Букви

Раптова відставка уряду, яка пішла не за планом, протести реакція на спробу відставкою уряду замаскувати усунення популярного міністра, заміна головнокомандувача як спроба “домовитись посередині” з громадянським суспільством і нарешті відкликання посла зі США з негайним врученням їй підозри – в будь-який інший час такий вир подій міг би викликати припущення про те, що у владі триває серйозна криза, яка перекроїть політичний ландшафт України на наступні роки.
Проте, сьогодні таке припущення буде хибним хоча б через те, що політичного ландшафту в Україні немає – є радше грядка, яку садівник пересаджує так, як йому це бачиться доречним і потрібним.
З іншого ж боку, всі ротації грядки урядів викликають враження (і меми) про те, що її вміст не оновлюють, а перетасовують. А глядачам, тобто суспільству, залишається вгадати, на якій же посаді опиниться фігурант чергового скандалу чи провадження НАБУ.
Найкраще цю тенденцію можна проілюструвати на прикладі Ради національної безпеки і оборони, оскільки за своєю природою цей орган є своєрідним хабом, який збирає керівників інших ключових інституцій. А також тому, що склад і чисельність РНБО (окрім квот за законом) цілком і повністю залежить від президента. Фактично, Рада нацбезпеки найкраще репрезентує поточний зміст терміну “команда президента”.


Якщо порівняти нинішній склад РНБО зі складом зразка 2024 року (доповненим), ми побачимо, що змінилось 75% Ради нацбезпеки. Однак частина цих оновлень полягає в уже згаданому переміщенні тих самих людей на нові посади.
З 2024 року посади в РНБО без змін залишились лише 5 людей – Володимир Зеленський (очевидно), президент НАН України Анатолій Загородній (який загалом і не є політиком у звичному сенсі), міністр фінансів Сергій Марченко, голова НБУ Андрій Пишний, спікер ВР Руслан Стефанчук. Рустем Умєров, який також присутній в складі РНБО з 2024 року, встиг змінити вже дві посади і стати фігурантом (у статусі свідка) у корупційній справі “Мідас”.
Крім Умєрова змінили посади, але залишились в РНБО – Денис Шмигаль (який з крісла прем’єра пересів у крісло міністра оборони, а звідти – міністра енергетики), Ігор Клименко (МВС – секретар РНБО) і, формально, Андрій Сибіга, який на тлі “пересаджування” уряду Свириденко змінив посаду міністра на посаду в.о. міністра закордонних справ.
Троє членів РНБО зразка 2024 року покинули її склад через те, що отримали підозри у корупційних провадженнях:

Герман Галущенко, який з Міненерго перейшов у Мін’юст, а звідти вже у СІЗО в ході справи “Мідас”;
Андрій “він прийшов зі мною і піде зі мною” Єрмак, який з посади керівника ОП перейшов у “підпілля” і тільки зрідка виринає в анонімних телеграм-каналах;
Ольга Стефанішина – ексміністерка юстиції і колишня пані посол у США.

Разом з ними в цю категорію потрапляє також ексміністерка енергетики Світлана Гринчук, яка пішла у відставку на тлі “Міндічгейту”, але у кримінальних провадженнях не фігурує.
Частина ексчленів РНБО через специфіку посади чи внаслідок власного бачення свого місця в команді президента, мало чим запам’ятались – як то ексголова СЗР Олег Іващенко, екссекретар РНБО Олександр Литвиненко, ексміністр стратегічної промисловості Олександр Камишін, ексгенпрокурор Андрій Костін, ексочільник Держфінмоніторингу Ігор Черкаський.
Але найцікавішими серед колишніх учасників РНБО є ті, кого українці або щиро любили, або так само щиро ненавиділи. Зокрема – колишній головком Олександр Сирський, якого, як і Юлію Свириденко, просто кинули під каток бажання президента позбутись популярного міністра оборони. 
Те, як президент вчинив з Сирським є особливо несправедливим, адже роль генерала у збереженні Української держави є незмірно більшою, ніж роль тіжї ж Свириденко – і було б принаймні порядним нагороджувати і карати Сирського (як і до того – Залужного) саме за його власні дії та рішення, а не зводити до ролі розмінної монети в дрібних політичних інтригах.
Серед тих, хто покинув РНБО, немає жодного, хто зробив би це через політичні чи світоглядні розбіжності з президентом – навіть Михайло Федоров, попри численні та тривалі протести проти його відставки, так і не зміг (або не схотів) зайняти якусь чітку політичну позицію, окрім “Володимире Олександровичу, візьміть мене назад в Міноборони”. Зайве й казати щось про Дмитра Кулебу, який з популярного міністра закордонних справ став нуднуватим уже мемом.
Ба більше – РНБО попрощалась і з уже згаданою експрем’єркою Юлією Свириденко, навіть попри те, що вона старанно впроваджувала всі марнотратні ініціативи з роздачі грошей заради збереження рейтингу президента і навіть взяла на себе удар з накладанням санкцій на Петра Порошенка, отримавши в нагороду за це крісло Дениса Шмигаля, якого відправили розгрібати Авгієві стайні, що залишили після себе Рустем Умєров в МО та Герман Галущенко в Міненергетики.
Відмова це зробити, до слова, є чи не єдиним притомним поясненням відставки Василя Малюка з посади голови СБУ і його виключення з РНБО, куди на його місце прийшли спершу нинішній в.о. міністра оборони генерал-лейтенант Євгеній Хмара, а потім і Олександр Поклад.
Кейс Юлії Свириденко, яку викинули з посади прем’єра заради відставки міністра оборони, є чудовим тлом для ексголови Полтавської ОВА Філіпа Проніна, який не лише отримав посаду голови Держфінмоніторингу, ймовірно, за готовність долучитись до санкційного процесу проти Петра Порошенка, а й зберіг свою посаду попри численну критику за “сліпоту” Держфінмоніторингу до сумнівного походження коштів на застави фігурантів справи “Мідас”, перешкоджання роботі НАБУ та корупційні провадження щодо розкрадання близько 200 000 000 гривень на будівництві оборонних споруд за часів його роботи на Полтавщині.
З усіма переліченими “пересаджуваннями”, змінами уряду та перепризначеннями, які ми спостерігали цьогоріч, справді новими людьми з 20 членів РНБО є лише (1) Головнокомандувач ЗСУ Михайло Драпатий, (2) голова СБУ Олександр Поклад, (3) прем’єр-міністр Сергій Корецький, міністри економіки, юстиції та внутрішніх справ (4) Олександр Кравченко, (5) Денис Маслов та (6) Іван Вигівський. Формально також міністр охорони здоров’я (7) Віктор Ляшко, однак назвати ще “ковідного” міністра “новим” – язик не повертається.
Решта, майже 2/3 структури, на яку покладено завдання з координації та контролю за діяльністю органів виконавчої влади в умовах воєнного стану, є або незмінними впродовж каденції Володимира Зеленського, або періодично міняють посади, залишаючись в межах команди президента. Чи можна назвати це оновленням – судити вам.
Запис Уся президентська рать – як Володимир Зеленський оновлював свою команду спершу з'явиться на Букви.

10 липня Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду відмовив Петрові Порошенку в позові про скасування указу про накладення санкцій. Для багатьох це було очікувано – зокрема через політизованість справи і можливі наслідки для суддів від скасування указу Володимира Зеленського проти людини, яку він досі бачить своїм головним опонентом, наче вони обидва досі на стадіоні у 2019 році. Тим більшим сюрпризом став унікальний розкол між суддями.
Справу розглядала колегія з 5 суддів. Рішення ухвалене 3 голосами проти 2. В меншості, яка відстоювала позицію про те, що санкції накладено незаконно, опинилися головуюча в колегії суддя-доповідач Радишевська та суддя Смокович, який з грудня 2017 до грудня 2025, очолював Касаційний адміністративний суд. 
Сама по собі окрема думка (“альтернативна позиція”) судді не є унікальним явищем. Часто в окремій думці суддя навіть погоджується з рішенням більшості, хоч, наприклад, з інших мотивів. 
Але у справі Порошенка є одразу 2 окремі думки, які кардинально протилежні рішенню більшості й говорять про незаконність застосованих до нього санкцій. Тим паче, що ці дві позиції належать головуючій в колегії та багаторічному голові Касаційного адміністративного суду (“першому серед рівних”). Таких ситуацій дуже і дуже мало.
Перш ніж перейти до головного, згадаємо, що стаття 1 Закону “Про санкції” не дозволяє застосовувати санкцій проти громадян України – крім одного випадку, позбавлення державних нагород. Проте Володимир Зеленський наклав на Петра Порошенка санкції саме як на громадянина України.
Цю норму 3 з 5 суддів колегії вже традиційно проігнорували, посилаючись на те, що нібито перелік об’єктів у статті 1 є “орієнтовним, але не вичерпним”, а вирішальним фактором є діяльність особи, до якої санкції застосовуються. Цей аргумент не заперечують і двоє суддів, які залишились у меншості, хоча це не так – у статті 1 немає жодних “та інші”, “тощо” і так далі, там закритий список осіб, до яких можна застосувати санкції і громадян України у цьому списку немає.
Більшість у колегії, навіть відмовляючи у задоволенні позовних вимог, погодилась з аргументом позивача про те, що ні рішення РНБО, ні указ президента не кажуть, за що саме на Порошенка накладено санкції (такої підстави як “а чо він?!” у законі немає). У рішенні РНБО та указі президента є лише посилання на загальний перелік підстав з Закону “Про санкції”, без уточнення, які саме дії чи загрози від Порошенка стали підставою для застосування санкцій. Більшість  колегії суддів навіть визнала, що це суперечить стандартам обґрунтування, які сформулював ЄСПЛ у рішенні «”М.С.Л.” проти України» від 16 жовтня 2025 року, але однаково залишила санкційний указ чинним.
Будь-якій неупередженій людині очевидно, що відсутність чіткого обґрунтування за що санкції застосовано, руйнує згадану раніше позицію більшості з колегії суддів про те, що має значення лише причина для санкцій, а не те, чи адресат входить у перелік можливих зі статті 1 Закону “Про санкції”. Тобто очевидним рішенням мало б бути скасування указу про накладення санкцій. 
Проте більшість суддів колегії КАС ВС зробила “хід конем”, заявивши, що ці порушення санкційної процедури компенсуються самою можливістю оскаржити санкції в суді. Це якби на допиті слідчий зламав свідку пальці, а суд відмовився б притягнути його до відповідальності за перевищення повноважень, бо свідок мав можливість отримати медичну допомогу.
Проблема цієї конструкції в тому, що вона “перекладає з хворої голови на здорову”. 
Обґрунтувати рішення зобов’язаний орган, який його ухвалює (тобто РНБО і президент у цьому випадку), а не суд. Суд якраз має перевірити законність, зокрема наявність такого обґрунтування – і якщо його немає, чи є інші порушення – скасувати оспорюване рішення. Інакше можна клепати сотні указів в стилі “бо я так хочу”, без будь-яких обмежень. Зайве казати що така логіка Суду суперечить тому самому рішенню «”М.С.Л.” проти України».
Власне, щось подібне ми уже бачили з відставкою уряду, бо президент захотів замінити популярного міністра оборони. Проте, це не єдина проблема з рішенням більшості колегії КАС ВС.
Окрема думка судді Радишевської акцентує на тому, що вся вертикаль ухвалення рішення про накладення санкцій на Порошенка спиралася на єдиний документ: лист Держфінмоніторингу від 12 лютого 2025 року, в якому переписали фабулу кримінальних проваджень ДБР проти Порошенка, жодне з яких не було доведене до вироку, а більшість – навіть до обвинувального акта.
Чому влада вирішила замінити нормальний кримінальний процес листом Держфінмоніторингу та указом президента про санкції? Очевидно, тому що шанси на доведення винуватості в кримінальному процесі значно нижчі і займе це значно більше часу, ніж застосування санкцій. А час, вочевидь, в лютому 2025 року вважали критичним, вкотре готуючись до фантомних виборів.
Суддя Радишевська в окремій думці нагадує, що стандарт доказування в адміністративному процесі будується на частині другій статті 77 КАС України (у справах щодо протиправності рішень суб’єкта владних повноважень обов’язок доказування правомірності рішення покладається на відповідача, тобто суб’єкта владних повноважень).
У пункті 43 Окремої думки суддя Радишевська прямо зазначила, що ні президент, ні Кабінет Міністрів, ні РНБО, ні Мінекономіки, на яких законом покладено обов’язок доказування правомірності  своїх рішень, не надали достатніх доказів, які б свідчили про наявність підстав для застосування санкцій. А за таких умов указ президента має бути скасовано.
Позиція судді Радишевської руйнує логіку рішення більшості колегії суддів – якщо санкції є автономним обмежувальним заходом, а не альтернативою чи похідним від будь-якого виду юридичної відповідальності, то підставою для накладення санкцій не може бути сама лише недоведена версія слідства. Інакше санкції перетворюються зі спеціалізованого правового механізму на інструмент позасудової розправи.
Цікаво, що суддя Смокович у своїй окремій думці висловився навіть дещо радикальніше. Ключовим недоліком оскаржуваного указу президента є простий факт – Держфінмоніторинг не має повноважень оцінювати діяльність особи на політичних посадах на предмет загроз національній безпеці. 
У випадку ж з указом президента Зеленського, Держфінмоніторинг “без законних на те підстав” поінформував Мінекономіки (яке тоді очолювала Юлія Свириденко) про обставини, які досліджуються у відкритих кримінальних провадженнях, а міністерство цей лист “репостнуло” на Кабмін і далі в РНБО без власної оцінки чи аналізу правомірності таких кроків. 
Висновок, який відстоює суддя Смокович у окремій думці – якщо ініціатор санкцій не наводить законної підстави для пропозиції про їхнє застосування, усі подальші дії та рішення, аж до указу президента, не мають легітимної основи – і цього достатньо для скасування санкцій, навіть без аналізу аргументів, на підставі яких ці санкції накладали.
Варто окремо відзначити елегантність доводів судді Смоковича. Якщо до адресата санкцій застосовується функціональний критерій (має значення не те, чи входить адресат санкцій до перелік можливих зі статті 1 Закону, а лише загрози чи дії з його боку) то і щодо ініціаторів санкцій слід застосовувати той самий підхід – не формальна належність до переліку зі статті 5 Закону “Про санкції”, а здатність у межах власної компетенції реально виявити загрозу, для нейтралізації яких запроваджуються санкції. 
Іншими словами, уряд формально мав право вносити пропозиції щодо санкцій, але був неспроможний оцінити ті пропозиції, які вносив, що робить усю конструкцію неправомірною.
Попри різницю у фокусі, обидві окремі думки сходяться у тому, що доказів правомірності застосування санкцій проти Порошенка немає і взагалі не може бути у тій схемі, яка лежить в основі запровадження санкцій – через лист Держфінмоніторингу на Мінекономіки, уряд, РНБО і президента – адже вже на першому кроці маємо вихід за межі повноважень.
Відтак розкол у колегії суддів Касаційного адміністративного суду Верховного Суду проліг по лінії, яка може визначити майбутню роль цієї інституції. По лінії “політичної доцільності” проти принциповості професіоналів.
Або переможе поточна більшість і Верховний Суд перетвориться на “апарат життєзабезпечення” для недолуго оформлених та сумнівних рішень та дій органів державної влади, який візьме на себе функцію пояснювати, чому відверто незаконне рішення має залишатися в силі.
Або ж переважить позиція меншості і Верховний Суд робитиме те, що й має – на засадах верховенства права, забезпечуватиме кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України.
Насамкінець варто ще раз повернутись до окремої думки судді Смоковича, який цитує частину 2 статті 26 Закону “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення” (тобто закону про Держфінмоніторинг). 
У згаданій нормі зазначено: “використання спеціально уповноваженого органу (Держфінмоніторингу – ред.) в партійних, групових чи особистих інтересах не допускається”. Жодного прямого висновку з цієї норми суддя Смокович не наводить, але хіба ж потрібно ще щось казати?.. 
Побачимо, яку сторону обере Велика Палата Верховного Суду, де переглядатимуть рішення Касаційного адміністративного суду.
Запис Розкол у Верховному Суді – як санкції проти Порошенка створили унікальне протистояння між суддями спершу з'явиться на Букви.

