АрміяInform

Попри те, що основним засобом ураження на фронті поступово стали дрони, артилерія своєї актуальності не втратила і залишається одним з найпотужніших засобів ураження. А в гармашів залишаються козирі, які не можуть перекрити БПЛА. Про те, як змінилася бойова робота «богів війни» за роки широкомасштабного вторгнення, АрміяІnfоrm розповів командир гармати 40 ОАБр Василь на позивний «Чайка». 

Від «Гіацинта» до вітчизняної «Богдани»

Василь у війську ще з 2019 року. Починав номером обслуги, згодом став старшим навідником, а потім прийняв командування гарматою. Широкомасштабне вторгнення він зустрів на полігоні на Харківщині. Підрозділ там був у повному складі — з гарматами та боєкомплектом, тому одразу вступив у бій.«Ми тоді всім дивізіоном працювали по величезній колоні. Вона розтягнулася на 13 кілометрів. І громили ми ту колону з усіх стволів. У підсумку нам вдалося її зупинити», — згадує Василь. Тоді розрахунок працював на радянській системі «Гіацинт-Б» калібру 152 мм. Військовий згадує, що це була хоч і стара, але досить ефективна артилерія. Але досить швидко з’явилися проблеми з боєкомплектом. «Останню машину з БК ми вистріляли вже на початку травня 2022 року. Там було десь 100 кабанчиків. І на цьому боєкомплект на цю артилерію закінчився», — розповідає  командир розрахунку. Після цього підрозділ поїхав до Німеччини опановувати американські гаубиці М777, які військовий хвалить за легкість та компактність. Минулого ж року підрозділ отримав новенькі українські причіпні гармати 2П22 «Богдана-Б» калібру 155 мм. Василь зазначає, що нині, на відміну від дефіцитних 2022–2023 років, проблем із боєприпасами немає.

Те, що раніше вважалося «поганою» погодою, тепер найкращий час для роботи

Війна навколо артилерії суттєво змінилася. Якщо у 2022–2024 роках розрахунок «Чайки» міг робити до 90 пострілів за добу, то сьогодні інтенсивність і характер роботи диктує небо. Позиції максимально зариті в землю та накриті каркасами, адже ворожі «Ланцети», FРV-дрони та «Молнії» майже постійно літають у небі. «Якщо позицію знайдуть, то може прилетіти до 50 FРV. Часто по 2–3 з різних боків. У нас хоч і є вогнева група для захисту, але відбитися від великої кількості дронів складно», — говорить Василь. Саме тому нині маскування стало головним чинником виживання, а артилеристи працюють переважно тоді, коли небо «чисте». Серйозно ускладнилася й логістика, адже підвезення провізії та боєприпасів постійно перебуває під загрозою ударів з повітря. Проте артилерія попри все залишається потужним засобом ураження і має свої козирі.«Наші снаряди РЕБ не глушить. Ми можемо працювати в будь-яку погоду. Дощ, туман, сніг, сильний вітер –  ми можемо стріляти в будь-який час. А те, що раніше вважалося «поганою» погодою, зараз найкращий час для роботи», — говорить артилерист. 

Дистанційні міни та 10 тисяч «кабанчиків»

Зараз розрахунок Василя відпрацьовує по всіх цілях, які виявляє розвідка — від бліндажів та будівель до ворожої піхоти й артилерійських систем. Колись працювали й по танках та іншій техніці. Але механізованих штурмів у своєму районі відповідальності хлопці не бачили вже давно.За роки служби Василь назбирав чимало військових спогадів. Особливо йому запам’ятався період кінця 2023 року, коли американські М777 почали забезпечувати протипіхотними та протитанковими мінами для дистанційного мінування. «Тоді ще противник проводив наступи з використанням техніки. І ми займалися дистанційним мінуванням. Був випадок один. О 4 ранку ми замінували ділянку місцевості поблизу одного моста. Ще не встигли опустити ствола після крайнього пострілу, як побачили сильний спалах. Ворог на МТЛБ віз боєкомплект, а позаду ще «буханка» їхала. І обидві машини підірвалися на наших мінах. Там такий феєрверк був, адже здетонував боєкомплект», — згадує Василь. Ще у вересні 2024 року розрахунок під керівництвом «Чайки» перетнув позначку в 10 тисяч випущених снарядів. Тоді Василь вів підрахунок, але після досягнення цієї позначки перестав це робити.За свою відданість та професіоналізм «Чайка» нагороджений відзнакою «Золотий хрест». Цю нагороду він отримав після роботи за Куп’янськом-Вузловим. Їхній розрахунок працював за річкою Оскіл. Туди був лише один шлях — через переправу, яку постійно накривали КАБами. Після того, як позицію почали крити вогнем, їм вдалося евакуювати й особовий склад, й гармату. Попри те, що технології значно змінили поле бою, артилеристи продовжують працювати й нищити ворога. На думку Василя, артилерія свого останнього слова ще не сказала. Фото відділення комунікацій 40 ОАБр

У свої 22 роки вона прокинулася від дзвінка мами, яка сказала: «Почалася війна». Попереду були майже дев’ять місяців окупації Херсона, страх, невідомість і момент, який вона пам’ятатиме все життя — повернення українських військових у місто.
Згодом дівчина добровільно приєдналася до морської піхоти й стала однією з тих, хто нищить ворога FРV-дронами на найгарячіших напрямках фронту.
У розмові з кореспондентом АрміяІnfоrm операторка FРV-дронів батальйону безпілотних систем «Корсар» у складі 38-ї окремої бригади морської піхоти імені гетьмана Петра Сагайдачного з позивним «Барні» розповіла про бойову роботу, полювання на ворожі БПЛА та бої за Мирноград.
— Як давно ти у війську і чим займалася до широкомасштабки?
— Я командир екіпажу FРV-дронів, у війську вже четвертий рік, до вторгнення завершувала навчання на останньому курсі вишу, а вже під час окупації Херсона доздавала дипломну роботу.
— Як ти зустріла широкомасштабне вторгнення росії в Україну?
— Я перебувала в Херсоні. Ввечері 23 лютого повернулася з роботи, наступного дня мала знову виходити на зміну, а я ще так не хотіла туди йти з самого ранку (сміється).
Вранці прокидаюся, мені зателефонувала моя мама десь годині о сьомій і сказала, що почалася війна, і на роботу можеш вже не йти. Я навіть спочатку не повірила, мозок відмовлявся це сприймати. На той момент мені було 22 роки.
Потім, перші два дні, не було зрозуміло взагалі, що відбувається. У нас не було ні поліції, ні служб. А приблизно на четвертий день вже розпочалися бої в районі Антонівського мосту, а далі… окупанти прийшли в мій дім, зник зв’язок (росіяни знищили вишки зв’язку — авт.). Всю окупацію я провела в місті.
— Які в тебе були емоції, коли Сили оборони визволили Херсон?
— Я запам’ятала цей день на все своє життя. Ще 10 листопада 2022 року російські військові перебували в місті, ми їх бачили, а наступного дня їх вже не було.
Я не вірила, ніхто не вірив до кінця, що це правда. Здавалось, що ми повіримо, а станеться щось жахливе. Були навіть думки, що (ворогу — ред.) потрібно було велике скупчення людей, по яких росіяни здійснять атаку з повітря.
Перші три дні після деокупації був шок, адже майже 9 місяців ми пробули в окупації, і це було страшно. Чому не вірилося? Бо на початку вторгнення була ось ця популярна, але насправді дуже жахлива фраза про «2–3 тижні», яка давала надію, що це швидко закінчиться…
Був страх, що цей кошмар може знову повернутися. Коли нарешті я на власні очі побачила наших воїнів, ці відчуття неможливо передати словами. Ти бачиш людей у формі, зі зброєю в руках, але ти не відчуваєш тривоги чи страху. Відчуваєш внутрішню радість, можливо, якесь тремтіння від щастя.

