АрміяInform

«Нас ще ніхто так не вів», — жартували згодом бійці, пригадуючи бойові дії на Чернігівщині у березні 2022 року.Відтоді військовий має незмінний позивний «Екс» — скорочення від «Екстремал» на позначення його безстрашшя в бою.Про вибір служити прикордонником та бойовий шлях, який проліг від кінолога і піхотинця до навідника-оператора БПЛА підрозділу «Фурія» бойової бригади «Гарт» Державної прикордонної служби України, старший сержант Владислав на позивний «Екс» розповів АрміяІnfоrm.Владислав на позивний «Екс»

У прикордонники пішов за порадою дядька

У лавах Держприкордонслужби Владислав з 2020 року. Пригадує, що, отримавши повістку, мав змогу піти служити на вибір до ЗСУ, Нацгвардії чи ДПСУ.Вирішальним стало слово маминого брата, який сам служив прикордонником і відтоді зберіг гордість, що був оборонцем державного рубежу, на все життя.— Він казав, що прикордонники — це еліта, це почесно і відповідально боронити державний кордон. Ходив крутий — голова догори.Я йому тоді зателефонував, порадився — і він переконав, щоб я навіть не сумнівався, а йшов служити тільки прикордонником і ніяк інакше, — розповідає Владислав.Він не пошкодував про свій вибір, адже знайшов у Державній прикордонній службі покликання, побратимів і навіть відданого чотирилапого друга.Владислав на позивний «Екс»

«Тепер собака вдома — скучає за мною»

До призову Владислав працював в екстреній медичній допомозі в Чернівцях, тож мав потребу та змогу відточити відповідальність й уміння миттєво реагувати на виклики.Тож вимоги військової служби не стали для чоловіка несподіванкою, адже він звик до дисципліни та порядку ще в цивільному житті.— Після випуску з навчального центру нас відправили служити на Чернігівщину. Згодом, 2021 року, підписав контракт і перевівся служити в Чернівці.Там мені запропонували стати кінологом, і я купив собі лабрадора, вивчився. Тепер собака вдома — скучає за мною, а я за нею. Хоче якусь роботу — бігати, шукати, гратися, — каже прикордонник.Побачитися з чотирилапим другом вдається лише під час відпусток. Попри те, що собака навчена шукати вибухові речовини, на фронті їй не місце.Владислав на позивний «Екс»

«Прикривали дорогу на Гостомель»

Натомість сам Владислав на війні від самого початку широкомасштабного вторгнення, неминучість якого стала очевидною вже у січні 2022 року. Тоді його у складі загону перекинули на Волинь, де прикордонники пробули близько місяця.Невдовзі ж після повернення до Чернівців, коли колони російської техніки вже посунули на Київ, військовий зголосився добровольцем на фронт.— Підходить начальник і каже, що війна, треба їхати на Схід воювати: «Хто буде їхати?» Я, довго не думаючи, підходжу до начальника і кажу: «Я буду писати рапорт, переводьте мене.Створили прикордонну комендатуру швидкого реагування, і я потрапив у той підрозділ. Виїхали на Чернігівщину і зустріли ворога там. Прикривали дорогу на Гостомель, — пригадує прикордонник.Бої перших тижнів «широкомасштабки» назавжди врізалися в пам’ять Владислава, адже там він та його побратими вперше дізналися, якою є велика війна.Владислав на позивний «Екс»

Так екстремально ще ніхто не супроводжував

Саме там і тоді Владислав пройшов перше вогневе бойове хрещення та здобув свій позивний «Екс», який з честю зберігає до сьогодні.— Ми йшли на зачистку. Я йшов перший, говорив і показував хлопцям: «Вліво! Вправо!».Коли ми вийшли, хлопці розказували, що ще їх так екстремально ще ніхто не супроводжував, — каже Владислав.Досвід перших боїв знадобився потім під час боїв на Донеччині, де у 2022 році прикордонник брав участь в обороні Лимана і зазнав поранення.Після лікування та реабілітації у 2023 року повернувся боронити Курдюмівку, Кліщіїівку й Озерянівку.Владислав на позивний «Екс»

«Я прішол освобождать тєбя і твою семью!»

