Рюноске Акутаґава (1892—1927) — классик японської літератури, витончений психолог, володар яскравого дару провидця, блискучий новеліст, що отримав визнання ще за життя. У віці 35 років, доведений до відчаю життєвими обставинами, боячись повторити долю матері, яка втратила розум, письменник прийняв велику дозу снодійного. «Він хотів жити так несамовито, щоб можна було в будь-яку хвилину вмерти без жалю», — писав Акутаґава в останньому автобіографічному творі. І він жив несамовито.
Його новели — фантастичні й реалістичні, історичні та сучасні — вирізняються вишуканим переплетенням вимислу і реальності, глибоким психологізмом, парадоксальністю суджень і тонкою іронією. Своїми творами він примушує читача замислитися над тим, що є істина і чи в змозі людина осягнути її.
Обожнюю цю книгу, певно одна з улюблених. Насправді вона класна навіть не стільки сюжетом, бо це збірка різних новел, скільки цією дрібкою житєйскої мудрості від зовсім іншої культури; дуже кайфую, коли знаходжу щось таке запамʼятовующеся, тож дуже рекомендую і нахвалюю.
Книга на сайті видавництва: «Брама Расьомон» – Рюноске Акутаґава
Той, хто з нудьги поринає в гульню, не може гульнею прогнати нудьгу.
Цей північний варвар визнавав у житті лише два способи згаяти час. Перший — наливатися саке, другий — реготати.
Що ж, поталанило б, так і я б увірував. Ходити на поклоніння, молитися в храмах — справа неважка, було б тільки за що! Та ж торгівля — тільки не з замовниками, а з богами та буддами.
Та чи можна беззастережно стверджувати, що жінки завжди розповідають про себе правду, — вже двадцять років я в цьому сумніваюсь.
А в цей час на узбережжі Оніґасіми молоді чорти, облиті світлом прекрасного тропічного місяця, робили з кокосових горіхів бомби, щоб здобути незалежність свого острова. Вони забули навіть про любов до прекрасних юних відьом і працювали мовчки, похмуро блискаючи величезними, як блюдця, очима…
Хоч скільки б кричав шуліка, сонце не зупинить свого руху.
І все-таки, якщо не йти вперед, можна впасти. Найголовніше — старатися просунутись хоча б на крок.
Щось, я дивлюся, ви останнім часом налаштовані на сумний лад. — Не я, а життя, в якому процвітають поліцейські наглядачі та до них подібні. — У такому разі треба шукати розраду в роботі. — Авжеж, очевидно, іншого вибору й немає. — Якщо не брати до уваги загибелі в бою. Цього разу жоден з них не засміявся. Не просто не засміявся: Бакін суворо поглянув на співбесідника. Жарт у вустах Кадзана прозвучав занадто серйозно. — Молодим більш пасує думати про те, як вижити. Загинути завжди встигнемо, — промовив Бакін після паузи.
Хе Сяоер, як це вже згадувалося, похитувався на спині коня та стогнав од болю. Але звук, який пробивався крізь зціплені зуби, був не просто криком болю. В ньому відбивалося більш складне відчуття: Хе Сяоер страждав не тільки від фізичної муки. Він плакав од душевної муки — від запаморочливого потрясіння, в основі якого лежав страх смерті.
Ти міг би їм поспівчувати? Позаяк у той час я щойно повернувся з поїздки до Європи і просто не переварював усе, що пахло старовиною, я дуже холодно відповів: — Ні, я ніскільки їм не співчуваю. Гадаю, що для тих, хто піднімає бунт через указ про заборону носити мечі, така смерть є цілком заслуженою. Міура заперечливо похитав головою. — Можливо, їхні вимоги були помилковими. Але гадаю, що їхнє прагнення пожертвувати собою заради виконання своїх вимог заслуговує більш ніж співчуття. — У такому разі ти, як ці бунтівники, без сумніву, готовий розстатися з єдиним і неповторним життям заради дитячої мрії повернути наше сучасне життя в епоху Мейдзі та навіть у давню еру богів, — заперечив я зі сміхом. На що він усе так само серйозно, мовби на щось наважившись, відповів: — Для мене достатньо, якщо людина готова віддати життя заради того, в що вірить. Нехай це будуть навіть дитячі мрії.
