З книги Кримський А. Ю. Звенигородщина. Шевченкова батьківщина з погляду етнографічного та діалектологічного
На Звенигородщині «Кострубонька» тепер не справляють. А було тому літ двацятеро, як дівчата навесні «Кострубонька» співали — починали веснянки саме з «Кострубонька». Скоро тільки покажуться лисинки землі з-під снігу — починали співати, і співали «Кострубонька» аж доки прийде час буряки сапати. Справляли, бувало, «Кострубонька» от як:
У неділю дівчата збираються на горбках, вигонах, і вибирають парубка за Кострубонька. А поміж себе виберуть дівчину, що повинна плакати над Кострубоньком. Парубок лягає на землі, наче помер, а вибрана дівчина стає на коліна, удає, що плаче, й приказує:
— Кострубоньку, мій голубоньку!
А дівчата всі беруться за руки, як до веснянки, стають навколо Кострубонька й співають ті самі слова, що та, що плаче, приказує. Починають спів «Кострубонька» на голос, як веснянки, а кінчають, як до танців, ще й притупують ногами.
С. М. Терещенкова, що позбирала (1926) звістки про Кострубонька, записала такі пісні над ним — усі зі східної Звенигородщини.
[Звиногородка, співає М. Усевич]:Ой, умер, умер мій Кострубонько!Ой, умер, умер мій голубонько!Ой, чим я тобі не вгодила?Чи “помагай-бі” не казала? –І по місті ходила,І намисто носила,І тотюн купувала,“Помагай-бі” казалаОй горе, ой горе!
С. Багачівка, співає Текля Голобородькова, їй 63 роки]:Ой умер, умер мій Кострубонько!Ой, умер, умер мій голубонько!Чи я-ж тебе не любила,Перстеників не носила?Перстеники продавала,Тобі тютюн купувала,“Помагай-бі” казала!
[С. Тарасівка, співає Милашка Шевченкова]:Ой умер, умер мій Кострюбоныько!Ой, умер, умер мій голубонько!Ой чим я тобі не вгожала,Як із базару мандрувала? —На базар я ходила,Кужушину носила,І тютюн купувала,Тютюном напувала¹),“Помагай-бі” казала.
[Хутір Невмитий, співає К. Невмита);Ой, умер, мій Кострубонько!Ой, умер, умер голубонько!А вже-ж я тобі догодила:Тютюном міцним напоїла.Ой, Кострубонько накурився,Ой, Кострубонько зажурився.Ой, Кострубоньку, оживисяОй, Кострубоньку, подивися!Я квасольку носила,Кострубонькові годила,І тютюн купувала,“Помагай-бі” казала.
Зовсім инакшого текста над “Коштрубом” записав 1892 року С. О. Єфремов у Пальчику над Тікичем:
[Співає Параска Надолінська, їй було тоді 23 роки]:Гей-же, гей-же, Коштрубоньку!Мій сивий, милий голубоньку!Шо-ж ти робиш?
Як переспівають, усі разом ногами тупнуть, — і тоді та, що плакала, втікає, а Кострубонько доганяє. Всю гору збігають: шляхи, вигони, садки; аж як пійме Кострубонько й поцілує, тоді йдуть до гурту й вибирають другого Кострубонька і другу дівку плакать. Иноді, як немає хлопця, то вибирають за Кострубонька дівку, і вона так само лягає, і плачуть над нею, і догонить, щоб поцілувать.
Всі повідають, що це робилося саме на початку весни, у дівчат парубком. Одна-тіко бабуся (із с. Михайлівки, М. Поштова, їй 95 літ) повідала, що це вона пам’ятає трохи по-иначому. Весною жінки збиралися ховать Кострубонька. Вони скидалися, купували горілку, варили яку-небудь страву пісну в одної з приятельок, і так само співали й притупували ногами над жінкою, яка лягала за Кострубонька. Ллє більше того, — що ховали вони Кострубонька після Великодня, щоб можна було потанцювать.
Він помер, над ним голосять; — виходить, що перед тим він був живий і щось-таке робив?
С. М. Терещенкова позбирала на такі запитання ось які одвіти:
У нас, на Звиногородщині, “Кострубоньком” називали те опудало, що ставили взимку наполі, понад шляхами. Восени, як починає падать сніг, од сільської “розправи” виряжають десятників і соцького. Вони беруть воза, на кожному кутку в селі під’їжджають до тих, у кого є кулі чи околоти.Візьмуть по кулеві од хати на воза, вигонять шарварком чоловіків і їдуть на поле, поза село. Там вони в’яжуть перевеслами і ставлять понад шляхом “рядові” невеличкі сніпки та зв’язують їх перевеслами.
