Спогади про щастя не на часі?
Збори в дорогу завжди мене хвилюють.
Є якісь чарівні миті в тому всьому копирсанню у речах, виборі необхідного, плануванні бодай як, але все ж, найближчого майбутнього, вираженного у більш=меньш чіткому розумінні того, де будеш знаходитись найближчим часом.
Інколи подорожі мають початок, але не мають кінця.
Донецьк=Київ, Київ=Західна Україна=Варшава=Швейцарія.
Вісім років перерви, життя на чемоданах у нашій столиці після полону.Тільки-но видохнула, на мить розслабилась, відпустила контроль.Адже я вдома і нікуди не збираюсь.Діти, робота, плани.
Рраз, 24 лютого. Знов.
На цей раз з малечею.
Оце ″браття″ під***ли, то найм'якіше формулювання.
Що рятувало: ми раз вже проходили з Льохою.Окремо один від одного, з іншими людьми поряд, країни, адреси, люди, історії-все геть різне між собою.
Окрім спільного: наш звичний світ рухнув, а ми живі. І любимо свою Україну. Всі дороги вели до її серця-столиці.
Так вийшло, що на момент 24 лютого ми виявились: а)досвідченими свідками катастроф, б)трохи скаженими туристами,в) на автівці, за яку ось,блін,в понеділок перед війной дали невеличний завдаток для викупу.
Тож ми з тижневим Мірочкою, Марією трьох з гаком років у сльозах, Ірою старшою з хом'яком в клітинці розміром з ведро, ну і ми, трохи два товстуни, я з поважної причини через пологи, завантажили себе, трохи скарбу й поїхали.У невідомість. До чарівного поряд, а потім вже неповним складом до прекрасного дальоко.
За 15 місяців тріпу в легкий істериці й глибокому шоці(а ми, нагадаю, досвідчені пілігріми) маю селфі з безличі міст та містечок.Переважно вони гарні та безпечно, чи умовно.Що ми можемо знати про безпечність у нашому скаженому світі,га?
І про мистецтво побудови планів. Захоплюючий процес, звісно, але є нюанси.Бо важко будувати сталі плани, коли глобально не знаєш=хто ти і де.
І КУДИ ЙДЕШ.
Повірте, вдруге, коли ти тільки-но розібрався, ці зміни відчувається ще й як чорний гумор Всесвіту.
І то насправді допомагає жити далі.
Власний досвід близького знайомства з два версіями однієї війни з рашею: домашній та повномасштабній навчив: заректись, бляха, планування.
Ніт.Немає в тих експериментах раціонального зерна.Коли ти українець -чекай вселенського сюрпризу.
І все ж, попри власні забобони й зостереження, я регулярно планувала навчання, зустрічі з друзями, невеличні роботки, свої арт-проєкти й визити до лікарів. З єдиною поправкою: 3 місяці максимум.
Тож ідея робити ремонт й перебиратись туди, у новобудову друзів під Києвом, в бік потім славнозвісної Бучі мене збуджувала, але латентно. Глибоко вагітною кататись з Чернигівської за Борщагівку, щоб адмінити процеси ремонту: вибачте, я пас.Навіть довгі консультації з психологом не допомагали. Я навідріз не хотіла туди.
Тепер, після подорожі,евакуації, яка продовжується вже рік, коли ми в Швейцарії на непевний час,себто до власного рішення, ситуація трохи інша.
Адже малят двоє.Часом нам у трьошці затісно, коли вони веселяться і грають,а мамі потрібно працювати за компютером.
В однушку, таку улюблену, рідненьку після всіх пригод і початку становлення нашої непростой сім'ї там, просто не запремось.Заць.
І якось тупо получається: 10 місяців ми платимо за стіни, де мешкають лише речі, таргани*ці нікуди не ділись ), пил та спогади.
І за гіпотетичну можливість повернутись просто зараз в своє минуле життя в Києві.Але і місто, і я змінились за цей рік.Нічого не буде таким як тоді.
Знов точка нуль. Чергова фаза спочатку.
Тоді ж що ж лишається?Посміхатись майбутньому, бути тут і зараз, пам'ятати, хто ти є і звідки.
І діяти з любов'ю до себе, рідних,України.
Бо ми і є вона.
Де б нас не закинув шалений вітер змін.
Літо 2023