[ і чому це не ота гречка, що сумно, але грайливо дивиця на тебе з глибини холодильника]
Давайте покопаємся в нетрях історії найдавніших їстівних продуктів харчування (і чому це не мед чи мамонт?)
Переклад красивого і пізнавального Oldest possible food: 20mya? (знаєте англ? читайте оригінал, там дуже красивий і функціональний сайт)
Яка найдавніша їжа, яку ви потенційно могли б зʼїсти? Я замислився над цим, уявляючи собі найбезглуздішу втіху для божевільних гурманів, але виявив, що гарна вичерпна відповідь напрочуд складна, що і це привело мене до перевірки поширених міфів та необхідності визначати, що таке «їжа» взагалі.
Більшість знайомих нам продуктів харчування насправді доволі швидко псуються, але вйо до цікавого:
З історії нам відомо про доволі таки витривалий фруктовий кекс, що зберігається “лише” століття чи хай два
Коли фруктовий кекс містить багато алкоголю, його можна зберігати багато років. Наприклад, фруктовий кекс, випечений у 1878 році, зберігається як сімейна реліквія родиною в Текумсе, штат Мічиган; Станом на 2019 рік, праправнучка пекаря, що його випік, досі є хранителькою цього кексу.Загортання кексу в просочену спиртом тканину перед зберіганням є одним із способів подовжити термін його придатності. 106-річний фруктовий кекс, виявлений у 2017 році Антарктичним фондом спадщини, був описаний як такий, що знаходиться у «відмінному стані» та «майже» їстівний. [Wikipedia][A Michigan family has preserved a fruitcake that was baked in 1878]
Найбільш витримані вина все ж стають непридатними до вживання вже через кілька століть (ага, є задокументований факт вживання шампанського зі 184-річною витримкою).
Найстаріше шампанське у світі, розлите до того, як Вікторія стала королевою, досі придатне для пиття, з нотками «трюфелів та карамелі», за словами експертів. «Захопливу» пляшку Perrier-Jouet 1825 року було відкрито на церемонії, на якій були присутні 12 провідних дегустаторів вин світу. Їхній вердикт: 184-річне шампанське мало кращий смак, ніж деякі з його молодших аналогів. Зараз залишилося лише дві пляшки 1825 року, і Perrier-Jouet не планує відкривати їх найближчим часом.[World’s oldest champagne opened]
Мед нібито зберігає своє поживні властивості і їстівний необмежений час, але тим не менш найстаріші їстівні меди мають придатність у кращому випадку лише тисячу років. Незважаючи на широко рекламовані міфи про протилежне – поширене твердження про те, що «мед з гробниць» був знайдений у єгипетських пірамідах і досі залишається рідким і їстівним через кілька тисяч років, виявляється не більш ніж містифікацією
Деякі свідчення про бджіл та мед у Стародавньому Єгипті (Ф. Філс Лік 1975)
…Під час підготовки цієї статті мені показали лист, написаний покійним Артуром Е. Вайгаллом, колишнім генеральним інспектором старожитностей єгипетського уряду, членам його родини в Англії, в якому він описував свої враження під час відкриття гробниці Юси та Туїу… У додатку Лукас (1962) [Давньоєгипетські матеріали та промисловість] наводить подробиці про понад 12 хімічних та аналітичних тестів, які він застосував до зразка. У своєму висновку він зазначає: «З отриманих результатів майже немає сумнівів, що зразок – це касторова олія, яка стала дуже кислою та зазнала інших змін під час зберігання».
Здається, прийнято вважати фактом, що багато зразків меду було знайдено в давньоєгипетських гробницях з часів пірамід, але крім одного зразка стільників, дослідженого Зандером (1941) [Beiträge zur Herkunftsbestimmung bei Honig. III]. Pollengestaltung und Herkunftsbestimmung bei Bienenhonig], підтвердження на основі аналізу пилку відсутнє.
У рамках моїх ботанічних досліджень я нещодавно звернувся до різних світових музеїв та археологічних інститутів, просячи зразки меду або стільників. Наразі отримано 3 зразки, а дослідження пилку проведено в Британському музеї (природничої історії). Отриманий звіт щодо зразків такий:
Ці звіти вказують на те, що слід утриматися від висновків щодо зразків, які вважаються стародавнім медом або стільниками, доки не буде проведено дослідження пилку. Тих самих застережень не виникає щодо бджолиного воску, оскільки його використання в найрізноманітніших аспектах було підтверджено. Отже у єгипетських гробницях ніколи не знаходили їстівного (а тим більше рідкого) меду. Подальші пошуки не виявили жодних підтверджених знахідок меду.
Яйця можуть мати вік 1700 років.
…Команда дослідників з Великої Британії вважає, що римляни спочатку використовували цю криницю для видобутку води для варіння елю, а пізніше перетворили її на місце ритуалів. Однак, окрім багатьох предметів, виявлених в глибинах, один предмет сьогодні спантеличує вчених: одне повністю неушкоджене 1700-річне яйце. Яйце було знайдено кілька років тому, але нещодавно вчені зробили ще одне відкриття щодо нього. Мікрокомп’ютерна томографія показала, що це стародавнє яйце досі повне рідини.
Насіння може проростати через 2000 років, тому воно, безумовно, все ще їстівне.
Найстарішим життєздатним насінням, яке виросло в повноцінну рослину, було приблизно 2000-річне насіння юдейської фінікової пальми, знайдене під час розкопок у палаці Ірода Великого на Масаді. Воно зберігалося в прохолодному, сухому місці. Проросло у 2005 році.
Другим найстарішим зареєстрованим життєздатним насінням є 1300-річний священний лотос (Nelumbo nucifera), знайдений з дна сухого озера на північному сході Китаю у 1995 році.
Раніше невідомий вид комміфори, можливо, джерело біблійного лікарського екстракту цорі, був успішно пророщений з однієї насінини у 2010 році, яка була датована радіовуглецевим аналізом між 993 та 1202 роками нашої ери, що становить понад 800 років.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
Болотне масло можна знайти віком, можливо біля 5000 років, а описи найстаріших знахідок з них як воскових або з молочним запахом означають, що вони можуть бути несмачними, але все ще їстівними (хоча див. наступний розділ про адипоцери).