Це і є дух, який живе в мені, ось у такому, який я є. Тому, нехай я народився в наш час, все-таки я не здатний ні до чого путнього: і вдень і вночі я живу у мріях і тільки чекаю, що прийде щось дивовижне. Зовсім так, як Бісей у сутінках під мостом чекав кохану, що ніколи не прийде.
Він і завжди так жив: усе, що робив, робив від доброго серця.
Не сподівайся, що молитвою зміниш приречення богів…
Нехай навертаються скільки завгодно. Якщо йдеться тільки про навернення, то більшість жителів нашої країни сприйняло вчення царевича Сіддхарти. Але наша сила не в тому, щоб руйнувати. Вона в тому, щоб переробляти.
почасти через це її лице здалося мені ликом бодисатви. І я тут же вирішив, що заволодію жінкою, хоча б довелося вбити чоловіка. Вам видається це страшним? Дурниці, вбити чоловіка — звичайна річ! Коли хочуть заволодіти жінкою, чоловіка завжди вбивають. Тільки я вбиваю мечем, що в мене за поясом, а от ви всі не застосовуєте меча, ви вбиваєте владою, грошима, а іноді просто улесливими словами.
А для нас одна дорога — смерть… Але якщо однаково помирати, так чи не ліпше померти достойно?
«Усього вистачає, а видно, такі ж у них прикрості!»
Як ви знаєте, серед городян є лише покупці, а людини, яку можна було б назвати товаришем, немає.
Так в головах Зі свистом дме в щілини Холодний вітер. А ти все стерпиш, тіло, Марнот життя цяцянка…
Буде, як свиня поросят, народжувати дітей… Я засунув обривок листа глибоко в шухляду столу. Там разом із старими листами жовкнуть і вицвітають і мої мрії.
Одначе в ту мить, коли він, видно, доопрацював один із паперів, засунув до рота цигарочку й хотів було чиркнути сірником, — він раптом упав долілиць і помер. Сконав він якось занадто раптово. Та, на щастя, не заведено суворо судити про те, хто як помер. Судять лише про те, хто як живе.
Уникати важкого й удаватися до легкого — таким є звичайний шлях на світі.
«Навіть Зевс, найбільший із богів, не може впоратися з духами помсти…»
У змісті, в назві якогось розділу, стояли слова: «Чотири страшні вороги — сумніви, страх, зарозумілість, хтивість»
У диявола я повірити можу… — Чому ж ви не вірите в Бога? Якщо вірите в тінь, чому не можете повірити в світло? — Але буває пітьма без світла. — Пітьма без світла — що це таке? Мені залишалося тільки мовчати. Він, як і я, блукав у пітьмі. Але він вірив, що над пітьмою є світло. Наші теорії розходилися тільки в цьому одному пункті. Однак це, принаймні, для мене було непрохідною прірвою. — Світло, безумовно, існує. І доказом тому слугують чудеса. Чудеса — вони іноді трапляються й тепер. — Ці чудеса творить диявол. — Чому ви знову говорите про диявола? Я відчув спокусу розповісти йому, що мені довелося пережити за останні рік-два. Та я не міг заглушити в собі побоювань, що через нього це стане відомо дружині і я, як і моя мати, потраплю до божевільні. — Що це у вас там? Міцний не по літах старий обернувся до книжкової полиці, й на обличчі його з’явився якийсь пастирський вираз. — Зібрання творів Достоєвського. «Злочин і кара» ви читали? Ясна річ, я любив Достоєвського ще десять років тому. І під враженням випадково (?) кинутих господарем слів «Злочин і кара» я взяв у нього книгу й пішов до себе в готель. Залиті електричним світлом велелюдні вулиці, як і раніше, були мені неприємні. Зустрічатися зі знайомими було зовсім
Одна із зірок, які піщинками всипали небо, Посилає світло тільки мені
Прошу, не зроби мене бідняком, у якого нема й рісочки за душею. Але прошу, не зроби мене й багачем, не здатним насититися своїм багатством. Прошу, не зроби мене дурнем, не здатним відрізнити зерно від плевели. Та прошу, не зроби мене й мудрецем, якому відомо навіть те, звідки прийдуть хмари.
