Суспільне

Зуби іхтіозаврів та мегаладонів, наконечники стріл, яким приблизно 1 000 років, та гончарні вироби з Ріпкинщини. Все це — експонати майбутнього музею просто неба «Сіверський хутір» у селі Товстоліс, неподалік Чернігова . Як розповів Суспільному Володимир Мартиненко, він збирає експонати і облаштовує музей спільно з командою наукової організації «Універсологія». «Цій ушулі десь приблизно 200 років. Принцип формування музею: поєднання сучасного і старовинного. Сучасна кераміка і старовина ушула».Чоловік каже, це один з експонатів майбутнього музею. Його назву — «Сіверський хутір» пояснює так: «"Хутір" тому що маленький, накшталт музею Пирогова, але ж то по всій Україні, а про Сіверщину там не згадується. Тому ми вирішили, що треба. Села зникають, і хочеться ту культуру зберегти хоч трохи, щоб молодь бачила. І це буде музейно-просвітницький центр».Володимир облаштовує музей на своєму обійсті. За задумом, сюди хочуть перевезти хати з різних районів Чернігівщини. Також показати, чим займались люди раніше. «На Ріпкінщині займались гончарством. І щоб діти могли займатись гончарством, щоб вчителі їх навчили. Менщина — це ткацтво. Щоб в іншій хатині було ткацтво і там трошки теж повчили дітей. І щоб діти побачили, як руками працювали, а не тільки клавішами чи за допомогою ШІ».Деякі з наявних тут експонатів були знайдені на території цього господарства. Як, наприклад, зуби давніх морських рептилій та риб, каже Володимир Мартиненко. «На глибині десь трьох метрів це рештки мегаладонів, іхтізаврів та ще якихось морських тварин. Цим кликам, зубам і різцям десь 20 мільйонів років».Також Володимир Мартиненко має невелику експозицію на своїй кухні. Каже: поки що облаштовує експонати для майбутнього музею тут. «Це гончарні вироби Ріпкинського краю. Грибова Рудня. Там в кожній хаті було гончарне коло. І я бачив, як дід на такому приладі, все бовтається, а виходить дивовижне коло. Це гончарні речі».Тут чоловік зберігає й частини стріл та кінскої упряжі, яким, за його словами, близько тисячі років. «Це місце битви Ярослава Мудрого з Мстиславом Хоробрим. Це варяжські стріли. І кінська збруя. З історії — "Коні полегли від варяжських стріл". Воно все в одному місці було». Володимир розповідає: до початку повномасштабного вторгнення вони отримали грантові кошти на облаштування музею. Але 2022 року село Товстоліс окупували російські військові, які викрали частину експонатів. «Нас дуже сильно пограбували. Прямо тут стояли орки. В мене був цікавий інструмент і на 15 тисяч долларів нас пограбували. Тут винесли все. Ще котельню не встигли, але вже приготували винести. І довелось відновлювати ці інструменти. На це пішли кошти. Плюс ми вже написали проєкт на грант, але зараз, які вже культурні гранти? Тому чекаємо на нашу перемогу».Наразі чоловік продовжує збирати експонати. Каже, вони з командою працюють над тим, щоб одного дня мати змогу зробити тут повноцінний музей. Підписуйтесь на Суспільне Чернігів і на інших платформах: Теlеgrаm , Fасеbооk , Vіbеr , YоuТubе , WhаtsАрр , ТіkТоk .

Киянка Оксана Зінковська-Боярська разом із маленькою донькою виїхала зі столиці на Черкащину, щоб підготуватися до зими в умовах можливих перебоїв з електроенергією та опаленням. Наприкінці серпня родина придбала приватний будинок, у якому нині також мешкають батьки жінки, евакуйовані з Донеччини. У новому помешканні є дві груби, газове опалення та власна криниця, що дозволяє родині бути менш залежною від комунальних послуг. Тепер сім'я облаштовує будинок і готується до холодів, називаючи переїзд порятунком від невідомості.

