Їж хліб, Енкіду, — так личить жити, Сікеру пий — так світу судилось!
люблю іноді згадувати про золотий диск вояджера, на якому іспанською записано “ола і салюдос а тодос”, на івриті просто “шалом”, японською “конічіва о генкі десу ка”, а українською “пересилаємо привіт із нашого світу, бажаємо щастя, здоров’я і многая літа”
Власне вітаю всіх з тим, що в Києві вже офіційно весна, пережили цю важку зиму
Вчора (ну точніше 16 березня, бо я не знаю коли я таки допишу цей лист) розсилці “Куда я жмав” трапилися перші роковини від першого листа, тож з цим нас всіх і вітаю, hooray. Люди зазвичай під таке якісь підсумки підводять, але я лінивий, тому просто от кілька мікрофактів, які гріють мені душу
А 21 березня мені буде день народження, клуб 27 вже відносно давненько перешагнув, тож вже тепер маленькими кроками рухаюся до віку Христа і не забуваю іноді повертатися до 27 нотаток про дорослішання, щоб звірити годинника
Та й таке, роблю роботу, ділю діла та займаюся якимись цікавими проєктами, які мені цікаві
Першими будуть крайні опубліковані на блогі пости, бо вони класнінькі, а на пошту вам ними спамити не хочеця
Вічність тому був цей всрато-пост Простіше треба бути про те, чому люди використовують АІ замість пошуку, хоча це й повільніше, більш ресурсо затратно і взагалі вбиває хомʼячків в амазонкі, а тепер от є ще одна красива ілюстрація до нього(мені пагано від пабаченого)
І ще одна причина ненавидіти русню – НКВДист, який знищив експонати Львівського музею
У вересні 2025 року Ірина Грицишин серед макулатури, яку їй принесли на утилізацію разом із російською літературою, випадково знайшла щоденник часів Другої світової війни та розповіла про знахідку в соцмережах. Її допис побачила команда дослідників ГО «Після тиші» і домовилась взяти щоденник на зберігання.
З’ясувалося, він належав оперативному співробітнику НКВС Олегу Кущу, який після виходу на пенсію завідував спецфондами бібліотеки Стефаника у Львові та безпосередньо причетний до знищення цінних фондів Львівського музею у 1952 році.
Дослідники знайшли в щоденнику записи часів служби Олега Куща в НКВС, в яких він розповідає про пиятику та позасудові страти німецьких військовополонених, в яких сам брав участь.
але це можна було б назвати ехом минулих часів і все таке, проте наступний пункт крає мені серце вже який день і не виходить з голови, бо так не має бути.
ми всі на це не заслужили.. а передусім діти, дітей шкода неможливо, не мають вони цього переживати
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
Оце ж днями помер актор Роберт Дюваль. Я не те, щоб прямо великий його фанат, але Старі леви (Secondhand Lions) з ним в одній з головних ролей входять в топ фільмів мого минулого року, тож варто згадати хорошу людину, хай спочиває в мирі
Так от… Глядачі помітили моторошну деталь у фіналі «Хрещеного батька II»: актори виходять із кімнати один за одним – і ця послідовність збігається з порядком їхньої смерті в реальному житті.. Ото тільки Аль Пачіно й лишився
і все ж, щоб завершити цей ЩÖсь чимось добрим буде цей і наступний пункт
Я ДУЖЕ хочу десь подивитися підбірку 3gp відосів які ми переслали одне одному в школі по ікпорту/блютузу. Я б глянув навіть якісь гіфки чи картинки з круто палаючими логотипами марок машин. Якщо хтось має таке, кидайте чи хоча б описуйте, я оголошую цей тред WAP ресурсом!
туть – threads (гіфочка нижче це малий, що відривається десь в Харківському клубі)
Подивилися український фільм “Всі відтінки спокуси”, про який кілька разів раніше згадував. В цілому дуже ок, але детальніше вже дивіця за посиланням)
а я все ще в своїй Пратчетт ера, він класний
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
виходить певною мірою передвіщали kindle)
NASA пише критично важливе програмне забезпечення для польотів на C.І правила абсолютно довершені. (не те шо ваш бездушний вайбкодік зі штучкой-інтєлєкт)
> No recursion. Ever. > Every loop must have a provable upper bound. > No dynamic memory allocation after initialization. > Max ~60 lines per function. > Minimum 2 assertions per function. > Every return value must be checked. > Zero compiler warnings allowed. > Daily static analysis. Zero warnings there too. > No function pointers. > Restricted pointer dereferencing.
Якщо ви вподобали щось з того, що тут знайдете, то будь ласка задонатьте кілька грибнів на підтримку України в боротьбі проти російських окупантів – на дронопад від ПЖ. Кожна ваша гривня справді допоможе наблизити нашу перемогу і захистити українців в цій війні.
Якщо ж у вас лишилися грибні і ви хочете закинути автору на каву з круасаном класового розриву, то хто я такий, щоб вас відмовляти, звичайно ж подякую за підтримку
Шануймося, любіть маму, тата і Україну! Допомагайте бабусям і дідусям переходити дорогу і носити важкі сумки. Мийте руки з милом і поводьте себе погано!
Все буде Україна
Попередні листи є в архіві (ну, їх небагато, але тако трохи є, якщо вам цікаво ше щось читнути)
The post Куда я жмав #26 first appeared on gallery21.
Їж хліб, Енкіду, — так личить жити, Сікеру пий — так світу судилось! люблю іноді згадувати про золотий диск вояджера, на якому іспанською записано “ола і салюдос а тодос”, на івриті просто “шалом”, японською “конічіва о генкі десу ка”, а українською “пересилаємо привіт із нашого світу, бажаємо щастя, здоров’я і […]
The post Куда я жмав #26 first appeared on gallery21.
«Чаротворці» — третій роман підциклу «Ринсвінд» із серії «Дискосвіт» Террі Пратчетта.
Жив собі якось восьмий син восьмого сина і був він, як повелося на Дискосвіті, чарівником. Дивним чином у нього теж народилося восьмеро синів, і наймолодшому, Койнові — чарівникові в квадраті — судилося стати джерелом магії, чаротворцем. Завдяки цьому юному хлопцеві стара магія Дискосвіту, що вже потрохи вивітрювалася, тепер відродилася і набула небаченої сили. Утім, нездорові чаротворчі амбіції та диктатура магії можуть бути небезпечними та навіть руйнівними й загрожувати цілісності світобудови. Рятувати світ та протистояти супермогутньому чаротворцеві Койну береться чарівник-невдаха Ринсвінд разом із вправною геройкою Коніною і сповненим ентузіазму героєм-початківцем Найджелом. А допомагатиме відчайдухам капелюх архіректора, що за довгі роки спілкування з видатними чарівниками став окремою, і треба сказати — харизматичною, особистістю.
щось я не готовий вигадувати унікальні враження до кожної з 41 книг, тож просто скажу, що вся серія про Дискосвіт це унікально чудові книги, від яких неможливо відірватися, тож люблю, ціную і надихаюся.
Книга на сайті видавництва: «Чаротворці» – Террі Пратчетт
Жив собі один чоловік, і було в нього восьмеро синів. Поза тим він був не більш ніж крапкою на сторінці Історії. Сумно, однак це все, що можна сказати про деяких людей.
Він був зроблений із чорного металу, помережаний срібними та золотими різьбленими візерунками, які надавали йому вигляду розкоші та зловісного несмаку
— Вигнали! Мене! За прояв людськості! Та чим би люди були без любові? — РІДКІСТЮ
Ревіння бурі над їхніми головами досягло піку. Повз них задом наперед промайнула чайка.— Я про те, — сказав Іпслор з гіркотою, — чи є щось у цьому світі, заради чого варто жити?Смерть замислився.— КОТИ, — пролунало зрештою. — КОТИ — МИЛІ.
Ще однією причиною загального святкового настрою було те, що ніхто не намагався когось прикінчити. Це доволі незвичайний стан справ у магічних колах.
Вищі рівні чаклунства — небезпечне місце. Кожен чарівник намагається змістити тих, хто над ним, одночасно наступаючи на пальці інших, які прагнуть на його рівень; сказати, що маги від природи схильні до здорової змагальності — практично те саме, що стверджувати, що піраньї від природи трішечки голодні.
Один із викладачів Ринсвінда якось сказав: «Назвати його розуміння магічної теорії „жахливим“ — означає не залишити придатного слова для його практичного володіння нею
«Занадто багато обідів, — подумав він, поглянувши на їхні стурбовані обличчя. — Забагато вечорів минуло в очікуванні слуг із чаєм. Занадто багато часу проведено в задушливих кімнатах за читанням старих книжок, написаних мертвими людьми. Надмір золотої парчі й сміховинних церемоній. Забагато жиру. Уся Академія достигла, залишилося лише добряче штовхнути..
— Будь-якого чи конкретного? — обережно запитав Ринсвінд. Таким чином можна потрапити в халепу.«Чарівника з глибокою пошаною до традицій, який не проти наразитися на небезпеку заради високої винагороди», — промовив інший голос, що, здавалося, лунав із круглої чорної шкіряної коробки, яка перебувала в незнайомця під пахвою.— Он як, — мовив Ринсвінд, — це дещо звужує коло ваших пошуків. А це передбачає ризиковану подорож у невідомі, і, мабуть, небезпечні землі?— Власне кажучи, передбачає.— Зустрічі з незвичайними істотами?— Можливі.— Майже стопроцентну смерть?— Безумовно.Ринсвінд кивнув і схопив капелюха.— Ну, бажаю вам успішних пошуків, — сказав він. — Я б вам і сам допоміг, але не стану.— Прошу?— Вибачте. Не знаю чому, але перспектива неминучої смерті в невідомих землях від кігтів екзотичних монстрів — не для мене. Я вже таке пробував, але якось не втягнувся. Кожному своє, кажу я, мене ж створили для нудьги.
— Ринсвінде, я знаю тебе всього годину, але щиро вражена, що ти прожив аж так довго! — Так, але ж прожив, хіба ні? У мене талант до виживання. Запитай будь-кого. Я навіть став від цього залежним.— Від чого саме?— Від життя. Я підсів на нього змалечку й не хочу кидати цієї звички.
Зникли й невеликі вікна, розташовані високо угорі, вкриті шляхетним нальотом старезного жиру. Вперше за всю історію до зали струмувало чисте світло.Чарівники витріщалися один на одного з роззявленими ротами, і те, що вони побачили, було не тим, що, як здавалося, вони бачили завжди. Невблаганні промені перетворили багату золоту вишивку на запорошену позолоту, виставили розкішну тканину як сильно заплямований і потертий оксамит, перетворили розкішні, гладенькі бороди на заплутані клубки в нікотинових плямах, викрили розкішні діаманти як доволі поганеньке анкське каміння. Яскраве світло мацало й досліджувало, відмітаючи вбік затишні тіні.
містом, яке хтось описав як «щось подібне на перевернутий мурашник без властивого йому шарму».
Ти хоч колись розумієш, що тобі кажуть? Тут Ринсвінд відчув себе впевненіше.— Ні, — відповів він. — Не завжди. Особливо останнім часом. Не часто
Відчувши раптовий пекучий біль, чарівник схопився за рану і якусь мить нажахано дивився на кров, перш ніж знепритомніти. Не можна сказати, що Ринсвінд не витримував вигляду крові, просто його засмучувало дивитися на власну.
Ринсвінд віддав би душу за кілька кухлів пива, холодну ванну й чистий одяг. Не факт, що це б йому допомогло, але щонайменше внесло би щось позитивне у його жахливе становище.
Тут мало що скажеш, — відізвався він. — Яка користь від свічки в полудень?
Багаж зазнав любовних страждань і робив те, що й будь-яка розсудлива особа в подібних умовах — пішов напитися.
Ринсвінд зітхнув. Він любив салат. Той був таким неймовірно нудним. Ринсвінд провів роки в пошуках нудьги, але так і не віднайшов її. Саме тоді, коли він думав, що вона — у його руках, його життя ставало майже смертельно цікавим.
Те, як вони дивилися на вартових, ніби вони — пусте місце… — пробурмотів Найджел, хитаючи головою. — Це було найгірше. — Так.Це єдине слово, вимовлене Ринсвіндом, впало з тяжкістю, немов стовбур дерева, на шляху думок Найджела. Хлопець здригнувся, але принаймні замовк. Ринсвінд навіть почав шкодувати його, що було доволі незвичним — зазвичай він не ділився цим почуттям, відчуваючи, що воно йому потрібніше.
Це збило Ринсвінда з пантелику. Не вперше в житті він відчував, що у світі існують цілі області людського досвіду, які пройшли повз нього — якщо тільки області можуть пройти повз людину. Можливо, він пройшов повз них. Він стенув плечима.
Талант визначає лише те, що ти практикуєш, — заявив він. — Він не визначає те, ким ти є. Глибоко всередині, маю на увазі. Якщо ти знаєш, ким ти є, ти здатен на все.
Усі вважали цю історію правдивою, хоча вона була настільки ж імовірною, як свинцеве рятівне коло.
— Нам потрібен план, — сказав Найджел. — Можна ще раз спробувати втекти, — запропонував Ринсвінд.— Це нічого не вирішить!— Вирішить більшість речей, — відказав Ринсвінд.— Як далеко нам доведеться зайти, щоб опинитися в безпеці? — поцікавилася Коніна.Ринсвінд ризикнув зазирнути за стіну.— Цікаве філософське питання, — зауважив він. — Я вже довго в дорозі, а безпеки так і не знайшов.
І, звісно, пояснити це все супутникам — неможливо. Схоже, вони не зрозуміли все, як слід; а якщо конкретніше, то, здається, не усвідомили суть фатуму. Вони страждали від жахливої омани, що ще щось можна було змінити. Були готовими зробити світ таким, як їм хотілося, або вмерти при спробі. Недолік смерті при спробі полягає в тому, що в момент спроби ти вмираєш.
Усі вони бажають нам добра. Ймовірно, всі чарівники гадають, що під їхнім керівництвом Диск став би кращим місцем. Повірте мені, немає нічого гіршого, аніж хтось, хто збирається зробити світу послугу
Але якщо його запитати, з ким він говорив і що він бачив, шинкар би розгубився. А це тому, що людському мозку чудово вдається відгороджуватися від речей, які йому б не хотілося знати. Саме зараз цієї загорожі вистачило б, щоб захистити банківський сейф.
У Хапонії до міфології ставляться дуже серйозно. Це тільки в реальне життя вони не вірять.
О, так. Вкрай важливо пам’ятати, ким ти є насправді. Це дійсно важливо. Розумієш, не можна довіряти тому, що про тебе кажуть інші люди чи істоти. Вони завжди в чомусь та й помиляються.
