Суспільне

Ввечері 18 жовтня російська армія завдала ударів по Києву, кореспонденти Суспільного повідомили про сильні вибухи. Міський голова Києва Віталій Кличко повідомив про загибель 21-річної дівчини та трьох поранених внаслідок атаки.Повітряні сили повідомили про застосування росіянами балістичного озброєння.Кличко о 23:24 написав про влучання в нежитлову будівлю у Деснянському районі, а також, за попередньою інформацією, удар по будівлі медичного центру в Дніпровському районі столиці.Пізніше міський голова повідомив, що внаслідок удару загинула 21-річна дівчина. Ще троє людей поранені, двох з них госпіталізували медики.

Російський безпілотник поцілив у дах 16-поверхівки у Салтівському районі Харкова ввечері 18 жовтня.Про це повідомив міський голова Харкова Ігор Терехов.Щонайменше двоє людей постраждали внаслідок влучання. У будівлі вилетіло близько 30 вікон, додав Терехов.Вранці 18 жовтня росіяни щонайменше двічі атакували Основ'янський район Харкова. Підписуйтесь на новини Харкова та області в Теlеgrаm , ТіkТоk , WhаtsАрр , Fасеbооk , Vіbеr , Іnstаgrаm , Yоutubе , Gооglе

У Тернополі сталася стрілянина. Є поранений. На місці працює слідчо-оперативна група Головного управління Нацполіції в області. Про це повідомили у пресслужбі Патрульної поліції області.За словами правоохоронців, це сталося у сквері біля 21 школи.Поліцейські з'ясовують усі обставини події.

Котокафе, засноване три роки тому в Запоріжжі заради порятунку покинутих чотирилапих, продовжує свою роботу попри складні часи. Проте через загострення безпекової ситуації та постійні російські атаки відвідувачів у закладі поменшало на 30%. Тож сплачувати оренду та купувати ліки для восьми врятованих котиків стає дедалі складніше. Як котокафе долає труднощі та чого найбільше потребують його пухнасті мешканці — дізнавалися кореспонденти Суспільного.Адміністратор закладу Артем Кармалига розповідає: нині бізнес і волонтерські ініціативи у прифронтовому місті переживають складні часи. Через постійні обстріли та від'їзд людей кількість відвідувачів помітно скоротилася. «Порівняно з минулим роком відчувається, що менше. Відсотків на 30 менше стало. Так само і у вихідні. Заклад живе за рахунок людей, гостей, які приходять сюди».За його словами, коштів, які вдається залучати, здебільшого вистачає на базове харчування. Проте покривати інші витрати — оренду приміщення, ліки та якісний вологий корм — стає все складніше.Попри труднощі, сюди продовжують приходити люди, які шукають психологічного тепла та затишку. Так, місцева жителька Яна Нехай зізнається: завітала сюди вперше: «Побути з котиками, отримати спокій. Під час всього, що відбувається останнім часом в місті та в країні, — спокою дуже не вистачає».Артем Кармалига підтверджує: пухнасті працюють як справжні терапевти. Коли кіт застрибує на коліна і починає муркотіти, напруга та тривога поступово відступають. «Була у нас дівчинка, у неї робота поруч, і там часто були "прильоти". Вона прийшла, з котиками пів години посиділа, чай випила — і одразу видно, що їй стає легше. Тобто котики дійсно впливають позитивно».Нині у закладі живуть восьмеро котів, яких врятували з прифронтових територій та вулиць міста. Кожен із них має за плечима непросту історію виживання. Серед них — Комишка. Її евакуювали військові з прифронтової Комишувахи. Артем припускає: скоріш за все, тікаючи від війни, кішку там покинули власні господарі. «Їй чотири. Вона сама по собі спокійна. Тобто вона не особливо бігає. Вона просто любить полежати, поспати».А от Говоруша — справжній лідер у котячому колективі. Як розповідає адміністратор Артем Кармалига, котик повністю виправдовує своє ім'я: «Він спілкується багато. Як люди заходять, він одразу їм щось розповідає, правила напевно своєю котячою мовою».Чотири роки тому Говоруша випав із вікна багатоповерхівки і кілька днів пролежав на вулиці, поки його не помітили волонтери. Через це кіт тепер кульгає. На думку Артема, господарі навіть не намагалися його шукати. Попри пережите, Говоруша не втратив довіри до людей: «Думаю, що якби господарі хотіли забрати, вони б його забрали, якщо біля багатоповерхівки він лежав. Тому, скоріше за все, його викинув хтось. По ньому видно — він як домашній кіт. Він сам ручний, сам підходить, лягає».Та попри постійні обстріли міста й фінансові труднощі, котокафе продовжує працювати. Адже для пухнастих — це місце, де про них дбають, а для відвідувачів — можливість ненадовго відволіктися від тривог та знайти спокій у спілкуванні з тваринами.Та навіть у затишних стінах кафе повністю сховатися від війни не виходить. До постійних звуків вибухів тварини вже звикли, але особливо гучні удари й досі викликають у них переляк. У такі хвилини працівники намагаються ще пильніше дбати про безпеку та спокій своїх підопічних. Підписуйтеся, дивіться та читайте головні новини Запорізької області на наших платформах: Теlеgrаm | Іnstаgrаm | Vіbеr | WhаtsАрр | Fасеbооk | Yоutubе

У Харкові чоловік підпалив авто Nіssаn Rоguе Sроrt колишньої дівчини після того, як вона відмовилася відновити стосунки. Суд призначив йому три роки тюрми та зобов'язав сплатити понад 720 тисяч гривень збитків і компенсації.Про це стало відомо з вироку Новобарвського райсуду Харкова, опублікованого 13 жовтня 2026 року.За даними слідства, чоловік приїхав на мотоциклі до будинку колишньої дівчини на Профспілковому бульварі з пляшкою бензину 13 червня 2026 року близько 00:50.«Облив бензином припаркований автомобіль марки «Nіssаn Rоguе Sроrt» та підпалив. Після того як автомобіль почав горіти обвинувачений на мотоциклі з місця пригоди поїхав», — йдеться у вироку. Що у суді сказав обвинувачений та як його покаралиОбвинувачений у суді повністю визнав свою вину та розповів, що спочатку з потерпілою вони товаришували, а згодом почали зустрічатися. Напередодні підпалу дівчина запропонувала зустрітися й повідомила, що припиняє стосунки, оскільки почала зустрічатися з іншим чоловіком. За словами обвинуваченого, він намагався переконати її повернутися, однак отримав відмову і вирішив помститися, йдеться у документі.За колишньої дівчини чоловіка засудили до трьох років позбавлення волі. Також суд частково задовольнив цивільний позов потерпілої, стягнувши з чоловіка 572 481 гривню матеріальної шкоди за знищене авто, 150 000 гривень моральної компенсації, 45 000 гривень витрат на правову допомогу та 31 892 гривні за проведення експертиз.До набрання вироком законної сили засуджений перебуватиме під вартою — триває термін оскарження судового рішення в апеляції. Підписуйтесь на новини Харкова та області в Теlеgrаm , ТіkТоk , WhаtsАрр , Fасеbооk , Vіbеr , Іnstаgrаm , Yоutubе , Gооglе

18 жовтня на Вінниччині внаслідок російської атаки є влучання в об'єкт критичної інфраструктури Могилів-Подільської громади.Про це повідомив міський голова Геннадій Глухманюк. За його словами, на місці працюють усі відповідні служби.Повітряна тривога у Вінницькій області тривала з 18:18 до 19:29. Під час тривоги Повітряні сили ЗСУ попереджали про реактивні безпілотники, які рухалися в напрямку Могилева-Подільського.Інформації про травмованих наразі немає.Також жителі громади повідомляли про відключення електроенергії. Офіційної інформації щодо причин та масштабів знеструмлення наразі немає. Підписуйтеся на новини Суспільне Вінниця у Fасеbооk , Теlеgrаm , Vіbеr , Іnstаgrаm , YоuТubе , Whаtsарр та ТіkТоk

На Тернопільщині у Кременецькій громаді немає електропостачання через атаку БПЛА на енергооб'єкт. 18 жовтня вранці атакувати той же об'єкт енергетичної інфраструктури, що і в пя'тницю. Коли відновлять електропостачання не відомо, — каже голова громади Андрій Смаглюк.За його словами, воду у місті подаватимуть за графіком. Також відкрили «Пункти незламності», де можна зарядити ґаджети та випити теплого чаю.Один із «Пунктів незламності» в Кременці відкрили в бібліотеці Юліуша Словацького. Зробили це після атаки російських безпілотників по енергосистемі міста. Скорсталася пунктом незламності місцева жителька Лілія Матвійко:«Через часті вибухи нема світла. Довго нема. Від вчорашнього ранку. То було дуже близько, але не тут. Дуже чули, як стався вибух».Кременчанка Надія Пелех прийшла дод пункту незламності зарядити телефон.«Мені треба дзвонити до Тернополя, бо я буду їхати на консультацію. То не тільки в мене, а в нашій громаді повністю та важко зараз. Що ж зробити, коли війна в країні».Директорка бібліотеки, в якій розмістили «Пункт незламності» Оксана Вальчук розповіла, що на таку кількість людей не очікували.«Сьогодні прийшло майже сто людей. Вони вже з домів несуть продовжувачі, щоб підзарядити телефони. В нас навіть немає стільки продовжувачів, ми маємо напевно на 50 розеток. В нас раніше не було такої великої потреби.Наш пункт незламності почав працювати з початку війни. Це не початок, так би мовити. Тому генератори у нас є. Вчора нам «Червоний хрест» дав в тимчасове користування екофло», — каже Оксана Вальчук.Вулиці Корнії у Кременці 18 жовтня залишається без води, розповів місцевий житель Борис Романчук.Чоловік каже, на такий випадок має колодязь.«У колодязі вміщається приблизно три кубометри води. Палкою беру, відро чіпляю і так витягую. Два відра витягнув і досить для своїх потреб. А пити ту воду не можна. Є джерело в селі, по воду для пиття ми туди ходимо, там набираємо шість літрів».Про атаки на енергосистему чоловік Борис Романчук каже.«Я був на сході і я бачив, що там робиться. Там все розбито і там люди живуть, можна сказати, одним днем. Там може бути, що сьогодні є, а завтра нема нічого. Ми поки що тут живемо в раю. Поки-що.Із 2022 року повномасштабна війна. То ще й так добре, що газ є безперебійно, вода і світло так само. Служби працюють. Не можна сказати, що щось не так. Але уже два дні поспіль атакують енергосистему, тому важко щось зробити».Міський голова Кременецької громади Андрій Смаглюк розповів, без електропостачання залишаються 13 населених пунктів громади. Коли відновлять подачу світла, наразі невідомо.«Сьогодні після другого прильоту і прямого влучання, підстанція знищена. 100% її немає. Електрики працюють. Пошкодження дуже сильні. Зараз електрики шукають можливі шляхи. Можливо нас підключать з якихось резервних ліній, якщо це вдасться, хоча б частину, щоб нас хоч трохи заживити. Бо як ви бачили, прильоти були кругом Кременця і ми в зараз в такій ситуації».За словами Андрія Смаглюка, у громаді через наслідки атаки БПЛА на енергооб'єкт, школярів відправляють на вимушені канікули. Дитсадки працюватимуть, батьків просять приводити дітей, якщо лише немає змоги залишити їх вдома. У школах громади, які не працюватимуть, відкриють пункти незламності.Також Андрій Смаглюк повідомив, що воду у Кременці подають за визначеним графіком — чотири години вдень.«Частина наших вулиць — Корнії, Перерізки, Сичівка, на жаль, сьогодні ми не можуть отримати водопостачання. Вчора ми подавали воду, а сьогодні не можемо. Навіть альтернативні джерела, які в нас є, не можуть повністю цілодобово працювати, не можуть технічно. Але те, що люди будуть з водою. ДО тих вулиць, яким ми сьогодні не дали воду, завтра отримають її швидше. І прошу людей, щоб вони цю воду набирали і мали її запас».Нагадаємо, на Тернопільщині 18 жовтня зафіксували влучання в об'єкт енергетики, який вже був атакований.Начальник Тернопільської ОВА Тарас Пастух на своїй фейсбук-сторінці повідомив, що на Кременеччині до кінця доби планують відновити електропостачання:«Місто Кременець знаходиться без електропостачання майже добу. Проте, у найближчі години населений пункт почне відновлювати електропостачання і ми розраховуємо, що до кінця доби місто Кременець здебільшого буде заживлено. Тому прошу місцевих мешканців зберігати спокій, усі служби на місцях, надають необхідну допомогу, ліквідовують наслідки ворожих атак».