За майже тиждень гасла масових протестів проти немотивованої відставки популярного міністра оборони поступово трансформувались у вимоги відставки непопулярного головнокомандувача ЗСУ та вимоги повернути звільненого міністра. І доки президент шукає вихід з ситуації, яку він сам створив, керуючись помилковими псевдополітичними розрахунками, варто наперед розуміти, що вихід цей теж буде не дуже законним.
Джерело: ГО “Центр дослідження законодавства України”
Спойлер: навіть якщо суспільству вдасться зробити з президентом те, що президент впродовж 7 років намагався зробити з суспільством – працювати Михайлу Федорову в таких умовах буде майже неможливо. Хоча б тому, що він стане новим центром політичного тяжіння у вертикалі, де такий центр за визначенням може бути лише один, навіть якщо його прізвище не Зеленський. У сфері національної безпеки і оборони вирішальне слово завжди за президентом, такий розподіл влади встановлює українська Конституція і закони “Про національну безпеку України” та “Про Збройні Сили України”. І це нормально.
Проте, й з другою вимогою активної частини суспільства – відставкою головкома Сирського, не все так просто. І знову ж таки – внаслідок того, що Володимир Зеленський вирішив перетрусити уряд.
Звільнити головнокомандувача президент може в будь-який момент і без будь-яких попередніх умов – це право надає йому стаття 16 закону “Про національну безпеку України”. Але залишитись без головнокомандувача – не найкраща ідея в розпал війни (навіть попри те, що фахівці дискутують щодо реальної ролі головнокомандувача ЗСУ в Україні та його необхідності). І як ми уже бачили на прикладі Залужного – президент може без пояснень і причин звільнити навіть ультрапопулярного головкома, не те що того, який у частини суспільства та військових асоціюється з появою в “штурмових військах” ЗСУ явищ, раніше притаманних виключно російським найманцям на кшталт “вагнерівців” чи “Шторм-Z”.
А ось з призначенням є нюанс. Той самий закон “Про національну безпеку України” передбачає, що Головнокомандувач Збройних Сил України призначається на посаду за поданням міністра оборони України. Якого, як ми пам’ятаємо, у нас немає, є лише виконуючий обов’язки міністра.
Це не те щоб катастрофічна проблема, радше предмет для дискусій між юристами відповідного профілю. Але, це не єдина проблема і це теж пов’язано зі специфікою кадрової політики президента, яка полягає в тому, щоб періодично тасувати людей на посадах, замість залучати фахівців туди, де вони потрібні у відповідний момент.
Згідно зі статтею 15 того ж таки закону “Про національну безпеку України”, міністр оборони, його перший заступник та заступники призначаються на посади з числа цивільних осіб. Проблема в тому, що чинний в.о. міністра оборони – генерал-майор Євгеній Хмара є, власне, генерал-майором, а не цивільним. У розпорядженні Кабміну, яким призначали Євгенія Леонідовича на посаду заступника міністра (з якої він формально і став в.о. міністра), про це сором’язливо промовчали, але факту це не змінює. І тут у нас виникає цікава (але краще б ми обійшлись без цих “цікавинок” хоча б у сфері оборони) колізія.
Або в.о. міністра має ті самі права та повноваження, що й міністр оборони – і тоді він може подавати президенту кандидатуру нового головкома – але при цьому мусить бути цивільним – і тоді генерал-майор Хмара НЕ може бути заступником і в.о. міністра оборони.
Або ж в.о. міністра може не відповідати всім критеріям, які закон “Про національну безпеку” висуває до “повноцінного” міністра оборони – але й повних повноважень в такому разі “в.о.” теж не має набувати. Власне – а які в нього можуть бути повноваження? Це, на відміну від повноважень, наприклад, голови ВР в ролі в.о. президента – не визначено. Закон “Про центральні органи виконавчої влади” передбачає наділення заступника міністра частиною або всіма повноваженнями міністра лише самим міністром – на час його тимчасової відсутності, а не у випадку звільнення міністра.
Безумовно, від того, що формально кандидатуру нового головкома президенту запропонує людина, яка за статусом не може обіймати посаду міністра оборони (чи в.о.) – новий головком не “перетвориться на гарбуз” опівночі, як в казці. Але така ситуація залишає можливість визнати кожну його дію, наказ чи розпорядження – незаконними, бо призначений на посаду він був поза законною процедурою.
А оскільки головнокомандувачу ЗСУ під час війни доводиться приймати рішення і наказувати доволі часто, і з доволі неоднозначними результатами (як мінімум тому, що дії ворога теж є фактором, який впливає на наслідки того чи іншого наказу), то така ситуація створює величезні загрози для стабільності у сфері оборони та закладає абсолютно непотрібні ризики.
Що потрібно, щоб цього уникнути?
Власне, все дуже просто – потрібен міністр оборони. Такий, що відповідає вимогам до цієї посади, і внесе подання про призначення головнокомандувача ЗСУ президенту. Для цього президент має внести відповідну подання на розгляд Верховної Ради, а нардепи (які можуть повернутися з перерви і раніше 18 серпня) – проголосувати за призначення нового (чи старого) міністра. Ну або проти, але фантастичні сценарії залишимо на інший випадок.
Тоді новий головком набуде повноважень у законний спосіб і кризу, яка почалась в результаті спірного рішення президента змінити міністра оборони (а щоб це пройшло “непомітно” – то й весь уряд), буде розв’язано і сектор оборони повернеться до того, чим і має займатись під час війни за збереження української держави, замість політичних інтриг рівня театру юного глядача.
Все в руках президента.
Запис Криза, яку створив президент або як підкласти новому головнокомандувачу свиню ще до призначення спершу з'явиться на Букви.

У 2025 році, найсмертоноснішому для цивільних, три найбільші благодійні фонди України зібрали рекордні 105,9 мільярда гривень. Це більше, ніж за 2022–2024 роки разом. За даними ООН, гуманітарну допомогу в Україні доставляли понад 450 організацій, охопивши п’ять мільйонів людей за рік. А громадські фонди мають ліцензії на закупівлю летальної зброї, що є функцією, яку держави монополізували століттями. Ці рекордні зростання забезпечили міжнародні урядові гранти. А це означає, що іноземні держави тепер скеровують мільярди напряму через український громадянський фонд, оминаючи міждержавні канали. Вищої форми інституційної довіри до громадянського суспільства важко уявити.Це не просто “волонтерство”. Поряд із технологічною інновацію, про яку зазвичай згадують, Україна виростила ще одну, соціальну. Її важко виміряти таким чином, як вимірюють ефективність дронів, наприклад, але це не зменшує її ефективності чи попиту на неї. Взагалі, соціальні інновації в Україні народжуються з особливої здатності українських громадян самоорганізовуватися в ініціативні групи та стійкі форми під тривалим зовнішнім тиском. Вони виникли у просторі, залишеному слабкими інституціями, і стали цікавими світові саме тоді, коли соціальна тканина європейських демократій сама опинилася під атакою.Що саме інноваційне?По-перше, швидкість довіри між незнайомцями. Наприклад, “банка” чи “конверт” у банку. Мільйони гривень передаються людям, яких той, хто донатить, ніколи не бачив. У більшості суспільств довіра або особиста, або інституційна. Україна збудувала мережеву репутаційну довіру, яка працює дуже швидко. Це нове.По-друге, розподілена легітимність. Суспільство взяло на себе функції держави, а держава це поступилася. Це спрацювало без конституційної кризи. Так виходить далеко не у всіх суспільствах.По-третє, модульність. Осередки, тобто групи людей, які вміють збиратися у великі структури під завдання і розпадатися назад, без лідера і статуту. Це формат організацій майбутнього.По-четверте, це те, що волонтерки в моєму дослідженні називали “мережею правди”. Волонтери, які перебувають на фронтовій, забезпечують допомогу військовим, мимоволі стають верифікаторами реальності. Вони мають кращий імунітет до пропаганди. А боротьба з сучасною пропагандою дуже потребує інновацій, бо методи дезінформації еволюціонують. “Мережа правди” має багато потенціалу.По-п’яте, у нас з’явився нетиповий актор безпеки. Це громадяни, самоорганізовані у групи, які не є ні частиною політичної еліти, ні просто сумою окремих волонтерів. Цей феномен зафіксувала дослідниця LSЕ Богдана Курило.Вона доводить, що діяльність українських громадян це демократизація безпеки. Відбувається перехід від закритої сфери, якою керують лідери держав і військові, до сфери участі, де організовані громадяни спільно вирішують, що захищати і як. При цьому безпека для українського громадянського суспільства тримається на трьох вимірах одразу: військовій спроможності опиратися, свободі від авторитарного контролю і збереженні культурної ідентичності. Чому це визнання важливе?Бо воно збагачує розуміння суспільної стійкості в науці. Десятиліттями дослідження стійкості рухалося між двома полюсами. Інституційна школа вважала, що безпеку виробляють державні системи: бюрократія, право, координація. У відповідь школа “вернакулярної безпеки”, яку можна назвати ще “народною чи низовою безпекою” [lіnk 9], запропонувала дивитися знизу, через повсякденні стратегії виживання звичайних людей.Але в цієї школи був слабкий бік. Майже всі її дослідження трималися на окремих людях: як конкретна людина відчуває страх, шукає захисту, виживає. І тоді якщо безпека це завжди приватне відчуття кожного, то як із мільйонів таких відчуттів постає щось спільне? І якщо безпека настільки персоналізується, чи не розпадається суспільство на окремих людей, кожен з яких рятує лише себе? Бракувало саме прикладів, де погляд знизу був би не сумою одинаків, а спільною дією. І український випадок дає відповідь, якої школі бракувало років двадцять. Він показує, що погляд знизу може бути колективним. А особистий страх не обов’язково замикає людину на собі. В Україні він дуже часто стає початком спільної дії, бо безпека знизу тут не роздроблює суспільство, а його організовує. І це не одиноке спостереження. Антон Олейник, соціолог, один із ключових дослідників українського волонтерства, ще у 2018-му описав українське волонтерство як “захисний пояс і вартового проти корумпованої влади”. Він відстежив і описав як громадянський і волонтерський рух, добровольчі батальйони з’явилися в нас ще у 2014-му, що Україна пройшла цей досвід самоорганізації ще на початку війни на Донбасі, і саме цей досвід дав нам змогу швидко зібратися у 2022-му, тоді як міжнародні структури відреагували із помітним запізненням.Оксана Панькова показала, як цей рух подорослішав через цифрові й мережеві інструменти: від розрізнених ініціатив до зрілих мереж, горизонтальних, а не ієрархічних. А Резнікова і Корнієвський розклали стійкість українського суспільства воєнного часу на складники, щоб її можна було вивчати системно. Оптики різні, а явище одне. Це суспільство, яке здатне швидко координуватися, не чекаючи команди згори.Європа це помітила. Чому саме зараз, чому її власному шаблону потрібні корекції, і до чого тут Україна, розповім у наступній колонці.

Після повномасштабного вторгнення тисячі українок вимушені були рятувати своїх дітей, виїжджаючи за кордон. Одна з них Олександра Нікітіна, яка не лише евакуювала трьох дітей, але й вступила до Лондонської школи економіки, дослідила унікальність українського волонтерства та заснувала проєкт “Втомлена”. В інтерв’ю “Буквам” вона розповідає про шлях від Криму до створення фундаменту для майбутніх змін у країні.

Запис Не лише дрони. Друга українська інновація, яку щойно визнає наука спершу з'явиться на Букви.

Після 24 лютого 2022 року в Україні відбулися зміни. Раптом побільшало борців за рівні права жінок і чоловіків. Тобто за те, щоб зобов’язати жінок нарівні з чоловіками бути в окопах.В Україні раптом стало престижно бути жінкою. Мабуть, уперше чоловіки відчули обмеження своїх прав. Деякі навіть назвали це дискримінацією.Побільшало чоловіків, які стали на підбори, вдягли перуки, сукні й спідниці. Не для того, щоб пройти маршем Хрещатиком, солідаризуючись із ЛГБТК спільнотою, а щоб перетнути кордон. “Коли треба рятувати життя, то можна і побути бабою”, – описав ситуацію один із них.Як же так сталося?Правила життя під час війни прописані в українських законах ще з 1991 року.Зокрема мобілізація, яка почала повноцінно діяти після 24 лютого 2022 року. Вже не вдавалося стримувати війну в межах АТО, правовий режим якої не потребував запровадження воєнного стану.Саме так більшість дізналася, що закон “Про військовий обов’язок і військову службу” надає жінці право бути в окопі за вибором, а не за примусом. Або не бути в Україні й рятуватися від війни за кордоном.Дійсно, хто ж ті закони читає.Періодично публічно мені ставлять запитання: коли закінчиться війна, на яке я відповідаю: “Не скоро”. Пояснюючи, що війна – це наш спосіб життя вже 12 років. Незнання чи неусвідомлення українцями того, що Росія вперше напала на Україну навесні 2014-го, а не в лютому 2022-го, не змінює реальності. І тут починається: “Нафарбована кукла, чому ти не в окопі?!” – пишуть під моїми відео.“Хорошо тебе говорить, ты можешь уехать, пока тут война до последнего украинца”. Саме українця, а не українки. Так ніби гинуть лише чоловіки. З фемінітивами в нас і досі важко.Як же так вийшло? Хто ж написав ті закони, які обмежують права чоловіків під час війни?З часу відновлення української державності у 1991 році працювало 9 скликань Верховної Ради України. Ось такий гендерний баланс. Тобто дисбаланс:

Перше скликання (1992-1993) – загалом 475, жінок 12, чоловіків 463.Друге скликання (1994-1997) – загалом 436, жінок 18, чоловіків 418.Третє скликання (1998-2001) – загалом 477, жінок 38, чоловіків 439.Четверте скликання (2002-2005) – загалом 509, жінок 28, чоловіків 481.П’яте скликання (2006-2007) – загалом 483, жінок 42, чоловіків 441.Шосте скликання (2008-2012) – загалом 541, жінок 42, чоловіків 499.Сьоме скликання (2013-2014) – загалом 478, жінок 46, чоловіків 432.Восьме скликання (2015-2019) – загалом 468, жінок 56, чоловіків 412.Дев’яте скликання (2020 – сьогодні) – загалом 440, жінок 92, чоловіків 338.

Тож ті закони написали й проголосували за них у тотальній більшості чоловіки. Попередньо зробивши копіпаст законів СРСР “Про загальний військовий обов’язок” 1939 і 1967 років. Загальний військовий обов’язок стосувався лише чоловіків з 18 років. Жінок із медичною, ветеринарною чи технічною підготовкою брали на облік і могли призивати у воєнний час для допоміжної та спеціальної служби (у редакції 1939 року).Після 1991 року всі чоловіки, громадяни України віком від 18 до 60 років, є військовозобов’язаними. На військовий облік беруться і жінки, але лише певних професій. Жінки можуть піти на війну лише добровільно.Такі от “нерівноправні закони” створені й проголосовані чоловіками, які всі 35 років домінували у Верховній Раді й не зробили нічого, щоб ці закони змінити. І от тепер чоловіки, звісно, не всі, дорікають жінкам за те, що самі надали нам “більше прав” під час війни.Борці за рівноправ’я ігнорують велику кількість жінок, які мобілізувалися добровільно, а не за повісткою чи боячись ТЦК.Точно як скопійований радянський закон, також діяв радянський соціальний конструкт, де жінка без чоловіка би не вижила. Бо чоловік – годувальник та захисник Вітчизни, з чим його й треба вітати кожного року 23 лютого. Жінок називали “слабый пол”.“Молчи женщина, твой день 8 марта” та жарти про тещу культивувалися роками. Зокрема КВНом – альма-матір’ю теперішнього українського президента. А згодом і його власним “95-м Кварталом”. За іронією долі саме за президентства Зеленського більшість чоловіків усвідомили, що патріархальні правила це не жарт, а й відповідальність. “Місце баби на кухні, а я захисник. От коли прийде час, то і захищати буду”. І от коли прийшов час “захисту Вітчизни”, згадали про рівність. І винними роблять жінок. Які, вочевидь, зараз мають виходити на протести проти такої дискримінації (і такий коментар я чула). Автор коментаря вийти не може, бо ТЦК. Але ж я не обирала народитися жінкою. Як і всі інші жінки.Нагадаю, що реальну можливість бути політикинями ми отримали відносно недавно, бо наше місце було на кухні. Прибиральницею, кухаркою, вчителькою нам дозволялось, а науковицею, директоркою, депутаткою – “понавигадували фемінитивів”.Так от. Ми живемо за правилами, створеними чоловіками. Для чоловіків та жінок. І це є наслідком електоральних та соціальних рішень українського народу. Я пишу це не з окопу завдяки героям і героїням, які ціною власного життя та здоров’я дають мені право обирати – бути чи не бути в окопі. Героям та героїням, які дають мені право жити на рідній землі у рідній країні.Запис Чому я пишу не з окопу спершу з'явиться на Букви.

