Еспресо

Німецька імперія, яка навесні 1918-го ще диктувала умови миру на сході, за шість осінніх днів втратила кайзера, а за вісім – війну. Найцікавіше, що фронт тоді ще не впав, але впала віра людей у те, що їм кажуть правду і це породило ланцюгову реакцію, яка призвела до програшу Німеччини у війні. Більше про цю історію та її уроки й паралелі із сьогоденням, розповість Еспресо. Імперія, яка не помітила, що вже програлаГінденбург , Вільгельм і Людендорф у січні 1917 року, фото: ВікіпедіяЩоб зрозуміти Кіль, треба почати з вересня 1918-го. 29 вересня верховне командування повідомило кайзера Вільгельма ІІ, що військове становище безнадійне: перевага Антанти в людях і техніці була надто велика. Генерал Людендорф вимагав негайного перемир'я. Ціна цього рішення була не лише військовою, а й політичною: він радив прийняти вимогу американського президента Вільсона про демократизацію уряду. Мета була цинічно прагматичною, щоб відповідальність за капітуляцію лягла не на армію, а на парламентські партії та Рейхстаг.Новим канцлером 3 жовтня став принц Максиміліан Баденський, який вважався лібералом, а до уряду вперше ввійшли соціал-демократи. 5 жовтня німецьке суспільство нарешті дізналося, в якому становищі перебуває армія. І ось що важливо: до цього моменту пропаганда і преса переконували людей, що війну ще можна виграти. Для країни, яка четвертий рік жила на сухпайках та обіцянках, це був удар. Історики описують настрій того часу як "паралітичну гіркоту й глибоку покору", котра і полегшила шлях тим, хто хотів негайного перемир'я.Важливо зауважити, що німецька армія тоді вже програвала й на полі бою, адже союзники тиснули в ході "Стоденного наступу". Проте на 3 листопада союзні армії ще не стояли на території власне Німеччини. Тому вийшло так, що країну, яку ніхто не окупував, повалили зсередини.Бунт адміралівТут починається найіронічніша частина історії. Президент США Вільсон поставив умову: припинити підводну війну. Уряд погодився, і 21 жовтня підводні човни відкликали. А наступного дня адмірал Шеєр, шеф Адміралтейства, не повідомивши уряд, наказав підготувати вирішальний вихід флоту проти британців. Наказ Гіппера підписали 24 жовтня, Шеєр затвердив його 27-го.Історик Міхаель Епкенганс прямо називає це "бунтом адміралів", бо військово-морське керівництво діяло всупереч політичній лінії держави. Мотиви були не стратегічними, а кастовими. Адміралам хотілося хоча б раз вступити в генеральну битву, врятувати честь флоту і власні кар'єри. Флот, який після Ютландії 1916 року здебільшого простоював на якорі, мав піти на дно, як пізніше казав командир "Тюрінгена", "з піднятим прапором". Контр-адмірал фон Трота в листуванні писав про жах і сором від думки, що флот може загинути внутрішнім розкладом без жодного бою. Капітан Левецов відповідав, що доки можна воювати, жодного миру, який принижує флот, вони не приймуть.Матроси на цей час мали власний погляд. Флот простоював роками, найдосвідченіших офіцерів забрали на підводні човни, які займалися більше терором, як теперішні "шахеди", дисципліну на лінкорах підтримували молоді командири, які не вміли поводитися з командами. Скарги на харчування й поводження накопичувалися ще з 1917 року, в серпні того року двох призвідників заворушень стратили. Тепер ті самі люди почули, що їх ведуть на "рейс смерті" – останню битву, сенс якої розуміли лише адмірали.30 жовтня – 3 листопада: від відмови до повстанняЛистопадова революція в Німеччин, фото: ВікіпедіяУ ніч з 30 на 31 жовтня на кількох кораблях ІІІ ескадри, що стояли на рейді Шіллінг біля Вільгельмсгафена, матроси відмовилися піднімати якір. На лінкорах "Тюрінген" і "Гельголанд" відмова переросла у відкритий бунт та саботаж. Деякий час кораблі, що збунтувалися, і ті, що ні, стояли один проти одного з наведеними гарматами. Бунтарі поступилися. Але командування зрозуміло, що на вірність екіпажів покладатися не можна, і від плану відмовилося. Ескадру відправили до Кіля.