19 жовтня минає 100 років від дня народження Богдана Гаврилишина — економіста з Тернопільщини , який став співзасновником Світового економічного форуму в Давосі. Він пройшов через примусові роботи та еміграцію, здобув освіту в Канаді, побудував кар'єру менеджера, а потім допомагав розбудовувати незалежну Україну.Богдан Гаврилишин був радником президента України, трьох прем'єр-міністрів та голови Верховної ради. Очолював Міжнародний інститут менеджменту в Женеві й заснував такий у Києві. Став почесним консулом України в Швейцарії. Дитинство Богдана ГаврилишинаБогдан Гаврилишин народився 19 жовтня 1926 року в Коропці. В ті часи його рідне селище входило до складу Польської Республіки, — каже завідувачка Коропецького історико-краєзнавчого музею і родичка економіста Тетяна Гаврилишин.«Богдан Дмитрович народився в родині галицького селянина, був наймолодшим сином. В сім'ї було четверо. Прожив у Коропці чотири роки. Повернувшись з війни, батько привіз культуру — хміль, і почав її культивувати, мав успіх, тому що здавав врожай у броварні, які варили пиво. Він розбагатів. Також вони торгували м'ясом. Він вирішив залишити Коропець і переїхати ближче до Бучача, де була гімназія, і де можна було дітям дати середню освіту. Навчання Богдан Гаврилишин почав у початковій школі Жизномира, яка була недалеко від хутора. І він щоденно ходив на навчання пішки».Про навчання у школі Богдан Гаврилишин написав у власній книжці «Залишаюсь українцем»:«Школа була у сусідньому селі й туди приймали хлопців та дівчат, яким виповнилося сім років. Мені ще не було й п'яти, але я так набридав із цим, що нарешті батько переконав директора школи прийняти мене. Вони, певно, сподівалися, що за кілька днів мені стане нудно і я припиню ходити до школи. Мені й справді стало нудно через занадто повільне викладання…».Родич Богдана Гаврилишина — кандидат історичних наук Петро Гаврилишин розповів, що батько Богдана Гаврилишина завжди хотів, щоб його діти мали хорошу освіту.«Оскільки він був унтер-офіцером — це наймолодший офіцерський чин в австрійській армії, служив у Чехії, Північній Італії. Він бачив, що там люди живуть краще. Він пов'язував бідність галичан з тим, що тут низький рівень освіти і всі його діти мали гімназійну освіту. А найбільше він зробив ставку на свого наймолодшого сина Богдана».За словами Тетяни Гаврилишин, у Богдана Гаврилишина були дружні відносини зі своїми старшими братами і сестрою.«Він був наймолодшим в сім'ї і всі дуже піклувалися про нього. Це була українська національно свідома сім'я, де поважали традиції та звичаї українського народу. Богдан Дмитрович згадував, що в них завжди були на столі Біблія та «Кобзар» Тараса Шевченка. Мама читала ці книги, і, як він казав, знала «Кобзаря» напам'ять. Вечорами, вільними від роботи, вона читала поезії Шевченка своїм дітям. Богдан Дмитрович казав, що ці дві книги стали основою формування його світогляду на все життя. Звичайно, що важливу роль у формуванні світогляду Богдана Дмитровича відіграв Пласт. До цієї організації його залучив старший брат Михайло, який навчався і проживав у Львові». Діяльність у ПластіПластун-сеньйор Сергій Юзик розповів, що Богдан Гаврилишин у своїх спогадах про пластування в дитячі роки згадує таборування в Карпатах.«На той час, за Польщі, український Пласт мав дві пластові оселі. Там таборували пластуни-юнаки і старші пластуни. І була оселя для новацтва в Остодорі. Це були території митрополичих дібр. Часто митрополит там бував і зустрічався з пластунами. Навіть є фото цих зустрічей. Коли митрополит вже не міг ходити, вони його на руках винесли на Сокіл. Також він зустрічався з новаками. Богдан Гаврилишин згадував, коли ми з ним говорили, що це мало на нього великий вплив. І він каже: «Я запам'ятав ці очі і дотик його руки. І він залишається, оцей погляд його і його слова, залишаються зі мною на все життя». Вже у старшому віці Богдан Гаврилишин говорив: «Якби я не потрапив у Пласт в свій час, то я би був зовсім іншою людиною, зовсім по-іншому дивився б на світ», — каже Сергій Юзик. Друга світова війна і переїзд до Канади.Друга світова війна розпочалась, коли Богдану Гаврилишину було 13 років. Він залишався з батьками в рідному селі. У своїй книжці «Залишаюсь українцем» він згадує, що за Радянської влади жили у постійному страху:«Для нової влади мій батько став «куркулем», а тому — «ворогом народу». Ворогів засуджували до виселення в Сибір. Коли нам передавали новину про можливість депортації, батько і я вночі ховалися в різних місцях. Влітку чи восени можна було сховатись у стозі сіна, а взимку ховався у стайні наших сусідів, без їхнього відома».У 1940 році старшого брата Богдана — Мирослава затримали, його звинуватили у створенні осередку ОУН. Лише у 1993 році Богдан дізнався, що Мирослава засудили до 10 років важкої праці, а в 1944 році він помер.Коли Богдану було 18 років, активно діяла у підпіллі армія УПА. Вступити туди він не міг, бо був надто юний та кволий, так розповідав економіст у своїй книжці. Тому у свій спосіб допомагав повстанцям. Коли він агітував бійців, що повертались з фронту вступати до лав УПА, Богдана затримали німці і вислали на примусові роботи. У Німеччині він працював дев'ять місяців, до закінчення війни. Життя в таборі для переміщених осіб. Робота ЛісорубомКандидат історичних наук Петро Гаврилишин розповів, що оскільки після Другої світової війни було багато таких переміщених людей, то Богдан Гаврилишин опинився в одному з таборів для переміщених осіб. Там він закінчив курс навчання в гімназії. Пригадує, що не було умов, то навіть вчився в туалеті, бо це було найбільш тихе місце.«Постало питання, а що далі? Він вирішив підкорювати новий світ. Приїхали вербувальники працювати в канадській лісорубній компанії і він з іншими хлопцями влаштувався. Наприкінці липня 1947 року відплив до Канади. Працював близько пів року лісорубом. Приїхавши в Торонто, хотів поступати в університет, не міг три тижні знайти роботу. Зрештою влаштувався барменом в заклад харчування при одному з українських готелів, розливав пиво.Богдан Гаврилишни поступив на інженерний факультет університету Торонто. В одній відомій канадській газеті вийшла стаття під заголовком: «Лісоруба-переселенця прийнято до університету Торонто».В той час взагалі мало людей вчилися в університетах, це було щось елітарне. Тим більше, якщо ми говоримо про Північну Америку, коли в університет поступає не людина, яка народжена в Америці, а мігрант. Йому це вдалось зробити, попри його неідеальну англійську. Він вчився на інженерному факультеті, там досить специфічна термінологія, це не є побутова англійська. Він перший рік або слухав, але тоді не встигав записувати, або записував, тоді не встигав за тим, що говорить лектор і не все розумів. Він завершив навчання з дипломом №1. Тобто, він стартував з найгірших позицій, а фінішував найкращим». Сім'я Богдана ГаврилишинаБудучи в Торонто разом із чотирьома іншими пластунами, Богдан Гаврилишин створив осередок Пласту. У своїй книзі він написав, що рух поширювався дуже швидко. Туди приходили, як мігранти з України, так і уродженці Канади. Серед них і була майбутня дружина Леоніда Гайовська. Вони одружилися, коли Богдан закінчив другий курс. У шлюбі народилися троє дітей.Донька Богдана Гаврилишина Патриція Шморгун-Гаврилишин розповідає:«Ми говорили українською мовою, поки не пішли до школи. Там тоді не було громади, тільки одна-дві сім'ї. Але все одно, ми вчили абетку, ми вчили кілька пісень, молитися «Отче наш». Декілька духовних пісень, щоб робити маленький хор, коли пішли в церкву.Ми тримали українську традицію на Різдво. Наприклад, на Різдво ми завжди одягали українські сорочки. Мама готувала 13 страв. Вона народилася в Канаді, її батьки народилися в Канаді. Це мій прадідусь та прабабуся приїхали з України. Раз в рік ми їли вареники, раз в рік ми їли голубці, раз в рік борщ, і для нас це був, як делікатес. Не було української церкви, але два рази на рік — на Великдень чи на Різдво він десь шукав україномовного священника. Чи він православний, чи католик, не важливо, але в якійсь українській церкві ми раз чи два на рік були, щоб зрозуміти цю традицію.Ми були перші іноземці в нашій маленькій сільській школі. Часто було: «Яке ім'я? А з якої країни?». Я завжди говорила, що з України, бо тато сказав, що ми з України. Відповідали, що то Росія. Тоді тато навчив: «Коли так тобі кажуть, ти кажеш, що Україна — це незалежна країна, це республіка, яка зараз під Радянським союзом». Я з тим виросла. Чи я це розуміла? Не знаю. Але я знала, що цей український корінь, він є в нас, і що це не Росія, і що я повинна це сказати людям». Кар'єра економістаПетро Гаврилишин каже, що Богдану Гаврилишину вдалося знайти роботу в міжнародній корпорації «Аlkаn», яка займалась виробництвом алюмінію.«Ця корпорація створила свою школу для навчання менеджерів. І вони її розмістили у Швейцарії. Найбільш талановитих і перспективних відправляли туди на навчання. Богдан Гаврилишин проявив себе, навіть якісь винаходи робив, вдосконалення, і його помітили. Він почув про таку можливість і зробив кілька спроб, і його прийняли.Упродовж року навчався в Швейцарії. Тоді цей заклад називався Центр навчання менеджменту, згодом він був перейменований на Міжнародний інститут менеджменту.Через два роки пролунав дзвінок, йому зателефонував директор школи і попросив його викладати в цьому Центрі навчання менеджменту. А вже в 1968 році Богдан Гаврилишин став директором цієї бізнес-школи. Почав розширювати діяльність закладу, відкривати нові освітні програми, співпрацювати з іншими країнами, компаніям.Богдан Дмитрович є співзасновником Світового економічного форуму в Давосі. Спочатку це була конференція про менеджмент, про економіку, під крилом цієї школи бізнесу, яку він очолював. Спершу це було, як святкування річниці бізнес школи. З часом конференція почала набирати масштабів і отримала назву Світовий економічний форум. І він вийшов вже далеко за межі менеджменту. Це було вже про політику, про глобальну економіку. Там зустрічалися політики світового рівня». Повернення в УкраїнуБогдан Гаврилишин відвідує Україну у 1971 році, яка тоді була у складі Радянського Союзу. Це був перший його візит за 28 років життя за кордоном. В Україну він приїхв із дружиною та сином. Відвідали Київ, Львів і рідне село Коропець.Патриція Шморгун-Гаврилишин каже, що батько про війну говорив мало, але про Коропець він говорив завжди.За словами Тетяни Гаврилишин, у Львові Богдан Гаврилишин попросив, щоб все ж відвідати Коропець. І він приїхав. Як згадують його двоюрідні сестри, які тут ще проживали, що приїхавши сюди, машина зупинилась біля будинку культури, де зараз музей. Він біг до свого будинку, він дуже хотів знати, чи збереглася канапа, тоді називалася, де він спав і проводив свої перші чотири роки.Петро Гаврилишин розповідає, що тоді Богдана Гаврилишина зустрічав голова колгоспу.«Це все було так постановочно. Були і зустрічі з родиною. Серед його наукових зацікавлень теж був Радянський Союз. Він спрогнозував, що швидше за все, Радянський Союз розпадеться. Так і сталося.У 1986 році, коли він вже виходив на пенсію, то вирішив присвятити себе Україні, передбачаючи, що вона стане незалежною. Він постановив собі два правила на той час, коли буде працювати в Україні. Перше — він не буде заробляти гроші в Україні, а друге правило — він ніколи не буде займати якісь посади, для того, щоб бути вільним, незалежним експертом.Богдан Гаврилишин казав, що навіть було таке, що йому пропонували балотуватися на президента в 90-их роках. Можливо, якби він займав якусь високу посаду, то він би міг особисто зробити багато для розвитку України і багато чого повести у краще русло. Але він прийняв два базові моменти і завжди був в ролі радника, консультанта, на вільних, волонтерських засадах. Для нього це означало, що він вільний, що якщо він від людини не бере гроші, це для нього означало свободу.Богдан Дмитрович займався в Україні в основному громадською діяльністю. Він переконав Джорджа Сороса створити свій фонд не в Росії, а в Україні. Так виник міжнародний фонд «Відродження», який існує досі і через який реалізовано величезну кількість грантів і проєктів.Також він був радником трьох прем'єр міністрів: Ющенка, Кінаха, Януковича ситуативно, короткий час, без своєї на то волі. Був радником Кравчука. Також він був знайомий з усіма тогочасними лідерами української політики, і тією чи іншою мірою, на них впливав. Допомагав їм у стажуваннях, поїздках на міжнародні конференції, обмінах у фінансуванні їхніх поїздок.Він був ідеалістом. Він вірив в те, що своїми порадами, контактами, зв'язками, авторитетом на міжнародній арені, він зможе максимально допомогти розвитку українського суспільства та держави. Десь так в середині 2000-их років він в тому розчарувався і зрозумів, що дуже часто українські політики його використовують». Богдана Гаврилишина не стало 10 років томуБогдан Гаврилишин помер 24 жовтня 2016 року, перебуваючи з рідними у своїй квартирі в Києві. Незадовго до цього він відсвяткував 90-річчя.Церемонія прощання відбувалася в Міжнародному інституті менеджменту та в церкві Святого Миколая на Аскольдовій могилі. Згодом його прах поховали у рідному селі Коропець, на могилі матері. Після смерті Богдана Гаврилишина його діти заснували благодійний фонд, аби продовжити справу батька. Фонд Родини Богдана ГаврилишинаМенеджер фонду Родини Богдана Гаврилишина Володимир Антків каже, Богдан Гаврилишин вважав, що в молоді є перспективи в Україні, і молодь має займатися її розвитком. У 2010 році був створений однойменний фонд Богдана Гаврилишина. Тоді він запланував в діяльності цього фонду розвивати молодь, в тому числі, з міжнародними навчаннями, поїдками.«У 2017 році, уже після смерті Богдана Гаврилишина, його родина заснувала Фонд Родини Богдана Гаврилишина. Він був заснований дочками та сином.Ми стараємось на базі нашої ідеології Богдана Гаврилишина підтримувати молодь і давати їм інструменти, аби вони вміли ефективно застосовувати свої вміння в межах навчання проєктного менеджменту, який в нас є, у межах проєкту «Молодь зміцнює Україну» та молодіжного делегатства, тобто, як представляти Україну, її інтереси, як вміти комунікувати зі світом.Загалом, команда фонду — це близько 10 людей, кожен з яких відповідає за свій напрямок. Спільнота наших випускників програми — це майже 1600 людей. Це за всі роки, які вже діє попередній фонд і зараз.Був такий спогад, коли Богдан Гаврилишин приїжджав до Тернополя, до економічного університету, він проводив лекцію. Там велика лекційна авдиторія, він ходить, читає лекцію з економіки і в нього падає піджак з крісла. Представник університету бере піджак вішає на крісло назад. Богдан Гаврилишин вертається до крісла, скидає піджак. Пішов, далі читає лекцію. Викладачі здивовані, що це відбувається, бо не звикли такого бачити. А потім після лекції він підходить до викладачів і каже: «Не треба витрачати час на дурниці, коли ти говориш з молоддю». Тобто, він завжди був в комунікації з людьми.Щоби там не відбувалося, щось впало, десь його викликають, чи з ним хочуть поговорити — він, якщо має час на розмову з молоддю, то використовував його повністю.Богдан Гаврилишин ще у своїх працях в 90-их роках писав, що українська молодь має потенціал і цей потенціал понад усе. І він старався їх залучати до державотворчих процесів», — каже Володимир Антків.Богдан Гаврилишин провів в еміграції майже 40 років, він залишився українцем. Творив для української держави та розповідав світу про Україну.