На брифінгу після вручення підозри колишньому керівнику Офісу президента Андрію Єрмаку, директор НАБУ Семен Кривонос заявив, що Володимир Зеленський не фігурує і не фігурував у межах цієї справи. Ці слова викликали певний скепсис на тлі раніше оприлюднених “плівок”, в яких учасники корупційної схеми згадували якогось “Вову” і його представника – першого заступника Управління держохорони і керівника служби безпеки президента Максима Донця.
Джерело: ГО “Центр дослідження законодавства України”
Як би ми не ставились до цієї інформації та загалом розслідування НАБУ, нічого іншого директор НАБУ сказати не міг і не зможе ще дуже довгий час. Згідно зі статтею 216 Кримінального процесуального кодексу України, підслідність НАБУ поширюється лише на Президента України, повноваження якого уже припинені.
Іншими словами, незалежно від того, яку інформацію мають слідчі, вони не можуть розпочати кримінальне провадження стосовно чинного президента України. Як і, наприклад, ДБР (щодо справ, не пов’язаних з корупцією), оскільки кожен Президент України має повний кримінальний імунітет на час своєї каденції.
Це закріплено у статті 105 Конституції України, яка встановлює, що Президент України користується правом недоторканності на час виконання повноважень. Конституційний Суд України у рішенні № 1-17/2003 від 10.12.2003 уточнив, що проти Президента України під час виконання ним повноважень не може бути порушена кримінальна справа.
Конституційний імунітет Президента України є абсолютним – він стосується не лише тих неправомірних діянь, які мають суспільно-політичну значущість (корупційні, злочини проти нацбезпеки тощо), а взагалі будь-яких кримінальних правопорушень. Навіть якщо президент України, перефразовуючи Дональда Трампа, застрелить когось на Хрещатику – доки він на посаді, почати кримінальне провадження проти нього немає законних підстав.
Добре це, чи ні – питання далеко за межами конкретного корупційного скандалу та політичного моменту, адже аргументи є на користь обох варіантів. До чого варто прагнути, так це до створення такої держави, де такі запобіжники не будуть потрібні, оскільки не існуватиме ризиків зловживань з боку правоохоронних органів та суду.
В будь-якому випадку, для Володимира Зеленського кінець президентської кар’єри навіть не на горизонті. У нього все ще зберігається високий рівень довіри – на сьомому році каденції вищий, ніж у того ж Трампа всього(!) через рік після виборів, і захмарний, як для більшості європейських лідерів. Навіть якщо цей рівень знизиться після нових подробиць у справі “Мідас”, то точно не настільки, щоб постало питання про його відставку.
Крім того,  час виконання повноважень Президента України  Володимиром Зеленським цілком і повністю залежить від того, як довго триватиме війна, а це рішення цілком і повністю залежить не від НАБУ чи Зеленського, а від того, що в голові у Путіна.
Зрештою, не можна виключати головного фактора. Навіть якщо станеться якесь диво, зійдуться зорі, випадуть потрібні карти (Таро) і закінчаться бойові дії, а в Україні відбудуться вибори – то немає жодних гарантій, що Володимира Зеленського не переоберуть. Так, у нього є два рейтингові конкуренти, у яких немає того “хвоста”, який з’явився у Зеленського завдяки його власним друзям та колишнім партнерам по “Кварталу”. Але ні Залужний, ні Буданов не оголосили про намір балотуватись, балотуватись саме в президенти, і невідомо чи оголосять. А в таких умовах Зеленський цілком може переобратися і зберегти конституційний імунітет.
Звісно, для цього йому знадобиться чітко дистанціюватися від умовної групи “Міндіча-Єрмака” та найбільшого в сучасній історії України корупційного скандалу. А для того, щоб вибори в Україні взагалі стали можливими – спрямувати всі сили на захист від російської агресії та відновлення нормальної роботи інституцій – без ворожок і призначень за гороскопом.
Запис Зеленський не фігурує у справі Міндіча-Єрмака: чи може розслідування НАБУ дійти до президента спершу з'явиться на Букви.

Істерія навколо параду в Москві, яку самі ж росіяни і накрутили, оголивши всі вразливі обʼєкти заради посилення системи ППО навколо Красної площі, погрожуючи ударами по Києву (наче це щось нове) і черговим застосуванням «Орєшніка», завершилась тим, що росіянам довелось просити президента США поторгуватись з українцями, щоб ті дозволили провести парад на честь найбільшого російського свята.
Росіяни знають, що їм довелось просити дозволу. Що ні дзвінок Трампу, ні односторонньо оголошене перемир’я, ні погрози європейським дипломатам не спрацювали. Росію примусили до поступок – поки що в дрібному питанні параду, але хто знає, що буде завтра.
Вперше з часу зірваного бліцкригу та наступу на Київ, потопленої «Москви», з часу звільнення Харківщини і Херсона, операції «Павутина», Україна здобула переконливу перемогу над основою російської національної ідеї – уявленням про власне “вєлічіє”. 
Усвідомлення цього “їстиме” їх сильніше, ніж втоплений флагман Чорноморського флоту, спалені літаки стратегічної авіації чи підпалені дроном штани Путіна на параді.
Росія сама загнала себе в пастку цього страху і невпевненості. Адже успіх атаки на парад у Москві був зовсім не гарантованим. Дуже й дуже ймовірно, що така кількість ППО, яку натягнули в Москву з усієї Росії, змогла б відбитись від хвилі українських дронів. Яких поки що не настільки багато, щоб гарантовано перевантажити російські спроможності. 
Власне, не був гарантований і результат цього удару, навіть успішного. Адже кадри палаючої Красної площі і поранених псевдоветеранів (для росіян це “псевдо-” не має значення, їм важливіші зовнішні атрибути) могли стати як ударом по моралі, так і приводом для мобілізації сил і ресурсів заради захисту національного міфу. 
Натомість же, Путін “моргнув першим” і вперше за сотні років власної історії, російський правитель знову мусив просити в хана метафоричний “ярлик” (дозвіл) на демонстрацію свого статусу. Поки що цей хан сидить у Вашингтоні, але хто знає, що буде далі. 
Всього рік тому достатньо було одного допису Трампа в Тruth Sосіаl, щоб Україна погодилась на російські вимоги. Тепер же доводиться не лише телефонувати Трампу з проханням якось повпливати на українців, а й чекати доки представники Трампа поторгуються з українською делегацією і виконати те, до чого домовились без Росії – заплатити звільненням 1000 полонених і втертися після дошкульного указу президента України про дозвіл на парад – з чітко окресленими межами цього дозволу. Жалюгідний коментар Пєскова про те, що “за знущання над великою перемогою воздасться” є зайвим тому доказом.

Це саме те, чого росіяни прагнули для себе, буквально марили тим, що зможуть домовитись з Трампом без участі України та ЄС, а опісля поставлять нас і наших союзників перед фактом. Натомість вийшло так, що навіть шалені ціни на нафту внаслідок іранської авантюри не рятують російський бюджет від катастрофічного зростання боргу, а найважливіший ритуал російського державного міфу тепер залежить від того, в якому настрої прокинеться український Генеральний штаб і чи сподобаються українцям запропоновані подарунки. 
З реакції російських “воєнкорів” можна зрозуміти, що історія з дозволом на парад стане ще однією насіниною, яка на ґрунті їхнього шовіністичного страху, своїм корінням розриватиме фундамент російської державної ідеї.

Це, звісно, не відбудеться ні швидко, ні само собою. Жоден саркастичний указ Володимира Зеленського не компенсує ані його власних прорахунків перед і на початку повномасштабної війни, ані шкоду від колосальних масштабів корупції та ручного управління державою з боку його найближчих друзів та бізнес-партнерів. 
Зарано списувати з рахунків і саму Росію, яка зараз, як той щур зі спогадів Путіна, загнана в кут і не має іншого виходу, як кинутись у самовбивчу атаку, щоб отримати шанс на порятунок. 
Але попри все, ми отримали з цієї історії максимум можливого – не лише повернення додому 1000 наших людей, а й очевидне свідчення того, що Росію можна зламати, якщо робити це достатньо наполегливо і послідовно.
Запис День побєди…України спершу з'явиться на Букви.

Нове опитування від КМІС показало несподівані результати: коли респондентів поставили перед жорстким вибором, 54% українців назвали більшою загрозою саме корупцію у владі, тоді як воєнну агресію Росії обрали лише 39% (ще 7% не визначилися). З цим фатальним для виживання держави результатом можна привітати хіба російську пропаганду. Для нас же це – трагедія, незалежно від політичних вподобань. Бо ці цифри свідчать не про те, що “народ прозрів”, а про системну кризу довіри та повернення в маси смертельно небезпечної риторики про те, що “ворог не в Кремлі”. І чим далі – тим стає гірше.
Варто зауважити, що ми маємо справу з класичним прикладом когнітивного фреймінгу. Коли людей запитували спонтанно (без пропонованих варіантів), більшість прогнозовано назвала війну (65%), а вже потім корупцію (29%). Чому ж при нагадуванні про корупцію цифри дзеркально міняються?
Людська психіка вирізняється неабиякою пластичністю. Звикнути можна до всього – от і війна стала для українців екзистенційним фоновим шумом. Натомість корупція сприймається як “стеля можливостей”. Українці не вважають її окремим від війни явищем. Вони бачать у ній головну причину, чому війна йде так важко: “Ми не перемагаємо швидше, бо розікрали гроші”, “У нас немає дронів, бо корупція”, “Доки на вулицях виловлюють чоловіків, міндічі пилять мільярди”.
І тут підходи КМІС в опитуваннях грають проти нас: зіставлення війни та корупції в одному питанні – це методологічна пастка. Війна – це зовнішня загроза життю, а корупція – внутрішня хвороба. Створюючи таку хибну дихотомію, соціологи змушують респондента не обирати реальну загрозу, а “карати” владу своєю відповіддю. Це емоційний протест: “Я знаю, що йде війна, але ви своєю несправедливістю робите її нестерпною”.
Чи може існувати у країні під час війни демократія в її ідеальному вигляді? Ні. Чи є війна поживним середовищем для корупції? Безумовно. Проте, коли санкції стають інструментом боротьби з опонентами, а реальних вироків для “друзів” немає, виникає відчуття поділу на касти. І це все на собі відчуває середньостатистичний українець, купівельна спроможність якого критично упала, а тривожна невідомість майбутнього вже не осяюється, як раніше, гучними обіцянками політиків.
Принцип “не на часі” вже не діє. Інформаційний вакуум накопичує роздратування, а не прихильність. Я б назвала це “ефектом телемарафону”: мертвонароджений проєкт, створений для контролю, змусив людей піти у ТіkТоk, де кліпи з фейками та теоріями змов стали раковою пухлиною нашої інформаційної гігієни. На “свого” злитися безпечніше та легше, ніж на ракету, і корупція на фоні шаленого зростання цін стає емоційно сильнішою за зовнішню загрозу, бо це – “мародерство на крові”.
Цікаво, що на фоні цієї недовіри до системи рейтинг президента залишається стабільно високим: рівень довіри до Володимира Зеленського становить 58%, і є сталим незалежно від скандалів, які оточують його команду. Тут працює модель “Царя та бояр”: президент успішно дистанціюється від негативу. Погані новини про ТЦК, податки чи скандали озвучують речники або голова Офісу, тоді як Зеленський з’являється з нагородженнями та міжнародними візитами. Для багатьох він – символ держави та опору, і розчарування в ньому означало б визнання того, що “все пропало”. Психіка просто захищається від такого стресу, розділяючи емоційного лідера та “несправний державний апарат”.
Те, що ми спостерігаємо зараз, – це фактично “друге коло” моделі 2018-2019 років. Тоді пропаганда проти Петра Порошенка теж будувалася на тезі: “Війну не закінчують, бо вона вигідна владі”. Попередження про великий напад Путіна висміювали як “залякування”, а “торгівля на крові” стала страшнішою за російські танки.
Результат того розслаблення ми побачили у лютому 2022-го. Сьогодні команда Зеленського потрапила у пастку власного методу: суспільство використовує проти них ті самі лекала. Це і є самоздійснюване пророцтво. Коли результати таких опитувань стають публічними, вони переконують тих, хто сумнівається, що внутрішній ворог небезпечніший. Це дає людям внутрішній дозвіл не йти в армію чи не допомагати волонтерам: “нащо вмирати за корупціонерів?”.
За цими цифрами стоять реальні людські долі. Коли моя бабуся з пенсією 4500 грн побачила новини про чергові “плівки міндіча”, вона розплакалася від безсилля. Для неї це не статистика, а пряма крадіжка її ліків та хліба.
То чия ж це провина? Окрім Росії, відповідальність несе влада, яка не створила прозорих правил гри, та правоохоронна система, що демонструє процес без результату.
Вихід тут не в мовчанні – воно сприймається як згода щодо зловживань. Але й не в істериці, яка є подарунком для Кремля.
Ми маємо навчитися битися з ворогом ззовні та чистити дім зсередини одночасно. Критикувати конкретного злодія, не знищуючи при цьому довіру до інституції ЗСУ чи держави загалом. Бо ракети не обирають ціль за рівнем доброчесності, але корупція робить нас беззахисними перед ними.
Запис Риторика «ворог не в Кремлі» повертається: пастка соціології та криза довіри спершу з'явиться на Букви.

