Я довго наважувалась на цей крок.Але згадувала свого хрещеного останні дні часто, то вирішила знайти його цифрові сліди. Телефонного зв'язку з окупованими територіями нема з 2022, а в соціальних мережах шукати його марно, він нелюдимий.Але ж лишились спільні знайомі, які могли б згадувати його в своїх життєвих,тож спробувала. І уночі в Швейцарії відкрила заборонено у нас,а колись популярну мережу вк.План був простий-прошерстити по-швидкому список контактів, пройтись їхніми сторінками.Інститут пронесся перед моїми очима.Віртуальний візит інкогніто був вельми цікавим.Оце одвічне зі стендапів-″Хто ці старі товсті люди?″- працює,плюс.Певно,щоб не відчувати чогось,вони їли, тому всі,кого я пам'ятала прозорими й веселими-товсті з пихатими пиками. Друге-що за дикість вони пишуть у себе,йой.Наочно- з приходом рашки інтелект не вітається.Сумна статистика-університетських не більше 20% десь в Україні чи у світі, 80% поділились навпіл: рашка чи окупована Донеччина.Укорінились,звикли,почали виправдовувати все,
аби не думати і не змінюватись.Іллюзія добробуту у мордорі.
Інтер'єри в імперському стилі на замовлення нуворішів-окупантів, вони ж дизайнери.
Я задумалась - в який момент людина так занадто цінує, все,що має і боїться втратити, що обирає втратити себе, душу, сміливість обирати,чесність? Ідея, що я десь пропрацюю 20-30 років за дипломом і не побачу світу, мене жахала ще перед дипломуванням. Далі шлях був би визначений іншими: доучілась-давай ***шити, малюй інтер'єри,стрігі бабло.Дизайн це прекрасно, коли не робиш його вбивцям.
Гроші чудові,коли не на крові.
Принципи.Я маю принципи і допитливість, тож за ці роки ким лишень не була-всім,ким хотіла-була,є і буду.
У свободі є багато відповідальності-сама має визначати власні межі і стрибати через власні страхи.Коли хтось розповідає тобі як жити-нє, я своїм ходом.
Моїх колишніх однокурсників стабільність стагнації влаштувала.Смішні у виставлених безкінечних родинних фотосесіях в соц.мережі-сматрітє, у нас всьо как у людей.
Не у всіх.Деякі сторінки видалені мережею за думки.
Я зі вдячністю помічаю адекватів.Дехто помер.Багато чоловіків,колишніх натхнених юнаків, помирали увісні.Серце не витримувало.Реальність окупованих міст,від якої нема сил втекти фізично, вбиває.
Сум.Як вони там живуть, випотрошені з пустима очима або з поглядами упоротих ман'яків колишні майбутні великі архітектори і дизайнери?
Тепер я побачила сама.
З плюсів - знайшла милий фотоальбом 2006 року, погуляла нашими аудиторіями подумки.
Хрещений не обізвався.Серед згаданих померлих у реквіємі щасливого життя його нема.По цим часам то добра новина.
Я пишаюсь собою за сміливість жити вільно.Буває лячно і важко, але воно того варто.