«Коли я був молодий і вчився писати, то страждав через те, що не виходило гладенько. Скажу одне: старання — лише півсправи, самими стараннями не досягнеш досконалості. Тільки постарівши, починаєш розуміти, що наполегливість іще не все: три частини — справа людини, сім частин — дар неба».
Класики. Щастя класиків у тому, що вони мертві. Про те ж саме Наше і ваше щастя в тому, що вони мертві.
Хіба могли ми, ще перебуваючи в утробі матері, вивчити шлях, яким піде наше життя? Але ж, ледве з’явившись на світ, ми зразу вступаємо в життя, яке нагадує арену боротьби. Звісно, не навчений плавати як слід пропливти не зможе. Не навчений бігати також прибіжить останнім. Тому-то нам не піти з арени життя без ран.
Життя подібне до коробки сірників. Поводитися з нею серйозно — зовсім нерозумно. Поводитися несерйозно — небезпечно.
Життя подібне до книги, в якій бракує багатьох сторінок. Важко назвати його цілісним. І все ж таки воно цілісне.
Коли був би я вдома, Звісно, їжу поклав би на блюдо, Та в дорозі тепер я, Де трави узголів’ям слугують, Тож і їжу кладу через те я на листя дубове
Громадська думка завжди самосуд, а самосуд завжди розвага. Навіть якщо замість пістолета вдаються до газетної статті.
Існування громадської думки виправдується хоча б задоволенням нехтувати громадську думку.
Звичайна річ — раб, скований путами, прагне, щоб вони були товстішими.
Прикрості роблять людину розумною. Якщо розумною людину роблять прикрості, то обережна людина у своєму ординарному житті ніколи не стане розумною.
Зрозуміти, що народ дурний, — цим пишатися не варто. Але зрозуміти, що ми самі і є народ, — ось цим варто пишатися.
Як полюбляють люди знати найрізноманітніші факти! Більше всього їх цікавить не те, що таке любов. Їх цікавить, чи був Христос незаконнонародженим.
Добра людина більш за все схожа на бога на небесах. По-перше, з нею можна поділитися своєю радістю. По-друге, їй можна поплакатися. По-третє, є вона чи немає — не важливо.
Народ частенько захоплюється величчю людей і діянь. Але споконвіку не було такого, щоби народ полюбляв зустрічатися з величчю.
Закон забороняє азартні ігри не тому, що засуджує перерозподіл багатства з їх допомогою, а лише тому, що засуджує економічний дилетантизм.
Панове, ви боїтеся, що завдяки мистецтву молодь деградує. Прошу вас, заспокойтеся. Вона деградує не так швидко, як ви.
Воля подібна до гірського повітря. Для слабких вона нестерпна.
Аби вважатися людиною, в якої слово не розходиться з ділом, треба досягти досконалості в умінні виправдовуватися.
Підпалювати значно легше, ніж гасити.
Причина, чому ми любимо природу, принаймні одна із причин, полягає в тому, що природа не ревнує й не обдурює, як ми, люди.
Будь-яке слово, подібно до монети, має два боки. Наприклад, один із боків слова «чутливий» — «боягузливий», не більш того.
Спадковість, обставини, випадковість — ось три фактори, що визначають нашу долю. Ті, що радіють, можуть радіти. Але засуджувати інших — аморально.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
The post «Брама Расьомон» – Рюноске Акутаґава first appeared on gallery21.