Болотне масло — це давня воскоподібна речовина, яку знаходять у торф’яних болотах, зокрема в Ірландії та Шотландії. Ймовірно, це давній метод виготовлення та консервування масла, деякі перевірені шматки болотного масла були виготовлені з молочних продуктів, а інші — з тваринного жиру.
Побачив цю картінку і вона мені чомусь дуже нагадала масло, яке роблять велетні в Skyrim (хочу вірити, що творці гри надихалися саме ним)
Існує безліч чуток і переказів із третіх вуст про те, як люди їли м’ясо стародавніх шерстистих мамонтів1, відомих своєю чудовою збереженістю (аж до рідкої червоної крові). Проте шерстисті мамонти не обов’язково такі вже давні: технічно, вони дожили до приблизно 4 000 років тому на острові Врангеля! Щонайменше два найвідоміші випадки «банкетів із мамонтів» виявилися вигадкою (наприклад, Tolmachoff 1929)
ПУБЛІКАЦІЇ АМЕРИКАНСЬКОГО ФІЛОСОФСЬКОГО ТОВАРИСТВАНезважаючи на свою схожість зі справжнім льодом Півночі та на можливість майже нескінченного збереження туш, що містяться в ньому, все ж є деякі деталі, які потребують пояснення. Між смертю мамонта та його перетворенням на заморожену тушу та похованням у “природному холодильнику” мав пройти певний час, протягом якого туша, безсумнівно, зазнала певного розкладу, хоча сучасна думка приписує м’ясу мамонта майже абсолютну свіжість. Наприклад, Ховорт порівнює його з «м’ясом, нещодавно витягнутим з ескімоського сховища або якутського підземного м’ясного сховища».Насправді, така свіжість — це безумовна легенда. Єдиним доказом цієї “свіжості” є яскраво-червоний колір м’яса, білий або жовтуватий колір жиру та той факт, що м’ясо жадібно пожирали собаки та дикі тварини. Але те саме м’ясо було абсолютно непридатним для будь-якого, навіть дуже авантюрного вченого. Усі історії, опубліковані в газетах цієї країни про вечерю в Санкт-Петербурзі, де подавали м’ясо бересівського мамонта, є стовідсотковою вигадкою. Усі мандрівники також зазначали, що туші мамонта, як правило, мали нестерпний гнильний запах.
Крім того, очевидно, що існують і практичні проблеми через умови зберігання мамонтів: «Деякі палеонтологи казали мені, що намагалися смажити м’ясо мамонта, але воно перетворювалося на смердючу рідину, оскільки з часом м’ясо розкладається в особливий тип речовини — адипоцер — неїстівний для людей, але придатний для тварин».
Адипоцер (англ. adipocere) — трупний віск або жир, своєрідна жирова речовина, в яку іноді перетворюються трупи. Процес цього перетворення називається омиленням і відбувається шляхом анаеробного бактеріального гідролізу.
Можливо, деякі гірники чи розвідники вічної мерзлоти справді їли м’ясо мамонта, але без надійних джерел і наукового датування жоден із цих випадків не може слугувати достовірним рекордом давності.
Найкраща підтверджена розповідь про найдавнішу з’їдену їжу, м’ясо з вічної мерзлоти, сягає лише приблизно 0,05 мільйона років тому. Йдеться про бізона2 віком 50 000 років на ім’я «Блу Бейбі» (Wikipedia), якого 6 квітня 1984 року на Алясці з’їли палеонтолог Дейл Гатрі та його гості (детальніше — Guthrie 1990):
Це вже робили раніше. «Усі ми, хто працював над цим, чули розповіді про росіян, [які] викопували на Крайній Півночі бізонів та мамонтів, [які] були достатньо заморожені, щоб їх можна було їсти», — каже Гатрі про кілька сумнозвісних трапез. «Тож ми вирішили: «Знаєте, що ми можемо зробити? Приготувати страву з цього бізона»». Гатрі вирішив влаштувати спеціальну вечерю, коли таксидерміст Ейрік Гранквіст завершив свою роботу над «Blue baby», а покійний Бйорн Куртен був у місті, щоб прочитати нам гостьову лекцію. «Приготування стейка з шиї здавалося не дуже гарною ідеєю», — згадує Гатрі. «Але знаєте, що ми могли б зробити, це додати багато овочів та спецій, і це було б не так вже й погано».
Щоб приготувати рагу приблизно на 8 осіб [Куртен каже 12], Гатрі відрізав невелику частину шиї бізона, де м’ясо замерзло, поки було свіжим. «Коли мʼясо розтануло, від нього йшов впізнаваний аромат яловичини, не прямо так вже неприємно змішаний зі слабким запахом землі, в якій його знайшли, з ноткою грибів», – якось написав він.
…Гатрі, досвідчений мисливець, каже, що його не відлякували тисячоліття витримки бізона і навіть можливість захворіти. “Для цього знадобився б дуже особливий мікроорганізм, — каже він. — А я весь час їм заморожене м’ясо тварин, яких сам убиваю або вбивають мої сусіди. І вони справді стають доволі старими після 3 років у морозильнику.”
На щастя, всі присутні залишилися живими і здоровими (а бізон досі виставлений у Музеї Університету Аляски). Рагу з Блу Бейбі також виявилося цілком їстівним. “Воно трохи нагадувало те, чого я й очікував, з легким присмаком болота, — каже Гатрі. — Але не так погано. Настільки непогано, що кожен з нас міг з’їсти по мисці.” Щоправда, він не пам’ятає, чи хтось просив добавки.
[Боже, ну та ж русня, тіки в профіль, зжерти бізона, який є неймовірною археологічною цінністю, яке варварство.]
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
Але можна піти ще далі. Наскільки далеко може завести нас вічна мерзлота?