— Як ти потрапила у військо, як твій вибір сприйняли рідні?
— У лютому 2023 року я пішла в ТЦК, всі навколо казали, що в мене нічого не вийде і мене не візьмуть, що так не буває. Батьки, звісно, переживали, адже ніхто не мав розуміння, як це буде відбуватися, але з часом все нормалізувалося.
— Ти одразу потрапила в 38-му бригаду морської піхоти?
— Спочатку було БЗВП та фахова підготовка в навчальному центрі. Я чітко для себе вирішила, що хочу бути саме в морській піхоті.
Представники 36-ї бригади були готові мене забрати до себе на посаду діловода, але я відмовилась, бо хотіла воювати.
Пізніше мені пощастило, якраз формувалася 38-ма бригада морської піхоти, потрібні були люди. І після проходження БЗВП 15 серпня 2023 року я потрапила в підрозділ на посаду коригувальника артилерійського вогню, а вже 19 серпня була на Курахівському напрямку на позиціях.
— Пам’ятаєш свій перший бойовий вихід?
— Це була ніч, ми заїждали на позицію в населений пункт, який було визволено, а на шляху, доки ми їхали, я бачила якісь дивні невідомі вогні в небі, які не рухалися. Була думка, що це, можливо, НЛО (сміється).
Побратими розповідали, що у підвалах є тіла мертвих росіян, я повірила в це, і між роботою ходила, шукала, але так і не знайшла, прикро (сміється).
— До речі, а чому в тебе позивний «Барні»?
— Оскільки я працювала в екіпажі на «Мавіку», необхідно було ідентифікувати себе як пілота в загальній системі, часу на подумати як такого не було. До повномасштабки в мене була морська свинка, яку звали Барні, я її дуже любила, але за декілька днів після окупації вона раптово померла. На згадку про неї я вирішила взяти собі позивний.

— Яку «жирну» ціль тобі вдавалося уразити за допомогою FРV?
— Це була ворожа Zаlа, яку я уразила 31 липня 2024 року. Я дуже раділа від того моменту, стояла з пультом від дрона й не могла повірити, що це дійсно відбулося, що я дійсно влучила.
— Тобі зручніше працювати з FРV на оптоволокні чи без?
— «Ефпівішка» на оптоволокні більш контрольована, і чіткіше зображення, але там потрібно враховувати важливі моменти: висоту, швидкість, маршрут руху місцевістю.
— Розкажи про кумедний випадок під час польоту.
— Це було нещодавно. Я залітала на ураження ворожого піхотинця в полі, аж раптом бачу, як у нього влітає інший FРV-дрон на оптоволокні, влучає котушкою йому по голові, падає поруч і не розривається. Окупант зробив дуже геніальну річ, як на мене: він вирішив підібрати дрон, який не розірвався, а я в цей момент підлітаю до нього, він розвертається і починає відстрілюватись.
— Яку вибухівку використовують у роботі з FРV? З яким типом заряду тобі подобається працювати найбільше?
— Загалом використовують три основні типи заряду: уламковий — для знищення особового складу та легкої автомобільної чи мототехніки противника. Фугасної дії або «термобар» — для знищення укриттів, підвалів чи бліндажів. І кумулятивний заряд — для ураження бронетехніки, гармат.
Особисто мені більш до вподоби працювати з фугасом, бо бувають ситуації, коли окупанти сховаються в якомуть будинку, з якого їх досить важко вибити артилерією, а за допомогою FРV з «термобаром» я можу залетіти і скласти те укриття разом з ними, і, як на мене, це набагато краще, ніж відправляти піхотинців штурмувати той будинок…
— Які в тебе були емоції під час нагородження орденом «За мужність» ІІІ ступеня та за яку операцію ти його отримала?
— Мені командир сказав, що я маю прибути на нагородження, подробиць я не знала. Прибувши у визначене місце, стоячи в строю, я побачила Президента України, і під час оголошення мого прізвища, я вийшла до нього, він вручив мені нагороду. Це був хвилюючий момент, а вже сівши в автобус, я відкриваю нагороду і бачу, що це орден «За мужність». Тобто в момент отримання від хвилювання я навіть не зрозуміла.
Багато з наших бійців отримали цю нагороду за роботу під час боїв за Мирноград.
«Барні» під час нагородження орденом княгині Ольги
— Пам’ятаєш, що тобі сказав Президент під час нагородження?
— Мені здалося по очах, що він мене пам’ятає, оскільки раніше я була нагороджена орденом княгині Ольги. Він потиснув мені руку, подякував за мужність. Після нагородження хтось із представників його Офісу підійшов до мене й сказав: «Ми Вас пам’ятаємо, раді бачити вдруге, сподіваємось, що скоро зустрінемось втретє».
— Розкажи про період оборони Мирнограда, яку тактику використовував ворог?
— Все відбувалося поступово. Я пам’ятаю період, коли ми мали можливість заїждати в місто на броні або автотехніці, потім це давалося все складніше. Ворог перерізав логістику, брав під вогневий контроль шляхи заїзду в місто, а сам поступово обходив полями й посадками довкола, створюючи напівкільце.
Це досить прикро, адже в сам Мирноград окупанти намагалися не заходити, віддаючи перевагу тактиці «м’ясних штурмів» через поля. Активно працювали артилерією, FРV, «Молніями», постійно застосовували КАБи.
Коли вони вже увійшли в місто, ми щеперебували всередині. Від моєї позиції, звідки я працювала, до ворога було півтора кілометра.
Фактично, від моменту взльоту, до ураження цілі було менше ніж 2 хвилини.

— У момент, коли вдається перепочити, чому віддаєш перевагу?
— Перш за все — виспатися. З’їсти щось смачненьке, до прикладу, коли була у відпустці, то дуже мріяла спробувати морепродукти.
— Яка в тебе є мрія?
— Мрію здійснити стрибок з парашутом, хочу власний будинок, де будуть бігати качечки, й вирощувати капусточку, можливо, ще трошечки базиліку. Хочеться простого спокою, коли це все закінчиться.
Фото батальйону безпілотних систем «Корсар» 38-ї окремої бригади морської піхоти імені гетьмана Петра Сагайдачного

Згодом боронила Покровськ та Селідове і завжди пам’ятала, як від перших днів великої війни зв’язківці до останнього трималися під ворожими обстрілами, щоб забезпечити надійне управління підрозділами.Про свій шлях у Збройних Силах АрміяІnfоrm розповіла сержант Тетяна на позивний «Горобчик».Ветеранка 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади, зараз вона продовжує службу на посаді інструктора відділення рекрутингу та комплектування Третього відділу Дніпровського районного ТЦК та СП.

«Горобчик» злетіла «повище, до найкращих — в десантуру»

Стати військовою Тетяна прагнула з дитинства, однак на заваді стали батьки, які вирішили, що військова кар’єра дівчині не потрібна. Повернутися до дитячої мрії випало вже в дорослому віці. Рішення визріло після особистої трагедії — загибелі чоловіка під час виконання бойового завдання у 2015 році в зоні АТО.— У 30 років настав такий, так би мовити, переломний момент  — чого я не можу повернутися до своєї мрії? І я вирішила піти на службу. Дуже довго вибирала до кого і вирішила, що якщо вже обирати, то треба кудись повище, до найкращих — в десантуру.Майже пів року їздила, проходила відбір. Тоді дівчат дуже строго відбирали, з десяти брали, мабуть, одну, бо там дуже суворі критерії були до вибору саме дівчат. Зрештою, 30 жовтня 2019 року я почала службу у 25-й повітрянодесантній бригаді, — розповідає військова.Підготовка і тренування справді були суворими, дівчата працювали на рівні з хлопцями без жодних поблажок. Однією з обов’язкових для всіх умов підготовки було відпрацювання стрибків з парашутом. Пізніше, під час одного з тренувальних стрибків, Тетяна дістала травму — зламала ногу, й у підсумку неочікувано здобула позивний.— У 2021 році, перед тим, як бригада мала виїжджати на ротацію, ми здійснювали стрибки у нас на ППД. Тоді я була єдиною дівчиною, яка стрибала з парашутом і приземлилась не дуже вдало — зламала п’ятку. «В десантника зуби цілі, тільки нога зламана», — пожартував тоді начмед.Якийсь час ходила на милицях, потім з паличкою. Якось у кабінеті сиділа в кріслі, заповнювала документи, а тростина стояла поруч. Командир взводу зайшов і каже: «Що ж ти оце, як горобчик, сидиш на жердинці?» Так воно і повелося відтоді, що я «Горобчик», — усміхається, пригадуючи трагікомічну історію з отриманням свого позивного Тетяна.

