АрміяInform

Утім, дзвінок 24 лютого все розклав по своїх поличках. До Дня Національної гвардії України, АрміяІnfоrm поспілкувалася з командиркою екіпажу БПЛА окремого загону БССП НГУ «Тайфун» на псевдо «Гілка». — Мені зранку одразу подзвонили і сказали: «Ви ж до нас хотіли? Приходьте, чекаємо! — згадує дівчина і продовжує: — Я відповіла, що в мене немає фотографії для документів і ВЛК ще не до кінця пройшла, втім це вже було не так важливо, адже вже ввечері я була у Гостомелі. Спочатку військова потрапила до лав ТрО. Хлопці, які вже там були на позиціях, усе питали її: «Ти що, медик? У тебе ж он аптечка з собою». Втім, то була база, а наша героїня відповіла, що вміє стріляти. — Мені одразу дали гвинтівку і я зайняла позицію, очікуючи, що з боку Гостомеля піде колона… Але, до активних боїв, наприклад, за Ірпінь не дійшло. Київська кампанія стала моєю точкою виходу на новий напрямок — війну дронів, — згадує «Гілка». 

«Я тебе тут не залишу»: перші польоти на «крилах»

Побратим буквально забрав майбутню командирку екіпажу з позиції. — До мене підійшов мій знайомий і сказав: «Я тебе тут не залишу, ти йдеш з нами». Втім, я звикла рухатися і вчитися нового, адже на війні інакше неможливо. Спочатку планувала вступити до підрозділу СБУ, але там довго відбувався етап перевірки, а діяти треба було вже. Я пройшла одну з перших шкіл БПЛА «Боривітер». Вчилася літати на крилах та бомберах, і згодом потрапила в загін спеціального призначення Lаsаr’s grоuр. Це теж один із підрозділів НГУ. Далі — півтора року бойової роботи вздовж усієї лінії бойового зіткнення. 

«Нашому командирові мало виповнитися 53 роки, і ми мали мету за ніч знищити 53 ворожі цілі. До 23:00 нам залишалось ще 3 з 53»

Авдіївка. Кожен памʼятає ті бої, які вже увійшли в історію не лише української боротьби, але і у безцінний світовий досвід ведення війни і постійних змін тактики. Саме там підрозділ «Гілки» зміг відкинути ворога на декілька місяців… — Була ніч, коли я знищила 9 одиниць техніки. Шість із них — танки, вони просто палали один за одним. І це такі круті емоції. Я тоді постійно прокручувала в голові думку, що це неймовірно, адже ці залізяки більше нікого не вбʼють з наших. Загалом, на Авдіївському напрямку тоді відбувалися події, яких я не бачила такого ні до, ні після. Памʼятаю ніч, коли в нашого командира був день народження — 53 роки. Ми поставили собі за мету знищити 53 цілі за ніч. До 23:00 нам ще залишилося лише три цілі, — розповідає військова. 

Жіночий екіпаж «Тайфуну»

Сьогодні «Гілка» — командирка екіпажу БПЛА. Це квітник, який для окупантів стає справжнісінькою отрутою. — Загалом ідея була давно, але реалізували її тільки у 2025 році. Ця ініціатива належить командирові загону Михайлу Кмитюку. До мене додали дівчат з інших екіпажів, і ми почали працювати разом. Звісно, спочатку думали, що фізично можуть виникнути труднощі, адже нам треба таскати важкі комплекси, БК, катапульти і багато іншого. Втім, дві дівчинки спокійно беруть те, що може взяти один чоловік, — ділиться командирка. За словами військової, головне те, що жіночий екіпаж має ключову перевагу — відсутність меланхолійного настрою, адже кожна з них знає, що вони прийшли не вмерти за Україну. Кожна — убʼє за нашу Батьківщину і не дасть окупантам навіть можливості зазіхнути на життя чи здоровʼя українців. У жіночого екіпажу є певні свої традиції перед бойовою роботою. Вони завжди традиційно їдуть на «ОККО», пʼють каву та снідають. — Памʼятаю «ОККО» у Констасі, коли воно ще не було знищеним… Ми завжди з дівчатами туди заїжджали, це був наш такий ритуал та традиція перед бойовою роботою. Одразу після цього був гарний настрій  та спокій. Загалом, усі військові мають свої такі моменти, які дозволяють тримати себе «у правильному настрої». Тому, коли є такі миті, після бойовухи ми виїжджаємо у гарне місце поблизу ЛБЗ, милуємося природою, просто дихаємо… 

Спалила «Солнцепьок і не тільки» 

Сьогодні війна — це не лише земля. Першочергово — це небо, яке постійно гуде, немов рій мух, адже БПЛА вирішують перебіг війни. — Усе сиплеться зверху на нас… Водночас одвічний супутник маємо: РЕБ. Втім, якщо говорити за цілі, які вражаємо, то це завжди відомо заздалегідь. Рідко буває так, що доводиться полювати, — каже «Гілка». Дівчина згадала свій перший знищений танк. Він здетонував під її дроном. У перші секунди думки були лише: «Що я зробила, Боже», а потім усвідомлення: «Усі інші, хто могли б від нього загинути, — будуть жити», і це рятувало. — Далі був момент, коли вже поверталася з пустим дроном, а виїхав ТОС «Солнцепьок». Максимально швидко повернулась, спорядила борт і полетіла. З першого скиду — детонація. Але моя мрія — вразити щось більше, типу С-300. 

«Я знаю, де мій дім» 

«Гілка» жодного разу за нашу розмову не вдалася до пафосу чи абстрактності. Вона чітко говорить про свої цілі, мрії та досягнення. Коли постало питання, що її мотивувало, вона відповіла просто: «Повернутися додому».— Нова Каховка — це моє місце сили, душі і любові. Я так хочу залетіти в будинок дідуся і бабусі, куди зайшли росіяни, а потім просто знищити це місце разом з ними. Це не помста, це просто прагнення не паплюжити вартісні спогади такими моментами. 

Чим живе жіночий розрахунок 

Тут немає нічого особливого. Першочергово дівчата прагнуть відновитися і виспатися. Потім, коли мають час, їдуть годувати лисиць чи поні. А коли стає вкрай важко, «Гілка» виходить одна в чисту місцину і просто кричить до зриву у голосі, щоб наступного дня знову бути ефективною. Фото з архіву «Гілки» та окремого загону БССП «Тайфун»

Норматив зі швидкості збирання АК-74 він перевиконав тоді щонайменше втричі, за лічені секунди відкривши вогонь по ворогу.Саме цим бойовим епізодом запам’ятався гвардійцю початок широкомасштабного вторгнення, яке він зустрів, боронячи Харків на околиці обласного центру.Відтоді «Одеса» пройшов шлях від курсанта Національної академії Національної гвардії України до офіцера 13-ї бригади оперативного призначення «Хартія», брав участь у визволенні «Берліна», зазнав важких поранень — і знову повернувся у стрій.Щодо рішення повернутися до лав бригада «Хартія» військовий не вагався ні на мить, адже вважає службу українському народові своїм життєвим покликанням, а Національну гвардію — найкращою складовою з усіх Сил оборони України.Про свій вибір служби в НГУ, бойовий шлях та переваги Нацгвардії старший лейтенант, командир взводу 13-ї бригади оперативного призначення «Хартія» Національної гвардії України на позивний «Одеса» розповів АрміяІnfоrm.Старший лейтенант Національної гвардії України з позивним «Одеса» / фото з приватного архіву героя

Обрав НАНГУ — і не пошкодував

Своє життєве покликання гвардієць «Одеса» обрав ще юнаком, вступивши на навчання до профільного відомчого вишу Міністерства внутрішніх справ.— У 18 років я вирішив вступати до Національної академії Національної гвардії України (скорочено — НАНГУ). Значною мірою це сімейний вибір, адже в моїй родині багато військових і працівників МВС.Обирав між Національною академією сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові та Національною академією Національної гвардії України в Харкові.Зрештою, зупинився на НАНГУ, бо перспективи подальшої кар’єри видалися тоді привабливішими — цікавіші варіанти вибору майбутнього місця служби, краще забезпечення, — пояснює гвардієць свій вибір.Відтоді «Одеса» не пошкодував про свій вибір жодного разу, адже служба в Національній гвардії виправдала всі його сподівання.Фото: 13-та бригада оперативного призначення «Хартія» Національної гвардії України

«Курс, підйом! Війна! Війна! Війна!»

До Національної академії НГУ 18-річний юнак вступив 2020 року, тож до початку широкомасштабного вторгнення встиг відучитися в мирному Харкові півтора року. А 24 лютого 2022 року курсанти стали до лав оборонців міста.— Ми з 10 по 24 лютого 2022 року мали бути на практиці в місті Дніпро, але повернулися на день раніше. Нас зібрав начальник курсу і повідомив, що будуть навчання з бойовими патронами.Він нас часто називав «зайчиками». «Не хвилюйтесь, — каже, — зайчики, але завтра буде навчання. Вам видадуть бойові патрони». Попередив, щоб ми дотримувались правил безпеки.Ми тоді трохи здивувалися, але подумали що навчання бувають різні, і сприйняли це спокійно. Підйом же був незвичним. Прокинулися ми близько 5 години ранку від вибухів, від прильотів у місті.Запам’ятався вигук чергового, який він повторив тричі: «Курс, підйом! Війна! Війна! Війна!». Це мене тоді дуже вразило і закарбувалося в пам’яті, — пригадує старший лейтенант «Одеса».Після цього курсанти отримали спорядження, зброю та боєприпаси і вирушили на околицю Харкова в район селища Солоницівка, де облаштували оборонні позиції на підступах до обласного центру.Старший лейтенант Національної гвардії України з позивним «Одеса» / фото з приватного архіву героя

Бойове хрещення з розібраним автоматом

Курсанти облаштували позиції в районі автомобільної траси на Харків, розташувавши вздовж дороги 12 розрахунків з РПГ-7. Хлопці пильно чекали на ворога кілька днів, отримували повідомлення про пересування колон росіян, готувалися.Однак перші кілька днів, за винятком невеликого артилерійського обстрілу позицій, минули без боєзіткнень.— Командування передавало, що до нас рухалась колона з 10 БМП і трьох танків, потім 40 БМП і 10 танків. Але кожного разу щось зривалося — то колону розстріляли наші артилеристи, то росіяни десь звернули в бік Сум, то пальне в них банально закінчилось.Після третього такого разу ми вже трохи розслабились. І коли 5 березня я вийшов на позицію, то за наказом сержанта вирішив почистити автомат. Там був піщаний ґрунт, тож це не було зайвим.Тільки-но я розібрав свій автомат, як під’їхав «Урал» з десятьма росіянами. Мені здається, я тоді перевиконав усі нормативи зі збирання автомата Калашникова, бо вже за кілька секунд відкрив вогонь по ворогу.Тоді ми знищили весь ворожий десант разом з «Уралом». Досі не розумію, як вони опинилися на наших позиціях. Мабуть, заблукали і випадково виїхали до нас, — розповідає офіцер.Знищення ворожого десанту на «Уралі» стало бойовим хрещенням для «Одеси» та інших курсантів Національної гвардії України.Фото: 13-та бригада оперативного призначення «Хартія» Національної гвардії України

«Тяжкості та поневіряння» служби під Липцями

На позиціях курсанти перебували приблизно до середини квітня. Коли ж ситуацію вдалося стабілізувати, їх за першої змоги вивели. Відтак упродовж наступних двох років вони продовжили навчання на заході України.Після випуску наприкінці березня 2024 року «Одеса», як один із найкращих курсантів, отримав змогу за власним бажанням обрати частину для подальшого проходження служби. Молодий офіцер обрав 13-ту бригаду оперативного призначення «Хартія».Додаткова підготовка тривала ще близько двох місяців, тож до виконання обов’язків командира взводу лейтенант приступив на початку літа 2024 року. Під той час бригада «Хартія» саме зупиняла повторну спробу росіян наступати на Харків з боку північного кордону.— Я прибув влітку 2024 року, спочатку виставляв позиції в районі населеного пункту Липці. Перший раз заступив, другий раз заступив. Кілька артобстрілів — нічого такого особливого, звичайні бойові дії.А от згодом нас відправили замінити суміжників — і там вже я відчув на собі всі «тяжкості та поневіряння» військової служби, — жартує «Одеса».Як старший позицій він з’ясував особливості нового сектору оборони, дізнавшись, що для противника ця ділянка є пріоритетною. Бійці підготувалися, додатково окопалися і стали чекати на ворожий штурм.Фото: 13-та бригада оперативного призначення «Хартія» Національної гвардії України

Бій, що зруйнував романтику війни

Саме тут офіцеру з побратимами випало пережити кілька потужних ворожих артобстрілів, а потім відбивати штурм кільканадцяти російських піхотинців.— Перші дві доби нас просто нещадно розстрілювали з артилерії. Тобто ти притискаєшся до землі і думаєш — влучить чи не влучить. А на третій день ворог почав штурмувати наші позиції безпосередньо.Спочатку пішов один штурмовик, а за ним ще близько десятка. Кілька годин ми з ними вели бій — нам тоді батальйон допомагав, і мінометники, і з великих калібрів. Ми тоді всіх тих штурмовиків ліквідували.Через кілька годин росіяни послали ще трьох бійців. Мабуть, щоб оглянути тіла, забрати загиблих. Вони пішли без жодного прикриття, за умов гарної видимості. Тому шансів у них не було — ми їх теж ліквідували.Є таке поняття, як романтика війни. Той бій остаточно її для мене зруйнував, показав, якою є війна насправді, — пояснює військовий.Фото: 13-та бригада оперативного призначення «Хартія» Національної гвардії України

Щоб витягнути поранених, провели цілу спецоперацію

Відтоді служба увійшла для «Одеси» у звичне русло — виведення та розстановка бійців на позиціях, налагодження логістики, евакуація поранених, виведення «закрепів» на відбиті штурмовиками ділянки.Випало йому брати участь у відбитті лісового масиву на північ від Липців, який ворога назвав «Берліном». Тоді офіцер був провідником для бійців підрозділів спецпризначенців, які здійснювали штурмові дії.Під час бойового виходу наприкінці січня 2025 року «Одеса» зазнав важкого поранення. Тоді військовий мав уточнити координати передових позицій і під час повернення втрапив у ворожу засідку.— Я тоді вирішив повернутися іншим маршрутом і вийшов прямо на російських військових. У бік першого весь магазин випустив, почав відходити в бік наших позицій. В цей час мені прострелили ногу.Потім навздогін прилетів скид в праве плече. Пощастило, що я був не в плитоносці, а в бронежилеті з другим рівнем захисту — вибухом тоді роздробило ключицю, але рана була внутрішньою. Також пошкодило легеню.Потім був удар FРV — пощастило, що він вибухнув десь між дерев і мене не зачепив. Ще кілька снарядів 120-мм міномета прилетіло поряд, один пізніше влучив прямо в укриття, до якого я дістався.Тоді, щоб провести евакуацію, організували цілу спецоперацію — подавлювали ворожу арту, знищували злітні майданчики російських безпілотників. Діяли на рівні батальйону і бригади, щоб забрати мене і ще двох поранених побратимів, — розповідає офіцер.Витягнути поранених бійців було першочерговим завданням і в «Хартії» з ним впоралися на відмінно, доправивши всіх «на велику землю» до Харкова.Старший лейтенант Національної гвардії України з позивним «Одеса» / фото з приватного архіву героя

«Для мене Нацгвардія та бригада „Хартія“ однозначно найкращі»

Після тривалого лікування та реабілітації «Одеса» вирішив повернутися до служби в бригаді «Хартія», адже не бачить себе поза військовою службою на захисті України. Рідну бригаду та Національну гвардію він вважає найкращими складовими Сил оборони.— Насамперед це ставлення до бійців, до людей. Командування Національної гвардії не робить у цьому аспекті різниці між офіцерами та солдатами, між контрактниками чи мобілізованими. До всіх ставлять максимально уважно, враховують наші потреби.По-друге, це якісна підготовка. Починаючи від БЗВП і далі після того, як військовослужбовець потрапляє в підрозділ вона триває постійно, бо кожного бійця намагаються максимально підготувати до того, щоб він виконав бойове завдання і лишився цілим на полі бою. А в разі поранення міг надати допомогу собі та побратимам.По-третє, це якісне управління, якісне командування. Я знаю, як у нас плануються будь-які операції, сам беру в цьому участь. Вихід бійців на позиції, ротації, логістика, облаштування позицій, евакуація поранених — все відбувається після ретельного планування кожного кроку, враховуються всі можливі варіанти. Не кажучи вже про штурмові операції.Нарешті, не останню роль відіграє також матеріальне забезпечення. У Національній гвардії воно на найвищому рівні. Тому для мене Нацгвардія та бригада «Хартія» однозначно найкращі, — підсумовує старший лейтенант «Одеса».

Зараз він — командир 12-ї механізованої роти 4-го механізованого батальйону Окремої Президентської бригади імені Богдана Хмельницького.Про свій вибір, мотивацію, принципи та бачення перемоги і майбутнього України офіцер розповів АрміяІnfоrm.

Основний мотив — зупинити вторгнення ворога

‎‎‎— У 2022 році я записався до лав добровольчого батальйону, отримав зброю. У добровольчому підрозділі перебував до 2024 року.До цього, до 2017 року, я служив у Збройних Силах, але розірвав контракт. Вирішив, що носити погони — це, напевно, не моє. Але 2022 року передумав.Основний мотив тоді був — зупинити вторгнення ворога на територію нашої неньки, нашої Батьківщини, — каже військовий.‎На рішення «Голландця» піти добровольцем рідні відреагували непросто, бо дуже непокоїлися за його життя.— Погано відреагували. Особливо мама та тато дуже погано відреагували. Ну, а як вони можуть відреагувати?«Любий синочок, тут війна, раптом ще вб’ють!» Зрозуміло, що реакція була негативною.Та і зараз вони непокояться, — пояснює він.

Служба під час війни — завжди «запара на запарі»

І це не дивно, адже кому може подобатися війна, під час якої рідна людина перебуває у небезпеці на фронті, рідко буває вдома й узагалі має хоч якийсь відпочинок.— Завжди це «запара на запарі». Особливо з позиції командира роти: робота з людьми — це, напевно, найважче, що може бути. З ранку до вечора продовжується ця «двіжуха».У недавньому минулому — керування боєм, плюс ще купа всяких поточних завдань: машина зламалася, принеси, подай, хочу у відпустку, приїхала дружина, не приїхала дружина, пішов у СЗЧ, повернувся із СЗЧ, хочу служити, не хочу, я відмовляюся виходити, переведіть мене в інший підрозділ, я захворів… — пояснює командир роти.Однак про своє рішення та вибір добровольцем стати на захист Батьківщини «Голландець» не шкодує.Адже не лише має відчуття виконаного обов’язку, але й перебуває серед однодумців і побратимів — так само вмотивованих захисників України.Разом з побратимом

Побратим — це більше, ніж друг

Коли 2024 року добровольчий батальйон розформували, «Голландець» пішов до лав Збройних Сил України.— У мене зібрався гарний колектив — і бійці, й офіцери, керівництво роти, батальйону. Завжди є до кого звернутися за підтримкою, є люди, які підтримають, допоможуть.Є моменти, навіть якщо десь ти там трохи… пробуксував, тобі не зроблять підніжку, не зіб’ють, а завжди навпаки — підставлять плече, витягнуть, допоможуть.Колектив. Реально є колектив, який допомагає триматись на плаву. Завжди є побратими, завжди є і офіцерський, сержантський, рядовий склад, які не просто по плечу поплескають, поспівчують і підуть далі, а реально допоможуть справою, — пояснює офіцер.Побратими на службі, зауважує він, це значно більше і важливіше, ніж знайомі, колеги чи навіть друзі.‎— Однозначно це різні речі. Мені здається, що для цивільного життя різниці немає, але тут точно є.Там друзі, які на «цивілці» були просто друзями, вони там і лишилися друзями — друг і є друг. І все. А побратим — це більше, ніж друг.Це ті хлопці, той колектив, який сформувався та перебуває тут. Це, мабуть, друга сім’я вже, в якій ти прожив важливий і важкий період життя, з якою ти йдеш уперед, незважаючи ні на що, — наголошує «Голландець».