Найдавніше їстівне м’ясо на Землі не може бути старшим за 20 мільйонів років, бо саме стільки тривало найдовше безперервне зледеніння/вічна мерзлота (в Антарктиді). Будь-яке інше м’ясо вже розклалося, скам’яніло/мінералізувалося, стиснулося до непридатного стану тощо.
Звичайно залежно від того, наскільки слідові залишки прийнятні як «їстівні», можливо, колаген можна вважати придатним для споживання, оскільки колаген був виявлений у кістках динозаврів віком 96 мільйонів та 195 мільйонів років через незвичайну хімічну стабільність; але я думаю, що це занадто мізерні кількості, щоб вважатися потенційною їжею.
Можна вийти за цей діапазон, що вище, за допомогою патологічних прикладів — «пити воду з льодовикового керна», «їсти сіль», «кальцій карбонат», залізо, або взагалі найдавніший їстівний/поживний елемент — літій3. Але давайте визначимо їжу як «органічну» і тоді це виключає всі вищеназвані приклади.
Проте якби ми все ж вирішили дозволити рахувати навіть “елементи” як “їжу”, то відповідь Літій, здавалося б, мала б бути такою, що підходить, оскільки часовий порядок нуклеосинтезу елементів відбувається приблизно в порядку розміру. Єдині два менші елементи – це водень і гелій, і мені невідомий жодний можливий спосіб, яким можна було б сказати, що людина їх «їсть» або «п’є», на відміну від молекули, яка потребує інших, молодших елементів, таких як кисень, тоді як літій відіграє багато біологічних ролей і навіть може бути харчовою потребою людини. Отже, якщо такі елементи, як залізо, мідь чи цинк, вважаються «їжею», то літій також має бути врахований. А оскільки принаймні деяка кількість літію була створена через кілька сотень секунд після Великого вибуху, будь-яка кількість літію, що вживається людиною, майже напевно міститиме принаймні деякі атоми літію з Великого вибуху. Отже, принаймні частина літію, який ви споживаєте як добавку, або з питною водою, або для психіатричного лікування, має вік 13–14 мільярдів років.
Тож яка найдавніша можлива їстівна органічна біологічна їжа?
Я думаю, що, можливо, існують надзвичайно повільно живучі мікроби морської безодні або ендоліти4, яких можна було б зібрати в достатній кількості, щоб «з’їсти», але я не впевнений, чи це здійсненно і чи вважалося б це їжею. Відомо, що мікроби морської безодні живі та, ймовірно, розмножуються дуже повільно, впродовж мільйонів років: Atribacteria reproducing over millions of years in the Atlantic abyssal subseafloor, Vuillemin et al. 2020.
Але хоча ці мікроби, безперечно, живі та потенційно їстівні, їх розмноження порушує своєрідну «проблему корабля Тесея»: якщо вони впродовж мільйонів років відновлювалися і розмножувалися, і, ймовірно, всі атоми «замінилися» — можливо, багато разів, — то чи є вони «оригінальними»? Якщо будь-яка кількість “замін” не має значення, то і ваше власне тіло складається з плоті, якій мільярди років… Зрештою, тоді хіба кожна жива істота, що походить від LUCA(останній універсальний спільний предок)5 (тобто всі відомі нам організми, включаючи вас), не є «насправді» віком приблизно 3–4 мільярди років?
Але якщо ми готові включити ці мікроби, аргументуючи достатньою тяглістю, то спори також є можливим варіантом для включення; є переконливі твердження про відродження спор яким мільйони років, але, все ж, очевидно, певному сумніву піддаються більш екстремальні твердження, такі як відродження спор віком 25–400 мільйонів років. Проте, можливо, колись?
Нарешті, несподіваний варіант — бурштин6 (скам’яніла смола). Бурштин відомий тим, що захоплює комах, і може легко перенести нас на 320 мільйонів років тому (до цього часу рослини ще не виробляли смол).
Тварини, захоплені в бурштин, виглядають добре збереженими, але я не впевнений, чи були б вони їстівними — подібно до скам’янілого дерева або прикладу з динозавровим колагеном отам вище раніше.
На відміну від бактерій з безодні чи спор, де ми можемо бути впевнені в їх біологічній цілісності, оскільки вони ще живі, із найдавніших бурштинів не було отримано жодних складних біологічних сполук типу ДНК (або дуже мало). Можливо, вони надто сильно хімічно трансформовані смолою, скам’янінням і розкладанням — подібно до хімічної фіксації. Сам процес збереження, необхідний для збереженості на сотні мільйонів років за кімнатної температури, може бути принципово руйнівним для всіх нормальних хімічних властивостей.
Отже, хоча теоретично ми могли б колись підвищити рекорд найдавнішої їжі далеко за 20 мільйонів років — аж до 320 млн, — 20 мільйонів років здаються найбезпечнішою відповіддю. Немає нічого неможливого чи сумнівного в 20 млн років, і є два різних способи досягти цієї позначки: консервація у вічній мерзлоті та мікроби з морської безодні.
Якщо наполягати на документально підтвердженому прикладі, то найкраще, що ми маємо зараз, — це 0,05 млн років тому (бізон Блу Бейбі з пункту вище).
Ще одне цікаве питання: «Яка найрідкісніша (але все ще існуюча) найпростіша їжа, виготовлена людиною, у Природі?» Ця думка виникла через граничні випадки, як-от «залізо» або «кальцій», де «їжа» грається, будучи якомога простішою — фактично, просто елементарними атомами, — і тому є «природною» (тобто «створеною Природою»). Але додайте вимогу “мейд ін чайна бай пупіл) — і все стає менш очевидним.
Такі речі, як «приготоване м’ясо», не рахуються, бо туші тварин весь час “готуються” під час лісових пожеж, а хижаки їх їдять; деякі яструби навіть навмисно розпалюють пожежі, щоб полювати! Такі продукти, як вино, мають природні аналоги: перестиглі фрукти або запаси меду можуть самі зброджуватись і виробляти алкоголь, а нетверезі дикі тварини задокументовані неодноразово. [як тут не згадати моїх любімих танукі і лисицю з Японії про яких було в Куда я жмав #19]
Вранці 5 квітня 1993 року танукі та лисицю знайшли непритомними після того, як ті випили три чашки саке, залишені як святкове підношення богам. Їм знадобився майже весь наступний день, щоб оговтатися та похитуючись піти в ліс.
