспресо

Із вуличних динаміків лунає молитва українського націоналіста. Голосом Олега Христенка і його побратимів. На мить здається, що він поруч – стоїть за плечем, ще кілька секунд, і підійде.Олега немає з 7 червня 2023 року. Але у Львові на проспекті Червоної Калини, 127А, на стіні будинку, де він ріс, вже два роки є його портрети, його голос і його історія. Створила їх мати – Олена Крилова. Разом із друзями родини й сусідами.Більше про цю історію вшанування пам’яті – у програмі "По живому". Стіна, з якої все починалосяМісце для муралу Олена обрала не навмання. Це під'їзд і стіна магазину поруч із будинком, де минуло дитинство сина."З цього під'їзду моя дитина виходила змалечку, тут ми дорослішали, катались на велосипеді. І ця стіна належить магазину, де саме Олежик вперше взяв кошти у трирічному віці й пішов зробив свою першу покупку з чіткою задачею принести здачу. І я так відчула, що це саме те місце, де все наповнено моєю дитиною, ми тут зростали", – розповідає Олена Крилова.Те, що це справді "місце Олега", відчуває кожен, хто проходить повз: мурал не ховається у дворі й не вимагає спеціального візиту. Він розміщений там, де люди живуть, ходять до магазину й повертаються додому.Ким був ОлегОлег Христенко у лавах ЗСУ, фото: архів Олени КриловоїОлег Христенко народився 19 жовтня 2001 року у Львові, закінчив Національний університет "Львівська політехніка". У мирному житті працював в ІТ – реалізовував приватні проєкти у сфері доповненої реальності (АR) і 3D. Із юних років мав активну громадянську позицію й брав участь у різних патріотичних рухах.Коли почалося повномасштабне вторгнення, поїхав до Києва і долучився до тодішнього загону спеціального призначення "Азов", який згодом став 3-ю окремою штурмовою бригадою ЗСУ. Спершу обороняв Київщину, потім воював на Запорізькому й Донецькому напрямках. Позивний – "Крилов".Загинув 7 червня 2023 року під час штурму ворожих позицій на Донеччині – в районі села Кліщіївка поблизу Бахмута. Йому було 21 рік. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.У пам'яті близьких він залишився сміливим, щирим і дуже життєрадісним. "Очі в нього завжди усміхалися, він умів підтримати й знайти потрібні слова", – розповідала про нього кохана дівчина Валерія Коваленко."Ми не маємо права передати цю війну у спадок"Олена Крилова біля муралу на честь сина, 15 червня 2024, фото: Суспільне Львів/Маріанна ПоповичМати згадує, що на захист України Олег став, коли йому було 20. І свій вибір пояснив просто."Мам, дивись, якщо зараз кожен порахує, як я, і залишиться вдома, хто буде захищати? Покоління моєї бабусі і твоє покоління передало нам цю війну у спадок. Ми ж не маємо права передати її у спадок наступним поколінням", – переказує слова сина Олена Крилова.Тоді вона, за її словами, зрозуміла, що не має права "маніпулювати більше дитиною":"Це і мій біль, і моя гордість, що в нашій родині ми виростили справжнього чоловіка".Ще в день похорону вона сказала слова, які стали для родини своєрідним заповітом: "Нелюди змогли забрати твоє тіло, але ніколи не зможуть забрати велич, силу й міць мого чудового сина".Що зображено на стінімурал у Львові на честь українського захисника, фото: ЛМРЧерез кілька місяців після загибелі сина Олена разом із друзями родини й сусідами створила мурал. На ньому – два портрети Олега та символи, які відображають його життя й цінності: зброя, автомобіль, шеврон 3-ї ОШБр, емблема патронатної служби "Янголи Азову" і молитва українського націоналіста.Є й три QR-коди:Перший веде на сайт про Олега — там зібрані його фото й відео: від дитинства й перших днів на фронті до поранення.Другий дозволяє побачити мурал у доповненій реальності й почути молитву — цей елемент перегукується з професійним світом самого Олега, який працював із АR.