Не просто «людина у військовій формі»

‎— Побратимів багато може бути. Тут немає такої градації: ось це побратим близький, а це побратим — просто побратим.‎У це слово я вкладаю більше сенсу, аніж просто «людина у військовій формі». Побратим — це той, хто з тобою пліч-о-пліч воював. Принаймні для мене, — продовжує він.На глибоку повагу, пояснює «Голландець», заслуговує кожен військовослужбовець, який добровільно або за мобілізацією став на захист України.— Тобто будь-якому військовому — честь і хвала. Це брат, рідна душа, розумничка, молодець.Він, напевно, найкраща людина, яка одягла піксельну форму, взяла у руки зброю та захищає Батьківщину. Він апріорі не може бути ось ну чимось негативним.Це найкращі, це супермени, це суперлюди. Але в слово «побратим» я, напевно, вкладаю більше сенсу, який стосується тих хлопців, з якими ми стояли, — каже ротний Президентської бригади.«Піксель» — це символ. Це прапор

«Піксель» — це символ. Це прапор

Форма Збройних Сил України стала для нього на один рівень з такими державними символами, як Герб і Прапор України.— Я вважаю, що «піксель», напевно, вже став символом. Це не одяг, це символ, так. Як Прапор, як Герб чи Гімн України.‎Це той одяг, який носять пацани, які… Ось я вважаю, що це Герої України. Усі. Ось усі ці люди, які носять піксель, — переконаний «Голландець».Він негативно сприймає зверхнє чи навіть зневажливе ставлення до «пікселя», яке часом відчувається з боку прибічників «мультикама».‎— Я не вважаю, що це правильна позиція. «Мультикам», «піксель»… Ще раз: «піксель» — це символ. Це прапор. І його у будь-якому разі треба поважати.Можеш одягати будь-що там: «мультикам», «оливу», «а-такс», «дубок», не знаю… Але піксель — це символ, який треба шанувати, — наголошує військовий.

Кава у Києві

‎‎‎Саме таку шану «Голландцю» випало одного разу особисто відчути під час перебування у Києві.‎— Напевно, просте слово, звичайне — «дякую».Колись я був у Києві, поїхав у чергову відпустку чи відрядження, не пам’ятаю точно. Я йшов по формі містом, підійшов — ранок був — замовив собі каву.І там стояв хлопець-бариста. Він зробив мені каву, дає її, я йому простягаю гроші, він каже: «Та ні, не треба. Ти військовий, тобі просто так».І я кажу йому «дякую», а він мені каже: «Та ні, друже, це вам подяка».Ну така ситуація, слова… Так, це мені дуже запам’яталося, — переказує «Голландець» просту, але зворушливу історію.З «малим» побратимом

«Я залишаюсь, це моя країна»

— До війни у мене часто закрадалися думки про те, щоб там виїхати кудись, в іншу країну, в пошуках кращого життя.Зараз я розумію, що Україна — це країна, за яку ми тут воюємо, живемо та вмираємо.І жити я залишусь у своїй країні, за яку я воюю тут, на сході України, — впевнено каже військовий.Зараз йому складно уявити, якою буде перемога українського народу та держави Україна у цій справедливій захисній для українців Війні за Незалежність.Однак «Голландець» переконаний, що Україна неодмінно переможе.‎— Я свято вірю в те, що цей день настане обов’язково, перемога обов’язково буде, вона за нами.Немає розуміння перемоги, як показують у кіно, коли: раз — перемога, всі кинули зброю і поїхали додому.Такого не буде. Тому, напевно, так складно уявляється. Але вона потрібна. І вона буде наша, — переконаний Захисник України.Фото з приватного архіву героя

У Силах оборони України 47-річний уродженець Сваляви, що на Закарпатті, від перших днів широкомасштабного вторгнення.Відтоді не минуло жодного дня, щоб цивільні фах і набутий досвід не стали в пригоді під час служби.Про значення своєї професії під час служби у війську боєць 13-ї бригади оперативного призначення «Хартія» Національної гвардії України Мартін «Йожик» розповів АрміяІnfоrm.Молодший сержант бригади «Хартія» Мартін з позивним «Йожик»

З «Холодного Яру» — у «Хартію»

— Народився я в Закарпатській області в місті Свалява, а живу все життя на Дніпропетровщині, у місті Кам’янське. Хоча всі родичі — на Закарпатті. До Збройних Сил прийшов на самому початку великого нападу росії, у 2022 році. Спочатку служив у 93-й окремій механізованій бригаді «Холодний Яр», потім перейшов до бригади Національної гвардії України «Хартія», — розповів військовий.Досвід служби в обох легендарних бригадах у «Йожика» позитивний, хоча бойові дії, в яких він брав участь, були важкими та небезпечними — двічі доводилося рятувати поранених побратимів.

Цивільний аудитор знайшов себе у війську

— У цивільному житті я за фахом і бухгалтер, й аудитор. Більше навіть аудитор. Ще до початку війни я працював в аудиторській компанії. Тобто аудитори — це, по суті, люди, які перевіряють роботу бухгалтерів.Досвід у мене великий. Більше 28 років я пропрацював за фахом на металургійних заводах, був начальником дуже великих відділів. Деякий час навіть був заступником головного бухгалтера заводу, — каже Мартін.Як виявилось, у війську досвід аудитора й бухгалтера може бути надзвичайно затребуваним у Силах оборони, адже чимало завдань тут дуже подібні до того, з чим «хартійцю» доводилось мати справу в цивільному житті.Молодший сержант бригади «Хартія» Мартін з позивним «Йожик»

Знадобились насамперед організаторські здібності

— Нині тимчасово виконую обов’язки командира взводу. Фактично, що мені знадобилося тут? Насамперед це організаторські здібності. Тобто ти можеш організувати якісь процеси та людей.Я добре володію програмами Wоrd, Ехсеl. Це мені допомагає без проблем створювати якісь бази даних, розуміти, наприклад, як вони перехрещуються по особовому складу та щодо якихось відносин.Наприклад, ми робимо паспорт позиції: є схеми, які потрібно намалювати, і є описова частина, де треба перерахувати майно. Також у мене є облікові таблиці, які спрямовані на облаштування позицій — скільки ми чого передали, і це з постійно наростаючим підсумком рахується, — пояснив Мартін.Молодший сержант бригади «Хартія» Мартін з позивним «Йожик»

Широке коло спілкування також стало перевагою

— Також у цивільному житті в мене були підлеглі, тому я займався й розробкою посадових та робочих інструкцій. У мене є велике коло спілкування, багато людей мене знають, бо колектив завжди був великий, я з ними і нині спілкуюся.Отже, коли мені потрібна якась допомога, якийсь збір на щось ми організуємо, то ці люди мені допомагають. Якісь листи можу грамотно укласти та направити на узгодження командуванню, — розповів військовослужбовець.Так те, що допомагало чоловіку в цивільному житті, стало в пригоді під час служби в бригаді «Хартія». Адже по роду завдань йому доводиться багато писати і спілкуватися в письмовому вигляді і з постачальниками, і з покупцями.Молодший сержант бригади «Хартія» Мартін з позивним «Йожик»

Головне — знайти спільну мову з побратимами

— Найбільше знадобились комунікативні здібності, бо постійно треба працювати з особовим складом, постійно треба знайти до них підхід, знайти якісь правильні слова.У цивільному житті так само: коли маєш колектив — наприклад, у великому відділі — важливо розуміти, хто на що здатен. На кого можна сильніше натиснути, а на кого навпаки — не варто, до нього треба підходити інакше.Тут працює те саме: потрібні організаторські здібності, щоб запустити процеси, зв’язатися з волонтерами, домовитися про поставки. Важливо знайти спільну мову з особовим складом, щоб тебе і поважали, і водночас слухали — у цьому дуже допомагає комунікація, — переконаний молодший сержант.Молодший сержант бригади «Хартія» Мартін з позивним «Йожик» разом із побратимами

У цивільне життя «Йожик» візьме військову дисципліну

— У цивільне життя я запозичив би насамперед дисципліну. Вищі вимоги до себе, внутрішня зібраність, яка допомагає чіткіше й оперативніше виконувати поставлені завдання.А загалом робота по службі тепер у мене часто буває майже цивільна. Можливо, доведеться освоїти систему державних закупівель, бо в нас теж є система Рrоzоrrо. Я поки що в ній не працюю, але цікавлюся цією темою.Вона мені цікава, я хотів би цим займатися. Просто нині працюю в іншому напрямі, але думаю, що й цей досвід може допомогти, — наголошує Мартін.«Кожен закуток, кожну “кварталку” уявляю»: ліс на Харківщині «Лісник» зачистив від окупантів завдяки цивільному фахуТак військова служба, яка вже стала важливим досвідом у його житті, допомагає військовому не лише реалізовувати знання й уміння із цивільного життя, але й опановувати нове.

Командир машини взводу розгороджування виконував бойові завдання на Запоріжжі, Харківщині та Бєлгородщині, Сумщині та Курщині.
За проявлений героїзм та відвагу військовослужбовець став повним кавалером ордена «За мужність», послідовно отримавши ІІІ, ІІ та І ступінь цієї високої державної нагороди у 2023, 2024 та 2025 роках.
Про штаб-сержанта Михайла Розгонюка на позивний «Петрович» читайте в матеріалі  АрміяІnfоrm.
Михайло Розгонюк під час нагородження орденом «За мужність» І ступеня / джерело: Офіс Президента України
Михайло Розгонюк родом з села Морозів Кам’янець-Подільського району Хмельницької області. Скромний 59-річний чоловік не любить говорити про себе, тож про героя нам розповідає його командир молодший лейтенант Олександр.
— «Петрович» відслужив строкову службу ще за радянських часів. Був мобілізований у 2015 року, коли почалась російсько-українська війна. Після демобілізації пішов на контракт, відслужив ще три роки і повернувся в цивільне життя, — каже молодший лейтенант Олександр.
24 лютого Михайло Розгонюк зустрів цивільною людиною, однак у перші ж дні без жодних вагань знову став до лав Збройних Сил України, адже чітко усвідомлював, що йде до своїх побратимів захищати власну рідну землю.
ІМР-2 українського миротворчого контингенту в Косові у 2022 році / джерело: АрміяІnfоrm
— У перші дні мобілізації пройшов коротку підготовку в межах 48-ї бригади на командира машини розгородження ІМР-2М. Це важка броньована гусенична машина на базі танка Т-72, — продовжує розповідь про свого підлеглого офіцер.
Інженерна машина розгородження ІМР-2М призначена для прокладання проходів у мінних полях, завалах і фортифікаційних загородженнях, а також для розчищення маршрутів руху військ.
Вона може зрушувати ґрунт бульдозерним відвалом, прибирати перешкоди маніпулятором і виконувати інженерні роботи. ІМР-2М застосовується під час наступу та оборони, щоб забезпечити безпечне просування техніки й підрозділів.
Михайло Розгонюк перед інженерною машиною розгородження ІМР-2М / джерело: Командування Сил підтримки Збройних Сил України
Тож машина розгородження ІМР-2М, командиром якої після короткотермінового навчання став «Петрович», призначена для того, щоб першою виходити на заміновані ділянки та прочищати шлях для інших військ.
Командуючи ІМР-2М, Михайло Розгонюк завжди буквально йшов попереду найперших, пробиваючи своїм броньованим кулаком дорогу для заходу інших підрозділів Сил оборони. Першим на його бойовому шляху став Запорізький напрямок.
— На Запорізькому напрямку «Петрович» працював з 33-ю окремою механізованою бригадою та 47-ю окремою механізованою бригадою «Маґура». Здійснювали прориви у ворожих позиціях та проробляли шляхи для наших військ, — розповідає командир Михайла Розгонюка.
Вид з ІМР-2М на пророблений прохід через «зуби дракона» / джерело: особистий архів Михайла Розгонюка
Наступною стала Харківщина та Бєлгородщина, коли Сили оборони України вперше зробили помітний прорив на територію держави-агресорки російської федерації. Шлях підрозділам тоді пробивала саме ІМР-2М під командуванням Михайла Розгонюка.
— Ця техніка застосовувалася в штурмових діях, ішла вперед для проривання кордонів, проривання позицій противника. В основному це були «зуби дракона», мінні поля та протитанкові рови, — пояснює командир Олександр.
«Петрович» знов ішов попереду не лише пробиваючи шлях, але й приймаючи на себе перші ворожі удари у відповідь. Під щільним вогнем противника йому неодноразово доводилося ризикувати життям.
Михайло Розгонюк під час бойової роботи / джерело: особистий архів Михайла Розгонюка
Особливо складною та небезпечною стала для Михайла Розгонюка Курська наступальна операція, яка почалася у серпні 2024 року. Тоді підрозділи 48-ї інженерної Кам’янець-Подільської бригади пробили шлях українським десантникам.
— Під час Курської операції спочатку взаємодіяли з підрозділами 82-ї окремої десантно-штурмової Буковинської бригади, потім 95-ї окремої десантно-штурмової Поліської бригади. Дуже тісно, дуже плотно — вони не можуть без нас, а ми потребуємо їх, — пояснює офіцер.
6 серпня 2024 року, коли почалася Курська операція, першими в бій пішли підрозділи 49-ї окремої бригади розгородження Сил підтримки ЗС України та 48-ї інженерної Кам’янець-Подільської бригади Сил підтримки ЗСУ України. Бойова машина під командуванням Михайла Розгонюка була серед них.

httрs://аrmyіnfоrm.strеаm/~/shаrе/а31с9087fd7е/АQNZ2uОJGsМаv46сZSZdh9WNВgVkRоb6-6NUХЕmsМрyМt60ОСq_ооКеоrРdаR2sFОVg-Nі77аВеkКuGrХY0w0І1gVМRYLkWWаGVаРіаzkw.mр4
Воїни інженерних частин розміновували шляхи, долали загородження, облаштовували переправи та забезпечували прохід ударних підрозділів на глибину російської оборони. Бійці діяли швидко, точно та професійно, відкривши шлях до прориву основним силам
Під час одного з бойових завдань ІМР-2 під командуванням «Петровича» потрапила під особливо потужний ворожий обстріл. Попри це, він зумів провести машину через інженерні та мінно-вибухові загородження.
Це дозволило іншим підрозділам Збройних Сил України без втрат захопити опорні пункти противника та швидко розвинути наступ. Рішучі та сміливі дії Михайла Розгонюка допомогли тоді зберегти життя багатьом українським військовим.
Михайло Розгонюк з побратимами / джерело: Командування Сил підтримки Збройних Сил України
— Техніка себе зарекомендувала себе досить непогано щодо прохідності, темпу пророблення проходів і, звісно, щодо захищеності екіпажу. Неодноразове влучання FРV-дронів витримувала, бо броня досить товста і захищає добре.
Якщо порівнювати ІМР-2М1 з іноземною технікою, то ця машина добре себе показує і не поступається закордонним зразкам. Тому в ній екіпаж відчуває себе достатньо захищеним для виконання бойових завдань, — зазначає командир Олександр.
Саме цей потужний захист врятував тоді життя екіпажу під командуванням Михайла Розгонюка, дозволивши витримати ворожий вогонь, виконати завдання та повернутися до своїх.
Американська інженерна машина розгородження/розмінування М1150 АВV (Аssаult Вrеасhеr Vеhісlе) / джерело: Командування Сил підтримки Збройних Сил України
Нині, попри поважний вік, Михайло Розгонюк на позивний «Петрович» не полишає службу. При цьому він не лише передає неоціненний бойовий досвід молодшим бійцям, але й охоче навчається сам.
Зокрема, військовослужбовець активно освоює іноземний аналог ІМР-2М1 — американську інженерну машину розгородження М1150 АВV на основі танка М1 Аbrаms.
Набуті за багаторічну службу професіоналізм і досвід дозволяють штаб-сержанту завжди знаходити найліпший спосіб упевнено виконати будь-які найскладніші бойові завдання.
«Кожен закуток, кожну “кварталку” уявляю»: ліс на Харківщині «Лісник» зачистив від окупантів завдяки цивільному фаху
— Коли такій людині, як «Петрович», поставити завдання, він шукає 100 рішень, як його найкраще і найшвидше виконати. Бо знає, що робить це для своїх бійців, для своїх побратимів. Тому штаб-сержант Михайло Розгонюк у Збройних Силах справді на своєму місці, — наголошує його командир молодший лейтенант Олександр.

Сержант Збройних Сил України Ярослав Кирик на позивний «Кіндрат» три роки бився на передовій у складі 125-ї бригади територіальної оборони.Він пройшов чистилище Серебрянського лісу, боронив Україну на півночі Харківщини та в районі Гуляйполя на Запоріжжі.Нині Ярослав Кирик — штаб-сержант групи комунікацій Львівського обласного ТЦК та СП.Про свій вибір боронити Україну та бойовий шлях, а також про те, чому країна без мобілізації не вистоїть, а продукування міфів про ТЦК — це робота на ворога, військовий розповів АрміяІnfоrm.Ярослав Кирик на позивний «Кіндрат» / фото з особистого архіву

За освітою геолог, за покликанням — книговидавець

— Я народився в Київській області, але більшу частину життя прожив у Києві. У 2018 році переїхав до Львова — так склалися життєві обставини. Велику війну застав уже тут.Наразі мені 56 років. За освітою я геолог, геофізик. Але більшу частину життя займався не геологією і не пошуком корисних копалин, а книгами — поліграфією, книговиданням і торгівлею книгами.Працював на кілька українських видавництв, потім на початку 2000-х років трішки працював на себе, але згодом пішов із цього бізнесу.

«Кіндрат», але не підпільник

— Позивний у мене ще з 2016 року, коли я був членом громадського об’єднання «Український Легіон». Ми займалися початковою військовою підготовкою, просували ідею територіальної оборони за швейцарською моделлю.Також це щось подібне до естонського Каіtsеlііt — добровільної воєнізованої організації, яка є складовою Збройних сил Естонії. Вона об’єднує громадян, які добровільно проходять військові тренування та мають власну зброю.Ми були такими собі «воїнами вихідного дня» — звичайними громадянами, які добровільно збиралися у вільний час на вихідних, щоб освоювати якісь військові навички, тренуватися зі зброєю.Тоді я і обрав псевдонім «Кіндрат» як похідний від німецького kіndеr — «діти». Він означав «новачок», «початківець». Але потім багато друзів почали пов’язувати його з «підпільником Кіндратом» з відомої пісні.

Готуватися до великої війни почав завчасно

— Просувати ідею створення тероборони нас спонукали події 2014 року. Ми з камрадами по «Українському Легіону» чудово розуміли, що рано чи пізно повномасштабне вторгнення росії в Україну неминуче почнеться. Не було питання, чи воно відбудеться, — питання було лише в тому, коли саме воно почнеться.А ми не були до нього готові, адже більшість із нас навіть не проходили строкову службу. Тому ми проходили військову підготовку і заохочували інших цивільних громадян вчитися обороняти Україну.Тоді, під час АТО й ООС, до Збройних Сил я не пішов — мав уже солідний вік на той час, та й гострої потреби в чоловіках мого віку на локальній позиційній війні, якою стали бойові дії на Донеччині та Луганщині у 2016‒2021 роках, не було.Ярослав Кирик на позивний «Кіндрат» / фото з особистого архіву

Три роки бойового шляху зі 125-ю бригадою тероборони

До лав Збройних Сил я прийшов уже після початку широкомасштабного вторгнення — 8 березня 2022 року. На той час я жив і працював у Львові, але за документами числився у ТЦК в Києві. Тому я звернувся з відповідним запитом і став на облік уже у Львові.У перші дні просто відмітили документи і сказали чекати подальших розпоряджень, адже я не мав ні військової спеціальності, ні досвіду. Але саме тоді у Львові почала формуватися 125-та бригада територіальної оборони, тому я не став чекати і записався до неї.З 8 березня 2022 року я став військовослужбовцем 125-ї бригади територіальної оборони і пройшов разом з бригадою бойовий шлях тривалістю у три роки.З кінця літа 2022 року і по травень 2025 року я провів на Сході. Спочатку ми воювали в Серебрянському лісі — це межа Донецької та Луганської областей. Потім, після інтенсивних бойових дій, нас перекинули на Харківський напрямок, під самий кордон з росією на північ від Харкова.Певний час там було умовне затишшя, але з травня 2024 року росіяни почали наступати і там. 125-й бригаді випало брати участь у важких бойових діях в районі Липців неподалік кордону. Потім нас вивели в Запорізьку область, і решту часу, вже до травня 2025 року, я провів на Гуляйпільському напрямку.

