Ціна Держави

👉У війні стимули важливіші за мужність [1/2]
Економіка є корисним інструментом для розуміння конфліктів, як показує нова книга «Кров і скарби» (Blood and Treasure) Дункана Велдона

З усіх видів людської діяльності війна є найменш раціональною. Вона коштує ціле багатство. Вона поширює смерть і страждання, від полів смерті Судану до тунелів Гази. Часто вона починається через особисту зарозумілість або сліпу патріотичну пристрасть: згадайте вторгнення Наполеона в Росію або рішення Японії в 1941 році спровокувати війну з наддержавою, яку вона не могла сподіватися перемогти. Тому можна подумати, що економіка — дисципліна, пов\'язана з раціональним егоїзмом — мало що може сказати про це. Ви помиляєтеся.

Економісти багато думають про стимули — так само, як і солдати. Коли в XV столітті італійські міста наймали найманців для ведення воєн, кондотьєри, або ватажки найманців, розробляли складну стратегію фінтів і відступів, щоб вивести ворога з рівноваги. Принаймні, так вони казали. Хоча вони похмуро цитували римську та грецьку військову історію, щоб виправдати свої дії, насправді вони просто хотіли уникнути битви. Їм платили в будь-якому випадку, як і найманим воїнам з іншого боку. За мовчазною домовленістю вони продовжували не воювати — і збагачувалися. Деякі з них потім розкидалися грошима на показне споживання, наприклад, на картини Леонардо да Вінчі, тим самим допомагаючи фінансувати Ренесанс.

Іноді військова стратегія здається ірраціональною, але це не так. Згадаймо небажання Франції прийняти довгий лук. Англійські лучники розгромили набагато більшу французьку армію в битві при Азенкурі в 1415 році. Французи мали передбачити це, оскільки англійці застосували той самий прийом у битві при Кресі 69 років тому. Довгий лук було важко освоїти, але вправний лучник міг випустити шість стріл за той час, який знадобився арбалетнику, щоб випустити одну.

Англійські королі вимагали від своїх підданих-чоловіків щотижня тренуватися у стрільбі з лука. Натомість французькі королі не заохочували це.
Так сталося, що той, хто програв під Азенкуром, був відомий як Карл Божевільний. Але його політика відмови від довгого лука була цілком розумною.

Франція була нестабільною. Королі мусили більше турбуватися про внутрішні загрози, ніж про зовнішні. Останнє, чого вони хотіли, — це легіони селян, які могли б знищити вершників за допомогою зброї, яку вони могли легко виготовити вдома. В Англії монархія була більш захищеною (принаймні до Війни Троянд), тому королі віддавали перевагу зброї, яка допомагала їм вигравати війни за кордоном.

Стимули мають значення і в інших видах конфліктів. Пірати 18 століття також прагнули уникнути боїв. Це було не тільки небезпечно, але й загрожувало потопленням судна, яке вони намагалися захопити, і зануренням усіх тих монет у глибину. Вони погрожували вбити екіпажі, які чинили опір, але щадили тих, хто здавався без бою. Щоб чітко донести це, незважаючи на мовні бар\'єри, вони прийняли прапор «Веселий Роджер» — ранній приклад ефективного глобального брендингу.

У популярних міфах перемога залежить від виняткової хоробрості та майстерності нації, до якої належить автор міфу. Автор пропонує більш переконливі пояснення. Наприклад, вікінги досягли успіху не тому, що вони «оскаженіли» і кинулися в бій жахливо голі, а тому, що мали дві переваги над своїми англосаксонськими жертвами. По-перше, вони не були християнами. Вони не мали докорів сумління щодо набігів на церкви, які були повні скарбів і практично не охоронялися, оскільки місцеві жителі вважали їх грабування святотатством.

По-друге, довгі човни вікінгів були стелс-винищувачами Темних віків. Звичайний човен прибивав до берега там, куди його заносив вітер, а потім мусив повзти вздовж узбережжя до своєї цілі, даючи своїм жертвам достатньо часу, щоб сховатися. Натомість довгий човен вікінгів міг використовувати вітрила протягом більшої частини подорожі, а потім переходити на весла, коли ще був за горизонтом. Таким чином, монастир міг мати лише кілька годин, щоб підготуватися до нальоту.