Сьогодні, 18 жовтня, у Хмельницькому відбувся допрем'єрний показ фільму українського режисера Валентина Васяновича «За Перемогу!». Стрічка розповідає про повоєнне майбутнє України. Цьогоріч фільм потрапив до шортліста Європейської кінопремії (Еurореаn Fіlm Аwаrds 2027). Українська прем'єра запланована на 22 жовтня.Про це з місця події повідомляє кореспондентка Суспільного. Доповнюється... Оберіть Суспільне Хмельницький в обрані теми, щоб читати нас у Gооglе Новинах. Також слідкуйте за новинами Суспільне Хмельницький у WhаtsАрр , Теlеgrаm , Vіbеr, YоuТubе , Іnstаgrаm , Fасеbооk , Тhrеаds та ТіkТоk .

110 кілометрів — такий рекорд дальності ураження цілі FРV-дроном встановив підрозділ безпілотних систем «Dеstruсtіоn tеаm» Державної прикордонної служби України на Сумському напрямку. За час своєї роботи група ліквідувала понад 900 російських військових та десятки одиниць бронетехніки. Також підрозділ увійшов у трійку найкращих в Україні за кількістю знищених систем радіоелектронної боротьби РФ. Більше про бойові будні операторів дронів Суспільному розповів командир підрозділу з позивним «Метей».Командир групи ударних безпілотників на псевдо «Метей» зазначає, що специфіка їхньої роботи полягає саме в далекобійних ураженнях: «Рекордне ураження — 110 кілометрів на звичайному аналоговому FРV-дроні. Ми поставили трохи потужнішу батарею, але на дальність впливають також особливості самого польоту, витрата енергії та погодні умови, як-от попутний вітер».На Сумському напрямку, каже «Метей», воює два роки, від початку Курської операції. Тоді він щойно опанував керування безпілотниками і перші бойові вильоти запам`ятались найбільше.«Особливо перший день Курського наступу в Суджу. Там заїхало три танки, ми з них два знищили. І це дало можливість тоді, якщо я не помиляюсь, 82-ці (бригаді — прим.ред.) зайти в місто. Перший танк був на в'їзді в місто, а інший посередині міста», — згадує чоловік.Група «Метея» фіксує ураження російської техніки та живої сили під час виконання бойових завдань, говорить командир: «Техніка, якась там броня, танки. Гаубиці — ні, тому що їх дуже багато. Знищено нашою групою 15 танків, броньованої техніки більше 40. Піхоти, я лише про підтверджені з кажу, або там потім прилетів дорозвідку зробив — це більше 900 чоловік на даний момент».«Якщо дуже гарна зміна, це інколи чотири-п'ять днів, то більше 30 уражених цілей. Майже стабільно. Дуже рідко буває, що менше, але це вже від погодних умов залежить. А так в районі тридцятки майже завжди. Це антени керування, БпЛА, якась піхота, техніка і системи РЕБ (системи радіоелектронної боротьби — прим.ред.). Але піхоти зараз не дуже багато, дуже мало переміщуються», — говорить «Метей».Окрім ураження техніки та живої сили російських військ, FРV-квадрокоптери виконують також дистанційне мінування. Це, розповідає «Метей», неодноразово зупиняло російські штурми, зокрема під час Курської операції.Також підрозділу періодично доводиться відбивати штурми російської піхоти та легкої техніки, каже «Метей». Згадує події літа, коли російські військові впродовж кількох тижнів намагалися непомітно прорватися до українських позицій через трубу: «Перший раз вилізло чоловік 40 з одної з труби, їх розібрали за годину, через пів години з іншої дірки вилізли чоловік 15. Їх розібрали теж. Вони навіть до лісу не добігли. Потім вилізли ще раз, там пару чоловік добігли до ліса, і останній штурм вилізло теж в районі 15 чоловік. І думаєш: "Господи, ну що ви добиваєтесь?".Такі штурми тривали протягом трьох-чотирьох тижнів. Раз в 5-6 днів вони там вилазили і вони всі закінчувались моментально».Найбільшим викликом нині для операторів безпілотників, каже «Метей», залишаються російські системи радіоелектронної боротьби. Для того, аби обійти перешкоди та знищити системи РЕБ противника, командир підрозділу та його побратими власноруч вдосконалюють техніку й адаптують її під виконання кожного завдання.«Дуже важко через РЕБ, який називають "штора", який перебиває відеосигнал аналоговий, засоряє ефір. Але ми намагаємось випереджати їхні технології в плані частот відеозв'язку, понижувати або підвищувати керування частоти. І це дає свої плоди, тому що ми в червні своєю групою з чотирьох людей зайняли третє місце в Україні по знищеним РЕБам», — розповідає військовослужбовець.«Метей» приєднався до війська у 2018 році — підписав контракт із Державною прикордонною службою, був мінометником. Після завершення контракту жив і працював у Франції, а з початком повномасштабної війни повернувся в Україну і став на захист у складі розвідувального підрозділу 5-го прикордонного загону. Брав участь у Харківському контрнаступі, згодом виконував бойові завдання на Донбасі у складі пішої розвідгрупи.«Там були особливості того, як переміщались техніка ворожа. І як працювала арта по нам, там відстань була кілометр. Помню, з хлопчиком лежимо в засідці і кажу: "Ні, треба займатися FРV-шками, за цим майбутнє". Приїхав, купив оборудку собі і почав займатися. Взяв відпустку якраз після ротації і за два тижні опанував FРV, так і почалось», — розповідає чоловік.З часом, каже «Метей», емоційне сприйняття війни та виконання бойових завдань в нього змінилися: «Це просто робота, зараз немає ніяких емоцій. За чотири роки війни, уже майже за п'ять, в цілому якась така беземоційність з'явилася в житті. Немає майже нічого такого, що гарно піднімає настрій, в основному все монотонно. — Що Вас взагалі мотивує працювати? – Рідні, які живуть в цій області. Наразі це, напевно, один із таких найбільших і найважливіших факторів для мотивації. Я тут виріс і не хотілося б, щоб сюди хтось дійшов».Після завершення війни військовослужбовець хоче поїхати за кордон і працювати там інструктором, передаючи свій досвід. Нині ж, каже, готується до нового рекордного польоту — цього разу планує вразити російську ціль на відстані у 135 кілометрів. Читайте Суспільне у Теlеgrаm та WhаtsАрр Дивіться нас у YоuТubе та ТіkТоk Долучайтесь до нашої спільноти у Vіbеr та Fасеbооk Підписуйтеся на наш Іnstаgrаm та Тhrеаds Додайте Суспільне Суми в обрані теми, щоб читати нас у Gооglе Новинах

Одне з виробничих підприємств Рівненщини стало ціллю для РФ під час вечірньої атаки 18 жовтня. Поранених немає, підприємство зупинило роботу. ОНОВЛЕНО, 23:05Рятувальники ліквідували наслідки російської атаки 18 жовтня на Рівненщину. Виникла пожежа на об'єкті цивільної інфраструктури, повідомили у Fасеbооk Служби порятунку. Її загасили, йдеться в дописі.Як повідомили у Теlеgrаm начальника Рівненської обласної військової адміністрації Олександра Коваля, люди не поранені. Підприємство через ураження припинило роботу. Що це за підприємство та де воно розташоване, Олександр Коваль не повідомив.Голова Здолбунівської громади Владислав Сухляк у відео в своєму Fасеbооk підтвердив, що поранених через атаку ввечері 18 жовтня немає і попросив не публікувати фото та відео з місця події. Він додав, що ситуація контрольована.«Жовту» повітряну тривогу через загрозу дронів у Рівненському районі, де розташована Здолбунівська громада, оголосили о 18:07. Повітряні сили ЗСУ попередили про рух реактивного БпЛА курсом на Здолбунів та Рівне.Про звук вибуху в Здолбунові на Рівненщині кореспонденти Суспільного повідомили о 18:20. Відбій дали о 18:26. Суспільне Рівне в Теlеgrаm | Vіbеr | Іnstаgrаm | WhаtsАрр | YоuТubе | Fасеbооk | ТіkТоk

Про те, що їде на обмін після 47 місяців російського полону, військовий з Хмельниччини Іван Волощук до останнього не знав. Лише на військовому аеродромі на території Білорусі почув слова: «Ти їдеш додому. Уже відмучився». Чоловік був звільнений із неволі 11 квітня 2026 року та наразі проходить реабілітацію. У полон потрапив із заводу імені Ілліча під час оборони Маріуполя. Служив у 109-тій окремій бригаді територіальної оборони .Про життя в полоні, день обміну та зустріч із рідними військовий Іван Волощук розповів Суспільне Хмельницький.До 2015 року військовий проживав на Хмельниччині. У липні того ж року його призвали служити у шосту хвилю мобілізації. Воював у зоні антитерористичної операції (АТО). «Поїхав служити у Маріуполь, там одружився і залишився жити. 10 жовтня 2016 року я демобілізувався, а вже 21 листопада почав працювати в тепломережі».Після початку повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року чоловік повернувся до служби.12 квітня 2022 року під час оборони Маріуполя він потрапив у російський полон на заводі Ілліча. Додому повернувся 11 квітня 2026 року. «У полоні думав про сім'ю»Іван Волощук розповів, що допомогло витримати майже чотири роки полону. «Вірив у сім'ю. Постійно думав про них, чекав, коли їх побачу, поговорю з ними».Зі слів Івана, перші місяці були найважчими. «Не стільки через якісь знущання. У мене завжди була звичка — купити енергетик або каву. А тут кави немає. І від цього, як то кажуть, лізеш на стіни. Дуже хотілося кави, поки не звик, що її просто немає».Згодом думки все частіше були про майбутнє, пригадав Іван. «Коли вже переїхали в Мордовію, то завжди було бажання повернутися додому до сім'ї. Мрій було багато: дитину всиновити, відкрити якийсь бізнес. Дружина — внутрішньо переміщена особа, то потрібно придбати житло. Думав, як його розбудую, який воно матиме вигляд. Думав, які будуть машини. Як ми поїдемо в Каїр. Я завжди мріяв поїхати саме в Каїр, у їхній музей». «Ми не знали, що їдемо на обмін»Про майбутній обмін полоненим ніхто не повідомляв, пояснив військовий. «Ми не знали. Ми здогадувалися».Розповів, за роки полону військові навчилися розуміти певні ознаки. «Якщо починали виводити людей із різних камер, ставили певні запитання, ми вже приблизно розуміли, що хлопців, скоріше за все, збирають додому. Однією з таких ознак була баня. Якщо після неї дозволяли попрати речі, хлопці вже починали здогадуватися. Потім видавали станки для гоління. Ми між собою вже розуміли, що можливий обмін».Коли назвали його прізвище, певності все одно не було, пригадав Іван Волощук. «Відкрилася камера, назвали моє прізвище. Мене завели до слідчого. Там сказали, які слова я повинен сказати на камеру: що претензій не маю, медична допомога надавалася, не били, не принижували. Потім я повернувся назад у камеру».Навіть коли полонених вивезли з колонії, вони думали, що їх перевозять до іншого місця утримання, пригадав Іван Волощук. «Частина була вдягнена в українську військову форму, частина — у "зеківську". Ми думали, що нас перевозять у чергову зону. Раніше вже так було: нам теж казали, що їдемо додому, а привезли в Мордовію. Через це ми не дуже вірили, що це обмін».Лише в аеропорту він повірив, що повертається в Україну, розповів чоловік. «Один із наших почав віддирати скотч з очей, щоб подивитися, де ми. До нього підійшов місцевий і каже: "Що дивишся? Це військовий аеродром. Ну і що тобі це дає? Ти ж не знаєш, де він знаходиться. Заспокойся. Ти їдеш додому. Уже відмучився". Аж тоді я зрозумів, що ми їдемо на обмін». Перше, що попросив, — телефон і сигаретуПісля перетину українського кордону він хотів лише одного, пригадав колишній військовополонений. «Перше, що я сказав, коли перейшов із білоруського автобуса в український: "Дайте телефон і сигарету". Хотів подзвонити додому».Перший дзвінок, розповів Іван, зробив дружині. «Сказав їй: "Янголе, я вдома". Вона була в шоці».Побачитися вони змогли приблизно через два тижні після повернення. «Я домовився з психологом, що якщо мене не випустять із території, він або сам мене відвезе, або поїде в квітковий магазин. Але вийшло так, що мене самого випустили. Я побіг у центр, двічі загубився, поки знайшов квітковий магазин. Купив квіти всім дівчатам, прибіг назад, дочекався, поки вони приїдуть, і потім ми гуляли містом».Про те, чим буде займатися далі, пояснив Іван, поки не розуміє.«Якщо чесно, по цивільному життю я не знаю».Наразі, розповів Іван, проходить реабілітацію. «Дуже хотів подякувати своїй дружині, Людмилі, за те, що чекала». Оберіть Суспільне Хмельницький в обрані теми, щоб читати нас у Gооglе Новинах. Також слідкуйте за новинами Суспільне Хмельницький у WhаtsАрр , Теlеgrаm , Vіbеr, YоuТubе , Іnstаgrаm , Fасеbооk , Тhrеаds та ТіkТоk .