— У 2024 році нас перекинули на Вовчанськ, а потім у 2025 році знову Донецька область — Часів Яр, Краматорськ, Костянтинівка. Ті напрямки, де було гаряче, — пригадує старший сержант.Найбільше йому запам’яталося, як 2022 року на Донеччині під Лиманом росіяни кричали про те, що прийшли визволяти українців.— Ми залягли і тут з’являється ворог, починає кричати: «Хохол! Хохол! Я прішол освобождать тєбя і твою семью!». Це вже були «вагнерівці» тоді.Окупанти були впевнені, що ми будемо їх зустрічати і здаватися в полон, але нічого в них, звісно, не вийшло — ми зустріли їх вогнем, — розповідає прикордонник.Тільки після того, як росіяни наразились на відчайдушний опір українських захисників, вони почали розуміти, що прийшли в Україну не як визволителі, а як окупанти.Владислав на позивний «Екс»

«Можемо впевнено працювати на 15 кілометрів углиб ворожого тилу»

З 2025 року «Екс» опанував фах оператора-навідника БПЛА. Спочатку літав на «мавіках» як розвідник, однак невдовзі опанував також важкий бомбер-гексакоптер «Вампір».— Найчастіше ми літаємо вночі, знищуємо укриття, склади, техніку та живу силу ворога. Також доставляємо нашим хлопцям на передовій воду, продукти, боєприпаси.Можемо впевнено працювати на 15 кілометрів углиб ворожого тилу. Найцікавіше знаходити ворожі бліндажі й викурювати звідти окупантів, — каже дронар, на рахунку якого вже чимало успішно уражених цілей.Масове поширення БПЛА, наголошує прикордонник, кардинально змінило сучасну війну, адже саме завдяки дронам українські захисники впевнено нищать російських окупантів. *У Державній прикордонній службі наразі існує кілька підрозділів безпілотних систем, які стабільно забезпечують високі показники бойової роботи. Один із них — «Фурія» бойової бригади «Гарт», де служить «Екс».Владислав переконаний, що для охочих долучитися до Сил оборони вибір одного з підрозділів безпілотних систем у складі ДПСУ — один із найкращих з усіх можливих варіантів.Адже він поєднує давні славетні традиції прикордонників із сучасними новітніми технологіями, які дозволяють ефективно нищити ворога та боронити державні рубежі України.

Про повернення з еміграції, службу в піхоті та розвідці та чому обов’язок перед Україною виявився дорожчим за успішну кар’єру, розвідник 42-ї окремої механізованої бригади «Пінчер» розповів кореспонденту АрміяІnfоrm.«У мене в Попасній у 2022 році була позиція з такою назвою. Я був там старшим. Позиції вже давно немає, але позивний так і залишився», — розповідає військовослужбовець розвідувальної роти 42-ї окремої механізованої бригади з позивним «Пінчер».

Понад 15 років прожив в Італії, але повернувся захищати Україну

Сам він зі Львова. Але ще в дитинстві батьки забрали його до Італії, де він жив понад 15 років. Розповідає, що займався музикою і заробляв дуже непогані гроші. Але один телефонний дзвінок у лютому 2022-го все змінив.«Мені подзвонив друг і сказав, що почалася війна. Я спочатку подумав, що він прикол тягне. Але ні. Я приїхав на роботу і сказав, що даю тиждень, аби знайшли іншу людину, бо я їду на війну в Україну. Спочатку всі відмовляли мене. Але я вже все для себе вирішив», — згадує «Пінчер».Після приїзду до Львова він одразу пішов у ТЦК. Тоді добровольців було багато, тому його не дуже хотіли брати. Але він свого домігся. І того ж дня опинився на Яворівському полігоні.«Там ми були не довго. Отримали форму, постріляли десь по 15 набоїв, і все. Далі нас повезли в Лисичанськ. Там ще були різні представники бригад. Питали, хто чим хоче займатися. Я одразу сказав, що я приїхав не гайки крутити і їжу готувати, а воювати, й іншого не хочу. Я потрапив у 24-ту окрему механізовану бригаду», — розповідає «Пінчер».