Далі спрацювала звичайна репресивна логіка покарання. Бо 47 матросів з "Маркграфа", яких вважали призвідниками, заарештували під час проходу каналом, а ще близько 150 людей затримали в Хольтенау. Саме ці арешти, а не наказ про битву, стали іскрою. Увечері 1 листопада в Профспілковому домі зібралося близько 250 матросів, делегації до офіцерів із проханням звільнити заарештованих відхилили, а поліція закрила приміщення, і це лише збільшило наступний мітинг. 2 листопада відбулося вже велике зібрання просто неба, а на 3-є призначили ще одне.Організаторами були Карл Артельт, робітник торпедної верфі, і Лотар Попп, мобілізований верфевик, обидва члени соціал-демократичної партії. Зібралися кілька тисяч людей, поруч із моряками стояли робітники. Гасло звучало не по-революційному, а просто по-людськи: "Мир і хліб". Тобто вони вимагали звільнити своїх, закінчити війну і нагодувати країну.Колона рушила до військової в'язниці. Патруль під командою лейтенанта Штайнгойзера спершу дав попереджувальні постріли, а потім стріляв по натовпу. За даними, які наводять історики, семеро людей загинуло і 29 дістали тяжкі поранення; кілька демонстрантів теж відкрили вогонь, і Штайнгойзера побили. Загалом з подіями 3 листопада пов'язують десять смертей. Саме 3 листопада стався перший постріл революції: після нього матроси вже не могли повернути назад і почалося повстання. Як бунт став революцієюМеморіальна дошка на будівлі Кільської профспілки, фото: Вікіпедія4 листопада все змінилося за кілька годин. Уранці колони матросів і страйкарів пройшли центром Кіля, до них приєдналися казарми. Війська, яких привезли придушити повстання, перейшли на бік демонстрантів, і губернатор Сушон звільнив заарештованих та погодився на переговори. Того ж дня Артельт створив першу раду солдатів, а за кілька годин їх з'явилося багато. До вечора місто контролювали близько 40 тисяч повсталих матросів, солдатів і робітників.Берлін надіслав у Кіль двох соціал-демократів: Густава Носке і Конрада Гаусмана. Носке не стали зустрічати як ворога. Матроси самі обрали його головою ради солдатів, бо він був "наш", соціал-демократ. Подальша доля цього обрання є чи не найгіркішою іронією революції, бо Носке зробив усе, щоб загнати рух у береги, а 1919-го, як міністр, послав проти берлінських повстанців фрайкор (добровольчий корпус).Тоді ж з'явилися відомі "14 пунктів Кіля": звільнення в'язнів, свобода слова і преси, скасування цензури листування, гідне поводження з екіпажами, заборона виходу флоту, відмова від кровопролитних заходів. Тоді ще це був переважно удар по військовій системі, а не політична програма. Але далі історія пішла лавиною. З 4 листопада з Кіля в усі великі міста вирушили делегації матросів. Опору майже не було: лише у Любеку й Ганновері місцеві командири спробували застосувати зброю. 6 листопада повстав Вільгельмсгафен, 7-го ради вже контролювали всі великі прибережні міста, а також Франкфурт, Штутґарт і Мюнхен. Баварський король Людвіг ІІІ втік, ставши першим німецьким володарем, якого скинули. 9 листопада революція дісталася Берліна, і того ж дня оголосили про зречення Вільгельма ІІ. 10-го кайзер виїхав до Нідерландів, а до кінця місяця всі інші династії Німеччини зреклися без кровопролиття. 11 листопада у Комп'єні підписали перемир'я і так закінчилася Перша світова. Отже, від першої відмови підняти якір до кінця війни минуло менше трьох тижнів, а від першого пострілу у Кілі до зречення кайзера лише шість днів.Міф, який переміг після програшуСкульптура в Кілі на честь повстання моряків 1918 року, фото: ВікіпедіяЄ ще один урок Кіля, який стосується не 1918-го, а того, що було потім. Генерал, який першим закликав до перемир'я, одразу подбав, щоб відповідальність за поразку ніхто не поклав на армію. Так народилася легенда "удару в спину": ніби німецька армія залишилася "непереможеною на полі бою", а її зрадили в тилу соціалісти, комуністи, пацифісти й "листопадові злочинці". Цю версію жадібно підхопили праві, а згодом нацисти, які почали безжально вичищати Третій рейх від всіх цих зрадницьких елементів. Зрештою, революція скинула кайзера, та нічого не вирішила щодо правди про війну. Країна, якій у жовтні 1918-го ще казали, що все гаразд, у листопаді дізналася про поразку майже за один день, і на цьому ґрунті виросла Веймарська республіка, яка мала відповідати за чужі помилки і погоджуватися на всі умови переможців. Борщагівка: не Кіль, але...