Хлібобулочні вироби були б дуже неприродними, але й досить складними — просто взяти траву і спекти хліб не вийде. Хліб потребує розвиненого землеробства та обробки: у дикій природі не існує нічого схожого на одомашнену пшеницю, тим більше подрібнену, сквашену в тісто та випечену.
Овочі(ну припустимо): насправді теж не дуже природні, бо зазвичай штучно виведені або гібридизовані протягом століть.
Молоко та яйця цікаві своєю універсальністю, але все ж «прості»: молоко з диких тварин цілком придатне для пиття, а яйця диких птахів — їстівні. Якийсь похідний від них продукт міг би бути одночасно рідкісним і простим.
Масло — це просто молоко, яке достатньо довго фізично збовтували або перемішували, поки воно не затвердіє; жодних додаткових інгредієнтів не потрібно. Зробивши масло в початковій школі, збовтуючи контейнер Tupperware, мені важко уявити будь-який природний процес, що міг би випадково призвести до створення масла (хоча мене можна переконати: можливо, корова могла потонути в річці і кілька годин перекочуватися і збовтуватися, перш ніж прибитися до берега…?)
Проте тоді б я запропонував кращого молочного кандидата — сир: він виготовляється з молока, яке є поширеним завдяки ссавцям, і вимагає лише простого кроку підкислення або додавання травного ферменту, щоб молоко затвердло, але, ймовірно, не існує ніде в дикій природі — хіба що у випадкових ситуаціях, коли молодий ссавець, що ще годується молоком, гинув, і шлункові ферменти встигали переробити останній прийом їжі в щось, що віддалено нагадує «сир» (випадковий сичуг7). Можливо, саме так і був винайдений сир? Це можна було б рахувати одночасно і простим, і рідкісним.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
The post Найдревніша і можливо досі їстівна їжа first appeared on gallery21.
[ і чому це не ота гречка, що сумно, але грайливо дивиця на тебе з глибини холодильника] Давайте покопаємся в нетрях історії найдавніших їстівних продуктів харчування (і чому це не мед чи мамонт?) Переклад красивого і пізнавального Oldest possible food: 20mya? (знаєте англ? читайте оригінал, там дуже красивий і функціональний […]
The post Найдревніша і можливо досі їстівна їжа first appeared on gallery21.
Дуже вільна адаптація і переклад прекрасного So you wanna de-bog yourself від Adam Mastroianni (якщо знаєте англ, то краще читайти оригінал і автора в цілому, він топ)
Незнайомці час від часу просять у мене поради, що водночас приємно, але ну тривожно, бо я точно знаю лише те, про що пишу тут, а іноді навіть і це не точно.
Наприклад, нещодавно хтось запитав мене, чи я маю поради щодо того, як навчити людей пілотувати літаки, що змусило мене замислитися: а як взагалі виглядає система навчання пілотів?? Тож тепер, коли я сідаю в літак(сумний і бентежний український хех з до двадцятьдругорокивих часів), я пильно придивляюся до капітана, щоб побачити, чи у нього вираз обличчя типу «Блогер навчив мене літати».
Я часто не знаю, що відповідати на такі запитання через свою загальну некомпетентність. Але я зрозумів, що більшість цих людей, що питають щось таке, мають дещо спільне в собі: вони застрягли. Вони шукають поради не стільки в плані «так а шо, є тут якісь хороші ресторани?», скільки в сенсі «зараз все якось жахливо шкереберть, і я хотів би це змінити, але не знаю як?».
Застрягнути – це по суті психологічний еквівалент стояння по коліна у смердючому трясовинні, трясовинні в усіх напрямках куди не подивись, трясовинні, скільки око сягає. Ви йдете вбрід у пошуках безпечної суші та знаходите лише ще більше трясовини. Нічого не працює, жодні варіанти не здаються хорошими, все це нісенітниця, все це дурощі і шопопало, і ще більше трясовини. Це саме та жахлива ситуація, що спонукає людей робити божевільні речі, як-от просити поради у блогера.
На щастя, я провів більшу частину свого життя в такому самому болотці. Дехто каже, що я народився в ньому, гарненьким хлопчиком-болотяником. І я зрозумів, що незалежно від того, як ти тут опинився — чи то твій шлюб зайшов у глухий кут, ти то відстаєш у навчанні, чи твої пілоти-стажери, що навчалися по тредам в твітері, постійно врізаються в схил гори — сили, що тримають тебе в болоті, завжди однакові. Насправді їх лише три, хоча кожна з них набуває різних гидких варіацій.
Наближається Новий Рік, час щорічного Великого Звільнення, час виходу з трясовини, час коли ми всі намагаємося вибратися з багнюки, щоб потрапити до кращого життя. Тож цей пост, щоб допомогти вам; це мій посібник болотяних монстрів, безлічі способів і явищ для опису застрягання, бо перший крок до визволення з болота завжди питання пошуку і розуміння того, щож зі мною відбувається(періодичне нагадування, що автор не є дипломованим спеціалістом з психічного здоровʼя, а просто отой блогер-чувак, тож текст не є медичною рекомендацією). Нехай цей посібничок служить вам добру службу, і нехай ваші літаки завжди пілотують люди, які ніколи нічому не навчалися в мене.
Більшість моїх спроб вибратися з болота на суху землю ззовні виглядають так, ніби я взагалі нічого не роблю. Я стою геть нерухомо в трясовині проте ж кричу на все горло: «ДИВИСЯ Я Ж НАМАГАЮСЯ!» Це значить, що я не роблю достатньо сильного імпульсу — я не можу докласти зовсім коротких, але надзвичайних і напружених зусиль, необхідних для виходу з трясовини, тож я просто залишаюся там, де є.