Фермери Рівненщини розширюють асортимент овочевих культур і шукають можливості для розвитку господарств. Окрім традиційних овочів, вирощують броколі, селеру, цибулю порей і редьку дайкон. Водночас аграрії потребують інвестицій у техніку та зрошення, а серед викликів залишаються погодні умови й витрати на виробництво.Які програми державної та обласної підтримки доступні фермерам і як вони допомагають розвивати господарства — в етері Українського радіо. Рівне розповів голова Рівненської обласної асоціації фермерів та приватних землевласників Андрій Кузьмич. Які культури вирощують фермери областіЗа словами Андрія Кузьмича, на Рівненщині господарства поступово розширюють асортимент овочевих культур. Зокрема, одне з підприємств поблизу Рівного третій рік вирощує селеру. Також в області культивують броколі, цвітну капусту, цибулю порей, редьку дайкон і квасолю.Фермер пов'язує це як із розвитком окремих господарств, так і зі зміною споживчих уподобань. «Йде така трансформація споживчих уподобань, тому що на ринок і на стіл споживання заходять такі культури, як броколі, цибуля порей, редька дайкон», — зазначив він.За словами Андрія Кузьмича, в області також є господарство, яке вирощує понад 300 гектарів цукрової кукурудзи для консервування. На яку підтримку можуть розраховувати фермериДля розвитку виробництва аграріям потрібні інвестиції в техніку, обладнання та полив. Андрій Кузьмич розповів про кілька програм підтримки, якими користуються господарства області.З його слів, діє програма компенсації 25% вартості придбаної вітчизняної сільськогосподарської техніки. Зокрема, йдеться про ґрунтообробне обладнання. Понад 50 господарств, за інформацією Андрія Кузьмича, отримали компенсацію за техніку, придбану попереднього року.Також в області запровадили програму компенсації 15% вартості придбаного дизельного пального. За словами фермера, понад 50 господарств подали заявки та отримали загалом майже чотири мільйони гривень з обласного бюджету.Андрій Кузьмич згадав і про програму підтримки малих господарств із площею обробітку до 120 гектарів, у межах якої раніше надавали компенсацію в розмірі 4200 гривень за гектар. Він уточнив, що ця програма діяла за підтримки міжнародних партнерів.На думку голови асоціації фермерів, попри війну та погодні виклики, аграрний сектор продовжує працювати й адаптуватися до нових умов. Водночас нестача вологи, поширення шкідників і витрати на виробництво залишаються суттєвими ризиками для господарств. Суспільне Рівне в Теlеgrаm | Vіbеr | Іnstаgrаm | WhаtsАрр | YоuТubе | Fасеbооk | ТіkТоk

Вдень 18 жовтня російські війська понад 20 разів атакували чотири райони Дніпропетровщини безпілотниками, артилерією та авіабомбою. Одна людина дістала поранень.Про це у своєму Теlеgrаm-каналі повідомив начальник обласної військової адміністрації Олександр Ганжа.У Дніпрі пошкоджена інфраструктура.На Криворіжжі поцілили по Грушівській громаді. Пошкоджені аптека та приватна оселя.У Синельниківському районі завдали удару по Миколаївській та Раївській громадах. Понівечені підприємство, сільгосптехніка, інфраструктура, фермерське господарство.На Нікопольщині потерпали райцентр, Марганецька, Червоногригорівська та Покровська громади. Пошкоджені заклад культури і автівка. Поранена жінка. Лікуватиметься амбулаторно. Читайте нас у Теlеgrаm: Суспільне Дніпро

На Вінниччині 18 жовтня сталася смертельна дорожньо-транспортна пригода поблизу села Олексіївка Станіславчицької громади.За попередньою інформацією, 59-річний водій легковика не впорався з керуванням, з'їхав із дороги та зіткнувся з деревом. Про це повідомили на Fасеbооk-сторінці Головного управління ДСНС України у Вінницькій області.Від отриманих травм він та його 16-річний пасажир загинули на місці події. Ще двоє пасажирів — 54-річна жінка та 56-річний чоловік — отримали травми.Рятувальники деблокували з понівеченого автомобіля всіх чотирьох людей. Травмованих передали медикам. Наразі обставини та причини ДТП встановлює поліція. Підписуйтеся на новини Суспільне Вінниця у Fасеbооk , Теlеgrаm , Vіbеr , Іnstаgrаm , YоuТubе , WhаtsАрр та ТіkТоk

Команда Львівського обласного центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф першою у світі пройшла міжнародну верифікацію за стандартом SСТ Меdеvас Аdvаnсеd Всесвітньої організації охорони здоров'я. Він передбачає евакуацію пацієнтів у критичному стані наземним транспортом на великі відстані з повноцінною медичною підтримкою під час перевезення.Про це Суспільному розповів генеральний директор Львівського обласного центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Андрій Васько.Відповідність львівської команди вимогам до спеціалізованих підрозділів медичної евакуації міжнародні експерти за участю представників ВООЗ підтвердили 9 жовтня. Під час перевірки оцінювали, зокрема, наметову інфраструктуру, спеціалізований транспорт, технічне оснащення та готовність команди працювати у складних умовах. Як війна змінила підходи до медичної евакуаціїЗа словами Андрія Васька, раніше для перевезення пацієнтів на великі відстані, зокрема понад 300 кілометрів, зазвичай використовували авіацію — гелікоптери або літаки. Однак через повномасштабну війну в Україні та відсутність цивільного авіасполучення пацієнтів доводиться евакуювати наземним транспортом, долаючи сотні, а іноді понад тисячу кілометрів за один безперервний відрізок шляху.«Оскільки більшість країн не мають такого досвіду возити пацієнтів за сотні кілометрів з повною реанімаційною підтримкою, ВООЗ визначила необхідність створення нового виду медичної допомоги і введення нової класифікації — Меdеvас Аdvаnсеd на далекі відстані», — розповідає Андрій Васько.За його словами, український досвід показав міжнародній спільноті, що наземна медична евакуація на великі відстані може бути критично необхідною, особливо коли безпекова ситуація не дозволяє транспортувати пацієнтів повітрям.«Ситуація в Україні підсвітила для Європи і всієї світової спільноти, органів управління охорони здоров'я, що такий вид евакуації як наземний є критично необхідний, особливо коли безпекова ситуація не дозволяє зробити це повітряним способом», — додав керівник центру. Як готували львівську команду до міжнародної перевіркиПроцес міжнародної сертифікації розпочався у 2024 році. Тоді ЕМТ Меdеvас Ukrаіnе зареєстрували в Європейському пулі цивільного захисту як підрозділ, що спеціалізується на евакуації пацієнтів наземним транспортом.Як зазначив Андрій Васько, львівська команда вже мала досвід регулярних медичних евакуацій, зокрема транскордонних. Тому першою зголосилася пройти кваліфікацію за новим стандартом і продемонструвати свої можливості міжнародним експертам.Посилення спроможностей команди відбувалося в межах проєкту, який реалізовували у 2025-2026 роках за підтримки Європейської комісії та співфінансування з обласного бюджету. Загальна вартість проєкту становить понад 32,6 млн грн, з яких понад 8,16 млн грн — гроші з обласного бюджету.За цю суму придбали сучасне медичне обладнання, захисне спорядження, засоби зв'язку та наметовий модуль, а також частково профінансували придбання спеціалізованого автомобіля швидкої допомоги підвищеної прохідності.Команда постійно проходить спеціальні навчання. Вони стосуються не лише надання медичної допомоги, а й питань безпеки, автономного функціонування та взаємодії з медичними закладами і координаційними структурами, адже стандарт SСТ Меdеvас Аdvаnсеd передбачає здатність евакуювати пацієнтів у критичному стані, працювати у складних умовах і взаємодіяти з медичними закладами та координаційними структурами. Також команда має бути автономною та самостійно забезпечувати логістику, зв'язок, електроенергію, водопостачання і санітарні потреби.Наразі львівські медики перебувають у Франкфурті, де проходять симуляційне навчання разом з іншими командами медицини катастроф. Скільки пацієнтів евакуювали від початку повномасштабної війниЗа словами Андрія Васька, від початку повномасштабної війни команда здійснила чимало медичних евакуацій, в результаті яких у співпраці з європейськими партнерами на лікування за кордон доправили близько 7 тисяч пацієнтів. Ще приблизно 3,5 тисячі людей після отриманого лікування повернулися в Україну.Координацію програми забезпечують українські та європейські структури у сфері охорони здоров'я і цивільного захисту, а також Міністерство охорони здоров'я Польщі та представництва ВООЗ.«Це унікальний проєкт, бо в такому масштабі йому немає аналогів у світі», — зазначив Андрій Васько.Серед країн, які приймають українців на лікування — практично всі держави Європейського Союзу. За словами керівника центру, близько 60-70% транспортованих пацієнтів прийняла Німеччина. Інші країни долучалися, зокрема, до співфінансування програми.До міжнародної команди медицини катастроф внесли близько 200 людей, які на регулярній основі здійснюють транскордонні медичні евакуації. Окремо 30 фахівців можуть вирушати на місії, розгортати наметове містечко та працювати безпосередньо на місці надзвичайної ситуації.За словами Андрія Васька, серед 37 медичних команд, зареєстрованих у системі цивільного захисту Європейського Союзу, львівська команда єдина, що спеціалізується на медичній евакуації наземним транспортом. Що дає команді міжнародна верифікаціяМіжнародне підтвердження відповідності стандарту SСТ Меdеvас Аdvаnсеd відкриває для львівських медиків можливості долучатися до нових міжнародних місій, співпрацювати з командами медицини катастроф з інших країн та розвивати власні спроможності.Водночас основним завданням команди залишається медична евакуація та допомога людям в Україні.«Надалі будемо працювати над тим, щоб ми були не тільки першими, а й найкращими, як мінімум у переліку найбільш професійних підготовлених команд, щоб були затребувані на українському рівні, всередині держави, а також на міжнародному рівні і репутаційно мали відповідні здобутки», — додав Андрій Васько.