Чистилище Серебрянського лісу

— До Серебрянського лісу ми потрапили навченими, але зовсім необстріляними. Нас не одразу кинули в бойові дії, а намагалися дати за той короткий час максимум знань і тренувань. І ми опинилися фактично вперше в житті, і багато хто в такому солідному вже віці, як я, у бойових діях великої війни.Якщо чесно, було страшно, навіть дуже. Коли почалися перші зіткнення з ворогом, перші бої, перші втрати, перші смерті товаришів — це справляло дуже сильне враження, переживалося дуже болісно.Я служив бойовим медиком, латав хлопців від поранень. Звісно, коли ти вперше в крові своїх товаришів, це справляє дуже сильне враження. Серебрянський ліс залишився для мене зоною суцільних сутінків, чистилищем, з якої один крок до пекла.Ми там провели близько року, від вересня 2022-го і до осені 2023 року. Були дуже вимотані, втомлені. Знаю, що зараз він ще більше зруйнований, для мене це пекельне місце просто.Ярослав Кирик на позивний «Кіндрат» / фото з особистого архіву

Липці на північ від Харкова та Гуляйполе на Запоріжжі

— Після Серебрянського лісу нас вивели в Харківську область, на північ від Харкова, у район Липців. Спочатку це вважали таким відновленням у спокійнішій зоні. Там теж були бойові дії, обстріли, але із Серебрянським лісом не порівняти.У той час мене визнали обмежено придатним, і я більше часу проводив на блокпостах. Ми обладнували позиції, контролювали дороги. Періодично були обстріли, час від час намагалися заходити російські ДРГ. Прильоти по нас були, найближчі — це 50‒70 метрів.А вже взимку ворог почав активніше прощупувати й обстрілювати наші позиції, бити по Липцях КАБами і навіть ракетами. До весни інтенсивність ударів зросла, а в травні росіяни почали новий наступ у бік Харкова. Тоді важкою ціною їх вдалося зупинити в районі кордону.З Харківського напрямку нас вивели в район Гуляйполя на Запоріжжі. Влітку 2024 року то був порівняно спокійний напрямок. Хоча «спокійний» — поняття відносне. Обстріли та бойові дії не зупинялися ні на день.Ситуація там почала загострюватися вже навесні 2025 року — у березні, у квітні. Але я застав тільки початок, бо саме у травні 2025 року мене перевели служити в тил. ВЛК визнала мене придатним в частинах забезпечення, ТЦК та СП, навчальних центрах.

Країна без мобілізації не вистоїть

— Відтак з травня 2025 року мене перевели проходити службу до Львівського обласного ТЦК та СП. Тоді, коли з’явилась можливість перевестися і перепочити від передової, я погодився, бо три роки дуже виснажили здоров’я.Коли у вас є 20 людей, які тримають ділянку фронту на 6 кілометрів і ви довгий час сидите на позиціях, тижнями звідти не виходите, то починаєш думати про те: «Чому нас немає ким замінити? Чому ми не можемо вийти на ротацію, піти у відпустку?»А потім приїжджаєш у тил і бачиш спокійне життя і людей, які могли б прийти нам на допомогу, але зовсім не поспішають це робити, не горять бажанням. Вони кажуть: «Ти погодився — ти і воюй. Воно тобі треба — ти і воюй».Я тоді подумав, що на службі в ТЦК та СП зможу принести користь — пояснити людям, що бійцям у війську потрібна підтримка, допомога і заміна. Змінити ставлення до мобілізації. Як виявилось, це дуже непроста проблема.Ми маємо справу не просто з небажанням захищати Батьківщину, а зі страхом, який базується на інстинкті самозбереження. Проти цього страху дуже важко працювати, тому що людина підбирає для себе будь-які виправдання, чому вона не йде зараз захищати Україну.Тому ця проблема така важка і, на жаль, в цьому вона знаходить союзників і серед агентів ворога, які поширюють різні ІПСО та просто пропаганду. Вона знаходить відгук і серед деяких політиків, які роздувають цю тему, щоб сподобатись виборцям. Тому це важко, але мусимо продовжувати, бо ні фронт, ні країна без мобілізації не вистоїть.Ярослав Кирик на позивний «Кіндрат» / фото з особистого архіву

З міфами щодо ТЦК та СП необхідно боротися

Негативне ставлення до військовослужбовців Збройних Сил, які проходять службу в ТЦК та СП — це результат роботи груп ІПСО, спеціальних агентів. Є цілі групи людей, які вишукують будь-який найменший негатив і підсилюють його, роблячи з одного випадку тисячу, яких насправді не було.Існує також міф, який дуже сильно роздувають всіма можливими засобами про те, що військовослужбовці ТЦК та СП — це несправжні військові. Вони називають нас «працівниками ТЦК» або «співробітниками ТЦК», хоча насправді в ТЦК та СП проходять службу такі самі військовослужбовці Збройних Сил України, як і в інших військових частинах.Ще один спосіб — знецінювати військовослужбовців ТЦК, протиставляти їх військовим з бригад. Немов би справжні військові ніколи не підуть служити в ТЦК. Це дуже шкідлива маніпуляція, бо в ТЦК понад 90% військовослужбовців має бойовий досвід, зазнав поранень чи втратив здоров’я на війні.Є також ті, хто заважає військовим Збройних Сил ефективно виконувати службові обов’язки і навіть нападає на військовослужбовців. Держава мусить жорстко карати за такі правопорушення, адже ті вироки з умовними строками, які виносять зараз суди — це надто м’яко для таких злочинів, які становлять загрозу не лише здоров’ю та життю військових, але й національній безпеці.

Нині він — оператор одного із безпілотних літальних засобів, які є на озброєнні в одного зі спецпідрозділів Сил оборони України.Працює, зокрема, і на знищення техніки ворога та особового складу за лінією бойового зіткнення, на тимчасово окупованих територіях України. Мріє збити вертоліт FРV-дроном чи поцілити у ворожий «Урал», який вщерть наповнений вибухівкою… І ділиться дуже смачною метафорою-порівнянням про те, що відчуває оператор дрона, коли спричиняє пожежу на ворожих об’єктах в окупації.Про службу у війську і свій шлях до оператора БПЛА «Маркіз» поділився в розмові з кореспонденткою АрміяІnfоrm. Далі — його розповідь.

«Начальник запитав, куди я збираюсь. У відповідь почув: „На війну“»

Я відчував ознаки того, що насувається щось масштабне ще на початку лютого 2022 року. Було багато чинників, про які чув у новинах, але я не сприймав серйозно. Думав тільки про те, що в зоні ООС буде загострення.24 лютого 2022 року був у Запоріжжі, прокинувся раніше, ніж будильника від якогось шуму, не надавши йому великої уваги. Зібрався, і, як зазвичай, пішов на роботу. Вже там почув по радіо про повномасштабне вторгнення росіян, зібрав речі… Начальник запитав мене, куди я збираюсь, у відповідь він почув: «На війну».Зіздвонився зі знайомими хлопцями, порадили піти в один підрозділ ДФТГ, який формувався в районі, де я проживав. Прийшов туди, і в пригоді стала строкова служба, яку я проходив з 2017-го по 2018 рік. Завдяки цьому в мене були навички поводження зі зброєю. Отримав РПК калібру 7.62 на 39, і з нас почали формувати патрульні наряди, які разом з місцевою поліцією облаштовували блокпости, патрулювали місто, охороняли деякі стратегічні обʼєкти.Професіоналізм, витримка та залізний характер.Так я ніс службу до кінця вересня 2022 року, поки не закінчилася моя фінансова подушка… Оскільки в ДФТГ не було ніякого фінансового забезпечення, тому в жовтні 2022 року я мобілізувався до лав ЗСУ.

Від м’ясних штурмів «вагнерівців» — до діловодства роти

Потрапив до стрілецького батальйону на посаду стрільця. Пройшли навчання, злагодження, і в листопаді відправились на операцію з визволення частини Херсонської області та міста Херсон. Після успішної кампанії в грудні вирушили в Донецьку область — у район Соледара, обороняли населений пункт Красна Гора. Численні сили ворога, зокрема, підрозділу «Вагнер», потроху, «мʼясними штурмами», витісняли нас…Наприкінці грудня я перейшов до занять діловодством роти. Тоді я почав розуміти, що мені ближче фізичний біль, ніж головний…Коли мій батальйон вийшов на відновлення, я познайомився з хлопцями, які в моєму батальйоні займалися аеророзвідкою на дронах типу «мавік». Вирішив перейти до них. Швидко опанував «пульт». І мій батальйон знову попрямував на Донбас.На варті кожного порогу, кожної вулиці, кожного міста.Працювали в районі Бахмута, пізніше і в самому Бахмуті, після окупації міста працювали в районі цього міста.Найважчим періодом служби для мене був 2022 рік, поки я був піхотинцем. І саме цей досвід і страх спонукали мене перейти до роботи на відстані від ЛБЗ. Також важким періодом була оборона Бахмута… Тоді я вже займався аеророзвідкою та скиданням боєприпасів з «мавіка»… Важко було дивитися в свій пульт і бачити смерть побратимів з піхоти, які стримували навали «вагнерівців».

Навчання з FРV: «Навичка далась швидко — дякую компʼютерним іграм та РlаyStаtіоn»

У червні 2023 року поїхав на навчання з пілотування FРV-дронів. Ця навичка також далась швидко — дякую компʼютерним іграм та РlаyStаtіоn. До того ж у мене з’явилось ще більше мотивації після підриву Каховської ГЕС.Я повернувся до хлопців і ми продовжили працювати до серпня 2023 року. Потім я перевівся до підрозділу, який займався лише безпілотними авіаційними комплексами.Побачив армію з іншого боку: інше ставлення до особового складу, до моїх слів прислухались, багато чого навчився, саме тоді до мене прийшло розуміння вислову «стандарти НАТО». Приділяли багато часу для навчання, тактик застосування БПЛА, вивчали ворога та його тактики і засоби…Знання — це також зброя.У підрозділі сформувалась група, до складу якої я увійшов, і став пілотом FРV. Навесні 2024 року група відправилась на Лиманський напрямок, на підсилення лінійних підрозділів, де разом із суміжними підрозділами ефективно нищила живу силу та відбивала штурми важкої техніки противника за допомогою різних видів БПЛА.У жовтні 2024 року нас перекинули на Запорізький напрямок. Пізніше працювали на Донецькому напрямку в районі населених пунктів Удачне та Котлине. Деякий час працював водієм на медеваку.

«Запропонували посаду, від якої відмовитися не міг»

У січні 2025 року мої друзі з одного підрозділу ССО запросили до себе в екіпаж на посаду пілота FРV — працювати із засобом, який переносить FРV-дрон углиб від лінії бойового зіткнення на 25–30 км. Від такого я відмовитись не міг. На цій посаді я і продовжую службу нині.Україна вперше застосувала дрон-матку на базі ШІ — МінцифраНайглибша ціль від ЛБЗ, яку мені разом з екіпажем вдалось знищити, була на відстані 39 кілометрів, працювали по одному логістичному маршруту ворога та вразили кілька «Уралів» і КамАЗів. Тим маршрутом ворог потім не користувався…На жаль, я ще не працював по російській території, але коли спричиняю пожежу на ТОТ і бачу з висоти, що там відбувається, то мене перехоплює лише одне відчуття з далекого дитинства, спробую пояснити: уявіть, що ви знаходите на дорозі 50 копійок і витрачаєте їх на купівлю стаканчика пломбіру, з наклейкою зверху, у спекотний літній день…Все під контролем. Впевненість та спокій наших воїнів — це те, що дає сили всій країні.А ще є в мене в памʼяті одна картина з 2022 року, як заміновують поля протитанковими мінами, описую: помалу їде великий «Урал», у кузові якого гора ТМ-62. Їх дістають, взводять і рівномірно розкидають по полю в шаховому порядку. Так от, хочу в такий ворожий «Урал», повний вибухівки, залетіти на дроні.Ну і дуже хочеться зробити дещо, що тепер це модно: збити вертоліт FРV-дроном.Фото з особистого архіву «Маркіза»

Йому 32 роки. Майор ЗСУ. Начальник групи цивільно-військового співробітництва Вінницького обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки.Уже сім років у війську. Ще у 2019-му приєднався до ЗСУ, підписавши контракт. Жартома каже, що «мобілізація — то для слабаків». Служив на калинівському арсеналі, юристом.24 лютого 2022 року втратив обидві ноги.Відтоді — лікування, реабілітація, протезування, багато ветеранського спорту і продовження служби у Збройних Силах.АрміяІnfоrm розпитала військового про його службу в лавах територіального центру комплектування та соціальної підтримки, роль ветеранського спорту під час реабілітації й надалі, про виховання культури поваги до ветерана в українському суспільстві та особистий запас міцності. Далі — його розповідь.

«24 лютого 2022 року БК вибухнув і… знайшов мене»

Удосвіта 24 лютого 2022 року нас підняли за тривогою. Був ракетний обстріл військової частини, влучання в наш боєкомплект, він вибухнув і… знайшов мене. На жаль. Поранень (легких і важких) зазнали й інші військовослужбовці, були загиблі. Таким був початок моєї війни… І кінець. О 8:30 мене вже евакуювали.Через велику крововтрату зупинялося серце, відмовляла печінка… Було дуже багато супутніх проблем вже після поранення, відмирали тканини на ушкоджених кінцівках. Тиждень чи більше я був у реанімації.Потім півтора року реабілітації по всіх точках нашої країни і не лише. Наприкінці літа 2023 року я повернувся додому з Японії в рідну Вінницю.Скажу, що закордонні країни нічим не кращі за Україну в контексті протезування, може, у дечому й поступаються нам. Так, Японія розвинута країна, та протезування — не їхній коник (усміхається). Але в наших фахівців набагато більше практики та пропозицій.

«Коли забув ціпок у спортзалі — зрозумів, що він мені більше не потрібний»

Якось, вже після повернення в Україну, я вирішив сходити в спортзал. Ходив тоді ще з ціпком, але все ж вирішив відвідати тренажерку. Пішов раз, вдруге… Нормально заходило. Тоді вирішив узяти абонемент. Походив ще місяць і… забув ціпок у спортзалі. Так я зрозумів, що він мені більше не треба.А наприкінці 2023 року був відбір на змагання від Повітряних сил США. Це були перші в моєму житті ветеранські змагання… Далі був відбір на Іnvісtus Gаmеs, Ігри ветеранів, змагання зі стронгмену, багатоборств тощо. Нині дуже багато ветеранських змагань, лиш часу немає їздити на них. У 2024–2025 роках їздив у складі збірної на міжнародні змагання в Іспанію. Торік посів два других і третє місця, цьогоріч — три перших і одне друге.Працював у таких дисциплінах: жим лежачи, поштовх гирі (2 штуки по 24 кг), аіr-байк, жим лежачи на максимум (за одну хвилину 60 кг я витиснув 52 рази).Ветеранський спорт в Україні розвивається дуже стрімко з кожним роком. Кількість ветеранів із пораненнями, на жаль, зростає, вони йдуть у ветеранський спорт, — і це добре, що хлопці не закриваються в собі, не шукають відповідей в алкоголі чи наркотиках. Спорт — це класний спосіб реабілітації, і зараз в Україні стільки ветеранських змагань, що ти за ними просто не встигаєш, хоча хочеться їздити на всі (сміється).

«Мені подобається те, чим нині займаюся»

Після важкого поранення був час, коли я взагалі не розумів, як я маю повернутися до життя: після госпіталю, лікарні, де всі були такі, як я, без кінцівки чи двох, грубо кажучи. Ти звикаєш до цього середовища, і потім складно зрозуміти, як повернутися у світ цивільний. Я повернувся у свій ЖК — і… я був один такий. Яким буде сприйняття суспільства? Чим далі займатися? Кому я ще, крім моїх близьких і побратимів, нах*р треба?..На той момент я міг продовжити службу лише в ТЦК. Мені надійшла пропозиція — я погодився. Відтоді я і служу тут. Дехто з хлопців уже звільнився, а я досі тут. Чому?.. Продовжую на ентузіазмі, можливо. Мені подобається те, чим наразі займаюся. Можливо, це відіграє якусь свою роль також.Почуваюся на своєму місці, коли є користь від того, що я роблю. Мої функціональні обов’язки в цьому й полягають. Доводиться розв’язувати багато паперових питань. Чимало випадків, які треба врегульовувати вручну: наприклад, коли на ВЛК не пов’язали поранення із захистом Батьківщини… У кожному випадку треба комунікувати дуже по-людяному, бо маємо справу із вразливою цільовою аудиторією.Сфера моєї відповідальності — цивільно-військове співробітництво на Вінниччині. Супровід сімей загиблих, полонених і зниклих безвісти військових.

«Усім у всіх структурах до ср*ки, є в тебе нога чи немає — їм треба папірець!»

Я і мої колеги працюємо, з-поміж іншого, і з координацією паперової роботи. І це важливо. Я, наприклад, коли зазнав поранення і оформлював одноразову грошову допомогу, шукав перелік документів… (зітхає). Усім у всіх структурах до ср*ки, є в тебе нога чи немає — їм треба папірець! І доводилося через особисті контакти дізнаватися, де що оформляти і яку довідку куди подавати. Це було важко і печально. Тепер із цим набагато простіше, але бюрократична система нікуди не ділася.Хоча нині в Україні є розвинена мережа ветеранських хабів, де працюють юристи і також займаються ветеранським супроводом.Дуже важко пройти всі кола пекла, щоб, наприклад, отримати компенсацію за житло. Але можливо. І в цьому випадку дуже важливою є особиста впертість. На жаль, створені такі умови.

«Люди у військовій формі стали для українців тригером»

Ветерани відчувають несправедливість, коли стикаються із цивільним світом. Наприклад, приходиш у спортзал — а там накачані здоровані, з групою інвалідності. Чому так? Чому створені нерівні умови для всіх?.. Зайдіть у будь-який торговий центр — море мобілізаційного ресурсу…Люди у військовій формі стали для українців тригером, аналогією червоного полотна для бика. Вони вже всіх військових бояться, я не кажу зараз конкретно про ТЦК. Чому так?.. Бо ніхто не готовий помирати. Ніхто не хоче залишити сім’ю напризволяще.Чимало українців залишилися при своїх інтересах, серед них і я. Але держава не забезпечує на належному рівні тих, хто за неї воював. Люди потрібні тільки до того моменту, поки ми треба. Якщо я звільнюся з ТЦК, то чи знайду собі роботу в цивільному житті?..Ветеран американської армії (не офіцер) отримує 6 тис. доларів пенсії. 4 тис. він отримує від військового організму, в якому проходив службу, і ще 2 тис. йому платить громада, де він проживає. Для них це нормальні гроші з їхньою середньою зарплатою. Ця пенсія для них вагома.Сказати, скільки я отримую цивільної пенсії? 17 500 грн, за поранення. Військову пенсію я не можу собі оформити, бо якщо звільнюся, то не повернуся на службу. Бо, згідно з висновком ВЛК, вважаюся непридатним до військової служби. Але загалом зараз тенденція така, що 2 група інвалідності — це 20 тисяч гривень. Якщо наочно, то це мінус одна кінцівка.Перша група інвалідності — під 30 тисяч гривень. Але з 1 групою не всі люди залишаються працездатними. А якщо є сім’я, діти?