Третій відкриває сайт "Янголів Азову", де можна підтримати діяльність служби.Мама показує відео з QR-коду й коментує, наче розповідає про живого: ось "дуже гарне відео, з котиками, це на полігонах, а ось з осколком". Під час лікування після поранення Олег часто писав у соцмережах і пояснював, чому важливо донатити."Цей мурал, у першу чергу, я створила для суспільства. Бо вони повинні пам'ятати: війна поруч. Бо вони повинні розуміти, який вік загиблих бійців. Вони повинні усвідомлювати, які це талановиті люди", – каже Олена Крилова.Для неї це не лише слова. Мати каже, що важливо, аби люди не проходили повз, а зупинялися й знайомилися з історією сина.Розмова біля стіниОкрема, найпронизливіша деталь цієї історії – те, як Олена приходить до муралу:"Цілую, гладжу його руки, роблю такі повітряні цьомчики, розповідаю, що ми за день сьогодні зробили", – каже вона.Так стіна стає чимось більшим за пам'ятник. Це місце щоденної розмови мами із загиблим сином. Саме тому її й не відокремлено від міста якоюсь огорожею й табличкою: мурал живе, поки до нього приходять.Продовжити справу синаПісля загибелі сина Олена вирішила продовжити його справу. Вона долучилася до патронатної служби "Янголи Азову" – волонтерського проєкту, який опікується пораненими, звільненими з полону й полеглими бійцями азовських підрозділів, зокрема 3-ї ОШБр. Служба заснована 2014 року. Першими її підопічними були поранені під час визволення Маріуполя 13 квітня 2014 року.А далі вона пішла ще далі – до війська."Я надзвичайно зраділа, пройшла мобілізаційний етап. І відповідно з 24 травня я у війську, я в ЗСУ, чим пишаюся. І додатково пишаюсь тим, що маю змогу одягати кітель свого сина. Це для мене, ви знаєте, як додаткове повітря, бо якою б не хотілося здаватися сильною в очах інших, я все одно передусім мама, яка втратила", — розповідає Олена.Мурали й QR-коди: нова мова пам'ятімурал у Львові на честь українського захисника, фото: ЛМРІсторія Олега Христенка – частина ширшого тренду пов’язаного з культурою пам’яті. У різних містах України з'являються мурали, присвячені загиблим захисникам.Паралельно розвивається цифрова меморіалізація. За словами засновника платформи Іnhеаrt Меmоrіаl Олександра Сидорова, за два з половиною роки роботи сервіс створив понад 1400 сторінок пам'яті, а QR-коди на пам'ятниках уже встановлені майже в 100 містах України. Він зазначає: класичний пам'ятник відповідає на запитання, де похована людина, а цифровий формат – ким вона була: з біографією, нагородами, спогадами близьких, відео й голосовими записами."Ми не планували ставати військовим меморіалом – ним нас зробили самі користувачі", – каже Сидоров.Схожі проєкти є й у Львові (стартап Іmmоrtаl, що створює сторінки пам'яті з табличками з QR-кодами), й у Прикарпатті, де волонтери "Спогади України" разом зі стартом Ваnk оf Меmоrіеs виготовляють "цифрові пам'ятники" – мініфільми з фото й відео, які надають рідні та побратими загиблих.Мурал Олега Христенка показує, як ці два шари – візуальний і цифровий – можуть працювати разом. Стіна зупиняє погляд, QR-код дає історію, а АR і голос повертають присутність. У традиційному пам'ятнику людина – це ім'я й дати. Тут – це обличчя, голос, жарти й вчинки, тобто життя людини. Олена Крилова не вважає, що пам'ять має бути тихою. Вона називає мурал "для суспільства" – і в цьому, мабуть, головна його функція. Людина, яка стоїть біля стіни й сканує QR-код, дізнається про життя загиблого героя. Завдяки таким ініціативам, "хвилина мовчання" о 9:00 стає персоналізованою: ти зупиняєшся поруч, віддаєш шану і дізнаєшся про людину, яка на тебе дивиться з муралу.Читайте також: Хвилина мовчання є, а культури пам'яті ще немає: як Україна вчиться вшановувати своїх героїв