«Тоді думали, що не переживемо першу добу»

Вперше у бойових діях Тетяна взяла участь під час операції Об’єднаних сил. У 2020 році вона у складі батареї управління та артилерійської розвідки бригадно-артилерійської групи виконувала бойові завдання в районі населених пунктів Щастя та Новоайдар на Луганщині.— Як орівняти з широкомасштабним вторгненням, тоді було значно легше, це була ще ООС. Потім була друга ротація у 2021 році, бо кожна бригада виїжджала щороку. Це вже була з серпня 2021 року Авдіївка, — пригадує військова.Повертатися з другої ротації готувалися у березні 2022 року, однак все змінив початок широкомасштабного вторгнення. Перші хвилини великої війни, каже Тетяна, назавжди врізалися у пам’ять.— 24 лютого 2022 року було сумішшю різних емоцій. Як військовий, ти маєш бути готовим до такого завжди — кожного дня, кожної години. Але перший приліт біля Авдіївського коксохіму, перші бої в районі Авдіївки, в районі Ласточкиного (нині Криничне — ред.) запам’яталися назавжди.Я була на посаді радіотелефоніста. У нас була командно-штабна машина зв’язку всієї артилерії бригади. Ми тоді думали, що не переживемо першу добу — такими сильними були ворожі обстріли.А ще дуже непокоїлися за рідних, бо кілька годин, приблизно до 15-ї години дня, не знали, що відбувається вдома, бо не було мобільного зв’язку взагалі. Ми звикли, що на «материку» (Тетяна має на увазі тил — ред.) все спокійно, там мирне життя. А тут був справжній шок і всі дуже непокоїлись за батьків, за родичів, — каже Тетяна.

«Зв’язківці трималися до останнього»

— Тоді стало зрозуміло, наскільки страшною є реальність, якщо порівнювати з навчаннями. Усе, чого нас вчили в навчальних центрах, у критичний момент ніби миттєво розкладалося в голові по поличках. Те, що ми відпрацьовували на навчаннях, у реальному житті працювало зовсім інакше. Усі ті навички, які ми здобували на полігонах, довелося застосовувати під Авдіївкою, біля Ласточкиного в реальних бойових умовах.Обстріли йшли саме в наш бік: техніка з парків уже поїхала, а ми залишалися на місці, й усі прильоти накривали нас. У такі моменти інстинкт виживання працював надзвичайно чітко. І тоді перші думки були лише про те, як заховатися: якийсь приямок, окоп, будь-яке заглиблення.Усе відбувалося за секунди: тут можна залягти, тут сховатися, але ось заходить авіація — і куди тікати? Позицію залишити не можна, бо завдання треба виконувати насамперед, а вже потім думати про власне життя, — розповідає Тетяна про перші бої на початку широкомасштабного вторгнення.Чимало обладнання тоді було застарілим, тож зв’язківці не мали змоги змінювати місце розташування і були змушені лишатися на заздалегідь облаштованих позиціях, щоб забезпечувати стабільний зв’язок. Якщо артилеристи мали змогу відстрілятися й поїхати, то зв’язківці лишалися до останнього.— Якщо на навчаннях ти лише бачиш це як елемент змагань, то тут артилеристи виїжджали на вогневі позиції, відстрілювалися й відходили, а ми залишалися. Бо зв’язківець не може поїхати — він мусить стояти саме на своїй точці. Від нас залежало все керування підрозділами, тому зв’язківці трималися до останнього, — пояснює Тетяна.

«Мобілізовані плюс контрактна служба — ми об’єдналися в одне ціле»

Після кількох перших виснажливих тижнів, коли доводилося триматися з останніх сил, ситуація почала поступово виправлятися і навіть змінюватися на користь Сил оборони України. Ворог відступив з Київщини, Чернігівщини та Сумщини і надовго забуксував на Донеччині та Луганщині, не маючи жодних суттєвих просувань.Тетяна згадує, що вирішальну роль у зміні ситуації відіграв загальний національний спротив, коли до війська прийшли численні добровольці та мобілізовані з військовим досвідом. Вони були рішуче налаштовані бити ворога і перемагати, тож після весни 2022 року влітку ситуація стабілізувалась, а потім узагалі відбулися блискуча Слобожанська наступальна операція та визволення Ізюма.— Прийшли добровольці та мобілізовані. Це були настільки круті, класні хлопці, у них був дуже згуртований міцний козацький дух. Мобілізовані плюс контрактна служба — ми об’єдналися в одне ціле, стали єдиним організмом з повною впевненістю, що ми зараз підемо і наваляємо.Тоді ще не було тієї втоми від постійної війни, яку ми почали відчувати пізніше. Все було на адреналіні, на емоціях, що ми не хотіли навіть відпочивати. Була неймовірна гордість, що нам вдалося не лише зупинити росіян, але й відбивати в них нашу землю, — каже Тетяна.Важливу роль відіграло також надходження озброєння та боєприпасів від держав-партнерок України та поява, а згодом і масове впровадження БПЛА — спочатку для розвідки та корегування вогню, а потім також для завдавання ударів по ворогу скидами. Ще пізніше набули поширення важкі бомбери та FРV-камікадзе.

«Втома з’явилася на початку 2024 року»

Однак наступним етапом після початкового піднесення, яке поступово вичерпувалось впродовж близько двох років, стала накопичена втома і виснаження від постійної участі в бойових діях.— Втома з’явилася десь на початку 2024 року. Виснажувала монотонність — одні й ті самі стіни, одні й ті самі підвали, де ти живеш. У 2022‒2023 роках ми трималися на адреналіні та вірі в те, що невдовзі все закінчиться. А у 2024 році вже прийшло розуміння, що війна триватиме довше, ніж ми сподівалися.До того ж не було ротації, не було заміни, не надходило достатнього поповнення. Тому саме у 2024 році почалися випадки СЗЧ, і якщо в нашому підрозділі це була лише одна людина, то по всій армії це були вже тисячі, може навіть десятки тисяч випадків.Тобто це свідчить про велику втому, що немає ротації, ніхто не заміняє. Нас не можуть нормально відвести на відпочинок, бо немає ким замінити. І тоді відпустка на два тижні вже не рятує, бо ти приїжджаєш і за цей час нічого не встигаєш. Ну так, поспиш у нормальному ліжку, сходиш щодня в гарний душ, відпочинеш від обстрілів — і все.15 днів це насправді ніщо, бо втома — вона в такий комок великий накопичується. Треба більше відпустки, а більше відпустки не можуть дати. І воно вже накопилося в такий важкий шар. Воно вже тебе дуже сильно почало давити, — пояснює жінка.Додатковим тягарем стала зміна суспільних настроїв та ставлення до військових. Якщо у 2022‒2023 роках усі поважали військових, то вже з 2024 року, на думку Тетяни, ситуація змінилась. Військовослужбовцям почали дорікати великими виплатами і відсторонюватися від них.