А на перехресті, або там, де шляхи розходяться, ставлять правдивого “Кострубонька”.Кострубонько — то собі сніп, зв’язаний перевеслом, та він такий, як опудало: з колосків чуб і борода. Вид у того солом’яного діда дуже кострубатий; через те ж він і “Кострубонько”.Дають йому в руку мітлу, щоб промітав для людей шлях, у рот — дають люльку, щоб палив люльку та не заснув, та показував шлях, кудою людям їхати.
Але треба тому Коштрубові було догожать. Як, було, їдеш проз нього, то треба уклониться і сказать: “Помагай-бі, ліду кострубатий!” А в кого був із собою тютюн, то кидали тютюн тому солом’яному діду й казали: “Помагай-бі вам, діду кострубатий: нате вам тютюну та покажіть міні шлях до села.”
Коли не сказать йому: “Помагай-бі, діду кострубатий”, то він зіб’є з дороги — чи в день, чи в ночі — і та людина мусить блуди’ть по полі цілий день або ніч. Після цього, вже як поблудить один раз, то другим разом, як іде коло Кострубонька, надягає на того солом’яного діда свиту, чи керею, чи чемерку, та низенько вклониться і скаже: “Помагай-бі, діду кострубатий! Нате вам свитку, та не збивайте мене білше з дороги.”
Що робили з такими дідами, як зима мине? Ті, що бачили цих солом’яних дідів, кажуть, що їх весною пастухи палили. Брали, теж, солому з Кострубонька і варили. Як закипить — клали в той окріп чересло і леміша, і купали слабу дитину од “сплішника”. А як його “ховали” — про те далі оповідає дещо столітня бабуня з с. Вільхівця.
В дівчачому весняному “Кострубонька” похороні ми чуємо згадку про той тютюн, що ним догожали Кострубонькові.
Колись було, на полі скрізь по шляхах стояли такі маняки, поробляні з соломи, щоб видко було, де шлях. Бо то, як завируха, то геть позамітає шляхи, а по тих дідах видко — кудою йти. А на поворотках стояли великі діди — геть і з руками, і з головою, а чуб з колосків. Звався “Дід Кострубатий”. Були йому і пісні складяні, бо весною “ховали” його.
Вони його з поля не брали, такого солом’яного діда; тіко так, було, де-небудь у хаті збируться, п’ють горілку, співають, кажуть, що “Кострубонька ховають”. Якось вони там його вміли й танцювать, а я — така, що не любила ходить туди, де є горілка, та й пісень та танців не знаю…
А тіко знаю те, що було: як ідемо чи їдемо з базару коло Кострубонька на шляху, то небезпремінно кланяємося й кажемо: “Помагай-бі вам, діду кострубатий!” Бо як не скажеш, то перед самісінькими очима такий блуд удасться, що, наче, на тім місці вперше! І не знаєш, куди йдеш — чужина та й годі!
Були такі випадки, що й з худобою блудили всю ніч по полі в снігу. Бідна худоба аж лука стає та брохається, а було так, що й замерзали.
Ось, недалеко кажучи, мій дядько — хіба не ночував у полі зімою? І присяй-бо, що ночував! Ще то ласка божа, що морозу великого не було, а то був би змерз — та ще й з товараками. Їздить, їздить по полях, стане, оглянеться — і куди його йти! А товарочки, бідні, пристали: стане — та й стоїть. Аж рано, попід лісами, побачив, де він.(Записала С. Терещенкова.)
Як стояли “Кострубоньки” по шляхах, то воно й гарно було, бо вже бачиш, куди йдеш. А тепер: маняків тих — скасували, а дерева не посадили, — та й потрапляй на шлях як хочеш, коли замете або вночі!
Тіко “помагай-бі” — то вже треба було сказать, нима-що. Бо як не скажеш Кострубонькові: “помагай-бі!”, то хоч і як, а заблудиш.
Раз я йшла з базару з Рижанівки разом з Сираступкою — то що я попосміялася з неї! То ж треба “помагай-бі” казать тіко дідові кострубатому, а вона й рядовим каже! Ні одного не промене, щоб не сказала — кожному низенько вклониться й каже: “Помагай-бі! Будьте здорові з четвергом!”То я сміюсь, аж синію, а вона сердиться та каже: “Еге! Вам — смішки, а ви хіба не знаєте приказки, що не так панки, як підпанки? Мене як поповодило, то я тепер не буду менать ні діда кострубатого, ні рядового: всім буду казать — язик од цього не одпаде!”
