Під постом Володимира Дубровського про відсутність опозиції виникла думка, що основна проблема більше у відсутності зрозуміло ідеології, а не опозиції? Опозиції просто нема чому опонувати: які стоять цілі і задачі, яке є бачення країни, для чого їм влада?

Цікава думка, але якщо подивитись з іншого боку, то опозиції з ідеологією, в якій чітко все прописано і є образ майбутнього з конкретним планом дій, легше опонувати \"аморфній владі\", яка кидається з теми в тему, де одне рішення суперечить іншому. Можна далеко не ходити і згадати реформу держслужби, де роботу НАДС зі стратегією та КРІ призупинили. Або як спочатку об\'єднали Мінагро з Мінекономіки, потім роз\'єднали, сьогодні знову возз\'єднали.

Але тут є проблемка: чи готові такі партії на принципову позицію? Бо така принципова позиція на старті дає труднощі, несе потенційні електоральні ризики, оскільки ти програєш популісту.

Умовно ти йдеш на вибори з програмою реформи пенсійної системи, що передбачає відмову від солідарки, підвищення пенсійного віку та інші непопулярні рішення. А проти тебе йде умовна Тимошенко з гаслами \"пенсію підвищити у два рази\". Кого обере виборець? Не складно зрозуміти.

Тому для такої ідеологічної партії виникає серйозний виклик - робота з виборцями. Довготривала робота з виборцями, яка передбачає \"просвітництво\" (у партійному вимірі - агітацію). Для цього така партія повинна мати ідейних членів, які готові на волонтерських умовах витрачати на це час.

По-хорошому така партія має агітувати людей ставати спонсорами/жертводавцями тощо.

І тут вже питання до керівництва такої політичної сили (реальної чи потенційної): чи готові вони працювати в довгу, розуміючи, що один-два електоральні цикли вони можуть провалити?

Таким прикладом готовності грати в довгу була ВО \"Свобода\". На виборах 2007 до ВРУ \"Українська правиця\" набрала 1,2%. Вже наступного року на київських виборах Тягнибок бере 1,34%, а ВО Свобода 2,08% (обійшовши Нашу Україну - Народну самооборону).

Вже у 2009-2010 на місцевих виборах вона стає потужною силою на Галичині (першість по депутатам у 3-х областях + вперше отримує свого мера - Надал у Тернополі) + проходить до Київради (5 місць).

Вже на виборах 2012 року (як раз це час об\'єднаної опозиції у противагу проросійській Партії регіонів) ВОС вперше потрапляє до парламенту, де в неї була фракція на 37 депутатів.

Навіть якщо ми беремо відрахування історії партії з 2004 року (коли перейменувалась з СНПУ), то знадобилося 8 років для результату. Їхнє політичне лідерство було готове і заточене під постійну пропагандистську роботу із поширенням своїх цінностей та вихованням виборців. І працювали в цьому доволі якісно, створюючи молодіжні організації, працюючи з різними субкультурами як то футбольні ультрас.

Тому питання до політиків, у т.ч. ліберальних, чи готові вони до такої роботи? Чи готові в це інвестувати час і ресурси? А не закликати за себе улюблених. Це і питання, і виклик.

Припущення, що в нинішніх умовах будуть діяти за принципом \"нам би потрапити до парламенту, а там розберемося\". А під \"розберемося\" буде вже \"відхилення\" від першопочаткового ідеологічного курсу.

Суб\'єктивне відчуття, що поки таких політиків і політпроектів поки немає. Тому тут має бути \"рух знизу\" - створити попит під ідеї демократії та економічної свободи, щоб якась політична сила подивилась на соціологію і вирішила, що буде орієнтуватися на такий електорат, що гарантує їм, скажімо, прохід до парламенту.

Саме в тому і цінність \"Ціни держави\", \"Останнього капіталіста\" та інших ініціатив не лише як просвітництва з економіки, що робить щеплення від популізму та патерналізму, а й політичного просвітницького проекту, що формує критичну масу виборців, що сповідують ідеї економічної свободи і ринкової економіки.

Зокрема, ми для себе усвідомлюємо цю стратегію (власне це і стало причиною, чому у 2012 році створили Ціну держави), ніж \"сидіти і чекати у моря погоди\".

І цілком нам під силу і під силу небайдужому суспільстві - невеликі пожертви наближають нашу мету (ось тут перелік інструментів як нас).

@costukraine