«Завжди раджу іти на контрактну службу»

Відтак у 2024 році, після виснаження за роки участі у бойових діях, контузій, підірваного здоров’я та набутого ПТСР, Тетяна звільнилась зі служби. Тоді вона потребувала психологічної підтримки.— У мене у 2024 році, коли я звільнилася з 25-ї бригади, був справжній ПТСР. Здавалося, повернулася до мирного життя в тилу, все є — а в мене сльози. Не було причин, щоб плакати, а я не могла заспокоїтися.На жаль, не всі психологи можуть працювати з військовими, які брали участь у бойових діях, їм потрібен досвід, спеціальна підготовка. Але підготовлені психологи потрібні дуже сильно як для самих військових, так і для членів їхніх родин, — наголошує жінка.Попри те, що Тетяна не думала про можливе повернення до лав Сил оборони, з часом вона зрозуміла, що може і повинна це зробити для того, щоб допомогти побратимам, які продовжують боронити Україну на передовій. Відтак зголосилась на посаду інструктора відділення рекрутингу та комплектування Третього відділу Дніпровського районного ТЦК та СП.— Хлопці втомилися на передовій, дівчата також. Всі втомлюються, їм потрібен відпочинок, потрібна заміна. Тому я завжди раджу чоловікам не чекати, дока їх мобілізують, а самим іти на контрактну службу. Це дозволить самим обрати посаду в армії з урахуванням цивільної спеціальності, бо зараз дуже багато вакансій, дуже багато спеціалістів потрібні в Силах оборони.Інженери, медики, електрики, механіки — та це безкінечний перелік. Можна бути «фіксиком» і лагодити техніку, можна займатися радіоелектронікою, можна налаштовувати безпілотники — всі ці «ефпівіхи». Вибір [посад — ред.] більший, ніж можна собі уявити.У підсумку це буде майже така ж робота, як і в цивільному житті, хоча, звісно, з військовими особливостями. Але значно краще мати змогу обрати посаду і бригаду, щоб потім працювати під час служби за спеціальністю, ніж чекати випадкової мобілізації, — переконана Тетяна.

Його шлях на війні розпочався з добровольчого формування, а зараз він є досвідченим воїном, який пройшов запеклі бої на Сумщині, Сіверському та Покровському напрямках.АрміяІnfоrm розповідає про розвідника батальйону «Свобода» 4-ї бригади оперативного призначення НГУ «Рубіж» Артема на позивний «Чечня».

Сумський опір на «сімках» та «Ланосах»

Коли російські війська почали наступ на Суми, Артем разом з однодумцями вирішив зустрічати ворога «кулаком». Озброювалися, готували коктейлі Молотова, робили шипи для зупинки транспорту. Серед добровольців були як зовсім молоді хлопці, так і досвідчені мисливці та ветерани АТО/ООС, які передавали навички іншим.«Нас зібралося дуже багато тих, хто готовий був боронити місто. Так сформувалася ДФТГ. Багато хто взагалі вперше зброю в руках тримав, але всі були „нарвані“ — готові бити ворога чим завгодно. Просто так Суми віддавати кацапам ми не збиралися», — згадує Артем.Мотивація була настільки високою, що добровольці виїжджали зупиняти бронетехніку на звичайних цивільних авто.«На «сімках» їздили зустрічати танки. Кажуть, там їде 6 танків. Всі вантажаться їхати зустрічати. Хтось сідає в «сімку», хтось в «Ланос», — згадує Артем.

Шлях у розвідку: відповідальність за життя

Згодом «Чечня» долучився батальйону «Свобода». Розповідає, що після опитування його розподілили в розвідку. Довелося багато вчитися та тренуватися. Каже, що інструктори доклали максимум зусиль, аби підготувати розвідників. Зі свого боку Артем також кардинально змінив ставлення до дисципліни та вимог до себе.«Якщо раніше я міг сам собі сказати: “та нічого страшного”, то зараз вже так ніколи не скажу. Ставлю до себе високі вимоги. Бо від цього часто залежить не лише моє життя, а й побратимів. Наприклад, коли заводимо піхоту, я розумію, що за цих хлопців відповідаю. Не просто ж так мені довірили їх вести», — розповідає Артем.

Зимовий штурм Спірного

Одним із найважчих епізодів війни для Артема став штурм промислової зони поблизу Спірного взимку 2024 року. Завданням було відбити будівлю, куди зайшов ворог, та зачистити територію навколо. Штурм відбувався «в лоб» під прикриттям іншої групи, що заходила з флангу.Просуватися довелося через поле, заплутане дротами від ПТУР, та заходити на позиції, закидані тілами ворога.«План був такий, що ми мали швидко по „сіряку“ все зробити і затемна вийти. Але ми трохи запізнилися, і вже швидко стало темно. А різних приладів, аби нормально бачити вночі, у нас було мало. І треба було зачистити ще позицію в яру. Я почав туди спускатися і почув збоку постріли. Мій побратим сказав, що там під кущем був ворог. Ми його пройшли. Пощастило, що його „мавік“ помітив, і хлопці його знищили», — розповідає Артем.Далі хлопці почали закріплюватися, аби дочекатися підходу піхоти, яка мала їх замінити на цих позиціях.«Сиджу в норі з побратимом. Він питає: “Братан, ти що так сильно замерз? Це твоя рука?” — я йому: “нє”. Виявилося, що ми лежали на мертвому росіянину», — згадує розвідник.А далі по рації передали, що в їхній бік висувається 9 ворожих піхотинців, аби контратакувати. А розвідників було 8. Залишалося мало набоїв та гранат. До того ж під час руху Артем невдало впав на слизькій поверхні та пошкодив плече. Очікував, що зараз буде дуже важкий бій.«Але пощастило. Ворожа група до нас не дійшла. Наші снайпери їх всіх знищили ще на підходах», — згадує Артем.

Хто такий розвідник нині?

На думку Артема, розвідник — це «різноробочий» на війні, який має вміти все: від орієнтування та маскування до пілотування дронів і штурмових дій.«Копаєш, літаєш, водиш, носиш, штурмуєш, підтримуєш. Розвідник має дуже гарно бігати. Також треба всім цікавитися. Бо на війні будь-які навички знадобляться. Війна постійно змінюється. І треба йти в ногу з усіма цими технологіями. Бо тактики постійно змінюються. Якщо десь щось пропустиш, то це може вартувати тобі життя. Ну і, звісно, планування. Має бути план А, план Б, план В і так далі. Загалом, плани на будь-який розвиток подій», — говорить розвідник.Перед кожним виходом Артем просить Бога про допомогу, щоб усі повернулися живими. А у складних ситуаціях він завжди повторює собі слова, почуті від побратима: «Ніхто, крім нас. За життя на смерть».Фото автора та Армія ТV

Маючи законні підстави звільнитися зі служби, обрав інший шлях — залишитися в строю, змінивши кулемет на пульт керування дронами.АрміяІnfоrm розповідає історію «Демона» — пілота дронів-перехоплювачів 1129-го зенітного ракетного Білоцерківського полку.

«У нас немає незначних цілей. Всі пріоритетні»

«Раніше я бігав від FРV-дронів, а тепер їх запускаю», — усміхаючись, розпочинає свою розповідь Дмитро.Він добровольцем прийшов у військо на початку широкомасштабного вторгнення. Як штурмовик пройшов велику кількість найгарячіших напрямків. А зараз працює в одному з найрезультативніших екіпажів дронів-перехоплювачів Білоцерківського полку.«Ми працюємо по всьому, що літає і може завдати шкоди нам, нашим суміжникам чи мирному населенню. У нас немає такого, що є незначні цілі. Всі пріоритетні. Найчастіше зараз знищуємо „Молнії“. Бо їх дуже багато. Також працюємо по „Шахедах“, розвідувальних крилах — Zаlа, Suреrсum, „Орлан“. Найменувань дуже багато. До того ж, маємо дозвіл працювати по FРV. Бо вони багато шкоди завдають нашій піхоті та логістиці», — розповідає «Демон».Наразі він опановує FРV-перехоплювачі. Вже пройшов навчання та отримав сертифікат. Каже, що це наразі найцікавіше з того, з чим він працював у війську: «По-перше, все від першої особи. Ти все бачиш. Мені казали, що це, як комп’ютерна гра. Так, воно схоже. Але емоції зовсім інші, особливо коли влучаєш у ціль».