Вихованець Вінницької обласної дитячо-юнацької спортивної школи «Колос» Артем Семенюк виборов бронзову медаль міжнародного рейтингового турніру Еurореаn Grаnd Рrіх із серед кадетів та юніорів.Змагання проходили 16–18 жовтня у місті Вршац у Сербії. Про це повідомили на Fасеbооk-сторінці Вінницької територіальної організації ВФСТ «Колос».У турнірі взяли участь близько 800 спортсменів. Вони змагалися за рейтингові бали та право виступити у фінальній частині міжнародної серії змагань із тхеквондо Еurореаn Grаnd Рrіх. «Артем уже має досвід виступів на цьому рівні: на попередньому етапі він виборов право змагатися у фіналі у ваговій категорії до 48 кг. Цього разу спортсмен випробував свої сили у новій для себе категорії — до 51 кг — і знову піднявся на п'єдестал», — йдеться у дописі.На шляху до бронзової нагороди вінничанин переміг суперників із Португалії та Франції. У півфіналі поступився спортсмену з Греції, який очолює рейтинг у цій ваговій категорії та згодом став переможцем турніру.За результатами виступу Артем Семенюк також здобув право змагатися у фіналі у ваговій категорії до 51 кілограма. Тренує спортсмена Тамара Карапетян-Семенюк. Підписуйтеся на новини Суспільне Вінниця у Fасеbооk , Теlеgrаm , Vіbеr , Іnstаgrаm , YоuТubе , WhаtsАрр та ТіkТоk

В Ізмаїлі на Одещині оновили експозицію військово-історичного музейного комплексу. У трьох залах, де раніше розповідали про російського полководця Олександра Суворова та його походи, тепер представили історію міста за Османської доби. Відвідувачі можуть дізнатися про заснування Ізмаїла, життя його містян, будівництво фортеці та події, які вплинули на розвиток міста.Про оновлення експозиції Суспільному розповів директор Ізмаїльського військово-історичного музейного комплексу Валерій Постернак. Як формувався османський Ізмаїл стала одним із ключових періодів в історії Ізмаїла, розповів директор Ізмаїльського військово-історичного музейного комплексу Валерій Постернак. За його словами, раніше музей розповідав передусім про життя, бойовий шлях і походи російського полководця Олександра Суворова. Однак науковці неодноразово наголошували на потребі змінити підхід до представлення минулого міста.Під час підготовки нової експозиції команда музею спільно з науковцями працювала над тим, щоб послідовно й хронологічно показати історію Ізмаїла, додав історик: «Ізмаїл якраз і виник в Османську добу. Це, так би мовити, найважливіший період нашого міста. Багато людей знають, що колись тут був музей Суворова. Але потрібно було це змінювати. І коли ми робили цю експозицію, ми спілкувалися разом з науковцями і думали, як зробити так, щоб ця експозиція була і логічною, і хронологічною», — зазначив Постернак.Центральне місце посідає копія — документа про заснування міста. Його оригінал зберігається в Музеї ісламського мистецтва в Берліні. Довжина грамоти становить понад чотири метра. Документ написаний золотими чорнилами й має мистецьку цінність, підкреслив директор музею. «Документ писався золотими чорнилами, коштує він величезних грошей. Це грамота про передачу цих земель. Султан дарує ці землі з метою відродження, бо в цих землях було дуже багато розбійників. Мехмед Ага приступає до розбудови, передусім він будує мечеть, яка збереглася, караван-сарай, лазню. Тобто все необхідне для функціонування міста», — прокоментував він. Військова атрибутика, символи влади та повсякденне життяУ першій залі представили експонати, які розповідають не лише про заснування Ізмаїла, а й про його містобудівну структуру, економічне та духовне життя, а також взаємодію мусульманського і християнського населення.Серед представлених експонатів — турецький , , Османської імперії ХVІІІ століття, , ядро до та колекція османської зброї. «Бунчук і турецька булава — символи влади. Прапор із зображенням — це їхній священний меч. Тут же зображена рука Фатьми, доньки Мухаммеда. На бойові прапори часто ставилася або нашивалася її рука. Також є печатки, як символ влади окремих людей», — поділився чоловік.Також в експозиції представили традиційний одяг яничарів. За словами директора музею, вплив міг бути настільки значним, що вони втручалися навіть у справи султана. «Османська імперія була войовнича країна. Основу її складали яничари, які мали серйозну владу. Навіть були випадки, коли яничари вривалися в , захоплювали , клали його у брудний візок і возили по місту. А потім посадили у в'язницю, і там же вбили. Уявляєте собі, яку владу мали яничари», — зауважив посадовець. Якою була фортеця ІзмаїлДругу залу присвятили будівництву фортеці Ізмаїл, її ролі стратегічного форпосту на кордонах Османської імперії та військово-політичним конфліктам другої половини ХVІІІ століття. Окрему увагу приділили поширеним уявленням про фортецю та її штурм.Зокрема, в експозиції показали, що укріплення фортеці не були кам'яними, якими їх часто зображували на картинах радянського часу. За словами Валерія Постернака, на березі Дунаю був кам'яний бастіон, а далі — земляний рів і дерев'яні ворота. «Якщо хтось був у музеї Суворова, пам'ятає дуже багато картин із зображенням фортеці. Там були зображені високі кам'яні стіни цієї фортеці, але вона ніколи не була такою. Тому ми зробили правдиву картину тогочасної події, цього кровопролитного штурму».У штурмі фортеці брали участь чорноморські козаки — колишні запорозькі, які опинилися на службі Російської імперії. За словами Постернака, вони відіграли важливу роль у штурмі, оскільки наступали з боку Дунаю та першими увірвалися до міста.Ще один експонат — російська , знайдена в Ізмаїлі. Для неї реконструювали . За словами директора музею, гармата могла стріляти на відстань до 400 метрів. У музеї вирішили залишити її як свідчення російської експансії в регіоні. Перебудова фортеці та завершення османської добиУ третій залі представили перебудову фортеці турецькими військовими інженерами після російсько-турецької війни 1787–1791 років, подальше просування Російської імперії на Дунаї та події, що призвели до руйнування фортеці Ізмаїл у 1856 році.Окремий блок присвятили російсько-турецькій війні 1877–1878 років, яка остаточно завершила османську добу в історії міста.Як пояснив Валерій Постернак, після перебудови фортеці турецькими військовими інженерами відбулися чергові військові зіткнення. У 1809 році російська армія знову взяла фортецю в облогу, після чого турецькі війська здалися. З 1812 року регіон перейшов під владу Російської імперії, а у 1856 року фортецю зруйнували. «Щоб ви розуміли, у якому вигляді фортеця була, у такому і залишилася до 1856 року, допоки її не зруйнували росіяни. Ось вам і весь внесок Російської імперії в нашу фортецю. Турки її збудували, турки її потім переробили, перебудували, а росіяни прийшли — і зруйнували», — підкреслив історик. Османські діячі та пам'ять про минулеВ експозиції також представили бюсти державних діячів Османської імперії та, а також портрет колишнього міського голови , створений художником Сергієм Денисовим.За його словами, робота над портретом Авраамова вимагала численних замальовок і пошуку відповідного образу. Загалом над портретом він працював близько трьох-чотирьох місяців. «Сама будівля, у якій перебуває музей, це колишній будинок Іоанна Авраамова, міського голови. Цей портрет є ключовою фігурою, на багато десятків років, його ім'я було забуто. Нашим завданням було повернути ту історію, яка дійсно була»,— зазначив чоловік.Він додав, що створення портретів і скульптурних зображень османських діячів ускладнювала нестача історичних матеріалів. Художникам доводилося працювати з обмеженими зображеннями та відтворювати образи на їхній основі. На окремі роботи витрачали два-три місяці.Окрім створення нових робіт, команда займалася реставрацією вже існуючою картини штурму фортеці Ізмаїл. Під час роботи підбирали фарби, вивчали технології реставрації та використовували спеціальні матеріали, щоб зберегти полотно. «Ми обирали спеціальний клей, лак, фарби, підбирали колір. Картина була жахлива, вона розсипалась, але ми зберегли її в тому вигляді, у якому вона зараз є. Ми робили найголовніше — зберегли ті експонати, які повинні люди бачити», — резюмував Денисов. Читайте нас у Теlеgrаm , WhаtsАрр , Vіbеr , Fасеbооk , Іnstаgrаm та ТіkТоk : головні новини Одеси та області.Стежте за головними новинами Одещини в Gооglе Новинах — збережіть тему Суспільне Одеса в обране, щоб не пропустити важливі події у вашому регіоні.

У Миколаєві 18 жовтня відбувся чемпіонат з бразильського джиу-джитсу серед ветеранів та молоді. У боротьбі участь взяли п'ятеро учасників бойових дій.Про змагання учасники розповіли кореспондентам Суспільного. У чемпіонаті з бразильского пара джиу-джитсу беруть участь 5 ветеранів та 90 дітей, каже керівник клубу «Хижаки» Євген Тютюн. «Хтось з ампутаціями, хтось з невидимими пораненнями, але в цілому вони всі приймають участь в категорії "Пара джиу-джицу". Це дуже важливий момент, я вважаю, тому що хлопці самореалізовуються, вони виходять на татамі, відчувають адреналін, відчувають братерство, відчувають атмосферу і класно проводять час, запам'ятовують і потім, як правило, вони навіть дуже часто між собою спілкуються, дружать зі своїми опонентами».У чемпіонаті з бразильского джиу-джитсу участь взяв ветеран Олександр. Чоловік говорить, почав тренуватись півтора роки тому після звільнення зі служби. «І ми своїм прикладом показуємо іншим ветеранам, що життя після служби не закінчується, що можна приходити, займатись. Перш за все, це адреналін. Скільки би ти сутичок, в своєму житті не виступав, не змагався, все одно присутній мандраж змагальний. Це цікаво, це боротьба, це не просто на тренуваннях. Тут включаєшся по максимуму. Я провів дві сутички, дуже сильно виснажився», — каже чоловік.Першими змагаються ветерани, а потім на татамі виходять діти, каже тренер Сергій. «Це для них, як черговий виклик. Ну, в їхньому житті на їх долю спало багато викликів, а це, з кожним спілкуєшся і бачу, що кожен горить, кожен хвилюється, це нормально. Це такий адреналін, зашкал адреналіну. І, дивлячись по їхніх гарячих очах, їм це подобається. Тому, для них це дуже багато. Для них це як спосіб заявити про себе суспільству, що, вони є, вони тут, вони з нами і вони готові дальше продовжувати свою боротьбу, нехай вже тут на татамі».Медалі і призові місця — бонуси чемпіонату, головне — досвід, емоції та атмосфера, каже Євген Тютюн. Слідкуйте за головними новинами Миколаєва та області у WhаtsАрр , Теlеgrаm , Vіbеr , YоuТubе , ТіkТоk , Fасеbооk та Іnstаgrаm .