Попасна: війна, якої вже немає

Потім була Попасна. Чотири місяці в місті, яке знищувала російська артилерія та авіація і штурмували «вагнери».«Там був яр. По один бік стара Попасна, по інший — нова. Ми були в новій, адже в стару вже зайшов ворог. У нас ще позиція була біля самого яру. Тому там постійно були контакти. Але тоді не було таких засобів, як зараз. Було хіба що трохи „мавіків“. Але „скидів“, FРV не було. Тоді я навіть бронік іноді міг скинути, бо знав що більш-менш безпечно. Набагато простіше було, ніж зараз», — розповідає «Пінчер».Тоді в Попасну заходило 30 людей, згадує «Пінчер». А вийшло 9. Відступити довелося, адже опинилися майже в повному оточенні.Після Попасної були Лисичанський НПЗ, визволення Херсонщини та самого Херсона, а згодом Бахмут. Усюди були важкі бої та втрати. Але «Пінчер» залишався у строю.

Місток, дрони, газ і 5 кілометрів з пораненою ногою

Один із найскладніших спогадів — спроба провести зачистку в Оріхово-Василівці. Групу ще на підході побачили з дронів, і почався обстріл. Двоє побратимів одразу загинули. А «Пінчер» ще з трьома хлопцям забіг під маленький місточок під трасою.«Добре те, що там були кущі, і їхні FРV не могли туди залетіти. Але вони почали травити нас газом. Скидали його з дронів. Очі пече, ти задихаєшся. Організм просто вимагає, аби ти вискочив на повітря. Один отак вибіг. І його накрили. Він весь в уламках був. Ми його затягли. Потім я намагався висунутися. Але дістав уламок у ногу. На адреналіні навіть не одразу помітив. Лише коли відчув, що нога мокра стала. Потім вони ще робили скиди. І уламок потрапив у плече», — згадує «Пінчер».Спроби зв’язатися зі своїми по рації були невдалими. Цілий день довелося сидіти під мостом. І десь о 12-й годині ночі вони вирішили спробувати вийти до своїх самостійно.«Ми проаналізували, як літає їхній дрон. Порахували, що у нас є трохи часу, коли він відлітає, аби дістатися якогось укриття. І так ми виходили. Дійшли до точки, де мала бути машина для евакуації, але там нікого не було. А в підвалі був хлопець. Теж поранений. Я його взяв, і ми продовжили відхід. Йшли 5 кілометрів. Періодично ховалися. Літали дрони, і ми не знали, наші чи ні», — розповідає «Пінчер».

Шлях у 42-гу бригаду

Вийти до своїх у підсумку вийшло. Після кількох тижнів лікування він повернувся в підрозділ. Згадує, що до кінця рана ще не загоїлася, а його знову вирішили відправити в Оріхово-Василівку. Відтоді прийшло бажання перевестися в інший підрозділ. У 42-гу окрему механізовану бригаду запропонував перевестися знайомий офіцер. І згодом це було зроблено.Нині «Пінчер» служить у розвідувальній роті 42 ОМБр. Навчився керування одного з видів БПЛА. Однак тепер такі борти підрозділ не використовує, тож «Пінчер» очікує на навчання на інший вид дронів.«Зараз їжджу з хлопцями, дивлюся, як все відбувається. Загалом, я людина, яка хоче спробувати все. Люблю, коли є час, щось почитати чи подивитися про різні БПЛА. А загалом, готовий братися за будь-яку роботу», — розповідає «Пінчер».Про свій вибір повернутися в Україну та долучитися до війська не шкодує. Каже, що одразу розумів, на що йде:«Це мій обов’язок. Рано чи пізно я б повернувся в Україну. Як би до мене тоді ставилися? От ті, хто зараз за кордоном, вони приїдуть і будуть розповідати, які вони патріоти. Але я так не можу».Фото автора і з особистого архіву героя