Збили «Молнію» за секунди до її влучення у військовий пікап

За словами «Демона», кожен збитий ворожий борт — потенційно врятоване життя. Згадує він і про один із нещодавніх випадків.«Я тоді в екіпажі споряджав борти. Впродовж 30 хвилин на одну і ту ж ділянку по черзі вилітало 6 „Молній“. Все дуже швидко відбувалося. Я ледь встигав споряджати та виносити дрони. І коли вилітали на п’яту чи шосту „Молнію“, то побачили таку картину — вона вже наздоганяла на дорозі пікап, який обрала за ціль. І ми її знищили за лічені секунди до ураження машини. На щастя, хлопці не постраждали і поїхали далі. І це круто!» — розповідає Дмитро.За його словами, екіпажів дронів-перехоплювачів постійно більшає. І вже з’явилося «джентльменське правило» у небі.«Якщо ти виявив ціль, то хлопці, які поряд літають і її бачать, вони стають у чергу. Якщо ти зайшов на неї, але не влучив, то в тебе є ще одна спроба, або стаєш в кінець черги і чекаєш», — говорить Дмитро.Наразі він чекає на можливість поїхати на навчання, аби опанувати нові засобі — Р1-Sun, Strіkеr та інші, що находять у підрозділ. Каже, що раніше мріяв постріляти з усього, що є. А тепер — політати на всьому.«В кожного дрона є свої нюанси. Їх треба знати. І командування завжди це підтримує. Аби ми вдосконалювали свої знання та навички».

«Ідеальний штурм» Урожайного та пекельні Кринки

Дмитро за більш ніж чотири роки у війську пройшов складний шлях від штурмовика до дронаря. Починав з 503-го батальйону морської піхоти під Маріуполем, де він із побратимами тримав «дорогу життя», якою евакуювали жінок та дітей.«Тоді було настільки холодно, що єдиним варіантом зігрітися було копати. Треба, не треба — береш лопату і копаєш, аби просто не замерзнути», — згадує він.Далі були два з половиною роки штурмів. Авдіївка, Мар’їнка, Бахмут, Вугледар. Дмитро працював із трофейним кулеметом. Згадує, як він сам каже, ідеальний штурм Урожайного: «Ми тоді гарно до штурму готувалися. Відпрацьовували все на полігоні. І в підсумку так гарно все зробили, що за час штурму в нашій групі не було жодних втрат. І ми захопили на 2 квадрати більше, ніж планувалося. Набрали тоді купу трофеїв».Після декількох поранень у «Демона» була можливість звільнитися з армії за станом здоров’я. Але він вирішив залишитися. Став інструктором, аби навчати новачків. Готував групу на той момент новосформованої 38 окремої бригади морської піхоти. А коли навчання закінчилося, то не зміг залишити хлопців — поїхав на бойові разом з ними. Тоді вони штурмували позиції в Кринках.«Загалом маю 4 заходи в Кринки. На жаль, багато побратимів там залишилися. Але ми велику роботу зробили. Але те, що ми мали зробити, ми зробили. Це найважчий був період за всю службу. Бо просто зайти в Кринки — це була вже половина успіху. Адже водна перешкода. Тільки сідали в човни, то одразу за нами починалося полювання», — згадує «Демон».Згодом, через стан здоров’я, він все ж покинув морську піхоту та перейшов у Сухопутні війська. Встиг побувати розвідником та мінометником. А потім долучився до 1129-го зенітного ракетного Білоцерківського полку.

«Я тут, щоб вони були в безпеці»

Вдома на Дмитра чекає дружина та троє дітей. Щовечора, розмовляючи з ними, він нагадує собі, заради чого залишається у війську:«Я бачив, що ворог робить із містами та селами, куди приходить. Моя сім’я зараз у відносній безпеці саме тому, що ми тут. Поки в мене є можливість — я залишатимусь».Фото автора

На її плечі випали випробування, які важко уявити — повна прозорість поля бою, зграї ворожих FРV та неможливість будь-якого непомітного руху.З якими саме викликами щодня стикаються українські піхотинці, розповідає АрміяІnfоrm через історію Віктора на позивний «Бой», військовослужбовця 42-ї окремої механізованої бригади.

Три штурми за один день

Свій перший контактний бій Віктор «Бой» пам’ятає в деталях. Це було восени 2025 року. Перший вихід дуже швидко перетворився на постійну боротьбу за виживання. Він з побратимами тримав позицію під Новопавлівкою.«До нас ішли два ворожі штурмовики. Я підпустив їх на відстань до 15 метрів. Ми були в укритті, і вони не знали, що ми там є. Я спочатку положив того, що трохи позаду йшов. А потім і першого», — згадує Віктор.Тоді пощастило, що ворог не помітив, звідки вівся вогонь. Тож у відповідь нічого не прилетіло. Однак вже за два дні ворог знову намагався просочитися тим маршрутом. І цього разу позицію було викрито.«Ми їх поклали, але хтось із них встиг доповісти по рації про нашу позицію. А потім за день було 3 штурми. Два з них ми відбили. Згодом наш бліндаж розібрали танком. Вже не було навіть місця, де можна було б сховатися. І газом травили і гранати скидали з дронів. І в той час нас обійшла інша ворожа група. Якби не наші дронарі, то нас би вже не було серед живих», — розповідає «Бой».На допомогу піхотинцям прилетів важкий бомбер. Саме він знищив ворожих штурмовиків. Тоді «Бой» з побратимами й вирішив відходити на інші позиції. Каже, пощастило, що ворожі дрони цього не помітили.«Нам треба було щось робити. Автомати заклинило, одна рація згоріла. Іншу поплавило, але вона ще працювала. Я вийшов на ротного. Сказав, що вихід лише один. Здаватися в полон я не буду, тому спробуємо через поле вийти. І ми йшли на наші інші позиції майже півтора кілометра. Пощастило, що ворожі дрони нас не побачили. Ми вийшли всі. Поранені, але живі. У мене уламок. В іншого кульове поранення руки. В третього руки обгорілі, бо намагався врятувати радєйку», — згадує Віктор.Дрони, що забезпечують роботу інших дронів: як НРК рятують логістику FРV-пілотів на фронтіЗвісно, далеко не завжди справа доходить до контактного бою, розповідає військовий. Найчастіше всю справу роблять дрони. Вони знищують ворожі групи ще на підходах до позицій. Тому головне завдання піхотинців — слухати, спостерігати та все вчасно доповідати командирам. Але у ворога теж багато дронів. Тому піхота вимушена вести «підземний» спосіб життя.«Ми там постійно під землею. Виходити можна лише тоді, коли дозволяє погода і нічого не літає. Якщо тебе помітять, то ти «спалиш» свою позицію, і за дві-три години її розберуть FРV-дронами. Був випадок, коли нашу точку помітили, і за короткий час прилетіло 19 «ефпівішок», — розповідає «Бой».

Найважче — зайти та вийти

Попри інтенсивність боїв, найскладнішою частиною ротації піхотинець називає логістику. Шлях до «нуля» та у зворотний бік завжди гра в рулетку. Тому туман, сніг чи дощ зараз вважаються «хорошою погодою», адже це дає шанс зайти непоміченими.«Заходити можна, коли погода дозволяє. Я коли в грудні заходив, то був туман і снігопад. Нічого не літало, тому нормально зайшли. Коли виходив, то теж пощастило з погодою. Я почав виходити 25 лютого, а вийшов 7 березня. Але з погодою щастить далеко не завжди. І якщо вони помічають рух, то одразу летить в тебе купа FРV. Ховатися складно — багато відкритого простору. А посадки хоч і є, але вони здебільшого скошені всі снарядами», — розповідає «Бой».Через постійний моніторинг ворожих БПЛА техніка може довезти піхотинців лише до певної точки, далі тільки пішки. Восени Віктору довелося йти на позицію 18 кілометрів з повним спорядженням. Складність логістики впливає й на строки перебування на позиціях. Крайня ротація Віктора тривала понад два місяці — зайшов 25 грудня, а вийшов лише 7 березня.Під супроводом «очей» та атаками «ждунів»: як піхота 152-ї бригади заходить на позиції на Покровському напрямку