«4-річний сусідський хлопчик, киваючи на мої протези, постійно запитує: „Це ракети?“. Відповідаю: „Так, братан, ракети“»

Як будувати культуру виховання до ветерана?.. Зі школи. Мають проводити соціальну роботу, відповідні уроки.Раніше я дуже різко реагував на увагу до себе з боку цивільних. Пам’ятаю, як сидів у КFС на високому стільчику, пив каву, розгойдував протезом. А поруч сиділа жінка старшого віку і мовчки дивилася на мій протез. Я запитав її: «Що, собі такі хочеш?». Вона відвела погляд.Тепер уже не реагую так. Може, став більш інтегрованим у суспільство. Може, і оточення змінилося. Але зараз переважно діти звертають увагу, можливо, батьки їм не пояснюють. Влітку, наприклад, я ходжу в шортах, бо спека… У моєму дворі один 4-річний хлопчик, киваючи на мої протези, постійно запитує: «Це ракети?». Відповідаю: «Так, братан, ракети» (усміхається).Донька моя також запитувала після поранення, чому в мене такі ноги. Пояснювали, не раз проговорювали це.Підтримка рідних і друзів надважлива… Бо знаю випадки, коли в побратимів набагато легші поранення — і дружина покинула… По-перше, психологічно важко самому усвідомити, що буде далі. А тут ще й від близьких така реакція.Я, до речі, зрозумів, що мене реально може зрозуміти людина з аналогічною проблемою: з однією кінцівкою або взагалі без кінцівок. Наскільки протез може натирати, як із ним у спеку… І побувати в цій шкірі можна лише раз у житті й безповоротно. Тимчасово не вийде.Треба вчитися всього наново: ходити сходинками вгору чи вниз, водити авто…Що для мене буде завершенням війни?.. Очевидного такого відчуття не настане ніколи. В мене загинуло багато побратимів і товаришів. Так, війна може завершитися на папері. Але в душі вона не закінчиться ніколи.Фото Надії Вечорик та з особистого архіву Ярослава Фіногенова

Вдруге — після удару російської армії по рідній Вінниці, по Будинку офіцерів. Добровольця мобілізували до лав 79-ї окремої десантно-штурмової Таврійської бригади. Після важкого поранення, лікування та реабілітації повернувся до виконання бойових завдань, був позаштатним юристом батальйону.Тепер служить у відділі забезпечення Вінницького обласного ТЦК та СП.АрміяІnfоrm розпитала військовослужбовця про бойовий шлях, про те, як цивільні навички застосовує у війську, про поранення, повернення у стрій і продовження служби та мотивацію.

Про БЗВП у Британії

Володимир — правник, йому 36 років. За спиною — 13 років досвіду роботи юристом у міжнародній ІТ-компанії. До широкомасштабного вторгнення чоловік чимало подорожував країнами Європи.У лютому 2022 року вперше прийшов до ТЦК.— Я пройшов ВЛК, але ніхто так і не зателефонував… Вдруге прийшов до ТЦК після російського удару по Будинку офіцерів у Вінниці в липні 2022-го. Сину тоді було 2 роки, колишня дружина працювала в пологовому будинку біля місця удару, вони надавали допомогу пораненим… І я того дня зрозумів, що ну ніяк не захищу свою родину, якщо буду сидіти вдома… Мені батько завжди казав, що ворога треба бити не на своїй землі і в складі ЗСУ. Тому я вдруге прийшов у ТЦК. Під час співбесіди мені запропонували бути медиком — я відмовився. А то якраз було літо, я був у футболці, у ТЦК звернули увагу на мої руки (рельєфні та м’язисті. — Ред.), запитали, чи я спортом займаюся і чи готовий воювати… Я відповів ствердно, тому мені запропонували ДШВ. А це була моя дитяча мрія. Дядько був десантником, був для мене прикладом… Так я і загорівся десантною тематикою, — пригадує Володимир.БЗВП новобранець проходив у Великій Британії. Пригадує: було комфортно.— Шість разів протягом дня ми їли. Тричі — основний прийом (три різні види стейка, наприклад, із різним ступенем просмажування), плюс на полігон привозять чай з молоком, тістечка. Отже, це три основні прийоми їжі і три на кшталт перекусів. У них досить непогані сухпайки, теж звернув увагу.Якщо було дуже спекотно — нас забирали з полігона. Солдата берегли, але за техніку безпеки мізки чайною ложкою виїдали (усміхається). У нас, в умовах бойових дій, вона може не завжди дотримуватися… Чистка зброї — досить ретельна, інструктор з білою серветкою перевіряв. Хоча лише згодом я зрозумів, навіщо це, уже на бойових: у побратима заїло брудний автомат, і він його перезаряджав ногою (сміється). Відпрацьовували також міські бої: протягом п’яти днів на окремому полігоні.

Про бойову роботу і поранення

Володимир каже, що хотів бути розвідником.— Але вони багато ходять, а я ще в Британії відчув, що маю проблеми з колінами, коли довелося чимало походити горами. Тому мій ВОС після БЗВП і 199 НЦ — навідник БТР. Я сам обрав собі цей напрям роботи. Як і сам обрав собі бригаду — 79-ту окрему десантно-штурмову. Прикметно, що у 2022 році в мене завжди був вибір, — говорить військовослужбовець.І вже 9 вересня 2022 року підрозділ працював у районі Курахового. Бригада тоді виконувала завдання в районі Мар’їнки та навколишніх сіл.— Я справді був навідником, працював певний час на БТР, а потім почалися сильні штурми. На одній з позицій були втрати, тому мене зняли з БТР і відправили на виконання бойових завдань на нуль. Я відходив 5 днів на позиції розвідки. Чесно? Подобалося. Ми були вклинені майже на 1,5 км у ворожу оборону. Ширина цього клину — приблизно 100 метрів, — пригадує «Юрист».14 жовтня 2022 року військовослужбовець зазнав поранення — на Покрову. Пригадує, що на Покрову також помер його дідусь, з яким Володимир був дуже близьким.«Юрист» розповідає про той день так:— Зранку ми вийшли на позицію, нас привітали командири по рації… День був важким, ми розуміли, що ввечері щось має статися. Потім почалися інтенсивні обстріли, і по радіостанції поінформували, що до нас в посадку заходять близько 30 осіб. На позиції нас було 7. Ми заздалегідь нормально окопалися. Наступної миті в мене перед обличчям вибухнула РПГ — нас трохи засипало, хоча й мали високий бруствер.Далі десантники почали вести бій, тривав він і в сусідніх окопах. Володимир пригадує, що серед ворогів були і мобілізовані мешканці ТОТ, і кадирівці.— Кадировці були присутні постійно в районі Мар’їнки восени 2022 року. У нас навіть в штабі батальйону була стіна, повністю завішана їхніми трофейними шоломами. Нас пробували закидати гранатами — тому ми відстрілювалися вже навіть по-сомалійськи… Але нам було легше, ми стояли в обороні, ворог навіть почав трохи відступати.І в якийсь момент я загрався, подумав, що перебуваю в тирі — надмірно висунувся з окопу і так вів вогонь. І почув десь справа «Аллах акбар», відчув удар у правий бік і біль. Спочатку дуже дерло в грудях. Але я продовжив вести вогонь — думав, що мені прилетіло по броні, і просто збилося дихання. Але коли закінчилися патрони, і я присів перезарядитися — почалася кровотеча з рота, відчувався блювотний рефлекс. Тоді я зрозумів, що в мене пробиті легені… Крім цього, було поранення ноги і розпорота шкіра живота.Відклав автомат, сів, заплющив очі. І мені перестало бути боляче через те, що були два виходи (наскрізні поранення. — Ред.) у спині і я їх притиснув (курткою, бронею, фліскою), тому вийшла така собі імпровізована пов’язка. Кровотечі зовнішньої не було, лише внутрішня. У мене почалися галюцинації: я побачив обличчя свого сина, який на мене серйозно дивився. І тоді я подумки себе запитав: тобто, як це ти вмираєш? У тебе ж син, Богдан! І тоді я зрозумів, що треба кричати, що я «трьохсотий».Згодом нам оголосили по рації режим «Нора» — ми заховалися, по росіянах відпрацював танк. Далі почалася евакуація. З моменту поранення до евакуації до шпиталю минуло до двох годин. Коли мене доставили в лікарню, медики здивувалися, як я взагалі вижив.

Юридична служба в бойовому підрозділі: чому це важливо

— Під час реабілітації та лікування був випадок: я зняв футболку, син побачив шрам від поранення і запитав: «Ого, тату, в тебе вавка? Що це?». Я відповів, що був на війні і мене вкусив дракон (усміхається). Зараз він вже знає, що це зробили росіяни. І коли вмикає російськомовний ютуб, то я нагадую, що це — теж росіяни, і вони мене хотіли вбити. І йому цього вистачає. Йому 5 років, але деякі моменти я намагаюся йому пояснювати по-дорослому«, — пригадує військовий.Після лікування та реабілітації Володимир продовжив службу у війську — позаштатним юристом батальйону «Фенікс» 79-ї бригади. ВЛК визнала Володимира непридатним до служби в ДШВ, але придатним до військової служби у небойових підрозділах тилового забезпечення, логістики, медичних установах, ТЦК та СП, навчальних центрах тощо.— У 2022 році була проблема, з якою і я сам зіткнувся — проведення службових розслідувань і наказів щодо поранених, загиблих і безвісти зниклих. Вони проводилися, але не в ногу з часом, бо були дуже інтенсивні бойові дії, — просто не встигали. Я довідку про обставини поранення чекав пів року. Це попри те, що в мене юридична освіта і що я всім погрожував, що буду з ними судитися… Одного дня мені зателефонували з мого батальйону і сказали: «Ти якось говорив, що це легко робиться — покажеш як?». Я погодився і повернувся — і вже на другий день по мені працював танк. Бо штаб батальйону був біля лінії бойового зіткнення. Такі-от тонкощі служби в штабі…Це вже була весна 2023-го. Володимир займався тим, що документально проводив усі проблемні розслідування ще з 2022 року.— Почав проводити — і мені вдавалося. Так я став консультувати і контролювати інших заступників командирів рот у цій сфері, комунікувати з управлінням бригади. В якийсь момент ми вийшли на те, що, наприклад, сьогодні військовий зазнав поранення, за 3 дні після цього довідка була в мене на руках, і на 4 день ми цю довідку надсилали поштою (рідним пораненого чи кур’єром у шпиталь). Чотири дні! Бо були на місці і комбат, і його заступник, який відповідає за ці питання, і спромоглися налагодити цю роботу. В нас почала створюватися ціла юридична група, — не приховує фахових радощів від результативної роботи військовий.Відтак, каже він, на рівні батальйону треба до 5 правників, щоб вчасно закривати всі питання з довідками для поранених, загиблих, зниклих безвісти.Крім цього, юридична група займалася також і непопулярними розслідуваннями щодо СЗЧ, відмов від виконання завдань тощо.— Якісна юридична робота у війську — це історія навіть не про права людини, а про обов’язки. Адже є обов’язки особового складу виконувати наказ командира і є обов’язок командира забезпечити своїх підлеглих так, щоб вони якісно виконали своє завдання, — наголошує військовий.Служба позаштатним юристом тривала понад рік, але після цього вирішив перевестися в тил. Було кілька варіантів служби — зупинився на територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки.

«Не приховую, де я служу»

Володимир Очеретний наголошує, що не приховує того факту, що служить у територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки. Ба більше, одного разу навіть довелося це використати для, так би мовити, «профілактики».Адже до демонізації ТЦК Володимир, за його словами, ставиться нейтрально, але доти, доки це «не говорять в обличчя». І переповідає ситуацію, яка сталася в спортзалі:— Коли бачиш серед відвідувачів здорових накачаних хлопців, котрі обговорюють ТЦК в роздягальні, наприклад, то стримати себе дуже важко. І ці обговорення — відповідної тональності. Тому одного разу я був вимушений прийти на тренування у формі ТЦК. Хоча доти ходив лише в цивільному. Мені набридло то все просто слухати. І раптом всі розмови в роздягальні припинилися, а моє обличчя, я так розумію, запам’ятали (усміхається). Бо мені було неприємно чути те, в яких контекстах говорять про ТЦК. Тому вийшла така профілактика, без слів… І вони все зрозуміли, і мені приємно далі ходити на тренування, бо при мені більше ці теми не обговорюються. Я не приховую те, де я служу. Бо це — складова ЗСУ.Армієць наголошує, що важливо приєднуватися до лав Сил оборони України, доки не пізно.— Тікати — не вихід. Окей, зараз ви втечете в Польщу, з Польщі — у Німеччину, з Німеччини — у США… Але де гарантії, що РФ не атакує «ядеркою» Штати? Не треба тікати від проблеми — її треба вирішувати, — міркує співрозмовник.25 найкращих за 2025 рік: найцікавіші репортажі АрміяІnfоrm з передовоїНа запитання, що військового мотивує, Володимир Очеретний відповідає:— Зараз мене щодня мотивує карта DеерStаtе: нагадування про те, що треба більше працювати, зокрема — над своїм фізичним станом, ментальним. Мене мотивує любов до сина. А ще… Мій батько збудував будинок своїми руками; сам клав плитку і варив кований паркан — і що, прийдуть московити і все це знищать?..Для підтримки ментального стану Володимиру, серед іншого, допомагає спорт: тренується тричі на тиждень, полюбляє кардіонавантаження та розтяжку.Після поранення тілу це вкрай необхідно.Фото Надії Вечорик та з особистого архіву Володимира Очеретного

Про свій шлях у лавах Збройних Сил України та епізоди бойової роботи на одному з найгарячіших напрямків фронту АрміяІnfоrm розповів військовослужбовець 155-ї окремої механізованої бригади імені Анни Київської Іван з позивним «Ґрінч».

Різдва не крав, але мружиться хитро

— Такий позивний мені дали тому, що я схожий на персонажа з мультфільму. Побратим з позивним «Салют» якось побачив, як я посміхаюся, коли щось задумую, і каже: «О, я знаю, хто ти! Ти Ґрінч, який украв Різдво!». Так воно до мене і причепилося, — посміхається військовий.У цивільному житті Івану довелося працювати як за фахом інженера-електроніка, так і поваром в елітних ресторанах. Здобуті освіта і досвід роботи стали в пригоді й у Збройних Силах — тепер він і засоби РЕБ може налаштувати, і смачний обід приготувати для побратимів.— До Збройних Сил потрапив типовим шляхом — через мобілізацію. Спочатку БЗВП, потім розподіл. Нас відбирали вже на полігоні — приїхали рекрутери, спитали, хто я за професією. Коли дізналися, що інженер-електронік, то відразу запропонували в РЕБ, — розповідає «Ґрінч».Особливої підготовки Іванові не знадобилося — наявних знань було більш ніж достатньо, щоб розуміти, як працюють засоби РЕБ та як саме їх налаштовувати та обслуговувати. Звісно, додає він, що всього знати неможливо, однак за мінімального бажання освоїти все необхідне можна навіть без базової цивільної освіти.— Маючи базову освіту, включитися мені було зовсім не важко. Треба просто було банально зрозуміти, як воно працює. А працює воно як будь-яка техніка. Навіть ви, без підготовки, якби вам детально пояснили, то впоралися б, — переконує військовий.

Новий рік зустрів у Покровську

— Уже в середині листопада минулого року був у 155-й бригаді. Потім поїхали на Покровськ — і тут уже починали бойовий шлях. Власне, Новий 2025-й рік ми з хлопцями зустріли в Покровську — виїхали проти ночі на позиції й о 24:00, ще не доїхавши до стели, вступили у 2025-й, — пригадує «Ґрінч».Під стелою Іван має на увазі знаменитий напис з назвою міста на в’їзді до Покровська. Бійці навіть хотіли сфотографуватися на тлі жовто-синіх літер рівно опівночі, однак зупинятися вже тоді було надто небезпечно. До того ж почав сипати сніг, тож зробити світлину на пам’ять все одно не вдалося б.— Коли заїхали в Покровськ, темрява була така, що хоч в око стрель — нічого не видно. Але впоралися, знайшли точку, розгорнули обладнання, почали працювати. Тоді, перші місяці 2025 року, ми ще могли більш-менш нормально ходити по місту. Ну пролетять одна-дві «ефпівішки» — то були дрібниці, — каже він.Вже тоді почали з’являтися ворожі дрони на оптоволокні, розповідає військовий, однак їх було легко почути і вчасно сховатися. Ба більше, навіть коли ворог помічав десь українського бійця, то не полював за ним спеціально, бажаючи завдати удару по техніці чи укриттю.— FРV-дрони на оптоволокні повільні й гучні, ми їх чули. Хто хоч раз чув, як вони летять, ні з чим не сплутає. Але такого, щоб як зараз, коли голову висунути не можна, — такого тоді не було. Вони більше за технікою полювали, а не за нами, — пригадує Іван.

Якщо «зрисують» і «випасуть» — то тільки тікати

Ситуація змінилася приблизно з травня 2025 року, коли окупанти почали не лише різати логістику та вишукувати укриття українських захисників, але й влаштовувати сафарі за окремими бійцями.— Ще навесні все було нормально, можна було відносно спокійно заїхати і містом пересуватися. А вже з літа почалося: як не звичайна FРV, то на оптоволокні, як не ствольною артою накриють — то з РСЗВ. Якщо «зрисують» місце базування — треба було відразу переміщуватися, бо битимуть, доки не зруйнують, — розповідає «Ґрінч».Під час одного з таких випадків боєць сам потрапив під удар FРV, який вистежив будівлю із засобами РЕБ і зрештою спалив її, кілька разів ударивши дронами. Далі ворог спробував вполювати також і самих бійців.— Нас мали забирати, я побіг у гараж до машини — а там спущене колесо. Дістав запаску, домкрат. Почав міняти і чую — «ефпівішка» робить коло над гаражем, потім друге коло і відлітає, щоб залетіти всередину. Ледве встиг тоді вискочити перед вибухом. Біг кущами до хлопців так, як ніколи раніше не бігав, — згадує Іван.Тоді всі відбулися частково втраченою технікою і вийшли неушкодженими. Це головне, наголошує боєць, адже будь-яку машинерію можна замінити, людське ж життя повернути неможливо.

Діру в даху «прогризли» мультитулами

Однак поряд із небезпечними і навіть трагічними історіями траплялися в ребівців у Покровську також і комічні випадки. Якось облаштовувати позицію довелося винятково підручними засобами, і для того, щоб пропиляти отвір у капітальному даху, довелося використати звичайні мультитули.— Коли вперше заїхали на позицію, то досвіду бракувало — не взяли потрібний інструмент. Це тепер ми вже досвідчені, все возимо із собою. А тоді з інструментів були лише мультитули. Й ось тими мультитулами з малюсінькими ножами та пилочками побратими «прогризли» діру в даху і встановили засіб, — сміється «Ґрінч».Однак після посмішки відразу серйознішає та пояснює, що від успішного встановлення засобу залежало життя піхотинців, яких потрібно було будь-що вчасно прикрити від ворожих дронів. І там уже не те що мультитулами — нігтями треба було продиратися крізь дах, аби тільки виконати завдання вчасно.— Той випадок нас багато чого навчив. Тепер ми завчасно все плануємо і виїжджаємо на завдання з усім необхідним, щоб буквально за півтори, максимум дві години повністю розгорнути всі засоби. Стараємося якнайшвидше, бо інших варіантів немає — все бігом, — пояснює військовий.Ребівець зауважує, що дуже багато залежить від ретельної розвідки та грамотного планування — якщо все зробити як слід, то можна і за годину все облаштувати. Коли кожен чітко знає свою роль і послідовність дій — усе вдається якнайкраще.За нинішніх умов дронової війни та засилля ворожих FРV на передовій від злагодженої якісної роботи засобів РЕБ залежить надзвичайно багато. Тож «Ґрінч» разом із побратимами несе бойове чергування не зважаючи на свята — і на Різдво, і на Новий рік.Фото автора

Однак агресор жорстко прорахувався, бо створений роспропагандою образ українця-тюхтія виявився наскрізь фальшивим — окупанти зіткнулися з українцями-воїнами, які відродили мілітарний дух славетного козацтва.Майор Олег з позивним «Студент», який після контузії та поранення служить на посаді начальника групи психологічної підтримки персоналу Дніпровського районного ТЦК та СП Дніпропетровської області, розповів АрміяІnfоrm про це та свій бойовий шлях.

Повістка для доцента університету

Майор Збройних Сил України Олег з позивним «Студент» із Дніпра в цивільному житті є фаховим істориком. Кандидат історичних наук і доцент Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара, він двічі мав змогу отримати офіційне бронювання і двічі свідомо відмовився від такої змоги, обравши стати до лав Сил оборони.— Я 1973 року народження, народився в місті Дніпро, вчився на історичному факультеті Дніпровського національного університету. З 1995 року став викладачем, потім доцентом кафедри історії України цього навчального закладу.Також працював у міських структурах міста Дніпро, пов’язаних з історією. А перед «широкомасштабкою», окрім посади в університеті, був також співробітником Музею історії Дніпра, — розповідає військовий.Коли прийшла мобілізаційна повістка, Олег не вагався. Спершу він став до лав ЗСУ на початку російської агресії далекого 2014 року, вдруге — після початку широкомасштабного вторгнення 2022 року.— Повістку отримав 20 березня 2014 року. Коли отримуєш такий документ, то ставиш собі питання, чи готовий прийняти рішення і чи зможеш потім дивитися на себе в дзеркало, ось і все. І, відповідно до цього, реагуєш на повістку.Тоді, у 2014 році, я був мобілізований до 93-ї бригади, яка тепер має почесну назву «Холодний Яр», воював у піхоті. Це був напрямок Карлівки, Авдіївки, Пісків. Під Пісками дістав контузію та осколкове поранення, був визнаний обмежено придатним і 2015 року демобілізувався, — пригадує він.Відтак Олег повернувся до цивільного життя й улюбленої професії. Другої повістки не було — зранку 24 лютого 2022 року він вже був на призовному пункті. Тоді визнаному обмежено придатним науковцю та викладачеві з бойовим досвідом запропонували посаду в ТЦК та СП, які в умовах великої війни гостро потребували доукомплектації кваліфікованими військовослужбовцями.