Сьогодні дрони — універсальні засоби, які й нищать ворога, і рятують життя власної піхоти, доставляючи продовольство та боєкомплект туди, де «кілзона» розтягнулася на довгі кілометри.Заступник командира роти батальйону безпілотних систем «Фобос» 46 окремої аеромобільної Подільської бригади ДШВ ЗС України Максим на позивний «Румин» розповів АрміяІnfоrm про філософію застосування дронів на фронті, а також свій шлях від піхотинця до оператора ударних комплексів.

Від трагедії у Вінниці — до десанту

Шлях Максима у війську розпочався у серпні 2022 року. До того він жив і працював у Вінниці. Рішення піти до ТЦК та СП було не випадковим — після ракетного удару по центру міста, який забрав життя десятків людей, зокрема дітей.«У самого дитина, і я зрозумів: не можна сидіти й чекати, поки прилетить на голову. Треба робити щось, аби швидше це зупинити», — згадує «Румин».У ТЦК на добровольця без досвіду служби подивилися скептично, але випадок звів його з представником 95-ї окремої десантно-штурмової бригади.«Він поставив питання так: хочеш по-жорсткому чи по-легкому? Я відповів, що мені все рівно. — Ну тоді в ДШВ. — І так я опинився в навчальному центрі і звідти по розподілу в 46-й окремій аеромобільній бригаді», — розповідає Максим.

«Ти в комп’ютерні ігри граєш?»

У «дронарі» Максим потрапив майже випадково. Під час підготовки до контрнаступу підрозділу знадобився «мавікіст».«Старшина роти підійшов і запитав: а ти на комп’ютері граєш? — кажу, та граю. — Ну на тобі пульт і ось тобі Вова, він тебе навчить літати на „мавіку“. Ну і так я почав літати», — згадує Максим.Але мавік протримався недовго. Його втратили ще під час навчань. Згодом Максим познайомився з іншим видом дронів.«У нас на той момент в батальйоні був розвідвзвод, де служив військовослужбовець з позивним Ірас. На жаль, він на запорізькому напрямку загинув. У нього був пульт і маленький дрон — „вупік“. А також ноутбук із симулятором. Ми так подивилися з колегами і вирішили: нахрєна нам той мавік? Ми хочемо FРV», — розповідає Румин.

«Мабуть, не туди влетів»

Доленосний випадок стався на полігоні. Максим, тренуючись на швидкісному дроні, випадково влетів у крило машини комбата.«Комбат це побачив і ще так подивився на мене. В той же вечір мені подзвонив командир роти і каже: збирай речі. Ну думаю, все. Капець мені. Не туди, мабуть влетів. Збираю речі і на наступний день я вже в навчальному центрі вчуся на пілота FРV», — згадує Максим.

«Найжирніша моя ціль — Т-90 «Прорив»

Коли він повернувся з навчання, вже почався контрнаступ. І саме там було його перше ураження ворога. Він поцілив FРV-дроном в бойову броньовану машину, яка привезла піхоту на штурм посадки. Загалом пілотом FРV Максим пробув близько року.«Найжирніше, що уражав — танк Т-90 Прорив. Він вже стояв на бочині. Може на мінуванні підірвався. Але він був ще живенький. І нам сказали по ньому відпрацювати. Потім це ураження ще по групах в соціальних мережах гуляло. Це було моє ураження. А танк тоді згорів», — згадує Максим.