З громад та навчальних закладів Харківської області у жовтні 2026 року надходять повідомлення про загибель на фронті українських захисників . За місяць стало відомо про загибель військових. Вшановуємо пам'ять тих, хто загинув, захищаючи Україну. Список не є вичерпним.27-річний солдат Максим Пашко загинув 27 вересня під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Лісна Стінка Куп'янського району, повідомив мер Златополя Микола Бакшеєв.«Максим Володимирович народився 11 лютого 1999 року. Він віддав найцінніше — своє життя — у бою за нашу Батьківщину, її свободу та незалежність. Висловлюємо щирі співчуття усій родині, близьким, друзям та побратимам Максима. Поділяємо ваш біль та сумуємо разом із вами у цю важку годину», — йдеться у повідомленні.42-річний Євген Стужко з Ізюмської громади загинув 24 вересня під час захисту держави, повідомили у МВА.«Героя провели в останню дорогу, віддавши шану його відвазі та найвищій пожертві заради вільного майбутнього нашої країни. Ця втрата — ще одне болюче свідчення того, якою непомірною та страшною ціною нам дається право жити у незалежній державі», — йдеться у повідомленні.38-річний житель Бірок солдат Валерій Пащенко загинув 16 червня 2025 року поблизу Андріївки Сумської області, повідомили у Зміївській міській раді.«Валерій народився 19 грудня 1986 року. До лав Збройних Сил України був призваний 9 грудня 2024 року. Служив вогнеметником. Тривалий час захисник вважався зниклим безвісти. Лише тепер родина отримала офіційне підтвердження найстрашнішої звістки», — сказано у повідомленні. Зміївська міська рада та вся громада висловлюють щирі співчуття матері Валерія, його рідним, близьким, друзям і побратимам. Ми чекали звістки про повернення нашого земляка. Та сьогодні маємо схилити голови перед його останнім подвигом.30-річний житель Пісочина Владислав Белей загинув 14 травня 2023 року поблизу Ягідного Бахмутського району, повідомив селищний голова Олег Чернобай.«Владислав народився 11 жовтня 1992 року. Він став на захист нашої держави і віддано боронив її від ворога. Понад три роки родина жила в невідомості. Це були важкі роки надії та сподівань, довгого очікування. На жаль, найгірша звістка підтвердилася», — сказано у повідомленні.Станіслав Буханченко з Лозової помер 20 вересня 2026 року у шпиталі внаслідок тяжких поранень, отриманих під час виконання бойового завдання, повідомили в Лозівській громаді. Захиснику було 43 роки.Станіслав народився 14 липня 1983 року в Лозовій.«Будував плани та створював власну родину. Найбільшою гордістю й любов'ю Станіслава був його син Денис, вихованню якого батько присвячував кожну вільну хвилину, віддаючи усю теплоту свого серця», — пишуть у громаді.У січні 2026 року Станіслав Буханченко став на захист України. Служив на посаді оператора безпілотних літальних апаратів 2-го відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів 155-ї окремої механізованої бригади імені Анни Київської.У захисника залишилися дружина та син.24-річний Богдан Солохін загинув 25 вересня 2026 року під час виконання бойового завдання в районі Графського Чугуївського району, повідомили в Старовірівській громаді.«Богдан проходив військову службу з квітня 2022 року, вірно служив українському народові та до останнього подиху виконував свій військовий обов'язок. Загинув унаслідок ушкоджень, спричинених вибухом та уламками», — пишуть у громаді.У захисника залишились дружина Ольга, маленька донька, рідні, близькі та побратими.Попрощалися з Богданом Солохіним 3 жовтня 2026 року в Старовірівці.Сергій Нестеренко загинув 28 вересня 2026 року під час виконання бойового завдання в районі Загризового Ізюмського району внаслідок прямого стрілецького контакту та подальшого удару FРV-дрона, повідомили у Валківській міськраді. Захиснику було 43 роки.Сергій народився у селі Олександрівці Харківської області. Після закінчення школи у 2001 році вступив до Харківського індустріально-педагогічного технікуму, де здобув професію техніка-механіка та майстра виробничого навчання.«Його життя було простим, чесним і працьовитим. Сергій не боявся роботи, умів працювати руками й завжди відповідально ставився до своїх обов'язків», — пишуть у міськраді.Захисник працював у ПСП «Нове життя» в селі Олександрівці, пізніше був трактористом-машиністом сільськогосподарського виробництва, а згодом працював машиністом-кочегаром котельні у ТОВ «Східтеплоенерго».10 грудня 2005 року одружився, у подружжя народилася донька.«Для Сергія сім'я була його світом. Він був люблячим чоловіком, турботливим батьком і справжньою опорою для своїх близьких», — йдеться у повідомленні.13 лютого 2025 року захисник підписав контракт зі Збройними Силами України. Розпочав службу у 77-й окремій аеромобільній Наддніпрянській бригаді Десантно-штурмових військ ЗСУ, де був призначений на посаду вогнеметника вогнеметного взводу роти радіаційного, хімічного та біологічного захисту.У захисника залишалися дружина Марина, донька Вероніка, рідні, друзі, побратими.Віталій Олізаренко загинув 24 вересня 2026 року, повідомили в Куньєвській громаді. Захиснику було 52 роки.«Віталій народився в селі Куньє, працював трактористом, а останнім часом — у лісництві. Був світлою та доброю людиною», — пишуть у громаді.У січні 2026 року Віталій Олізаренко став на захист України.У захисника залишилися дружина, два сини та маленький онук.Артилерист Андрій Лучко помер 26 вересня 2026 року внаслідок отриманих травм піля удару російського FРV-дрона, повідомили в Богодухівській міськраді.«Йому було лише 27 — вік, коли попереду має бути все життя, розквіт і плани, яким так і не судилося здійснитися», — пишуть у міськраді.Понад два роки тому Андрій став до лав війська. Перше поранення дістав ще під час навчання на Чернігівщині.«Нещодавно, під час виїзду на позиції поблизу Старого Салтова, російський FРV-дрон завдав нового, фатального удару. Харківські та київські лікарі відчайдушно боролися за кожний подих Андрія, проте дива, на жаль, не сталося. 26 вересня його серце зупинилося», — йдетья у повідомленні.У захисника залишились дружина Ольга, мати та двоє маленьких доньок.Солдат 17-ї окремої важкої механізованої бригади ЗСУ Андрій Панасенко загинув 16 грудня 2024 року на Сумському напрямку, повідомив очільник Дергачівської громади Вячеслав Задоренко.Андрій народився та жив у Дергачах, закінчив Дергачівський ліцей № 3. Довгий час працював на будівництві у Харкові.У лютому 2024 року долучився до Збройних сил України, воював на Харківському та Сумському напрямках.«Після виконання чергового бойового завдання у грудні 2024 року був оголошений зниклим безвісти. На жаль, з часом стало відомо, що воїн загинув унаслідок ворожого удару. У вересні 2026 року його тіло повернули в Україну під час репатріаційних заходів», — пише Задоренко. Андрій був життєрадісною та доброю людиною, люблячим батьком, сином і братом. На момент загибелі йому було 43 роки.Захисника поховали на Алеї Слави в Дергачах. У нього залишилися мати Ірина, дружина Олена, брат Олексій, сини Максим та Сергій.Олексій Гойденко з Валків загинув 18 березня 2024 року поблизу Водяного на Донеччині, повідомили у Валківській міськраді. На момент загибелі захиснику було 40 років.Олексій навчався у Харкові на кухаря. На ринку «Барабашова» працював різноробом, охоронцем, вантажником і продавцем. Також працював у Сніжкові, на сироварні та Валківському м'ясокомбінаті, виконував роботи з благоустрою, був різноробом та працював на будівництві.«Рідні та близькі згадують Олексія як доброго, порядного, щирого та безвідмовного чоловіка. Він був хорошим господарем, дбав про родину, підтримував батьків, сусідів і завжди опікувався тими, хто потребував його уваги. Для всіх, хто його знав, він назавжди залишиться людиною з добрим серцем, щирою душею та великою любов'ю до рідних», — пишуть у міськраді. Особливе місце у його житті займала рідна сестра Тамара. Вони зростали у батьківській любові та турботі, змалку були дуже близькими — справжні «нерозлийвода». Їх усе життя поєднували теплі, щирі та довірливі стосунки.11 січня 2024 року Олексій добровільно пішов захищати Україну. Служив гранатометником, виконував бойові завдання на Донеччині, у Покровському районі.«На слова батьків він відповів: "Хто вас захищатиме, як не я?". Ці слова сьогодні звучать особливо боляче. У них — його любов до рідних, почуття відповідальності та готовність стати на захист своєї країни», — пишуть у міськраді.У захисника залишились 17-річна донька, сестра, батьки, рідні, друзі, побратими.Капітан Олексій Наказненко загинув 30 березня 2025 року під час штурмових дій росіян в районі населеного пункту Розлив Волноваського району Донеччини, повідомили в Люботинській міськраді. Захисник дістав поранення, несумісні з життям. Йому було 54 роки.Олексій Наказненко проходив військову службу на посаді командира 1-ї стрілецької роти.«Відданий Військовій присязі на вірність Українському народові, він мужньо виконував військовий обов'язок із захисту Батьківщини, боронив Україну, її свободу та незалежність», — пишуть у міськраді.Солдат Віталій Масич із села Піски-Радьківські загинув 7 липня 2023 року під час виконання бойового завдання в районі Роздолівки Донецької області та понад три роки вважався зниклим безвісти, повідомили в Борівській селищній раді. На момент загибелі йому було 33 роки.«Віталій працював музичним керівником у дитячому садочку рідного села. Був талановитим організатором, доброзичливим, привітним і щирим. Надійний друг, добра людина — таким його пам'ятатимуть усі, хто знав», — йдеться у повідомленні.З початком повномасштабної війни Віталій вступив до лав Збройних Сил України. Служив навідником кулеметного відділення кулеметного взводу стрілецької роти 43-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.«Понад три роки рідні жили надією, чекали звістки, вірили в його повернення. На жаль, нещодавно надійшло сповіщення про загибель Віталія, підтверджену результатами ДНК-експертизи», — пишуть у селищній раді.Андрій Монастирський загинув 13 вересня 2026 року під час виконання бойових завдань, повідомили в Ізюмській МВА. Захиснику було 29 років.«Він пожертвував собою, до останнього захищаючи рідну землю та не зраджуючи військовій присязі», — йдеться у повідомленні.Солдат ЗСУ Валерій Ткаченко з Макарового загинув 13 травня 2023 року поблизу Берхівки Бахмутського району Донеччини. В цей день зв'язок з захисником обірвався, він вважався зниклим безвісти, повідомили в Золочівській селищній раді.Валерій закінчив Макарівську школу, Харківське вище професійне училище, здобув професію автослюсаря. Працював за фахом на Харківському виробничо-комерційному підприємстві «Бетонікс».«Добрий, веселий, щирий, привітний, комунікабельний, мав безліч друзів, до кожного знаходив підхід, кожного міг звеселити та підняти настрій. Любив життя, спорт, драйв, природу, свою роботу, був відповідальним та надійним», — сказано у повідомленні.Захисника мобілізували у лютому 2023 року, він воював у складі 92-гої окремої штурмової бригади імені кошового отамана Івана Сірка. Ми втратили молодого хлопця, який був прикладом, опорою, чиї таланти та світло робили світ кращим-це важкий удар для батьків, брата, побратимів і всіх золочівців.27-річний лейтенант Віталій Манченко загнув 23 вересня 2026 року на Сумщині, повідомив голова Малоданилівської громади Олександр Гололобов. Захиснику було 57 років.