Одну ніч із життя України зафіксували у документальному фільмі «Ілюзія тихої ночі». У фільмі показали життя країни в тилу й на передовій, зокрема в окупованих містах. Спецпоказ стрічки відбувся у Рівному.Стрічку одночасно знімали 40 професійних операторів та ще понад 300 українців з різних міст у ніч із 27 на 28 липня 2025 року.Ідеєю фільма було показати одну ніч українців, розповів учасник зйомок Владислав Стефанюк: «Ну, я вирішив показати саме місто, вечірнє місто, яке в нас було в цей день. І, власне, те, як я прожив цей день. Це, на мою думку, дуже великий культурний прояв нашої країни і, особливо, молодих режисерів, які зараз намагаються проявити себе в даний момент. І, як архівний документ, навіть в певній мірі — творчий акт, це велика знахідка для того, що є на даний момент».Одну ніч з життя українців знімали на десятках локацій. У фільмі є кадри з передової, стабілізаційного пункту, пологового будинку, заводу, ферми, села. Українську ніч із 27 на 28 липня знімали й в окупованих містах: Джанкої та Донецьку. «Ми подумали, що важливо показати, зафіксувати життя всієї країни через одну ніч. Наша ідея була в тому, щоб ми реально знімали в одну ніч, не робили комбінацію декількох ночей, хоч можна було зробити так. Ми пішли складнішим шляхом, ми дійсно знімали в одну конкретну ніч по всій території України одночасно. У цьому є і виклики, з одного боку, а з іншого боку — цінність цього проєкту», — зазначила сценаристка фільму Марина Бродовська.Фільм «Ілюзія тихої ночі» авторства режисерки Ольги Черних. Його зняли на замовлення Суспільного Мовлення, а спродюсувала стрічку команда «Табор». Спецпоказ фільму уже відбувся у Вінниці, Запоріжжі, Миколаєві, Чернігові, а також за кордоном, зокрема у Швейцарії та Південній Кореї. Суспільне Рівне в Теlеgrаm | Vіbеr | Іnstаgrаm | WhаtsАрр | YоuТubе | Fасеbооk | ТіkТоk

Знімають відео про церковне життя та духовний спів у соціальних мережах священник ПЦУ Андрій Левицький та його дружина Дарія із Рівного . За словами подружжя, ідея публікувати такий контент виникла в Дарії. Відтоді їхні відео почали збирати вподобайки й коментарі, а подружжя — зустрічати людей, які впізнають їх завдяки публікаціям.Клірик Свято-Вознесенського кафедрального собору в Рівному Андрій Левицький розповів, що його шлях до священства розпочався в дитинстві. Із п'яти років він відвідував парафіяльну церкву у Великій Любаші на Рівненщині, де почав прислуговувати під час богослужінь. Після закінчення дев'ятого класу вступив до Рівненської духовної семінарії, де здобув фах регента та бакалавра богослов'я. «Потрібно розуміти, що життя до священства і після священства — це зовсім різні речі. Збільшується відповідальність, яку ти несеш за людей, тому що до тебе приходять з різними проханнями, молитвами, турботами, які ти маєш вислухати і дати потрібну пораду», — зазначив священник.Дружина Андрія, Дарія Левицька, раніше займалася фольклором та співала в Миколаївському храмі в Городку. Вона також закінчила Рівненську духовну семінарію, де познайомилася з майбутнім чоловіком. Дарія обіймає посаду регентки Свято-Вознесенського собору.Окрім богослужінь, подружжя опікується роботою з дітьми та молоддю. При храмі понад півтора року функціонує недільна школа, яку відвідують більше ста учнів. Також у соборі відновили заняття для підлітків та формують дитячий хор, де вивчають основи богослужіння.«Кожна родина має зароджувати в дитині ту віру, тобто це домашня церква, але 70–80% успіху — це повинно відбуватись у самому храмі. Ми — церква, яка повинна розвиватися, яка повинна функціонувати», — зазначила Дарія.Водночас з роботою на парафії родина розвиває власний блог у соціальних мережах. Ініціаторкою створення відео була Дарія. «Ми почали виставляти, і буквально такий спалах гарних коментарів, таких вподобань різних», — розповіла Дарія Левицька.Подружжя публікує як спільні відео, так і окремі записи співу Дарії та фрагменти служіння Андрія. Священник зауважив, що під час подорожей Україною вони з дружиною зустрічають людей, які впізнають їх за відео в ТіkТоk.«Це дуже приємно, але найприємніше те, що це людей навертає до церкви, навертає до віри. Люди бачать щось цікаве для себе, приходять до храму і знаходять відповіді на свої запитання», — пояснив священник. Більше — у відеоверсії інтерв'ю Суспільного. Суспільне Рівне в Теlеgrаm | Vіbеr | Іnstаgrаm | WhаtsАрр | YоuТubе | Fасеbооk | ТіkТоk

Травмувалися двоє людей, 10 вантажівок згоріли — такі наслідки атаки російських безпілотників 16 жовтня у Ковелі на Волині. РФ атакувала митний термінал, стоянку з ваговозами, один з БпЛА влучив у залізничний локомотив у селі Римачі.Про це розповіла Суспільному начальниця Ковельської районної військової адміністрації Ольги Черен.Місцевий житель Іван Боярчук розповів, що під час атаки РФ у Ковелі в укриття не ховався. Чув вибухи.Вантажівка Станіслава Боховця, яка стояла на парковці, куди влучив БпЛА, згоріла вщент. Чоловік придбав машину чотири роки тому, щоб розпочати власну справу. Товару в автівці не було. «Мав за кілька днів їхати в рейс, поставили тут. Збитки, якщо в цілому порахувати десь мільйон 400-500 гривень. Буду надіятися, що хтось щось компенсує», — каже чоловік.У кузові обгорілої вантажівки Олександра було 20 тонн олії. «Ось це, в чому стою перед вами, це все, що в мене залишилося, сам з Херсона. Ми були в місті, в Телеграмі вже побачили, приїхали сюди, коли вже все горіло. Згоріло повністю, я так розумію, попало в ось цю, а моя стояла поруч», — розповідає водій.Водій Юрій Ковальчук віз деревину до Туреччини. Вогонь знищив і вантаж, і автомобіль. Машину чоловік лише цього літа. «Замитнився. Машину залишив, бо завтра тільки виїжджати, а сам був вдома в Камінь-Каширську, якби був на місці ще встигнув би спасти. Відробиться, головне, що немає жертв. Розслідування буде. Не вірю, що компенсують», — говорить Юрій.Директор парковки Віктор Козак каже, що всі автівки були замитнені. Нині на місці події продовжують працювати поліцейські, працівники Служби безпеки України та вибухотехніки. «Будуть актувати кожен автомобіль і ще ми викликали представників митної служби. У нас тут є укриття буквально в церкві, яка поруч, і є укриття далі. Біля автомобілів не було людей», — говорить Віктор Козак.Пожежу гасили 28 рятувальників та 6 спецавтівок, розповів пресофіцер рятувальної служби області Олександр Шумик, травмувався 46-річний чоловік, від подальшої госпіталізації він відмовився. Що відомо про атаку РФ на Волинь 16 жовтняВночі та вдень 16 жовтня Волинську область атакували понад 30 російських БпЛА. Внаслідок атаки є загиблий і травмовані. Фіксують руйнування цивільної та критичної інфраструктур у Луцьку, Маневичах і Ковелі.Зранку 370 тисяч абонентів на Волині були без світла, у Луцьку був понижений тиск води.У Маневичах вночі було пошкоджено приватне підприємство. Там один чоловік загинув, ще вісім людей травмувалися.У Луцьку вночі також було пошкоджено приватне підприємство з іноземними інвестиціями. Ніхто не травмувався. Ліквідація пожежі там ускладнювалася загрозами повторних ударів.Зранку, під час ще однієї атаки, в Луцькій громаді зафіксували пошкодження гаражного кооперативу, горіла і господарська будівля. Обійшлось без травмованих і загиблих.Реактивний безпілотник атакував залізничний локомотив поблизу міжнародного пункту пропуску «Ягодин — Дорогуськ». Ніхто не травмувався.Вдень 16 жовтня російські війська атакували також Ковель, згоріли 15 вантажівок із напівпричепами. Було двоє травмованих. Також під ударом опинився місцевий митний термінал, там минулося без постраждалих.Унаслідок атаки російських безпілотників 16 жовтня у Ковелі були пошкоджені об'єкти інфраструктури, а також житлові будинки. Термінові новини читайте в Теlеgrаm та Vіbеr Суспільне Луцьк. Також ми є у WhаtsАрр .

Лучани і родичі допомагають власникам гаражів розібрати завали внаслідок влучання російського дрона в одному з гаражних кооперативів Луцька. 8 будівель зруйновано, три з них — вигоріли вщент і не підлягають відновленню.Про це 17 жовтня розповів Суспільному голова гаражного кооперативу В'ячеслав Ліщук. Що відомо про атаку РФ на Волинь 16 жовтняВночі та вдень 16 жовтня Волинську область атакували понад 30 російських БпЛА. Внаслідок атаки є загиблий і травмовані. Фіксують руйнування цивільної та критичної інфраструктур у Луцьку, Маневичах і Ковелі.Зранку 370 тисяч абонентів на Волині були без світла, у Луцьку був понижений тиск води.У Маневичах вночі було пошкоджено приватне підприємство. Там один чоловік загинув, ще вісім людей травмувалися.У Луцьку вночі також було пошкоджено приватне підприємство з іноземними інвестиціями. Ніхто не травмувався. Ліквідація пожежі там ускладнювалася загрозами повторних ударів.Зранку, під час ще однієї атаки, в Луцькій громаді зафіксували пошкодження гаражного кооперативу, горіла і господарська будівля. Обійшлось без травмованих і загиблих.Реактивний безпілотник атакував залізничний локомотив поблизу міжнародного пункту пропуску «Ягодин — Дорогуськ». Ніхто не травмувався.Вдень 16 жовтня російські війська атакували також Ковель, згоріли 15 вантажівок із напівпричепами. Було двоє травмованих. Також під ударом опинився місцевий митний термінал, там минулося без постраждалих.Унаслідок атаки російських безпілотників 16 жовтня у Ковелі були пошкоджені об'єкти інфраструктури, а також житлові будинки. Відеоматеріал підготувала кореспондентка Анна Глущук. Термінові новини читайте в Теlеgrаm та Vіbеr Суспільне Луцьк. Також ми є у WhаtsАрр .