«Адресна доставка» повітрям

Коли логістика неможлива, а піхота тижнями заблокована в бліндажах через активність ворожих дронів, єдиною ниткою життя стають власні безпілотники. Важкі дрони доставляють піхоті все необхідне.«Їжа, вода, боєкомплект, ліки, сигарети. Навіть щось солоденьке — цукерки чи батончики. Якось я попросив, щоб мені „Снікерси“ скинули, і вони принесли. Така от адресна доставка. Без дронів вижити на позиціях сьогодні було б просто неможливо. Навіть нові берці замість згорілих мені теж прислали дроном», — каже Віктор.Загалом, дрони зараз роблять дуже багато, продовжує «Бой». Вони знищують ворожу техніку та штурмовиків, здійснюють логістику. Але останнє слово все одно залишається за піхотою. Адже саме вона тримає позиції на землі.Фото автора

«Нас ще ніхто так не вів», — жартували згодом бійці, пригадуючи бойові дії на Чернігівщині у березні 2022 року.Відтоді військовий має незмінний позивний «Екс» — скорочення від «Екстремал» на позначення його безстрашшя в бою.Про вибір служити прикордонником та бойовий шлях, який проліг від кінолога і піхотинця до навідника-оператора БПЛА підрозділу «Фурія» бойової бригади «Гарт» Державної прикордонної служби України, старший сержант Владислав на позивний «Екс» розповів АрміяІnfоrm.Владислав на позивний «Екс»

У прикордонники пішов за порадою дядька

У лавах Держприкордонслужби Владислав з 2020 року. Пригадує, що, отримавши повістку, мав змогу піти служити на вибір до ЗСУ, Нацгвардії чи ДПСУ.Вирішальним стало слово маминого брата, який сам служив прикордонником і відтоді зберіг гордість, що був оборонцем державного рубежу, на все життя.— Він казав, що прикордонники — це еліта, це почесно і відповідально боронити державний кордон. Ходив крутий — голова догори.Я йому тоді зателефонував, порадився — і він переконав, щоб я навіть не сумнівався, а йшов служити тільки прикордонником і ніяк інакше, — розповідає Владислав.Він не пошкодував про свій вибір, адже знайшов у Державній прикордонній службі покликання, побратимів і навіть відданого чотирилапого друга.Владислав на позивний «Екс»

«Тепер собака вдома — скучає за мною»

До призову Владислав працював в екстреній медичній допомозі в Чернівцях, тож мав потребу та змогу відточити відповідальність й уміння миттєво реагувати на виклики.Тож вимоги військової служби не стали для чоловіка несподіванкою, адже він звик до дисципліни та порядку ще в цивільному житті.— Після випуску з навчального центру нас відправили служити на Чернігівщину. Згодом, 2021 року, підписав контракт і перевівся служити в Чернівці.Там мені запропонували стати кінологом, і я купив собі лабрадора, вивчився. Тепер собака вдома — скучає за мною, а я за нею. Хоче якусь роботу — бігати, шукати, гратися, — каже прикордонник.Побачитися з чотирилапим другом вдається лише під час відпусток. Попри те, що собака навчена шукати вибухові речовини, на фронті їй не місце.Владислав на позивний «Екс»

«Прикривали дорогу на Гостомель»

Натомість сам Владислав на війні від самого початку широкомасштабного вторгнення, неминучість якого стала очевидною вже у січні 2022 року. Тоді його у складі загону перекинули на Волинь, де прикордонники пробули близько місяця.Невдовзі ж після повернення до Чернівців, коли колони російської техніки вже посунули на Київ, військовий зголосився добровольцем на фронт.— Підходить начальник і каже, що війна, треба їхати на Схід воювати: «Хто буде їхати?» Я, довго не думаючи, підходжу до начальника і кажу: «Я буду писати рапорт, переводьте мене.Створили прикордонну комендатуру швидкого реагування, і я потрапив у той підрозділ. Виїхали на Чернігівщину і зустріли ворога там. Прикривали дорогу на Гостомель, — пригадує прикордонник.Бої перших тижнів «широкомасштабки» назавжди врізалися в пам’ять Владислава, адже там він та його побратими вперше дізналися, якою є велика війна.Владислав на позивний «Екс»

Так екстремально ще ніхто не супроводжував

Саме там і тоді Владислав пройшов перше вогневе бойове хрещення та здобув свій позивний «Екс», який з честю зберігає до сьогодні.— Ми йшли на зачистку. Я йшов перший, говорив і показував хлопцям: «Вліво! Вправо!».Коли ми вийшли, хлопці розказували, що ще їх так екстремально ще ніхто не супроводжував, — каже Владислав.Досвід перших боїв знадобився потім під час боїв на Донеччині, де у 2022 році прикордонник брав участь в обороні Лимана і зазнав поранення.Після лікування та реабілітації у 2023 року повернувся боронити Курдюмівку, Кліщіїівку й Озерянівку.Владислав на позивний «Екс»

«Я прішол освобождать тєбя і твою семью!»

— У 2024 році нас перекинули на Вовчанськ, а потім у 2025 році знову Донецька область — Часів Яр, Краматорськ, Костянтинівка. Ті напрямки, де було гаряче, — пригадує старший сержант.Найбільше йому запам’яталося, як 2022 року на Донеччині під Лиманом росіяни кричали про те, що прийшли визволяти українців.— Ми залягли і тут з’являється ворог, починає кричати: «Хохол! Хохол! Я прішол освобождать тєбя і твою семью!». Це вже були «вагнерівці» тоді.Окупанти були впевнені, що ми будемо їх зустрічати і здаватися в полон, але нічого в них, звісно, не вийшло — ми зустріли їх вогнем, — розповідає прикордонник.Тільки після того, як росіяни наразились на відчайдушний опір українських захисників, вони почали розуміти, що прийшли в Україну не як визволителі, а як окупанти.Владислав на позивний «Екс»

«Можемо впевнено працювати на 15 кілометрів углиб ворожого тилу»

З 2025 року «Екс» опанував фах оператора-навідника БПЛА. Спочатку літав на «мавіках» як розвідник, однак невдовзі опанував також важкий бомбер-гексакоптер «Вампір».— Найчастіше ми літаємо вночі, знищуємо укриття, склади, техніку та живу силу ворога. Також доставляємо нашим хлопцям на передовій воду, продукти, боєприпаси.Можемо впевнено працювати на 15 кілометрів углиб ворожого тилу. Найцікавіше знаходити ворожі бліндажі й викурювати звідти окупантів, — каже дронар, на рахунку якого вже чимало успішно уражених цілей.Масове поширення БПЛА, наголошує прикордонник, кардинально змінило сучасну війну, адже саме завдяки дронам українські захисники впевнено нищать російських окупантів. *У Державній прикордонній службі наразі існує кілька підрозділів безпілотних систем, які стабільно забезпечують високі показники бойової роботи. Один із них — «Фурія» бойової бригади «Гарт», де служить «Екс».Владислав переконаний, що для охочих долучитися до Сил оборони вибір одного з підрозділів безпілотних систем у складі ДПСУ — один із найкращих з усіх можливих варіантів.Адже він поєднує давні славетні традиції прикордонників із сучасними новітніми технологіями, які дозволяють ефективно нищити ворога та боронити державні рубежі України.

Про повернення з еміграції, службу в піхоті та розвідці та чому обов’язок перед Україною виявився дорожчим за успішну кар’єру, розвідник 42-ї окремої механізованої бригади «Пінчер» розповів кореспонденту АрміяІnfоrm.«У мене в Попасній у 2022 році була позиція з такою назвою. Я був там старшим. Позиції вже давно немає, але позивний так і залишився», — розповідає військовослужбовець розвідувальної роти 42-ї окремої механізованої бригади з позивним «Пінчер».