Джерело: Центр дослідження законодавства України.
Кабінет Міністрів нарешті зробив те, про що говорили роками, — вніс до Верховної Ради законопроєкт №15112, який фактично скасовує пільговий режим ввезення товарів з інтернет-магазинів за кордоном. За планом, з 1 січня 2027 року кожна посилка від кросівок з Shеіn за 12 євро і навушників з АlіЕхрrеss за 120 — обкладатиметься ПДВ у розмірі 20% від її вартості. Все заради додаткових 10 мільярдів гривень до державного бюджету і виконання вимог МВФ (спойлер: МВФ нічого такого не вимагає).
Що пропонує законопроєкт
Двома словами – скасування пільги на оподаткування ПДВ товарів, вартістю до 150 євро, придбаних за кордоном, і нову логіку стягнення ПДВ для всіх таких товарів. Наразі, якщо ви купуєте за кордоном, щось за 200 євро, то ПДВ сплачується за 50 євро (різниці між ціною та пільгою, а не повної вартості) і робить це поштовий оператор, який доставляє вашу покупку (виставляючи вам рахунок на свої послуги та суму сплачених ним податків).
Уряд же пропонує, щоб ПДВ стягувалось з повної вартості товару, а стягував його безпосередньо магазин, де ви зробили покупку, або визначений ним посередник (теоретично – дочірня компанія, що нереально для невеликих продавців, для яких створення дочірньої структури на такому маленькому ринку як український, є занадто затратним).
Єдина пільга, яка залишається – подарунки вартістю до 45 євро між двома фізичними особами, для особистого вжитку. Крім ціни є обмеження і щодо обсягу – не більше 50 мл парфумів, не більше 500 г кави чи 100 г чаю (чи 200 г або 40 г екстракту або есенції відповідно).
Що з ним не так
Оскільки історія про гроші, то почати слід саме з цього – навіть якщо вдасться зібрати ті 10 мільярдів гривень, які уряд Юлії Свириденко очікує отримати від запровадження податку на посилки – це стане ще одним прикладом фінансової політики у стилі “слабоумство і відвага” того самого уряду, який тільки на “1000 Зеленського” витратив вдвічі більшу суму – 18 мільярдів гривень. Але ж були ще роздачі – “єБачок” на 5 мільярдів, “1500 гривень пенсіонерам” на 20 мільярдів, “1000 годин контенту аkа Тисячовесна” на 4 мільярди, Єдиний марафон на 2 мільярди… Сумарно це 49 мільярдів гривень, які витратили навіть не на зарплати військовим, що було б прийнятно і з логічної, і з етичної точки зору, а на підтримання неіснуючого рейтингу влади, і які тепер хочуть зібрати з ПДВ для ФОПів, оподаткування посилок та інших ініціатив уряду.
Ну і якщо вже говорити про недоотримані доходи бюджету, то значно ефективнішим рішенням було б припинення схем сірого імпорту на митниці, де, обсяг втрат держбюджету зріс від 10-50 мільярдів гривень у 2016 році до 120-185 мільярдів у 2025.При цьому вимога щодо реформи митниці є не лише постійною та невідкладною з боку західних партнерів України та міжнародних фінансових донорів, а й цілком підтримується українцями. На відміну від оподаткування тих же посилок – ця ідея не подобається 82% українців.
Третім фінансовим аргументом прихильників оподаткування міжнародних посилок є втрачена вигода українського ритейлу. Вкрай рідко хтось з політиків наважується озвучити цей аргумент вголос, тому що навіть непряма підтримка великих торгівельних мереж коштом платників податків – це вже занадто, навіть для українського політикуму останніх років. Тим паче, що цей аргумент теж спростовується цифрами: за даними дослідження Rаtіng Grоuр, проведеного у лютому 2026 року, лише 29% дорослих українців отримували міжнародні поштові посилки протягом року. Більшість таких замовлень (68%)  коштували до 50 євро, ще 19% – від 50 до 100 євро.
При цьому новацією законопроєкту №15112 є адміністрування ПДВ на посилки через маркетплейс або ж “підприємства електронного інтерфейсу” чи призначеного ними посередника (а не поштового оператора, як раніше). Це вимагає побудови абсолютно нового механізму, який ще треба розробити, перевірити та налагодити. Тут же й починається перша проблема: якщо платформа є нерезидентом (як великі АlіЕхрrеss, Shеіn, Теmu, Аmаzоn, так і локальні магазини), держава фактично розраховує на їхню добровільну реєстрацію та сумлінну звітність.
Теоретично, механізм примусу має бути передбачений в Митному кодексі, але цих змін в урядовому законопроєкті немає. Тож не виключено, що дієвого механізму не буде взагалі (як і грошей), або він буде таким, що маркетплейсам буде простіше не працювати з Україною, ніж виконувати фантазії митників і податківців. Тому бюджетний ефект залежатиме передусім від того, скільки великих платформ погодяться на те, що пропонує уряд Свириденко.
Рахуючи гроші від нових податків, уряду варто було оцінити і вплив нововведень на поведінку споживачів. Згідно зі згаданим раніше опитуванням Rаtіng Grоuр, якщо вартість закордонних посилок зросте на 20%, лише 5% споживачів продовжать їх замовляти як раніше. Натомість у 21% споживачів це викличе додаткові труднощі, 46% зменшать кількість покупок, а 18% повністю відмовляться від міжнародних замовлень. Відтак – ні бюджет не отримає більше грошей, ні українці не зможуть дозволити собі частину покупок.
Гармонізація з законодавством ЄС
Законопроєкт декларує приведення національного законодавства України у відповідність з регуляторними актами Європейського Союзу – і це правильно. В ЄС скасовано пільговий поріг для дрібних посилок і запроваджено систему ІОSS (Іmроrt Оnе-Stор Shор) – спрощену реєстрацію для нерезидентних платформ.
Проблемою є те, що в ЄС існує велетенський внутрішній ринок, доступний громадянам усіх країн-членів, і усі в Німеччині можуть користуватись тим, що в Іспанії вино, чи у Польщі фрукти дешевші, бо виробляти їх там простіше. І коли іспанський винороб купує німецьке авто для свого виробництва – він залишається в межах внутрішнього ринку, так само як і при покупці іспанського авто. В таких умовах є сенс захищати внутрішній ринок податками і митами, тому що це допомагає зберегти гроші у власній економіці, не перекладаючи на споживачів додаткових витрат.
Коли ж українець купує товар з Європи, Китаю чи США, він не отримує жодних переваг єдиного ринку, однак мусить платити за правилами, розробленими для інших умов. При середньому доході у 20 000 гривень на місяць АlіЕхрrеss або Shеіn часто є єдиним доступним способом придбати широкий асортимент товарів за доступну ціну. В цьому випадку не йдеться про підтримку національного виробника (власне, про його захист уряд і не думає, основними вигодонабувачами є ритейлери), а про купівлю того, що можеш собі дозволити, або відмову від купівлі взагалі.
Відтермінування цих змін до моменту, коли Україна матиме реальний доступ до єдиного ринку ЄС, дало б державі час на підготовку адміністративної інфраструктури, а споживачам і виробникам – можливість адаптуватися і отримати не рівноцінну, але прийнятну заміну. Зараз же реформа ризикує дати лише мінуси від правил ЄС без жодного з тих плюсів, заради яких вони й створені.
Ризики
Перший і найбільш очевидний – неефективне адміністрування. Законопроєкт припускає, що великі іноземні маркетплейси зареєструються як платники ПДВ в Україні або призначать посередників і регулярно звітуватимуть перед українською ДПС.
Але ніщо не зобов’язує їх це робити на практиці – принаймні законопроєкт №15112 такого механізму не пропонує, відсилаючи до поки що неіснуючих норм Митного кодексу. Відтак, якщо маркетплейси проігнорують ці зміни, бюджет не отримає нічого, а в гіршому разі – митниця просто зупинить рух посилок через кордон.
Другий ризик – часові обмеження. Закон набирає чинності 1 січня 2027 року. Це означає, що вся конструкція – реєстрація маркетплейсів і магазинів, посередників, митні процедури за новими правилами (яких поки немає) – має бути побудована менше ніж за рік. Шанси на це…примарні.
Третій ризик – вплив на волонтерів та військових. Законопроєкт звільняє від ПДВ лише ввезення товарів через маркетплейси (ст. 197.29), але це звільнення стосується суто митного оподаткування при перетині кордону. Сам ПДВ з дистанційного продажу платформа все одно нарахує. Законопроєкт не передбачає механізму повернення цього ПДВ, відтак волонтерські замовлення та дрібні покупки для майстерень бойових підрозділів подорожчають на ті ж 20%. На тлі згаданого на початку (не)підвищення зарплат військовим, бо треба було роздати гроші всім підряд, така схема виглядає чи то повним божевіллям, чи то винятковим цинізмом.
Четвертий – конструкція, яку пропонує законопроєкт, містить таку кількість лазівок для корупції, що фактично з них і складається. Відсутні механізми контролю, відсутнє чітке розуміння наслідків порушення нових вимог, відсутній перехідний період, який дозволив би учасникам ринку адаптуватись. Замість розв’язання проблеми там, де вона існує – реформи митниці – влада намагається вигадати колесо.
Що в підсумку
Уніфікація українського та європейського законодавства – правильна ідея. Підтримка українського виробника на противагу китайським фабрикам – реальна потреба. Однак у форматі, який пропонує урядовий законопроєкт № 15112, ці правильні ідеї мають повний набір поганих способів реалізації, внаслідок чого як держава може лишитись без грошей, так і українські споживачі – без потрібних товарів.
Фіскальна ефективність законопроєкту під великим питанням, навіть якщо не розглядати її з точки зору адміністративної (не)готовності.
Рішення про те, чи набуде чинності цей законопроєкт саме зараз і саме в такому вигляді, залежатиме від народних депутатів. Хотілося б, щоб ухвалюючи його, вони тримали перед очима не тільки цифру “надходження до бюджету”, а й людей, які замовляли зарядні пристрої під час блекаутів, волонтерів, що купували спорядження і деталі до дронів, та й зрештою власних виборців, яким потрібно вписати витрати на одяг в українську зарплату при європейських цінах.
Запис Податки на посилки: як держава хоче заробити на інтернет-покупках і чи вдасться спершу з'явиться на Букви.

Недавня заява Володимира Зеленського про те, що народні депутати мають працювати або в парламенті, або на фронті, зафіксувала очевидне – орієнтована на президента і його рейтинг конструкція владної команди остаточно розвалилась і вже замало окрику з Банкової, щоб нардепи почали голосувати за все, що в зал кине уряд чи ОП. Традиційно для себе, Зеленський вирішив погрожувати, а не розбиратись у проблемі, Проте, з погрозами є один неприємний нюанс – вони працюють лише тоді, коли адресат вірить у можливість їхнього здійснення. А це не той випадок.
Джерело: ГО “Центр дослідження законодавства України”
Погрози президента є нереалістичними одразу з двох причин. Перша – суто формальна. Закон України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію” прямо передбачає, що народні депутати України мобілізації не підлягають. Зайве казати, що змінити це можуть…лише самі нардепи.
Вже цієї обставини вистачило б для будь-якого притомного політика, щоб утриматись від погроз, яких він виконати не може. Втім, у Володимира Зеленського може бути інша логіка – доки він зберігає вплив на генерального прокурора, СБУ і ДБР, в ОП можуть розраховувати на те, що вдасться примусити депутатів голосувати шляхом тиску з боку силових органів.
Щоправда, в ситуації, коли депутати вже вирішили якщо не конфліктувати, то продемонструвати президенту свою позицію, вони можуть значно обмежити цей вплив – що матиме для президента катастрофічні наслідки. Адже закон “Про прокуратуру” дозволяє нардепам припинити повноваження генерального прокурора шляхом висловлення йому недовіри. А нового президент зможе призначити лише за згодою Верховної Ради і навіть якщо така з’явиться, то новий генпрокурор точно розумітиме новий розклад сил. Схожа ситуація і з головою ДБР. Очільника СБУ звільнити Верховна Рада не може, але може тримати у вічному статусі в.о., оскільки Конституція надає відповідні повноваження парламенту, і може відібрати у президента право призначати навіть в.о., привівши профільний закон у відповідність до Конституції.
Щодо абзацу вище можна заперечити – всі законодавчі зміни потребуватимуть підпису президента, який і без конфліктів може роками не підписувати закони, навіть якщо держбюджет втрачає на цьому мільярди. Але це не зовсім так. Стаття 94 Конституції України прямо передбачає, що у президента є всього 15 днів на підпис або вето закону, а по завершенню цього строку ухвалений Верховною Радою закон вважається схваленим і має бути підписаний та оприлюднений. Щоправда, ця стаття не уточнює КИМ має бути закон підписаний у цьому випадку, але з аналогією з подоланням президентського вето, такий підпис може поставити і голова ВР – принаймні, доки іншого не скаже Конституційний Суд.
Однак, навіть якщо рішення КСУ буде на користь президента, це все одно займе багато часу і всі ці тижні й місяці демонструватиме слабкість президента і втрату контролю над парламентом. Власне – будь-який варіант розвитку подій, крім знаходження компромісу з народними депутатами, демонструватиме, що президент є “кульгавою качкою”, адже без Верховної Ради президент навіть у воєнний час має дуже обмежені важелі впливу. Це могло бути неочевидним, доки нардепи готові були робити що завгодно, якщо це наказали з Офісу президента, але саме дії президента призвели до зміни парадигми цих взаємин.
Є ще третій варіант – орієнтовані на Офіс президента медіа і телеграм-канали почнуть агресивну кампанію критики парламенту. Щоправда – рейтинг схвалення поточного скликання Верховної Ради і без того на дні, а Конституція надійно захищає його повноваження аж до обрання наступного скликання – у якому президент вже точно не матиме монобільшості, а може й більшості як такої. Вже не кажучи про те, що у можливість проведення виборів зараз вірять лише божевільні.
Відтак, атакуючи Верховну Раду, президент ступає на дуже хиткий місток – між збереженням свого впливу ще на деякий час і ризиком його повної втрати та демонстрації свого безсилля – що поховає будь-які його шанси на переобрання. Та й у зовнішній політиці така демонстрація (особливо в умовах затяжної війни) не посилить позиції президента.
Одержимість рейтингами схвалення (навіть тоді, коли вони не мають жодного значення) штовхає президента доручати уряду влаштовувати все нові і нові роздачі грошей платників податків – Національний кешбек, “1000 Зеленського”, 3000 км Укрзалізницею… Дійшло навіть для кешбеку власникам авто на пальне – точно не найбільш соціально незахищеній категорії українців. При цьому, гроші на все це мають виділяти нардепи, збираючи на себе негатив від збільшення податків чи урізання соціальних витрат.
Бажання президента мали би фільтрувати уряд і прем’єр-міністр – якби були суб’єктними і могли відстояти необхідність узгодження ідей президента з можливостями державного бюджету, в якому не вистачає грошей навіть на поточні воєнні видатки, не кажучи вже про збільшення зарплат військовим.
Але оскільки суб’єктність Юлії Свириденко та більшості її міністрів дорівнює суб’єктності ліфта на Банковій,сподіватись на виконання урядом ролі балансира між двома центрами влади не варто. Саме ця неспроможність і лежить в основі “італійського страйку” нардепів – доки уряд не знайде у собі сил або гальмувати фантасмагоричні ідеї президента з “хлібом і видовищами”, або подати у відставку – цей конфлікт не вирішиться. В кращому разі ОП вдасться знайти якийсь “пластир” і конфлікт затихне на якийсь час, щоб вибухнути з новою силою.
Наприкінці 7 року повноважень Володимир Зеленський опинився у ситуації, яка йому надзвичайно не подобається, але яка є всього лиш нормальною. Тому що у демократичній, парламентсько-президентській республіці парламент не може бути департаментом Офісу президента, як це було з монобільшістю “Слуг народу” всі ці роки. В демократичній державі уряд не може викидати мільярди платників податків на підтримання рейтингу президента. Особливо під час війни, на яку немає грошей. В демократичній державі президент і парламент співпрацюють і домовляються між собою.
І Володимиру Зеленському варто б просто прийняти цю нову для нього реальність, знайти компроміс з Верховною Радою і повернутись до конституційної моделі управління державою, скасованої у травні та серпні 2019 року. Адже спроба залишитись у звичній теплій ванній може дорого коштувати – і йому, і парламенту, і державі, і всім українцям.
Запис Президент погрожує нардепам мобілізацією: чому це порожні слова і невдала стратегія спершу з'явиться на Букви.

Джерело: Катерина Рошук для колонки “Еспресо“.
Фраза “Я не ваш опонент, я – ваш вирок” була сказана Володимиром Зеленським на адресу Петра Порошенка під час дебатів на НСК “Олімпійський” 19 квітня 2019 року. Це стало одним із ключових моментів передвиборчої кампанії, де Зеленський здобув перемогу, отримавши підтримку 73,22% виборців. 
Однак він став вироком не Порошенку, а українському народу, який разом з новим президентом вірив у можливий мир з Росією, перепоною для якого вважалася попередня українська влада.
Коли українці, перебуваючи у стані війни, у 2019 році проголосували за найбільш недосвідченого кандидата в президенти, який не мав жодного розуміння, як працює держава, та усвідомлення рівня небезпеки, то РФ зробила висновки, що українці не проти стати частиною Росії. Як мінімум, опору чинити не будуть.
Голосуючи за Зеленського, українці не хотіли капітуляції. Вони хотіли миру. Це і було відправною точкою масштабування війни, де лише питанням часу було, коли та як саме це масштабування відбудеться.
Напередодні роковин повномасштабного вторгнення Росії в Україну видання Тhе Guаrdіаn опублікувало велику статтю про те, як українська влада разом з німецькою та французькою до останнього не вірили, що Путін розпочне повномасштабну війну.
Зеленський вважав, що близько 200 000 російських військових є лише спробою залякати, і максимум, що можливо, – це активізація бойових дій на Донбасі. Частина європейських лідерів була скептичною, вважаючи, що Путін не дурний, щоб розпочати відкриту війну з метою захоплення Києва, бо це призведе до санкцій та краху російської економіки.
Лише британські та американські розвідки на чолі з політичними лідерами вже у листопаді 2021 року були впевнені, що на нас чекає велика війна. Вони доклали всіх можливих зусиль, щоб зупинити Путіна, але Байден усвідомив, що Путін вже прийняв остаточне рішення. Тому наступним кроком стало переконати Зеленського й лідерів ЄС готуватися.
У середині листопада 2021 року міністр оборони Великої Британії Бен Воллес відвідав Київ і повідомив Зеленському, що російське вторгнення є питанням “коли”, а не “якщо”. Зеленський сприйняв інформацію з недовірою.
Президент України боявся економічного краху у випадку паніки серед населення. За тиждень до 24 лютого він заявив: “Ми можемо збільшити армію в два-три рази, але тоді, наприклад, не зможемо будувати дороги. Для нас це проблема”.
На відміну від Зеленського, генерал Валерій Залужний у січні 2022 року вже сприймав загрозу серйозно. Він просив президента ввести правовий режим воєнного стану, який би дозволив підготувати оборону. Президент відмовився. Воєнний стан ввели, коли вже російські ракети летіли над усією Україною, а новозбудованими дорогами їхали російські танки.
Проблемою для українців стали не дороги, про які говорив Зеленський, не бажаючи фінансувати армію, а те, що сотні тисяч людей опинилися заблокованими в окупації, маючи не надто великі шанси на порятунок. Очевидно, що якби влада попередила про війну, то не всі б прийняли рішення про евакуацію, але це був би усвідомлений вибір кожного. Адже паніка з блокуванням транспортних шляхів, якої так боявся секретар РНБО Данілов, таки відбулася, коли мільйони людей тікали на захід країни.
Наприклад, Маріуполь. Укрзалізниця встигла евакуювати з 500-тисячного міста близько 300 000 людей, перш ніж Маріуполь опинився у повному оточенні. Наші захисники очікували вторгнення з Донецького напрямку. Оточення одночасно зі сходу, півночі та заходу, а також блокада з моря застали оборонців Маріуполя зненацька. СБУ, очолювана на той момент другом Зеленського Бакановим, який також не вірив у вторгнення, роботу у Маріуполі провалила. Є думка, що маріупольці отримали по заслугах, адже більшість обрала президентом Зеленського. Багато хто з виборців уже не прокоментує це, оскільки був убитий внаслідок російського бомбардування та похований на клумбі власною дитиною, яка не могла отримати допомогу та віддати шану загиблому. Головне для мене – не те, чи вірив президент у небезпеку, а його рішення взяти на себе відповідальність за країну у війні.
Багато питань до влади відкладені на “після війни”. Щоб наблизити кінець війни, потрібно готуватися до її продовження, попереджуючи про це населення. Це завдання влади.
Історія засудить не за помилки, а за втрачені можливості. Зараз найголовніше – не втратити можливість зберегти державність у той час, як на чолі держави керівництво, чия здатність ефективно протидіяти загрозі викликає сумніви. Як і здатність побороти корупцію. Тим не менш, іншої реальності ми не маємо, якщо прагнемо зберегти життя та державу, поки Росія має сили нас вбивати. Оскільки саме від Росії, яка цю війну розпочала, і залежить її закінчення.
Запис 4 роки великої війни. Як ми (не) готувалися спершу з'явиться на Букви.