Село Загора розташоване за 23 кілометри від Рівного , у Здолбунівській громаді. Там живе приблизно сто жителів, а більшість будинків збудували чеські переселенці на початку ХХ століття.Михайло народився на території Польщі, але у період 1945–1946 років, під час примусових депортацій українців, був переселений на Рівненщину. «Мені було два-три роки, як це сталося. Нас звідти привезли у Рафалівку на піски. Тоді, як люди побачили, що біда, та й почали втікати хто куди. Хто коником, хто що привіз — тим і їхав. Ми з Рафалівки потрапили у Тучин, а за ним є В'ючин. А після того, у матері сюди у Загору раніше приїхали родичі, хату тут мали. І потім ми вже сюди переїхали», — розповів Михайло.Чоловік — на пенсії, проживає разом із сином та невісткою. Тримають господарство: курей, свиней, індиків. Усі разом працювали на цементному заводі у Здолбунові.«У нас тут добре, повітря чисте. Зробили нам шматочок асфальту, у нас маршрутка є. Чотири рази на день сюди ходить. Зараз дуже добре зробили: можна і вранці заїхати, і в обід, і ввечері. Ось, в нічну я їду так само. На цементному заводі працюю 35 років. Як вийшла заміж — свекор і чоловік теж працювали там. І ми так всі там — династія», — зазначила Марія. Більше про це дивіться у програмі «Село… де люди?». Суспільне Рівне в Теlеgrаm | Vіbеr | Іnstаgrаm | WhаtsАрр | YоuТubе | Fасеbооk | ТіkТоk

Загального дефіциту ліків в Україні, зокрема й на Чернігівщині , наразі немає, проте в окремих аптеках можливі тимчасові перебої з постачанням.Так про ситуацію з медикаментами у коментарі Суспільному сказав голова правління Європейської фармацевтичної асоціації Олександр Комаріда. «Але весь фармацевтичний бізнес намагається якомога швидше і оперативніше ці перебої зупинити, вирішити проблеми для того, аби українські пацієнти залишились з необхідними їм лікарськими засобами».На запитання, чи не виникає дефіциту медикаментів у лікарнях, Олександр Комаріда відповів наступне:«Ми не чули жодних повідомлень про те, що немає лікарських засобів власне в лікарнях. Я знаю, що лікарні першочергово забезпечуються лікарськими засобами, там трошки інші процедури і закупівлі, і доставки. Це відбувається не через аптечні заклади: або через дистриб'юторів, або безпосередньо вже від виробника. І, власне, ще раз повторюся, немає інформації від лікарень про перебої з постачанням до них тих чи інших лікарських засобів».Чернігівка Анна розповідає про труднощі з покупкою деяких медикаментів. Проте, каже, така ситуація не з усіма препаратами. «На деякий час зникали знеболюючі, зникали деякі марки жарознижувальних. Але в цілому я не бачу зараз значного погіршення, саме якщо брати широкий спектр ліків. Оці от специфічні, так, дійсно, проблеми є з ними».Через російські атаки на фармацевтичні склади, виробничі потужності та об'єкти зберігання ліків в аптеках періодично немає певних препаратів. Чернігівка Оксана каже: деякими ліками запасається заздалегідь. «Наперед купую, ну, це такі препарати від серцебиття або якщо проблеми там зі шлунком чи щось з тиском, то це, я думаю, що в кожній родині це необхідність».Якщо потрібного препарату немає в аптеці, голова правління Європейської фармацевтичної асоціації радить шукати аналоги. «Фармацевт завжди вам порадить лікарські засоби з цією діючою речовиною, тільки іншого виробника. А якщо говорити про лікарів, які виписують рецепти, то вони виписують рецепти за міжнародною назвою, тобто за діючою речовиною і вже безпосередньо в аптеці пацієнт може підібрати необхідний лікарський засіб».Людям із хронічними захворюваннями експерт радить мати запас необхідних ліків на два-три місяці. «Але знову ж таки, тільки тих препаратів, які дійсно необхідні, не купувати безліч лікарських засобів про запас, адже це, по-перше, зайве витрачання коштів, а, по-друге, ви можете купити препарат, який вам не сильно потрібен, а хтось, хто дійсно потребує цього препарату, буде вимушений його чекати», — каже Олександр Комаріда. Підписуйтесь на Суспільне Чернігів і на інших платформах: Теlеgrаm , Fасеbооk , Vіbеr , YоuТubе , WhаtsАрр , ТіkТоk .

Народний артист , одного з трьох в Україні, Володимир Смотритель з Хмельницького емігрував до Великої Британії. Актор та керівник з 2023 року з сином проживає за кордоном. Під час відпустки, приїхав до Хмельницького і завітав до міського монотеатру «Кут», який він заснував у 1992 році.Володимир Смотритель поділився своїми враженнями від зустрічі Суспільне Хмельницький. «Я проходив поруч, і сказали, що театр закритий, але для мене відкрили. Він стоїть, як дійсно щось очікує. У 2023 році я зробив останній тут виступ. Це був лютий. Закінчувався мій контракт. І от я знову тут. Коли відкрилися двері в глядацьку залу, у мене почало шалено битися серце, тому що це — рідна аура. Приємно, що все залишилося так, як воно і було. Тому, привіт, дорога сцено, шановна зала, я тут, я нікуди не дівся і не зникав. Виїхавши в іншу країну, я тримаю серцевину духу цього театру. Ми із ним були і залишаємося практично одним цілим». «В Британію я приїхав не знаючи жодного слова англійською»Володимир зазначив, що перевіз у Велику Британію майже весь свій репертуар. Наразі монотеатр «Кут» має статус мандруючого театру, вистави якого він показує європейському глядачеві. «Британія сама, і , вона працює, але тримається на українських віночках, стилізованих під вишивку сорочках, народних піснях та танцях. А такі серйозні театральні речі, з якими я приїхав, і «Мазепа», і «Прокляті роки» за творами репресованих поетів, «Не промовчи Шевченка у собі» — 16 моновистав у моєму репертуарі, звісно, їм не були знайомі. Навіть той «Я — Клоун», якого я граю, я граю англійською і українською мовами. Я придумав моношоу з України для дітей в Британії. Мій син Богодар, англійською мовою їм розповідає про Україну, про театр і про мене. І каже: «Ось він сьогодні з України до вас приїхав, але він дуже хвилюється, тому що він буде говорити англійською мовою. То ви йому допоможете?» Дітки відповідають: «».Український актор зізнався, що поїхав до Британії не знаючи англійської мови. Спілкувався спочатку за допомогою перекладача в телефоні. Потім вивчив фрази з вистави «Я — Клоун». «Почав, я з "Клоуна", всі ці , коли я там вибігаю: . Потім Богодар розробив до кожної вистави музичний звукозапис — про що вистава. І британці розуміють. І з цим самим я почав входити поступово в мову. Хоча мені говорили по-іншому: «Ти повинен, стати в мистецтві британцем, англійська мова і все таке». Я кажу: «Слухайте, я ніколи не стану британцем, у мене мрії такої не було. Я сформований чоловік з Україною в середині. І, тим паче, тут є багато українців. Можливо, це моя місія показати їм ще й театр — монотеатр»». «Хочу донести до британців, що таке Україна, за що вона воює»За словами Володимира, англійською мовою у Великій Британії він користується на побутовому рівні. Часом навіть дозволяє собі виправляти місцевих мешканців, жартома пригадує актор. «Я любив так робити: вони не кажуть "gооd «, вони просто говорять "mоrnіng", та йдуть. А я ж вже знаю, що це неправильно, що потрібно казати "gооd mоrnіng". Одного разу якась англійка на вулиці зранку привіталась зі мною "mоrnіng". Я їй : . Вона так встала. Я , кажу «nо, mоrnіng» — «gооd «. Розвернувся і пішов. Вона так встала і дивиться, напевне, подумала, що я вчитель англійської мови». За словами Володимира, у Лондоні починаючи з 2014 року проходять щотижневі мітинги на підтримку України. Це безстроковий , на якому збираються українці та британці. Майже одразу як приїхали до Британії автор та виконавець Володимир Смотритель разом зі своїм сином долучилися до мітингів та акцій на підтримку ЗСУ. «На Євромайдані під гітару я співав власні пісні на слова подільських поетів, зокрема мого товариша лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка — Павла Гірника та інших. Згодом написав пісню, яку виконую двома мовами — українською та англійською "Слава Україні! Слава Британії!". Її підспівують усі, хто збирається на площі. Це дало мені таку можливість, такий шанс в зовсім іншому середовищі, коли йде війна, своїми виступами, театральними виступами і піснею донести до британців, що таке Україна, за що вона воює, як вона відстоює свої цінності, традиції, мову. І воно працює».У 2014 році, з початком російсько-української війни на Донбасі, актор та режисер хмельницького монотеатру «Кут» з гітарою їздив на передову, зустрічався з воїнами, співав в бліндажах та в полі. Володимир, пригадує, перед ним були вмотивовані українські патріоти-воїни, які боролися за свою землю. «Коли 24 лютого 2022 року відбулося повномасштабне вторгнення, у мене і всіх моїх працівників не було і думки кудись тікати. Ба, навпаки. Ось у мене пройшло через мій будинок декілька сімей акторських, які з маленькими дітками їхали на захід України, потім до Польщі, Словаччини та деінде за кордон, тікали від обстрілів та бомбардувань Я їх всіх приймав. Вони у мене ночували. І театр зразу переключився як волонтерське приміщення. Сюди зносилися речі, коробки з їжею та побутовими речами».За його словами, все було забито. Відправляли допомогу у різні регіони. «А коли десь через тиждень воно трішки вгамувалося, ми почали грати благодійні вистави. Випадково мені подзвонив мій знайомий . Він українець, гуцул, до речі. Але в Литві він відкрив свою кіностудію «Арата». І раптом він мені телефонує і каже: «Вово, ти знаєш, в мене є така мережа до . Там стільки мам з дітьми в мотелях. Якби ти поїхав туди?« "Питань нема", — я погодився. І ми з Богодаром поїхали». «Клоун встав і не може ні говорити, ні усміхатися. У мене "ком" в горлі був»З початком повномасштабного вторгнення на підтримку сімей-переселенців монотеатр «Кут» грав благодійні вистави у Польщі, Чехії, Словаччині, Литві. Актор пригадав, особливо закарбувався у пам'яті виступ у польському Гданську. «Збиралися дітки, які разом з батьками були змушені покинути свій дім через війну в Україні. Ми виступали на великій арені. Уяви собі: величезне циркове приміщення все в ліжках. Харчування, виставлені баки такі. Там стільки людей і стільки дітей. Ці дітки зібралися в окремій кімнаті. І тут я — клоун вибігаю і, як зазвичай, весело кричу: "Я з України!" А діти замість того, щоб сміятися, радіти, як це було у мирний час, почали говорити: "А я з Маріуполя. А я з Дніпропетровська. А я з Харкова..." І цей клоун встав, я встав, і не можу ні говорити, ні усміхатися. У мене "ком" в горлі. А вони стоять і дивляться. Це зовсім якась інша реальність». Володимир розповів, що під час гастролей у Польщі він дізнався про те, що у Великій Британії існує спонсорська програма підтримки українських сімей — англійські родини беруть до себе терміном на півроку дітей з батьками. Зі слів чоловіка, він із сином скористалися цією програмою і таким чином потрапили у англійське містечко Малсбері. «Річ у тім, що я ж туди поїхав не давати гастролі, концерти. Головна моя місія, завдання було — це стати опікуном для мого сина, якому на той час було 14 років. Я став "смотритель дому". Почав варити, парити, робити, купляти — я цим займався. Потрапивши туди, я спочатку почав відпочивати. Мені було дуже добре, що я не знаю англійської мови, що мене ніхто не мучить, мені нічого не розповідає. Я потрапив у таке маленьке містечко Малмсбері, де була школа, а це десь 3,5 години їзди від Лондона. Богодар там почав вчитися. Місцеві мешканці вже знали, що я актор, і я вже потім казав: "І аm аn асtоr, тrаvеlіng «, моноактор».Володимир і Богодар перебувають у Британії три з половиною роки. Наразі знімають тимчасове помешкання в центрі Лондона. Син, якому виповнилось 18 років, зауважив батько, навчається у престижному лондонському виші. «Він поступив в дуже хороший, найкрутіший університет — це Королівська академія драматичного . Заклад вважається світовим лідером у сфері практичної підготовки фахівців для театру, кіно, телебачення та радіо. Там дуже серйозний відбір. Його випускники заходять в Королівську мережу театрів по всій Британії. До цього Богодар закінчив театральний коледж при Королівському театрі в Баті. В нього дуже цікавий буде фах — вищої категорії спеціаліст світло і звукодизайну, як у нас кажуть: світло-, звукооператор». «Написав один у фейсбуці "Смотритель — зрадник"»За кордоном український актор оформився як приватний підприємець, який надає мистецькі послуги для населення. Пояснив, він знайомить англійців з театральним мономистецтвом та бере участь в мистецьких заходах у різних містах Британії. «Я можу адаптуватися у будь-яких ситуаціях, но не . Це дві великі різниці. Для мене найважче було те, що все ж таки я туди їхав з надією, що є дуже потужна , яка підтримає українського актора. Але, коли я почав знайомитися, то виявляється, вона вся тільки в соцмережах. Коли мені говорять, а де ти працюєш, я кажу: «Я працюю сам на себе». Я так там і оформився. Тобто в мене є податковий номер, що я представляю театр, повинен сплачувати податки. Я так само займаюся. Я встаю вранці, займаюся йогою, в мене є пару годин гітара, потім там вистави, які в мене є. Я провожу репетиції, я приходжу сам до себе на роботу. Мені сплачується невеличка пенсія. Ти за цю пенсію можеш орендувати житло якесь. І плюс ще додається на утримання сина. Цього не достатньо, звичайно, але жити можна».За словами хмельничанина, приблизно раз на рік, під час відпустки, він відвідує рідне місто. Блукає його вулицями та спілкується з місцевими жителями, які пізнають його і цікавляться, як склалося життя митця за кордоном. «Ой, Хмельницький мене не забув. Все ж таки рідний є рідний. От я приїхав, я ходжу, і всі мене питають, а що там? Я кажу, ну, що ви мене питаєте як там? Ви питайте, як мені тут зараз. Ну, там — це інша планета. Я часом в соцмережах виставляю фото та відео зі свого мистецького життя у Великій Британії. Все це вони бачать».За його словами, такі випадки — радше, як вийняток. Ось, пише один: «Смотритель — зрадник». Я йому написав, кажу: «Чоловіче, ти взагалі знаєш, що це за слово — "зрадник". Ти щось взагалі про мене знаєш? Хто я, звідки, як я це прожив життя? Як в 1989 році я тут і голодував, і на "Червоній руті"? Який в мене репертуар? Скільки всього було? Я тільки локацію змінив. Тому що, вибач мені, мені вже восьмий десяток пішов, в мене якась відповідальність є перед сином. Всі патріотичні вистави, які я перетягнув туди, бо там теж є українці, і там теж локація українська, і вони теж ведуть боротьбу. Тому дуже обережно чіпляй ці ярлики. Бо коли прочитав син, він заплакав. Каже: "Тато, я тебе знаю. І що він пише?" Це я просто звертаюся до українців: "Будьте обережні з цими ярликами, перш ніж щось писати — проаналізуйте, подумайте"».Звання «Народний артист України» за кордоном немає ніякого значення, розповів актор. Там глядач вирішує все: або він ходить на твої концерти, вистави і витрачає власні кошти, або ні. «На рахунок "Народного артиста України", вони навіть не розуміють, як воно звучить і що воно означає. Якщо хтось при британцях мене об'являє, якось перекладали мені, що вони думають, що я людина з народу. А наші — люблять це. Серед українського середовища це має вагу: "А от у нас — "народний артист України". Всі: "А-а-а"». «От я приїхав, я власний син, я вбив рідну матір»Володимир пригадав, що десять років минуло з того дня, як після важкої не стало його дружини Лариси, мами Богодара. «Без неї важко. Вона привела мені Богодара і підтримувала нас. Жінки відіграють дуже велику роль у моєму житті. Я зараз людина поважного віку і у мене зараз є жінка, яка найдорожча для мене у цей період мого життя. Але, це моє велике таїнство».Свою матір митець називає найголовнішою жінкою життя. З нею пов'язані як найсвітліші та і найтрагічніші спогади. З сумом актор пригадав свій перший концерт у рідному Городищі Черкаської області, під час якого мама померла. «Був такий епізод в моєму житті: я навчався в Дніпропетровському . І для того, щоб підтримати маму, я приготував композицію «Лебеді материнства». Там є такий текст: син пише листа мамі, він далеко дуже. «Мамо, я хочу приїхати». І вона каже: «Приїжджай, сину». І от він, коли приїжджає, на пероні: «Мамо, здрастуйте, мамо. Оце ж і я». Мама почала збирати глядача в міському будинку культури. За словами актора, тоді так сталося, що майже ніхто не прийшов, сиділа рідня, людей вісім. І мама взяла букет квітів. «І оцей момент: "Здрастуйте, мамо, оце ж і я". В оцей момент — "бах". І вона — "хоп". І отак залишилася в такій позі. Я щось подивився. Відсахнулися ті, хто сиділи. І вона з такою посмішкою, з цими квітами, і відійшла в кращий світ. А потім я весь час в собі жив з такою мукою, що я її вбив. От я приїхав, я власний син, я вбив рідну матір. Аж поки, лікар, який її вів, він каже: «Я тобі хочу показати одну річ». Він підходить до столу. Я кажу: «Я знаю цей стіл». «Відкрий шухляду». Я відкрив, кажу: «Ну пуста». «Та ні». Він відкриває дно нижче, а там багато ліків. Це інсульт, який в неї був. Розумієш? Сильна дуже гіпертонія була, зашкалювало так від цього хвилювання, що потім оцей момент, який був, він просто вдарив її і все. І забрав».Життя непередбачуване, вважає митець, тому в якій країні житиме він та його син в майбутньому, не знає. Але розповів, мріє й надалі творити та надихати глядачів. «Я бачу шлях — свій шлях і шлях свого сина. Хотілося би, щоб на цьому шляху всевишні сили нам допомагали, щоб Богодар в театральній сфері знайшов себе, щоб мене якийсь чорт не поплутав, щоб я не відійшов кудись в сторону, тому що такий вже вік — інколи хитає. Але я ще маю сили, і ще хочу попрацювати зі своїм театром за кордоном, і проповідувати українське драматичне мономистецтво. Я думаю, що моя перспектива така. І інколи, якщо все буде нормально, зіграти ще тут пару вистав тут — в хмельницькому міському монотеатрі "Кут". Тому що він живе, він на мене чекає, я це відчуваю». Оберіть Суспільне Хмельницький в обрані теми, щоб читати нас у Gооglе Новинах. Також слідкуйте за новинами Суспільне Хмельницький у WhаtsАрр , Теlеgrаm , Vіbеr, YоuТubе , Іnstаgrаm , Fасеbооk , Тhrеаds та ТіkТоk .

