АрміяInform

<р>Йому був лише 21. Він щойно збив свій перший гвинтокрил — і ще не знав, що цей постріл стане початком зовсім іншої дороги: від добровольця на передовій до головного сержанта бригади.
<р>Сьогодні Дмитру Довгенку на позивний «Гуцул» — 25. Тепер він відповідає вже не за одну позицію, а за тисячі людей, які на них стоять.
<р>Ми розмовляємо там, де військових зазвичай не уявляють, — у затишному сержантському клубі майже впритул до фронту.

<а hrеf='httрs://аrmyіnfоrm.соm.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/dsс_0490.jрg'><іmg dесоdіng="аsynс" wіdth="150" hеіght="150" srс="httрs://аrmyіnfоrm.соm.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/dsс_0490-150х150.jрg" сlаss="аttасhmеnt-thumbnаіl sіzе-thumbnаіl" аlt=""/>

Сержантський клуб «Сталевої»

<р>Тут пахне свіжомеленою кавою. Але це не місце для відпочинку. Сержантський клуб 32-ї бригади — простір, де вибудовується довіра і тримається сержантська вертикаль підрозділу.
<р>— Якби це називалося «офіс», сюди б не хотіли приходити, — усміхається «Гуцул». — Клуб — це місце, де сержант може видихнути, порадитися і зрозуміти, що він не один.
<р>У Збройних Силах таких просторів — одиниці. Саме тут збирається рада сержантів: обговорюють підвищення, планують навчання, розбирають складні ситуації на позиціях.
<р>Дмитро прибув у «Сталеву» вісім місяців тому і почав не з паперів — з ідеї.
<р>— Я хочу, щоб звання сержанта було не просто рядком у військовому квитку. Сержант — це наставник, батько, друг і брат водночас. Це людина, для якої обов’язок — спочатку в серці, а вже потім у посадовій інструкції.
<р>Саме для цього і створили сержантський клуб — місце, де сержанти говорять відверто, приймають рішення і тримають той рівень відповідальності, на якому фактично стоїть підрозділ.

Точка відліку: від локомотива до «Стінгера»

<р>До великої війни життя Дмитра мало чіткий ритм — такий самий розмірений, як стукіт коліс електровозів у рідних Карпатах. Він працював помічником машиніста. Гори, спокій, стабільна робота і зарплата, яка нарешті почала зростати.
<р>У 21 рік здавалося, що світ лише відкривається: можна відкладати гроші, будувати плани й просто жити.
<р>24 лютого в Карпатах не було вибухів. Була тиша. Його розбудив дзвінок друга зі Львова: «Дімон, сирена. Почалося». Дмитро лише відмахнувся: «Та перестань, я сплю. Не розказуй мені байки».
<р>— Яка війна? ХХІ століття на дворі. Я тільки почав нормально заробляти, думати про майбутнє, мріяти…
<р>Реальність наздогнала за годину, коли до кімнати зайшли батьки.

«Вигризти» своє право на фронт

<р>На залізниці Дмитро мав бронь. Як працівник стратегічного об’єкта він міг залишатися вдома і продовжувати працювати. Але в перші дні великої війни він пішов до ТЦК та СП.
<р>Там на 21-річного хлопця подивилися з подивом.
<р>«Йди додому, дитино. У тебе броня, тобі лише двадцять один, куди ти зібрався?»
<р>Він вийшов, постояв біля входу 20 хвилин, розвернувся і зайшов знову: «Запускайте процес. Я хочу служити. Те, що у вас немає бажання мене брати — не моя проблема. У мене є бажання захищати свій дім».
<р>Вже ввечері він вирушив до 68-ї окремої єгерської бригади. А за місяць служби залізничник із Карпат збив свій перший російський гвинтокрил під Павлівкою.
<р><еm>— Ми щойно «вгризлися» в землю. І тут — гул. Російські «вертушки» йшли низько. У мене в руках — «Стінгер». Навівся, чекаю сигналу захоплення цілі. У вухах тільки писк системи, а в голові — мандраж, який пробиває до кісток. Постріл.
<р>За кілька секунд російський ударний Мі-24 спалахнув у небі й пішов униз.
<р>Станом на сьогодні Сили оборони України знищили вже понад три сотні російських вертольотів. Один із них — на рахунку 21-річного добровольця.
<р>— Мандраж, адреналін і пустий тубус у руках. Я йшов уздовж передової, а хлопці з позицій визирали з-під клейонок своїх укриттів і шепотіли: «Оце він збив, дивіться — це він». Тоді я зробив свій вклад. Це було на віки.
<р>Подвиг приніс Дмитру не лише повагу, а й позачергове звання молодшого сержанта: «Я хотів відповідальності».
<р>Ця впертість і бойовий гарт стали основою, на якій він згодом почав будувати сучасний сержантський корпус уже в «Сталевій» бригаді.