Джерело: Віктор ОрбанПрем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан зреагував на статтю у ЗМІ про ймовірність часткового членства України у ЄС у 2027 році. Він назвав це “відкритим оголошенням війни Угорщині”.Відповідна стаття вийшла напередодні у виданні Роlіtісо. Там вказувалось, що Євросоюз працює над безпрецедентним планом, який дасть змогу Україні частково стати членом блоку вже у 2027 році.Зокрема у статті наголошується про те, що Угорщина є противником членства України у ЄС. Відтак блок стежитиме за виборами у квітні. Якщо переможцем виборів буде Орбан, Євросоюз сподівається натиснути на нього з допомогою президента США Дональда Трампа.Якщо ж це не спрацює – Угорщину можуть позбавити права голосу відповідно до статті 7 договору ЄС, яку застосовують коли країна ризикує порушити основні цінності Євросоюзу. Це вважається найсерйознішою політичною санкцією, яку може накласти ЄС.У відповідь Орбан заявив, що “офіційне видання брюссельської еліти” опублікувало план Брюсселя та Києва, який він назвав п’ятипунктним планом Зеленського. У межах цього плану, додав Орбан, сторони вирішили прийняти Україну в ЄС наступного року.“Цей новий план є відкритим оголошенням війни Угорщині. Вони ігнорують рішення угорського народу та повні рішучості скинути угорський уряд будь-якими засобами. Вони хочуть, щоб до влади прийшла партія Тиса, тому що тоді не буде вето, спротиву та можливості залишатись обабіч конфлікту”.Відтак, наголосив Орбан, на квітневих виборах угорці повинні зупинити їх, проголосувавши за його партію “Фідас”, яку він назвав “єдиним гарантом угорського суверенітету”.

Прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан заявив, що вважає Україну ворогом своєї країни.

Запис Орбан після статті про членство України у ЄС заявив про «оголошення війни» Угорщині спершу з'явиться на Букви.

Іспанська хорта, гальго — одна з найдавніших іспанських порід хортів, виведена для полювання по-зрячому. Порода, що століттями була відданим супутником іспанської аристократії, сьогодні переживає не найкращі свої часи.
1 лютого, а також упродовж усього місяця, люди в різних країнах світу виходять на протести, аби стати голосом мовчазних гальго. Цей рух роками обʼєднує не лише любителів хортів, а і всіх небайдужих людей. 
За оцінками зоозахисних організацій, тисячі, а подекуди й десятки тисяч молодих собак щороку стають непотрібними мисливцям-гальгольєро. Частину з них власники привозять до притулків самостійно, інколи навіть із паспортами. Декого волонтери підбирають на вулицях. Деякі зустрічають свою смерть в оливкових гаях Іберійського півострова.
Таке ставлення до собак у ЄС у 2026 році здається нонсенсом, але поки залишається реальністю. Попри зміни в законодавстві у 2023, мисливські собаки в Іспанії й досі мають суттєво менший рівень правового захисту, ніж домашні. З нього виходить, що смерть домашнього пуделя несе за собою до 3-х років увʼязнення, згідно кримінального кодексу Іспанії, а вбиство мисливського гальго — нічого. Це створює велику шпарину для безвідповідальності власників і недобросовісних мисливців. У 2023 році у Іспанії стався випадок, коли за смерть гальго від голоду чоловіку присудили 18-місяців позбавлення волі. Але це стало можливим лише через відсутність у нього мисливської ліцензії. 
Чи так було завжди? Зовсім ні. У середньовічних іспанських фуеро, зокрема у Fuеrо dе Zоrіtа dе lоs Саnеs, існувала відповідальність за крадіжку або вбивство мисливських собак. Гальго завжди були супутниками монархів багатьох країн, їх дарували для встановлення дипломатичних контактів. Це справжня королівська собака, що і відчувається у її погляді та характері. 
Перелом у ставленні до гальго почався наприкінці ХІХ століття й різко загострився у ХХ — під час громадянської війни в Іспанії та десятиліть диктатури Франко. Хорти перестали бути аристократичними улюбленцями й дедалі більше сприймалися як інструмент для виживання. Собака викликав менше сентиментів, бо мав суто практичне призначення, щось на кшталт рушниці або вудочки.
Апогеєм цієї цинічної меркантильності можна назвати період з 1980-х до 2000-х років. Із початку ХХІ століття починають формуватися спеціалізовані притулки для гальго, проблема стає більш видимою, а в собак з’являється голос — зокрема й на міжнародному рівні. Першою такою організацією, яка займалася виключно цим питанням прийнято вважати Grеyhоunds іn Nооd, що почала свою діяльність у 1996 році. Називати проблему гальго “модною” для “прогресивної молоді” у корені невірно, бо активізм існує вже три десятиліття і лише стабільно набирає оберти. 
Мережею шириться думка, що ці дані застарілі, що гальго вже 10–15 років ніхто не вішає, а мисливці власники руками масово доставляють собак до притулків. Частково це правда: більше власників справді самостійно здають собак, деяких навіть з паспортами. Але проблема не зникла. У притулках щороку опиняється багато скалічених тварин, з вирваними наживу чіпами та відрізаними вухами з клеймом, щоб унеможливити ідентифікацію та зберегти репутацію, лишиться у таборі “хороших”. Більшість гальго, яких я знаю, мають на тілі значні шрами й виглядають старшими за свій вік.
6 років назад у виданні Тhе Guаrdіаn вийшла красномовна стаття “Gаlgоs: hоw rеsсuе grеyhоunds bесаmе fаshіоnаblе іn Ваrсеlоnа”. (Гальго: як грейхаунди з притулку стали модними у Барселоні). У ній йдеться про досвід різних людей у адопції іспанського хорта. Всі сходяться в одному — це неймовірно лагідна та віддана порода собак, що часто знаходиться у полоні людської жорстокості. 
У тому ж 2018 році вийшов документальний фільм “Yо Gаlgо”, де були почуті обидва боки: і мисливці, і волонтери. 
httрs://yоutu.bе/0КF_НХХgb5Е?sі=Ар6wаіХqYUрmОоjt 
В Україні практики адопції гальго майже немає серед відсутність фондів-посередників та попиту на таких собак, однак українці по всьому світу активно долучаються до підтримки та порятунку собак цієї породи. Я поговорила з Дарією — українкою, яка живе в Нідерландах, — про її досвід адопції двох собак з Іспанії.
“Ми маємо двох гальго з Іспанії, кобеля Джошуа (або Джошика), йому буде 6 років в травні, і суку Марселін (або Марсі), якій буде 4 роки в квітні. 
Більшість іспанських притулків для гальго не віддає собак напряму людям, а співпрацює з благодійними організаціями в різних країнах Європи. Так Джошика ми забирали з притулку Sсооby, але спілкування було виключно з голландською організацією GІNN (Gаlgо іn Nооd Nеdеrlаnd — А.К.) , які вже є координаційною ланкою між притулком і майбутніми власниками. 

(Джошик і Марсі у притулку(4 та 2 роки))
Спочатку ми планували бути тільки фостерами. Іспанські собаки дуже часто живуть на фермах в сараях, і дуже погано пристосовані до життя в місті, тому притулки і благодійні організації намагаються якомога скоріше помістити їх в будинок до людей, щоб почати адаптацію, а вже паралельно з цим шукають власників.
Собаки часто не вміють ходити по сходах, не знають шум пральної машини, чи кавоварки, лякаються ліфту. Тому ми думали що ми будемо таким перевалочним пунктом де ми навчимо його що люди це не страшно, що жити в місті може бути цікаво і приємно, і далі вже йому будуть шукати постійну родину. 
Десь через 2 хвилини після того як ми його отримали, я зрозуміла що цей пес нікуди далі не їде. Просто це наш пес, і все. Він в перший день ліг зі мною на диван і поклав на мене голову, і що вже я могла зробити. 
Із важкого для нього в адаптації були машини і велика кількість людей – якщо ми йшли з ним на дуже шумній і активній вулиці, то він трясся як листочок, не вивозив це взагалі. І досі, через 2 роки, коли дуже багато людей довкола, йому некомфортно і він лякається. Це дуже ніжний пес, більше всього на світі він любить щоб його цілували — от прям в ніс і морду, підставляє, обожнює тактильний контакт.
(Джошик і Марсі вдома (6 та 4 роки))
Через рік з ним ми поняли що хочемо ще собаку, я мріяла про чорну собаку і ми побачили новий “завоз” в аккаунті Gаlgо dеl Sоl — це один із самих відомих притулків. Ми одразу написали, що хочемо забрати саме її. І притулок дав нам контакти координатора для нашого регіону. Марсі ми забирали через бельгійський фонд Аll4Dоgs, разом із нею вони привезли в Бельгію ще 15 собак — вони поїхали в Нідерланди, Францію, хтось лишився в Бельгії. 
Вона зовсім інша по характеру, нічого не боїться, включаючи феєрверки, людей, великих псів, хоче з усіма дружити і бавитись. Але коли тільки приїхала до нас, то вона не розуміла мʼякі поверхні – не могла на дивані стояти, тряслась вся, навіть плед на підлозі їй був не зовсім комфортний. Тобто я підозрюю що собака не супер звикла жити в комфорті. 
Обидва приїхали дуже худі, з дуже сухою шкірою — це взагалі їхня часта проблема, але з обох просто сипалась лупа, це пройшло через пару місяців нормального харчування і пару хороших прийомів ванни з заспокійливим кондиціонером”. 
Про цю проблему варто говорити голосно. Саме тому щороку 1 лютого в різних містах Європи відбувається так званий гальго-марш. У ньому беруть участь не лише гальго з притулків, що вже знайшли сім’ю, а й собаки всіх порід разом зі своїми власниками — як знак солідарності. Поки існують переповнені притулки, поки собак пачками викидають на вулиці, ми маємо про це говорити.

У тексті використано інформацію зі звіту для реєстрації в Атласі нематеріальної спадщини Андалузії «Полювання на зайця з хортами в Андалузії», підготовленого за участі FІUS, дані зоозахисних організацій, а також особисті спостереження авторки.
Фотографії проекту Мартіна Асборна “Whеrе Нuntіng Dоgs Rеst” (Де відпочивають мисливські собаки).
Запис Коли королі мовчать… спершу з'явиться на Букви.

Адвокат і заслужений юрист України Володимир Богатир у колонці для “Української правди” аналізує ключові інституційні та правові виклики, з якими Україна підходить до теми майбутніх виборів в умовах війни та повоєнного транзиту влади. За його словами, у публічному дискурсі відбувається помітний зсув: від ідеї безстрокового відтермінування виборів – до пошуку балансу між оновленням демократичного мандату та безпековими обмеженнями воєнного стану. При цьому саме якість виборчого процесу, наголошує автор, визначатиме як внутрішню легітимність нової влади, так і її сприйняття на міжнародній арені.Богатир звертає увагу на дві події, які безпосередньо впливають на підготовку до виборів. Перша з них – відновлення з 1 січня 2026 року роботи автоматизованої системи “Державний реєстр виборців” відповідно до постанови Центральної виборчої комісії від 23 грудня 2025 року №73. Це рішення, за оцінкою юриста, відкриває можливість перейти до активної верифікації даних і розпочати масштабний аудит електорального ресурсу в умовах частково зруйнованої виборчої інфраструктури.За офіційними даними Реєстру, станом на кінець 2025 року в Україні нараховується 34,19 млн виборців. Водночас автор підкреслює, що за зовнішньою стабільністю цифр приховується серйозна криза обліку: мільйони громадян фактично перебувають за кордоном або на тимчасово окупованих територіях, але де-юре залишаються прив’язаними до зруйнованих населених пунктів чи дільниць у зоні бойових дій. Офіційний статус “вибуття” мають лише близько 1,4 млн осіб, що, за словами Богатиря, різко контрастує з даними ООН і оцінками омбудсмена, який говорить про 11 млн українців за кордоном та 4,6 млн внутрішньо переміщених осіб. “Відновлення роботи Реєстру – це лише спроба первинного аудиту, який, імовірно, продемонструє ще більший розрив між обліковими даними та реальністю”, – зазначає він.Другою ключовою подією автор називає створення Робочої групи з підготовки законодавчих пропозицій щодо проведення виборів і референдумів в особливий або повоєнний період відповідно до розпорядження голови Верховної Ради від 22 грудня 2025 року №1993. Водночас Богатир критично оцінює формат її створення, звертаючи увагу, що рішення ухвалене розпорядженням спікера, а не постановою парламенту, що, на його думку, знижує інституційний статус напрацьованих документів і виводить процес з-під повноцінного парламентського контролю. Він також вказує на концентрацію керівних позицій у групі за представниками партії “Слуга народу”, що забезпечує владі контроль над порядком денним.Окремо автор акцентує на структурному дисбалансі складу Робочої групи, зокрема через участь представників силових органів, судової та виконавчої влади. На його переконання, це створює ризик порушення принципу поділу влади й ситуацію, коли “арбітри та контролери фактично пишуть правила, які згодом самі ж і тлумачитимуть”. Богатир нагадує позицію Консультативної ради європейських суддів, яка застерігає суддів від участі у політичних робочих групах, що можуть поставити під сумнів їхню безсторонність.Юрист також вбачає ознаки домінування політичної доцільності над правовою визначеністю, зокрема у постанові ЦВК від 7 січня 2026 року №1, якою комісія фактично запропонувала власне бачення спеціального виборчого закону. За його оцінкою, документ містить низку суперечливих новел, що можуть призвести до дискримінації, запровадження додаткових адміністративних бар’єрів і звуження пасивного виборчого права, що суперечить міжнародним стандартам рівності виборів.Окрему увагу Богатир приділяє правовій колізії навколо поняття “особливий період”. Він наголошує, що будь-які електоральні процедури під час дії воєнного стану є неконституційними, а спеціальне законодавство не може підміняти конституційну вимогу його припинення. “Легітимність підтримується не фактом голосування, а дотриманням процедур, правовою визначеністю та конституційністю”, – підкреслює автор.За його словами, для опозиції Робоча група є інструментом стримування потенційної узурпації влади, тоді як для чинної влади – способом розподілу відповідальності та зниження тиску з боку міжнародних партнерів. Водночас Україна перебуває між суперечливими очікуваннями: з одного боку – вимогами партнерів щодо оновлення демократичного мандату, з іншого – реальними безпековими й організаційними ризиками проведення виборів під час війни.Підсумовуючи, Володимир Богатир зазначає, що повоєнні вибори стануть найскладнішим і найдорожчим адміністративно-політичним проєктом в історії незалежної України. Простих рішень не існує, а правила виборів мають бути результатом широкого суспільного та політичного консенсусу. В іншому разі, застерігає автор, поспішні вибори можуть стати не актом відновлення демократії, а фактором внутрішньої дестабілізації та ризиком делегітимації влади як всередині країни, так і на міжнародному рівні.

Президент Володимир Зеленський заявив, що Україна готова до проведення виборів навіть під час війни, однак це можливо лише за умови забезпечення безпеки та технічної підтримки з боку партнерів.

Запис Адвокат Володимир Богатир: Анатомія виборчих викликів у стані невизначеності спершу з'явиться на Букви.