Є кілька різних способів опинитися в цій ситуації.
Іноді до мене приходять люди з пропозиціями взятися за якийсь проєкт. Я вже наперед знаю — не хочу робити цієї дурні. Але варто погодитися, і все навколо починає сяяти схваленням: усмішки, потиски рук, теплі слова — «Ми почуваємося щасливими, і це завдяки тобі!» І це, звісно ж блін, приємно. Та ось я вже вписуюсь в черговий такий проєкт, і в мені зріє невдоволення — до справи, проєкту, до себе. Я люто лаю себе подумки за те, що сам — добровільно! — узявся робити щось, віддавати всі сили на те, до чого насправді душа не лежить й результат геть по цимбалах.
Ось він, страйк в молоко — коли ти наче і влучаєш, але трохи не туди. Ба більше, більшу частину шляху куля ж цілком упевнено прямує до кеглів, здається, ось ще мить — і буде страйк. А тоді — легеньке відхилення, майже непомітне, і вона різко з’їжджає вбік, безславно, але видовищно промахуючись і зникаючи в нетрях машини.Страйк в молоко — надійний спосіб загрузнути в болотці навічно. І тут найпідступніше — люди любитимуть тебе за це. «Ти робиш усе правильно!» — кричатимуть вони, спостерігаючи, як ти повільно занурюєшся у трясовину. — «Ми це схвалюємо!»
Іноді, коли я застрягаю, хтось такий бере і каже мені: «Чуєш, так а чому б тобі не спробувати ось цю штуку — [цілком розумний і хороший варіант]?» На що я відповідаю: «Почекай, друже! Хіба ти не бачиш, що тут є НЕДОЛІКИ? От знайди мені варіант, у якого будуть тільки СУЦІЛЬНІ ПЕРЕВАГИ — тоді й поговоримо».
Так я сиджу й чекаю свого джекпоту — відмовляючись діяти, доки не з’явиться варіант, що перевершить усі інші в усіх можливих аспектах. Дивна річ, хто б міг подумати, але такого моменту чомусь ніколи не настає.
Часом я чекаю ще більшого виграшу, лотереї всіх лотерей — велетенського джекпоту, у якому ВСІ мої проблеми одночасно зникнуть самі собою, зовсім без жодних зусиль із мого боку. Хтось пропонує мені цілком розумний план виходу з болотця на що а я кажу: «Гмм, ну шото не знаю… Може, у тебе є варіант, де я продовжую робити все абсолютно так само як і раніше — проте з кращими фінальними результатами?»
Це, загалом, різновид очікування джекпоту, але такий поширений, що заслуговує на окремий розділ.
Іноді я ж чудово знаю, що саме маю зробити, щоб вибратися з болота. Та мені просто страшно. Страшно сказати правду, розсердити когось чи ризикнути. Тож я вагаюся, відкладаю, сподіваючись, що майбутнє не доведе мене до моменту, коли доведеться проявити крихту хоробрості і відваги.
Кожен же скаже, що це дурна помилка, бо я лише подовжую власні страждання. Але навіть це не головна причина, чому ця стратегія дурна. Так, кожна мить вагання — це мить болю. Проте насправді коли нарешті робиш сміливий крок, це не вершина страждання — це його повна протилежність. Бути сміливим — приємно. Ви ж і самі пам’ятаєте це приємне відчуття: коли вперше виступили перед натовпом, коли не злякалися кривдника, коли перестали соромитись того, що любите? Це одне з найкращих відчуттів у світі. Кожного разу, коли ви відмовляєтесь від того, щоб зробити цей сміливий крок ви не лише НЕ позбавляєте себе відчуття боягузтва — ви втрачаєте насолоду від відваги і перемоги, тож програєте вдвойнє.
У середньовіччі лицарі блукали світом, сподіваючись натрапити на шляхетні пригоди, де можна було б довести свою мужність. Вони самі палко прагнули зустріти дракона. Тож коли я відкладаю вчинок, який потребує хоробрості, я фактично відмовляюсь від дракона — відмовляюся від нагоди зробити щось страшне лише на мить, аби потім відчути справжню гордість і силу.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
Приблизно половина моїх друзів відверто не люблять свою роботу. Вони живуть у стані оцього помірного невдоволення — нещасні настільки, щоб скаржитися, але не настільки, щоб все кинути і піти з неї. Це й є пастка посередності: ситуації ж відверто погані, але не занадто погані, тож тримають людину в орбіті свого тяжіння, бо не викликають тієї люті чи відчаю, які потрібні, щоб наважитися вирватися назовні.Пастка посередності — підступний проте простий шлях сидіти й далі в болотці. Справді жахливі ситуації, якщо вже з них вибратися, з часом перетворюються на смішні історії чи навіть який не який привід для гордості. А ось сірі, посередні обставини стають втраченими роками: їх нудно проживати й ще більш нудно й втомливо згадувати. Це ніби сидіти у приймальній кімнаті без зв’язку, без Wi-Fi й без жодного цікавого журналу — просто чекати, коли хтось дорослий нарешті зайде й скаже, що можна починати жити.(Раніше я вже писав про це недооцінене психологічне явище.)
Я багато часу проводжу, думаючи про свої проблеми. Але зазвичай це виглядає приблизно так:
«Ого, ну й проблема! Велетенська, сказав би я. Просто гігантська! Поглянь тільки — яка проблемища!» І я можу цілими днями розглядати її під усіма можливими кутами огляду: «Як гадаєш, вона велика? Чи вже колосальна? І це ж тільки про розмір! А її глибина — о, краще навіть не починати!»
Та це не розв’язання цієї проблеми — це її ніжіння. Збоку може здаватися, що я зосереджено осмислюю ситуацію, але насправді це лише соціально прийнятна форма тривоги — спосіб продовжувати власні страждання без кінця, впиваючись і заливаючись ними й називаючи це красиво “рефлексією”.
Навіть якщо ти вже набрав достатньо розгону, щоб вирватися з болота, треба ще й правильно прицілитися куди саме. («Я це роблю! Я це справді роблю!» — кричу я, врізаючись носом у власний злітний майданчик.)