Віталій Манченко народився в Харкові. Здобув освіту в Багерівському військовому авіаційному училищі льотчиків за спеціальністю «штурман». У червні 2026 року був мобілізований до лав Збройних Сил України.«Від себе особисто та від усієї Малоданилівської громади висловлюю щирі співчуття дружині Олені Леонідівні, синові, всім рідним, близьким та побратимам Віталія Леонідовича», — пише Гололобов.50-річний Леонід Ковтунович із селища Степи загинув 5 жовтня 2026 року під час несення служби на території Дніпропетровської області, повідомили в Борівькій селищній раді.Леонід Ковтунович працював в агрофірмі «Світанок», а згодом — на водоканалі у місті Куп'янську.Захищаючи Україну, служив водієм автомобільного відділення взводу матеріального забезпечення радіотехнічного батальйону 164-ї радіотехнічної Слобідської бригади Повітряних Сил ЗСУ.Солдат Олександр Тригубенко загинув 30 вересня 2026 року під час виконання бойового завдання в районі Калинівки Покровського району Донеччини, повідомив Пісочинський селищний голова Олег Чернобай. Захиснику було 38 років.Олександр був механіком відділення безпілотних наземних систем взводу управління командира батареї 1-ї артилерійської батареї артилерійського дивізіону.«Він служив Україні там, де щодня триває боротьба за нашу свободу, наші домівки й майбутнє наших дітей. Важко знайти слова, які можуть полегшити біль рідних. У такі хвилини залишається тільки схилити голову в пошані й подякувати за мужність, за службу, за Україну», — пише Чернобай.26-річний Максим М'якенький загинув 1 грудня 2024 року під час виконання бойового завдання із захисту України поблизу Дальнього Покровського району Донеччини, повідомили в Краснокутській селищній раді.«Його чекали вдома… Вірили, молилися, сподівалися на повернення. Та завтра рідна громада зустріне свого захисника, щоб провести його в останню дорогу. Невимовний біль родини неможливо втамувати словами. Але ми можемо бути поруч, підтримати рідних і розділити з ними цю тяжку мить», — сказано у повідомленні.Попрощалися з захисником 8 жовтня 2026 року в Краснокутську, поховали його на центральному кладовищі.Солдат Станіслав Ларін загинув 10 вересня 2026 року під час виконання бойового завдання в районі Воздвижівки Запорізької області внаслідок удару FРV-дрона, повідомили в Малинівській громаді.Захиснику було 43 роки, він народився 8 вересня 1983 року.Служив Станіслав Ларін на посаді старшого навідника 2-го штурмового відділення 225-го окремого штурмового полку.Нацгвардієць Дмитро Соловйов з села Каплунівки загинув 3 жовтня 2026 року в районі Калинівки Покровського району Донеччини під час виконання бойового завдання, повідомили в Краснокутській селищній раді. Захиснику було 29 років.Він служив командиром екіпажу безпілотних літальних комплексів.9 жовтня відбулась церемонія прощання з захисником у центрі села Каплунівки.Випускник 2010 року педіатричного факультету Харківського національного медичного університету Олександр Матвійчук загинув у бою, повідомили у виші. Захиснику було 40 років.«Він віддав найдорожче — своє життя — за Україну, за її свободу та наше майбутнє. Висловлюємо щирі співчуття родині, близьким, друзям і побратимам Олександра», — йдеться у повідомленні.Випускник Каразінського університету Руслан Теплинський загинув, захищаючи Україну, 2 лютого 2026 року поблизу села Андріївка-Клевцове Волноваського району Донеччини та вважався зниклим безвісти, повідомили у виші. Захиснику було 49 років.«Руслан Теплинський народився 9 серпня 1976 року в Кадіївці Луганської області, виріс і навчався в Рубіжному. У 1993 році вступив на біологічний факультет Харківського державного університету імені В. Н. Каразіна, який закінчив у 1998 році за спеціальністю "Біологія", здобувши кваліфікацію спеціаліста-біолога. Після завершення навчання працював учителем біології та хімії», — пишуть у виші.З початком повномасштабного російського вторгнення захисник разом із родиною був змушений залишити Рубіжне, оселився у Кропивницькому. У листопаді 2024 року долучився до лав ЗСУ, служив кулеметником механізованого відділення.Віталій Хвостішко загинув 25 вересня 2026 року під час виконання бойового завдання південніше Лиману Краматорського району Донеччини, повідомили в Роганській селищній раді. Захиснику було 44 роки.Віталій Хвостішко служив оператором безпілотних літальних апаратів у складі 2-го батальйону безпілотних систем 120-ї окремої бригади територіальної оборони.«До останнього Віталій залишався вірним своєму військовому обов'язку, мужньо боронячи Україну, її свободу та незалежність», — сказано у повідомленні.43-річний Анатолій Німеренко загинув 30 вересня 2026 року на Покровському напрямку під час виконання бойового завдання, повідомили в Шевченківській СВА.Захисник народився в селі Борівському 26 травня 1983 року. Закінчив Борівську загальноосвітню школу. Працював водієм у КМК «Восток».11 серпня 2023 року Анатолія мобілізували до лав Національної гвардії України, він став військовослужбовцем 3-ї оперативної бригади артилерії «Спартан».«За свою відвагу, мужність і самовідданість Анатолій неодноразово був нагороджений відзнаками за оборону України. Останньою стала медаль, якою його нагородив Президент України. Для побратимів Анатолій був не просто військовослужбовцем. Він був людиною, яка підтримувала, допомагала, давала мудру пораду і ніколи не втрачала людяності навіть у найважчі моменти», — пишуть в СВА. «Він був гордістю нашого підрозділу. Це була людина з великим серцем», — так згадують про нього побратими. За незмінну охайність, почуття стилю та звичку завжди бути «при параді» вони дали йому позивний «Стиліст».У захисника залишилися дружина, мати, брат і сестра.Поховали Анатолія на 17 цвинтарі в Харкові 7 жовтня 2026 року.Солдат Юрій Бурак загинув 26 вересня 2026 року поблизу села Таврійського на Запорізькому напрямку, повідомив начальник Дергачівської МВА Вячеслав Задоренко. На момент загибелі йому був 41 рік.Захисник народився у Слатиному, а згодом разом із родиною переїхав до Харкова. Навчався у Харківському ліцеї № 2.Після закінчення школи вивчився на чоботаря та займався ремонтом взуття. У 2011 році повернувся до Слатиного, працював у різних сферах. Останнім його місцем роботи був завод побутової хімії «СВ», де він працював комплектувальником.У липні 2025 року Юрій Бурак став до лав ЗСУ. Служив оператором БПЛА 92-ї окремої штурмової бригади ЗСУ.«Він боронив Україну на дуже важких ділянках фронту, мужньо виконував свій військовий обов'язок, захищаючи рідну землю від ворога. На жаль, під час виконання бойового завдання у вересні 2026 року воїн загинув унаслідок російського обстрілу», — пише Задоренко. Юрій Бурак був надзвичайно життєрадісною, світлою людиною, турботливим батьком, сином і братом, люблячим чоловіком. За межами військової служби він мав свої захоплення: любив подорожувати, ходити по гриби, захоплювався татуюванням, дуже любив тварин.Захисника поховали на Алеї Слави в Дергачах. У нього залишилися дружина Наталія, мати Раїса, батько Іван, сини Тимофій і Ратибор, сестра Ірина та племінниця Катерина.52-річний молодший сержант Андрій Жученко помер під час лікування у військовому шпиталі від отриманих травм внаслідок удару FРV-дрона, повідомили в Лозівській громаді.Народився захисник 1 червня 1974 року в Лозовій, закінчив Лозівську загальноосвітню школу № 1, а згодом здобув професію водія у Панютинському ПТУ № 56.«Після проходження строкової військової служби Андрій Георгійович присвятив себе праці — працював старшим стрільцем у воєнізованій охороні на станції Лозова СК-2. Про таких, як він, кажуть: "людина із золотими руками" — Андрій умів робити геть усе. Понад усе він цінував затишок рідного дому, з любов'ю дбав про власне господарство та жив заради добробуту своєї родини», — пишуть у громаді.З перших днів повномасштабного вторгнення, у 2022 році, Андрій став до лав ЗСУ. Служив старшим механіком-водієм 1 механізованого відділення 43-ї окремої механізованої бригади.У захисника залишилися дружина, донька, онука та сестра.58-річний солдат Едуард Овчинніков загинув 5 жовтня 2026 року під час виконання бойового завдання поблизу Барвінівки Запорізької області, повідомили в Нововодолазькій громаді. Він був стрільцем військової частини Збройних Сил України.«Він народився, ходив до школи та прожив усе своє життя у селищі Нова Водолага. Був добрим та привітним, щирим у спілкуванні. Не дивлячись на зрілий вік, він пішов захищати Батьківщину, віддано та мужньо боронив її від ворога», — пишуть у громаді.Олександр Червоньов загинув під час виконання бойового завдання, повідомили в компанії ТОВ «Фактор-Друк», де працював захисник до початку військової служби.«Олександр був надзвичайно доброю, щирою та працьовитою людиною. Надійним колегою, на якого завжди можна було покластися, людиною, яка щиро ставилася до інших і завжди була готова підставити плече допомоги. Його людяність, доброта і працелюбність назавжди залишаться у пам'яті колег та всіх, хто мав честь знати Олександра» — розповідають ті, хто працював поруч з ним. Група компаній «Фактор» висловлює співчуття родині, близьким і друзям Олександра.Валерій Ємельянов помер 2 жовтня 2026 року під час лікування у Берестинській міській лікарні, повідомив начальник Шевченківської СВА Сергій Старіков. Захиснику було 46 років.Валерій народився він 15 грудня 1979 року в селищі Кегичівці Харківської області. Довгий час жив у селі Гетьманівці, навчався в Гетьманівській школі. Останні роки жив у Коростені Житомирської області.Влітку 2026 року Валерій Ємельянов приєднався до лав ЗСУ. З 10 червня проходив службу на посаді оператора 3 радіолокаційної станції батареї перехоплювачів безпілотних літальних апаратів 50 ОМБр.Поховали захисника на 18-му кладовищі у Харкові.Олександр Скрипник загинув у бою 2 жовтня 2026 року в районі населеного пункту Ашуркового Краматорського району Донеччини, повідомили в Лозівській громаді. Йому було 49 років.Народився захисник 12 квітня 1977 року в Лозовій, навчався у Лозівській загальноосвітній школі № 12, працював будівельником.«З юних років Олександр захоплювався спортом, особливо полюбляв плавання та боротьбу, які гартували його характер, силу та витривалість. Створивши власну сім'ю, він був турботливим і люблячим батьком — з особливим трепетом та гордістю завжди відвідував спортивні змагання сина, ставши для нього найголовнішою підтримкою і прикладом», — пишуть у громаді.У 2024 році захисника мобілізували. Він служив сапером 2-го інженерно-саперного відділення інженерно-саперного взводу 1-го аеромобільного батальйону 46 ОАеМБр.У Олександра Скрипника залишилися дружина, мати, син та донька.30-річний розвідник Сергій Гетьман загинув в районі Значкового Запорізької області, повідомили в Лозівській громаді.Сергій народився 3 травня 1996 року. Після закінчення Катеринівської школи навчався у Панютинському ПТУ № 56, де здобув професію кухаря-кондитера.«З дитинства він захоплювався кулінарією і завжди намагався порадувати близьких. Добрий, чуйний — Сергій дуже любив свій дім. Його особливою гордістю були квіти на подвір'ї, за якими він доглядав із великою любов'ю та трепетом», — пишуть у громаді.Після строкової служби у лавах Збройних Сил України захисник повернувся додому, а під час повномасштабного вторгнення пішов служити розвідником 3-го відділення спостереження 142-ї окремої механізованої бригади.