Я живу у домі, який збудували мої бабуся з дідусем. Тут мешкало три покоління моєї родини. Тут святкували весілля, народжувалися і помирали — все, як має бути у стінах, які є чимось більшим, ніж просто помешканням. Це дім, справжній дім, до якого повертаєшся, коли у великому світі за вікном не знаходиться сховку, щоб перебути бурі і незгоди. Мій дім далеко не ідеальний. Його спланував архітектор, який вочевидь прогулював лекції з практичності та базового розуміння, як функціонує життя на щодень: у нас більше коридорів та сходів, аніж того, що в плані називається житлова площа — парадний вхід взагалі виходить на північ, кухня крихітна, та й кімнатки не набагато більші, а до підвалу треба заповзати на пузі крізь крихітний отвір у підлозі під сходами — такі дива гнучкості нам уже не під силу, тому підвал відданий в оренду привидам трилітрових банок з квашеними помідорами, які там зберігаються, мабуть, з часів першого президенства Леоніда Кучми. Та я свій дім, не Кучму, все одно люблю.
Мушу зізнатися, що я перед своїм домом дуже завинила. А було це так: ми з мамою сиділи у кімнаті, яка нам служить вітальнею, читальнею, їдальнею і оглядовим пунктом, і читали газету. Так, так, це було давно, коли ще у нас не знищили паперову пресу і новини залишали відбитки на пучках пальців. Так, от, ми читали новини про черговий спалах грипу і заворушення на Близькому Сході і я памʼятаю, як бовкаю дурницю, за яку мені й досі пече соромом:
— Світ змінився, не буде вже більше такої війни, з танками, стріляниною, окопами. Люди переросли варварство.
Мама відірвалася від кросворда, в якому і так повторювалися по колу “найбільші річки Франції”, глянула на мене так, як вміють лише мами, коли діти белькочуть щось вкрай недолуге, і мовила:
— А яка ж буде?
Я розгубилась. Мені бракло слів, що зі мною не часто трапляється, але я швидко оговталася і випалила якусь банальну тираду про гуманність, гарантії світової спільноти, потужну армію НАТО, яка стоїть на сторожі всього світлого і доброго, про вивчені уроки Другої світової — й інші трюїзми, які, як ми з вами вже переконалися, не працюють у світі, де всіх охоплює лиш глибоке занепокоєння та праведне обурення.
Мама кивнула і спитала, чи я, бува, не знаю, яка найвища точка африканського континенту. Я знала, Кіліманджаро.
Ми саме планували ремонт. Ремонт у домі, який ніхто не лагодив з пʼятдесят років і де лежала тимчасова підлога, покладена дідусем нашвидкуруч, аби якнайшвидше вселитися, бо ж зима на носі, — діло не просте, і я щиро не рекомендую повторювати, якщо у вас у нема декількох бригад ремонтників та запасної нервової системи, а краще — двох. Якщо коротко, то легше — і дешевше, якщо на те вже пішло, — звести наново цілий новий будинок, аніж полагодити старий. Я рішуче постановила хоч якось приборкати політ фантазії недолугого архітектора, який спланував непридатний до життя простір, а почати вирішила із знесення печі.
Пічка займала половину і так крихітної кімнатки: от як концертний рояль, тільки пічка — з білого кахлю, без декоративних витребеньок, бо мої баба з дідом були люди прості і на виробах Левинського не зналися, з чавунним блятом (це така поверхня, яка нагрівається, а не те, що вам могло подуматися), на який колись давно моя бабуся ставила ринку з картоплею, щоб та не охолола, поки ми всі повсідаємося за обідній стіл. За моїх часів пічкою ніхто особливо за призначенням вже не користувався, бо якщо увімкнути газ, то потім від рахунку можна зомліти, а дрів посеред міста надбати не було ні сил, ні змоги. Тож кухня, як ми називали пічку, простоювала. І займала цінне місце, яке я вже у своєму уявному переплануванні кімнати виділила під диван і журнальний столик.
Мама намагалася врозумити мене, та запал, чи то пак безголовість, юності збороти досвідом ще нікому не вдавалося, тож незабаром до нас прийшли майстри з велетенськими кувалдами розбивати кухню. Кухню будував пан Місько, найліпший пічник Львова, а може й всіх околиць, тож вона трималася міцно, видно, цементу на фундамент не пошкодували й не поцупили. Кухню розбирали два дні — пилюка стояла стовпом, у підлозі зяяла діра і, здається, така сама розверзлася у серці мами, яка нипала тінню по хаті і примовляла, що тепер ми точно позамерзаємо, коли відключать газ, що тепер ні ми, ні сусіди навіть дітям каші не будемо мати на чому загріти, як “відріжуть світло”, що ми ще тисячу разів пошкодуємо, що розбили серце старій хаті, і що баба Марійка в труні перевертається, на кажучи вже про пана Міська, який ту кухню закладав.
— Дурниці! — Відмахувалася я, — девʼяності позаду, ніхто нам не відключить газу й електрики!
І таки так: я тисячу разів пошкодувала, що поруйнувала кухню, на якій у девʼяності всі наші сусіди приходили до нас готувати вечері, коли увесь район потерпав від відключень. Ми тоді не знали слова “блекаут”: це був час, коли нам, дітям, було дуже весело, бо ламалася рутина і діялося щось надзвичайне — читання при свічці, закрапані воском зошити і натовп сусідів, які враз з просто знайомих оберталися на чи не найкращих друзів, бо ніщо так не зближує, як спільно пережиті труднощі. Дорослим ці часи вимушеної романтики та спільного приготування вечері на нашій кухні видавалися не такими захоплюючими. Бабуся бідкалася, що вже нема чим палити — остання вʼязка старого паркету пішла в хід ще вчора, тато просто заціплював зуби від безсилля, яке діймає не згірше холоду і темряви, а мама, моя запальна і незламна мама, терпляче шикувала сусідів у чергу, щоб приготувати їжу встигли усі. Тривало це все недовго, якихось пару днів, а коли скінчилося й тепло та світло повернулися у наші домівки, то батьки зітхнули з полегшенням, а ми, діти, нишком, сподівалися, що колись знову можна буде пекти варенички на розжареному бляті кухні.
Ну що ж, дочекалися. Тепер можна було б, але через мою необачність і наївну віру у непохитність цивілізаційних здобутків, — зась. Тепер в моєму домі замість кухні та пʼєца — котел і батареї, й пронизливо холодно, коли нема світла.
Випробування холодом і темрявою — перевірені методи знелюднення, безвідмовні, так би мовити. Сила волі — читай, упертість — рятує перші дні, але потім наше тілесне бере своє: вже не так цікавить потенційне захоплення Ґренландії, а як і де б зігрітися. Я дивлюся сторіз, де люди діляться лайфхаками, як утеплити ліжко пінопластом, картоном та карематами. Як завісити вікна та двері килимами, бо так не піддуватиме із щілин. Як нагріти ліжко пляшками з гарячою водою. І це не на арктичній станції Вернадського, чи у вівчарських хатках у Карпатах, це у Києві та Дніпрі, містах з мільйонним населенням, у висотних будинках, які промерзають наскрізь у небувалі двадцять градусів морозу. Мої іноземні друзі чудуються нашій вигадливості, не розуміючи, що це не гра, не забавка, а боротьба за виживання на виду у всього світу. А ще я дивлюся сторіз наших сусідів, які не приховано зловтішаються, що, зрештою, вже й не дивує, а дивує інше — вони пишаються, що вдаються до методів “блокадилєнінграда”, історіями про яку тішили свою кровожерливу уяву цілі покоління. Так і кажуть, що, мовляв, “нарешті вдалися до дієвих методів, які тоді спрацювали й зараз не підведуть”, що й у них на Камачатці люди потерпають від небачених заметілей (як вчасно в усіх медіа повигулькували світлини заметених до третього поверху будинків, аякже, цілком випадково, ніби природа не жаліє нікого, от лиш льодовиковий період у Києві цілком рукотворний, заподіяний нашими цинічними сусідами). Тим часом жителі великих міст збираються у дворах будинків і влаштовують локальне протистояння холоду і пітьмі, достоту, як ми це робили біля нашої “кухні” вдома: гамірно, спільно, з непереборною вірою у те, що незабаром пітьма розсіється. Звісно, над усіма цими позірними веселощами нависає тінь нелюдської втоми, розпачливі пошуки рішень, як перебути і порятуватися від всепроникного холоду, — і все це під супровід невідступного ні на мить ризику ракетопаду з неба.
Я свій дім підвела, а от він мене ні — у ньому й тепер знаходять прихисток ті, чий власний дім опинився десь там, за червоними лініями, кому потрібно сховатися на якийсь час і відгрітися. В домі залишився лиш один пʼєц — із сірими, трохи надщербленими, кахлями. Запалювати його вмів лиш тато — віхтем все тієї ж газети, яку ми всією родиною прочитали ще минулого тижня. Цей процес захоплював і лякав. Це зовсім не те, що соромʼязливе тепло з батареї. Пʼєц гуде, в ньому живий вогонь, і тепло від нього інакше — теж живе. Малою я притулялася до пʼєца, повернувшись зі школи, де теж було сутужно з опаленням і ми сиділи на уроках в шапках та куртках. Пʼєц віддавав тепло одразу — щедро, нестримно, аж починали пашіти щоки. Кахлі у нас візерунчасті: з будячками. Я завжди дивувалася, чому з будяками — не найвишуканіша квітка, не найпишніша, проста. От тому: перетриває все й крізь все пробʼється. Як ми з вами. Нам не вперше. Ми, як ніхто, уміємо гуртуватися і відчиняти двері своїх домівок, впускати у саме серце, коли насуває загроза, чи то у вигляді ворожої армії, чи то холодний фронт (ох, ця ненавмисна гра слів), бо ми знаємо, що порятуватися можна лиш відкриваючи обійми. Так тепліше. Так міцніше.
Запис Дім, в якому живе тепло спершу з'явиться на Букви.

Писати про вибори під час триденних вимкнень світла і тепла – викликає доволі сюрреалістичні відчуття. Майже як у жарті про те, як хтось відкладав пів року на Fеrrаrі, але зірвався і витратив усе на снікерс. Втім, ідеї, які пропонують народні депутати для перших повоєнних виборів в Україні – є не менш сюрреалістичними.
Джерело: Центр дослідження законодавства України 
Не стало сюрпризом те, що питання участі в голосуванні тих, хто виїхав за межі України упродовж повномасштабної війни стане предметом дискусій. Голова правління Громадянської мережі ОПОРА Ольга Айвазовська розповіла, що дискусії робочої групи щодо напрацювання законодавчих рамок для проведення повоєнних виборів зупинились на питанні участі в них громадян, які перебувають за кордоном. Позиція нардепів і, що найбільш дивовижно, експертів полягає в тому, що виборче право для таких громадян має бути обмежене через:
– втрату зв’язку з Україною;
– відсутність страждань через обстріли і відключення;
– можуть опинитись під впливом російської пропаганди.
Щодо останнього, одразу виникає запитання – а що заважає впливу російської пропаганди в Україні? Сотні анонімних і просто російських каналів у Теlеgrаm, який сама ж українська влада зробила основним каналом комунікації з суспільством і, як наслідок – джерелом новин. Його власник, Павло Дуров, уже неодноразово давав зрозуміти, що налаштований максимально сприяти поширенню російської пропаганди, називаючи це “свободою слова”. Навіть ті канали, які давно вже заборонили в Європі, в Україні лишаються повністю доступними, як, наприклад, Russіа Тоdаy. Чи, можливо, марафон “Єдині новини”, перегляди якого, як і якість інформації, стабільно знижуються?

З приводу страждань, як справедливо зауважує Ольга Айвазовська, вони й в Україні відчуваються не однаково. Та навіть у самому Києві – доки мешканці Лук’янівки невесело жартують, що їм “можна вже видавати УБД” через постійні прильоти, на Троєщині головною проблемою залишаються відключення та перебої з водо- і теплопостачанням. Що вже казати про такі міста як Харків, Суми і Запоріжжя, до яких долітають подекуди навіть FРV (а в Херсоні вони загрожують цивільним постійно), і Чернівці або Ужгород, де влучання навіть без суттєвих наслідків є рідкістю. Про цілковиту аморальність такої “логіки” не варто й згадувати, тому що в будь-якому випадку, мало хто страждає від війни настільки ж, як піхотинець на передовій позиції – а саме ці люди цілком можуть бути штучно усунуті від участі у виборах.

Тому що найголовніше у питанні “достатніх” страждань – пам’ятати, що кілька мільйонів українців виїхали за кордон не з примхи чи завдяки наявності запасу грошей, а через політику і помилки тих самих людей, які зараз збираються обмежити участь біженців у виборах. Політику, яка найкраще характеризується словами: “Ми можемо збільшити армію в два-три рази, але тоді, наприклад, не зможемо будувати дороги. Для нас це проблема”, сказаними 18 лютого 2022 року. Вгадаєте, хто є автором цієї, безумовно історичної, фрази?
А ось з втратою зв’язку з Україною все трохи складніше – але не в тому сенсі, що українці, які виїхали, можуть проголосувати “не за тих” кандидатів. Проблема є суто юридичною і полягає у різниці між активним (право обирати) і пасивним (право бути обраним) виборчим правом).
Статті 70-71 Конституції України передбачають, що право голосу на виборах мають громадяни України, які досягли вісімнадцяти років і не визнані судом недієздатними. А самі вибори відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права. Про місце проживання чи перебування виборця, на момент чи перед виборами, обсяг його страждань чи потужність зв’язку з Україною, не йдеться взагалі.
Відтак, які б популістські заяви не робили нардепи, без змін до Конституції (які потребують тривалої і складної процедури), жодних правових обмежень у праві голосувати на виборах, заснованих на “достатності” страждань чи самому факті виїзду за кордон, бути не може.
Інше питання – організація місць для голосування. Очевидно, що сподіватись на те, що виборчий процес на території таких країн як Росія чи Білорусь відбудеться за стандартами ОБСЄ – може лише людина, чия наївність межує з ментальним розладом. А оскільки одним з ключових завдань повоєнних виборів є визнання їхньої легітимності світовою спільнотою, що невіддільне від дотримання стандартів ОБСЄ, обмеження географії розміщення закордонних виборчих дільниць тими державами, які здатні забезпечити недоторканність виборчого процесу, є очевидним, логічним та законним.
Те саме стосується й окупованих територій України – оскільки такі обмеження вже мали місце під час виборів 2014 та 2019 років. Тоді українська влада не могла забезпечити належного контролю за невтручанням у виборчий процес на окупованих Росією територіях, відтак створила механізм, який дозволяв змінити місце голосування. Звісно, таке обмеження ускладнить участь у виборах для тих громадян, які опинились (добровільно чи примусово) на територіях, де неможливо забезпечити контроль за дотриманням процедури голосування. Однак, за умови попереднього інформування та механізму зміни місця голосування, такі обмеження не вплинуть на легітимність виборів.
При цьому, не слід забувати про мешканців окупованих територій. Формально – всі вони є громадянами України, навіть якщо в якийсь спосіб отримали російський паспорт (з певного моменту це стало примусовим). Багато хто з них виїхав через треті країни, ще більше – залишаються на окупованих територіях. Ба більше – за деякими оцінками, кожен восьмий полонений, який потрапляє в руки ЗСУ – був мобілізований на окупованих територіях.
Виникає логічне запитання – як розмежувати участь цих людей у виборах, відділивши колаборантів від тих, хто потрапив у пастку окупації? Тим паче, що українське законодавство не позбавляє права голосу засуджених, навіть якщо уявити фантастичний варіант, що щодо всіх колаборантів встигнуть винести вироки.
Щодо пасивного виборчого права (права бути обраним), ситуація дещо інша. Конституція і закони України (як і більшості інших країн) обмежують це право рядом цензів – віку, володіння державною мовою, проживання тощо – і такі обмеження є виправданими з огляду на обсяг влади, який отримує переможець голосування. Однак, в нашій ситуації є певна проблема.
Статті 76 і 103 Конституції України передбачають, що президентом чи народним депутатом України може бути обраний лише громадянин України, який проживає в Україні протягом п’яти (десяти) останніх перед днем виборів років. З огляду на те, що декілька мільйонів громадян України виїхали за кордон внаслідок російської агресії проти нашої держави, виникає запитання – як бути з обмеженням пасивного виборчого права для них.
Одна справа, якщо йдеться про військовозобов’язаних та осіб, які виїхали поза встановленим порядком перетину кордону – в такому випадку йдеться про правопорушення та ухилення від виконання обов’язку, який існував в Конституції з моменту її ухвалення в 1996 році. Це не є підставою для обмеження права голосувати, а для обмеження права бути обраним – лише у разі засудження кожного з цих людей. Але принаймні обговорення цієї підстави для обмеження є можливим.
Однак більша частина тих хто виїхав – жінки, які не є військовозобов’язаними (за виключенням деяких професій), ба більше – виїзд жінок та дітей розглядався навіть не як морально виправдана дія, а як щось самоочевидне в умовах тотальної загрози для цивільного населення. Обмеження права бути обраним в таких випадках виглядає дещо надмірним і невиправданим, особливо з огляду на вже згадану відсутність підготовки до війни.
На жаль, сьогодні в депутатів немає жодної притомної пропозиції щодо більшості з цих питань. А ті, що є – радше нагадують передвиборчі лозунги, ніж спроби розв’язати проблему. Хоча б тому, що явка на цих виборах буде критично важливою для їхньої легітимності.
Адже попри зрозумілу емоційну компоненту, слід пам’ятати, що головним завданням будь-яких виборів є створення легітимної системи влади. Не задоволення емоцій виборців, не формування зручної для когось конфігурації влади – а саме гарантування, що право переможців виборів управляти державою та здійснювати свою політику, буде визнане як всередині країни, так і зовні.
Саме тому не може й мови бути про вибори до завершення воєнного стану, з його обмеженнями і державним контролем (чи принаймні наглядом) за медіа, обмеженнями у праві на агітацію і ризиками для учасників голосування внаслідок бойових дій. І з цих же причин рішення обмежити участь у перших повоєнних виборах лише для тих, хто на думку нардепів “достатньо страждав”, стане міною сповільненої дії для них самих.
Запис Вибори не для всіх спершу з'явиться на Букви.