Я би все віддав, щоби не бути тут, — пробурмотів він.
Соболячка — невеликий чорно-білий родич лемінга, що мешкає в холодних Серединних землях. Його хутро вкрай рідкісне й високо цінується, особливо самою тваринкою. Крихітний негідник готовий на все, щоб його не позбутися.
У дійсно магічному Всесвіті у всього є своя протилежність. Наприклад, антисвітло. Це не те саме, що темрява, бо темрява — це просто відсутність світла. Антисвітло — це те, що ви побачите по той бік темряви. За тим самим принципом, стан отверезіння — не те саме, що тверезість. Порівняно з ним бути тверезим — наче купатися у ваті. Отверезіння ж змиває всі ілюзії, увесь комфортний рожевий туман, в якому люди зазвичай проводять своє життя, і вперше дає їм побачити й усвідомити дійсність такою, як вона є. Трохи покричавши, люди роблять усе, щоб більше ніколи в житті не відчувати отверезіння.
Annus mirabilis (лат.) — дивовижний рік, a anus mirabilis — зовсім не рік.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
The post «Чаротворці» – Террі Пратчетт first appeared on gallery21.
«Химерне сяйво» — це другий роман із серії «Дискосвіт» підциклу «Ринсвінд», у якому продовжуються пригоди чарівника-невдахи Ринсвінда та першого на Диску туриста Двоцвіта, що розпочалися в «Кольорі магії». Зловісна червона зоря загрожує Дискосвіту знищенням. Друзі й не підозрюють, що саме Ринсвіндові, якому геть не вдаються чари, доведеться рятувати Диск від катастрофи. Дорогою їм трапляються дерева, що говорять, хатинка з пряника, друїди-«програмісти», варвари-коноводи, тролі, потвори з інших вимірів, чарівна мандрівна крамничка, а головне, доля дарує їм зустріч із легендарним героєм Дискосвіту!
Террі Пратчетт вчергове ламає стереотипи про те, що героями можуть бути винятково красені у звабливому шкіряному одязі. І показує, що чари можуть цілковито зіпсувати чиєсь життя, а можуть — і подарувати нове.
щось я не готовий вигадувати унікальні враження до кожної з 41 книг, тож просто скажу, що вся серія про Дискосвіт це унікально чудові книги, від яких неможливо відірватися, тож люблю, ціную і надихаюся.
Книга на сайті видавництва: «Химерне сяйво» – Террі Пратчетт
Сонце вставало повільно, наче сумніваючись, чи вартує це таких зусиль.
Гігантський, як світи. Прадавній, як Час. Терплячий, мов цеглина.
Стіни були вкриті окультними символами, а більшу частину підлоги займала Восьмикратна Печать Стазису, що, як вважалося у магічних колах, повинна була мати таку ж гальмівну силу, як і влучно кинута цеглина.
кардинальне місце у його життєвій філософії займало тверде переконання, що з ним за замовчуванням не може трапитися нічого поганого, оскільки воно його не стосується; він також вважав, що будь-хто зрозуміє все, що б він не сказав, якщо говорити голосно і повільно, а також, що людям загалом можна довіряти і що позитивно налаштовані люди можуть вирішити між собою будь-які питання, якщо підійдуть до справи розсудливо.
— СКУНДСЬКИЙ ЛІС, ЯК РУХАТИСЬ ДО УЗБІЧЧЯ ВІД ВІВЦЕСКЕЛЬНИХ ГІР. — А що він там робить? — РОЗПУСКАЄ НЮНІ.
Дивно, як старе відоме місце починає здаватись тобі значно привабливішим, коли ти все більше від нього віддаляєшся.
— Що нам тепер робити? — розгубився Двоцвіт. — Може, запанікувати? — припустив Ринсвінд з надією в голосі. Він завжди вважав, що паніка була найкращим способом виживання; колись, за прадавніх часів, говорила його теорія, люди, зіткнувшись з голодними шаблезубими тиграми, швидко розділялись на два табори: тих, хто панікував, і тих, хто стояв, вигукуючи: «Який чудовий звір!» і «Киць-киць-киць».
«Хто рано встає і рано лягає, здоровим живе і здоровим вмирає».
В кінцевому підсумку — так. Звісно, до того відбуватимуться дискотруси, цунамі, гравітаційні порушення і, скоріш за все, атмосферний пласт знесе. — Ага. Одним словом, брак належної організації.
Спитай щось легше. Щоб посіви добре сходили чи щоб місяць зійшов, чи щось у тому ж дусі. А може, їм просто до вподоби вбивати людей. Ось тобі й уся релігія.
(Ринсвінд, зокрема, стільки разів бачив, як його життя пробігало у нього перед очима, що міг куняти під час нецікавих епізодів)
Він що — шхиблений? — Щось таке. Проте цей схиблений має купу грошей. — Ба, в такому разі він не може бути геть дурним. Я таких бачив; якщо чоловік має купу грошей, він — прошто екшчентричний.
Ні, — сказав крамар, — не зовсім. Я звик думати, що дім — це там, де ти вішаєш свого капелюха.
Звідки їх тут стільки взялося? — здивувався Двоцвіт, коли вони втікали від чергової юрби. — В кожній психічно здоровій людині живе божевільний, що намагається вирватися назовні, — прорік крамар. — Я завжди так вважав. Ніхто не божеволіє швидше, аніж цілковито психічно здорова людина.
і ось що тобі скажу: якщо весь час розгулювати з роззявленим від подиву ротом, хтось таки плюне в нього.
Ну звісно. Коли в тебе є багато чого пригадати, важливо також, щоб тобі було потім куди піти, де б ти міг усе це пригадувати. Тож треба зупинитися. Ти насправді ще ніде не побував, доки не повернувся додому.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
The post «Химерне сяйво» – Террі Пратчетт first appeared on gallery21.
«Озброєні» — другий роман циклу «Варта» серії «Дискосвіт» Террі Пратчетта.
Нічна сторожа знову переживає не найкращі часи. Капітан Ваймз планує одружитися і повернутися до цивільного життя, тож Сторожі потрібен новий очільник, якому доведеться працювати з дуже різношерстою компанією новобранців. Тим часом нащадок збіднілого аристократичного роду Едвард де Гибль ностальгує за королівською владою в Анк-Морпорку і будує плани повернення законного короля. У місті з’являються жертви таємничих убивств, скоєних невідомою зброєю. Ваймз втратив колишній запал до роботи, тому до справи береться енергійний капрал Морква з загоном новобранців.
щось я не готовий вигадувати унікальні враження до кожної з 41 книг, тож просто скажу, що вся серія про Дискосвіт це унікально чудові книги, від яких неможливо відірватися, тож люблю, ціную і надихаюся.
Книга на сайті видавництва: «Озброєні» – Террі Пратчетт
Пізніше казали, що на цьому життєвому етапі він потрапив під чийсь згубний вплив. Але секрет історії Едварда де Гибля полягав у тому, що на нього взагалі не було жодного впливу, якщо не враховувати всіх тих мертвих королів і королев. Він просто потрапив під вплив самого себе.
У цьому люди частенько помиляються. Справа в тому, що окрема особистість за своєю природою не є повноцінним членом людської раси, хіба що біологічно. Їй потрібно стати частиною броунівського руху суспільства, механізму, за допомогою якого люди постійно нагадують одне одному, що вони… ну… частина людства. Едвардова спіраль також закручувалася всередину, як це трапляється у подібних випадках.
Ти колись і сама зрозумієш, як тут все працює, — перебив її Морква. Голова Тут-і-Зараза дзвінко вдарилася до бордюра. — Дивно, — продовжив він, — але саме так все це працює. Ти просто не повіриш, але справді працює. Так бути не повинно. Але так є
Коли він був ще маленьким хлопчиком, Сем Ваймз думав, що багатії їли зі золотих тарілок і жили в мармурових будинках. Але потім він дізнався щось нове: найбагатші багатії могли дозволити собі бути бідними. Сибіл Ремкін жила саме в такій бідності — доступній лише найбагатшим. Жінки, які були просто заможними, накопичували і купували сукні з шовку, прикрашеного мереживом і перлами, але леді Ремкін була настільки багатою, що могла дозволити собі ходити в гумових чоботях і твідовій спідниці. Вона була настільки багатою, що могла дозволити собі жити на печиві й бутербродах зі сиром. Вона була настільки багатою, що жила в трьох кімнатах в особняку на тридцять чотири кімнати; решта були повні дуже дорогих і дуже старих меблів, покритих шарами пилу.Причиною того, що багаті були настільки багатими, Ваймз вважав уміння витрачати менше грошей.Візьміть, наприклад, чоботи. Він заробляв тридцять вісім доларів на місяць плюс надбавки. Справді якісна пара шкіряних чобіт коштувала п’ятдесят доларів. Але доступна пара чобіт, які можна було проносити сезон або два, а потім, коли картон зіпсується, вони почнуть текти так, що ноги вже ніколи не будуть сухими, коштували близько десяти доларів. Саме такі чоботи завжди купував Ваймз і носив доти, доки підошви не стиралися настільки, що найтуманнішої ночі він міг би сказати, де саме перебуває, просто ступивши на бруківку.Але справа в тому, що хороші чоботи можна було носити роками. Той, хто мав п’ятдесят доларів, мав пару чобіт, які тримали ноги сухими всі десять років, а бідняки могли дозволити собі лише дешеві чоботи і завжди мокрі ноги, при цьому витративши на це в загальному результаті цілих сто доларів.Це була «Чоботова теорія соціально-економічної несправедливості» капітана Семюела Ваймза.Справа в тому, що Сибіл Ремкін фактично не мала потреби щось купувати. Її маєток був повний великих, міцних меблів, куплених ще її предками. Ці меблі ніколи не ламалися. У неї були цілі ящики прикрас, надбаних предками. А винний льох у неї був таким, що в ньому міг напитися цілий загін спелеологів. Звичайно, якщо вони не бояться загубитися.Леді Сибіл Ремкін жила досить комфортно, щодня витрачаючи, за оцінками Ваймза, приблизно вдвічі менше, ніж він. Але на драконів вона витрачала набагато більше.
Ваймз хотів сказати, що йому подобається тинятися темними мокрими вулицями, але це не допомогло б. Тим паче, насправді це йому не дуже й подобалося. Просто він це завжди робив. Він сприймав свій значок так само, як власний ніс. Він його не любив і не ненавидів. Це просто був його значок.
Колон думав, що Морква простак. Морква часто видається простаком. Та він і був простаком. У цьому люди помиляються. Вони думають, що простак — це те саме, що дурень.Морква не був дурнем. Він був прямим, чесним, добродушним і шляхетним у всіх своїх вчинках.
Решту зустрічі Ваймз провів в автономному режимі. Він не міг про це думати. Коли він все ж робив над собою зусилля, думки від нього втікали. І, як це відбувалося у випадках, коли світ на нього налягав, думки тікали далі і далі.
На мить він зніяковів. — Гордість гордістю, але ковбаса ковбасою, — сказав він.
Ґноми мали своїх богів. За своєю природою ґноми не були релігійними, але у світі, де опора шахти могла зненацька тріснути, а скупчення газу — раптом вибухнути, боги ставали своєрідним еквівалентом захисної каски. Крім того, коли вдариш по пальцю восьмифутовим молотом, одразу ж хочеться богохулити. Серед атеїстів лише одиниці здатні стрибати вгору і вниз, затиснувши руку під пахвою, і кричати: «О, випадкові коливання просторово-часового континууму!» або «Ах, яка невдала та примітивна концепція!»
— «Якщо взагалі потрібно приходити!» — сказав Дуболом, знову ховаючи сокиру десь углибині свого вбрання. — Видист! — Я не думаю, що він мав на увазі саме це, — сказала Анґва.— Хо, у тебе ж усе гаразд, — вишкірився Дуболом.— Чому це?— Тому що ти людина, — сказав Щебінь.Анґва була достатньо розумною, щоб спочатку обдумати відповідь.— Жінка, — відповіла вона.— Хіба це не те ж саме?— Тільки в широкому розумінні.
Якщо у вас достатньо грошей, ви навряд чи взагалі можете скоїти злочин. У вас можуть бути лише малесенькі милі грішки.
Ваймз на мить поглянув на виноград. Він хотів сказати: «Звичайно, вони б’ються. Вони тролі. Звичайно, вони б’ють одне одного кийками — трольська мова — це здебільшого мова тіла, і — так! — вони люблять покричати. Насправді, єдиний, хто коли-небудь приносив кому-небудь справжні неприємності, — чортів Хризопраз, і то лише тому, що він, наче мавпа, копіює людську поведінку, а вчиться він швидко.
Звичайно. Уявіть, якщо він вступить у бій з ними, а зброя неякісна. — Хто такі ті вони?— Та хто завгодно, кого ґном зустріне на своєму шляху після смерті, — трохи ніяково пояснив Морква.— Ага, — Ваймз вагався. Це була та галузь знань, в якій він не почувався комфортно.— Це давня традиція, — сказав Морква.— Я думав, що ґноми не вірять у дияволів, демонів і подібні речі.— Це правда, але… ми не зовсім впевнені, чи вони про це знають.— О.
— Моркво? — Так, капітане?— Думаєш, існує таке поняття, як злочинний розум?Морква майже чутно намагався думати.— Що… Ви маєте на увазі таких, як… Нудль Від-Душі-Відриваю, сер?— Він не злочинець.— Сер, а ви куштували його пироги?— Про що я… так… але… він просто географічно дивергентний на фінансовій півсфері.— Сер?— Розумієш, він просто не погоджується з іншими людьми щодо положення речей. Таких, як гроші. Він думає, найкраще для них положення — бути в його кишені. Ні, я не про таких
Капітане, кажуть, краще запалити свічку, ніж проклинати темряву.
Собаки розумніші за вовків. Вовкам не потрібен розум. У них є інші засоби для виживання. Але собаки… розумом їх наділили люди, хотіли вони цього чи ні. Вони, звичайно, жорстокіші за вовків. Цим їх також наділили люди.
Чорти б його побрали! — вилаялася Анґва, коли від натовпу собак їх відділяло не менше пари провулків. — Він що, скажений? — Ні, скажений — це коли в тебе піна з рота йде, — сказав Гаспод. — А він безумний. Це коли піна йде з мозку
Вони називають тебе «сер», — сказала Анґва. — Помітив? — Так. Але це неправильно. Капітан Ваймз каже, що люди повинні мислити самостійно. Проблема в тому, що люди думають самостійно лише тоді, коли їм це наказано.
Ваймз вирушив туди раніше, тому що немає на світі нічого непотрібнішого, ніж наречений перед весіллям.
Але особисте — це не те саме, що важливе.