«Студент» — продовження козацької традиції

Під час служби в бойовій частині у 2014‒2015 роках Олег отримав позивний «Студент», який був відсилкою до його викладацької роботи в університеті. Як фахівець з історії козацтва, він пояснює вибір на користь такого найменування давньою традицією українського війська називати побратимів жартівливими прізвиськами.— Нині я служу в тиловій структурі, а в тилу позивних немає. А тоді мені дали позивний «Студент» — це стало продовженням козацької традиції по-доброму жартувати над побратимами. Наприклад, якщо ти високий, то будеш «Манюня».Зі мною служив хлопець під два метри зростом, майстер рукопашного бою, так от він мав позивний «Гном». Я ж, як доцент і викладач, став «Студентом», — усміхається офіцер.Він зауважує, що подібні прояви стихійного відродження козацьких традицій він підмічав дуже часто. Для фахівця-історика така тяглість була очевидною, натомість побратими зазвичай навіть не задумувалися над цим. Так дух козацтва жив серед українців навіть тоді, коли вони цього не усвідомлювали.

73 тисячі гривень у файлику на столі

Одним із найяскравіших епізодів, який засвідчив побутування козацьких звичаїв серед українських військових, стала історія про забуті на столі 73 тисячі гривень у файлику. Розповідь офіцера про це надзвичайно емоційна:— Цікаво спостерігати такі моменти, коли минуле проступає в сучасному. Одного разу, коли ми стояли під Авдіївкою, трапилась історія, яка мені дуже нагадала традиції запорожців.Наші фінансисти приїхали до нас прямо на позиції й видали бійцям кошти. Але що нам робити з грошима посеред степу?Хлопці запропонували відрядити гінця до Красноармійська — тепер це Покровськ, щоб переказати гроші сім’ям. Звернулися з проханням до мене як до офіцера, щоб я організував цей процес — зібрав гроші, уклав список та відправив бійця із завданням.У файлику зібрали 73 тисячі гривень, написали список з усіма даними. Саме в цей момент почався обстріл, і файлик забули на столі. Обстріл закінчився, минуло кілька годин — і тільки тоді я згадав про ті гроші.Скажу чесно, що волосся в мене стало дибки, бо 73 тисячі це і зараз великі гроші, а тоді це взагалі була величезна сума. Приходжу — а файлик як лежав, так і лежить. Перерахував — усе на місці, нічого не зникло.Мені це дуже нагадало описи Дмитра Яворницького про те, що на Січі можна було загубити чи просто залишити будь-де гаманець з грошима, а потім через довгий час повернутися, і він лежав би на місці, бо ніхто не смів зачепити чуже.

Під обстріли як на роботу

Під час АТО бойова робота підрозділу, в якому служив Олег, зводилась переважно до оборони. Регулярно відбувався обмін вогневими ударами з противником, час від часу доводилось відбивати ворожі штурми з боку тих, кого тоді називали «сєпарами».По факту ж проти Сил оборони України вже тоді діяли комбатанти з росії, зокрема кадрові військові, які приховували свою належність до збройних сил російської федерації, а також їхні місцеві посіпаки-колаборанти.— Тривала звичайна піхотна робота, я брав участь тільки в оборонних боях. Ми відбивали атаки , за день відбувалось один-два обстріли. Один з обстрілів обов’язково під вечір.Доходило до того, що хлопці приходили відбувати штурми та під обстріли як на роботу. Кілька з них познайомилися з дівчатами із сусіднього містечка, і час від часу зверталися з проханням відпустити їх на побачення.При цьому вони завжди поверталися до звичного часу активізації ворога. О 21-й починався обмін ударами, й уже о 20:00 усі ті, хто отримував дозвіл кудись відлучитися, вже були на місці, — розповідає військовий.Під час одного з таких обстрілів «Студент» дістав контузію та поранення. Якби не захист, каже він, то міг загинути, адже уламок влучив у шолом буквально на два пальці від вуха.— Тож завжди треба носити каску. Не носив би каску — то зараз я б з вами не розмовляв. Перша думка, яка тоді була, коли отямився після знепритомнення: «Нарешті висплюся», — каже офіцер.

Війна відродила мілітарний дух українців

Як фаховий історик, науковець і викладач, майор «Студент» розмірковує над природою нинішньої агресивної війни російської федерації проти України.— Тривалий час українці жили в російському та радянському ідеологічному пропагандистському полі, яке створювала спочатку російська імперія, а потім радянський союз. Нам була відведена певна ніша та роль милих туземців із цікавими піснями, танцями та кулінарією, але без права на політичну ідентичність і власну державність.Згадаймо, яким є українець у традиційному російському та радянському гуморі: це хитрий, але наївний та лагідний, недалекий чоловік, який у всьому поступається розумнішому й освіченішому росіянину і має постійно слухати його порад. Згадати б хоча б сценічні образи Тарапуньки та Штепселя чи дуету «Кролики».Персонаж, який представляв там українця, був вайлуватим і не надто кмітливим, говорив якимось суржиком. Натомість персонаж росіянина завжди був підкреслено освіченим з абсолютно правильною вимовою та поставою.Ще одна особливість російського та радянського погляду на українців, який вони накидали нам через свій «культурний» вплив, — це створення для українців образу винятково мирних орачів-хліборобів, які не вміють воювати і завжди мусять підкорятися тим, хто ними править.Це призвело до того, що мілітарна складова українських духу та свідомості занепадала, сприймалась як щось чужорідне та маргінальне. Багато хто з українців починав вірити цьому створеному росіянами образу, але найгіршою пасткою для росіян стало те, що вони теж повірили в той образ дурнуватого «хохла», який самі ж і створили.Але вже 2014-й та особливо 2022 рік показали, що погляд на українців як на беззахисну націю абсолютно не відповідає дійсності. Мілітарна складова українського дуже потужно відродилася, й українці переконливо довели, що Збройні Сили України — одна із найсильніших армій на планеті.

Проблеми України з мобілізацією не є унікальними

Ще один напрям міркувань фахового історика на посаді начальника групи психологічної підтримки персоналу ТЦК та СП — питання мобілізації до Збройних Сил України.— Як воєнний історик можу сказати, що ті проблеми з мобілізацією, з якими стикається нині Україна, не є унікальними. З ними мали справу чимало держав, які мусили вести великі війни.У будь-якому суспільстві є певний відсоток людей, які першими підуть боронити країну. Є також невелика частка, яка не буде воювати в жодному разі — вони краще погодяться на окупацію чи сядуть у в’язницю. І є переважна більшість громадян, які погодяться на мобілізацію в разі, якщо держава створить відповідні умови, причому як позитивно-стимулюючі, так і нормативно-обмежувальні.Наразі ТЦК та СП — це структура, через яку до Збройних Сил потрапляє переважна більшість особового складу. Відповідно, саме через ТЦК та СП людина йде зі свого звичного цивільного життя і потрапляє до війська, де є тверді правила, які не можна порушувати, і є небезпека загинути під час бойових дій.Звісно, це може не подобатися, бо більшість не готова відмовитися від звичного життя. Поширена думка така — нехай хтось інший захищає країну, а я не народжений для війни. А виявляється, що за законом і ти також повинен виконувати цю роботу. І тоді та структура, яка нагадує про цей обов’язок, може сприйматися частиною людей в негативному світлі.Додатково цим користується ворожа пропаганда, яка починає демонізувати ТЦК та СП, щоб зірвати мобілізацію. Для росії кампанія проти військовослужбовців ЗСУ, які служать у ТЦК та СП, — це один з головних засобів здобуття перемоги над Україною. Бо якщо Сили оборони не отримуватимуть поповнення, агресор виграє.Тому не можна вестися на ворожу пропаганду, необхідно виконувати свій громадянський обов’язок. Якщо шлях мобілізації через ТЦК та СП комусь не подобається, то є рекрутингові центри, є можливість звернення безпосередньо до військових частин. Це дає змогу вибудувати власну траєкторію руху до Збройних Сил України чи, ширше, Сил оборони України.Фото з особистого архіву героя

Стриманий, ввічливий, акуратний військовослужбовець, він абсолютно не відповідає своєму позивному і посміхається, пояснюючи:— Це тому, що по-хамськи ми ставимося лише до ворогів, які вдерлися на нашу землю, коли їх ніхто сюди не кликав.Про свій бойовий шлях та переваги новітньої української САУ «Богдана» перед радянськими «самоходками» Василь розповів АрміяІnfоrm.

З будівельника — в артилеристи

До Збройних Сил Василь пішов добровольцем на самісінькому початку широкомасштабного вторгнення у березні 2022 року.— Йшли мої знайомі, йшли мої друзі. Тому я теж сказав своїм близьким і рідним, що не можу сидіти вдома і просто чекати, що станеться з нашою державою, — пригадує він.Рішення було незмінним, попри те, що в цивільному житті чоловік був будівельником і не мав жодного стосунку до війська, навіть не служив строкову службу.— У той час, коли мав служити, я потрапив в аварію, мав пройти лікування. Час минув, і мене вже не призивали, — пояснює військовий.Знання, уміння й досвід будівельника, а також здатність швидко та якісно опановувати все нове стали Василеві у пригоді — за час служби він встиг освоїти радянську протитанкову гармату «Рапіра», чеську РСЗВ Vаmріrе та, зрештою, українську САУ «Богдана».— Вчилися всього максимально швидко, тому що ворог не чекав. У мене є така характерна риса — я дуже швидко все запам’ятовую. Для мене навчатися нового не є проблемою. «Рапіру», наприклад, я освоїв за чотири дні і виконував обов’язки командира гармати, — каже артилерист.

«Богданісти» б’ють своєю «снайперкою» точно в яблучко

На САУ «Богдана» Василь перейшов 2024 року, вже маючи за плечима значний досвід бойової роботи на ствольній артилерії та РСЗВ.— На той час ми всі вже були професіоналами. Я не пішов спочатку ні на посаду командира гармати, ні навідником, а став топогеодезистом, адже топогеодезію знаю досконально, — розповідає військовий.У лютому 2025 року артилерист прийняв командування гарматою і відтоді воює на САУ «Богдана». Українською зброєю військовий дуже задоволений і схвально відгукується про влучність гармати та прохідність її колісної бази.— У нас «Богдани» на базі «Татри» можуть проїхати практично всюди, де тільки можна і треба. Машина взагалі дуже хороша, якісна. Дуже сильно вона мені подобається, — каже артилерист.Ще більш задоволений він влучністю гармати, яку, подібно до багатьох колег, порівнює з великою снайперською гвинтівкою.— Вона в роботі себе показала дуже добре. Це наша снайперська гвинтівка. У нас була ситуація, коли ми п’ять снарядів один за одним поклали точно в ціль. Розліт там був метрів 5 чи може максимум 7. Для далекобійної гармати це те саме, що «снайперкою» в яблучко, — згадує він про один з епізодів бойової роботи.

«Богдани» ховаються на видноті

Подібних епізодів військовий пригадує кілька — бити доводилося і по скупченнях ворожої піхоти, і по укриттях росіян в лісосмугах та будинках, і по колонах російських мотоциклістів, які намагалися йти на штурм.— Одного разу в районі Яблунівки на Покровському напрямку два снаряди поклали чітко в укриття, де аеророзвідка нарахувала 12 російських солдатів. Думаю, там уже після першого цілих не лишилося, а другим ми все остаточно зрівняли із землею і дуже допомогли нашим піхотинцям, які були там всього за 70 метрів від ворога, — розповідає Василь.Під час ще одного епізоду був наказ відпрацювати по російських мотоциклістах, які намагалися висунутися на штурм позицій Сил оборони.— Вони тоді їхали на штурм на мотоциклах, і наша розвідка «зрисувала» їх ще на підступах. Це теж був Покровський напрямок. Комбат дав команду до бою, ми виїхали, розклали машину — і поклали в бліндаж, де ці мотоциклісти пробували ховатися, п’ять снарядів навіть без коригування, — згадує артилерист подробиці бойового епізоду, коли «богданісти» точно в ціль поклали 5 снарядів один за одним.Нині, пояснює військовий, працювати доводиться з ретельно замаскованих закритих позицій, бо противник постійно веде аеророзвідку і масово застосовує FРV-дрони-камікадзе. Так само, додає він, змушений діяти і ворог, адже з українського боку на російські гармати теж невпинно полюють.— Тепер ми працюємо переважно із закритих позицій. Це може бути посадка або з лісу. Машина має бути добре замаскована, щоб її неможливо було побачити з неба. Перед тим і після того, як ми відстрілялися, те місце, де стоїть «Богдана», нічим не відрізняється від навколишнього ландшафту — ховаємося на видноті, — пояснює артилерист.Фото з особистого архіву героя

Чоловік був неймовірним патріотом, тому на початку АТО став у армійський стрій 17-го мотопіхотного батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади, воював кілька років. Також тривалий час служив молодшим інспектором 1 категорії відділу охорони Херсонського СІЗО і в інших установах ДКВС.А в серпні 2022-го — знову мобілізувався в той же батальйон, де набув бойового досвіду. Брав участь у захисті рідної області. Загинув під час виконання бойового завдання 8 жовтня того ж року в селищі Давидів Брід на Бериславщині. Йому було лише 40 років. Лише у грудні 2023-го молодшого сержанта Дащенка з почестями поховали.

Втеча з окупації: шлях крізь 32 ворожі блокпости, спалені авто і трупи вбитих українців

Наш герой — родом зі Скадовська. У школі полюбляв точні науки — це згодилося, коли воював навідником у період АТО, а згодом і у велику війну.— Він добивався мене довго — кілька років. Вирощував кохання дбайливо, немов примхливий український рис. Ми одружилися, в Олешках мали будинок і бізнес, — оповідає дружина Дащенка Тетяна Вікторівна, яка нині живе в Одесі з двома синами — 14-літнім Олексієм і 4-річним Іллею.Пані Тетяна, крім того, що медик, є досвідченим кінологом. До окупації родина зареєструвала розплідник на 32 собаки — хаскі, джек-рассел-тер’єр, чихуахуа, самоїдська собака, біглі. Щеплення, догляд, вітаміни, кращі корми, дотримання стандартів родоводу. Турбот виникало безмір. Це — справа життя подружжя, що понад 10 років мотивувало розвиватися. Жінка каже, що Олег дуже допомагав: одна не впоралася б. Вольєри з металу зварив сам, постійно стежив за газоном, вигул псів — теж за ним. Ці виплекані щоденною працею здобутки так не хотілося віддавати на поталу окупанту…Коли почалося повномасштабне вторгнення, Олег Вікторович був саме в СІЗО, на іншому березі Дніпра. 23 лютого пішов на добове чергування й не встиг змінитися, як росіяни перли колонами. У нього вдома в Олешках лежали нагороди з АТО/ООС, грамоти і армійський однострій…— Олег подзвонив і наказав: «Таню, скидай усе в септик!». Поволі згадував, що й де лежить, я те все брала, руки тряслися, але виконувала. У голові пульсувало: «Не дай Боже обшук, нам буде непереливки! А діти ж удома, Господи!..» Персонал з установи не випускали, змушували йти на співпрацю з окупаційною адміністрацією. Психологічно тиснули, зібрали в одну кімнату і без упину полоскали мозки пропагандою. Так ми опинилися по різні береги Дніпра. На п’ятий день тієї епопеї він зміг утекти, знаючи лазівки. Неподалік Дніпровського базару жив його друг. Олег зняв у нього кімнату. Коли все вдалося, подзвонив: «Я вже в Дмитра!» — згадує Тетяна Дащенко.Дащенки ретельно планували виїзд на підконтрольний Україні терен, бо атовці були у списках рашистів. Якось Тетянин батько перевіз її через Дніпро в Херсон. Там вони з Олегом чекали тиждень на перевізника…— Поки їхали, зупиняли на 32 блокпостах росіяни. Нас урятував менший син Ілля, якому йшов другий рік. Була спека, малий так вередував, що міг викликати жалість навіть в окупантів. Перевіряли побіжно, і за добу вже були в Дніпрі. Дорогою бачили жахіття: всюди розстріляні автівки, трупи убитих людей. У Дніпрі за заощадження, які вдалося вивезти, придбали будинок, — сподівалися, що вивеземо розплідник. Даремно: справа життя і тварини лишилися в окупації, — щемливо згадує цю сумну історію співрозмовниця.

Пішов у крамницю, а насправді збирався на війну

— Двічі проводжала на війну Олега. Щораз не відпускала, але він був упертим і хитрим… 2015 рік, чергую в лікарні «швидкої». Він телефонує: «Я вже у військкоматі, йду воювати!». Спеціально обрав цей день, щоб не зупинила його! Не розмовляли місяць: я була обурена і засмучена. Тоді в нас уже був 4-літній син Олексій, який постійно запитував, де тато. Чоловік надсилав малому смаколики, всілякі «фронтові дарунки» — він дуже їх чекав! Якось був у відпустці і вже збирався вертатися на фронт, як син поклав йому в рюкзак дитяче піаніно: щоб тато зіграв на Донбасі для нього. І Олег виконав прохання, записав відео, ще й наспівував щось. Син часто переглядав ролик з татом і дитячим піаніно, — розповідає дружина Дащенка.Щойно перебрався в Дніпро, як Олегу Вікторовичу командир 1-ї мінометної батареї 17-го мотопіхотного батальйону штаб-сержант Бандурченко «Кипарис» запропонував узятися за знайому справу. Всі пам’ятали точні і безпомилкові розрахунки «Гуцула» — саме такий позивний він мав з АТО. Поки після втечі з окупації готували документи в ТЦК та СП, Олег сидів на кухні й вручну обчислював «на папірці» необхідні для побратимів на передовій дані.— Схитрував Олег і вдруге, на великій війні. Сказав, що йде у крамницю. Насправді ж сидів у військкоматі із сумкою і документами… «Я тобі все залишив — банківську картку також!» — був один з його «залізних» аргументів, — перебирає в пам’яті спогади пані Тетяна.

Був кращим обчислювачем Сухопутних військ 2017 року

— Хлопці «Кипариса» у 2017-му на Урзуфському полігоні вибороли першість за звання кращої мінометної батареї Сухопутних військ, а «Гуцул» на додачу заробив відзнаку «Кращий обчислювач Сухопутних військ». На фронті теж мали успіхи: навчилися влучно стріляти, копати, маскуватися, будувати потужні позиції. Дащенко майстерно працював як з електронними засобами обчислення стрільби, так і механічними. Якось на Донеччині почали відмовляти наші гаджети, що тоді були менш досконалі. Олег годинами займався балістичними обчисленнями вручну для «Молотів», — розповідає про побратима Роман Лях «Радист».Олег Дащенко багато займався спортом за змоги. Мав чудову фізичну кондицію. Деколи за вечір, з перервами на різну необхідну діяльність, на брусах-турніках міг дві години займатися. Тренувався і на пульті керування вогнем, словом, намагався повсякчас бути в бойовому тонусі.— Почалася повномасштабка. Олег вернувся до «Кипариса», а я став десантником — мрія юності. Тепер у пам’ять про неї — титанові імпланти в шиї… Із Дащенком обмінювалися досвідом, приладами, лайфгаками. Командир батареї працював більше як адміністратор, бо «Гуцул» вирішення низки питань брав на себе, — завершує спогади Роман Лях.