Рік тому обраний президентом США Дональд Трамп обіцяв завершити війну РФ проти України шляхом тиску на Володимира Путіна та Володимира Зеленського. Якщо перший не погодиться — то озброїти Україну. За рік із тиском на Путіна не склалося. Під тиском перебуває Зеленський. Замість надання нам далекобійної зброї для ударів по РФ, у Трампа з’явилося бажання провести президентські вибори в Україні. Так, ніби це чинний президент Володимир Зеленський розпочав війну з РФ і саме від нього залежить її припинення. Тезу про необхідність виборів підтримує Росія, називаючи Зеленського нелегітимним. Так, ніби після зміни президента в Україні українці вирішать капітулювати.
Варто нагадати, що опір РФ з 2022 року чинить саме український народ, а не особисто президент. Якби українці не сказали РФ “ні”, то Зеленському не залишилося б нічого, крім евакуюватися або бути ліквідованим Росією, яка призначила б керувати Україною свого ставленика.
Говорячи про президентські вибори в Україні, усі три президенти мають різну мету.
Трамп хоче Нобелевську премію миру та заробляти гроші з Росією. Для цього потрібно завершити війну на якихось більш-менш пристойних умовах, щоб українська державність збереглася.
Путін також хоче завершити війну, але перемогою Росії, що означає усунення “першопричин конфлікту”, тобто ліквідацію української державності та нації. Вибори під час війни не можуть бути демократичними, тому навряд чи матимуть довіру та будуть визнані легітимними, насамперед українським народом, що може призвести до протестів та внутрішнього конфлікту, в ідеалі – громадянської війни, що наблизить РФ до досягнення “цілей СВО”.
Зеленський, користуючись ситуацією, прагне переобратися. Обіцянки про те, що він іде лише на один строк, залишилися в минулому, як і не досягнутий мир, який колись Зеленський наївно бачив в очах Путіна. Щойно Дональд Трамп сказав магічну фразу “вибори в Україні”, як запрацювала передвиборча машина влади. Почали створювати робочу групу у ВР “щодо швидкого опрацювання питання проведення можливих виборів Президента України під час воєнного стану”, ігноруючи той факт, що вибори під час воєнного стану проводити забороняє закон. Тому потрібно або скасувати воєнний стан, або змінити законодавство.
При цьому проведення президентських виборів уже вписано у 20 пунктів мирного плану, який ще не погодила Росія, яка розпочала війну і від якої й залежить її припинення.
Пункт 18 поточного мирного плану: Україна має провести вибори якомога швидше після підписання угоди. Спершу – президентські: Рада має напрацювати і проголосувати механізм, як їх можна провести до зняття обмежень воєнного стану. Згодом – парламентські та місцеві.
“Україна – не Росія”, як казав класик. Бути при владі вічно поки не вдавалося жодному з президентів. Чим довше триває війна, тим більше падає рівень довіри до влади, особливо на тлі неефективного державного управління та корупції. Відповідно, президенту потрібно підтвердити свою легітимність на виборах, проведення яких під час війни або одразу після скасування воєнного стану є найвигіднішим періодом саме для нього.
Тому одне з побажань Трампа чинна влада намагається використати повною мірою, скориставшись найкращим часом для переобрання, яке точно буде більш імовірним в умовах відсутності політичного процесу  та неможливості для потенційних конкурентів в умовах війни й цензури Єдиного марафону провести повноцінну передвиборчу кампанію.
Конкуренти
Вибори мають бути конкурентними. Тобто мають бути забезпечені правові підстави та умови не лише для голосування, а й для балотування. В умовах турборежиму (під час війни або одразу після) це неможливо. Поглянемо на потенційних конкурентів чинного президента. Петро Порошенко перебуває під санкціями і технічно може балотуватися, але влада точно докладе зусиль, щоб йому завадити. Валерій Залужний та Кирило Буданов перебувають на державній службі і за три місяці можуть просто не встигнути підготувати власну політичну силу, як і презентувати її виборцю – чи то медійним шляхом, чи то через особисті зустрічі по всій країні. Нагадаю, що будь-який з кандидатів має презентувати програму бачення майбутнього країни, яку виборець підтримає або ні. Оскільки це голосування не за яскравих особистостей, а за програму виживання держави.
А ще є питання грошей.
За два тури президентських виборів 2019 року платники податків заплатили 2 млрд грн. Наступні вибори, за прогнозами ЦВК, будуть коштувати мінімум 10,5 млрд грн  (4-5 млрд грн на перший тур, а 6,5-7 млрд.грн у разі проведення другого).
Це дуже великі гроші для бюджету воюючої країни. Якщо вже їх витрачати на вибори, а не на оборону, то ці вибори точно мають бути демократичними та легітимними, а не платою за те, щоб чинний президент ним і залишився.
А що ЦВК?
Саме Центральна виборча комісія України, а не ОП та “слуги народу”, відповідає за проведення виборів та затвердження їхніх результатів.
Так от, очільник ЦВК ще навесні цього року заявив, що на підготовку до виборів після війни потрібно не три місяці, а приблизно пів року. Згідно з чинними нормами закону, протягом місяця після закінчення воєнного стану ЦВК повинна оголосити парламентські вибори, і сам виборчий процес має тривати 60 днів. Щодо виборів президента, то ВР має ухвалити рішення про їх призначення впродовж місяця після скасування воєнного стану. Після чого відбутися вони мають через 90 днів.
Згідно з чинним законодавством, спочатку мають відбутися парламентські вибори, а потім — президентські. Але, судячи із заяв Зеленського, він прагне провести першими президентські, саме для цього ініціює зміни у законодавство, які планує напрацювати робоча група.
Провести першими президентські вибори – це також важливий політтехнологічний крок, оскільки якщо спочатку відбудуться саме вибори до ВР, на яких потенційний блок Зеленського програє потенційній партії Залужного, а саме таку картину зараз прогнозують соціологи, то вже на виборах президента українці навряд чи віддадуть перевагу тому, хто програв парламент. А от якщо навпаки – першими відбуваються вибори президента, які виграє Зеленський, то навіть за умови неперемоги на виборах до ВР він зберігає посаду президента.
ЦВК також наголошує, що потрібні зміни у закон, але абсолютно інші: для зміни формату голосування за кордоном, де кількість виборчих дільниць вже не відповідає кількості українців; для збільшення строків передвиборчої кампанії; для актуалізації кількості та даних населення; елементарно – для інвентаризації виборчої інфраструктури. Тобто зміни до законодавства, про які кажуть в ЦВК, орієнтовані на демократичність та легітимність виборів, щоб відповідати сучасним викликам і стандартам ОБСЄ (прозорість, рівність, свобода слова та участі на всіх етапах виборчого процесу), адже результати ще має визнати цивілізований світ. І звісно ж, важливо забезпечити голосування військових, що є малоймовірним в умовах війни. Натомість зміни, ініційовані президентом та “слугами народу”, спрямовані на те, щоб Зеленський переобрався під час війни.
Для демократичних, а не ручних виборів, Росія має припинити вогонь, щоб була зафіксована територія проведення виборів, як мінімум. Далі – надати достатньо часу кандидатам для проведення передвиборчої кампанії. Чи готова Росія на це зараз? Поки що так не виглядає, судячи з войовничої риторики Володимира Путіна, який не просто не збирається припиняти вогонь навіть на Різдво, але й погрожує війною Європі. Це, звісно, не означає, що Путін матиме сили воювати нескінченно, але у найближчій перспективі не схоже, що він готовий зупинитися.
Голосування онлайн
Буквально кілька днів тому Зеленський підтримав ідею можливого онлайн-голосування. Але з цим є серйозна проблема – і з точки зору Конституції (порушуються пункти про таємницю голосування й вільне волевиявлення), і з точки зору легітимності, адже довіра суспільства до таких виборів буде низькою, а отже, нова влада не матиме легітимності.
У ЦВК також бачать ризики кіберзагроз та втручання з боку РФ, зазначаючи, що електронне голосування значно легше дискредитувати, ніж традиційне паперове. Як зазначає голова ЦВК Олег Діденко:
“Голосування відбувається в неконтрольованому середовищі, ніхто не бачить, де і як голосують. Неможливо забезпечити таємницю волевиявлення, щоб спостерігачі чи хтось міг переконатися, що виборець віддає свій голос вільно, без чийогось впливу. Неможливо, наприклад, коли є спір, взяти і перерахувати голоси”.
Чи хочуть українці виборів під час війни?
Більшість українців (57%) проти проведення виборів під час війни.
Тому вибори, які вписані у план миру, наразі мають на меті лише переобрання президента Зеленського, а не забезпечення демократичного та вільного волевиявлення українського народу, служити якому присягнув президент.
До речі, РФ, до якої дослухається Дональд Трамп, давно наполягає, щоб угоду про мир (тобто капітуляцію) підписав голова Верховної Ради, легітимність якого там під сумнів поки не ставлять. Але Зеленський цю вимогу справедливо відкидає. Тож нічого, крім бажання скористатися можливістю у власних інтересах, не заважає президенту відкинути і вимогу провести президентські вибори під час війни (за аналогією з усіма іншими неприйнятними вимогами), наполягаючи на припиненні бойових дій по лінії розмежування і лише після цього проведенні демократичних та конкурентних виборів.
Запис Вибори під час війни вартістю понад 10 млрд грн заради переобрання Зеленського спершу з'явиться на Букви.

Питання виборів до завершення бойових дій вкотре активізувалось після чергового випаду Трампа на адресу України, як частини тиску задля прийняття мирного плану США. І хоча сам Трамп уже наче й забув, цю ідею активно просуває Володимир Зеленський і схоже на те, що не лише для нейтралізації звинувачень з боку американського колеги. Логіка президента України є доволі очевидною – скористатись обмеженнями воєнного стану та рейтингом інституційної довіри, щоб забезпечити собі наступні 5 років на посаді вже з оновленою легітимністю.
Джерело: ГО “Центр дослідження законодавства України”
Оскільки нормальний виборчий процес і навіть день голосування організувати неможливо через бойові дії та російські удари по цивільних об’єктах, президент оголосив, що реалістичні рішення має напрацювати Верховна Рада. Там навіть створили робочу групу з цього питання і пообіцяли залучити громадськість. Ймовірно, там би ця ідея і померла (за давньою бюрократичною традицією), оскільки проблема навіть не в зміні конкретних норм закону чи доповненні новими, а у самих принципах проведення виборів.
Проте, вже за кілька днів президент публічно заявив, що підтримує проведення виборів онлайн, що в реаліях поточних взаємин між гілками влади фактично означає доручення всім причетним структурам втілити саме цей варіант. Ідея провести вибори в Дії – не нова, і ще на початку 2025 року влада намагалась комунікувати з міжнародними організаціями щодо організації такого процесу. Хоч він і виглядає сучасним та в дечому навіть логічним, проте, за самою природою суперечить конституційним принципам виборчого права.
Згідно зі статтею 71 Конституції України, вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Виборцям гарантується вільне волевиявлення. Давайте розберемось, що все це значить.
Загальне виборче право – не допускається обмеження права обирати для повнолітніх та дієздатних осіб. Єдині допустимі винятки стосуються права бути обраним, оскільки реалізація цього права нерозривно пов’язана з набуттям владних повноважень особою, відтак встановлюються певні цензи (віку, осілості) для підтвердження достатнього рівня зв’язку особи з державою.
Рівне виборче право – кожен голос має однакову вагу, а кожен виборець – однакові можливості здійснити своє право. В контексті пасивного виборчого права (бути обраним) цей принцип означає однаковий доступ до засобів агітації, можливості представляти свою виборчу програму, а також – якомога більш рівний розподіл виборчих округів, якщо йдеться про мажоритарну систему.
Пряме виборче право – виборець голосує за кандидата чи партію напряму, а не через систему виборщиків, як, наприклад, у США. Дискусії щодо цього принципу стосуються переважно таких явищ як імперативний мандат (вихід депутата з партії веде до втрати місця в парламенті) чи закриті/відкриті виборчі списки.
Таємне голосування – цей принцип розглядається навіть не як право, а як обов’язок, що тягне за собою покарання для осіб, які нехтують ним, повідомляючи про обраного ними кандидата – як адміністративне, так і кримінальне (від штрафу за публікацію фото чи відео бюлетеня з відміткою за певного кандидата, до позбавлення волі за за умисне порушення таємниці волевиявлення в інших формах).
Вільне волевиявлення – цей принцип означає неприпустимість спотворення намірів виборців, виражених через голосування. Втілюється він як через пряму заборону тиску на виборців, так і через свободу агітації та можливість скасувати результати виборів при виявленні значного числа порушень.
Тепер давайте спроеціюємо ці принципи на голосування онлайн – чи то в “Дії” чи в будь-якому іншому сервісі.
Загальне виборче право – голосування онлайн вимагає певного обладнання і технічних можливостей – смартфона чи комп’ютера, доступу до інтернету та джерела електроенергії, вміння користуватись додатком, зрештою. В нинішніх умовах далеко не всі мають такі можливості, а якщо це проігнорувати, тоді порушується принцип загальності. Найбільше це стосується військовослужбовців, сотні тисяч яких виконуватимуть бойові завдання в день виборів і можуть не мати часу і можливості для участі в них.
Так само щодо літніх людей і тих, хто живе у місцевостях з погано розвиненою інфраструктурою – навіть формальна наявність у них смартфона з встановленим додатком не гарантує наявності зв’язку та електроенергії, щоб ними скористатись. Тут можна пригадати програму з неформальною назвою “єБабуся”, в межах якої президент планував роздати по смартфону всім (згодом – лише вакцинованим від коронавірусу) пенсіонерам. Це було в січні-лютому 2022 року і повномасштабне вторгнення Росії трохи перемкнуло фантазії Володимира Зеленського на сферу його прямих обов’язків, але щонайменше назву для програми також обирали в Дії.