За даними обласної військової адміністрації, вночі та вранці Волинь атакували 20 російських БпЛА. Луцьк повністю залишився без світла, є проблеми з водопостачанням, увесь електротранспорт зупинено. Зранку в одному з укриттів у обласному центрі Суспільне зустріло школярку Ліну, яка розповіла, що, як і більшість лучан, усю ніч провела без сну. «Я дуже стомилася і мені іноді здається, що ми не в Луцьку». Що зараз відбувається в місті та як минула ця ніч для лучан — у відео Суспільне Луцьк. Що відомо про наслідки атаки РФ у Луцьку та області 16 жовтняУ Маневичах вночі було пошкоджено приватне підприємство. Відомо про одного загиблого, ще вісім людей — травмовані. Триває ліквідація наслідків атаки.Також у ніч на 16 жовтня реактивний безпілотник атакував залізничний локомотив поблизу міжнародного пункту пропуску «Ягодин — Дорогуськ». Ніхто не травмувався.У Луцьку за ніч і ранок вибухи лунали декілька разів. За даними секретаря міської ради, було уражено дві підстанції, внаслідок чого обласний центр залишився без світла. Один з БпЛА поцілив у приватне підприємство з іноземними інвестиціями.Зранку реактивні дрони атакували у Луцьку гаражний кооператив і господарську споруду. Ніхто не травмувався. Термінові новини читайте в Теlеgrаm та Vіbеr Суспільне Луцьк. Також ми є у WhаtsАрр .

Петро Фостик — завідувач відділення анестезіології та інтенсивної терапії в одній із херсонських лікарень . В анестезіології — 25 років, на посаді завідувача — 14. Залишається у Херсоні й продовжує оперувати під обстрілами. «Оберігаємо від больового компонента»Свою роль Петро Фостик пояснює з посмішкою. «Анестезіолог — це людина, яка, ми так жартуємо, оберігає вас від хірурга. Ну, не від хірурга в лапках, а від больового компонента, яким супроводжується операція. Людина в гіпнозі, в сні, спить, не відчуваючи болю, і ми контролюємо її дихання, м'язовий тонус. І людина прокидається — нібито нічого не було. І часто нам кажуть: "Нарешті я виспалась"», — розповідає він.Пацієнт в операційній жодної секунди не залишається без нагляду. «Людина в операційній ні на хвилинку не залишається без догляду. Підключені монітори. Слідкуємо за диханням, пульсом, тиском, температурою тіла. Це комплекс по збереженню організму як такого», — пояснює лікар. Вибір між педагогікою і медициноюПісля школи Петро вагався між двома покликаннями: батько радив або медицину, або педагогіку. Зрештою, вийшло обидва. «Запропонував колега бути викладачем на курсах удосконалення медсестер. Я погодився спробувати, і мені це сподобалося. Студентам також сподобалося, що це були живі розмови, жива практика, а не просто зачитаний з конспекту текст», — каже він. Операція під «прильотом»Повномасштабне вторгнення змінило умови роботи, але не саму роботу. Операції не зупиняються під час обстрілів. «У нас не переривається процес в операційній під час обстрілів. Ніхто не виходить, пацієнта не залишають», — каже Фостик.Був випадок, коли «приліт» стався прямо біля вікна операційної. «Мішки, якими закладені вікна, просто посипалися в операційну. Нам довелося, продовжуючи штучну вентиляцію, переїхати просто в іншу операційну і продовжити операцію», — розповідає він. «Забули про протезування, зараз — спасіння життів»Планових операцій у лікарні зараз немає. Лише ургентні — гостра хірургічна патологія і важкі поранення. «Хочеться оперувати, як колись, допомагати людям з суглобами, щоб вони довше самостійно ходили. Робилися складні операції: протезування тазостегнового суглоба, колінних суглобів, інші втручання на високому рівні. Зараз про це ми забули. Зараз наша основна задача — спасіння життя людей з пораненнями, з ургентною хірургічною патологією», — каже лікар. «Незламність Херсона залежить і від нашої стійкості»Виїжджати з міста Петро Фостик не планує. «Мотивує те, що бачиш херсонців. Розумієш, що незламність Херсона залежить і від нашої стійкості. І тримаємося для того, щоб дати людям надію на завтрашній день», — каже він. Підписуйтеся на новини Суспільне Херсон у Теlеgrаm , ТіkТоk, WhаtsАрр, Fасеbооk , Vіbеr , Іnstаgrаm та YоuТubе .