Понад 15 років прожив в Італії, але повернувся захищати Україну

Сам він зі Львова. Але ще в дитинстві батьки забрали його до Італії, де він жив понад 15 років. Розповідає, що займався музикою і заробляв дуже непогані гроші. Але один телефонний дзвінок у лютому 2022-го все змінив.«Мені подзвонив друг і сказав, що почалася війна. Я спочатку подумав, що він прикол тягне. Але ні. Я приїхав на роботу і сказав, що даю тиждень, аби знайшли іншу людину, бо я їду на війну в Україну. Спочатку всі відмовляли мене. Але я вже все для себе вирішив», — згадує «Пінчер».Після приїзду до Львова він одразу пішов у ТЦК. Тоді добровольців було багато, тому його не дуже хотіли брати. Але він свого домігся. І того ж дня опинився на Яворівському полігоні.«Там ми були не довго. Отримали форму, постріляли десь по 15 набоїв, і все. Далі нас повезли в Лисичанськ. Там ще були різні представники бригад. Питали, хто чим хоче займатися. Я одразу сказав, що я приїхав не гайки крутити і їжу готувати, а воювати, й іншого не хочу. Я потрапив у 24-ту окрему механізовану бригаду», — розповідає «Пінчер».

Попасна: війна, якої вже немає

Потім була Попасна. Чотири місяці в місті, яке знищувала російська артилерія та авіація і штурмували «вагнери».«Там був яр. По один бік стара Попасна, по інший — нова. Ми були в новій, адже в стару вже зайшов ворог. У нас ще позиція була біля самого яру. Тому там постійно були контакти. Але тоді не було таких засобів, як зараз. Було хіба що трохи „мавіків“. Але „скидів“, FРV не було. Тоді я навіть бронік іноді міг скинути, бо знав що більш-менш безпечно. Набагато простіше було, ніж зараз», — розповідає «Пінчер».Тоді в Попасну заходило 30 людей, згадує «Пінчер». А вийшло 9. Відступити довелося, адже опинилися майже в повному оточенні.Після Попасної були Лисичанський НПЗ, визволення Херсонщини та самого Херсона, а згодом Бахмут. Усюди були важкі бої та втрати. Але «Пінчер» залишався у строю.

Місток, дрони, газ і 5 кілометрів з пораненою ногою

Один із найскладніших спогадів — спроба провести зачистку в Оріхово-Василівці. Групу ще на підході побачили з дронів, і почався обстріл. Двоє побратимів одразу загинули. А «Пінчер» ще з трьома хлопцям забіг під маленький місточок під трасою.«Добре те, що там були кущі, і їхні FРV не могли туди залетіти. Але вони почали травити нас газом. Скидали його з дронів. Очі пече, ти задихаєшся. Організм просто вимагає, аби ти вискочив на повітря. Один отак вибіг. І його накрили. Він весь в уламках був. Ми його затягли. Потім я намагався висунутися. Але дістав уламок у ногу. На адреналіні навіть не одразу помітив. Лише коли відчув, що нога мокра стала. Потім вони ще робили скиди. І уламок потрапив у плече», — згадує «Пінчер».Спроби зв’язатися зі своїми по рації були невдалими. Цілий день довелося сидіти під мостом. І десь о 12-й годині ночі вони вирішили спробувати вийти до своїх самостійно.«Ми проаналізували, як літає їхній дрон. Порахували, що у нас є трохи часу, коли він відлітає, аби дістатися якогось укриття. І так ми виходили. Дійшли до точки, де мала бути машина для евакуації, але там нікого не було. А в підвалі був хлопець. Теж поранений. Я його взяв, і ми продовжили відхід. Йшли 5 кілометрів. Періодично ховалися. Літали дрони, і ми не знали, наші чи ні», — розповідає «Пінчер».

Шлях у 42-гу бригаду

Вийти до своїх у підсумку вийшло. Після кількох тижнів лікування він повернувся в підрозділ. Згадує, що до кінця рана ще не загоїлася, а його знову вирішили відправити в Оріхово-Василівку. Відтоді прийшло бажання перевестися в інший підрозділ. У 42-гу окрему механізовану бригаду запропонував перевестися знайомий офіцер. І згодом це було зроблено.Нині «Пінчер» служить у розвідувальній роті 42 ОМБр. Навчився керування одного з видів БПЛА. Однак тепер такі борти підрозділ не використовує, тож «Пінчер» очікує на навчання на інший вид дронів.«Зараз їжджу з хлопцями, дивлюся, як все відбувається. Загалом, я людина, яка хоче спробувати все. Люблю, коли є час, щось почитати чи подивитися про різні БПЛА. А загалом, готовий братися за будь-яку роботу», — розповідає «Пінчер».Про свій вибір повернутися в Україну та долучитися до війська не шкодує. Каже, що одразу розумів, на що йде:«Це мій обов’язок. Рано чи пізно я б повернувся в Україну. Як би до мене тоді ставилися? От ті, хто зараз за кордоном, вони приїдуть і будуть розповідати, які вони патріоти. Але я так не можу».Фото автора і з особистого архіву героя

Сьогодні дрони — універсальні засоби, які й нищать ворога, і рятують життя власної піхоти, доставляючи продовольство та боєкомплект туди, де «кілзона» розтягнулася на довгі кілометри.Заступник командира роти батальйону безпілотних систем «Фобос» 46 окремої аеромобільної Подільської бригади ДШВ ЗС України Максим на позивний «Румин» розповів АрміяІnfоrm про філософію застосування дронів на фронті, а також свій шлях від піхотинця до оператора ударних комплексів.

Від трагедії у Вінниці — до десанту

Шлях Максима у війську розпочався у серпні 2022 року. До того він жив і працював у Вінниці. Рішення піти до ТЦК та СП було не випадковим — після ракетного удару по центру міста, який забрав життя десятків людей, зокрема дітей.«У самого дитина, і я зрозумів: не можна сидіти й чекати, поки прилетить на голову. Треба робити щось, аби швидше це зупинити», — згадує «Румин».У ТЦК на добровольця без досвіду служби подивилися скептично, але випадок звів його з представником 95-ї окремої десантно-штурмової бригади.«Він поставив питання так: хочеш по-жорсткому чи по-легкому? Я відповів, що мені все рівно. — Ну тоді в ДШВ. — І так я опинився в навчальному центрі і звідти по розподілу в 46-й окремій аеромобільній бригаді», — розповідає Максим.

«Ти в комп’ютерні ігри граєш?»

У «дронарі» Максим потрапив майже випадково. Під час підготовки до контрнаступу підрозділу знадобився «мавікіст».«Старшина роти підійшов і запитав: а ти на комп’ютері граєш? — кажу, та граю. — Ну на тобі пульт і ось тобі Вова, він тебе навчить літати на „мавіку“. Ну і так я почав літати», — згадує Максим.Але мавік протримався недовго. Його втратили ще під час навчань. Згодом Максим познайомився з іншим видом дронів.«У нас на той момент в батальйоні був розвідвзвод, де служив військовослужбовець з позивним Ірас. На жаль, він на запорізькому напрямку загинув. У нього був пульт і маленький дрон — „вупік“. А також ноутбук із симулятором. Ми так подивилися з колегами і вирішили: нахрєна нам той мавік? Ми хочемо FРV», — розповідає Румин.

«Мабуть, не туди влетів»

Доленосний випадок стався на полігоні. Максим, тренуючись на швидкісному дроні, випадково влетів у крило машини комбата.«Комбат це побачив і ще так подивився на мене. В той же вечір мені подзвонив командир роти і каже: збирай речі. Ну думаю, все. Капець мені. Не туди, мабуть влетів. Збираю речі і на наступний день я вже в навчальному центрі вчуся на пілота FРV», — згадує Максим.

«Найжирніша моя ціль — Т-90 «Прорив»

Коли він повернувся з навчання, вже почався контрнаступ. І саме там було його перше ураження ворога. Він поцілив FРV-дроном в бойову броньовану машину, яка привезла піхоту на штурм посадки. Загалом пілотом FРV Максим пробув близько року.«Найжирніше, що уражав — танк Т-90 Прорив. Він вже стояв на бочині. Може на мінуванні підірвався. Але він був ще живенький. І нам сказали по ньому відпрацювати. Потім це ураження ще по групах в соціальних мережах гуляло. Це було моє ураження. А танк тоді згорів», — згадує Максим.