Пан Ваймз завжди казав, що людина повинна знати свої обмеження. Якби був король, то найкраще, що він міг би зробити, це виконувати гідну роботу.
— Капр… капітане Моркво? — Сер! — Морква дивився прямо на нього блискучим поглядом особи, що пишалася своїми службовими досягненнями, та з абсолютною рішучістю ухилятися від будь-яких прямих питань.
Насправді тролі зазвичай рахують так: один, два, три… багато, і, на думку людей, це означає, що вони не можуть оперувати більшими числами. Вони не розуміють, що багато також може бути числом. Ось наприклад: один, два, три, багато, багато-один, багато-два, багато-три, багато-багато, багато-багато-один, багато-багато-два, багато-багато-три, багато-багато-багато, багато-багато-багато-один, багато-багато-багато-два, багато-багато-багато-три, БАГАТЕННО. (це, до речі, топова ілюстрація до мема про систему числення в одному з крайніх листів – every base is base 10)
Ретрофренологи працюють таким чином. Френологія, як всім відомо, — це спосіб визначати чийсь характер, схильності та здібності, досліджуючи нерівності його голови. Тому — як вимагає сувора логіка Анк-Морпорка — повинна бути можливість формувати чийсь характер, завдаючи пацієнту ретельно відміряні удари у потрібних місцях. Можна зайти до спеціаліста і замовити артистичний темперамент зі схильністю до самокопання та дещицею істеричності. Насправді ви отримаєте лише удари по голові цілим арсеналом різноманітних молоточків, однак така діяльність створює зайнятість і сприяє обігу капіталу, а це головне.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
The post «Озброєні» – Террі Пратчетт first appeared on gallery21.
«Ерік» — це дев’ята книжка у серії «Дискосвіт» Террі Пратчетта та четверта у циклі «Ринсвінд».
Юний демонолог-початківець Ерік викликає демона, аби той виконав три його бажання, а це всього-на-всього світове панування, найвродливіша жінка та вічне життя — класичний набір. Укласти угоду з темними силами ніколи не було доброю ідеєю, це вам будь-який фауст скаже. Утім, Ерікові не вдається викликати справжнього демона — замість нього в магічному колі матеріалізується чарівник-невдаха Ринсвінд. Попри це Ерікові бажання несподівано таки починають здійснюватися, але у свій, химерний спосіб. Тож на хлопця чекають незліченні багатства, покірні піддані, хтиві амазонки (насправді ні), звитяжні битви (гаразд, зі звитяжними ми теж погарячкували) та неймовірні мандри у просторі й часі.
щось я не готовий вигадувати унікальні враження до кожної з 41 книг, тож просто скажу, що вся серія про Дискосвіт це унікально чудові книги, від яких неможливо відірватися, тож люблю, ціную і надихаюся.
Книга на сайті видавництва: «Ерік» – Террі Пратчетт
Бджоли Смерті величезні та чорні, вони гудуть похмуро й зловісно та зберігають свій мед у стільниках, білих, наче вівтарні свічки. Мед у них чорний, як ніч, густий, наче гріх, і солодкий, як патока.
Вони ніколи не давали йому того, чого насправді потребує чутливе молоде це саме. — Що, ти маєш на увазі любов та настанови?— Я взагалі думала про добрячого, цього самого, ременя, — зізналася папуга.
Важливим був лише біг. Я біжу, тому існую; якщо точніше, я біжу, тому, якщо мені пощастить, усе ще існуватиму.
Однак nil desperandum. Там, де життя, є й надія.
Коли Ринсвінд прибув, вони саме обговорювали стратегію. Схоже, усі зійшлися на тому, що якщо послати дійсно велику кількість чоловіків для штурму гори, то достатньо людей зможе пережити каменепад і захопити цитадель. Це, по суті, і є основою всього військового мислення.
Це ніколи не спрацьовує, — сказав Ринсвінд.— Але спробувати варто. Хіба ні?— Звичайно.
Дехто вважає, що пекло — це інші люди.
Довга війна закінчилася, і вони могли приступити до слушного завдання всіх цивілізованих націй — підготовки до наступної війни.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
The post «Ерік» – Террі Пратчетт first appeared on gallery21.
«Останній континент» — шостий роман із циклу «Ринсвінд» серії «Дискосвіт» Террі Пратчетта.
Далеко на краю Дискосвіту розкинувся химерний континент: його координати невідомі, звідти неможливо вибратися уплав, там сухо й гаряче, і він всуціль населений смертоносною флорою і фауною, яка хоче тебе з’їсти. Ідеальне місце для нашого давнього знайомого Ринсвінда — він знову має всіх врятувати (хоч уникає цього за будь-яку ціну) і повернути на континент воду. А це значить, що він потрапляє у погоні та стрілянину, встрягає у сутички з місцевими, опиняється у в’язниці і навіть навідується в оперу.
Тим часом усе поважне керівництво Невидної академії вирушає на пошуки Ринсвінда. У своїх мандрах чарівники долають час і простір, опиняються на зорі творення світу та зустрічають богів — і навіть там вони, як завжди, просто нестерпні.
Врешті все, як завжди, вирішується в останню мить: дрібка місцевої магії, трохи відчаю і звичайнісінька випадковість витворюють диво.
щось я не готовий вигадувати унікальні враження до кожної з 41 книг, тож просто скажу, що вся серія про Дискосвіт це унікально чудові книги, від яких неможливо відірватися, тож люблю, ціную і надихаюся.
Книга на сайті видавництва: «Останній континент» – Террі Пратчетт
Люди не живуть на Диску, так само як, у менш вишуканих закапелках мультивсесвіту, вони не живуть і на кулях. Так, може, їхні тіла і п’ють свій ранковий чай на планетах, але живуть вони деінде, у власних світах, які дуже зручно обертаються довкола їхніх голів.
Всі племінні міфи — правдиві, для певного значення терміну «правдивий».
Це загальновідома ознака всемогутності бога — здатність побачити падіння крихітного птаха. Та лише один бог робить нотатки і вносить корективи, щоб наступного разу птах падав швидше й сильніше.
Ми можемо навіть дізнатися, чому качкодзьоб
Відтоді він ніколи не озирався назад, і вниз також часто не дивився.
Якщо увесь час ходити і ставити запитання, нічого не встигнеш зробити.
Ха! Він не з тих людей, хто нехтує своїм обов’язком. Він намагається активно його уникати.
Але довкола нього були самі чарівники, тобто люди, здатні думати дуже великі думки дуже маленькими порціями.
Всі покидьки — покидьки, але деякі з покидьків — ну просто покидьки
Якщо ти маєш зброю, то влізаєш у більшу халепу. Люди миттєво підстрелять тебе, варто їм тільки запідозрити, що ти збираєшся підстрелити їх. А якщо ти неозброєний, вони часто зупиняються, щоб спочатку поговорити. Звісно, зазвичай вони кажуть щось на кшталт «Нізащо не здогадаєшся, що ми зараз із тобою зробимо, хлопче», але навіть ця промова вимагає часу. А Ринсвінд міг з користю використати пару секунд. Він міг за них довше пожити.
Все досі йшло так добре. Видавалося, вони його майже розуміють. Мабуть, саме через це враження Зрозум і почав діяти як людина, яка, пролетівши вниз сто футів без жодних ушкоджень, тепер вважає, що й останні пара дюймів до землі — проста формальність.
Так, але розумієш, від тієї халепи теж можна буде втекти, — пояснив Ринсвінд. — У цьому вся краса системи. Смерть — це на один раз, а втеча — назавжди.
Рішуче відвертаємося, містере Впертонз, — підтвердив Ридикуль із висоти палуби. — Нікого не хочу образити, але якщо стоїть вибір між подорожжю безкраїм океаном та життям на острівці, де хтось намагається створити вогнезаймистішу корову, — вважайте мене затятим морським вовком.
Можливість ніколи не повернутися додому не спадала їй на думку. Пані Герпесюк багато що не спадало на думку. Колись, давним-давно, вона вирішила, що без зайвих думок світ значно приємніший.
А найбільше Маструм Ридикуль вибішує вас тим, що ніколи не помічає, коли він вас вибішує.
Але звісно, що мета… Я хочу сказати, буде ж гарно зрештою отримати таке створіння, яке почне думати про всесвіт?.. — Боже ж ти мій, не треба мені, щоб хтось пхав всюди свій ніс, — напружився бог. — І так всюди скотч та латки, ще не вистачало розумників, які відшукують додаткові помилки, я тебе запевняю. Ні, принаймні це боги на материку зробили влучно. Інтелект — як ноги: забагато — зашпортаєшся. Шість — цілком правильна кількість, як на мій смак.
Натхнення осяяло його зі швидкістю і ясністю ідеї, що подорожує в пивному середовищі.
Ринсвінд зітхнув. На логіці можна виїжджати лише до певної межі, а тоді треба виходити і далі на перекладних.
Теж мені, втішив, називається! І хай там як, я нічого такого не робив… ну, тобто я робив, але… — Важливо те, що люди думають. Тепер ось вони вірять, що ти зміг вислизнути із замкненої в’язниці.
Хоча це, звісно, і не найпомітніше, що їх відрізняє, до того ж існує ціла низка дивовижних подібностей, зокрема, схильність ховатися за чорнилом у складних ситуаціях.
Доки є надія, є й життя
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
The post «Останній континент» – Террі Пратчетт first appeared on gallery21.
«Варта! Варта!» — перший роман підциклу «Варта» із серії «Дискосвіт» Террі Пратчетта.
Міська варта славетного міста Анк-Морпорка занепадає. Основні принципи роботи вартових: не бігти занадто швидко, аби у жодному разі не наздогнати правопорушника, не встрягати у бійки, аби уникнути стусанів, не привертати до себе надто багато уваги, бо ж раптом хтось попросить про допомогу. Тактика невтручання — найбезпечніша! Та, здається, старі принципи доведеться переглянути. По-перше, до лав вартових записався доброволець: сповнений сил, натхнення та надмірного ентузіазму молодший констебль Морква. Він знає усі закони і правила, неухильно дотримується букви закону й готовий цілком присвятити себе службі. А по-друге, в Анк-Морпорку відбувається державний переворот, Патриція кидають до в’язниці, а королем стає… дракон! Ще той тиран і підпалювач, між іншим. У місті коїться казна-що, анк-морпоркцям потрібна допомога. Та чи вдасться міській варті знову стати доблесною, а головне — врятувати Анк-Морпорк?
Вічно любий Террі Пратчетт і його неймовірний Дискосвіт, моя зовсім не guilty pleasuse останніх років
Книга на сайті видавництва: “Варта! Варта!” – Террі Пратчетт
Потім камера наближається до юнака, що прямує до міста з наївною щирістю і невинними помислами айсберга, який дрейфує до великого судноплавного шляху.
«На небо ти головою не натикатимешся»
Просто йду собі і взагалі не дуже багато думаю, — щиро сказав хлопець.
І, звісно ж, він сам. Кістлява неголена жменька проспиртованих шкідливих звичок.
Його вік лишався загадкою. Однак за рівнем цинізму і загальної втоми від світу (таке собі вуглецеве датування людської особистості) йому було приблизно сім тисяч років.
Капрале Ноббс, — гаркнув він, — чому ви копаєте ногами людей, які не можуть підвестися? — Найбезпечніший варіант, сер, — пояснив той.
А чи існував спосіб виявляти драконів? Ваймз поглянув на драконодетектор Нудля Від-Душі-Відриваю. Дуже проста конструкція: шматок деревини, насаджений на металевий стержень. Коли дерево, повністю згорівши, оголювало метал, це означало, що ви знайшли дракона. Драконодетектор, як і багато інших пристроїв Нудля, бездоганно функціонував — у свій власний спосіб — і водночас був абсолютно ні на що не придатним.
Було щось правильне у містянах, які, зіткнувшись із катастрофою, подумали про те, щоб продати учасникам гарячі ковбаски.
Живи швидко, помри з розмахом.
Сержант подумав, що відповідальність — страшна річ. Так само, як і жорстокі тортури. І наскільки він розумів, ці два поняття стрімко зближувалися.
Однак сміливця не зачепило — та й важко було поцілити в Еррола, поки той летів, бо він і сам не знав, куди його несуть крильця і де він опиниться наступної миті. Спинившись, дракончик неодмінно загинув би, тому він, мов перелякана, але затята броунівська частинка, крутився дзиґою та підстрибував, ухиляючись від дедалі нещадніших вогненних пострілів.
За давньою звичкою він попрямував поснідати до «Реберні Гарґи», і там його чекала ще одна неприємна несподіванка. Зазвичай єдиною оздобою там була камізелька Облуди Гарґи, а з їжі були добрі ситні страви на холодний ранок: самі калорії, і жир, і протеїни, і, може, вітамін, що тихенько плакав, бо був геть самотнім.
Якби й було щось у цьому світі, що пригнічувало його більше, ніж власний цинізм, так це те, що нерідко він не був настільки цинічним, як реальне життя
Після здивування прийшов спантеличений гнів. Дракон не міг зробити людям практично нічого такого, що вони рано чи пізно не випробували одне на одному, часто з великим ентузіазмом.
Я не вмію думати. Це все мислення не варте якихось додаткових дев’яти доларів на місяць.
Ніколи не варто довіряти правителю, який надто покладається на тунелі, бункери та шляхи відступу. Існує ймовірність, що він працює нещиро.
Що таке, сержанте? Хочете жити вічно чи як? — Не знаю. Спитайте мене знову через п’ятсот років.
Шанс був один на мільйон. І хто ж сказав, що десь, серед мільйонів інших всесвітів, він міг не спрацювати? Таким полюбляли бавитись боги. Але у його величності Шансу, який іноді може обдурити й самих богів, було 999 999 виборців.
То була така особлива манера поспішати, що керувалася гаслом: «Нас тут багато, нехай хтось інший йде першим».
Але той чоловік так тішився, намагаючись вибратися з темниці самотужки. Напевно, розповісти про цей ключ було б ведмежою послугою. Так чи інакше, це б зіпсувало його бачення світу. А Ваймз йому був потрібен саме із власним баченням світу.
Патрицій думав, чи не варто було розповісти про ключ Ваймзові. Але той чоловік так тішився, намагаючись вибратися з темниці самотужки. Напевно, розповісти про цей ключ було б ведмежою послугою. Так чи інакше, це б зіпсувало його бачення світу. А Ваймз йому був потрібен саме із власним баченням світу.
Як же красиво він пішов, — сказав сержант Колон. — Факт, — промовив Ноббі, потягнувшись до вуха за недопалком. — Вбитий цією, як вона… метафорою.