Жіноча інтуїція та небайдужість перемогла чиюсь недбалість

— Востаннє ми спілкувалися 7 жовтня 2022-го о 23:00. Батарея стояла в Давидовому Броді. Наступного ранку підірвали Керченський міст, я кинулася набирати Олега, аби обговорити радісну новину. Він не відповів. Телефоную Бандурченку — теж мовчить. Звертаюся до медика батареї Юлії. Вона і каже: «Не можу це говорити, краще напишу». І у віконці повідомлень приходить перепост від побратима, де він радиться, як мені розповісти, що «Гуцула» і ще 10 бійців накрило ракетою у бліндажі й у них немає шансів… Їх викопували 12 днів, бо рухнули бетонні перекриття, а кран не могли залучити через тривалі обстріли. Я теж хотіла туди поїхати відкопувати. Усе сподівалася, що є щілинка, і Олег завдяки їй дихає, — згадує найжахливіший період життя пані Тетяна.Поступово витягали останки воїнів. Тетяні син «Кипариса» сказав, що знайшли батька. Згодом сповістили, що відкопали і її Олега. Було важко це чути, бо зруйнувалися останні надії. Згодом приходить фото з моргу Дніпра — на нозі людини бирка з прізвищем «Дащенко»…— Але я чітко зрозуміла: то не він! На світлині поміж зубами виднілася велика щілина, якої Олег зроду не мав. Пізніше довідалися: це Євген Турянський. Я знайшла його дружину Вікторію у фейсбуку. Вона впізнала свого Женю, забрала й поховала коханого, дякувала за уважність. А я чекала результати ДНК-дослідження фрагментів під підписом «Невідомий». Якраз у річницю зникнення Олега слідчий повідомив: результати експертизи підтверджують належність тих частин тіла моєму чоловіку. Те, що змогли знайти, ми і ховали… — завершує розповідь про Героя його дружина.Геннадій Карпюк

Хай навіть тобі випало стримувати російську орду, що пре на Київ, не рахуючись із втратами. Хай навіть хвилі Чорного моря розкололи твій човен навпіл, і ти опинився серед шалених хвиль за десятки кілометрів від берега.Відчувши поклик, що звучить десь у глибині серця, воїн невідступно йде до своєї мети, адже від його рішучості та відданості своїй справі можуть залежати не лише життя побратимів, а й доля цілого народу.Саме такий шлях і обрав для себе «Тюр» — командир інженерно-саперного підрозділу «Ковалі Любарта» 20-ї бригади «Любарт» 1-го корпусу НГУ «Азов».

«Було багато трупів ворога. Параду в Києві в нього не було…»

Свій позивний «Тюр» обрав на честь бога війни, честі та провісника перемоги з давньоскандинавської міфології.— Частину першого року війни я проводив на морі і відчував себе як справжній вікінг. Тому що так само як козаки, вікінги — це спосіб життя. Ще задовго до повномасштабного вторгнення я вже зробив свій вибір, ставши на цей шлях, шлях воїна, — ділиться український офіцер.А перші кроки в цьому напрямі наш герой зробив ще в юності. Як згадує «Тюр», все почалося зі спорту та фанатського руху.— Коли почався Майдан, однією з рушійних сил там були саме ультрас, які потім стали першими добровольцями, стали першими топовими підрозділами, які виконували бойові завдання на Сході. У той час мені було 14–15 років. Я займався спортом, ходив у волонтерський центр. Все починалося з того, що ми просто плели сітки, допомагали військовим, чим могли. Водночас відвідував різні спортивні секції і військові вишколи, — згадує «Тюр».Після цього майбутній воїн якийсь час жив за кордоном, проте врешті вирішив повернутися, оскільки вже тоді відчував наближення бурі.— Навчався в Польщі, але зрозумів, що це не моє. Я хотів жити у себе в державі. Тож повернувся, і через якийсь час пішов на службу. Я знав, що треба готуватися, знав, що рано чи пізно почнеться масштабна війна. І за день до широкомасштабки я якраз був на навчаннях. Служив у підрозділі, який базувався в Києві, тож перебував саме там, коли зустрів ворога. Працювали в групі спеціального призначення, розміновували, заміновували певні ділянки, — розповів боєць.Перші свої завдання «Тюр» виконував у районі села Мощун Бучанського району, де українським захисникам довелося стримувати навалу російських загарбників, що вперто сунули на Київ, впевнені у своїй швидкій перемозі.— Там проводили контрдиверсійні дії, розвідувальну роботу. Дуже багато підрозділів було насправді в Мощуні. І ССО, і підрозділи ГУР… По суті, всі робили роботу злагоджено. Були, звичайно, проблеми у взаємодії, тому що, самі розумієте, дуже багато підрозділів на одному напрямку. Тому, наприклад, зараз і створили корпуси, щоб спростити систему взаємодії. А тоді все було доволі хаотично, проте зі своїми завданнями всі успішно впорались. Було багато трупів ворога. Наші групи за час виконання завдань нікого не втратили, — зазначає «Тюр».Як виявилося, самовпевненість противника зіграла з ним злий жарт, оскільки росіяни виявилися не готовими до такого запеклого спротиву з боку вмотивованих українських бійців.— Вони (ворог — ред.) розраховували зовсім на інший сценарій, і вони вже готувалися до параду в Києві, але параду в Києві в підсумку не було. Тому що народ згуртувався, і велика кількість добровольців ринула до лав Сил оборони. Багато людей почали допомагати на всіх рівнях і згуртувалися в один кулак, який дав відсіч одній з найчисленніших армій світу. Згуртованість народу — це найголовніше, — констатує український захисник.

«Човен розколовся майже навпіл. До берега залишалося 20 кілометрів»

Як виявилося, вищезгадані події були лише прологом до багаторічної невтомної боротьби. З того часу «Тюру» довелося попрацювати на багатьох ділянках фронту. Було і визволення Херсона, і висадка на Лівобережжі, і численні сутички з ворожими силами на Запоріжжі, проте найяскравіше у його пам’яті закарбувалися десантні операції на острові Зміїний.— На той момент я вже змінив підрозділ і перебрався на моря. Моє завдання було провести розмінування, завести групу, провести зачистку, закріпитися, зняти російський прапор. Була дуже велика мотивація. Ми пересувалися на човнах. Не гелікоптерами, а на звичайних човнах, типу рибальських. Це був унікальний для мене досвід, тому що я на морі ніколи не працював, і навіть не плавав на човнах у морі. Я вже мовчу про виконання якихось бойових завдань з висадкою. Для мене це було щось нове, — каже «Тюр».Завдяки нашим бійцям на Зміїному знову замайорів український прапор. Проте під час одного з наступних завдань вони помітили, що синьо-жовтий стяг пошкоджено негодою, і просто не змогли цього так залишити.— Ми його змінили через певний час. То було вже ближче до осені. Тому що постійні вітри на морі, і він псується. Ми якраз там виходили на ще одне завдання. Повісили новий прапор, а старий тепер у моєму місті, тому що в нього є своя історія. Я підписав його разом зі своїми побратимами і подарував місту, — зазначає боєць.httрs://аrmyіnfоrm.соm.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2025/12/vіdео-1.mр4Згадуючи про своє перебування на Зміїному, «Тюр» зазначає, що йому особливо запам’яталися мешканці острова, зокрема чорне кошеня, яке хлопці забрали звідти та передали під опіку командира.— Просто там було багато котів, але був один, який наймолодший, найменшенький. І там ще, насправді, не тільки коти були, там ще і півні бігали, і кури бігали. Я не знаю, звідки вони взялися. Ми постійно, як були на завданнях, то підгодовували їх, — ділиться він своїми спогадами.Утім, далеко не все під час цих операцій було так райдужно, адже одного разу наш герой потрапив разом зі своїми бійцями у справжню халепу.— Звичайне було завдання, власне, як і низка інших. Просто ми потрапили у дуже серйозний шторм. У чорному морі хвилі йдуть доволі хаотично, одна більша, друга менша… Ми повертались після завдання і в нас почало тонути судно. Човен розколовся майже навпіл. У нас була надувна шлюпка, тому ми перебралися на неї, коли зрозуміли, що вже тонемо. До берега залишалося 20 кілометрів. Пересіли в шлюпку, забрали все необхідне, особисту зброю, і понад дві доби залишалися у відкритому морі, — згадує «Тюр».Зрештою, через брак їжі бійцям довелося розкрити російські сухпаї, які вони взяли як сувеніри для волонтерів, проте найбільшою проблемою для них виявився дефіцит питної води.httрs://аrmyіnfоrm.соm.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2025/12/vіdео2.mр4— Спочатку навіть була думка в командування, що ми загинули. Але дивом ми все ж зуміли вийти на зв’язок. Ми скористалися димами, це помітив вертоліт, і через певний час нас нарешті забрали. Ми на той час були вже кілометрів 70 від берега, — додає військовий.

«Є різноманітні технології. Нехай це буде для ворога сюрпризом»

Розмірковуючи про те, як за останні чотири роки з початку широкомасштабного російського вторгнення змінилась війна, «Тюр» зазначає, що головною інновацією стали безпілотні системи.— Війна вже, напевно, дуже багато разів змінювалася. Вона кожні три місяці змінюється. Такий переломний момент настав, коли активно почали використовувати безпілотні системи, застосовувати БПЛА на тактичному рівні. Коли масово з’явилися розвідувальні дрони. Вони були на початку війни, але це були одиночні варіанти. Потім з’явилися вже скиди. І після цього пішли перші FРV.Нині в цій війні використовується вся доступна зброя, крім, хіба що, ядерної. І всі нові технології, які з’являються, вони з’являються саме на полі бою в Україні. Під усі ці реалії треба швидко адаптуватися. Тільки постійний розвиток, постійне удосконалення веде до якогось певного результату.Багато кажуть, що противник рухається вперед, але давайте почнемо з того, якими втратами він платить за кожен клаптик землі, скільки втрачає особового складу. Це і знищена техніка, і особовий склад. Те, що зараз противник десь просувається, то він просувається завдяки тому, що зазнає колосальних втрат, — констатує командир «Ковалів Любарта».За словами «Тюра», головними принципами, якими він керується у своїй повсякденній роботі, є вдосконалення та згуртованість, адже саме це і є запорукою успіху.— Ми багато що зараз робимо. Це можуть бути стандартні для інженерно-саперних підрозділів заходи, але з нестандартним підходом. Ми адаптуємося до реалій війни, тому нам доводиться застосовувати нові розробки, нові технології. Взагалі наша тактика змінюється. І ефективність від цього зростає. Тому що, якби ми працювали за принципами, які були до повномасштабної війни, то, я думаю, що вже б 10 разів стерлися. А так ми адаптуємося до цих реалій, які сьогодні є. І адаптуємося ефективно, — пояснює український офіцер.Саме тому «Ковалі Любарта» стараються йти в ногу з часом, використовуючи у своїй повсякденній роботі найсучасніші розробки та найсміливіші ідеї.— У 2022-2023 роках я міг ходити розмінувати або замінувати ті чи інші ділянки фронту, почуваючись доволі вільно. Але тепер, з великою кількістю дронів, розвідувальних БПЛА, це вже майже нереально робити вдень, і навіть вночі доволі складно.Проте нині це все можна робити дистанційно. Завдяки роботизованим комплексам, завдяки БПЛА. Дистанційно замінувати, дистанційно розмінувати, не відправляючи на ті чи інші небезпечні ділянки фронту людей.Ми можемо мінувати не тільки передній край, а й логістичні маршрути противника. Коли ворожа техніка починає постійно підриватися, пересування сильно ускладнюється. І це для ворога створює великі проблеми.Народ України нам із цим допомагає. Наприклад 3D-друкарні, які роблять для нас необхідні деталі, які ми просимо. У нас є фахівці з 3D-моделювання, програмування. Є різноманітні технології. Тому те, що було до 2022 року, і те, що ми застосовуємо тепер, — це небо і земля.Але нехай для ворога це залишається секретом, з яким він ознайомиться вже на передовій. Це буде для ворога неприємним сюрпризом, — запевняє «Тюр».Фото автора та з особистого архіву військовослужбовцяДо речі, якщо вас цікавлять історії українських захисників та інший цікавий контент про військову справу — підпишіться на сторінку АрміяІnfоrm в інстаграмі та телеграм-канал.

Під час евакуації поранених за власним бажанням лишився на позиції, щоб прикрити відхід групи й утримати оборону.Кілька годин долав разом із побратимами ворожий РЕБ, що дозволило зрештою виявити ворожу колону з близько 30 одиниць бронетехніки й відбити масштабний штурм противника.Отримав позивний на честь одного з найвідоміших персонажів зі всесвіту варгейму Wаrhаmmеr 40000.Все це про Ярослава на позивний «Комісар» — головного сержанта роти крил батальйону безпілотних систем «Інквізиція» 59-ї окремої штурмової бригади безпілотних систем імені Якова Гандзюка.Про свій бойовий шлях та кілька найяскравіших епізодів бойової роботи військовослужбовець розповів АрміяІnfоrm.

700 гривень штрафу

Ярослав — корінний киянин, який наближаючись до 40-річчя вже зробив успішну кар’єру в прибутковому бізнесі у сфері поліграфії. Почавши працювати з 17 років, він піднявся кар’єрними щаблями до директора з розвитку великої компанії з постачання друкарського обладнання та витратних матеріалів друку.— Ми здійснювали технологічну підтримку друкарень по всій Україні та постачали їх матеріалами. Це офсетний друк, це флексодрук. Рекламна сфера, друковані медіа, книговидання — ми працювали практично з усіма українськими друкарнями, які надавали послуги в цих сферах, — розповідає чоловік.Успішний прибутковий бізнес він покинув через початок широкомасштабного нападу російської федерації на Україну, ставши добровольцем до лав Збройних Сил України в травні 2022 року.— Прийшов до військкомату як доброволець, але довелося сплатити 700 гривень штрафу, бо жодних документів про мене в них не було. Так за 700 гривень я, можна сказати, купив право боронити Україну у складі Збройних Сил, — посміхається Ярослав.

З Києва — на Донеччину

Службу Ярослав починав у складі 23-го окремого батальйону спеціального призначення Окремої президентської бригади імені гетьмана Богдана Хмельницького.— Тоді, у 2022 році ми виконували завдання на Київщині. Так минуло літо й майже вся осінь, аж доки в листопаді 2022 року наш підрозділ не направили на Донеччину, — пригадує військовий.Курдюмівка, Озерянівка, Кліщіївка, Бахмут — називає Ярослав населені пункти, в яких та в районі яких йому випало брати участь у бойових діях. Оборонні бої були надзвичайно запеклими, і солдат-стрілець — саме такими були тоді звання та посада чоловіка — відчував їх тягар особливо гостро.На початку 2023 року в батальйоні сформувався новий підрозділ — взвод аеророзвідки. Ярослав, закінчивши курси з пілотування дрона «Мавік», у числі перших увійшов до штату цього підрозділу. І на наступний виїзд у Бахмут уже працював в екіпажі аеророзвідки на посаді пілота.— Під час бойової роботи на «Мавіку» проявив ініціативу навчитися працювати на БПЛА літакового типу. На той час то була «Валькірія», що дозволило проводити додатково розвідку в глибині за лінією бойового зіткнення.Знайомий Sеrg Маrсо запросив у 59-ту бригаду, тоді там формувався перший, на той час, батальйон безпілотних систем, де і продовжив з побратимами розвиток на БПЛА літакового типу, вітчизняного і закордонного виробництва.Комбригом 59-ї бригади тоді був полковник Вадим Сухаревський, і це стало ще однією причиною нашого переходу в цю бригаду. Під його командуванням ми знищували ворога, — зазначає військовий.

«Комісар» Ярик — бо вміє бити орків

— Під час побудови батальйону в нас сформувалось ком’юніті однодумців і фанатів всесвіту Wаrhаmmеr 40000, які також перебувають у постійному пошуку «єресі» та знищують ворога на полі бою, — пояснює Ярослав походження назви підрозділу.Сьогодні «Комісар» Ярик є головним сержантом роти безпілотних авіаційних комплексів. Це дрони літакового типу, які ще називають «крилами».— У нас в підрозділі багато шанувальників всесвіту Wаrhаmmеr, тому позивні на честь його героїв доволі поширені. Хлопці беруть їх, бо це цікаво. Вадим Олегович є шанувальником цього всесвіту, Sеrg Маrсо є його шанувальником і я також, — пояснює «Комісар» Ярик.Як і його прототип із Wаrhаmmеr 40000, який вважається одним із найвідоміших і найшанованіших героїв імперської гвардії та боронив планету від орд орків, сьогодні Ярослав уже четвертий рік продовжує захищати нашу країну від російських потвор під час реальної, а не вигаданої війни вже на нашій землі.

Якось поблизу Курдюмівки в районі водокачки…

Позивний на честь легендарного комісара Себестьяна Яррика головний сержант отримав більш ніж заслужено. Почавши свій бойовий шлях з посади стрільця в піхоті він неодноразово бився з російськими окупантами, яких часто називають орками, на Донеччині. Ось як він пригадує про один з таких боїв:— Найбільше запам’ятався перший бій у Курдюмівці, коли я з медиками приїхав на евакуацію «трьохсотих». Ми успішно забрали всіх поранених, але місця в транспорті мені вже не вистачало, тому я залишився на позиції. Саме в цей час почався штурм з боку пі**рів і було вирішено тримати позиції.Нас було п’ятеро — всі добровольці з Києва. Противник штурмував наші позиції чотири чи п’ять разів за три доби, а ми їм насипали по повній. Противник зазнавав великих втрат, тому всі його штурми закінчувалися безрезультатно.Можу сказати, що нам тоді пощастило — ми мали лише автомати і гранати, тому якби росіяни пішли бронею, то нам би не було чим їх відбити. Але вони перли суто піхотою — і ми їх стримали. А вже коли прийшли на підтримку хлопці із гранатометами, тоді стало веселіше.Тоді ми втримали позиції на підступах до Курдюмівки в районі водокачки, доки мені не надійшла команда виходити. Сказали: «Ти ж з «трьохсотими» поїхав і десь пропав. Повертайся негайно, бо ти потрібен тут, а там без тебе повинні розібратися.

Впертий прорив крізь РЕБ дозволив відбити ворожий штурм

Другий епізод бойової роботи «Комісара» Ярика — відбиття ворожого штурму в районі Красногорівки, коли росіяни спробували атакувати великою колоною, яка налічувала приблизно 30 одиниць бронетехніки. Тоді пильність, наполегливість та ретельність аеророзвідників дозволила успішно відбити масований ворожий штурм.— Тоді ми працювали екіпажем БПЛА «Шарк», але росіяни дуже сильно давили зв’язок засобами РЕБ. Доводилось постійно маневрувати, шукати проходи, намагатися потрапити в зони, де ворожий РЕБ не добиває. Пілот на позивний «Філін» — дуже впертий хлопець — дві години над цим бився, аж доки не зміг знайти спосіб зайти з напрямку Донецького аеропорту й отримати картинку.Ми побачили, що на нас іде колона з 30 одиниць бронетехніки, яка потім розділилась на дві — 15 пішли на нас, ще половина — на суміжників. І якби ми не боролись з РЕБ-ом до останнього, то могли б виявити їх надто пізно. А так ми їх побачили, дали картинку, дали координати — і штурм відбили.Це було неймовірне відчуття, коли сидиш на стримі один, борешся дві години з РЕБом, нічого не бачиш, а коли врешті бачиш цю колону, то до тебе в стрим починають приєднуватися «мавікісти», арта, оператори FРV-дронів, ПТРК… Й ось вас уже у стримі одночасно 40! Всі координують дії та починають обидві половини колони методично розвалювати всіма наявними засобами.Тоді росіяни зазнали значних втрат. Відбити російський штурм дозволила саме наполегливість аеророзвідників, які прорвалися зрештою через ворожий РЕБ і дали відео з ворожою колоною. Якби ми тоді здалися, то колона б змогла наблизитися впритул, і тоді було б значно важче відбити атаку. Як сказав командир, тоді ми врятували Красногорівку, — завершує розповідь Ярослав.Воїн з позивним на честь легендарного героя з Wаrhаmmеr переконаний, що російським оркам не місце на жодному шматочку української землі. Щодня «Комісар» Ярик з «Інквізиції» робить для цього все, що від нього залежить.Фото автора та з особистого архіву

Місце роботи та посада вчителя української мови та літератури і директора (звідси й позивний) гімназії гарантували не лише офіційне бронювання, але й змогу долучитися до захисту України й українського народу через освіту молодого покоління.Утім, як справжній Учитель, Сергій обрав найкращий спосіб виховання — власний приклад. Про свій вибір та бойовий шлях «Директор» розповів АрміяІnfоrm.