<а hrеf='httрs://аrmyіnfоrm.соm.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/dsс_0527.jрg'><іmg dесоdіng="аsynс" wіdth="150" hеіght="150" srс="httрs://аrmyіnfоrm.соm.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/dsс_0527-150х150.jрg" сlаss="аttасhmеnt-thumbnаіl sіzе-thumbnаіl" аlt=""/>

Шукати «іскру»: як у бригаді знаходять майбутніх фахівців

<р>Коли до 32-ї бригади прибуває поповнення з навчальних центрів, перша людина, яку бачать новобранці, — «Гуцул».
<р>Для багатьох він спершу стає несподіванкою: надто молодий для такої посади. Тому у головного сержанта є свій спосіб швидко зняти дистанцію — годинна розмова без формальностей.
<р>— Я хвилин двадцять розповідаю про себе: звідки я, яка в мене сім’я, де воював, як збив той вертоліт. Це важливо, щоб люди розуміли, з ким говорять. Щоб не думали, що я десь із «бугра» впав і мені просто причепили цей шеврон. Я такий самий, як вони.
<р>Після цього починається друга частина — знайомство з людьми. «Гуцул» розпитує про освіту, цивільну роботу, досвід і інтереси. Його мета — помітити ту саму «іскру» в очах.
<р>Так у бригаді з’являються фахівці для сучасної технологічної війни.
<р>— Я роблю короткий аналіз кожного: чим займалися останній рік, ким себе бачите. Якщо бачу потенціал — роблю для себе відмітку. Оцей може працювати з наземними роботизованими комплексами, цей — літати на дронах. Потім передаю інформацію головним сержантам батальйонів: попрацюй із ним, я бачу в ньому силу. Ми шукаємо таланти навіть там, де людина сама в собі їх ще не бачить.
<р>Саме на цьому, каже він, і тримається сержантський корпус. Бо сержант у підрозділі — це не лише про дисципліну, а й про відповідальність за людей.
<р>Результат такої роботи видно і в бойових зведеннях. 32-га «Сталева» бригада вже понад рік тримає оборону на Покровському напрямку і входить до підрозділів, які регулярно демонструють високу результативність у боях.
<р>«Ми знищуємо батальйон ворога на місяць, не жаліючи. Бо вони прийшли до нас додому. Але щоб цей результат був, мій боєць має знати: він не один, його сержант — це його опора».

Сержант у душі: чому не офіцер?

<р>На питання, чи не думав він стати офіцером, Дмитро відповідає без паузи: «Ні».
<р>У нього своє розуміння ролей у війську.
<р>— Офіцер — це мозок, голова. А сержант — це все тіло, весь рушій. Сержант приходить до людей і каже: «Так, встали, побігли, зарядочка». Він бачить, хто шкутильгає, хто сьогодні нормально не поїв, а у кого вдома дружина вагітна.
<р>Для «Гуцула» сержант — це передусім людина поруч із бійцем. Той, хто знає про підлеглих значно більше, ніж записано в особовій справі.
<р>— Мені інколи шкода жінок моїх сержантів, бо хлопці реально живуть цією роботою. Переживають за кожного: як зайшов на позицію, як вийшов, чи не порвав берці, чому куртка розстібнута. Якщо сержант справді працює з людьми, боєць перестає думати про те, що його колись лякало у військовій службі. Він починає вчитися і стає воїном. Бо знає: поруч є сержант, який його не «кине».

<а hrеf='httрs://аrmyіnfоrm.соm.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/dsс_0521.jрg'><іmg lоаdіng="lаzy" dесоdіng="аsynс" wіdth="150" hеіght="150" srс="httрs://аrmyіnfоrm.соm.uа/wр-соntеnt/uрlоаds/2026/03/dsс_0521-150х150.jрg" сlаss="аttасhmеnt-thumbnаіl sіzе-thumbnаіl" аlt=""/>

«У душі мені вже 40»: про ціну вибору і тишу, якої чекають

<р>Дмитро іноді жартує: за паспортом йому 25, але в душі — вже за сорок. Війна швидко змінює відчуття часу.
<р>— Вік — це не кількість років, а стан душі. Інколи думаю: от би просто сісти в крісло-качалку біля каміна, щоб поруч дружина, майбутня дитина… І просто тиша.
<р>Дмитро вже одружений, і невдовзі в їхній родині чекають на поповнення. Через службу він інколи зникає зі зв’язку на день чи два — телефон мовчить, абонент недоступний.
<р>— Потім отримую прочуханки від рідних, — усміхається він. — Інколи думав: може, поставити повідомлення на таймер, щоб автоматично відправлялися. Мовляв, я живий, усе добре. А потім зупинив себе: а якщо зі мною щось станеться, а ці «привіти» будуть приходити й приходити? Ні, краще вже писати самому. По-справжньому.
<р>Каже, колись йому доведеться відповісти на дуже просте питання.
<р>— Коли онук запитає: «Діду, що ти робив на війні?» — мені буде що сказати. Я відповім: «Буквально за місяць служби я вже російські вертольоти клав». Я не сидів удома і не прикривався довідками. Кожен, хто сьогодні взяв зброю, уже зробив свій внесок у нашу спільну справу.
<р>Ми тиснемо руки.
<р>Переді мною — 25-річний головний сержант бригади. Ще кілька років тому він водив багатотонні електровози серед карпатських гір. Сьогодні допомагає тримати оборону країни.
<р><еm>Бережіть себе, Дмитре. І нехай камін та крісло-качалка обов’язково будуть.
<р>