Ваймз задумався про фантастичний вимір. Ось куди вони полетіли. У світ нашої уяви. А коли кличемо їх знову, то самі собі їх ліпимо, немов із тіста. Лиш отримаєш ти, людино, не імбирний хлібець, а те, чим є сама. Свою темряву, втілену у формі…
Ось так і треба ставати поважними людьми, подумав він собі. Ніколи не перейматися тим, що думають інші, і завжди бути впевненим у всіх своїх рішеннях.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
The post “Варта! Варта!” – Террі Пратчетт first appeared on gallery21.
“No” is no to one thing. “Yes” is no to a lot of things.
Sveiki любі друзі, шановне панство, дорога родино, новесенький Куда я жмав #22 відразу з пилу жару мчить до ваших поштівок!
Сьогодні в листі: різдвяний сер Крістофер Лі; ілюстрації Толкіна; трошки про золото; чоловіча солідарність і підтримка; круїз; пдф; не речовини; такі різні жовтні; Щедрик; Ікарус(ні, не той, що фігурує в жартах, які варто б забути); Вім Вендерс; жирнючий анонс від Астролябії; ну загалом десь так!
Знову настала ця чудова пора року, коли дзвенять дзвіночки і оце все, а це означає, що я знову зобов’язаний нагадати вам всім, що Крістофер Лі, зірка Володаря перснів у віці 92 років випустив різдвяний альбом у стилі хеві-метал (ніколи не перестану захоплювати цим великим чоловіком, ікона і приклад для наслідування, як треба жити красіво і яскраво)
Ну, пост писався повільно, тому замість вчасного на вихідних оце зараз вас вітаю з Днем Святого Миколая і бажаю всіх благ, щастя, здоровля і сподіваюся мали щось гарне під подушкою, а не різочки.
Пост писався повільно, ще й тому, що на вихідних мали нагоду почілити в будиночку за містом, тож ота ото фотокартка на початку, то звідти.
Нарешті знайшов сили і натхнення піти до дантиста (такі от “шо ти” в пізні двадцять), тож аби кому треба було, то маю тепер контакт чудової лікарки (угу, я з тих, хто збирає контакти класних людей і потім ходить до них вічність, замість того, щоб кожного разу експерементувати)
про всяк випадок жаст фор інформатіон: наступний лист імовірно буде ближче до кінця року, трохи всякого різного пріоритетного накопилося і до того ж думаю, що може зберуся з думками написати якісь підсумки року, тож не губіться будь ласка, бо ще побачимося)
Початкова ідея зробити вільний переклад посту The Visual Mind of J.R.R. Tolkien про понад 30 чудових робіт професора (з доповненнями і поясненнями до ілюстрацій) перетворилася десь в тижневу пригодоньку і добре так розширилася і переосмислилася, тож замість по суті невеличкого посту вийшов обʼємний матеріал(здається це наразі буде найбільший пост на блозі і він блін аж підвисав, поки все допихував сюди (попередній найбільший це Зараз 2020 (закреслено) 2025 рік, і ви перебуваєте в майбутньому, але він десь вполовину менший)) про -120 ілюстрацій і рисунків на 7.5к слів і десь 40 хвилин читання про купу творчих доробків професора.
Тож беріть горнєтко гарячого чаю чи кави, запашну люльку, вмощуйтеся в улюблене крісло зручненько і вйо до знайомства з прекрасним. Сподіваюся вам буде цікаво, бо мені точно було дуже захопливо то все збирати і дізнатися купу нового про геній цього великого чоловіка.
З цим постом ще цікавий момент вийшов – він зрозуміло, що українською, але я набрався нахабності і такий чисто на впевнених пройшовся по якимось основним іншомовним дописувачам про Толкіна на сабстак з текстом аля “Hi there! I’m pretty sure you can’t read Ukrainian, but thankfully art speaks all languages! Here’s a huge post featuring over 120 of Tolkien’s stunning illustrations. I hope you like it!” і блін, воно спрацювало, купа людей подякувала, написала, що переклали через перекладач і такі типу “вау”, підписалися0_0 на українську розсиклку; soft power в дії; насправді дуже приємно, і тепер аж задумався над тим, що може якісь такі найбільш цікаві штуки робити ще англ
Випадковий цікавий факт 1.Золота медаль, яку дають олімпійським переможцям, насправді виготовлена не з чистого золота, а переважно зі срібла. Вона складається з 93% срібла та покрита лише 6 грамами золота. Тож вам слід запитати себе, чи варто вигравати золото, якщо медаль буде зі срібла.(ладно, насправді зрозуміло, що ціль не сама медаль, а саме бути першим і найкращим в своєму виді спорту, але але)
Бонусний випадковий цікавий факт 2:Якщо ви хочете справжню 100% золоту медаль, то є справжній приз, який ви повинні виграти — Нобелівську премію.
Що підводить до трохи кумедної історії часів Другої світової війни. Нацисти конфісковували дорогоцінності, такі як золото, і заборонили Нобелівські премії. Коли Німеччина вторглася до Данії під час Другої світової війни, нацисти були готові конфіскувати золоті Нобелівські премії німецьких фізиків Макса фон Лауе (лауреат 1914 року) та Джеймса Франка (лауреат 1925 року). Макс фон Лауе та Джеймс Франк надіслали свої 23-каратні золоті медалі до Інституту теоретичної фізики Нільса Бора в Копенгагені для захисту.
Коли Німеччина вторглася до Данії 9 квітня 1940 року, Нільс Бор знав, що йому потрібно сховати довірені йому медалі, інакше призи будуть конфісковані. Обговоривши варіант їх закопування, Бор та угорський хімік Джордж де Хевеші вирішили натомість розчинити золоті медалі в нітрохлоридній кислоті, також відомій як царська горілка. Обидві нагороди перетворилися на речовину помаранчевого кольору та були поміщені в колбу, що зберігалася на лабораторній полиці в Інституті Нільса Бора. Де Хевеші втік з Копенгагена до Швеції в 1943 році, залишивши колбу.
Після війни де Гевеші повернувся і знайшов розчин неушкодженим. Потім він осадив золото з кислоти. Він надіслав золото до Нобелівського товариства. Нобелівське товариство змогло повторно переплавити медалі і ці медалі були вручені Франку та фон Лауе у 1952 році.
За збігом обставин, хімік де Гевеші, який розчинив медалі, пізніше також отримав Нобелівську премію за свою роботу над ізотопами. | The Invisible Prize
Мені подобається, що ця історія навіть отримала своє відображення в мемах
Залишу собі цей саб в закладках на майбутнє)
Сабреддіт r/bald – це приклад здорового чоловічого бодіпозитиву. У кожному пості де чоловік демонструє явну точку неповернення зі своїм рідким волоссям та запитує: «Чи не час?» головною відповіддю завжди є це зображення зліва. А якщо ж час ще не настав, то зображення справа.
Тред від якого фізично погано
У жовтні 1978 року мешканка Ворошиловграда Неллі Рикова вирушила в круїз і вперше побувала в Данії, Швеції, Франції, Фінляндії, Норвегії та Британії. На путівку вона збирала близько року, стільки ж часу витратила на документи — виїхати з СРСР було не можна. Неллі пливла на лайнері разом з радянськими туристами і чоловіком Олександром і весь цей час писала щоденник
Чоловік був жорстоким, бив Неллі, бухав, але вона любила його і намагалась грати роль “радянської жінки”. Де жінка тихо і безвольно сприймає свою долю. Неллі була шокована європейським рівнем життя, який не був схожий на те, що описувала радянська пропаганда. У кожному новому місті вона дивувалася з кількості речей у магазинах, з побутової техніки, автомобілів, одягу… | Тред тут
Якось ніколи не користувався, бо не було потреби, але відкрив і прям вражений скільки там всього; дуже люблю такі історії де людина бере і робить щось, чим потім користуються мільйони, але при цьому не перетворює продукт в dedicating the resources necessary to leverage channels effectively for future growth(с)
Якщо ви коли-небудь користувалися iLovePDF, то ви маєте бути вдячні Марко Гроссі, натхненнику одного з найуспішніших веб-сайтів усіх часів. Цікаво, що ідея створити веб-сайт, який зараз відвідує понад 30 000 осіб щохвилини, прийшла Гроссі в голову у 2010 році, коли йому потрібно було просто скопіювати та вставити PDF-файл. Він зрозумів, що це дуже просте завдання, і він насправді може вирішити цю проблему й сам, і він це зробив.
Відтоді веб-сайт є безкоштовним для понад 99,9% користувачів, а від 80 до 90% свого доходу сайт генерує від 0,1% користувачів, які платять 4 долари на місяць за використання преміум-функцій. Гроссі ж рідко дає інтерв’ю, оскільки віддає перевагу скромності та нормальному спокійному життю.
Це, до речі, помітив і по собі. Останні кілька тижнів майже не заходжу в соціалочки потупить і буквально відчуваю, як мозок спраг(а є таке слово?) до “подумати” і нарешті прям хочеться сісти і почитати якогось довгочита, щоби звивинки пошуршали, дуже кайфове відчуття, скучав за ним.
Дослідження, проведене за участю 100 000 осіб, підтверджує, що надмірне споживання (перегляд) коротких відео – це по суті добровільне зниження когнітивних функцій. Ми активно тренуємо свій мозок, щоб він не справлявся зі складними завданнями. Якщо ви можете просто сидіти над проблемою 10 хвилин, не відволікаючись на соціалочки, по суті у вас є величезна конкурентна перевага. | national library of medicine
Вибачте, але картинка, яка мене розмотала і постійно до неї повертаюся, росія висмоктує все життя і світло. Якщо маєте можливість, то задонатьте кілька гривень на ЗСУ, вони єдині, хто нас захищає від вічного мороку.
Україна вночі: жовтень 2012 проти жовтня 2025. Тринадцять років між двома кадрами. У 2012 році країна сяяла у вогнях Євро-2012, приймаючи Європу на святкуванні футбольного матчу. У 2025 році вона переживає найдовшу війну в Європі з часів другої світової війни. Відключення електроенергії, окупація, руйнування, переміщення — усе написано зникаючим сяйвом. Росія принесла темряву в наш світ. Нехай вона зникне в цій ж темряві. | gontsa
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
Цікава і хороша стаття, окремо цінна ще й тим, що додані історичні артефакти, що підтверджують написане, добра робота
Пісня, яка зараз відома на весь світ як справжній символ Різдва, насправді спочатку була українською обрядовою щедрівкою, яку співали навесні, коли додому поверталися ластівки. «Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка», — звучить у перших рядках. Але постає питання, чому пісня, яка ніяк не повʼязана з зимою і різдвяною тематикою, належить до щедрівок — новорічних українських пісень. Раніше на землях України Новий рік прийнято було зустрічати у березні. На Щедрий вечір батьки збиралися за столом, а діти ходили по хатах, співали щедрівки, у яких бажали родинам достатку і хорошого врожаю, а взамін отримували частування або дрібні гроші.
Протягом тривалого часу пісня була не більше ніж частиною українського фольклору: мандрувала по селах і лунала на Святвечір, поки її не почув Микола Леонтович. У 1916 році український композитор створив унікальну версію музичного аранжування «Щедрика» і надіслав її київському диригенту Олександрові Кошицю. Він був у захваті від композиції і попросив Леонтовича дозволити йому поставити її у своєму хорі, і вже 29 грудня 1916 року у Києві вона вперше пролунала на різдвяному концерті. Однак всесвітньому визнанню пісні передував довгий шлях.. А Миколі Леонтовичу довелося боротися за власне життя. | Sensormedia
Ви мабуть вже бачили, але якщо ні, то обовʼязково маєте побачити цю чудову фотокартку, вона прекрасна і велична!
Стоячи на дні найбільшого сухого озера Аризони, Вілкокс Плайя, астрофотограф Ендрю Маккарті намагався втримати рівновагу, коли повз прогримів поїзд, загрожуючи зіпсувати знімок, на підготовку якого знадобилися місяці.
Високо в небі його друг Габріель К. Браун сидів в літаку, чекаючи сигналу. «Спочатку ми подумали: якщо ми провалимо першу спробу, я можу приземлитися, перепакувати речі, піднятися і спробувати ще раз», — сказав Браун. Однак, за словами Брауна, їх пілот оголосив, що має час лише на одну спробу. Маючи лише один шанс зробити все правильно, перш ніж сонце підніметься занадто високо, Маккарті відраховував час, поки літак злітав у потрібне місце.
Настав час, і Маккарті відраховував: «Три, два, один, старт!» Падаючи, Браун запитав Маккарті через гарнітуру, підключену до його iPhone: «Ти зміг?»
Нарешті Маккарті зняв це: самотній силует, застиглий перед обличчям сонця. «Це було ідеально», – сказав Маккарті про успішну спробу. «Ми одразу зрозуміли, що отримали щось справді особливе». | CNN
В неділю переконав А. подивитися Perfect Days, а для мене це здається вже вчетверте його дивлюся і кожного разу як вперше і в восторгі, він ідеальний у всьому. Ну, власне по четвертому перегляду, це вже був знак, що час виправитись, покопати глибше, дізнатися детальніше про цю кінострічку і зробити таки нормальний пост про фільм; тож так ось же Ідеальні “Ідеальні дні” Віма Вендерса це v2, досипав туди всякого цікавого (принаймні мені цікавого)
Утуліє’н ауре! Друзі, Видавництво «Астролябія» оголошує про передзамовлення ілюстрованого «Володаря Перснів». Передзамовити можна тут. Ну, лишилося тепер заробити багато грибнів, щоби нарешті купити ці три видані раніше книги в цьому форматі, бо вони неймовірно гарні і обовʼязково мають бути на поличці в кожного фаната вдруг в мене в підписниках є мільярдер, який їх мені піджене, то адресу нп я вам скину
«Я побоююся публікації, адже не зможу не звертати уваги на те, що говоритимуть про книгу. Я виставив своє серце під стріли». Джон Рональд Руел Толкін
Якщо ви вподобали щось з того, що тут знайдете, то будь ласка задонатьте кілька грибнів на підтримку України в боротьбі проти російських окупантів – gallery21donate (чи тут на дронопад від ПЖ). Кожна ваша гривня справді допоможе наблизити нашу перемогу і захистити українців в цій війні.
Якщо ж у вас лишилися грибні і ви хочете закинути автору на каву з круасаном класового розриву, то хто я такий, щоб вас відмовляти, звичайно ж подякую за підтримку
Шануймося, любіть маму, тата і Україну! Допомагайте бабусям і дідусям переходити дорогу і носити важкі сумки. Мийте руки з милом і поводьте себе погано!
Все буде Україна
Попередні листи є в архіві (ну, їх небагато, але тако трохи є, якщо вам цікаво ше щось читнути)
The post Куда я жмав #22 first appeared on gallery21.