Історія Кільського повстання цікава не лише як епізод завершення Першої світової. Вона демонструє дещо важливіше: війна може бути програна не тільки через захоплення територій противником, а й через внутрішнє виснаження держави і розхитування суспільних настроїв. Провокаційна подія, яка наробила багато шуму в медіа і сталася 2 листопада в Петропавлівській Борщагівці під Києвом точно не Кіль. Україна не Німеччина 1914-го, яка нападала, воювала на чужій землі й боролася за імперію. Українці воюють за власне існування, і жодна "втома" не робить капітуляцію привабливою для того, хто вижив після окупації.Але механізм варто розібрати. Бо ворогові не обов'язково створювати невдоволення, достатньо знайти того, хто його підпалить. А люди роздратовані. Вони бояться мобілізації, не довіряють ТЦК, роками чують про корупцію і несправедливий розподіл тягаря війни, їм ніхто нічого не пояснює, звідси й віра у чутки про "катівню" у Борщагівці. Те, що Росія хоче розхитати Україну зсередини, не здогадка. Ще восени 2023 року українська розповідка повідомляла про російський план із кодовою назвою "Майдан-3", мета якого повалення влади, а "Майдан" у розумінні Кремля це переворот. У лютому 2024-го ГУР попередило, що навесні Росія спробує організувати масові протести, зірвати мобілізацію, роздути "втому від України" і на хвилі хаосу завдати військової поразки на сході. Аналітики ІSW також писали, що спецслужби РФ планували під гаслами "мирних протестів" дестабілізувати великі міста.Всього цього не сталося, суспільство витримало. Проте війна досі триває і метод нікуди не зник. Як бачимо, він просто чекає на добрий привід, і Борщагівка показує, як виглядає такий привід: чутка, емоції, натовп, камери й відео, яке розходиться Теlеgrаm-каналами за годину, щоб змусити людей не довіряти владі. Читайте також: "Достеменно відомо, що це відбулося не без впливу", – Буданов про сутички в Петропавлівській БорщагівціЧому в Росії поки що немає свого КіляПриродне запитання, яке ставлять українці: а чи не станеться те саме з Росією, що з Німеччиною у часи Першої світової? Історія дає підстави для надії. 1917-го Російська імперія теж програла війну, не здавшись, а розвалившись зсередини. Проте не варто будувати стратегію на очікуванні чужої революції.Кіль виник не з розпачу, а там, де були три речі: згуртовані озброєні люди, мережа, що дозволила їм швидко зв'язатися (профспілки й опозиційні партії), і спільна вимога, зрозуміла кожному ("мир і хліб"). Нинішня Росія майже позбавлена всього цього: вільних медіа і партій немає, незалежних профспілок немає, репресивна машина відпрацьована, а силові структури підпорядковані й підібрані за лояльністю (всіх нелояльних розпустили, як було з "вагнерівцями"). Наразі ознак якогось масового руху там не видно, і чекати на "російський Кіль" означало б робити ставку на диво. З іншого боку, удари України по ворожих НПЗ породжують непевність у російському суспільстві, також до цього додаються великі втрати, спад економіки та втома від війни, яка присутня і в росіян та їх еліт. Про це неодноразово писали західні медіа. Все це може похитнути впевненість Кремля в тому, що вони контролюють ситуацію. Зрештою, очевидно, що армія може стримувати ворога на кордоні, але лише суспільство, яке зберігає внутрішню єдність, довіру та здатність долати власні суперечності, може забезпечити державі витривалість у затяжній війні. Іноді саме це визначає, хто вийде з неї переможцем.Читайте також: Фіктивна медсестра і виступи на Борщагівці. Причини та наслідки