Вибір Учителя

— Не сприйміть за високопарність, але для мене слова Присяги не порожній звук. Тим більше, що за спиною я залишив свою сім’ю, яку потрібно було йти захищати, свої малу та велику Батьківщину, — пояснює Сергій про своє рішення доєднатися до Сил оборони України зі зброєю в руках.Вже в перші дні широкомасштабного вторгнення, 2 березня 2022 року, «Директор» відмовився від звичного цивільного життя шкільного вчителя та став солдатом Збройних Сил України. За спиною, окрім родини, учнів гімназії та Батьківщини, Сергій лишив понад чверть століття праці педагога.— У школі працював офіційно з 1999 року, але насправді прийшов до освітньої сфери набагато раніше, бо вирішив пов’язати свій життєвий шлях з покликанням учителя. Вже 1992 року працював вожатим, потім закінчив Криворізький державний педагогічний університет і повернувся до свого району. Відтоді вже завжди з учнями у школі, — розповідає військовий.Строкову службу Сергій не служив, однак, розуміючи неминучість продовження російської агресії проти України після 2014 року, пройшов короткотермінову інтенсивну військову підготовку. 2021 року впродовж двох тижнів з багатьма іншими чоловіками з Дніпропетровщини здобув базові навички з володіння зброєю, тактичної медицини, тактики ведення бойових дій на рівні відділення.— Два тижні ми тоді навчалися як майбутня тероборона. Повноцінною БЗВП назвати це аж ніяк не можна, але найнеобхідніших для розуміння військової служби речей нас тоді справді навчили — принаймні автомат в руках потримали, — жартує Сергій.Відтак на початку березня 2022 року він прийшов до Збройних Сил як уже базово навчений мінімально необхідному боєць. У перші тижні широкомасштабного вторгнення наявність навіть такої далеко не ідеальної військової підготовки була критично важливою, адже чимало добровольців не мали за плечима навіть її.

Зустріч із «Цезарем»

Час до виходу на виконання бойових завдань пролетів стрімко. Ще вранці Сергій з побратимами були вдома, а вже ввечері того ж дня вже були під Волновахою й отримували перші бойові розпорядження. З того часу «Директор» став піхотинцем, виконуючи одну з найважчих на війні робіт лісопосадках між Волновахою та Вугледаром.— Спочатку був зарахований як номер обслуги протитанкового відділення. А потім, після того, як бригаду переформатували після тяжких боїв і поповнили, став стрільцем-санітаром, — пригадує Сергій.У той час «Директор» був бійцем 53-ї окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха і повною мірою відчув, що значить бути піхотинцем під час масштабних бойових дій під ударами ворожої авіації й артилерії.— Активну участь у бойових діях я брав з березня до середини літа 2022 року. Це був важкий, дуже важкий період — росіяни постійно атакували, ми оборонялися. Воювали старою радянською зброєю, її не вистачало. Але коли десь наприкінці травня — на початку червня ми вперше на власні очі побачили французьку САУ САЕSАR, тоді точно зрозуміли, що вистоїмо! — не приховує військовий емоцій того часу.Поява на фронті важкого озброєння від країн-партнерок України з початку літа 2022 року справді дуже відчутно вплинула на перебіг бойових дій на користь Сил оборони України, тож спогади Сергія добре передають настрій українських бійців того часу.— Тяжко пригадувати бої, бо вони пов’язані із втратою товаришів. Але один епізод важко забути — коли я витягував пораненого побратима на точку евакуації й постійно з ним говорив, казав йому: «Говори зі мною, говори, говори!» Він ледь володів ногами, сміявся і казав: «Ти більше переживаєш за мене, ніж я за себе сам», — розповідає Сергій.

«ТЦК та СП — відділ первинного набору кадрів до ЗСУ»

Вповні відчути та побачити здобуту українським військом перевагу завдяки західному озброєнню «Директор» не встиг. У середині літа 2022 року він зазнав важкої контузії і був направлений до шпиталю на лікування, яке тривало кілька місяців.Зрештою, після реабілітації, військово-лікарська комісія визнала Сергія обмежено придатним, і з березня 2023 року військового скерували для подальшого проходження служби до ТЦК та СП.— Я трішки погано ходжу, ноги погано слухаються, тому в мене зараз більш сидяча робота за комп’ютером, обробка документів. Як вчителю української мови мені це не важко — даються взнаки освіта і професійний досвід, — каже «Директор».Звісно, навіть така дещо «полегшена» після важкої акубаротравми служба втомлює і виснажує, однак Сергій вважає необхідним її виконувати, попри змогу звільнитися з лав ЗСУ та прагнення повернутися до улюбленої роботи зі школярами.— Я зустрічався з колегами, був присутній на врученні дітям документів про закінчення навчального закладу. Спілкувався з учнями. Мене дуже чекають в гімназії, і я сам хочу повернутися, однак я потрібен зараз і тут. Бо ТЦК та СП — це відділ первинного набору кадрів до Збройних Сил України, і якщо не буде кому служити в Силах оборони, то росія нас захопить й окупує, — каже військовий.Про наслідки окупації він не хоче навіть розповідати, настільки вони очевидні й жахливі. На жаль, на думку Сергія, певна і доволі значна частина людей не усвідомлюють, наскільки страшними можуть стати умови їхнього життя під владою російських загарбників.— Вони просто не розуміють, багато чого не розуміють, бо російська пропаганда багато в чому дуже ефективна в цьому аспекті. Ми ж, на жаль, в цьому питанні відстаємо, — вважає він.

Легенда про Мойсея

— Починати протидіяти росії необхідно було набагато раніше, причому починати не формально, як це насаджувалося політикою держави, політикою Міністерства освіти, а реальною роботою з дітьми, з підлітками. Тому що дитина — це м’який пластилін, який формується, з якого визріває майбутній громадянин, — переконаний Сергій.Тож насамперед необхідно якомога більше щиро та переконливо працювати з дітьми. Не слід забувати і про дорослих, робота з якими теж була занедбана і продовжує лишатися в далеко не найкращому стані. Він продовжує:— Пропаганда — це велике діло. Саме правильна пропаганда формує те, що дозволяє потім продовжувати життя. Патріот формується від народження. Зараз дорослих людей важко переконати, бо вони вже заражені чужорідною негативною пропагандою, але якщо чесно та відверто говорити з людьми, то немає нічого неможливого, — продовжує він.Хочу нагадати біблійну легенду про те, як Мойсей вивів євреїв з єгипетської неволі. Скільки років водив він їх манівцям по пустелях? Не тому, що він дороги не знав. Там відстань зовсім невеличка, якщо глянути по карті. Мойсей водив їх для того, щоб померло покоління, заражене рабською ідеологією і народилося нове, яке не знало вже рабства і яке він міг виховати.Тому нам теж потрібно дуже багато років, щоб ця рабська ідеологія вмерла, і ми зрозуміли, що саме Україна — єдина наша держава. І те, що ми бачимо навколо, де ми живемо, це повітря, ця земля — ось те справжнє, за що потрібно підійматися і брати до рук зброю.

«…не просто конспект методички…»

Влітку 2022 року, під час короткого перепочинку між виконанням бойових завдань, Сергій написав вірш-звернення до своїх учнів, який попри поганий зв’язок спромігся переслати школярам. Під час розмови він погодився поділитися ним також і з АрміяІnfоrm.Вітаю вас, діти! У нас поза планом уроки…Я здалеку розповім про найважливіші кроки.Про віру й знання ви мене рік тому запитали,Тоді я промовчав, — тепер же я хочу, щоб знали. Я вірю у силу молитви, що в щирому слові!Я вірю у силу Кохання і велич Любові!Я вірю! — І це вже ніяк не змінити,Як жити й творити, і землю свою боронити! Я знаю, як легко молитись крізь сльози відчАю….Як важко змиритись, коли побратим вже за краєм…Я вірю і знаю: за нас промовляють молитви,Щоб ми повернулись з цієї жорстокої битви. Слова мої зараз — не просто конспект методички,Від серця, а не від професійної звички…Ви маєте їх на віки пам’ятати:Віра! Любов! Україна! Боротись! Кохати!

Ми спілкувалися 17 жовтня 2025 року. 18 жовтня 2024-го між Україною та російською федерацією відбувся обмін, внаслідок якого додому повернулися 95 українських військових, котрі отримали «вироки» в росії.«Расті» був серед них. Йому 26 років, і два з половиною з них він провів у полоні. Спочатку чотири місяці в Оленівці, потім рік у Таганрозі, далі ще кілька місяців у донецькому СІЗО, потім була Макіївка на окупованій Донеччині аж до повернення в Україну.Після реабілітації повернувся в стрій. Молодший сержант у загоні розвідки спеціального призначення 12-ї бригади спецпризначення «Азов». Займається спортом — і спорт, наголошує, неабияк допоміг під час реабілітації.«У мене було по 12-13 тренувань на тиждень — біг, кросфіт, плавання. Це мені допомагало розслабитися. Важливо було робити те, що я хочу», — наголошує військовослужбовець.Про приєднання до лав «Азову» в 2020, бої за Маріуполь, полон і катування, сфабриковані російським «слідством» так звані «справи», «вирок» за одне судове засідання і… повернення на поле бою поділився «Расті» у розмові з кореспонденткою АрміяІnfоrm.Фото: Руслана Тарасова / АрміяІnfоrmДалі — його розповідь.

Бої за Маріуполь: «Щодня ми змінювали від 5 до 15 позицій»

«Я родом з Києва. навчався в коледжі — але не завершив останній курс навчання і вступив до лав «Азову» в 2020 році. Чому «Азов»?.. Хотів воювати. Не в лавах ЗСУ, бо що було чути про них? А я йшов у військо не заради грошей, а з поглядами та ідеєю; було усвідомлення, що треба готуватися… Так я потрапив у групу розвідки.Ми працювали в Широкиному, Водяному, Павлополі. Чи була складна розвідка в секторі в час ООС?.. Тоді масштабних спецоперацій не було, ми стаціонарно знаходилися на позиціях. Я працював як другий номер снайпера: спостереження (в тому числі для роботи артилерії), виявлення і знищення противника були нашими завданнями. Словом, займалися всім тим, чим мали займатися розвідники.24 лютого 2022 року я був на базі «Азову» в Юр’ївці, за 30 км від Маріуполя. За два тижні до повномасштабного вторгнення нас попередили, що «щось може бути». За кілька днів нам сказали виїхати з бази в Маріуполь.У перші дні повномасштабки починався двіж довкола Маріуполя, росіяни рухалися з боку Криму. Але вже 1 чи 2 березня місто було в повному оточенні.Я разом з побратимами працювали як мобільна група: щодня ми змінювали позиції, від 5 до 15. Наприклад, о 5 ранку танковий прорив — ми поїхали туди; здійснити засідку чи наліт — ми вже рухаємося далі. На початку війни в Маріуполі всі були універсальними бійцями. Навіть артилеристи, в яких через деякий час закінчувалися снаряди, ставали піхотинцями.Наша група була озброєна стандартним набором: кулемети, автомати, гвинтівки тощо… В основному — легка зброя. З протитанкового — РПГ. В основному нам гвинтокрилами довозили Jаvеlіn, NLАW, і вони трохи рятували ситуацію.

Оборона «Азовсталі»: авіація росіян здійснювала 110 вильотів на завод

Яке значення боротьби Маріупольського гарнізону у цій війні і в історії загалом?.. Я розглядаю цю ситуацію з двох сторін. Так, якби була можливість заздалегідь залишити місто, щоб унеможливити загибель цивільних мешканців — це можна було би зробити.Але з іншого боку я розумію, що, тримаючи оборону Маріуполя, ми зосередили на собі велику кількість противника. Половина колони, яка прямувала з Криму, поїхала до нас, а не на Херсон чи Київ… Коли росіяни зрозуміли, що Київ їм не по зубах, то скерували масив техніки та зброї на нас, щоб дотиснути Маріуполь.Якщо ж брати вже останні дні оборони «Азовсталі», то були випадки, що стратегічна авіація росіян здійснювала 110 вильотів лише на завод «Азовсталь». Тобто, кілька «тушок» (російські бомбардувальники Ту — ред.) вилітали і бомбили суто завод. Але всі ці літаки, котрі бомбили нас — могли бомбити Київ та всі інші міста. Тому, мені здається, що оборона Маріуполя зіграла одну з ключових ролей в контексті того, що противник відтягнув свої зусилля з Сум, Чернігова, Києва… Для розуміння: один такий літак може нести 10 КАБів п’ятисотих… От і помножте. Всі ті кілотонни вибухівки могли полетіти на інші міста, але летіли на нас».По місту активно працювала і корабельна артилерія — кораблі близько підпливали до берега, розуміючи, що їм нічого ніхто не зробить. В оптику я міг розгледіти людей на борту.Літали ракети — і ми нічого не могли з цим вдіяти. В росіян під час битви за Маріуполь було близько сотні танків, у нас — 10 робочих одиниць на весь гарнізон.

Полон: допити по 12 годин

Після потрапляння в полон протягом року я знаходився рік в камері з одними й тими ж людьми — і мене єдиного катували, досить жорстко. На мене вішали чимало справ. На одному поверху знаходилися 24 камери — і мене єдиного чіпали досить інтенсивно.Під час роботи в Маріуполі наш підрозділ називався «Маріуполь Гепарди» — ми їздили по всьому місту, допомагали морській піхоті, ТрО, ЗСУ, НГУ… І коли всі вони через деякий час потрапили в полон, то під тиском могли «слідакам» розповідати всяку фігню, лише щоб від них відчепилися. Якесь банальне «приїхали розвідники з Азову, стріляли» згодом, вже в полоні, могло зіграти не на мою користь. Так і відбулося. І, в залежності від слідчого чи опера, цю розвідку потім катували. Одного разу мій допит тривав 12 годин.Наприклад, у донецькому СІЗО у слідчих була одна поведінка. А я сидів у Таганрозі — і там все було геть по-іншому. Я пояснював, що цивільних не вбивав, я ліквідовував російських військових. Але вони розуміли, що їм треба повісити на когось, якогось цапа-відбувайла, якомога більше справ, щоб отримати наприкінці місяця премію, а згодом — підвищення в званні. Тому й вішали на мене вбивства цивільних.Хоча самі росіяни вбили в Маріуполі до сотні тисяч цивільних — тому треба ж було якось виправдати перед очима світу свої воєнні злочини, повішавши їх на «нацистів», «азовців», «бандерівців»…

Як ФСБшник палець об «Расті» зламав

Якось на допит прийшло багато росіян. Один з них був, здається, ФСБшник: у піджачку, і його всі слухалися. Були довкола нього «ефсіновці» (скорочення від ФСИН (рос.) — Федеральна служба виконання покарань — ред.), спецназівці, СКшники (співробітники слідчого комітету рф — ред.).Вони хотіли, щоб я «взяв» на себе справу — але я тоді ще не погоджувався на таке.І от цей ФСБшник десь на середині допиту підбігає до мене, б’є в район ребер з носка, — і після цього починає шкутильгати й лаятися зі словами: «Ах ти ж с*ка, я об цього під*раса, по ходу, палець зломав!». Я тоді ще злегка іронічно усміхнувся — і за це мене ще сильніше потім побили за мій сміх.Був і другий випадок. Я тоді схуд, важив кілограмів 50 (до повномасштабного вторгнення вага була 85 кілограмів). Лежав — і відчував кістки. росіянин підійшов до мене, хотів ударити по ребрах, а влучив десь по кістці стегна… То теж лаявся і нарікав на те, що я «кістлявий».росіяни дуже хотіли, щоб я взяв на себе вбивство цивільних. Першу справу я «взяв» на себе після 12-годинного допиту — фізично вже не «вивозив» просто. У мене на той момент ще стався приступ епілепсії, тому я й підписав всі ті документи…Прикметно, що росіяни не казали прямо: «Ти маєш взяти на себе справу». Вони казали: «Ти маєш пригадати для нас щось цікаве». Для розуміння: якщо трохи поговорили і трохи побили — це допит взагалі на «лайті».Якось згодом кажуть мені, що я, мовляв, вже й так «багато здоров’я втратив тут». І ставлять ультиматум: або я візьму на себе справу сам, або на мене її повісять, і повісять ту справу, яка мені буде невигідна. Пам’ятаю, що я тоді на колінах стояв, мовчав, нічого не відповідав… Мені й кажуть: «Ми на тебе повішаємо те, що самі захочемо». Я й далі мовчу. І вони видають: «Ми на тебе повішаємо зґвалтування, якщо ти не візьмеш на себе нашу справу. А в російських тюрмах з такою справою сидіти дуже погано». І я тоді, зрештою, сказав, що я постараюся щось «згадати». Тому на наступному допиті мені довелося пофантазувати, попридумувати…Потім був суд на одне засідання і вирок — 29 років. Мій десь 70-річний «адвокат» під час цього засідання сидів і по вайберу спілкувався з дружиною по відеозв’язку, а наприкінці засідання взяв слово і просив звернути увагу суду на те, що я написав «щирі зізнання»… Ну, мені мали дати 48 років тюрми — а дали 29.Що мене підтримувало в полоні?.. По-різному. В один момент — просто бажання вижити; вмикалися якісь базові інстинкти виживання; хотілося помсти. В інший момент я розумів, що хочу повернутися в стрій. Я під час допитів теж про це говорив, що хочу повернутися в стрій — і за ці слова мені теж дали пізд*ліну.

Списки на обмін: «В натурі?»

Пам’ятаю, що то було 4 вересня 2024 року. Я вже відбував покарання. росіяни зібрали наших кількох — одного пораненого і п’ятьох офіцерів — і запитали, чи хочуть на обмін. Ті погодилися. Згодом повернулися до нас в барак і все не могли повірити, що їх справді запитали щодо обміну…Ми думали, що нас, засуджених, будуть міняти в останню чергу… Накрутили себе, що будемо сидіти десь років п’ять, поки війна не закінчиться…Потім 7 вересня прийшли ввечері перед відбоєм, нас вишикували, оголосили прізвища певних людей — ми відійшли, я там теж був. Треба було підійти для уточнення особистих даних.Далі була ситуація максимально угарна: я підходжу, мене запитують всі ці дані, я сказав, наче відмахнувшись, — і далі пішов.А в нас були такі зеки, ми їх називали «адептами обміну»: вони постійно ходили і поширювали чутки, що от-от буде обмін полонених. Наприклад, вони подивилися російські новини, і з того, що рубль впав, теж випливало, що міг бути обмін (сміється). І от до мене того вечора підходить такий «адепт обміну» і каже: «Ну? Готовий їхати на обмін?». Я перепитав: «Який обмін?». Мені сказали, що я є в списках на обмін. Я відмахнувся, мовляв, бл*, що ви мені розповідаєте… Потім ще підходили, і уточняли, чи справді я є в списках. Я знову відмахнувся і пішов пройтися доріжкою, на подвір’ї…Як з’ясувалося, я тоді пропустив важливий момент: всіх ще раз пошикували і запитали, чи всі згодні їхати на обмін…Фото: Руслана Тарасова / АрміяІnfоrmЗгодом було ще одне шикування і на ньому я вже був присутній. росіянин попереджав, щоби в листах рідним ні за що не писали, що вони є в списках на обмін — бо ті листи все одно не пропустять. Я стояв, був ступор, не міг повірити, подумки сам себе запитував: «В натурі?».Потім ми чекали обміну. Ніхто не знав, коли це буде. Щодня себе накручували, мовляв, усе, ніякого обміну не буде. Потім по телебаченню рф побачили новину про обмін… Подумали тоді, що нас викреслили зі списку, а інших обміняли… Хоча надія залишалася: а раптом нас залишили на «потім»…І вже десь 16 жовтня нас відправили на обстеження (чи синців немає). І 17 жовтня нас забрали автозаком. Ми підписали документи, що «не маємо ніяких претензій щодо утримання».