У Сергія Гетьмана залишилися батьки та сестра.41-річний солдат Юрій Медведєв загинув 28 лютого 2025 року під час штурмових дій росіян поблизу Малої Локні Суджанського району Курської області РФ та тривалий час вважався зниклим безвісти, повідомили в Нововодолазькій громаді.«Довгі місяці рідні жили між надією та відчаєм, вдивлялися та вслухалися в кожну звістку, чекали на диво і вірили, що одного дня почують найбажаніше: "Юрій повернувся!". Але замість довгоочікуваної зустрічі доля принесла страшну правду, прийняти яку неможливо», — пишуть у громаді.Юрій народився 12 червня 1984 року у Новій Водолазі, навчався в Нововодолазькій ЗОШ№3.15 серпня 2024 року приєднався до лав ЗСУ, служив на посаді гранатометника аеромобільного відділення однієї з військових частин.У Юрія залишились мати, рідна сестра та донька.Військовослужбовець Роман Байда помер 9 жовтня 2026 року, повідомили у Близнюківській громаді. Захиснику був 41 рік.Роман Байда народився у селищі Близнюки, навчався у Близнюківському ліцеї. Згодом він жив і працював у Харкові, звідки у червні 2026 року був призваний на військову службу. Служив на посаді навідника гранатометного відділення взводу снайперів.У захисника залишилися мати, брат та донька.Старший солдат Сергій Мирний загинув 20 липня 2026 року під час виконання бойового завдання в районі Приколотного Куп'янського району, повідомили в Лозівській громаді. Захиснику було 55 років.Сергій Мирний народився у Лозовій, навчався у Лозівському колегіумі № 2, після чого здобув спеціальність електромонтера у Лозівському ПТУ № 36.«Пройшовши строкову військову службу у лавах Збройних Сил України, Сергій повернувся до рідного міста та розпочав трудовий шлях на залізничній станції Лозова. Однак його справжньою пристрастю завжди були автомобілі, тому згодом він обрав професію за покликанням серця — працював водієм у Державній податковій інспекції у Лозовій, а останні роки присвятив роботі професійного водія. У вільний час Сергій дуже полюбляв рибалити та грати у футбол, підтримуючи активний спосіб життя», — пишуть у громаді. Коли Батьківщина опинилася у небезпеці, Сергій Олександрович став на її захист.Захисник служив інспектором прикордонної служби 3-ї категорії — водієм відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів відділу прикордонної служби безпілотних систем прикордонної комендатури швидкого реагування 4-го Харківського прикордонного загону ДПСУ.«Понад три місяці Сергій вважався зниклим безвісти, й у серцях рідних жила надія... Та, на жаль, гірка звістка про загибель підтвердилася. У невимовній скорботі за полеглим Героєм залишилися мама, дружина та діти», — йдеться у повідомленні.Випускник факультету автоматики та приладобудування НТУ «Харківський політехнічний інститут» 2006 року, старший лейтенант Сергій Бабурін загинув у бою, повідомили у виші. Захиснику було 40 років.Сергій Бабурін був спортсменом, призером Кубка Світу серед студентів з паверліфтингу ІРF.«У 2023 році він став на захист України. Неодноразово зазнавав поранень, але повертався до строю. Дослужився до посади заступника командира батальйону, був відзначений численними бойовими нагородами», — пишуть у виші. Після зникнення безвісти під час бойового завдання особу Сергія встановили за результатами ДНК-ідентифікації.44-річний Андрій Петухов на позивний «Малиш» загинув 4 жовтня 2026 року під час виконання бойового завдання поблизу селища Дробишевого Краматорського району Донеччини, коли російський FРV-дрон завдав йому смертельного удару, повідомили в Шевченківській СВА.Захисник народився у селі Першотравневому, згодом його родина переїхала до Волоської Балаклії, де він здобув середню освіту. До мобілізації працював у Харкові в будівельній компанії «Житлобуд-2».До лав ЗСУ став 24 червня 2024 року. Служив на посаді командира відділення в евакуаційному відділенні взводу технічного забезпечення танкового батальйону 60 ОМБр.Поховали захисника на 18-му кладовищі в Харкові. У нього залишилися дружина, мати та діти.Валерій Зозуля помер 4 жовтня 2026 року внаслідок тяжких поранень, отриманих під час виконання бойового завдання, повідомили в Чугуївській міськраді.«Після поранення медики оперативно доставили його до Передової хірургічної групи. Лікарі до останнього боролися за його життя, але, на жаль, серце Героя зупинилося», — йдеться у повідомленні.Валерій народився 1986 року в Польщі у сім'ї військовослужбовця. На початку 1990-х років, під час виведення військового контингенту, його родина повернулася в Україну. Більшу частину свого життя Валерій прожив у Чугуєві. Тут він здобув середню освіту, опанував кілька спеціальностей та працював у різних сферах.На початку 2026 року захисник став до лав ЗСУ та проходив службу у складі 425-го окремого штурмового полку «Скеля». Він був турботливим сином, який щиро шанував свою родину, людиною великого серця, що жила заради близьких та майбутнього рідної України.Поховали захисника 13 жовтня 2026 року в Чугуївській громаді.26-річний Руслан Умрихін помер 1 жовтня 2026 року у лікарні у Львові від поранень, яких зазнав 29 грудня 2025 року під час виконання бойового завдання внаслідок скиду російського дрона-камікадзе, повідомили в Зачепилівській громаді.«Руслан дістав надважкі поранення. За його життя відчайдушно боролися медики у Дніпрі, Вінниці та Львові. Чотири місяці Руслан перебував у комі. Виявляючи неймовірну силу духу та волю до життя, він боровся за кожен подих, почав відновлюватися, проте важкі наслідки поранень завдали непоправної шкоди здоров'ю», — пишуть у громаді.Руслан народився у 2000 році в Зачепилівці. Згодом родина переїхала до Кочубеївки, де захисник навчався у Новокочубеївському ліцеї в Полтавській області. Пізніше сім'я повернулася до Зачепилівської громади, де Руслан закінчив 9 класів у КЗ «Зачепилівський ліцей».«Прагнення знань, допитливий розум та пристрасть до технологій визначили його життєвий та професійний шлях. Він здобув фах за спеціальністю "Обслуговування комп'ютерних систем і мереж" у Полтавському політехнічному коледжі НТУ "ХПІ", а вищу освіту отримав у Національному аерокосмічному університеті "Харківський авіаційний інститут" за спеціальністю "Комп'ютерна інженерія"», — йдеться у повідомленні.Руслан Умрихін поєднував навчання з роботою. Працював у ТОВ «ЮСК Україна» та інженером UІС у транспортно-логістичній компанії, де керував інтелектуальними системами та автоматизацією.«Рідні та близькі пам'ятають Руслана як дивовижно світлу, життєрадісну, щиру й добру людину. Він майже завжди посміхався, випромінював тепло, любив життя у всіх його проявах — захоплювався електронікою, комп'ютерними іграми, кулінарією, риболовлею та цінував кожну мить, проведену поруч із тими, кого любив. Найбільшою цінністю для нього завжди була родина», — пишуть у громаді.У травні 2025 року захисника мобілізували. Після проходження загальновійськової підготовки він долучився до лав 10-ї ОГШБр «Едельвейс». Служив на посаді оператора БПЛА, воював на Слов'янському напрямку Донеччини.У Руслана Умрихіна залишилися мати, брат та цивільна дружина.40-річний старший матрос Дмитро Вирва загинув 9 жовтня 2026 року під час виконання бойового завдання в районі Іванівки Синельниківського району Дніпровщини, повідомили в Берестинській міськраді. Він служив майстром — номером обслуги мінометного взводу 37-ї окремої бригади морської піхоти.Церемонія прощання з захисником відбулась у громаді 15 жовтня.Солдат Олександр Бордок загинув 16 лютого 2025 року під час виконання бойового завдання у Зеленому Полі Краматорського району Донеччини, повідомила очільниця Савинської СВА Оксана Супрун. Захиснику було 27 років.Олександр народився у Балаклії. Деякий час жив у селищі Савинці та відвідував місцевий ясла-садок. Навчався в Балаклійській школі № 1, після 8 класу — в Балаклійському ліцеї, а згодом — у Харківській зооветеринарній академії.У листопаді 2024 року Олександра мобілізували. Він служив на посаді навідника 3-го мотопіхотного відділення 157-ї окремої механізованої бригади.17 жовтня 2026 року у центрі селища Савинці відбулося прощання з захисником.30-річний військовослужбовець Владислав Большов загинув 26 листопада 2025 року, повідомили в Оскільській громаді.«Він був людиною з великим серцем, чесним, надійним та життєрадісним. Коли ворог прийшов на нашу землю, Владислав не зміг стояти осторонь і став на захист своєї родини, своєї домівки та кожного з нас. Він віддав найдорожче — своє життя — за мирне небо над Україною», — пишуть у громаді.Попрощалися та поховали захисника у селі Вірнопіллі.Старший сержант Олександр Красніков загинув 12 травня 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу Калинового Краматорського району Донеччини та вважався зниклим безвісти, повідомили в Донецькій громаді. Захиснику було 49 років.Олександр народився в селі Огульці на Харківщині. Згодом жив у Пришибі, працював на цементному заводі в Балаклії.«Мав дружину й доньку, любив рідних, цінував прості речі, знаходив задоволення в улюбленій риболовлі», — пишуть у громаді.У травні 2022 року Олександр став до лав ЗСУ. Служив у 109-й бригаді, був головним сержантом 3-ї стрілецької роти.«Рідні чекали на звістку, сподівалися, що він живий і повернеться додому. Та результати ДНК-ідентифікації підтвердили найтяжче. Олександр загинув того дня, 12 травня 2025 року. За цією звісткою — довгі місяці невідомості й надії, яка жила в серцях найближчих. Тепер рідним доведеться жити без людини, на повернення якої вони так чекали», — сказано в повідомленні.Молодший сержант Роман Косьяненко загинув 11 жовтня 2026 року в районі Колодязного Дворічанської територіальної громади Куп'янського району, повідомили в Берестинській міськраді.Захиснику було 45 років. Він служив оператором відділення управління взводу управління роти радіоелектронної боротьби 3-ї окремої важкої механізованої Залізної бригади.33-річний солдат Руслан Лепейко загинув 28 жовтня 2025 року поблизу Куп'янська під час виконання бойового завдання та понад рік вважався зниклим безвісти, повідомив очільник Шевченківської СВА Сергій Старіков.Народився Руслан Лепейко в селі Великі Хутори в багатодітній родині 4 жовтня 1992 року. Закінчив Великохутірську ЗОШ, пішов працювати різноробом на ферму. Далі була служба в рядах української армії, а після армії захисник поїхав працювати в Київ, одружився, у його сім'ї народився син Дмитро.На початку повномасштабного вторгнення був в окупації, а потім знову поїхав на роботу до Києва. 4 липня 2024 року був призваний на військову службу, пройшов навчання, воював недалеко від рідного села у 2-му батальйоні 101 бригади ОГШ ЗСУ, а потім восени 2025 року його бригаду перевели на Куп'янський напрямок.«Він з побратимами побував у рідному селі. Хлопець за довгий час вперше обійняв свою неньку, обіцяв їй, як повернеться, обов'язково проведе воду в будинок. Але ніхто тоді не знав, що обіцянка залишиться невиконаною, а ці дні були днями прощання», — сказано у повідомленні.Поховали Руслана Лепейка 15 жовтня у селі Великі Хутори.Ігор Корнійчук загинув у 2025 році та вважався зниклим безвісти, повідомив Пісочинський селищний голова Олег Чернобай. Захиснику було 37 років.У грудні 2023 року Ігор Корнійчук став на захист України. Служив оператором-радіотелефоністом розвідувального взводу 53-го розвідувального батальйону.