Були такі, що не жаліли й одежі давать Кострубатому.
А раз, ще за панщини (це розповідали мої мати), що Куліш отой, що в яру коло Гниваря, та був бриля наклав на діда кострубатого! Мабуть, то був зблудив, не иначе! То найшлися такі, що образились: кажуть, що “після Іллі ходить чорт у брилі — то на що ж він, Куліш отой, наклав на Кострубонька бриля зімою?” Донесли про це панові Макогоновському — а він послав того Куліша аж на поле до “діда”, щоб скинув бриля. Та ще й у холодну посадили Куліша на всю ніч.(Записала С. Терещенкова.)
Я була ще малою дівчиною, років п’ятнацять чи що, і послали мене мати в Рижанівку на базар. Побазарувала я та йду додому. А їде старий Ночовник і каже: “Сідай, дівчино! Підвезу”. Я й сіла.Дід, веселий, поганяє воли та співає всю дорогу. Як порівнявся з дідом Кострубатим, то набрав у жменю тютюну, кинув на діда Коструба-того і сказав: “Помагай-бі вам, діду Кострубатий! Нате вам, Кострубоньку! Куріть та не носіть по полі мою стару головоньку”.
То я думала, що то він п’яний та так вигадує собі. Приїхала. Питаю матері, а вони кажуть, що то так треба, що колись усі, хто мав тютюн, то кидали йому, щоб курив та не заснув, та з дороги щоб не збив.
А були такі люди, що й рибку йому кидали, чи бублика. А тепер потроху виводиться це. Тоя отож на свої очі бачила, що Дід-Ночовник кидав тютюн тому Дідові.(Записала С. Терещенкова.)
Міні добре в тямку Кострубонько, бо я через нього цілий день блудив у полі. Я був тоді хлопчаком — і добре налякавсь.
Був я з батьком у Звиногородці на базарі. Побазарували батько зарання та й зайшли в шинок шкалика випить. А я кажу: “Поїду я, тату, помаленьку, а ви мене доженете”. Ото й поїхав.Їду я коло того діда кострубатого, що стояв на поворотці, як кончається село Озірня, а тут шляхи розходяться — на Водяники й на Попівку. Як заорало міні, що треба сказать “помагай-бі!” Я ж і знав про це, а не сказав!.. Поїхав.
Їду я, їду — дивлюся: а я знов коло Озірної, і дід кострубатий стоїть. Що це таке?! Я ж їхав біля нього!… Поїхав я, і добре бачу, що їду тим шляхом, що на Попівку. “Гей, гей!” — махаю на воли батогом. Оглядівся: знов Озірня, і дід стоїть!..
Я вже й злякався: але бачу добре — Попівський шлях, — та й поїхав по ньому. Бачу: Озірня — і дід стоїть! Ой лишко, що я буду робить? Четвертий раз — коло цього діда кострубатого! І смеркає вже добре.
Давай я кричать: “Ґвалт! Рятуйте, хто в Бога вірує!” І дав Бог, що люди в Озірні почули і прибігли. А я воли спинив і кричу. — “Чого ти, хлопче, кричиш, як несамовитий?” — “Заблудив”, кажу я: “оце вже коло цього діда четвертий раз”. — “А ти ж помагай-бі сказав?” — “Ні, — кажу, — не казав”. — “Ну, то й не дивуй. Чому ж не сказав?..
Тепер тобі треба їхать цим самим шляхом, тіко як доїдеш до степка, то звертай на соб, і доїдеш до самої Попівки. А то ти звертав на цабе, і доїздив до Водяницького шляху, отим малим шляшком, і якось непомітно повертав знов цабе до Озірної”.
Аж тоді я розтямив. Приїхав пізненько додому, бо ще коло Озірної смеркло; а батько турбується вдома, а мати лають, що мене одного пустили. А я тіко в хату — та зараз на піч! І ліг на гарячім чиріні, бо тож добре намерзся. І спав до ранку, як після маківки.То я й досі згадую! А після того — не минав, казав “помагай-бі!”(Записала С. Терещенкова.)
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
The post Кострубонько, або коштруб first appeared on gallery21.
Блог про все, що мені видалося цікавим, книжки, фільми, нотатки на полях, меми і всяке різне