Еволюція війни: «Кілзона» та безпілотники

Наразі Максим заступник командира роти батальйону безпілотних систем «Фобос». Спектр засобів роти вражає: від розвідувальних «крил» до важких нічних бомберів та FРV на оптиці. І зараз це дуже важливо, говорить Максим, адже все це працює лише в комплексі. Не можна покладатися лише на один якийсь вид засобів.«Наприклад, у нас є FРV. І ми працюватимемо лише ними. Так не можна. Якщо, наприклад, укриття дуже потужне, то ти можеш хоч 10 раз відпрацювати FРV. Але результату не буде. А один виліт бомбера дає більше результату. Тому що FРV занесе 1,5-2 кг. Ну, може, до 5 кг. А бомбери десятки кілограмів вибухівки можуть принести», — розповідає військовий.Загалом на безпілотники зараз покладається дуже багато функцій. Ті ж важкі дрони, які спочатку позиціонувалися, як нічні бомбери, зараз виконують дуже багато й іншої роботи. Зокрема, логістичні функції. І все це диктують сучасні умови війни.«В першу чергу це зберігає життя військовослужбовців. Адже у 2026 році під’їхати до лінії бойового зіткнення на дистанцію кілометрів в 5 — це лотерея. Якщо у 2023-24 роках можна було на характері залетіти і вилетіти звідти на техніці, то зараз ні. Є така фраза — „кілзона“. Раніше вона була кілометрів 3-5. Зараз вона в рази більша. Тому дешевше, вигідніше та безпечніше їхати НРК, або доставити щось важким дроном до піхотних позицій», — говорить «Румин».Крім логістики та ударних функцій дрони активно застосовуються для дистанційного мінування.«Нещодавно завдяки „дистанційці“ вдалося зупинити ворожий штурм: дві бойові броньовані машини противника підірвалися на встановлених мінах. Відповідно туди, коли вони планували заїхати, вони не доїхали. Тож мінні загородження відпрацювали на відмінно. А по піхоті, яка була в цих машинах, відпрацьовували всі. І ми, і суміжні підрозділи. І здебільшого теж дронами. Тому дрони працюють 24/7 всі 365 днів на рік», — розповідає Максим.

Всі в екіпажі мають бути універсальними

Зараз він сам вже не літає. Здебільшого, навчає новачків. Його філософія проста: всі мають бути універсальними солдатами. Щоб могли не лише літати, а й, наприклад, ремонтувати борт у польових умовах:«У кожного є кейс із „ремкомплектом“. Якщо дрон вийшов з ладу на позиції, ти маєш знати, як його „оживити“. Звісно, якщо це не складна поломка».Завершуючи розмову, «Румин» наголошує на важливості технологічної переваги:«Штурмувати посадку ми завжди встигнемо. Але краще її просто розібрати тим же „Вампіром“. Адже це набагато безпечніше».фото автора

Про те, як за допомогою одного полоненого витягнути з бліндажа ще чотирьох, «дружній» вогонь ворога по своїх, та як народжується довіра в розвідці, читайте у матеріалі АрміяІnfоrm.Все починалося, як проста задача, аби мене обкатати — потрібно було провести рекогностування місцевості в нашому тилу, згадує свій перший вихід розвідник Вжик:«За день до цього у нас було планування. Було доведено задачу, промальовано маршрути. Відправляли мене з Хьюго та ще двох хлопців з приданих сил. Щоб я знав, що таке броня, що таке висадка. Бо це був мій перший вихід на задачу. Страху не було. Бо ми все спланували. Також був впевнений в побратимі, з яким я йшов. Ну і, я розумів, що якщо дати волю емоціям, то можуть бути якісь помилки».Для Хьюго це був вже не перший вихід. Зізнається, що спочатку на новачка не розраховував, планував покладатися лише на себе. Але подальші події все змінили.

«Спланована випадковість» та перший полонений

Ситуація змінилася коли неподалік від розвідників дронарі помітили окупантів, які просочилися через позиції та зайняли один з бліндажів.«Нам дали команду піти на зачистку бліндажа. Наші дронщики по ньому відпрацювали і треба було проконтролювати — живі окупанти, чи вже ні. По тому, як нам обмалювали ситуацію, то складалося враження, що вони точно вже 200. Тому ми сильно не переймалися», — згадує Вжик. ВжикРозвідники закидали бліндаж гранатами, зробили простріли і почали виходити на голосовий контакт — пропонували виходити та здаватися в полон.«Вийшов наш перший полонений — „Сем“. Він сказав, що там ще четверо в бліндажі залишається. Ми запропонували здатися й їм. Але вони не виходили. Тому ми відкотилися, аби їх накрили наші важкі бомбери. Під вечір ми знову висунулися до того бліндажа, просвічували його ліхтариками. Там темно, нічого не видно. Знову голосовий контакт, але тиша. Подумали, що вже все. І повернулися, бо вже темніло», — розповідає Вжик.

Тактична гнучкість: ідея замість штурму

Але на ранок прийшла задача знову перевірити цей бліндаж і спробувати забрати звідти ворожу радіостанцію. Адже вона могла дати багато важливої інформації. На цей раз розвідники вирішили використати полоненого «Сема».«Це була пропозиція Вжика. Ми погодили це з командуванням. Ми йому сказали, що нам важлива радіостанція. А якщо там ще живі інші окупанти, то він мав запропонувати їм здатися. Якщо вони згодні, то ми їх забираємо і всі будуть живі. Він відповів, що розуміє і готовий працювати. Ми коли прийшли на точку, то сказали що у нього 5 хвилин. Він розгріб завали і заліз туди. Потім ми чули голоси. Коли я гукнув „Сема“, він відповів, що вони живі та зараз будуть виходити. Вони всі вилізли. „Сем“ передав нам радіостанцію. Я поставив його першим, кажу: будеш їх вести, дорогу вже знаєш», — згадує розвідник Хьюго.Для нього це теж були перші полонені в його військовому житті. Згадує, що росіяни потім розповідали, що не одразу зрозуміли що відбулося.«Вони не зрозуміли спочатку, куди „Сем“ взагалі подівся. Коли він до них спустився, то один з них його питав: „Сем“, а де ти був? Він відповів, що в полоні. Вони були в шоці, що він повернувся. Він їм пояснив, що ми стоїмо нагорі і чекаємо. І що потрібно збиратися і йти здаватися в полон. Сказав, що їх не вбиватимуть. І вони погодилися», — розповідає Хьюго.Хьюго

Крізь вогонь до евакуації

Але на цьому ще все не закінчилося. Потрібно було безпечно евакуюватися самим та вивести полонених.«Контролювати одразу п’ятьох полонених складно. Ми розбили їх на групи. Коли виходили, то по нам відпрацював ворожий дрон. Потім була інформація, що по нам наводиться артилерія. Але ми встигли добігти до укриття. До речі, для них не було новиною, що по них працювали свої ж. Саме тому вони навіть не намагаються повертатися. Бо їх там „обнулять“. Вони взагалі потім казали, що у нас в полоні їм краще, ніж там у своїх», — говорить Вжик.Скрін з відеоДо точки евакуації теж йшли під обстрілами. По їхній групі працювала ствольна артилерія, а також поряд прилетіло кілька КАБів.«Стволка відпрацювала якраз в момент, коли Хьюго пересік ту посадку. Пощастило, що не накрило. Ну, а далі нас вже броня вивезла», — згадує Вжик.

Перший вихід додав мотивації

Менш ніж пів року тому Вжик був баристою в Києві. А тепер його життя змінилося докорінно. А перший вихід лише додав мотивації.«Я не можу сказати, подобається мені це чи ні. Це просто є в моєму житті, і я це прийняв. Головне, що ці п’ять полонених — це можливість повернути наших хлопців додому. І це найкраща мотивація», — говорить Вжик.Тепер між хлопцями повна довіра, додає Хьюго. Вони після того були ще на одному з виходів та спрацювалися. Каже: «я точно знаю, що у разі чого мені є, на кого покластися».Фото автора та відділення комунікацій 4 бригади оперативного призначення НГУ «Рубіж».