Про книгу: Рюноске Акутаґава (1892—1927) — классик японської літератури, витончений психолог, володар яскравого дару провидця, блискучий новеліст, що отримав визнання ще за життя. У віці 35 років, доведений до відчаю життєвими обставинами, боячись повторити долю матері, яка втратила розум, письменник прийняв велику дозу снодійного. «Він хотів жити так несамовито, щоб […]
The post «Брама Расьомон» – Рюноске Акутаґава first appeared on gallery21.
“Бери за горло” — роман про відьом із серії «Дискосвіт» Террі Пратчетта.
Ланкрським відьмам вкотре доводиться рятувати рідні землі. До короля Веренса приїхали небезпечні гості з Убервальду: родина вампірів, які полюбляють жлуктати вино, закушувати часничком і засмагати на сонці. А ще ці сучасні вампіри зовсім не бояться святої води, вони нею загартовуються. Гості вирішують залишитися в Ланкрі назавжди, захопити владу й запровадити нові порядки, а для незгодних пролунає проста команда Carpe Jugulum — «Бери за горло»!
Здається, тільки Тітуні Оґґ, Маґрат Часник, Аґнес Нітт і, звичайно ж, Бабуні Дощевіск під силу врятувати королівство від зміни влади і культивованої жаги крові.
З другої спроби відкрив для себе всесвіт дискосвіту і прямо пірнув в нього, супер кайфові книги і класний сюжет, все нравиця
Книга на сайті видавництва: «Бери за горло»
Ха! Горбату пантеру нові шорти не виправлять, дівчинко моя!
Вона ніколи, ніколи нічого не просила як винагороду. Проблема в тому, що коли не просиш нічого, інколи нічого й не отримуєш.
Моя бабуня завжди казала, що занадто гострий розум може сам себе порізати, — зауважила Аґнес.
який, як і багато хто, зрідка звертав увагу на те, що говорять інші, коли скаржився на власні негаразди,
Він так знався на древніх мовах, що навіть дістав дозвіл працювати в нових бібліотеках, що росли як гриби довкола Цитаделі, і це тільки ще більше заплутало, адже шукач правди часто знаходив натомість чотири правди.
Це перевірка. Все — перевірка. І все — змагання. Життя ставить їх на твоєму шляху щодня. І ти стежиш за собою увесь час. Мусиш обирати. І тобі ніколи не скажуть, який вибір був правильний.
У неї перед очима щойно промайнуло її життя, і «лишенько, яке ж воно було нудне», додала Пердіта.
Прошу тебе, міфологія, — урвала його Бабуня. — Міфологія — це просто казки тих, хто переміг, бо мав більші мечі.
А, ну тоді я починаю розуміти, у чому проблема, — сказала Тітуня. — Люди сьогодні чогось потребують, але зазвичай вже завтра вони потребують чогось іншого. Скажи йому, хай краще зосередиться на горланні та неподобствуванні.
Бути людиною і означає повсякчас судити, — провадив голос за спиною. — Одне чи інше, добре чи погане, обирати щодня… це притаманно людині. — А як ви впевнені, що вирішили правильно? — Ніяк. Але роблю, що можу.
І що вони думають? Вони проти гріха? — Все не так просто. Тут недоречне чорно-біле бачення. Адже існує стільки відтінків сірого. — Нє-а. — Перепрошую? — Немає ніякого сірого, тільки забруднений білий. Я здивована, що ти цього не знаєш. А гріх, юначе, це коли ти ставишся до людей як до речей. Навіть до себе. Ось що таке гріх. — Все значно складніше за… — Ні. Не складніше. Коли люди кажуть, мовляв, усе значно складніше, це означає, що вони бояться, що їм не сподобається правда.
Люди дуже мальовничо уявляють собі пекло, а деякі переїжджають туди ще за життя.