Рівно рік тому Чернігівська міська рада перейменувала сквер «Казка» у мікрорайоні Шерстянка на сквер Трампа. Як розповіла Суспільному депутатка, яка внесла пропозицію змінити назву, Марина Семененко, вона хотіла привернути увагу до потреб міста перед опалювальним сезоном минулого року. Які зміни відбулися у сквері за рік, що про це кажуть місцеві жителі та як це рішення оцінює представник Українського інституту національної пам'яті — детальніше у матеріалі Катерини Сірук. «Ми отримали багато допомоги»16 жовтня 2025 року на сесії Чернігівської міської ради 22 депутати проголосували за перейменування скверу «Казка» в мікрорайоні Шерстянка на сквер Трампа. Пропозицію про перейменування внесла депутатка міськради та голова фракції «Європейської солідарності» Марина Семененко. Вона пояснила, що в такий спосіб хотіла привернути увагу до Чернігова. «Рішення ухвалювалось безпосередньо перед опалювальним сезоном. Ми, як депутати, знали, що у нас надскладна ситуація з опаленням. І якраз мікрорайон, де розташовано цей сквер, постраждав би передусім. Ба більше, нам розповідали про те, що формуються вже списки на евакуацію, тобто кого і як ми будемо евакуювати з цього мікрорайону, який приєднаний до ТЕЦ. Ось тому ми шукали якесь креативне рішення для того, щоб привернути увагу до проблем Чернігова. Багато допомоги ми отримали: і котельні, і додаткові установки когенераційні». Одним із 22-х депутатів, які тоді проголосували за перейменування, був і Василь Білогура. «На мою думку, перейменування скверу принаймні звернуло увагу в багатьох кабінетах на сам мікрорайон Шерстянка, з його потребами і необхідними питаннями для підтримки нормального життя людей там. Я сподіваюся, що і надалі буде відповідна увага приділятися цьому питанню». Що знімилося за рік?Станом на 15 жовтня 2026 року у сквері відбулися зміни: посадили квіти, поставили лавки, урни для сміття, обрізали частину дерев та подекуди переклали бруківку. Зробили це працівники управління ЖКГ та комунального підприємства «Зеленбуд». Суспільне запитало у місцевих жителів, що вони думають про зміни у сквері. «Якщо йти сюди, тут взагалі великий спуск. Якщо малий буде сидіти, то вистрибне. Багнюка повсюди, треба обходити, щоб спуститися нормально до цього скверу. В принципі, лавки поставили, все добре, можна посидіти. Могли б ще тут зробити якийсь маленький майданчик», — каже жителька мікрорайону Вікторія. «Було захаращення, ви ж знаєте, тут були кущі. Кущі такі, що не пройти, не проїхати. А тут же вже доріжки поробили. Ми чогось думали, що тут буде фонтан», — діляться жительки мікрорайону Наталія та Віра.Наразі у сквер можна потрапити через вулицю Текстильників або Олександра Довгача. Щодо останнього, то треба пройти через ділянку, яка поруч із Центром культури і мистецтв.Зараз тут подекуди є сухі місця, втім після дощу з'являється багнюка. Про це нам повідомила директорка закладу Галина Петрова. «Ще рік тому тут відбувалися ремонтні роботи міського колектора. Тут був будівельний майданчик. У нас був випадок, навесні там така була багнюка і ми виймали дитинку, яка застрягла, вона плакала, стояла посеред тої багнюки. Ми клали дошки і виймали дитину. На жаль, так, це відбувається, тобто потреба в якихось таких асфальтованих доріжках на Шерстянці стовідсоткова є». За словами Марини Семененко, про те, що місцеві жителі просять дооблаштувати сквер, вона знає. «Вони просять також, щоб доробили доріжки, щоб можна було переїжджати на дорогу, на тротуар туди зі скверу Трампа цими пологими переїздами. Також просять освітлення та зробити благоустрій біля будинку культури, бо там, мабуть, найбільша калюжа, яка є в місті Чернігів. Буду просити, будуть формувати бюджет на наступний рік, я буду звертатися». Щодо назви сквер Трампа, то для деяких опитаних нами людей найменування неважливе, кажуть — аби був порядок, для інших — має значення. Найменування неважливе, аби був порядокДодамо, що за 2026 рік Дональд Трамп попереджав Україну про призупинення військової допомоги та обміну розвідданими, вимагав зупинити удари по російських НПЗ, а ще закликав обрати нового президента України. Згодом Трамп заявив про домовленість із Путіним про постачання російського дизелю на світовий ринок, зокрема до США.Жителі мікрорайону на запитання Суспільного, чи називають вони цей сквер сквером Трампа, відповіли таке: «Ну до чого цей тут Трамп до цього району? Я не дуже розумію», — каже жителька мікрорайону Олександра. «Нам не принципово, аби був порядок. І все щоб було добре», — зазначає житель мікрорайону Ігор. «У нас парк кращий, ніж Трамп. Оце хто це придумав? Це ж жах. Путіна не хочу згадувати, а Трампа ще і більше не хочу згадувати "незлим тихим словом". Так що не треба нам тут Трампа», — жителька мікрорайону Раїса. Нібито є, і нібито немаєПерейменування об'єктів на честь людей, які ще живі, заборонене, каже представник Українського інституту національної пам'яті Сергій Бутко.Крім того, за його словами, юридично цього скверу не існує. «Сквер "Казка", який існував, скажімо так, в народній традиції, але юридично він ніде не був зареєстрований. Як нам пояснили фахівці з міської ради, то земля не окреслена, не зареєстрована в земельному кадастрі, здається, номера немає. Тобто воно і нібито є, і нібито немає. Тобто незареєстрований об'єкт. От що зробила міська рада, коли ухвалювала рішення. Вона дуже грамотно зробила це. Якщо його просто прочитати, там не говориться про те, що перейменувати. Там говориться про те, що можна перейменувати».Цю ситуацію з рішенням депутатка міської ради Марина Семененко прокоментувала так: «У нас багато в Чернігові земельних ділянок без кадастрових номерів. Дивіться, міське самоуправління має право ухвалювати рішення про назву, і це рішення ухвалено». За словами депутатки, вона зверталася із проханням допомогти Чернігову до сім'ї Трампа та республіканських фондів, утім відповідей на листи не отримала. Також, каже Семененко, пропозицій знову змінити назву скверу від чернігівців не надходило. Підписуйтесь на Суспільне Чернігів і на інших платформах: Теlеgrаm , Fасеbооk , Vіbеr , YоuТubе , WhаtsАрр , ТіkТоk .

25-річний американець Джейкоб Маркотт третій рік живе у Золотоноші — працює інструктором з екстремальних видів спорту для ветеранів та дітей.Він служив у військово-повітряних силах США, а після цього зайнявся волонтерською діяльністю, розповів Суспільному Джейкоб Маркотт.Інструктор з екстремальних видів спорту Джейкоб брав участь у реабілітаційному проєкті для українських ветеранів. За цього словами, два з половиною роки він теж проходив службу у себе на Батьківщині:«Я хотів бути військовим, тому що подобається допомагати людям. І я дуже люблю мою країну. Після демобілізації я працював з організацією "Gооdsроrts Іntеrnаtіоnаl"».Саме завдяки цій міжнародній організації Джейкоб уперше приїхав до України як волонтер. Хотів допомагати людям у Європі тим, що вміє найкраще, через екстремальні активності. Екстримом він захоплюється ще зі школи, а досвід інструктора здобув у проєктах у США. Волонтерив у Словаччині, згодом приїхав в Україну. Побував у Вінниці, Кривому Розі та Києві. Зрештою вирішив залишитися в Золотоноші.Українську мову Джейкоб почав вивчати під час першого візиту до України. Складно, але хоче спілкуватися без перекладача: «Під час першого візиту я знав кілька слів: добрий день, до побачення, смачного, просто "вітаю". Вдруге я був у таборі тут і мав говорити з дітьми без перекладача, без допомоги. Дуже важко вчити, але якщо треба говорити, я знаю легші слова і люди можуть зрозуміти, що я хочу сказати. "Драбина"— це важке слово. І буква И. Ми ідемо — важко сказати».За словами Джейкоба, часом непросто зробити навіть крок назустріч власним страхам. Він допомагає їм випробувати свої сили через екстремальні заняття на скеледромі, шаленій гойдалці, мотузковому парку. Це частина реабілітації для ветеранів:«Мені подобається екстрим, тому що це важко. Багато людей на скеледромі бояться і хочуть злізти. Але кажу: "Давай" — і вони роблять ще один крок, і потім ще один, попри страх. Вже нагорі кажуть: я це зробив!».Віталій Мельник приїхав до табору з дружиною і двома синами. Він служив у 118-й бригаді територіальної оборони. У 2024 році отримав поранення, і відновлення досі триває. На «Шалену гойдалку» наважувався не одразу — боїться висоти: «Я боюсь висоти, але тут я вважаю, що переступлю цей страх. Мені сподобалось. Таких гострих відчуттів щодня отримати важко — тут це трошки підіймає дух, тонус і я вважаю — воно потрібно нам. Тут нові враження, нові відчуття».Разом із Віталієм випробування проходила і дружина Тетяна:«Ну як підіймати — було нормально, а коли опускали вже той момент страшнувато було трошки».Для Дмитра Федяя це теж новий досвід. З військової служби його звільнили два місяці тому, адже він самостійно виховує дитину. За його словами, в такому випробуванні брав участь вперше. Але після фронту адреналін ще не вщух і в екстримі є потреба:«Страх я вже втратив там, а зараз повертаюсь до життя. Коли ти вертаєшся звідти, ти ще довго думаєш про те, що було там, сни сняться погані. А тут крутишся — мирне, спокійне життя».Джейкоб теж знає — що таке діяти в умовах стресу. До України приїхав волонтерити вже після початку повномасштабної війни, розповів він. Попри небезпеку, вирішив залишитися: «Я був військовим в Америці і багато тренувався діяти у стресових ситуаціях. Одного разу на вокзалі, думаю, бачив шахед. Бачив, як військові збивали його. Золотоноша, думаю, безпечніше місце. Це не Черкаси чи Київ. Не страшно». Пережите залишає слід не лише у військових, Джейкоб, а і в їхніх родинах. Тому з людьми, які мають травматичний досвід, намагається бути обережним:«У всіх людей є травми, просто вони різні. До них треба ставитися з повагою і обережно. Не лише ветерани мають травми, це і їхні жінки, і діти. Не можу вільно спитати про тата, бо не знаю, де тато і чи повернеться тато назад».За час волонтерства Україна стала для Джейкоба близькою. Любить не територію, а людей, розповів Джейкоб. А ще — національну кухню:«Борщ мені дуже подобається і голубці. Коли бабуся готує борщ — це дуже смачно».Джейкоб має мету — допомагати й далі українцям, які проходять непростий шлях повернення до мирного життя. Буде тут стільки, скільки в ньому матимуть потребу: «У мій перший приїзд, я знав про Україну до війни. Я бачив, як українці продовжують будувати будинки, відновлюють їх. Мене надихає — бачити, що країна у війні не зупиняється, а продовжує зростати й розвиватися, а не лише захищати кордони».На Різдво цього року Джейкоб хоче поїхати на гостину додому у штат Нью-Гемпшир, в рідне містечко Піттсфілд. Буде розповідати, що в Україні досі триває війна, але українці сильні вистояти. Читайте нас у Теlеgrаm Дивіться нас на YоuТubе Підписуйтеся на WhаtsАрр Вподобайте наш Іnstаgrаm Стежте за нами у Тіk Тоk