Ось кілька моїх постійних, перевірено невдалих планів втечі:
У школі я купу часу грав в Call of Duty — і тусувався з компанією таких собі “поганих хлопців”, які влаштовували онлайн-битви з іншими командами.(Наш лідер стверджував, що він морський піхотинець, у чому я певною мірою сумніваюся, бо він написав назву нашої команди як «Педрозділєніє Дельта».)
Ми… не були особливо вправними. Коли ми програвали перший раунд (а це ставалося майже завжди), ми збиралися в лобі — щось на кшталт віртуальної роздягальні — і вирішували, що наступного разу нам просто треба “постаратися більше”. Ніби нам наваляли двадцять п’ять разів поспіль не тому, що ми грали бездарно, а тому, що просто недостатньо щиро прагнули вижити. Озброївшись цим геніальним планом, ми знову гордо йшли в бій — і знову так само епічно програвали. Наші цифрові тіла падали одне за одним, а ми волали у мікрофони: «Хлопці просто перестаньте вмирати!»
Оце і є помилка “треба просто старатися більше”. Я дивлюся на цю ситуацію й думаю, що якось воно само розрулиться і стане краще — варто лише просто достатньо сильно побажати, щоб усе стало інакше нічого при цьому не змінюючи. А потім щиро обурююсь, коли, сюрприз, нічого не змінюється. Типу: «Вибачте, але я вже давно дуже старанно хотів, щоб усе змінилося — і досі нічого! Хтось може, будь ласка, розібратися з цим неподобством і що ж пішло не так?»
У дурної ідеї «треба просто старатися більше» є братусик — ілюзія нескінченних зусиль. Це переконання, ніби десь усередині мене є великий потаємний запас енергії, невикористаний резерв, який одного дня я просто зможу за бажанням розкоркувати й як взяти та й витягнути себе з трясовини. Наприклад: я завжди відповідаю на листи із тижневою затримкою? Не проблема — от-от зараз як розкоркую свій Стратегічний Резерв Зусиль і блискавично розчищу всю цю накопичену поштову лихоманку.
Та щось цей план ніколи не працює — бо ніякого стратегічного резерву не існує. Всі мої зусилля і сили вже десь розподілені. Якщо я хочу витратити більше енергії на щось нове, її доведеться забрати з чогось іншого. Якщо я вперто не роблю якусь справу, причина, найімовірніше, проста: я насправді не хочу її робити — принаймні не настільки, щоб віддати заради цього час і сили з інших частин життя. І я просто ще не наважився собі в цьому зізнатися.
Доволі часто, сидячи знову в трясовині, я починаю нити-голосити, що мені бракує часу. «От би доба тривала 25 годин! — зітхаю я. — Ох, скільки всього я б устиг зробити!»
Але ось дурне питання наподумати: на що саме я серджуся? На те, що в мене немає маховика часу? На те, що я не можу знайти затишну бульбашку у просторі-часі, де сховаюся й потай дороблю всі справи? Невже я справді думаю, що мій шлях до виходу на тверду землю лежить в обідках на те, що несподівано й зовсім нежданно час рухається вперед зі швидкістю одна секунда за секунду?
Оце й є звинувачувати Бога — коли перекладаєш провину за своє становище на щось абсолютно незмінне й незалежне від тебе. Так, багато релігій навчають, що Бог втручається у людські справи, але, наскільки мені відомо, жодна не стверджує, що Він реагує на ниття. (Та й чи стали б ви поклонятися Богу, який творить дива лише тому, що ви йому достатньо довго нили?)
Деякі проблеми схожі на отримання диплому: якийсь час старанно працюєш — і все, питання закрите назавжди. Такою класичною «дипломною» проблемою є, скажімо, навчитися їздити на велосипеді чи, хто б міг подумати, навчатися в універі і отримати диплом.
Але більшість проблем такими не є. Вони радше нагадують чищення зубів: ними доводиться займатися все життя, аж до самої смерті. Не можна, наскільки мені відомо, один раз дуже-дуже ретельно почистити зуби й після цього спокійно більше ніколи про це не думати.
Коли моя голова була повна отрути, я вважав, що повернути собі відчуття нормальності — це «дипломна» проблема. Треба лише знайти правильний важіль, смикнути — й чвак! — назавжди повернутися до хорошого життя. Розумні люди попереджали, що це так не працює, але я їм не вірив: мені здавалося, що вони просто не зуміли зробити все правильно й отримати свої «дипломи».
Нормальний прогрес почався лише тоді, коли я усвідомив: маю справу з проблемою-«чищенням зубів». Почуватися більш-менш нормально, ймовірно, означає щось монотонно й нудно робити щодня до кінця життя. Можливо, я зможу і навчуся робити це майстерніше, так само як колись в дитинстві тільки починаєш чистити зуби, всюди розмазуєш зубну пасту, а потім ще й ковтаєш половину, але зрештою навчаєшся цього не робити. Але навіть коли ти клятий експерт із чищення зубів, це все одно займає пару хвилин щодня. Можна злитися через це, але від злості зуби чистішими не стануть.
Один із моїх улюблених поганських планів втечі звучить так: у майбутньому я просто візьму і буду іншою людиною. Щось на кшталт: «Так, я ненавиджу займатися спортом, але колись потім я це подолаю й перестану бути такою нюнею». Або: «Квантова фізика мені зараз нецікава, але я от як візьму і як вивчу її пізніше — коли вона раптом почне мене захоплювати».
Усі ці сценарії це і є фантастичні метаморфози. Поки що жодного разу не сталося так, щоб я прокинувся вранці й раптом виявив себе зміненим рівно в тих аспектах, які зробили б моє життя легшим і кращим. Я все ще таємно трохи на це сподіваюся, але вже перестав ставити на це чудо.