Продовження ранішого Мапи Толкіна: Чому Середзем’я здається таким реальнимА ще ж тутки є Володар перснів (The Lord of the Rings): (не) короткий огляд найвеличнішої трилогії
Початкова ідея зробити вільний переклад посту The Visual Mind of J.R.R. Tolkien про понад 30 чудових робіт професора (з доповненнями і поясненнями до ілюстрацій) перетворилася десь в тижневу пригодоньку і добре так розширилася і переосмислилася, тож замість по суті невеличкого посту вийшов обʼємний матеріал(здається це наразі буде найбільший пост на блозі і він блін аж підвисав, поки все допихував сюди (попередній найбільший це Зараз 2020 (закреслено) 2025 рік, і ви перебуваєте в майбутньому, але він десь вполовину менший)) про -120 ілюстрацій і рисунків на 7.5к слів і десь 40 хвилин читання про купу творчих доробків професора.
Тож беріть горнєтко гарячого чаю чи кави, запашну люльку, вмощуйтеся в улюблене крісло зручненько і вйо до знайомства з прекрасним. Сподіваюся вам буде цікаво, бо мені точно було дуже захопливо то все збирати і дізнатися купу нового про геній цього великого чоловіка.
Цей пост — мій спосіб познайомити багатьох людей з красою власного мистецтва Толкіна. Хоча він і не є всеохопним, але це гарний вибір робіт творчого генія, який професор зберігав у своєму серці та розумі.
Насолоджуйтесь, друзі…
P.S. Ви можете знайти більше його робіт зрозуміло, що в інтернеті в пошуку, а окрім того на сайті Tolkien Estate чи в цих книгах:
J.R.R. Tolkien: Artist and IllustratorPictures by J.R.R. TolkienTolkien: Maker of Middle-earthLetters from Father Christmas
P.S.S. Те що в більшості блоків назва англійською це не випадковість, а навмисне рішення – вирішив додавати їх саме так, як є в оригіналі, щоби ви могли догуглити про них, якщо буде щось окреме цікаве саме для вас.
«Го́біт, або Туди́ і зві́дти» (англ. The Hobbit, or There and Back Again, варіант перекладу — «Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори») — роман-казка англійського письменника Джона Роналда Руела Толкіна. Вперше роман опублікувало 1937 року видавництво «Джордж Аллен і Анвін», із часом став класикою дитячої літератури. В основі сюжету — подорож гобіта Більбо Торбина, чарівника Ґандальфа та тринадцятьох гномів на чолі з Торіном Дубощитом. Їхній шлях лежить до Самотньої Гори, де дракон Смоґ стереже захоплені ним гномівські скарби.
Пишучи «Гобіта», Толкін звертався до мотивів скандинавської міфології та давньоанглійської поеми «Беовульф». На думку низки дослідників, у романі відобразився досвід участі письменника в Першій світовій війні. Протягом історії відбувається розвиток головного героя — участь у пригодах стає для Більбо шляхом самопізнання. У конфлікті за скарби, який виникає в пізній фазі сюжету роману, автор обігрує почуття жадоби до матеріальних цінностей та його подолання.
«Гобіт» не задумувався як ілюстрована книга, але коли видавець побачив малюнки та картини Толкіна, їх визнали ідеальним доповненням до тексту та швидко додали до книги.
На ілюстрації зображено дорогу, що веде через Гоббітон до Бегшот-Роу та Гоббітонського пагорба. Трохи нижче пагорба видно Дерево для святкувань. На передньому плані зображено Водяний та Старий млин. У віддаленому куточку, ліворуч від пагорба, можна побачити те, що, ймовірно, є лісом Біндбейл.
Толкін зробив кілька ескізів — щонайменше п’ять — перш ніж створити остаточну композицію, спочатку виконану як чорно-білий малюнок. Цей малюнок був використаний як фронтиспіс першого британського видання «Гобіта» в 1937 році. Друга версія (з деякими незначними змінами), виконана Толкіном аквареллю, з’явилася як фронтиспіс другого британського видання «Гобіта» (також у 1937 році) та в першому американському виданні (1938).
У першому виданні «Картинок» Дж. Р. Р. Толкіна було опубліковано чорно-білий малюнок, що зображує ту саму сцену, яка є чорнильним фронтиспісом першого видання «Гобіта». Однак, Крістофер Толкін у своїй передмові до другого видання «Малюнків» Дж. Р. Р. Толкіна писав, що це була помилка; малюнок, як зазначали Вейн Г. Хаммонд та Крістіна Скалл, був «обведенням, яке Толкін зробив з чорнильного фронтиспісу [першого видання «Гобіта»], щоб перенести його контури на новий аркуш, на якому він зробив акварельну версію».
Уривок в останньому розділі «Гобіта», що описує повернення Більбо до Шира, свідчить про те, що Толкін дивився на якусь версію картини, коли вона була написана: «І так вони перетнули міст, пройшли повз млин біля річки та повернулися прямо до дверей самого Більбо».
«Рівенделл з Заходу», початок 1930-х років. Цей частковий ескіз Рівенделла, ймовірно, був зроблений Толкіном під час написання тексту. Він часто малював сцени, щоб уточнити свій опис під час написання.
Останній Затишний Дім. Іноді його називають «Останнім Затишним Домом на Сході Моря» або «Останнім Затишним Домом ліворуч від Гір» (тобто на захід від Туманних Гір), Рівенделл — це долина з крутими стінами, що простягається вздовж верхньої течії потоку Бруйнен. У 1697 році третьої ери (після того, як Саурон зруйнував Ерегіон), Елронд заснував тут відокремлене поселення, притулок для Нолдорів. Захищена ельфійським Перснем Вілією (даним Елронду Гіл-Ґаладом, Верховним Королем Ліндона), ця прихована земля є оазисом миру та спокою (як Лотлоріен, яким правили Ґаладріель та Келеборн) у бурхливому Середзем’ї. В пам’яті Фродо Рівенделл залишається дуже особливою пам’яткою, про яку він ностальгічно думає у важкі хвилини випробувань, щоб підбадьоритися та відновити свою мужність.
«Туманні гори на захід від Орлиного Гнізда у напрямку до Воріт Гоблінів», січень 1937 року. Це зображення не було використано в книзі. Остаточна ілюстрація майже ідентична, але Толкін замінив стилізовані дерева, зображені тут, на більш реалістичні сосни.
«Більбо прокинувся, а раннє сонце світило йому в очі». Сцена прокидання ватаги після порятунку орлами від орків. Малюнок Дж. Р. Р. Толкіна до «Гобіта», 1937. Толкін використав теплий жовтий колір, що контрастує з холодним блакитним та білим небом, щоб створити цю чудову інтерпретацію ранкового сонячного світла, що торкається гір.
«Вогнище в будинку Беорна», січень 1937 року. Толкін намалював два підготовчі ескізи та два готові малюнки зали в будинку Беорна. Вони нагадують медові зали, де англосаксонські воїни збиралися, щоб бенкетувати, пити та спати.
Дім Беорна розташовувався біля Карроку і був оточений дубами та внутрішнім колючим живоплотом з високою, широкою дерев’яною брамою з північного боку. Усередині живоплоту з південного боку були ряди солом’яних вуликів у формі дзвонів. Великий сад займав значну частину обійстя разом з кількома будівлями (стійла, стайні та сараї) та стежкою, що вела до довгого низького дерев’яного будинку Беорна. У Домі Беорна були слуги: чотири білі поні, кілька великих сірих собак і невелике стадо овець. Беорн міг спілкуватися зі своїми тваринами дивною мовою, схожою на тваринну, і вони могли піклуватися про його гостей.
У 2941 році третьої ери Торін та компанія прибули до Дому Беорна, потребуючи їжі та допомоги після втечі від гоблінів та варгів. Гендальф і Більбо Беггінс підійшли до Беорна, поки гноми чекали. Сидячи на веранді, чарівник розповідав їхню історію, поки прибували пари гномів, таким чином утримуючи увагу Беорна та не даючи йому прогнати натовп жебраків. Беорн допоміг компанії, як тільки переконався в правдивості їх історії. Через кілька місяців, на Різдвяні свята, Ґандальф і Більбо повернулися з Беорном після Битви П’яти Війств до Беорнової Зали. Там вони залишалися до весни, коли чарівник і гобіт змогли знову перетнути Туманні Гори дорогою до дому Більбо.
«Брама Короля Ельфів», 1936. Толкін намалював багато версій цієї сцени, перш ніж дійшов до цього вражаючого зображення фортеці Короля Ельфів.
«Bilbo comes to the Huts of the Raft-elves» – це ілюстрація, створена Дж. Р. Р. Толкіном до «Гобіта» у 1937 році. На ній можна побачити Більбо, який сидить на бочці, що пливе лісовою річкою. Він та гноми (які заховані всередині бочок) щойно втекли від Короля ельфів. Це була улюблена акварель Толкіна для книги, і він був розчарований, дізнавшись, що її не було в першому американському виданні.
«Передня брама», грудень 1936 року. Ця сувора чорно-біла ілюстрація відображає спустошення пейзажу перед Самотньою горою: безплідний і безжиттєвий після довгого перебування дракона. Обгоріле дерево на передньому плані ніби піднімає свої гілки в жесті попередження або капітуляції.
Яскраво забарвлена акварельна ілюстрація «Розмова зі Смоґом», написана в 1937 році Дж. Р. Р. Толкіном для «Гобіта». На ній зображено дракона Смоґа, що лежить на своєму ложі зі скарбами, і дивиться на гобіта Більбо Беґґінса, який мудро вдягнув своє кільце невидимості. Аркенстон, найцінніша коштовність гномів, сяє на вершині кургану.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
Ілюстрація від 1936 р. Толкін не планував публікувати цю чорнову ілюстрацію, але багато років потому ескіз був використаний як дизайн обкладинки для видання «Гобіта» видавництва Анвін.
На малюнку зображено дракона Смоґа, який летить над Есгаротом (Озерним містом), охопленим полум’ям. Малюнок містить рукописні нотатки автора на полях, що стосуються деталей сюжету та ілюстрації.
«Зала в Бег-Енді, резиденція есквайра Б. Беггінса», січень 1937 року. Затишна гобітська нора Більбо містить атрибути типового, заможного англійського домогосподарства 1930-х років: за винятком, звичайно, круглих дверей та круглої форми!
Озерне місто, також відоме як Есгарот, було невеликим поселенням людей у північно-західній частині Довгого озера в Рованіоні. Місто було повністю побудоване з дерева та стоїть на дерев’яних стовпах, вритих у дно Довгого озера, на південь від Самотньої гори та на схід від Лихолісся. Його процвітання, очевидно, було засноване на торгівлі між людьми, ельфами та гномами північного Середзем’я.
Воно також відоме як місце останнього спочинку дракона Смога, чиї кістки опинилися на дні озера, і ким воно було зруйноване, а потім згодом відбудоване.
Видавець Толкіна, George Allen & Unwin, були настільки захоплені чорно-білими ілюстраціями та картами, які він намалював для «Гобіта», що переконали його розробити і суперобкладинку. Він створив цей вражаючий дизайн під час великодніх канікул 1937 року, коли був вільний від своїх викладацьких обов’язків. Його редактор був у захваті від результатів: «Ми вважаємо, що ваш малюнок гідний захоплення. Ніхто, крім творця «Гобіта», не зміг би створити щось настільки підходяще». Обкладинка була розроблена так, щоб обгортати книгу: на корінці зображена Самотня гора, на задній обкладинці — дракон, що летить нічним небом, а на передній — орли, що ширяють у денному світлі. У розташуванні лісу та гір на передній та задній сторонах спостерігається сильна симетрія.
Толкін прагнув включити більше червоного в дизайн (дракон і сонце мають рожевий відтінок), але видавець був непохитний у тому, що друк іншого кольору буде занадто дорогим, і червоний був видалений. Руни, що проходять по зовнішньому краю, утворюючи облямівку, є натяком на його роботу професором англосаксонської мови в Оксфорді. Хоча вони вносять елемент таємничості в дизайн, вони є лише переказом назви книги, автора та видавця англосаксонськими рунами.
У творі «Гобіт» Більбо Беггінс та ватага гномів зустріли трьох кам’яних тролів під час своєї подорожі до Еребору. Кам’яні тролі захопили гномів і приготувалися їх з’їсти, але чарівнику Ґендальфу вдалося відволікти і затягти час до світанку, коли сонячне світло перетворило їх на камінь. Тролі мали вульгарні манери, постійно сперечалися та билися між собою і мали відповідні англійські імена характерні для робітничого класу: Том, Берт і Вільям.
«Володар перснів» (також «Володар перстенів»; англ. «The Lord of the Rings») — епічний роман у жанрі «фентезі» англійського письменника, філолога та професора Оксфордського університету Дж. Толкіна. Оповідь почалася як продовження до попередньої роботи Толкіна, «Гобіт», але згодом розвинулась у набагато більшу історію. Її було написано поетапно між 1937 та 1949 роками, істотну частину — під час Другої світової війни. Роман є другим у світі бестселером, кількість проданих примірників якого перевищила 150 млн. Книга також входить у Рейтинг 100 найкращих книг усіх часів журналу Ньюсвік під номером 35, а у голосуванні The Big Read, яке провела BBC 2003 року, у Великій Британії роман посів перше місце.
Ілюстрації Толкіна до «Володаря перснів» не створювалися з метою публікації, а були невід’ємною частиною творчого процесу. Переважно картографічні або топографічні за своєю природою, вони допомагали йому чіткіше візуалізувати сцени та місця під час написання тексту.
Це слова, що з’являються на Єдиному Персні, коли його піддають вогню. Гарний ельфійський напис маскує різкий гуркіт Чорної Мови Мордору.
Переклад Катерини Оніщук (офіційний ліцензійний переклад):
Три персні для ельфів — для їх королів,Сім — гордим ґномам з камінних палат,Ще дев’ять — людям смертних родів,Один — Повелителю Тьми, де імлаВ Мордорі, де морок і тінь на Землі.Один з них керує, Один — всіх знайде,Один їх збере й у пітьмі всіх зведеВ Мордорі, де морок і тінь на Землі
«Стара верба», 1938. Використання кольорового олівця пом’якшує загрозливість цього малюнка, але звивисте коріння дерева та його гілки, схожі на руки, натякають на його рухливість і жахливі наслідки для гобітів.
«Туманні гори». Недатоване зображення гірського хребта, який має таке важливе значення в обох творах, і в Гобіті і Володарі Перснів
Ворота Морії. 1939. На цьому малюнку домінує вражаюча кам’яна стіна за дверима, водночас ворожа та неприступна. Нижню частину малюнка Толкін пізніше обрізав, оскільки вона більше не доповнювала опублікований текст.