люди стають людьми лише через інших людей
Пердіта цьому не здивувалася. «Вони вбиватимуть вампірів, — пояснила вона, — а діти дивитимуться». «Добре, — подумала Аґнес, — це абсолютно правильно». Пердіта вжахнулася: «Але ж їм потім кошмари снитимуться!». «Ні, — подумала Аґнес. — Від цього жахіття припинять їм снитися. Буває, що всім потрібно знати, що монстр під ліжком здох, і запам’ятати, щоб переказати своїм онукам».
Вівсина усвідомлював, що намагається уникати думок. Загалом, він був цим щасливий. Є щось втішне в тому, щоб просто виконувати прості задачі, слухати власне дихання. Можливо, існує шлях…
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
The post «Бери за горло» – Террі Пратчетт first appeared on gallery21.
Юний Джордж Віллард працює репортером місцевої газети у Вайнсбурзі, штат Огайо. Городяни, що мають до хлопця велику довіру, охоче діляться з ним своїми потаємними сподіваннями, мріями й страхами. Шервуд Андерсон з неабиякою майстерністю описує щонайтонші емоційні зв’язки, які об’єднують добрих, але таких самотніх вайнсбуржців.
У своїх щемких оповіданнях автор уважно описує побут крихітного містечка на Середньому Заході США, акцентуючи на самотності — духовній, емоційній і творчій, — яка панує в провінційному житті.
Книжка «Вайнсбурґ, Огайо» входить у список «100 найкращих англомовних творів XX сторіччя», укладений редакцією нью-йоркського видавництва «Модерн Лайбрері» у співпраці з виданням «Нью-Йорк Таймз» 1998 року.
Одна з улюблених книжок останнього часу, ідеально до прочитання щоби вміру розслабитися і водночас почитати щось топове
Книга на сайті видавництва: Вайнсбурґ, Огайо
У наші дні у фермера, що стоїть біля грубки у крамниці в своєму селі, розум напхом напханий словами інших людей. Газети і журнали натовкли його під зав’язку.
Сьогоднішній фермер біля грубки є братом людини міської, а коли прислухатись уважно, то можна почути, що він розмовляє так само хвацько й безглуздо, як і найкращі серед містян.
і це також мало стосунок до його суму, щоправда, невеликий, бо думав він здебільшого про себе, а подібні роздуми завжди приносять сум молодим.
— Закон один і для армії, і для людей, — бурмотів він, поринувши в роздуми. — Закон починається з малого і розростається, доки не охопить собою все. Порядок має бути у кожній дрібниці — у місці, де працюють люди, в їхньому одязі й думках. І я також маю дотримуватися порядку. Маю знати цей закон. Маю встановити зв’язок з чимось впорядкованим і великим, чимось, що проноситься небокраєм, немов падуча зоря. Я також маю навчитися чогось, давати щось, рухатися і працювати з життям, з законом.
Рею, ви ж мене знаєте. Ніхто мене не зламає, крім мене самого.
В кожного хлопця настає пора, коли він уперше озирається на своє життя. Ймовірно, це стається в ту мить, як він переступає поріг мужності. Йде собі хлопець вулицею свого містечка. Думає про майбутнє і про слід, який залишить по собі. В ньому починають вирувати амбіції й жалі. І тут раптом трапляється щось: він зупиняється попід деревом і прислухається, мовби хтось його покликав. В його думки починають закрадатися примари з давнини, голоси іззовні нашіптують про перепони, що чекають на нього в житті. Впевненість у собі і своєму майбутньому перетворюється на цілковиту непевність. А якщо хлопчина ще й не обділений уявою, перед ним відчиняються певні двері, і чи не вперше він дивиться на життя і бачить перед собою незліченну процесію людей, які задовго до нього прийшли у цей світ нізвідки, прожили своє життя і зникли в безвість. На хлопця находить безрадісне прозріння. З тихеньким зойком усвідомлює він, що є лише листочком, якого вітер жене вулицями рідного містечка. Він усвідомлює, що попри всі хвацькі вихваляння своїх товаришів сам він проживе все своє життя і помре в непевності, листочком, який носитиме вітрами, кукурудзою, якій судилося зів’янути на сонці. Стрепенеться і палко оглянеться довкола. Усі вісімнадцять років, що він прожив, здадуться йому миттю, коротким перевалом у нескінченному марші людського роду. Він починає чути поклик смерті. Всім серцем бажає підійти до якоїсь людини, торкнутися до неї своїми руками й відчути на собі дотик її рук. А якщо йому хочеться, щоб цією людиною була жінка, то це лиш тому, що він вважає, ніби жінка ця буде ніжною, що вона все зрозуміє. Найбільше на світі прагне він порозуміння.