Люди постійно створюють мені проблеми тим, що поводяться зовсім не так як я собі це науявляв, на мою думку, геть нерозумно: наприклад, намагаються їхати автострадою одночасно зі мною, вимагають, щоб я щомісяця платив за оренду, або чомусь не впізнають у мені генія й не поспішають віддати мені кермо всіх процесів і всі свої грибні. У такі моменти здається, ніби єдине рішення проблеми — змусити інших людей поводитися інакше. Я ж застряг тут лише тому, що всі навколо такі неадекватні і дурні!
Для цього стану є вдале слово — лялькування: спроба розв’язати власні проблеми, ніби підправивши дії інших людей. Лялькування часто виглядає привабливим, тому що дії інших людей здаються дурними і тому легко змінюваними. Як не дивно, чомусь їм так не здається і їм це не подобається. У них є якась своя життєва історія, що змушує їх діяти саме так, як вони діють, і їхні дії, в середньому, змінюються лише настільки, наскільки й ваші. Тож, якщо ви не вважаєте себе такою лялькою, яку легко змінити, кількома простими смиканнями за ниточки, лялькування, ймовірно, не витягне вас із болота.
Одне важливе зізнання: більшість моїх боліт — уявні. Це не злий і несправедливий світ зіштовхує мене з праведного і істинного шляху туди в трясовину — це я сам себе туди затягую. Парадокс у тому, що саме з таких боліт найважче вибратися, бо для цього треба визнати, що моє сприйняття реальності — ще не сама реальність, а велика частина нашого розуму працює саме на те, щоб в жодному разі не допустити цієї страшної думки і усвідомлення цього.
Кожна дитина рано чи пізно вчиться грати в «підлога — це лава», де удаєш, ніби варто лише торкнутися килима — і тебе миттєво спалить до попелу. Навіть зовсім малючки швидко схоплюють правила цієї гри, і в цьому є щось показове: дуже рано ми опановуємо вміння робити вигляд, що вигадані проблеми — справжні. А потім ми проводимо решту свого життя, роблячи саме це.
Часто, коли я застрягаю, причина саме в тому, що я сам вигадав собі гру й вирішив, що програю в ній. Я нібито досяг недостатньо. Я недостатньо наполегливо працюю й досягаю своїх цілей й водночас, якимось дивом, недостатньо добре розважаюся. У цих ігор — складні правила: наприклад, «я маю бути таким же успішним, як мій найбільш успішний знайомий, але все, чого я вже раніше досяг, зовсім не рахується», і я звісно ж зобов’язаний почуватися жахливо, якщо порушую собою ж вигадані правили. Це ніби грати в абсолютно найдурнішу версію «підлога — це лава».
Чи створював я ці ігри, довго й серйозно міркуючи, як прожити хороше життя? Звісно, ні. Я просто дістав їх, грубо кажучи, «з дупи». Або хтось інший дістав їх зі своєї — а я такий: «О, а можна й мені трохи цього лайнечка?»
За часів адміністрації Трампа в мене з’явилася нова чудова «робота-на-пів-ставочки»: стежити за всіма черговими жахами дня. Приблизно кожні двадцять хвилин я мусив перевіряти телефон, раптом трапилося щось нове обурливе — щоб… що? Для чого? Зібрати це все в красивий списочок? Зробити з цього вирізки в альбом? Навіть не певен.
Тепер я називаю це надконтролем — коли відстежуєш абсолютно усі проблеми цього світу так, ніби врешті-решт вони всі твої особисті. Надконтроль — це добрячий експрес-квиток у болото, бо світ переповнений проблемами, а тобі пощастить, якщо ти за все життя розв’яжеш бодай одну.
Я чудово знаю, що дехто вважає надконтроль своєю чеснотою, але здебільшого ці люди просто годинами дивляться в екрани й від того почуваються жахливо — і, схоже, це зивчайно ж не розв’язує жодної з проблем, за якими вони так самовіддано стежать. Для них, здається, найкраще можливе життя — це сидіти перед сотнею моніторів, із повіками, розчепіреними хірургічними інструментами, наче в «Механічному апельсині», і водночас споглядати всі людські страждання. Я, гм, все ж сприймаю це дещо інакше.(Див. також: «Читання новин — це нове куріння».)
Іноді мене накриває відчуттям: «У мене ніколи нічого не вийде, я завжди буду нещасним, решта життя мине в якомусь напівтемному безглуздому блуканні, зрідка перериваному нападами чистих мук».
І тоді дружина каже: «Ти голодний».
А я у відповідь: «Ні, ні, це справжнісіньке, істинне, найчитіше страждання і мука, воно приходить до мене в первозданному вигляді просто з пекла, живе в моїх кістках, мене переслідує сам Бог, ти навіть уявити не можеш, як це — бути мною».
А потім я з’їдаю буріто й такий: «А, так все нормально».
Це і є їжачення: вперте небажання дозволити іншим на тебе вплинути, навіть тоді, коли це справді треба і помічне.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
Знаєш, як це буває: підіймаєшся на високу будівлю, дивишся вниз на вулицю — і всі люди здаються не просто крихітними, а й трохи смішними. «Ой, подивіться на цих малесеньких чуваків, ходять у своїх костюмчиках, удають із себе важних ділових людей! Вони ж навіть не знають, які вони насправді малесенькі».
Так само виглядають для мене чужі проблеми. Друг каже: «Я весь знервувався», а я подумки: «Ой, яка кумедна маленька проблемка, шагає така собі, ніби справжня! Просто не нервуйся — і все, проблема вирішена».
Натомість мої ж проблеми, навпаки, — це стометрові похмурі тіпочки в темній подворотні. Вони такі великі, справжні, складні, їх неможливо розв’язати! Я можу тільки тікати, ховатися в закапелках і визирати на них із жахом.
Ось так і працює величне сяйво особистих проблем: воно збільшує твої труднощі до справді епохальних, велетенських розмірів, тоді як чужі залишаються ну людського масштабу. Через це розумні рішення раптом здаються нерозумними: дії, які чудово впоралися з чиїмись цілком земними клопотами, ніколи ж не подолають мої гіганто-проблеми; їх нібито можна вирішити лише або вічним переляканим животінням, або тактичним ядерним ударом.