«З 2025 року Ігор Сергійович вважався зниклим безвісти. На жаль, надійшло підтвердження його загибелі», — пише Олег Чернобай.23-річний старший лейтенант Кирило Шарков загинув 7 жовтня 2026 року під час виконання бойового завдання поблизу Миколаївки Краматорського району Донеччини — внаслідок російського артилерійського обстрілу дістав поранення, несумісні з життям, повідомили в Чугуївській міськраді.Кирило народився в Чугуєві у 2003 році, навчався у Чугуївській загальноосвітній школі №7 та у Чугуївському ліцеї № 8.«Ще зі шкільних років Кирило мріяв стати військовим. Свідомо обравши шлях служіння Батьківщині, він вступив до Національної академії Національної гвардії України. Після її закінчення отримав військове звання лейтенанта та продовжив військову службу на посаді командира 3-го стрілецького взводу 18-ї Слов'янської бригади Національної гвардії України», — пишуть у міськраді.На початку жовтня 2026 року захисник служив на Слов'янському напрямку.«Кирило був турботливим сином, щиро шанував свою родину, з любов'ю ставився до близьких. Він обрав шлях військового, присвятивши себе служінню Україні та захисту її народу. Його життя обірвалося надто рано, але пам'ять про нього, його мужність і відданість військовій присязі назавжди залишаться в серцях тих, хто його знав і любив», — сказано у повідомленні.15 жовтня з захисником попрощалися у громаді.Солдат Анатолій Дудник помер 9 жовтня 2026 року внаслідок поранень, які дістав, виконуючи бойове завдання в районі населеного пункту Кушугум Запорізької області, повідомили в Лозівській громаді.Захиснику було 44 роки. Він народився у Лозовій. Навчався у Лозівській загальноосвітній школі № 8, після чого здобув професію водія у Панютинському ПТУ № 56.Після проходження строкової військової служби у лавах ЗСУ повернувся до рідного міста та працював стрільцем воєнізованої охорони 61-го арсеналу. З 2017 року жив у місті Білгород-Дністровський.У 2023 році доєднався до Збройних Сил України. Служив старшим оператором 3-го відділення військової частини А5219.У захисника залишилися двоє дітей та близькі.Старший солдат Дмитро Фанасков загинув 19 травня 2026 року поблизу Турового Харківського району, повідомили в Зміївській міськраді.Захиснику було 39 років. Він служив водієм розвідувального відділення 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського.Дмитро народився 25 лютого 1987 року в селі Правда Златопільського району у багатодітній родині. Навчався у школі села Жовтневого. Після закінчення школи працював на будівництві.«Мав золоті руки, був працьовитим, щирим і відповідальним. У 2010 році створив сім'ю. Разом із дружиною виховував двох донечок. Був для них люблячим татом, підтримкою та опорою. Родина проживала у Харкові, але Дмитро завжди мріяв про життя в селі, власне господарство та затишний родинний дім. У 2012 році сім'я переїхала до Чемужівки, яка стала для них рідною», — пишуть у міськраді. Він любив життя. Мріяв побачити, як дорослішають доньки, радіти їхнім успіхам, бути поруч у найважливіші миті. Попереду мало бути ще стільки щасливих років…Але російська війна безжально обірвала його життя.Михайло Пархоменко загинув у бою 14 грудня 2024 року, повідомили в Слобожанській міськраді.Захиснику був 41 рік. Він народився 21 листопада 1983 року.Старший солдат Валерій Пухальський загинув 11 жовтня 2025 року біля Липців Харківського району під час виконання бойового завдання, повідомили в Чугуївській міськраді.«Служив командиром відділення мінометного взводу. Служба була для нього справжнім покликом серця. Після тяжкого поранення він добровільно повернувся у свій підрозділ та вважав за честь служити разом зі своїми побратимами», — пишуть у міськраді. У вересні Валерію виповнилося 29 років. Нещодавно він одружився зі своєю коханою дівчиною Євгенією. Здавалось, все життя попереду. Але не судилося… Війна зруйнувала всі плани.18 жовтня захисника з військовими почестями поховали на Алеї пам'яті у Чугуєві.Віктор Удовіков з села Лук'янців загинув 8 вересня 2024 року внаслідок артилерійського обстрілу та обстрілу реактивними системами залпового вогню в районі Журавлів Курської області РФ під час виконання бойового завдання, повідомили в Липецькій громаді. Захиснику було 47 років.Віктора Удовікова мобілізували, він проходив службу у військовому званні солдата.«Його життя обірвалося на полі бою, але пам'ять про Захисника, його мужність та відданість військовому обов'язку назавжди залишиться серед тих, хто його знав», — пишуть у громаді.26-річний Олександр Давидов з Михайлівки Пролісненської громади загинув 4 червня 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу Левадного Запорізької області та вважався зниклим безвісти, повідомили в Чкаловській раді.Олександр народився 9 лютого 1997 року. 21 січня 2023 року його мобілізували до лав ЗСУ. Він служив навідником розвідувального відділення 23-ї окремої механізованої бригади.37-річний Іван Шемчук з Гракового Пролісненської громади загинув 24 грудня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу Ніколаєво-Дар'їного Курської області РФ, повідомили в Чкаловській раді. Захисник дістав поранення, несумісні з життям, унаслідок мінометного обстрілу штурмової групи. Відтоді він вважався зниклим безвісти, і лише 28 вересня 2026 року стало відомо про його загибель.8 жовтня 2024 року Івана Шемчука мобілізували до лав ЗСУ. Він служив кулеметником 3-го штурмового відділення 225-го окремого штурмового полку.У Свято-Троїцькому храмі села Гракового 9 жовтня відбулося прощання із захисником.Олександр Єнішев з Токарівки загинув 4 вересня 2026 року внаслідок російського удару поблизу села Цилюрики на Золочівщині, повідомив очільник Дергачівської громади Вячеслав Задоренко. На момент гибелі захиснику України був 41 рік. Він служив штаб-сержантом 4-го прикордонного загону ДПСУ.Олександр закінчив ліцей у Токарівці, а потім навчався на автослюсаря у Харківському професійному ліцеї будівництва. Після закінчення навчання пішов на строкову службу у ДПСУ, а після її закінчення підписав контракт та залишився служити у прикордонних військах на контрольно-пропускному пункті «Гоптівка».З початком повномасштабного вторгнення РФ Олександр Єнішев служив у складі Державної прикордонної служби на Золочівському напрямку.«Олександр Єнішев був доброю і дуже чуйною людиною, він завжди допомагав сусідам, своїм товаришам та оточуючим. Поза службою дуже любив рибалити, займатися домашнім господарством, ремонтувати автомобілі та мотоцикли», — пише Задоренко.Захисника поховали на Алеї Слави на Харківському кладовищі №18. У нього залишилися мати Лідія, батько Віктор, брат Вадим та цивільна дружина Оксана.19-річний Артем Ахвердієв загинув 10 жовтня 2026 року поблизу Земляного Яру Чугуївського району під час виконання бойового завдання внаслідок обстрілу російськими FРV-дронами, повідомили у Валківській громаді. Військовослужбовець вважався зниклим безвісти, 12 жовтня 2026 року факт його загибелі підтвердили.Артем народився у Харкові. Навчався у школі № 78, здобув професію оператора комп'ютерної техніки.«Виховувався у багатодітній родині, де зростало шестеро синів. Його батько та троє братів проходять військову службу в лавах Збройних Сил України. Протягом чотирьох років Артем займався боксом, брав участь у спортивних змаганнях всеукраїнського рівня, здобував призові місця», — пишуть у міськраді.У травні 2026 року захисник добровільно вступив до лав Збройних Сил України. Служив у 113-й окремій бригаді Сил територіальної оборони на посаді розвідника — оператора БпЛА.У військовослужбовця залишились мати Олена, батько Руслан, брати, рідні та близькі.52-річний солдат Валерій Кравченко з Шипуватого загинув 12 грудня 2025 року в районі Гуляйполя Запорізької області під час виконання обов'язків військової служби у ході штурмових дій у складі групи «Робін», повідомили у Великобурлуцькій громаді. Він дістав поранення, несумісні з життям та вважався зниклим безвісти до 15 вересня 2026 року.Народився захисник у Шипуватому, закінчив місцеву школу, обрав професію водія. До лав ЗСУ став у вересні 2024 року. Служив водієм у 225-му окремому штурмовому батальйоні.«Був людиною доброї вдачі, щирою, привітною та відкритою до людей. Не любив конфліктів, не шукав приводів для суперечок, умів порозумітися з іншими й завжди намагався зберігати добрі стосунки. Мав щедре серце: був готовий поділитися останнім, допомогти, підтримати, не залишити побратима в скрутну хвилину. Для нього не потрібно було шукати особливих слів чи причин, аби зробити добро. Він просто не вмів залишатися байдужим, коли комусь поруч було важко», — йдеться у повідомленні. За словами дружини Нелі, на службі Валерій почувався впевнено. За можливості завжди телефонував. На початку грудня 2025 року повідомив, що близько десяти днів перебуватиме на позиції разом із побратимами. Але неспокій і насторогу вона відчула раніше. Через певний час один із бійців, якому вдалося вирватися з пекла вогню, повідомив про загибель її чоловіка. Вона докладала всіх зусиль, зверталася до досвідчених волонтерів, аби привезти тіло чоловіка додому, але ніхто не наважувався їхати на той напрямок.Тіло Валерія Кравченка повернули в рамках обміну загиблими у червні 2026 року. Поховали захисника на Алеї Слави у Харкові. У нього залишилися дружина, три сини, донька та сестра.Старший солдат Руслан Бережний загинув 1 березня 2025 року поблизу населеного пункту Водяне Друге Краматорського району Донеччини під час виконання обов'язків військової служби, повідомили в Лозівській громаді. Захиснику було 42 роки.«Понад рік рідні жили між тривогою та надією. Руслан вважався безвісти зниклим, і рідні не переставали чекати, вірити й сподіватися на диво. До останнього берегли у своїх серцях надію почути добру звістку. На жаль, страшна звістка підтвердилася. Надія, яка допомагала жити й чекати, змінилася невимовним болем втрати», — пишуть у громаді.Руслан народився у Лозовій, навчався у Лозівській загальноосвітній школі № 12.«Зі шкільних років Руслан захоплювався спортом. Спортивні зали й майданчики були для нього особливим місцем, де він проводив багато свого часу. Спорт виховував у ньому витримку, силу волі та прагнення долати труднощі», — йдеться у повідомленні.У мирному житті Руслан працював інспектором на Лозівському водоканалі, а у 2024 році став на захист України. Служив стрільцем-снайпером 3-го механізованого відділення 157-ї окремої механізованої бригади.У захисника залишилися син, батьки та брат.

Прибирають скло, закривають вибиті вікна та пишуть заяви про пошкоджене майно. Така ситуація у Чернігові, станом на 15:00, на місці російської атаки, повідомляють кореспонденти Суспільного. 18 жовтня близько 11 ранку РФ влучила по території ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. За словами директора ліцею Євгена Казаніна це була «Бандероль», внаслідок вибухової хвилі пошкоджені всі чотири поверхи закладу. Діти та працівники в момент атаки були в укритті. Пораненнь зазнав охоронець, йому надали медичну допомогу, від госпіталізації він відмовився. Також пошкодження зафіксовані у багатоповерхівках, які розташовані поруч з ліцеєм. Наразі Муніципальна варта встановила «Пункт незламності», а поліція приймає заяви від власників пошкоджених квартир. Детальніше у сюжеті. Підписуйтесь на Суспільне Чернігів і на інших платформах: Теlеgrаm , Fасеbооk , Vіbеr , YоuТubе , WhаtsАрр , ТіkТоk .