Еволюція війни: «Кілзона» та безпілотники

Наразі Максим заступник командира роти батальйону безпілотних систем «Фобос». Спектр засобів роти вражає: від розвідувальних «крил» до важких нічних бомберів та FРV на оптиці. І зараз це дуже важливо, говорить Максим, адже все це працює лише в комплексі. Не можна покладатися лише на один якийсь вид засобів.«Наприклад, у нас є FРV. І ми працюватимемо лише ними. Так не можна. Якщо, наприклад, укриття дуже потужне, то ти можеш хоч 10 раз відпрацювати FРV. Але результату не буде. А один виліт бомбера дає більше результату. Тому що FРV занесе 1,5-2 кг. Ну, може, до 5 кг. А бомбери десятки кілограмів вибухівки можуть принести», — розповідає військовий.Загалом на безпілотники зараз покладається дуже багато функцій. Ті ж важкі дрони, які спочатку позиціонувалися, як нічні бомбери, зараз виконують дуже багато й іншої роботи. Зокрема, логістичні функції. І все це диктують сучасні умови війни.«В першу чергу це зберігає життя військовослужбовців. Адже у 2026 році під’їхати до лінії бойового зіткнення на дистанцію кілометрів в 5 — це лотерея. Якщо у 2023-24 роках можна було на характері залетіти і вилетіти звідти на техніці, то зараз ні. Є така фраза — „кілзона“. Раніше вона була кілометрів 3-5. Зараз вона в рази більша. Тому дешевше, вигідніше та безпечніше їхати НРК, або доставити щось важким дроном до піхотних позицій», — говорить «Румин».Крім логістики та ударних функцій дрони активно застосовуються для дистанційного мінування.«Нещодавно завдяки „дистанційці“ вдалося зупинити ворожий штурм: дві бойові броньовані машини противника підірвалися на встановлених мінах. Відповідно туди, коли вони планували заїхати, вони не доїхали. Тож мінні загородження відпрацювали на відмінно. А по піхоті, яка була в цих машинах, відпрацьовували всі. І ми, і суміжні підрозділи. І здебільшого теж дронами. Тому дрони працюють 24/7 всі 365 днів на рік», — розповідає Максим.

Всі в екіпажі мають бути універсальними

Зараз він сам вже не літає. Здебільшого, навчає новачків. Його філософія проста: всі мають бути універсальними солдатами. Щоб могли не лише літати, а й, наприклад, ремонтувати борт у польових умовах:«У кожного є кейс із „ремкомплектом“. Якщо дрон вийшов з ладу на позиції, ти маєш знати, як його „оживити“. Звісно, якщо це не складна поломка».Завершуючи розмову, «Румин» наголошує на важливості технологічної переваги:«Штурмувати посадку ми завжди встигнемо. Але краще її просто розібрати тим же „Вампіром“. Адже це набагато безпечніше».фото автора

Про те, як за допомогою одного полоненого витягнути з бліндажа ще чотирьох, «дружній» вогонь ворога по своїх, та як народжується довіра в розвідці, читайте у матеріалі АрміяІnfоrm.Все починалося, як проста задача, аби мене обкатати — потрібно було провести рекогностування місцевості в нашому тилу, згадує свій перший вихід розвідник Вжик:«За день до цього у нас було планування. Було доведено задачу, промальовано маршрути. Відправляли мене з Хьюго та ще двох хлопців з приданих сил. Щоб я знав, що таке броня, що таке висадка. Бо це був мій перший вихід на задачу. Страху не було. Бо ми все спланували. Також був впевнений в побратимі, з яким я йшов. Ну і, я розумів, що якщо дати волю емоціям, то можуть бути якісь помилки».Для Хьюго це був вже не перший вихід. Зізнається, що спочатку на новачка не розраховував, планував покладатися лише на себе. Але подальші події все змінили.