У аспірантурі я припустився страшної помилки й записався на семінар із професійного розвитку. Щотижня ми збиралися на півтори години, щоб обговорювати вічні теми на кшталт: «О БОЖЕ, МИ НІКОЛИ НЕ ОТРИМАЄМО ПОСАД ПРОФЕСОРІВ, МИ ВСІ ПРОПАЛИ», «СВІТ ЗАНАДТО ВЕЛИКИЙ, А Я ЗАНАДТО МАЛИЙ» і звичайно ж просте, але надійне «HELP HELP HELP».
Якось ми витратили пів заняття, сперечаючись, чи варто виділяти своє ім’я жирним у списку публікацій у CV. Типу:
Tweedledum, M.R. & Mastroianni, A.M., (2024). Please give me a job I will do anything, including publishing this terrible paper. The Journal of Desperation, 4(12), 122–137.
чи ж краще
Tweedledum, M.R. & Mastroianni, A.M., (2024). Please give me a job I will do anything, including publishing this terrible paper. The Journal of Desperation, 4(12), 122–137.
Одні наполягали, що виділення імені жирним допомагає перевантаженим комітетам швидко оцінити твій науковий доробок. Інші вважали, що це виглядає пихато. Розгорілася дискусія. Уже не пам’ятаю, хто «переміг» — а, так, ніхто, бо це жахливо дурна річ, про яку взагалі не варто переживати.
Оце і є зациклення на дрібних провісниках. Лячно визнати, що майбутнє не піддається повному контролю; значно простіше відволіктися, намагаючись оптимізувати кожну дрібничку, хай би якою незначною вона була.
(Якщо ви вже дійшли до стану, коли 45 хвилин сперечаєтеся про те, чи варто робити щось жирним текстом у резюме, можливо, настав час відкрити список усіх богів і почати молитися до кожного по черзі — раптом якийсь із них виявиться справжнім і вирішить вам допомогти.)
Батьки, що мріють влаштувати дітей до «елітних» університетів, довели мистецтво зациклення на дрібних провісниках до небаченої досконалості. Коли я водив абітурієнтів на тури кампусом, їхні запитання звучали приблизно так: «Дитині краще грати на тімпанах чи гобої?», «Скільки саме крапок із комою допустимо в мотиваційному есе?», «Чи варто додати стоматологічні картки, щоб продемонструвати історію сумлінного чищення зубів?». Іронія в тому, що всі ці мікрорішення і провісники лише підвищують ваш рівень тривоги, і навіть якщо дитина й потрапить до престижного закладу, вона все одно може врешті решт стати… блогером
Іноді люди кажуть щось на кшталт: «Ну, що ж тут поробиш, життя — це суцільне страждання», а я відповідаю: «Ха-ха, ще й яке», — чекаючи, що вони теж засміються. Але вони не сміються. І тоді з жахом розумієш: вони ж не жартують. Дехто справді вважає, що сидіння в трясовині болота і є справжнє життя.
Можна справді зрозуміти цей хід думок, якщо тобі дістався такий добрячий великий шмат нещасть. Якщо, скажімо, ти пережив атомне бомбардування Хіросіми, а потім сів на потяг до Нагасакі якраз вчасно, щоб прибути на станцію якраз під друге атомне бомбардування, у тебе, ймовірно, буде досить похмуре ставлення до існування.(Насправді, Цутому Ямагучі, здається, був надзвичайним оптимістом, незважаючи на те, що став свідком деяких найжахливіших подій в історії, і я намагаюся нагадати собі про це, коли мене дратує, наприклад, те, що ресторан не намазав мій бургер достатньою кількістю гострого соусу.)
Але більшість знайомих, які відчувають себе так само, жодних атомних вибухів не переживали. Це зазвичай люди з хорошою освітою, високооплачуваною роботою, підтримкою близьких і «нормальною» кількістю життєвих трагедій — тобто з усіма базовими «інгредієнтами» для пристойного життя, які вони так і не перетворили на саме життя. Їхня проблема в тому, що вони вірять: задоволення в принципі неможливе. Ніби стоять посеред кухні, повної яєць, борошна, олії, цукру, масла, розпушувача, з міксером та духовкою напохваті — піднімають руки й вигукують: «Я не можу спекти торт! Та й тортів взагалі не існує!».
У масштабі всесвіту я ж не прожив так уже насправді й довго. Тож, напевно, існує ще безліч шляхів, як загрузнути в болоті, про які я просто не здогадався. Але я стільки разів опинявся там унизу в трясовині, що встиг помітити повторювані моделі поведінки — і часом навіть можу їх переривати по власному бажанню.
Саме тому й так важливі ці трохи кумедні назви — вони нагадують не вірити головній брехні трясовини: ніби ти застряг у ситуації, якої ніхто й ніколи не бачив. Якщо віриш у це, то й не дивно, що бракує енергії для імпульсу, всі плани втечі хибні, а ти сам себе затягуєш тільки глибше: ти просто не знаєш, що робити, бо вважаєш, ніби ні твій досвід, ні досвід інших тобі не допоможе. Щоразу, коли я відчуваю себе в унікальному, «зшитому на замовлення» саме для мене болоті, створеному ворожим Всесвітом тільки для мене і більш ні для кого, — пригадую: «Ага, зараз я роблю страйк в молоко», — то ніби відчуваю, як нога торкається твердого ґрунту, і можу почати витягувати себе на сухе місце.
Тож щиро бажаю тобі удачі у 2024-2025-2026-му й усіх наступних роках. Нехай ти проводиш у болоті рівно стільки часу, скільки потрібно, щоб засвоїти його уроки. І заради всього святого — якщо бачиш схил гори прямо перед собою, набирай висоту.
І останнє – важливе нагадування:
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
The post Отже ти таки наважився і вирішив, що час би й витягти себе за шкірки з трясовини болотця first appeared on gallery21.
Блог про все, що мені видалося цікавим, книжки, фільми, нотатки на полях, меми і всяке різне