«Уперше в житті я летів літаком під час обміну». І… дві картоплини від Лукашенка

Далі була пересадка в інший автозак. Сказали форму зеків зняти — і їхати в тому одязі, який був. У мене була спортивна форма — у ній я і поїхав на обмін. Їхали ми з Донеччини майже до Ростова.У Макіївці були різні засуджені: і ми (військовополонені новенькі з 2022) і військовополонені, які сидять з 2017-2020 років. Їх називали окремою кастою, вони були засуджені по «тероризму». Їх називали «німцями» чомусь. Ми тоді були в спортивній формі, а військовополонені — в формі ЗСУ. Тоді ж серед тих полонених я побачив поліцейського з Маріуполя, з яким я перетинався під час оборони міста і котрий теж повертався з полону…Для нас, засуджених, таке переміщення в інше місце називалося «етапом», і, стовідсотково, на новому місці відбувалася так звана «прийомка» — а вона буває різною. Мене, наприклад, били так, що я разів п’ять втрачав свідомість: тебе просто забивають. І в кожному місці ця прийомка відбувалася по-різному. Наприклад, у Донецькому СІЗО прийомка — це десять «гарячих» по сраці, взагалі терпимо.Далі був Ростов, я почув звук злету літака. Я, до речі, доти в літаку ніколи не літав — то мій був перший досвід (усміхається).До речі, ми знали, що в лютому 2024 року збили літак із військовополоненими. То я трохи іронізував: «Пацани, буде ох*рєнно, якщо ми полетимо — а нас зіб’ють, ото будемо переможцями життя!» (сміється).Згодом з’ясувалося, що ми трішки запізнилися на проміжок дозволених польотів — тому ще 12 годин чекали. Далі нас повантажили в літак, ставлення було вже нормальне. Зі спостережень: катували ті росіяни, які не мали відношення до війни; кого війна ніяк не зачепила. А от військові російські до військовополонених ставилися нормально. Чим далі людина від фронту, тим більше вона «патріот»…В автобусі на кордоні Білорусі та України до нас зайшли білоруські спецслужби, одягнені в картаті сорочки та джинси, кепки та бафи. Вони тримали в руках пакети і віддали їх нам зі словами: «А це вам від президента Лукашенка, вітаємо з обміном, не попадайтеся більше». Ми угарали з самої цієї сцени, дивимося в пакетики, а там: Білорусь дає 2 картоплини, зварені в мундирі, бутерброд, помідор, огірок, водичка, сік, печиво (сміється). Хтось це їв, а хтось — як я — зробили наступним чином.Коли ми вже приїхали на українську територію, зайшли наші з СБУ, привіталися «Слава Україні!», ми відповіли «Героям Слава!». І було запитання, що ж нам робити з цими пакетами.А на наше місце в ці ж автобуси мали сісти русаки, на яких нас поміняли. То СБУшник сказав, щоб залишили пакунки тим росіянам — хай самі їдять білоруські «гостинці».

Реабілітація: спорт і відсутність обмежень

Після виходу з полону, до речі, не було жодного бажання їсти все підряд. Але пам’ятаю, що першим з’їв у закладі: не пам’ятаю назви страви, але це була капуста, яка ворушилася (сміється). Угарав із цього: прийшов у кафе після 2,5 роки полону — а тут капуста, яка рухається (регоче).Після повернення з полону я почав робити те, що люблю — бігати по 10-15 кілометрів.У Макіївській колонії вранці під час фізкультури в нас був час: я трохи займався спортом теж, хвилин 20 вранці… Дозволено було ходити по колу — я теж намотував кола. У колонії я нормально відгодувався, харчування було відносно нормальне: втричі більше, ніж у Таганрозі, наприклад.Психологічна реабілітація для тих повернувся з полону, вважаю, має бути реабілітацією без обмежень. Я ж під час реабілітації мав знаходитися стаціонарно в закладі. Це ж що виходить: з однієї тюрми в іншу тюрму?.. Я пояснював людям, що обмеження в пересуванні, свободі руху — це мій стан в полоні… Тому я намагався якось вирішити це питання і проводив час, який втратив у полоні так, як хотів.Після повернення я активно займався спортом: у мене було по 12-13 тренувань на тиждень — біг, кросфіт, плавання. Це допомагало мені. Важливо було робити те, що я хочу.Після обміну я казав командирові, що через два тижні я готовий ставати до строю. Але мені десь пів сотні людей сказали, що я мінімум пів року маю відпочивати, бо заслужив на цей відпочинок. А війни на всіх вистачить. Але я жив цим: повернутися в стрій і помститися.

«Мій запас міцності в цій війні — до моєї смерті»

У стрій повернувся в загін розвідки «Азову», на Торецький напрямок. Був на виходах, вже й вмерти міг разів зо п’ять, і ворожі FРV підвал мій атакували… І 300-х евакуйовував, і противника вбивав, у контакт вступав не раз…Поле бою стало непорівнюваним з, наприклад, 2022 роком. Наприклад, ті ж самі FРV-дрони: спочатку було дискомфортно від невідомого жужання в небі, я не знав, як воно: «зустрітися» з FРV-дроном… Але потім адаптуєшся і розумієш, як з цим боротися.На крайньому виході мені дали 8 людей в підпорядкування. Я кайфував від виконаного завдання: без втрат, без 300-х, нас похвалили командири. Це приємно.Зараз у мене своя група, яку я готую окремо в загоні розвідки — це новенькі люди у війську.Що для мене буде завершенням війни?.. Може, ми й зможемо вибити собі якісь плюсики на полі бою за рахунок таких спецоперацій як «Павутина» чи Курської операції… Але це дуже складні операції. Якби не Курськ — мене б не обміняли. Бо мене поміняли за тих полонених, яких набрали наші Сили оборони під час операції в Курській області. Хоча й під час цієї операції загинуло дуже багато наших хлопців — тому маю й певні дискомфортні відчуття.Щодо майбутнього?.. Якщо втягнеться ще й Європа — то вже буде щось більш-менш цікаве (усміхається).Який мій запас міцності на цій війні?.. Довгий (усміхається). Все, що я пережив… (Задумується). Скажу так: мій запас — до моєї смерті.Фото: Руслана Тарасова / АрміяІnfоrmМрія? Щоб закінчилася війна і я міг просто подорожувати, відпустити все це… Одну з мрій здійснив у цій відпустці — побував на Мадейрі. Але основна мрія — Ісландія.Фото з особистого архіву «Расті» та авторства Руслана Тарасова

Перший він отримав з огляду на свою ромську національність, другий — бо любить рідну землю, де народився — місто Глухів Сумської області.Днями Роман Лебедєв отримав відзнаку Головнокомандувача Збройних Сил України «За незламність».Про свій бойовий шлях, важке випробування полоном, неймовірну радість від повернення до України та найбільшу мрію військовослужбовець розповів АрміяІnfоrm.Фото: 117 окрема бригада територіальної оборони

Чесно з’явився за повісткою

Біографія Романа багата і строката, за свої 43 роки він встиг опанувати кілька спеціальностей, працюючи автомеханіком, вантажником і будівельником не лише в Україні, але й у багатьох країнах Європи, переважно в Польщі та Чехії.— Навіть у москві колись працював рік чи майже два — не пригадаю зараз точно. Багато де довелося побувати, — розповідає чоловік.До Збройних Сил Роман долучився так само, як і багато хто з українців — отримав повістку. Наприкінці січня 2024 року він їхав автівкою у справах і під час перевірки документів отримав припис прибути до ТЦК та СП.Прибувши у зазначений час та пройшовши військово-лікарську комісію, відбув до навчального центру для проходження БЗВП, а згодом і фахової підготовки на сапера.

«Під час бойових дій більше на інстинкті працюєш»

— «Учебка» (Роман має на увазі БЗВП — ред.) в нас була довше місяця. Працювали всі дні — і нас старалися навчити, і ми старалися вчитися, бо знали, куди підемо і що на нас чекає, — каже він.Подальша фахова підготовка з саперної справи, зазначає «Циган», була важчою за БЗВП, бо довелося багато писати, вивчати макети, відпрацьовувати виявлення вибухонебезпечних предметів, мінування та розмінування території.Однак навчання на сапера, на його погляд, виявилось також важливішим та кориснішим за БЗВП. Адже саме з різними типами мін Роману довелося часто мати справу в подальшому під час участі в бойових діях.— Під час бойових дій, якщо чесно, більше на своєму інстинкті працюєш, немає часу пригадувати, що і як вчили — треба миттєво реагувати, бо ситуації дуже різні бувають. Воно, звісно, тебе цього вчили, але ти цього вже не відчуваєш, — пояснює він.

Під Куп’янськом було дуже гаряче

Після навчального центру Роман скористався нагодою обрати службу в 117-й окремій бригаді територіальної оборони, що дислокується на його рідній Сумщині. Кілька побратимів мали відношення саме туди, тож «Циган» також вирішив звернутися до представників бригади за таким документом.Все спрацювало якнайкраще — відношення зробили вчасно, і чоловік відбув проходити службу саме туди, куди планував сам. Цим вибором, зазначає він, задоволений і нині, адже на власному прикладі бачить, як представники 117-ї бригади стараються надавати допомогу та підтримку всім своїм військовослужбовцям.— Потім я в Куп’янськ поїхав у квітні 2024 року. Там тоді було дуже гаряче — вони перли, ми стояли в обороні, облаштовували позиції, ставили кулемети. По нас гатили з усього — доводилось ховатися, укриватися, — пригадує Роман.Було дуже важко, каже військовий, і деякі епізоди навіть пригадувати немає жодного бажання. Особливо важко говорити про загибель побратимів, з якими за кілька тижнів чи навіть днів встигав здружитися так, немов знали один одного все життя.

МОН-ка — дуже дієвий засіб проти ворожої піхоти

У травні 2024 року окупанти розпочали повторну спробу наступу на півночі Харківської області. Знову після лютого 2022-го року під ворожим ударом опинилися Вовчанськ і Куп’янськ.Стримувати щоденний натиск загарбників дуже допомагали встановлені саперами мінні загородження. З особливою повагою згадує Роман протипіхотні міни скерованого ураження МОН-50.— Їх ще попередники наші ставили, а ми стежили по секторах, чи не буде там якогось руху. У нас були кнопки, і в разі чого ми ці МОН-ки підривали. Це дуже тоді допомагало, — розповідає сапер.Доводилося також мати справу й із протитранспортними мінами, насамперед із протитанковими ТМ-72, і розтяжки ворожі знешкоджувати.

Понад рік важкого полону

В середині травня 2024 року Роман після важких уламкових поранень внаслідок вибуху ворожої гранати потрапив у полон. Уламки тоді густо посікли йому руки та ноги, поцілили в голову.— Мене поранило. Тільки мене тоді захопили в полон. На ліву ногу не ходив довго. І ліва рука теж взагалі не працювала, тепер розробляю потроху. Але хлопці, хлопці ж мої там лишилися, — згадує «Циган» побратимів, про долю яких нічого не знав аж до визволення.Про полон він розповідає неохоче. Каже лише, що було дуже важко як фізично, так і морально. Попри надану росіянами медичну допомогу, перебування в ув’язненні та відсутність належної реабілітації не дозволяли ранам уповні загоїтися.Кожного дня Роман чекав на обмін та визволення, однак росіяни погодилися внести його до списків на обмін лише за рік — влітку 2025 року. Тоді вдалося повернути додому важкохворих і тяжкопоранених захисників.

«Зустріч на кордоні з нашими українськими прапорами»

Коли розпочали процедуру підготовки до обміну, полонені до останнього не вірили в те, що на них незабаром чекає справжнє визволення. Все здавалося ще одним різновидом знущання, щоб спочатку дати надію, а потім жорстоко її позбавити.Однак, коли транспортний літак доставив полонених до білоруського міста Гомель, сподівання почали ставати реальністю. Тільки тоді чоловіки остаточно зрозуміли, що обмін справді відбудеться.— Нам не вірилося, до останнього нам не вірилося. Але як з літака вийшли, нам розв’язали руки, зняли з очей пов’язки — ми відчули, що точно на обмін зайшли! А потім автобусом, і зустріч на кордоні з нашими українськими прапорами — це було неймовірно! — захоплено каже Роман.Зі щирих емоцій видно, що яскравий спогад про визволення значно цінніший для нього за пам’ять про перебування в полоні, яке він хотів би забути.

«Дуже хочу до мами та до доньки»

Після повернення на Романа чекало вже справжнє ретельне обстеження стану здоров’я, лікування та реабілітація. Тривають вони і зараз, адже чоловік потребує й очікує на одну чи навіть дві операції для відновлення функціональності лівої ноги.— Сказали, що потрібно почекати, і я тепер чекаю на дзвінок, коли викличуть на операцію. От щойно все це завершу — і поїду до мами й доньки, вони зараз у Чехії, — каже він.Нещодавно представники 117-ї окремої бригади територіальної оборони вручили Роману Лебедєву відзнаку Головнокомандувача Збройних Сил України «За незламність».Чоловік пишається нагородою, однак радо віддав би її за те, чого прагне і чекає найбільше — перемоги та миру.— Дуже хочу, щоб все припинилося. Всі вбивства, всі бомбардування — щоб цього більше не було і ніколи не повторювалося. І ще дуже хочу до мами та до доньки, — каже Роман.

За роки служби й участі в бойових діях під час відбиття збройної агресії з боку російської федерації він випрацював кілька важливих принципів, притаманних військовослужбовцям сержантському корпусу ЗС України.Про ці засадничі принципи сержанта Збройних Сил України та свій бойовий шлях «Барон» розповів АрміяІnfоrm.

«Стару» війну часів АТО/ООС вели радянською зброєю

— БЗВП, чи тоді, імовірніше, це називалося КМБ — «курс молодого бійця» — я проходив у «Десні». Тоді це було три місяці навчання — і далі в частину, з якої було відношення. З того часу я в ЗСУ до сьогодні, — розповідає Андрій.Уперше в бойових діях випало брати участь 2019 року під час операції Об’єднаних сил. Тоді «Барон» воював на Донеччині. Це була переважно окопна війна, від правил та практики якої лишилися самі спогади — настільки змінився нині характер бойових дій.— Це більш окопна війна була. Нашим головним завданням було тримати позиції. Ми були взводом вогневої підтримки десантно-штурмової роти 36-ї окремої бригади морської піхоти, подавляли противника вогнем. Працювали із СПГ, АГС, кулеметами калібру 7,63 мм та 12,7 мм, — пригадує військовий.Жодної західної зброї «Барон» тоді не застав, і знамениті «Джавеліни» не довелося не те що використати, але навіть побачити. Була винятково стара, ще радянського виробництва зброя, яка, втім, доволі непогано себе показала — для тогочасних бойових дій її в цілому вистачало.

З Повітряних Сил — до 5-ї окремої важкої механізованої бригади

Про початок широкомасштабки «Барон» розповідає стримано та обережно — служив у Повітряних Силах, забезпечував охорону важливих об’єктів. Головною загрозою на початку вторгнення у лютому-квітні 2022 року були удари російських авіабомб та ракет, однак не можна було ігнорувати також можливі диверсії.Охорона об’єктів Повітряних Сил ЗС України була за таких умов надзвичайно важливим завданням, адже від бойових літаків, засобів ППО та інших складових критично залежав захист як Сил оборони України, так і цивільних цілей на території України, по яких бив ворог.— У 2024 році був направлений до 5-ї окремої важкої механізованої бригади, служив у стрілецькому батальйоні. Виконували бойові завдання на Курахівському напрямку. Це колишня 5-та окрема танкова бригада. Тепер служу головним сержантом 52-ї окремої артилерійської бригади, — уточнює «Барон».У той час Андрій був головним сержантом роти, згодом — головним сержантом батальйону. Багато працював з бійцями. Дуже допоміг тривалий досвід служби та попередня участь у бойових діях — «Барон» знав, що і як слід сказати солдатам, і, найголовніше, як показати власним прикладом, що і як саме потрібно робити.

Сержант — насамперед зразок для наслідування

— Моїми завданнями було провести роботу з бійцями, виїхати на точку, забезпечити особовий склад БК, вивести хлопців на позицію, забезпечити зв’язок, облаштувати їх на місці, зорієнтувати на місцевості по секторах вогню, напрямках можливого просування ворога, — перелічує «Барон» численні завдання сержанта.Саме із цієї буденної бойової роботи постали і твердо закарбувалися головні принципи, які він вважає засадничими для військовослужбовців сержантської ланки незалежно від рівня посади. «Слідуй за мною, роби як я!» — повторює він гасло сержанта Збройних Сил України як фіксацію ролі сержанта як лідера, наставника та зразка для підлеглих, який особистим прикладом веде їх за собою та виконує найскладніші завдання.— Найперше — це контроль особового складу, щоб бійці чітко виконували команди командира. Це дуже важливо. І для цього потрібно розуміти солдата, дослухатися до його потреб і проблем. Якщо це робити, то і солдат буде слухати та виконувати накази командира.Це може робити саме сержант, який сам раніше був солдатом, і добре розуміє, що це означає. Боєць має розуміти, що в нього командир з бойовим досвідом, що він сам іде туди, куди посилає солдата. Саме так формується довіра до командира, бо мало займати якусь посаду — потрібно показати солдатам, що ти на цій посаді не просто так, — пояснює Андрій.Він наголошує на тому, що сержантський корпус — це справжній становий хребет Збройних Сил. Сержант може замінити солдата та виконати його завдання, а також підтримати, а за потреби навіть замінити офіцера, узявши командування на себе в бойовій обстановці.

Слова — це важливо, але довіру слід формувати вчинками

Саме вчинки й особистий приклад є вирішальними у спілкуванні з бійцями, вважає Андрій. Їх неможливо замінити жодними, навіть найпереконливішими словами. Адже якщо боєць бачить сержанта, який здатен зробити і робить те саме, що прагне отримати від своїх підлеглих, — саме це формує найміцнішу довіру.— Довіру слід формувати своїми вчинками. Особисто вивести людей, показати, що командир не боїться, що командир може давати чіткі накази. Щоб особовому складу командир міг пояснити, для чого вони тут, що їм потрібно робити, — пояснює військовий.Також сержант має на високому рівні знати все озброєння, яким користуються бійці, та вміти показати і пояснити, як воно функціонує, як його використовувати та обслуговувати. Отже сержант є універсальним солдатом.— Командир повинен на будь-яких заняттях показувати озброєння, як його використовувати, щоб вони були навчені по цьому напрямку і могли чітко все застосовувати.В нас є таке гасло: «Слідуй за мною, роби як я!». Воно в сержантів не просто так придумано. Бо сержант, як лідер, має показувати свої навички, свої професійні скіли, згідно з поставленими вищими командирами завданнями. Сержант іде, як вожак, — попереду. Він веде за собою бійців, — наголошує «Барон».

«Встаньте, лицарі!»

Говорячи про гостру потребу Збройних Сил у подальшому посиленні та наповненні сержантського корпусу, Андрій «Барон» закликає солдатів не нехтувати пропозиціями піти на курси сержантів й обійняти після них відповідні посади. У 52-й окремій артилерійській бригаді він спонукає найкращих солдатів саме до таких рішень.— Не потрібно сидіти на одному місці. Переважно в людей є страх, що потрібно буде відповідати не лише за самого себе, але й за інших бійців, за побратимів, за особовий склад. Це дійсно так, бо сержант — це велика відповідальність.Але необхідно цей страх перебороти, бо тямущий сержант — це дуже потрібна і важлива людина у Збройних Силах. Може, це прозвучить трохи пафосно, але сержанти справді є хребтом армії, її основою. Тому відповідальних солдатів слід усіляко стимулювати ставати сержантами, а їм самим не уникати таких пропозицій, — наголошує військовий.Ці слова Андрія в поєднанні із середньовічним позивним «Барон» нагадують про вчинок французького лицаря-хрестоносця Баліана д’Ібеліна. У 1187 році, під час облоги Єрусалима військами султана Салах ад-Діна, Баліан висвятив у лицарі всіх спроможних тримати зброю чоловіків міста. Цей крок став важливим мотивуючим чинником, спонукаючи колишній простолюд до запеклої оборони.«Слідуй за мною, роби, як я!» — історичні витоки гасла сержантського корпусу ЗСУУ відомому художньому фільмі «Царство Небесне» знаменитого режисера Рідлі Скотта Баліан д’Ібелін у виконанні Орландо Блума промовляє такі слова:— Будьте безстрашні перед лицем ворога. Будьте хоробрі — і тоді Бог вас не покине. Кажіть правду, навіть якщо вона веде до смерті. Оберігайте беззахисних і не робіть зла ніякого. Встаньте, лицарі!— За кого ви себе маєте? Хочете змінити світ!? — нажахано питає його єпископ. — Якщо вони тепер лицарі, то що — вони краще битимуться?— Так, — відповідає Баліан.

Про свій бойовий шлях командир взводу танкового батальйону 56-ї окремої мотопіхотної Маріупольської бригади і нині офіцер Самарського районного ТЦК та...