Оте єдине, чого мені бракує в роботі ментором та вчителем літератури — це час для себе. Він, звісно, є, але викроїти його з-поміж обовʼязків дуже важко. І навіть у хвилини відносного затишшя, коли зʼявляється мить аби подумати, зосередитись на проблемах позашкільного штибу...

Це нестримне весняне буяння наштовхує мене на спогади. Таку вже маю натуру. Був вечір. Пригасле світло сонця спадало крізь вікна на мамині квіти. Коли було принюхатись, ті квіти пахли землею і настояною у пляшках зеленуватою водою.

Сонце пряжило шкіру. Трава була висока й густа, в ній снували колонії комах, долаючи перепони з битої черепиці, камінців і всілякого залізяччя. Дача буяла різноцвіттям і була заповнена людьми, і всі ті люди були моєю ріднею.

Це було давно. Здається, у 2013-му чи на початку 2014-го року. Я навчався в шостому класі Бродівської гімназії імени Івана Труша. Холодні зимові світанки. Не менш холодні дні та вечори. Надворі - «майданівська» епоха. Наелектризоване повітря змін. Нас було троє.

Цей сніг утрамбовується в землю важкою льодяною плитою. Потім хідники стають ковзкими. Будь-яка дорога — це виклик: дійдеш чи розвернешся, махнувши рукою на все це? Вилазити з хати нема бажання. Зобовʼязує робота та звичайні людські потреби.

Отож, важка зима. Різдво. Купу різних наїдків. Війна, що фонить і за тисячу кілометрів страхом і втомою. Ненависть усіх до всіх. Похорон за похороном. Збір за збором. Метушня на зупинках.

Про літературу говорити завжди складно. Література — поняття взагалі складне. Коли дехто в школі намагається спрощувати курс літератури, позбавляючи програму знакових творів або коректно оминаючи деякі факти з біографії письменника...

Оповідання

Перша неділя серпня. У повітрі запах кориці, ванілі та підпечених яблук — щойно вимкнув шарлотку, яку спік власноруч. Вона, здається, припіднялася і навіть не підгоріла. Втім, щодо останнього не певен: треба дочекатися, доки охолоне, а тоді нарізати і подавати з чаєм або кавою.

Що властиво моєму поколінню окрім, як вважає багато хто, самого нахабства і легковажности? Мабуть, незрима ностальгія за минулими часами, нерідко такими, в яких ми й не встигли побувати. Мимоволі ми повертаємось у простір, що нам ніколи не належав.

Коли людина хоче оселитися десь, спершу вона шукає гарне місце, бажано біля водойми. Вода – чи не найперший критерій у підборі майбутнього місця проживання. Майже всі древні міста виникали на берегах річок або морів, то була обов’язкова умова для ведення господарства…

Був липень 2020-го. Стара Audi-80, у якій заледве зачинялися двері. Згодом я ще вчився кермувати цим диво-автомобілем, справжнім ретро-експонатом якогось фантасмагоричного музею пошарпаних авт. Відтоді маю сентимент саме до цієї моделі машин.

Оповідання

Перебувати тут і зараз. Відчувати момент. Носити в собі свій власний світ і ділитись ним, ділитись. Це брехня. Фарс. Облуда. Неможливо блукати поміж бетонних джунглів і уявляти, що ти у джунглях справжніх

Оповідання

Спершу ти спав. Згодом поснідав і помив за собою посуд, наче це незмінний щоденний ритуал. Роздивлявся прилиплі до раковини часточки сиру, повз які пробігали струмені води. Куди вони потім зникають?

Із чогось завжди треба починати – як у житті, так і в есеї. Розпочну з дитинства, а точніше зі Святого Миколая, чий день ми відзначали донедавна 19 грудня.