Їй здалося, що світ переповнений безглуздими людьми, які промовляють пусті слова.
У юності в людях завжди борються між собою дві сили: тепленьке, бездумне звірятко змагається з істотою, здатною мислити і пам’ятати
Він хотів кохати її і бути коханим нею, проте в ту мить йому не хотілося, щоб його бентежила її жіночність. У темряві він узяв її за руку, а коли дівчина нахилилася, обійняв її за плече. Дмухнув вітер, хлопець затремтів. Щосили намагався збагнути той стан, що найшов на нього. На тій височині, серед темряви, два вкрай чутливі людські атоми міцно трималися одне за одного й чекали. Й обоє думали одне й те саме. «Я тут, у цьому самотньому місці, і зі мною є хтось», — такою була суть того, що відчували ці двоє.
Якимось незбагненним для обох чином того тихого вечора вони отримали саме те, чого так жадали. Ще не чоловік, та вже й не хлопчик, ще не жінка, та вже й не дівчинка — вони обоє на якусь мить доторкнулися до того, що робить стерпним життя дорослих чоловіків і жінок в сучасному світі.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
The post Вайнсбурґ, Огайо first appeared on gallery21.
Вільний переклад посту Encyclopaedia Britannica про різдвяні листівки Вікторіанської ери з деякими додатковими листівками
Різдвяні листівки вікторіанської епохи були досить незвичайними, що відображало неординарне почуття гумору до того, як різдвяна традиція закріпилася в тому форматі, в якому вона і знана для нас сьогодні.
Королеві Вікторії, чия мати та чоловік народилися в Німеччині, приписують привнесенняз до Англії німецьких святкових традицій, таких як різдвяні ялинки та дарування листівок у 1830-х роках. Вважається, що першу різдвяну листівку було розроблено в Англії в 1843 році, САМЕ в ТОЙ САМИЙ ЧАС, коли Чарльз Діккенс написав «Різдвяну пісню». Різдво (сніг, великі свята, сімейні веселощі) ставали новим “модним” явищем. У Лондоні в той час було продано 1000 розфарбованих вручну копій листівки.
З удосконаленням друкарських процесів листівки стали дешевшими та доступнішими. Компанії, що виготовляють листівки, почали замовляти у художників створення дизайнів спеціально для різдвяних листівок. Щоб не відставати від конкуренції, дизайн ставав все оригінальнішим.
Хоча церква та жорсткі соціальні норми домінували в той час у вікторіанській культурі, релігійних тем у цих листівках надзвичайно мало. Натомість, чорний гумор знайшов своє відображення в дизайні.
Зростання популярності оригінальних листівок також означало, що родини середнього класу легше могли володіти справжніми витворами мистецтва для демонстрації у своїх домівках. І хто б не захотів, щоб на стіні висіла цибуля в вишуканих черевічках?(заздри Оксано, Вакула віддав черевічки іншій)
У розквіті Вікторіанської епохи багато британців насолоджувалися дивним та моторошним, навіть під час свят. Ми маємо подякувати їм за типово дивні різдвяні листівки, які досі радують (і лякають) нас.
Нехай Бог благословить нас, ваші сім’ї і обдарує усіх нас добрим і міцним здоров’ям.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
The post All I want for Christmas is… поштова листівка з мишкою верхи на лобстері first appeared on gallery21.
Блог про все, що мені видалося цікавим, книжки, фільми, нотатки на полях, меми і всяке різне