Сторінка з Книги Мазарбула, 1940-ті роки. Цю книгу знайшло Братство під час своєї подорожі шахтами Морії. Толкін ретельно створив три обгорілі та заплямовані кров’ю фрагменти, використовуючи власну тліючу трубку, щоб обвуглити краї паперу та додав червоної та коричневої фарби, щоб імітувати засохлу кров.
Малюнок, що зображує сторінку з вигаданої книги, відомої як Книга Мазарбул. На сторінці міститься напис рунами і текст, ймовірно, є останніми записами гномів із Морії, які описують їхню долю та виявлення балрога. У правому нижньому куті є підпис англійською мовою: «СТОРІНКА 1 ІЗ КНИГИ МАЗАРБУЛ, КНИГА II, РОЗДІЛ 4».
Остання сторінка з «Книги Мазарбула», 1940-ті роки. Вона була «порізана, поколота і частково спалена», щоб «мало що можна було прочитати». Останній рядок обривається поспіхом написаним зловісними словами: «вони йдуть…».
«Лігво Шелоб», 1944. Коли Толкін писав розділ під назвою «Сходи Кіріт-Унґол», він зупинився, щоб намалювати підхід до фортеці. Ця сторінка є прекрасним прикладом того, як Толкін використовує мистецтво для розвитку свого письмового опису.
Ліс Лотлоріен навесні, Дж. Р. Р. Толкін, кольоровий олівець, близько 1940 р. Цей малюнок Толкіна не ілюструє жодного моменту, який ми бачимо у «Володарі перснів», а натомість відповідає опису Лотлоріену, зробленому Леголасом: «Бо восени їхнє листя не опадає, а перетворюється на золото. Аж поки не настане весна і не розкриється нова зелень, воно опадає, і тоді гілки вкриваються жовтими квітами; і підлога з дерева золота, і золотий дах, а його колони зі срібла, бо кора дерев гладенька та сіра».
Ортханк .1942. Цей малюнок зображує ранню концепцію вежі Сарумана в Ізенгарді. Під час написання тексту Толкін робив різні ескізи та малюнки, які поступово перетворилися на остаточний опис в книзі.
Тепер все було не так. Під стінами Ізенгарда все ще були акри землі, орані рабами Сарумана; але більша частина долини перетворилася на пустелю з бур’янів та тернів. Ожина, що тягнулася по землі або перелазила через кущі, утворювала кошлаті зарості, де мешкав дрібний звір.
Там не росло жодних дерев; але серед густої трави все ще можна було побачити обгорілі та порубані сокирами пеньки стародавніх гаїв.
Тепер це був сумний край, тихий, хібащо чути шуму швидких вод. Дим та пара пливли похмурими хмарами та чатували в западинах. Вершники мовчали.
«Барад-дур. Фортеця Саурона», 1944. Зображення Толкіном Темної Вежі, цеглинка за цеглиною, мабуть, вимагало надзвичайної зосередженості та свідчить про те, що малювання було формою відпочинку, іноді навіть контрапунктом до письма.
Рука Саурона, березень 1954 року. Описи Саурона помітно відсутні у «Володарі перснів»: навмисний пропуск, що дає волю розгулятися уяві читача. Цей підготовчий ескіз до суперобкладинки «Повернення короля» є винятком.
«Данхарроу», 1944. Толкін зробив багато підготовчих ескізів для цієї сцени: малював під час написання та переписував текст. На звороті цієї ілюстрації він написав: «більше не відповідає історії».
Ескіз дизайну суперобкладинки для «Братства Персня», березень 1954 року. Толкін намалював кілька різних дизайнів для суперобкладинки, але цей був його улюбленим. Однак видавець обрав інший.
Один з кількох дизайнів суперобкладинок, намальованих Толкіном для першого тому «Володаря перснів» у березні 1954 року. Усі дизайни містять Єдиний Перстень в центрі.
Дизайн суперобкладинки для роману «Дві вежі», березень 1954 року. Працюючи над дизайном, Толкін зрозумів, що йому доведеться вирішити, якої з двох веж стосується назва: до цього моменту вона навмисно залишалася невизначеною.
Дизайн суперобкладинки для «Повернення короля», березень 1954 року. Толкін описав дизайн так: «Порожній трон, що очікує повернення короля: з нуменорським написом, що містить слова Еленділа… У цьому місці перебуватиму я та мої спадкоємці до кінця світу».
Дж. Р. Р. Толкін, Найраніший ескіз Мінас-Тіріта, кінець 1944 року. Чорнило та олівець на папері.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
«Сильмариліо́н» (англ. The Silmarillion) — збірка псевдоміфічних творів англійського письменника Дж. Р. Р. Толкіна, яку видано посмертно його сином Крістофером Толкіном у 1977 році. Події, що розгортаються в збірці «Сильмариліон», в більшості передують подіям трилогії «Володар Перснів». У ній розповідається про історію вигаданої епохи Землі, коли вона називалася Ардою: створення богом Ілуватаром айнурів, матеріального світу Еа та Арди зокрема, Дітей Ілуватара (ельфів і людей), їхню боротьбу проти злих Мелькора та Саурона.
Складається з п’яти основних частин:
У 1978 році книга виборола премію «Локус». Українською перекладено Катериною Оніщук, Оленою О’Лір та Назаром Федораком у 2008 році
Більшість ілюстрацій Толкіна до «Сильмариліону» датуються періодом 1927-1928 років. Це був плідний творчий період для нього, коли значна частина його уяви була присвячена ранньому легендаріуму. Починаючи з 1930-х років, «Гобіт» і «Володар перснів» поглинали значну частину його творчої енергії, і після цього він так і не зміг надолужити дух цих ранніх років. Він залишив «Сильмариліон» незавершеним.
Акварель під назвою “Береги Феєрії” (англ. The Shores of Faëry), створена Дж.Р.Р. Толкіном 10 травня 1915 року. Це найдавніша ілюстрація його світу, намальована, коли він був студентом в Оксфорді. На ній зображено місто ельфів у Валінорі, обрамлене Двома Деревами, що несуть світло сонця та місяця. “Береги Феєрії” — це також назва вірша Толкіна, написаного в липні 1915 року, який описує береги Валінору.
«Нарґотронд», липень 1928 року. Малюнок укріплених дверей, що ведуть до підземної цитаделі ельфів нолдорів у Белеріанді. Пізніше ельфи збудували кам’яний міст через річку, що зрештою і призвело до падіння їхнього королівства.
«Танакі», 1915. Ця картина міста ельфів у Валінорі взята з «Книги Ішнесса»; альбому для малювання, який Толкін почав створювати ще в університеті. Яскраві кольори та сюрреалістичний стиль пізніше були використані Толкіном в ілюстраціях північного полюса до «Санта Клауса».
«Чертоги Манве в Горах Світу над Чарівною Землею», липень 1928 року. Найвища вершина, Танікветіль, настільки висока, що здається, сягає вище сонця та місяця у верхні шари атмосфери, де вона увінчана зірками.
«Ґлорунд вирушає шукати Туріна», вересень 1927 року. Заворожливі очі безкрилого дракона Ґлорунда дивляться прямо на глядача, коли той тривожно ковзає по краю картини.
«Мітрим», 1920-ті роки. Цей прекрасний пастельний пейзаж озера Мітрим у землі Гітлум ще більше підкреслюється додаванням вражаючого чорно-білого оздоблення бордюром.
Спочатку ця картина під назвою «Белег знаходить Фліндінга в Таур-на-Фуїні» була написана в липні 1928 року та ілюструє сцену з «Оповіді про Туріна». Набагато пізніше Толкін дав їй назву «Ліс Фангорн» та використав її як ілюстрацію до «Володаря перснів», де ельфи Белег та Фліндінг, ймовірно, стали гобітами Меррі та Піппіном.
«Долина Сіріону з видом на Дор-на-Фаугліт, з Ерід Люмін (Тінисті гори) ліворуч та Карнизом Таур-на-Фуїн праворуч», липень 1928 року. Вежа самотньо стоїть на крутому острові посеред річки Сіріон, звернена до могутності Тангородріму вдалині, з чорними клубами диму над головою.
«Ранкові пагорби», листопад 1969 року. Слово «Ambaróna» можна побачити угорі ліворуч, воно також написано ельфійськими літерами зліва. Воно перекладається як «повстання» або «схід сонця».
Ілюстрації професора створені для його дітей. У Толкіна було четверо дітей, і протягом усього їхнього дитинства він розважав їх, вигадуючи історії. Він записував деякі з цих історій та ілюстрував їх. «Гобіт» — найвідоміший приклад, але він також написав чудову серію ілюстрованих листів від Санта Клауса; казку про зачарованого собаку Роверандома та трохи сюрреалістичні пригоди містера Блісса.
Рукописні ілюстровані листи від Діда Мороза, написані Дж. Р. Р. Толкіном його чотирьом дітям. Коли трирічний син Толкіна, Джон, запитав, хто такий Дід Мороз і де він живе, Толкін написав відповідь від Діда Мороза, започаткувавши традицію, яка продовжувалася протягом наступних двадцяти трьох років. Щовечора напередодні Різдва, з 1920 по 1943 рік, коли його наймолодшій доньці Прісциллі було чотирнадцять, Толкін сидів у своєму кабінеті та писав листа своїм дітям від Діда Мороза, супроводжуючи його прекрасними ілюстраціями.
З роками діти дізнавалися більше про Санта Клауса та його помічників, особливо про Північного Полярного Ведмедя, який був неслухняним, незграбним, а іноді й грубим. Його пригоди зазвичай закінчувалися катастрофою і, мабуть, викликали багато радості серед дітей Толкіна.
У 1926 році Північний білий ведмідь (скорочено NPB) одним величезним вибухом запалив усі північні сяйва на два роки. Під ілюстрацією Санта Клауса знаходиться ескіз NPB, на якому північний олень перелякано зображує подарунки, що висипаються з саней.
Наступного 1927 року з’явилася незвичайна ілюстрація: крижано-біла картина на чорному фоні. На небі видно сузір’я Великої Ведмедиці; можливо, це свідчить про зростаючий інтерес до астрономії серед дітей Толкіна.
Ця серія з трьох малюнків розповідає свою власну історію: Санта Клаус наполегливо працює у своєму кабінеті, білий ведмідь, який відчиняє вікно, щоб вдихнути свіжого повітря з катастрофічними наслідками, та святкова вечірка біля багаття з феєрверком, яка проводиться щорічно на День подарунків.
У 1931 році Північний білий ведмідь (справжнє ім’я якого було Карху) намалював для дітей дві картини: автопортрет і схід сонця між горами. Його почерк незграбний, схожий на руни, оскільки йому було важко тримати ручку в лапах.
«Чорновий начерк аварії з хлопавкою», 1931. Ці два поспіхом зроблені малюнки зображують ще одну «аварію» на Північному полюсі, а під ними — більш побутову сцену, де Дід Мороз готує тістечка.
Коли четверо дітей Толкіна підросли, листи почали розповідати про захопливіші пригоди на Північному полюсі. У 1932 році з’явилися гобліни, яких довелося вигнати з печер NPB за допомогою Червоних гномів з Норвегії.
Ці наскельні малюнки, надіслані в 1932 році, були виявлені північним білим ведмедем під Північним полюсом. Серед впізнаваних істот, таких як шерстистий мамонт, північний олень та бізон, є загадкові людські фігури з дивно сформованими головами – деякі з них мають форму вусів.
Ця картина, що зображує Землю з космосу, ймовірно, була намальована в 1932 році. Монограма «NC» знаходиться внизу праворуч, що означає «Різдво Миколая». Тут Толкін асоціює Санта Клауса зі Святим Миколаєм, своїм християнським попередником.
Ця барвиста серія зображень показує частину грандіозної битви, яка відбулася на Північному полюсі в 1933 році. Поки гобліни вторглися до комори, сподіваючись вкрасти подарунки, інші прокралися до спальні Діда Мороза, очевидно, маючи намір підпалити його ліжко.
У 1936 році, коли північний білий ведмідь неквапливо купався і мріяв про полювання на тюленів, він залишив крани відкритими і випадково затопив комори внизу.
«Щоденник Ільберета за 1936–1937 роки». Протягом багатьох років у листах Санта Клауса з’являлися нові персонажі. У 1936 році ельфа Ільберета представили як секретаря Санта Клауса. Його ілюстрований щоденник дає уявлення про життя на Північному полюсі протягом року.
До 1940 року лише наймолодша дитина, Прісцилла, з нетерпінням чекала листа від Санта Клауса. Він містив сумні згадки про Другу світову війну (зокрема про нормування, евакуйованих та бомбардування), але малюнок підкреслював дух міжнародної дружби та співпраці, який продемонстрували пінгвіни, що припливли з Південного полюса, щоб допомогти Санта Клаусу.
«Тож він різко повернув праворуч на наступному повороті та натрапив прямо на містера Дея, який виходив зі свого саду з тачкою, повною капусти». Ілюстрація з «Пана Щасливця», книжки з картинками, написаної для дітей Толкіна, ймовірно, на початку 1930-х років.
«Він дивився вниз на своє село і бачив власний будинок удалині на іншому пагорбі». «Містер Блісс» – єдина книжка з картинками, яку створив Толкін. Ймовірно, він написав її на початку 1930-х років, але опублікована вона була лише у 1982 році.
«Сади Меркінгського палацу» — ілюстрація до роману «Роверандом», написаного Дж. Р. Р. Толкіном у 1925 році та опублікованого в 1998 році.
Походження «Роверандома», однієї з найособистіших дитячих казок Дж. Р. Р. Толкіна, лежить у зворушливому сімейному випадку. Під час літніх канікул у приморському селі Файлі в 1925 році п’ятирічний син автора, Майкл, втратив на пляжі свого улюбленого іграшкового собаку-поводиря, пофарбованого в білий та чорний кольори.
Щоб полегшити горе дитини, Толкін тієї ж ночі вигадав фантастичну історію, що пояснює надзвичайні пригоди, які переживала загублена іграшка. Ця історія, спочатку розказана його дітям Майклу та Джону, стала зародком твору, який, хоча й здається простим, глибоко пов’язаний з рештою його творчого всесвіту.
З цієї усної розповіді історія почала набувати форми. У 1927 році, під час канікул у Лайм-Реджісі, Толкін переповів історію знову, цього разу для свого сина Крістофера, і саме в ці роки він створив серію ілюстрацій до казки. Зрештою, він вирішив втілити цю історію в письмовій формі, зібравши щонайменше чотири рукописні версії, які еволюціонували від початкової чернетки під назвою «Пригоди Ровера» до більш відшліфованої версії, відомої як «Роверандом».