«Спланована випадковість» та перший полонений

Ситуація змінилася коли неподалік від розвідників дронарі помітили окупантів, які просочилися через позиції та зайняли один з бліндажів.«Нам дали команду піти на зачистку бліндажа. Наші дронщики по ньому відпрацювали і треба було проконтролювати — живі окупанти, чи вже ні. По тому, як нам обмалювали ситуацію, то складалося враження, що вони точно вже 200. Тому ми сильно не переймалися», — згадує Вжик. ВжикРозвідники закидали бліндаж гранатами, зробили простріли і почали виходити на голосовий контакт — пропонували виходити та здаватися в полон.«Вийшов наш перший полонений — „Сем“. Він сказав, що там ще четверо в бліндажі залишається. Ми запропонували здатися й їм. Але вони не виходили. Тому ми відкотилися, аби їх накрили наші важкі бомбери. Під вечір ми знову висунулися до того бліндажа, просвічували його ліхтариками. Там темно, нічого не видно. Знову голосовий контакт, але тиша. Подумали, що вже все. І повернулися, бо вже темніло», — розповідає Вжик.

Тактична гнучкість: ідея замість штурму

Але на ранок прийшла задача знову перевірити цей бліндаж і спробувати забрати звідти ворожу радіостанцію. Адже вона могла дати багато важливої інформації. На цей раз розвідники вирішили використати полоненого «Сема».«Це була пропозиція Вжика. Ми погодили це з командуванням. Ми йому сказали, що нам важлива радіостанція. А якщо там ще живі інші окупанти, то він мав запропонувати їм здатися. Якщо вони згодні, то ми їх забираємо і всі будуть живі. Він відповів, що розуміє і готовий працювати. Ми коли прийшли на точку, то сказали що у нього 5 хвилин. Він розгріб завали і заліз туди. Потім ми чули голоси. Коли я гукнув „Сема“, він відповів, що вони живі та зараз будуть виходити. Вони всі вилізли. „Сем“ передав нам радіостанцію. Я поставив його першим, кажу: будеш їх вести, дорогу вже знаєш», — згадує розвідник Хьюго.Для нього це теж були перші полонені в його військовому житті. Згадує, що росіяни потім розповідали, що не одразу зрозуміли що відбулося.«Вони не зрозуміли спочатку, куди „Сем“ взагалі подівся. Коли він до них спустився, то один з них його питав: „Сем“, а де ти був? Він відповів, що в полоні. Вони були в шоці, що він повернувся. Він їм пояснив, що ми стоїмо нагорі і чекаємо. І що потрібно збиратися і йти здаватися в полон. Сказав, що їх не вбиватимуть. І вони погодилися», — розповідає Хьюго.Хьюго

Крізь вогонь до евакуації

Але на цьому ще все не закінчилося. Потрібно було безпечно евакуюватися самим та вивести полонених.«Контролювати одразу п’ятьох полонених складно. Ми розбили їх на групи. Коли виходили, то по нам відпрацював ворожий дрон. Потім була інформація, що по нам наводиться артилерія. Але ми встигли добігти до укриття. До речі, для них не було новиною, що по них працювали свої ж. Саме тому вони навіть не намагаються повертатися. Бо їх там „обнулять“. Вони взагалі потім казали, що у нас в полоні їм краще, ніж там у своїх», — говорить Вжик.Скрін з відеоДо точки евакуації теж йшли під обстрілами. По їхній групі працювала ствольна артилерія, а також поряд прилетіло кілька КАБів.«Стволка відпрацювала якраз в момент, коли Хьюго пересік ту посадку. Пощастило, що не накрило. Ну, а далі нас вже броня вивезла», — згадує Вжик.

Перший вихід додав мотивації

Менш ніж пів року тому Вжик був баристою в Києві. А тепер його життя змінилося докорінно. А перший вихід лише додав мотивації.«Я не можу сказати, подобається мені це чи ні. Це просто є в моєму житті, і я це прийняв. Головне, що ці п’ять полонених — це можливість повернути наших хлопців додому. І це найкраща мотивація», — говорить Вжик.Тепер між хлопцями повна довіра, додає Хьюго. Вони після того були ще на одному з виходів та спрацювалися. Каже: «я точно знаю, що у разі чого мені є, на кого покластися».Фото автора та відділення комунікацій 4 бригади оперативного призначення НГУ «Рубіж».