Роздуми не на часі?

Воїну снились далекі гори. Сині, зелені, закутані димкою хмар.
Десь серед гір, за тисячі кілометрів від Батьківщини, його чекає малюк.
Заради того варто жити далі.
Тіло воїна болить.На щастя, його не тортурять.
Вже не катують тіло, занадто довго він у застінках ворогів.
Час дивовижне явище. Він зменьшує фізичний біль, допомагає знизити яскравість відчуттів, допомагає звикнути.
Але для душі час, проведений у полоні, хвилини, які перетворюються на години, часи, дні, час, що усвідомлюється безкінечністю невідомості власної долі, то справжнє випробування.
Щось сильне має тримати людину над поверхнею болота невизначеності.
Чоловік мрійливо прикриває очі. І камера 3 на 3 з сірими сирими стінами миттєво щезає.
У мене є дитина. Вона маленька, тепла, пахне молочком. Коли її обіймаєш, ніби чуєш тихенький шурхіт крил янголів.
Як виглядає мій малюк?
Він не бачив дитину. Лише декілька фотографій.
Невимовне щастя осяяло.І в ту мить не хвилювали вибухи, вторгнення російських військ до Маріуполя, всі жахи,які описуються короткий гострим словом «війна».
Він був невимовно радий, адже сестра з родиною прийняли рішення поїхати з Києва, який нещадно бомбили рашисти, до відносно безпечної західної України.
Де в Україні зараз безпечно, хто може напевно сказати?
Чи можна колишню жінку називати сестрою, якщо ви споріднені душі?
Чи можна радіти, що в колишньої народився під вибухами син? Радіти йому як рідному, адже саме життя як новий паросток посеред пожежі вже перемагає зло?
Адже він, малючок, стане його хрещеним. Воїн дав зважену обіцянку, знаходячись на «Азовсталі». Місце, де неможливо брехати іншим або собі.
Цікаво, який вже Мирчик? Чи пішов маленькими круглими ніжками пізнавати світ?
На якій землі відбуваються ці перші спроби?
Скільки часу я вже тут?
Я б звернувся до Бга, але він і так береже мене.
Коли захворів в Оленівці, у тюрмі, де тримали мене та інших воїнів «азовців», перевели у медичний барак.Відвело від вибуху.А багато добрих хлопців загинуло, довічна їм пам'ять.
Втратив око ще у Широкіно у 2015 році,гаряча була весна.
В реанімації був між небом і землею. Але швидко став у стрій.На роки на захисті Маріуполя.
І ось тепер тут, десь під поганським таганрогом, підслухав розмови тюремщиків.
Сам не вірю, але факт говорять: живий і маю вистояти. Повернутись до дому, відстояти рідний Донецьк.
Вся Україна мій дім, але там, на Донеччині, старенька мати, все, що будував, розвивав сорок років, місця дитинства, могила батька.
Рідні діти, які разом з матірю обрали сторону ворога ще девять років тому назад. Всі ці роки біль рвав серце, питав себе: що ж зробив не так?
Учні спортсмени захищають Україну, рідні діти машуть триколором.
Чи міг уявити таке, коли пестив їх, возив разом з жінкою на змагання Україною, співав пісні мовою?
Воїн важко позихнув.
Диво трапилось.
Є син, хрещеник. Малюк, який подарував надію.
Я щасливий, що так сталося.
Точно його побачу.І скоро.
Серед синіх синіх гір буду водити за руку малюка і розповідати йому казки.Ось я вже відчуваю тепло його малої долоньки…
Він видохнув і повернувся до камери.Царапнув зарубку на стіні, зафіксував ще один день несвободи.
В минулому мирному житті він би назвав свою подорож медитацією.
Тепер це роздуми, які рятують йому розум.
Роздуми, які точно на часі