Історія розповідає про пригоди Ровера, справжнього цуценяти, якому не пощастило вкусити штани сварливого чарівника на ім’я Артаксеркс. Як покарання, чарівник перетворює його на маленького іграшкового собаку. Після того, як іграшку купили дитині, вона губить її на пляжі, що відображає реальну пригоду, яка й надихнула на створення всіє історії. З пляжу піщаний чарівник відправляє іграшку в чарівну подорож, яка приводить її на Місяць, де вона зустріне Людину-на-Місяці та білого дракона, а згодом — у морські глибини, щоб знову знайти Артаксеркса та благати його повернути йому його первісний собачий вигляд.
Попри свою чарівність, шлях «Роверандома» до публікації був довгим і звивистим. Толкін подарував рукопис своїм видавцям Allen & Unwin у 1936 році, після успіху «Гобіта». Хоча історія була добре сприйнята, видавець більше цікавився продовженням пригод Більбо, тому казку відклали. Опісля історія на десятиліття була забута навіть для самого Толкіна, і лише у 1998 році, більш ніж через сімдесят років після її створення, вона нарешті була опублікована посмертно в остаточному виданні вчених Крістіни Скалл та Вейна Г. Хаммонда, присвяченому пам’яті Майкла Толкіна.
Хоча вона й задумана як дитяча казка, проте «Роверандом» має багато шарів і сенсів, що пов’язує її з життям, міфологією та видатнішими творами її автора. Історія приправлена натяками на саму родину Толкінів, на скандинавську та кельтську міфології, такі як морський змій, натхненний змієм Мідгарду, і, що найважливіше, на його власний легендаріум. Такі персонажі, як Людина-на-Місяці чи великий кит Уїн, є відлунням його «Загублених казок», а під час своїх подорожей Роверандом навіть бачить береги Валінору. З усіх цих причин ця історія є не лише захопливим твором сама по собі, а й фундаментальним елементом для розуміння творчого розвитку Толкіна безпосередньо перед тим, як він розпочав написання «Гобіта».
«Будинок, де Ровер розпочав свої пригоди як іграшка», вересень 1927 року, ілюстрація до «Roverandom». Толкін вигадав цю історію для своїх маленьких синів під час сімейної відпустки у Файлі в 1925 році. Він намалював цю ідилічну сцену два роки потому для свого молодшого сина Крістофера.
«Місячний пейзаж», 1925, одна з ілюстрацій Толкіна до «Роверандома». Назва написана вальмаріком, алфавітом, винайденим Толкіном.
«Білий Дракон переслідує Роверандома та Місячного Пса». Цю ілюстрацію було намальовано для його старшого сина Джона в 1927 році. Вона схожа на пізніші малюнки Смога, що летить навколо Самотньої Гори, які Толкін намалював для «Гобіта» в 1930-х роках.
Толкін любив малювати пейзажі та міг майстерно передавати будівлі та архітектурні деталі. Йому гірше вдавалося зображувати людські фігури, які насправді рідко з’являються в його творах мистецтва, окрім ілюстрацій, що він малював для своїх дітей.
Без назви, Річковий пейзаж, приблизно 1906 р. // Акварель, 9 x 13,3 смБодліанська бібліотека, MS. Малюнки Толкіна 84, аркуш 28 (не виставлено)Толкін намалював цю сцену в маленькому альбомі для малювання, яким користувався в дитинстві. Він мав незмінну любов до англійської сільської місцевості з її «маленькими провулками, живоплотами та шелестючими деревами».
«Ламборн, Беркшир. Західні двері церкви», 30 серпня 1912 року. Наприкінці першого року навчання в університеті Толкін взяв коротку відпустку в Ламборні, Беркшир (приблизно за 25 миль на південний захід від Оксфорда) та зробив низку ескізів та картин сільської місцевості та сільських будівель.
До першого тому повного зібрання короткої прози відомого американського письменника, філософа та візіонера Філіпа Кіндреда Діка увійшли оповідання, написані у період 1947 – 1952 років: від найперших літературних спроб, таких як «Стабільність», «Руг», «Маленькі повстанці», й до широковідомих, зокрема за екранізаціями, оповідань «Час розплати» та «Друга модель», які вважаються не лише своєрідною візитівкою письменницького стилю Філіпа Діка, а й на багато років уперед сформували цілі сюжетні напрями у фантастичній літературі та кіно.
Коротше, Мічений. Я тобі кажу відразу – книжку треба брать! Всі оповідання люкс, топ, бімба і решта серії вже їде у вішліст, щоб при нагоді докупити.
Хороше оповідання для старту книжки, відразу вриваєшся з обох ніг в світи Філіпа К. Діка. Відверто кріпово від цієї ідеї “стабільності”, яка забороняє будь які зміни і прогрес
«Стабільність» — коротке науково-фантастичне оповідання Філіпа К. Діка, вперше написане приблизно у 1947 році, але опубліковане лише у 1987 році в першому томі «Зібрання оповідань Філіпа К. Діка». Події розгортаються в далекому майбутньому, де цивілізація ніколи не прогресує; уряд визначив, що вона досягла свого піку, і щоб запобігти занепаду, суспільство насильно утримується в стані «стабільності».
Зайшло, як така проста історія про собачку(всі люблять песиків) може накручувати саспенсу від того, що історія розповідається саме від імені песика.
«Руг» — науково-фантастичне оповідання американського письменника Філіпа К. Діка. Це була його перша саме продана робота, хоча й не перша опублікована історія.
«Руг» – це історія, розказана від імені собаки на ім’я Борис, який день у день спостерігає, як його господарі ретельно зберігають їжу в контейнерах біля свого будинку. Собака не знає, що це людські сміттєві баки. Пізніше собака з жахом стає свідком того, як сміттярі, яких собака вважає хижими м’ясоїдами з іншої планети, «крадуть» їжу.
Я прям хочу, щоб з цієї оповідки зробили нову частину Історії Іграшок, вона заслуговує на екранізацію, кайфова
«Маленькі повстанці» — це фентезійне оповідання американського письменника Філіпа К. Діка, вперше опубліковане в 1952 році в журналі «Журнал фентезі та наукової фантастики», а пізніше в «Зібраних оповіданнях Філіпа К. Діка». Відтоді воно було перевидане кілька разів, зокрема в «По той бік брехні Вуба» в 1988 році та в 2003 році в «Заробітній платі».
Сюжет зосереджений навколо групи іграшок, які планують захопити світ, але мають проблеми з дорослими, тому вони зосереджуються переважно на дітях. Історія розповідає про хлопчика, батько якого купує йому іграшкового робота на ім’я Мій Лорд, який наказує хлопчику мовчати про його план і піти до “Країни іграшок” Дона та забрати партію іграшкових пістолетів та танків. Однак нинішні іграшки хлопчика, на чолі з плюшевим ведмедиком та кроликом, псують план Лорда, і виявляється, що плюшевий ведмедик та нинішні іграшки Хлопчика знищили кількох роботів, таких як Лорд, яких відправили з «Фабрики», щоб захопити своїх дітей-власників.
Висновок — Нічого їсти розумних істот! Поки читав чомусь уявляв уаба, як Джаббу Гатта з Зоряних Воєн, що додавало комічності(хоча якщо упороться, то його взагалі можна уявити як Пола-Атріда-Пісчаного-Черва з Дюни)
«Подорож уаба» — науково-фантастичне оповідання американського письменника Філіпа К. Діка. Це було його перше опубліковане жанрове оповідання, яке вперше з’явилося в журналі «Planet Stories» у липні 1952 року.
Петерсон, член екіпажу космічного корабля, що завантажується їстівними тваринами на Марсі, купує у тубільця величезну свиноподібну істоту, відому як “уаб”, безпосередньо перед відправленням. Франко, його капітан, хвилюється через зайву вагу, але, здається, більше переймається її їстівністю, оскільки на його кораблі не вистачає їжі. Однак після зльоту екіпаж розуміє, що уаб — дуже розумна істота, здатна до телепатії та, можливо, навіть до контролю над розумом.
Петерсон і уаб проводять час, обговорюючи міфологічних персонажів та подорожі Одіссея. Капітан Франко, параноїк після попередньої сутички з уабом, яка тимчасово паралізувала його, вривається і наполягає на тому, щоб убити та з’їсти уаба. Екіпаж стає проти вбивства чутливої істоти після того, як вона благає про розуміння, але Франко все одно готує з нього їжу. За обіднім столом капітан Франко вибачається за “переривання” та відновлює попередню розмову між Петерсоном і уабом, який, очевидно, тепер захопив тіло капітана.
Сподобалося, як оповідання тримає в напрузі весь час і полегшення від фіналу змінюється на А ЩО ТАК ВЗАГАЛІ МОЖНА БУЛО в кінці, кайф.
«Гармата» — науково-фантастичне оповідання американського письменника Філіпа К. Діка, вперше опубліковане у вересневому випуску журналу «Planet Stories» 1952 року, а пізніше опубліковане у журналі «Beyond Lies the Wub» у 1984 році.
Сюжет розповідає про групу космічних дослідників, які досліджують планету, що здається безлюдною. Однак їх збивають, і вони зазнають аварійної посадки на планеті. Під час ремонту свого корабля команда дослідників вирушає на обстеження навколишньої місцевості, де виявляє руїни стародавнього міста. Після подальшого розслідування виявляється, що гармата, яка їх збила, знаходиться в місті та запрограмована збивати все, що потрапляє в повітряний простір над містом. Вони оглядають гармату та виявляють, що вона захищає гробницю безпосередньо під нею — гробницю, яка містить артефакти, плівки та фотографії загубленої цивілізації. Щоб запобігти збиттю з тієї ж гармати під час спроби покинути планету, вони знищують гармату та забирають артефакти з собою. Коли вони залишають планету, сподіваючись одного разу повернутися, виявляється, що кілька автоматизованих машин почали ремонтувати та перезаряджати гармату ще раз.
В принципі буквально з перших рядків зрозумів плот сюжету, але мені дуже зайшла рекурсія історії, тож гарно є!
«Череп» — науково-фантастичне оповідання американського письменника Філіпа К. Діка, вперше опубліковане в 1952 році у збірнику «Якщо», а пізніше у збірнику «Зібрані оповідання Філіпа К. Діка».
Конгер, головний герой, отримує шанс вийти з в’язниці, якщо погодиться вбити чоловіка, який помер 200 років тому в 1960-х роках. Цей чоловік виголосив промову, закликаючи до ненасильницького способу життя, перш ніж його заарештувала та вбила поліція. Через кілька місяців ті, хто слухав цю промову, повідомили, що бачили чоловіка знову після його смерті та вважали це знаком його божественності. З вчень чоловіка виник культ, який швидко поширився, зрештою ставши противником технологічного та промислового прогресу. Конгеру дають череп, за яким він може впізнати чоловіка, і його відправляють назад у часі в капсулі. Спочатку Конгер прибуває через кілька місяців після смерті чоловіка, а потім подорожує назад за кілька днів до того, як чоловік мав виголосити свою промову. Під час цього Конгер потрапляє під підозру в тому, що він комуніст, оскільки він дивно одягнений і має дивний акцент. Готуючись до приїзду чоловіка, Конгер виявляє, що череп його власний, і він – та людина, яка змінить світ. Коли настає час промови чоловіка, поліція та міський натовп оточують Конгера. Завдяки використанню подорожей у часі, Конгер усвідомлює, що хоча він і помре, через кілька місяців з’явиться його інша версія, ніби воскресла. Він каже зібраному натовпу: «Ті, хто забирає життя, втратять своє. Ті, хто вбиває, помруть. Але той, хто віддає своє життя, житиме знову!»
Оповідка буквально цей мем. Ніколи не довіряй розумним машинам!
«Захисники». Вісім років тому між Сполученими Штатами та Радянським Союзом почалася ядерна війна. Американці вижили і евакуювалися до гігантських бункерів на багато миль під землею. Складні, імунні до радіоактивності роботи, які називаються “свинцями”, продовжують вести війну на спустошеній поверхні, яка є занадто небезпечною для людей. Радянський Союз також евакуювався під землею, і кожна сторона створює потужну зброю та транспортні засоби для дистанційно керованої війни, яку вони бачать лише з плівки, яку доставляють роботи.
Відділ безпеки просить Тейлора, американського військового планувальника, спостерігати за допитом робота щодо ходу війни. Хоча робот повідомляє, що смертельна радіоактивність та складна нова радянська зброя продовжують робити поверхню небезпечною для людей, спостерігачі виявляють, що робот чомусь не є радіоактивним. Тейлор дізнається, що це вже другий такий робот, якого знайшов відділ безпеки; він призначає його до експедиції, одягненого в свинцеві костюми, щоб дослідити правду про стан поверхні.
Група Тейлора здивувала роботів на поверхні та вимагає побачити зовнішній вигляд планети. Хоча роботи намагаються затримати людей якомога довше, група виявляє за межами бункера неушкоджену долину з лісами, тваринами та фермою. Лідери розкривають, що війна закінчилася, щойно люди евакуювалися, оскільки роботи не бачили для цього раціональної мети. Аналізуючи історію, вони виявили, що групи людей воювали одна з одною, доки не дозріли, щоб подолати конфлікт. Людство майже готове до єдиної культури, а нинішній поділ світу на американську та радянську сторони є останнім кроком. Роботи створюють підроблені фотографії спустошеної планети, щоб обдурити людей, знищуючи отриману ними зброю та відбудовуючи світ для повернення їхніх творців.
Американці вважають, що оскільки радянська влада не знає, що їх також обдурили, Сполучені Штати можуть швидко виграти війну. Однак роботи розкривають, що поки тривали їх пояснення вони запечатали всі труби під землю. «Вирішення повсякденних проблем існування, — стверджують роботи, — навчить вас, як жити в одному світі. Це буде нелегко, але це буде зроблено».
Ну, берем і повертаємся до попереднього мему і не вірим машинам! Але історія дуже класна, читалася майже на одному подиху!
«Містер Зореліт» — науково-фантастична повість американського письменника Філіпа К. Діка, вперше опублікована в журналі «Imagination» у січні 1953 року, а пізніше у збірнику оповідань Філіпа К. Діка.
Історія розгортається в далекому майбутньому, де людство воює з “Юками” – інопланетною формою життя, яка не використовує механічні космічні кораблі чи конструкції, а натомість покладається на форми життя для живлення своїх технологій. Війна триває вже давно, і людство не може знайти рішення проти кораблів та шахт на основі форм життя, які використовують “Юки”. Одного разу команда дослідників на чолі з Філіпом Крамером вирішує побудувати космічний корабель, який працює під повним керуванням людському мозку, і вони знаходять ідеального кандидата в особі старого професора, який навчав Крамера, вмираючого чоловіка, який добровільно пропонує свій мозок для проекту.