Має боязкий характер, любить мишей та митися під дощем. У подружжя Бакурових із Батурина, що на Чернігівщині , 15 років живе лелека на прізвисько Бузька. Як розповів Суспільному Юрій Бакуров, травмований птах самостійно прийшов до їхнього двору. Чоловік припускає: поранився лелека, коли вчився літати і заплутався в електричних дротах. «Онук кричить: «Діду, діду, он дивись — хто до нас іде». Я хвіртку відкриваю, йде звідти. Підійшов, став, подививсь сюди-туди — і в двір. І оце як зайшов, оце до цих пір. Бачите, немає закрилка. І отут рана була така велика. Купили в аптеці тюбік мазі від опіків. Мазали йому. Усе загоїлося, немає ніде нічого».Юрій Бакуров каже: годує птаха рибою. Щодня Бузька з'їдає її 300 грамів. «Спершу салака була по чотири гривні, тоді по шість, по вісім. І пішло, пішло, пішло. І останній раз брали по 95».Дружина Юрія Віра Бакурова ділиться: щомісяця на рибу для лелеки із сімейного бюджету витрачають 800 гривень. «У мене стосунки з ним нехороші. Тому що він у мене забирає фінанси. Я б на 200 гривень цукерок собі купила, а то купила йому на 200 гривень риби на тиждень. На другий тиждень йду, знову на 200 гривень. І так 800 гривень він у мене в місяць забере. Це ого!»Крім риби, любить лелека черв'яків і мишей. Пані Віра говорить: Бузька не літає і далеко від будинку не ходить. «Колись я його вигнала, а самі поїхали до Бахмачу по зерно. Ну, думаю, все, пішов, немає. Довольна. Їду, думаю: "Це кудись пішов". Приходжу — під хвірткою стоїть. Оце так. І нікуди, оце куди не вижени, нікуди він не піде. Ні на десять кроків нікуди не відійде. Жалко ж тепер його вже випустить. Та й куди випустити, нікуди він не піде».Живе лелека у сараї, там Юрій Бакуров облаштував птахові місце. «Сружки накладу, постелю йому. Він так і живе тут».Взимку лелека, зі слів Віри Бакурової, переважно намагається бути у теплі. «Оце відкриємо, він виходить по снігу, стежки були, то пройде, подивиться, поклацає і в сарай. Кажуть, що вони 25 градусів морозу витримують. Оце по телевізору я чула, що вони живуть по 25 років. Він мене переживе. Якщо я вмру, щоб ви узнали тоді якось».Водночас Бузька полюбляє дощову погоду. «Як оце дощ іде, то його нікуди не сховаєш. Не заженеш нікуди, він стоїть і все. На дощі миється». Підписуйтесь на Суспільне Чернігів і на інших платформах: Теlеgrаm , Fасеbооk , Vіbеr , YоuТubе , WhаtsАрр , ТіkТоk .

Житель Славути Хмельницької області Роман Бачинський колекціонує капелюхи, які були створені у різні роки. Його приватна колекція налічує 255 головних уборів з понад 20 країн світу.Як Роман Бачинський збирає колекцію, розповів Суспільне Хмельницький.За його словами, не виходить із дому без капелюха. «Які вони витончені. Яким треба бути майстром, спеціалістом, щоб виготовити ось такий капелюх. Його одягаєш на голову і поринаєш у 1800 роки. Кожен капелюх має свою історію, своє походження». Чоловік пригадав, розпочав збирати колекцію 20 років тому, коли вийшов на пенсію після 30 років військового стажу. Тоді почав досліджувати свій рід, який походить з Галичини. «Стиль життя в Галичині з 1900 до початку 2000 років — це, коли майже всі чоловіки ходили в капелюхах. Наприклад, в дідуся і в тата, я добре пам'ятаю, було декілька капелюхів. Один — повсякденний, другий — такий, який одягали на роботу, третій — особливий, коли йшли до церкви».Роман Бачинський розповів, наразі поповнюює свою колекцію. Головні убори обмінює, привозить чи отримує в дар. «Наприклад, моя колега була в Мексиці. І ось вона для моєї колекції подарувала капелюх, який звідти привезла. Колекцію поповнюю різними способами. Один із них — я збирав сам. Я був військовим, багато їздив по світу і старався з кожної країни, в якій був, взяти якийсь головний убір».Інколи капелюхи, за словами Романа Бачинського, йому дарують незнайомці. «До мене потрапляють капелюхи людей, які жили в селах. Наприклад, залишилися старі хати. Молоді люди їдуть у село, знаходять там капелюх, який лежав вже нікому не потрібен. І привозять мені. А в історії вони залишаться, тому що, ведучи каталог цих всіх капелюхів, записую, хто, звідки і коли мені подарував капелюха».Кожен капелюх, розповів колекціонер, унікальний. «Пуштунський головний убір — . Він виготовлений з чистої верблюжої шерсті. Його носять і літом, і зимою. Він не пропускає ні вологу, ні вітер, не намокає. Є капелюх пастухів Перу, які перебувають в горах. У нього своєрідна форма, він відрізняється від інших капелюхів, які є в моїй колекції. Є шапка з Африки. Вожді африканських племен такі носили. Є козацька шапка. Такі я шию сам».Роман Бачинський сказав, що пишається капелюхом 1980 року. Він був створений для зйомки історичного фільму про середньовічний Китай. «Почитали історію цієї фабрики, яка виготовляли цей головний убір в Югославії. Вона випустила щось 10 штук на замовлення для фільму. Це такий головний убір, що не буде ні стрілою, ні шаблею пробитий, тому що виготовлений з частинок шкіри». Колекціонер розповів, серед його фаворитів — , який носить у повсякденному житті. «В Англії в кінці ХІХ на початку ХХ століття був виготовлений цей котелок. Раніше, майже всі носили капелюхи. І в ХІХ столітті, і на початку ХХ століття говорили, якщо людина вийшла без капелюха на вулицю, це вона ніби була роздіта».Свої капелюхи, поянив Роман Бачинський, зберігає на горищі на дачі. «Від молі я бризкаю. на горищі в мене стабільна. Головне, щоб не було дощу, не промокало». Оберіть Суспільне Хмельницький в обрані теми, щоб читати нас у Gооglе Новинах. Також слідкуйте за новинами Суспільне Хмельницький у WhаtsАрр , Теlеgrаm , Vіbеr, YоuТubе , Іnstаgrаm , Fасеbооk , Тhrеаds та ТіkТоk .

51-річна Ярина Васалатій все своє життя живе в селі Диківка, що на Кіровоградщині . Поки чоловік на фронті, вона робить всю роботу сама. Жінка має господарство й захоплення — створює картини, розмальовує одяг та вирощує квіти. В місті, з її слів, ніколи жити не хотіла. До міжнародного дня сільських жінок, який відзначають 15 жовтня, Ярина Васалатій поділилася із Суспільним своєю сільською та мріями.Жінка розповіла, що усе життя прожила в селі й нікуди не збирається виїжджати. «З дитинства батьки привчали до праці. Ми все вміли, все робили на рівні з батьками. І хліб пекли на продаж у 90-х роках, коли дуже важко було. Дівчата — в мене дві сестри — також живуть та працюють у селі».Зі слів жінки, щодня, о 6:30 вона виганяє на випас свою дворічну телицю Лиску. «Скоро буде мамою — взимку. Так що буде з молочком. Це майбутня наша годувальниця. Будемо, я сподіваюсь, робити сир і пити молоко. У нас ще є колодязь-журавель, він єдиний у нашому селі, він дуже старий — йому понад 150 років. Треба, щоб Лиска не закрутилася і до дерев не дістала, коли випасається».Ярина Васалатій розповіла, що сільське життя нелегке, але воно їй подобається. «Якби не подобалося, я б тут не жила. Я зараз вдома сама, чоловік — військовий, ще дві дочки є. Одна дочка має чоловіка також військового, вона в Олександрії живе. Інша — у Польщі».Окрім телиці, в господарстві жінки є коза, кури, гуси, кіт та двоє собак. Всі потребують догляду, сказала Ярина. «Козі моїй два роки, але доїться вона рік. Непогана така козичка, молочко дає, вистачає. Я її тримаю заради того, щоб онучці було молоко. А решту молока котикам і собачкам віддаю. Може сир колись зроблю собі. Яйця зібрала теж, небагато, але щось буде на сніданок».З її слів, робота в селі ніколи не закінчується. «З однієї роботи переходиш на іншу й так по колу, одне за одним. Тут наче зранку попоралася, а вже в обід треба починати знову. От зараз гусей зажену і треба піти ще надерти, накосити і розстелити в ».Чоловік Ярини два роки на фронті. Поки він захищає Україну, жінка виконує всю роботу сама. «Я за професією вчителька початкових класів, вчилася в Олександрійському педагогічному коледжі. А працювала — де я тільки не працювала: і техпрацівником, і санітаркою, і керівником хореографічного гуртка. Остання моя робота була — директорка будинку культури».Цьогоріч, сказала, був врожай овочів, вродила й кукурудза. «Найбільше роботи весною, влітку, восени та взимку біля господарства. Вона не закінчується. Коли жінки ходять на підборах, то в мене свої. Вони з бруду. Їх ніхто не замінить».За її словами, батько змалечку вчив її робити все. Водночас найбільше роботи, на думку Ярини Васалатій, припадає саме на жінок, адже їм доводиться слідкувати за всім господарством. «Мій батько казав: "Треба вміти все. Але не дай Бог, що б ти це все робив". Чоловічу роботу, мені здається, легше робити. Вийшов та чи косиш, чи пиляєш, чи рубаєш дрова — одну роботу робиш. А жінка робить всю роботу. Як кажуть: "Чоловік тримає хату за один край, а жінка за всі чотири"».Незважаючи на постійну працю, вона цінує життя в селі. В ньому є свобода, воля та чисте повітря, сказала жінка. «Є люди, які не уявляють свого життя в селі, тому що тут брудні руки. Тут кожен день брудні руки. Миєш їх 300 разів на день. Але в селі є свобода, воля та чисте повітря. Ти вийшов і вдихнув на повну».Ярина Васалатій розказала, що справ по господарству настільки багато, що впоратися з усіма не встигає. «Одне закінчив, на інше око поклав. Тут дрова, там листя попадало. Думаєш: "Ну навіщо воно попадало? Нехай би собі висіло на дереві, тепер треба розгрібати". Кущі треба постригти, троянди треба постригти. Куди не глянь, треба щось робити».У вільний час Ярина займається петриківським розписом, створює картини та розмальовує одяг. «Навчилася сама. Мені давно подобався петриківський розпис, дуже давно, можна сказати, ще з дитинства. Чарівні мазочки, чарівні квітки. Ну, як вони їх так малюють, щоб з одного кольору в інший переходило. Не знала я цього. Мені це казка, бо можна зробити таку квітку, як тобі хочеться. От таких в природі нема, а в "петриківці" є».З її слів, також вирощує квіти, доглядає сад та мріє подорожувати. «Мрію зняти свої калоші, вдягти підбори та гарну сукню і подорожувати. Хочу до Парижа, бо знаю, чого мені хочеться. Хочеться бути жінкою, слабкою, спокійною і гарною. Зняти кашкета, зробити зачіску. От і мрію. Ще хочу в Карпати з'їздити. Я там була вже і мені дуже сподобалося. Дух захоплює».Подорожі, сказала, дарують їй стільки енергії, що її вистачає на пів року. Підписуйтесь на Суспільне Кропивницький у Fасеbооk , YоuТubе , Теlеgrаm , Іnstаgrаm , WhаtsАрр , Vіbеr та ТіkТоk .