Рівне виборче право – будь-який кандидат крім Володимира Зеленського має критикувати чинного президента, пропонуючи натомість свої рішення. Але якщо якийсь кандидат почне звинувачувати чинного президента, скажімо, у провалі підготовки до російського вторгнення чи у покриванні корупції, яку очолюють його давні друзі та бізнес-партнери – то такого кандидата має заарештувати СБУ за звинуваченням у державній зраді. Адже такі заяви можна розцінити як спробу підриву обороноздатності чи інформаційної безпеки України, і спробу умисну, що якраз вкладається у диспозицію статті 111 ККУ. Однак, якщо СБУ так вчинить, то це можна розцінити як порушення рівного виборчого права, адже СБУ підпорядкована чинному президенту через право призначати і звільняти її очільника та визначати організаційну структуру.
Таємне голосування – після того, як ви отримали чистий бланк виборчого бюлетеня на підставі вашого паспорта і зайшли в кабінку для голосування – жодна жива душа не зможе дізнатися за кого ви проголосували, якщо тільки ви самі цього не захочете, ризикнувши понести відповідальність;
Однак у випадку з онлайн-голосуванням все працює інакше – система повинна зафіксувати ваш вибір (або його відсутність чи відмову від вибору на будь-якому етапі), щоб можна було перевірити контрольні суми всіх голосів та зіставити їх з кількістю голосів за кожного кандидата і таким чином верифікувати загальний результат та підтвердити, що враховано дійсно ваш голос. Якщо зафіксований факт реєстрації в системі та факт голосування за кандидата, то є й можливість встановити зміст голосування кожного окремого виборця.
Не меншою проблемою є й порушення таємниці голосування з боку виборця. Де гарантія, що командир підрозділу не вимагатиме від підлеглих голосувати під наглядом? Чи директор школи, лікарні, підприємства, органу державної влади? Де гарантія, що голоси просто не скуплять, з умовою голосувати в присутності покупця чи під відеозапис? Окремі кабінки та бюлетені без підпису все це дозволяють, а децентралізоване електронне голосування – ні.
Вільне волевиявлення – проблема значною мірою перегукується з попередньою. Децентралізація голосування дає величезні можливості для примусу виборців чи підкупу. І навіть російських кібератак не потрібно (а вони в будь-якому випадку будуть – просто щоб зруйнувати довіру до держави ще сильніше). Додамо сюди типову для України кризу довіри до більшості держструктур (навіть у президента цей показник постійно знижується), вже згадані обмеження воєнного стану щодо агітації – і отримуємо дуже сумнівні з точки зору легітимності вибори.
Останнє і є ключовою проблемою – якщо порушуються 4 з 5 конституційних принципів виборчого права, і при цьому довіра до результатів буде сумнівною ще до їхнього оголошення, то такі вибори не можна вважати легітимними ні з точки зору законності, ні в ширшому контексті – з точки зору суспільної довіри. Тобто виникає ситуація, прямо протилежна тій, яка очікується від проведення виборів.
Головний результат виборів – не якесь конкретне прізвище чи назва, і навіть не відсоток голосів за це прізвище. Найголовніше – оновлення і укріплення довіри суспільства до влади і держави. Саме на цій довірі базується право влади ухвалювати рішення і примушувати до їхнього виконання. Недарма в багатьох країнах у перші місяці каденції (ті самі “100 днів”) новообрана влада має неформальний імунітет до критики – оновлена довіра суспільства дає змогу втілити виборчу програму там, де це вимагає непопулярних рішень (якщо ця влада є достатньо “дорослою”, звісно).
Навіть якщо припустити, що у Верховній Раді розроблять зміни до Виборчого кодексу щоб провести вибори онлайн, необхідно буде змінити Конституцію так, щоб виключити з неї щонайменше принципи загального і рівного виборчого права і таємницю голосування. Уникнути порушення цих принципів неможливо – можна лише “закрити очі” на це, заклавши міну уповільненої дії в державний механізм. Або ж додати виняток, що допускається відхід від цих принципів у певних умовах (припустимо, що Конституційний Суд якимось дивом погодиться, що такий виняток Конституції не суперечить).
Але тут проблема уже не в кількості голосів та складній процедурі зміни Конституції, а в тому, що вона не може бути змінена під час воєнного стану. А якщо скасовувати воєнний стан, тоді відпадає потреба і в цій монструозній конструкції заради виборів. Проте скасування воєнного стану до закінчення бойових дій (вже не кажучи про те, що профільний закон вимагає значно більше передумов, ніж “просто перестати стріляти”) означатиме скасування багатьох норм і обмежень, які самі по собі здатні перекроїти електоральні карти – наприклад, заборони на виїзд за кордон для військовозобов’язаних.
Мотиви і логіку поспіху Володимира Зеленського, який прагне провести президентські вибори (важливо – лише президентські, без парламентських та місцевих) доки ще є підтримка суспільства і ще не почали задавати питання про дії влади напередодні і під час повномасштабної війни – цілком можна зрозуміти. Зрештою, головний сенс заняття політикою – здобути, зберегти і збільшити владу. Все інше є просто декораціями і супутньою активністю.
Проте мотиви і логіка Володимира Зеленського суперечать позиції більшості навіть не його потенційних виборців, а загалом громадян України, які послідовно дотримуються думки, що проводити вибори до завершення гарячої фази війни не слід. Навіть попри численну критику і корупційні та кадрові скандали у владі та оточенні самого Зеленського, українське суспільство на перше місце ставить не емоції, а довгострокові інтереси держави. Враховуючи високий рейтинг схвалення (на рівні 60-65%), рішення президента наперекір позиції суспільства і всупереч Конституції (гарантом додержання якої він є) – виглядатиме дуже дивно.
Україна перебуває не в тій ситуації, де найбільшою втратою буде втрата посади президентом. Будь-яка загроза для стабільного та безперебійного функціонування держави в умовах війни оплачується смертями її громадян та ризиком зникнення такої держави з карти світу. В умовах російсько-української війни це означатиме ще й зникнення українців як народу і нації, тому що Росія вже двічі не доводила цей процес до кінця, і двічі українці, як тільки виникала нагода, створювали власну державу на тих землях, які Росія вважає своїми. Навіть росіяни здатні навчитися з третього разу і тепер уже не повторять минулих “помилок”.
В цих умовах питання про те, чи доцільно проводити вибори, без крайньої необхідності, до завершення бойових дій, є радше риторичним, ніж юридичним.
Запис Чому проведення виборів в Дії суперечитиме Конституції спершу з'явиться на Букви.

Це вже стало своєрідною традицією – раз на кілька місяців в адміністрації Трампа настає чергове загострення щодо бажання мирних перемовин з Росією, а в української влади – щодо ідеї провести вибори. Цього разу загострення синхронізувались і Володимир Зеленський піймав Дональда Трампа на слові – президент України готовий до виборів, якщо президент США забезпечить можливість їхнього проведення, тобто примусить Путіна до припинення вогню хоча б на 90 днів.
Джерело: ГО “Центр дослідження законодавства України”
Перш ніж перейти до суті, варто наголосити на цій непересічній події – президент України загнав у політичну пастку президента США. Не те щоб це було заслугою виключно Володимира Зеленського – радше наслідком самодурства Дональда Трампа – але з пісні слів не викинеш. Тепер Трампу потрібно або тиснути на Путіна заради припинення вогню і проведення в Україні виборів, або на деякий час зникнути з радарів разом зі своїми ідеями. Другий варіант нічого не змінює, тож з цікавості розглянемо перший – що як Трамп знайде у Путіна ту саму точку і отримає своє перемир’я.
Очевидним є те, що доведеться змінювати законодавство в той чи інший спосіб – стаття 19 закону “Про правовий режим воєнного стану” каже нам, що вибори президента і Верховної Ради не можна проводити під час дії воєнного стану. Схожі норми є в ряді інших законів, зокрема у Виборчому кодексі України.
Оскільки президент, на відміну від Верховної Ради України, не має конституційного імунітету (Конституція прямо передбачає збереження повноважень чинного скликання ВР до першого засідання нового скликання, обраного після скасування воєнного стану), то теоретично існує доволі простий шлях для проведення виборів президента:

ухвалення змін до закону про воєнний стан, які передбачатимуть разовий виняток для проведення виборів президента, або просто скасують норму про неможливість їхнього проведення;
ухвалення змін до Виборчого кодексу України та підзаконних нормативних актів для унормування виборчого процесу в умовах воєнного стану, мобілізації та окупації частини територій України, а також перебування кількох мільйонів виборців за кордоном;

Шлях цей є простим лише теоретично, тому що на практиці це буде справжній кошмар: мільйони українців покинули місця постійного проживання, сотні тисяч виборців мобілізовані і ще сотні тисяч переховуються від мобілізації, закордонна виборча інфраструктура розрахована на тисячі учасників, а не мільйони, десятки виборчих дільниць фізично знищені, реєстр виборців неактуальний… Все це підводить нас до найголовнішої проблеми з ідеєю проведення виборів у прискореному режимі, але про неї згодом, адже судячи зі слів президента, він має намір провести не лише президентські вибори.
Коментуючи критику Трампа щодо відсутності в Україні виборів, Володимир Зеленський зазначив, що у разі забезпечення припинення вогню, вибори можна провести за 60-90 днів. Ці “60-90” – не випадкові числа з голови президента, а передбачені Виборчим кодексом граничні строки проведення позачергових виборів Верховної Ради України і Президента України відповідно. Відтак, процедура “узаконення” таких виборів буде відрізнятися.
Перш за все, вибори народних депутатів під час воєнного стану проводити забороняє вже не закон, а Конституція, яка також забороняє її змінювати в умовах воєнного стану. Ба більше стаття 83 Конституції України прямо вказує – у разі закінчення строку повноважень Верховної Ради України під час дії воєнного чи надзвичайного стану її повноваження продовжуються до дня першого засідання першої сесії Верховної Ради України, обраної після скасування воєнного чи надзвичайного стану. Відтак – безальтернативним стає закінчення воєнного стану, а не внесення змін до профільного закону.
Однак норми статті 83 Конституції чітко вказують саме на скасування воєнного стану, як підставу для обрання нового скликання Верховної Ради – отже слід не просто дочекатись завершення строку його дії, а президент має видати відповідний указ, який може бути видано лише за умови усунення загрози нападу чи небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності. Вже цим указом Володимир Зеленський поставить себе у дуже хитке становище в майбутньому, не лише в політичному, а й в кримінальному сенсі, адже очевидно, що ніяке перемир’я таким умовам не відповідає.
Припустимо, що президент і його квазімонобільшість ці норми проігнорують і дозволять воєнному стану просто закінчитись у часі. Однак є інша проблема – величезна кількість нормативно-правових актів, включно з тими, що регулюють проведення демобілізації, військової служби, заборони на виїзд за кордон і так далі – прив’язані до правового режиму воєнного стану. Припиняємо воєнний стан – припиняємо мобілізацію, припиняємо заборону на виїзд для військовозобов’язаних, виникають питання щодо демобілізації і т.д. і т.п.
В цей самий час російська армія залишається там, де вона є зараз, хіба що не веде активного наступу…як гадаєте, чи довго вона чекатиме, спостерігаючи за хаосом, який українська влада сама влаштувала через істерику Трампа і бажання укріпити власні позиції доки ще є підтримка?
Звісно, можна ухвалити інші зміни – що всі обмеження воєнного часу залишаються в силі ще на якийсь період, наприклад, на час проведення виборів. Але якщо з юридичного боку це буде просто сумнівним кроком, то з політичного – пострілом собі в голову. І може статись, що після такого рішення 5%-й результат Віктора Ющенка на виборах 2010 року Зеленському і “слугам 2.0” буде ще за щастя.
Саме в цьому полягає головна проблема, про яку згадувалось раніше. Вибори – це лише на 50% законодавче оформлення і технічний процес. На іншу половину – це довіра до самого процесу і його результатів. Причому ця друга половина є навіть важливішою – вперше це було доведено визнанням легітимності Олександра Турчинова у ролі в.о. президента і Петра Порошенка – вже як президента України після втечі Віктора Януковича, а також визнанням легітимності VІІІ скликання Верховної Ради, а вдруге – збереженням легітимності президента Зеленського і нардепів ІХ скликання навіть через рік після завершення строків їхніх повноважень.
В умовах контролю держави за великою часткою медіапростору, санкцій проти політичних опонентів (зокрема представників націонал-демократичних і проєвропейських сил), хаосу в державному управлінні та корупційних скандалів – така довіра буде підірваною вже на самому початку виборчого процесу.
Якщо після виборів у суспільства та партнерів України не виникає довіри до виборчого процесу і його результатів – то вибори стають провальними незалежно від того, хто переміг. Просто тому, що легітимність, а як наслідок – повноваження і мандат, переможця можна легко поставити під сумнів. І саме такого результату виборів хотіла б Росія.
Запис Зеленський готовий до виборів – гра для Трампа чи анонс для українців спершу з'явиться на Букви.

“Я ваш вирок” – сказав зі сцени президентських дебатів 2019 року Володимир Зеленський своєму опоненту Петру Порошенку, в якого тоді виграв і вибори, і дебати. 

Якщо вибори в Україні відбудуться у найближчий рік, що малоймовірно (тому що для їх проведення має хоча б призупинитися війна), але тим не менш, їх широко обговорюють, то за моєю оцінкою їх Зеленський програє – наголошує політикиня, засновниця “Букв” Катерина Рошук в колонці для видання “Еспресо”.
Судячи з запропонованих виборцям кандидатур (незалежно від на цей момент їх задекларованих (або ні) намірів балотуватися), програє їх саме Валерію Залужному.
Причиною цього стане ніякий не політичний геній чи потенційні найкращі президентські якості Залужного, а хибна політична стратегія президента Зеленського.
Згадаймо, коли і як відбувалося звільнення Залужного? То був лютий 2024 року, коли на Банковій вчергове готувалися до виборів, очікуючи, що обрання президентом США Дональда Трампа посприяє заморожуванню війни, що означало б відкриття електорального шляху до виборів, які Зеленський збирався виграти. Насправді в Офісі президента абсолютно праві, коли вважають, що час працює проти президента. Так і є. Рейтинг уже не на небесах, як 25 лютого 2022 року, а навпаки – зі стрімкою тенденцією до падіння на землю.
Тому після чергового соціологічного дослідження почали позбавляти шансів можливих конкурентів. Репутацію Порошенка знищували фейками у підконтрольних Теlеgrаm-каналах, запровадили санкції та збільшили кількість сумнівних кримінальних проваджень. Залужного звільнили та відправили подалі, призначивши послом у Велику Британію, щоб не піарився на фронті. Як ми пам’ятаємо з Єдиного марафону, фронт у нас представляє лише президент.
Але прогнозовано для всіх, хто не вірить у чудо, обрання Трампа війну не зупинило. Тому що з нами воює не Трамп, а Путін, який живе “двіжухою” під назвою СВО, а у Трампі бачить людину, яку можна використати в інтересах перемоги РФ, а не навпаки, і тому закінчувати війну не збирається.
Так ми опинилися у 2025-му, коли тренд ухилянства є популярнішим, ніж президент Зеленський, Трамп намагається нас продати Росії, щоб одночасно й Нобелівську премію миру отримати. США грошей більше не дають, як за часів Джо Байдена, якого у нас вважали нерішучим, але за часів якого ми отримали близько 135 млрд доларів (за Трампа поки 0). Європі стає все важче, оскільки й самим до війни варто готуватися, а не як ми у період після президентських виборів 2019-го до 24 лютого 2022 року. Тому що США за Трампа не факт, що будуть захищати умовну Литву від російських зелених чоловічків.
До чого тут Зеленський із Залужним, запитаєте ви?
А до того, що якби Зеленський не звільнив Залужного, то міг би звільнити зараз, роблячи відповідальним за нездатність забезпечити обіцяну Офісом президента перемогу за 2–3 тижні та навіть за 2–3 роки, і тоді на уявних виборах Залужний не був би Зеленському конкурентом.
Звісно, перекласти відповідальність за корупцію близьких друзів президента на Залужного було б важче, але от за провал мобілізації та важку ситуацію на фронті точно можна було б.
Але харизматичний актор, який став президентом воюючої країни та перевтілився у верховного головнокомандувача узимку 22-го року, зачарувавши світ мужністю та героїзмом, так і не став мудрим політиком.
Тому замість того, щоб нейтралізувати конкурентів, надаючи їм повноваження, щоб потім звинуватити у тому, що не впоралися, він сконцентрував владу у своїх руках, а отже і всю відповідальність, яка зараз впала на його рейтинг.
Тому тепер, коли Залужний, який з подачі Зеленського на піку своєї популярності покинув ЗСУ, у своїй статті описує, як Україна не готувалася до війни у 2021 році, коли “починаючи з 2019-го і наступні три роки військові витрати РФ лише зростали. Водночас в Україні все відбувалося навпаки: у 2021 році армії виділили грошей навіть менше, ніж у попередньому році” – ця цитата зі статті Залужного є фактчекінгом популярного гасла, що “будували дороги замість розбудови ЗСУ“.
Чергове підтвердження того, що Володимир Зеленський, який добровільно взяв на себе відповідальність за країну у війні, не готував цю країну до оборони, і коли вона встояла завдяки героїчному опору українців та ціною тисяч життів, то не просто неефективно нею керував, а ще й допустив широкі корупційні можливості для друзів, які заробляли на крові українців.
Хочеш миру – готуйся до війни, а не до виборів. В ОП так цього і не усвідомили.
Якщо бути точною, то згадана на початку цитата звучала так: “Я не ваш опонент, я – ваш вирок“. Можливо, Залужний поки й не опонент Зеленського, але якщо у найближчий рік стануть можливими вибори, він точно може стати його вироком.

Запис Залужний. Вирок Зеленському спершу з'явиться на Букви.