Пам'ятний знак трьом підпільникам Організації українських націоналістів (ОУН) відкрили у селі Підгірне Хмельницького району. На початку 1950-х років вони діяли на Старокостянтинівщині і поширювали ідеї українського націоналістичного руху.Про це Суспільному розповів дослідник діяльності ОУН та УПА на Хмельниччині, директор обласного літературного музею Василь Горбатюк. «Їх підступно схопили у селі Пашківці. Це поблизу сьогоднішнього Хмельницького, тоді Проскурів. Вони потрапили до в'язниці у Проскурові. Тут їх допитували, тортурували».З його слів, Іван Ліщинський, Михайло Чернега та Йосафат Лазорко діяли на території Старокостянтинівщини, Красилівщини та прилеглих районів з літа 1951 року. «Звичайно, тоді не йшла мова про повстання, але ідея, прагнення до того, віра в те, що Україна відродиться, було теж важливе для місцевого населення».Важливе літературою, листівками та речами, які належали підпільникам, пригадує краєзнавець зі Старокостянтинова Володимир Баршадський. «Ми піднімали цей бідон з землі через «лебідку». Чому? Тому що знайшли дві гранати. Там, мабуть, була якась розтяжка і були біля них міни».Як розповів Василь Горбатюк, на початку 1952 року підпільників затримали. Івана Ліщинського та Михайла Чернегу засудили до розстрілу, а Йосафат Лазорко отримав 25 років таборів . Після звільнення він жив на Тернопільщині та працював учителем. «Я його питав, що тримало їх в цій боротьбі? Він казав, що віра в те, що Україна буде відроджена».До пам'ятного знака землю з рідних сіл підпільників поклали жителі Тернопільщини, звідки були родом усі троє, розповіла голова громадської організації імені Романа Шухевича Надія Цибрій. «Ось це, я думаю, символічно. Ця земля з'єднається з повстанським чином наших героїв».Знайдений бідон з речами ОУНівців нині зберігають у Хмельницькому обласному літературному музеї, розповів Василь Горбатюк. «Це сторінки із журналу і кілька листівок, а також особисті речі повстанців, підпільників організації українських націоналістів. Три ручки, три зубних щітки і три дзеркальця».Василь Горбатюк зазначив, про діяльність трьох підпільників планує зняти документальний фільм. Оберіть Суспільне Хмельницький в обрані теми, щоб читати нас у Gооglе Новинах. Також слідкуйте за новинами Суспільне Хмельницький у WhаtsАрр , Теlеgrаm , Vіbеr, YоuТubе , Іnstаgrаm , Fасеbооk , Тhrеаds та ТіkТоk .

У Тернополі розпочався чемпіонат України з волейболу сидячи серед осіб з ураженнями опорно-рухового апарату. Змагаються дев'ять команд із різних областей.Про це розповів організатор змагань у Тернополі Віктор Федорчак.На спортивному майданчику фізкультурно-оздоровчого комплексу в Тернополі відбувся волейбольний поєдинок між командами Хмельницької та Донецької областей. Це перша гра чемпіонату України з волейболу сидячи серед осіб з ураженнями опорно-рухового апарату, який розпочався в місті.Команді з Донецької області, попри програш у перших двох партіях, вдалося перемогти в цьому матчі з рахунком 3:2. Гравчиня збірної команди Хмельницької області Карина Шевчик так прокоментувала результат матчу:«Розслабились, напевно, або перенервували. Ще може бути таке».Гравець збірної команди Донецької області В'ячеслав Александров розповів, що почав займатися волейболом сидячи після ампутації ноги внаслідок поранення під Бахмутом. Каже, що приємно починати змагальний день із перемоги.«Перші два раунди, ви самі бачили, програли. Але ми вчилися на їхніх помилках і на своїх помилках. Ми зробили висновки і просто взяли себе в руки і перемогли».Тренерка команди з Хмельниччини Ольга Погорецька говорить, що команді для перемоги не вистачило стресостійкості.«У мене молода команда. Трішечки не стресостійка, як хлопці. Напевно, хлопці сильніші дійсно духом. Команда-суперник — хлопці військові. Вони нас трішечки перемогли емоційно і морально. А загалом команди були дійсно рівні, сили були рівноцінні. Як сталося, так сталося. Показав рахунок».Капітан збірної команди Донецької області Максим Яковлев розповів, що команда тренується в Дніпрі. Це найближчий обласний центр, де можна готуватися до змагань. Із командами, які беруть участь у чемпіонаті, вони грали раніше.«Суперників давно знаємо. Гарні хлопці, гарні дівчата. Є ті, хто більше займається. А ми йдемо задля перемоги. Ми сюди їхали, щоб підтримати Донецьк. Це Україна. Ми воювали за неї і будемо відстоювати як на передовій, так і у спорті, так і по всьому світу».Віктор Федорчак розповів, що три команди не змогли приїхати через безпекову ситуацію у своїх областях.«На сьогодні вони борються, звичайно, за призові місця. На наших іграх також присутній тренер національної збірної, який розглядатиме кожну команду, вибиратиме найкращих гравців. Формуватиметься національна збірна України, яка в майбутньому, можливо, виступатиме навіть на Паралімпійських іграх, тому що волейбол сидячи входить до програми Паралімпійських ігор».За словами Віктора Федорчака, фінальні матчі заплановані на неділю, 18 жовтня.

Черкасці із захворюваннями щитоподібної залози залишилися без необхідних медикаментів. З початку жовтня в місцевих аптеках зафіксували дефіцит гормональних препаратів.Про таку ситуацію Суспільному розповіла завідувачка відділення ендокринології Першої міської лікарні Олена Гончарова.Черкащанка Марина Смірнова розповіла: не може знайти потрібного препарату в черкаських аптеках від початку жовтня. «Порушена функція щитоподібної залози, вона самостійно не виділяє потрібні гормони і, відповідно, у мене довічна терапія».Лікарі приписали їй гормональний препарат. Його Марина має приймати щодня. «Я дивлюся, регулярно моніторю, а його немає і немає. Найгірший наслідок, який може бути, якщо його взагалі перестати вживати, — це летальний. Це може бути кома».Дефіцит гормональних препаратів відчули й пацієнти ендокринологині Олени Гончарової.«Телефонують, заходять, питають: що робити, немає препарату. Зараз ми бачимо: проблема з наявністю в аптеці цих препаратів і ще одна — у тому, що вибір доз зараз дуже обмежений. А вона підбирається під пацієнта». А кожна прогалина в гормональному лікуванні може мати наслідки, додає пані Олена. «Особливо уразливими безумовно є вагітні. Коли такі перебої, це створює небезпеку і для самої жінки, й для дитини. Дуже уразливі пацієнти, наприклад, які прооперовані щодо раку щитоподібної залози. Для них навіть зменшення дози є досить небезпечним. Тому що це теоретично може спровокувати рецидив пухлини».Тимчасову нестачу препаратів констатувала й асистентка фармацевта Валерія Поламарчук. Зокрема, й гормональних.«Перебої є з багатьма препаратами, зокрема й з "Еутироксинами" — гормонами щитоподібної залози, препаратами, які розріджують кров. Вони приходять, але у невеликій кількості».Системного дефіциту ліків для гормональної терапії у Черкасах немає, розповіла завідувачка аптеки обласного комунального підприємства «Фармація» Ольга Савчук.«На сьогодні ситуація з "L-тироксином" дійсно складна, хоча не можу сказати, що він зовсім зник. Періодично ми його отримуємо, але в обмеженій кількості. Звичайно, люди зразу ж його розкуповують».Зі слів Ольги Савчук, постачання таких вузькопрофільних препаратів ускладнилося від початку осені. «Після обстрілів складських приміщень було декілька прильотів і у заводські. Постраждали навіть склади певних аптечних мереж. Тому, звичайно, поки переналаштується логістика, перерозподілиться товар регіонами, то будуть такі перебої».Тому черкащанам, які вживають гормональні препарати постійно, Ольга Савчук радить за можливості створити вдома невеличкий запас. «Звичайно, як є можливість, треба запастися на місяць-два препаратами, коли людина їх вживає постійно». Читайте нас у Теlеgrаm Дивіться нас на YоuТubе Підписуйтеся на WhаtsАрр Вподобайте наш Іnstаgrаm Стежте за нами у Тіk Тоk