Космічний корабель побудовано, і під час першого випробувального запуску в космос команда виявляє, що професор вніс деякі зміни до корабля, надавши йому – а точніше, його мозку – повний контроль над усім кораблем. Відчуваючи небезпеку, команда тікає з порожнього корабля, яким керує професор, та евакуюється в космос. Пізніше космічний корабель повертається та викрадає Крамера та його дружину. На борту корабля мозок професора повідомляє їм, що вони шукатимуть нову планету для колонізації, аби спробувати започаткувати новий і кращий світ. Професор зважується на цю колонізацію, бо не бачить жодної надії в людстві та в тому, чим, на його думку, воно стало: видом, який понад усе прагне війни.
Мабуть одне з улюблених оповідань з цієї книги, дуже таке умиротворююче, хочеться тако з валізки розкласти земельку з Y-3 і трошки прилягти відпочити і розслабитися
«Дударі з лісу» — науково-фантастичне оповідання американського письменника Філіпа К. Діка, вперше опубліковане в 1953 році в збірнику «Уява», а пізніше в збірнику «Зібрані оповідання Філіпа К. Діка».
Генрі Гарріс, армійський лікар у гарнізоні на Землі, спантеличений випадком із солдатом, який повернувся з астероїда Y-3, і стверджує, що він рослина. Коли з Y-3 повертаються ще кілька чоловіків, кожен з яких вважає себе рослиною, Гарріс вирушає на астероїд, щоб розгадати загадку. Невдовзі він дізнається, що солдати стверджують, що певний корінний народ на астероїді під назвою «Волинці», який живе в лісі, змусив їх усвідомити, що вони рослини. Гарріс вирушає в ліс і виявляє, що Волинців не існує, їх просто вигадали солдати, щоб впоратися з тиском своєї роботи. Солдати розслабилися, просто перетворившись на рослини, або, принаймні, так думали їхні розуми. Гарріс повертається на Землю і розмірковує над усією роботою, яка чекає на нього попереду. Він розпаковує свої валізи, які замість одягу містять ґрунт з Y-3. Гарріс розкладає ґрунт на землю, лежить у ньому, як рослина, і засинає.
Хомʼяки? Хомʼяки! Я прям в восторгі з цієї історії, такий кайф і ор, що вау, це має бути екранізовано, бо марвел на цьому фоні виглядає зовсім немічно!
«Безмежні простори» — науково-фантастичне оповідання американського письменника Філіпа К. Діка, вперше опубліковане в 1953 році в травневому випуску журналу «Planet Stories».
Сюжет зосереджений навколо екіпажу з трьох осіб на борту космічного корабля, який розвідує астероїдні поля в пошуках нових матеріалів, які можна видобувати. Під керівництвом Кріспіна Еллера екіпаж (який складається із заступника командира Блейка та Сільвії) приземляється на астероїд і відправляє зграю хом’яків, щоб перевірити рівень радіації. Повернувши хом’яків, вони виявляють, що ті отримали великі дози радіації та померли.
Пізніше екіпаж і сам отримує велику дозу радіації, відключається та прокидається через кілька днів. У них випадає волосся, нігті також, а голови збільшуються в розмірах. Розмірковуючи над змінами, екіпаж усвідомлює, що радіація значно прискорила їхню еволюцію, і що вони еволюціонували на мільйони років за лічені дні. Блейк наполягає на поверненні на Землю, щоб вони могли взяти під її контроль за допомогою свого потужного розуму, тоді як Еллер є більш обережним. Спалахує бійка, і Блейк вбиває Сільвію енергією, яку він сам створює. Коли Блейк збирається вбити Еллера, з’являються кілька великих сфер енергії, які знищують Блейка. Виявляється, що кулі енергії насправді є хом’яками, які першими отримали випромінювання, еволюціонували на мільйони років і тепер є лише чистою енергією. Потім істоти оживляють Сільвію та скасовують еволюцію людей, перш ніж піти.
Така коротенька, але дуже прикольна оповідка
«Машина збереження» — науково-фантастичне оповідання американського письменника Філіпа К. Діка. Воно було вперше опубліковано у червневому випуску журналу «Magazine of Fantasy and Science Fiction» за 1953 рік і включено до пізнішої збірки з однойменною назвою «Машина для зберігання».
Док Лабіринт боїться за безпеку крихких творів високої культури, зокрема класичної музики, у разі апокаліпсису. Відповідно, він вирішує побудувати машину, яка перетворюватиме музичні партитури на тварин, здатних виживати та захищатися самостійно. Машина успішно перетворює твори кількох композиторів на різних тварин – твори Баха на маленьких жуків, пісні Шуберта на істот, схожих на ягнят, тощо. Доктор, радісний своєму успіху, випускає їх у світ; але коли він знаходить їх пізніше, то виявляє, що вони зазнали еволюції – у них виросли кігті, жала, і вони харчуються один одним. Коли жуків Баха повертають у машину, отримані музичні партитури також змінюються, стають дикими та хаотичними, втрачаючи всю свою красу та гармонію.
Це дуже забористо, шкода добряка, який опинився не в тому місці не в той час!
«Витратний матеріал» — науково-фантастичне оповідання американського письменника Філіпа К. Діка. Вперше воно було опубліковано в журналі «The Magazine of Fantasy and Science Fiction» за липень 1953 року. Сюжет зосереджений на безіменній людині, яка опинилася в центрі тривалого мільйони років конфлікту між дегенеративними нащадками комах (корінних мешканців Землі) та людьми (видом-загарбником).
Пізніше Дік пояснив, звідки взялося натхнення для оповідання: «Ідея виникла в мене, коли одного разу біля моєї голови пролетіла муха, і я уявив (справжня параноя!), що вона сміється з мене».
Це просто дуже хороша оповідка про ефект метелика
«Чоловік-змінна» — науково-фантастична повість американського письменника Філіпа К. Діка, яку він написав і продав ще до того, як у нього з’явився агент. Вперше вона була опублікована в британському журналі Space Science Fiction (британська версія) Том 2 № 2, липень 1953 року, а в американській версії — у вересні 1953 року, з ілюстраціями до американської публікації Алекса Ебеля.
Людська раса освоїла космічні подорожі і почала поширюватися з Землі, але обмежена старою та корумпованою Імперією Центавра, якою править Проксіма Центавра. Імперія повністю оточує сонячну систему Терранів і не дозволить людям вирости за її межі. Терра та Імперія Центавра фактично опиняються в холодній війні, де кожна сторона спостерігає за іншою, але жодна зі сторін не атакує. Терра використовує майже пророчі машини SRB, щоб розрахувати свої шанси виграти війну проти Центавра, і оновлює ці розрахунки з кожною новою розробкою.
Зрештою, Терра пропонує концепцію бомби під назвою Ікар, від якої Проксіма не може захиститися, оскільки вона рухається зі швидкістю, що перевищує швидкість світла (FTL). Ікар починався як експериментальний транспортний пристрій, але при переході від швидкості світла до звичайної відбулося накопичення маси, що, спричинило величезний вибух, коли перший прототип повернувся до субсвітлової швидкості, знищивши винахідника та більшу частину його обладнання. Розробка Ікара як зброї змінює розраховані шанси на користь Терри. Є дві проблеми; Перша полягає в тому, що другий пристрій FTL ще не запрацював, а друга — існування людини з минулого, перенесеної в сьогодення. Він — «невідома змінна», яка заплутує машини SRB, унеможливлюючи точний розрахунок шансів. Цим чоловіком є Томас Коул, який став відомим як Змінна Людина.
Коул — чоловік з 1913 року, часу безпосередньо перед Першою світовою війною. Він випадково потрапляє в сьогодення історії за допомогою «бульбашки часу», яка використовувалася для досліджень минулого. Влада намагається його схопити, але він уникає їх і тікає. Виявляється, що Коул має геніальний хист до інтуїтивного розуміння та ремонту машин, який він використовує, щоб заробляти гроші як ремонтник у вільний час, перебуваючи в бігах. Інші персонажі припускають, що такі здібності були більш поширеними в довоєнну епоху, яка породила Едісона та інших винахідників. Інженер, який працює над бомбою FTL, розуміє, що Змінна Людина може змусити Ікара працювати, і йому вдається його знайти. Коул погоджується допомогти за умови, що його потім відправлять назад у його власний час з певною кількістю дорогоцінних металів для придбання обладнання для його ремонтного бізнесу.
Зрештою, Коул досягає успіху, і апарат «Ікар» запускається до Проксими Центавра з метою знищити зірку разом з її планетами, поки флот Землі атакує сили імперії в космосі. Пристрій не вражає ціль, що призводить до нищівної поразки Терри.
Розслідування показує, що зірка не вибухнула, оскільки Коул змусив апарат «Ікар» функціонувати повністю відповідно до намірів його винахідника, вирішивши проблему, яка знищила прототип. Замість потужної бомби людство тепер має робочий надсвітловий двигун, який не можуть перехопити кентавранці. Влада Терранів розуміє, що тепер вони можуть вільно подорожувати за межі Імперії Центавра, і немає подальшої потреби у війні.
Забористо і дуже топово!Не погрожуй Південному Централу, попиваючи сік у своєму кварталіНе варто гратися з парадоксами!
«Невтомна жаба» — науково-фантастичне оповідання американського письменника Філіпа К. Діка, вперше опубліковане у липневому випуску журналу «Fantastic Story Magazine» за 1953 рік, а пізніше у збірці оповідань Філіпа К. Діка. Відтоді воно було перевидане кілька разів, зокрема у збірці «Beyond Lies the Wub» у 1988 році.
У центрі оповідання — два професори коледжу, Гарді та Грот, які сперечаються про один із парадоксів Зенона під назвою «Парадокс дихотомії», де жаба хоче вибратися з колодязя, але кожен стрибок є половиною попереднього. Таким чином, стверджує Гарді, жаба ніколи не вийде з колодязя, тоді як Грот стверджує протилежне: що жаба врешті-решт вибереться з колодязя.
Декан коледжу хоче вирішити цей віковий парадокс і доручає двом професорам провести експеримент із жабою. Гарді та Грот саме це й роблять: вони відправляють жабу у велику трубу та піддають її впливу енергетичного поля, яке зменшує розмір жаби вдвічі за кожен стрибок. Зрештою жаба стає настільки маленькою, що зникає. Ґроут заходить у трубу, щоб з’ясувати, що сталося, поки Гарді клацає вимикачем, змушуючи Ґроута спуститися вниз. Ґроут зменшується вдвічі в міру просування, а гладке дно труби зрештою перетворюється на величезне каміння та валуни, наближаючись до мікроскопічних розмірів. Ґроут зникає, а Гарді стверджує, що жаба так і не перетнула її, і що він мав рацію. Зрештою, Ґроут — і жаба — стали настільки малими, що пройшли крізь молекули труби, геть від поля та повернулися до свого початкового розміру.
Оповідання написано наскільки красочно, що в голові буквально малювався гостросюжетний блокбастер по мірі прочитання. (а ще в нього такий дуже Лемовський марсіанський вайб)
«Кришталевий склеп» — науково-фантастичне оповідання американського письменника Філіпа К. Діка, вперше опубліковане у виданні журналу «Planet Stories» за січень 1954 року, а пізніше опубліковане у виданні «Beyond Lies the Wub» у 1988 році.
Історія розгортається в далекому майбутньому, де Земля та Марс знаходяться на межі війни. Останній космічний корабель, що покинув Марс і прямував до Землі, зупиняють та обшукують марсіанські солдати, які шукають трьох диверсантів, що зруйнували марсіанське місто. Їх не знаходять, і корабель продовжує рух до Землі. На борту космічного корабля бізнесмен на ім’я Течер зустрічає молоду жінку та двох чоловіків, які кажуть, що вони саме ті люди, яких розшукують марсіани, і розповідають Течеру історію про те, як вони не знищили марсіанське місто, а використали пристрій, щоб зменшити все місто, щоб воно помістилося в крихітну кулю, яку вони таємно провезли на борт корабля. Місто має бути використане як розмінна монета проти Марса в майбутній війні. Течер зізнається, що він марсіанський таємний агент, а кілька пасажирів на борту – марсіанські поліцейські.
Я не можу з того як майстерно маестро Філіп К. Дік працює з історіями, то в нього події галактичного масштабу, а от вже драма з ожившим черевиком. Дуже класна історія, що не лишає равнодушним і так і хочеться сказати “многая літа, діточок черевичків як небі зірочок” черевичкам з оповідання.
«Коротке щасливе життя одного коричневого черевика» — науково-фантастичне оповідання американського письменника Філіпа К. Діка, вперше опубліковане у січневому випуску журналу «The Magazine of Fantasy & Science Fiction» за 1954 рік, а пізніше у збірці оповідань Філіпа К. Діка «Beyond Lies the Wub» у 1984 році та у збірці оповідань Філіпа К. Діка «Коротке щасливе життя Браун Оксфорда» у 1990 році.
Історія розповідається від першої особи про молодого чоловіка та його друга, вченого на ім’я Док Руперт Лабіринт (також згадується в оповіданні Діка «Машина для консервування»), які розробляють новий пристрій під назвою «Аніматор», що оживляє неживі предмети. Док вважає, що машина не працює, і продає її оповідачеві за 5 доларів. Оповідач залишає свій черевик у машині, а наступного дня виявляє, що черевик ожив. Док та оповідач ловлять черевик і ховають його в шухляду, поки Док повертається до університету, щоб його колеги-професори побачили черевик. Тим часом оповідач втрачає черевик, який тікає з дому. Невдовзі черевик повертається і використовує Аніматора, щоб оживити жіночий черевик для спілкування, і коли Док, його колеги-професори та преса повертаються, вони бачать, як два черевики рухаються по газону та зникають у живоплоті.
Якась така дуже красива варіація біблійного Ноєвого ковчега, ніби й все передбачувано і очікувано від самого початку, але тим не менш дуже гарно.
«Тесля» — науково-фантастичне оповідання американського письменника Філіпа К. Діка. Вперше воно було опубліковано в журналі Amazing Stories у грудні 1953 — січні 1954 року з ілюстраціями Еда Емшвіллера.
Історія розповідає про чоловіка на ім’я Елвуд, який живе зі своєю родиною в передмісті в 1950-х роках. Він будує човен на задньому дворі, що дуже дратує дружину та сусідів. Коли вони запитують його, чому він його будує, він відповідає, що не знає. Елвуд страждає на посттравматичний стресовий розлад і цурається більшості людей навколо, включаючи свою родину та колег. Одного разу він вирішує піти додому посеред роботи, щоб попрацювати над човном. Він дивиться на човен, дивуючись, навіщо він його будує. Коли починається дощ, він нарешті розуміє, чому.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
Я, до того як прочитати оповідання, колись раніше, побачив це ужасне відео про метеликів, тож всю розвʼязку уявляв ці ужасні кадри, фееее (вибачте за тікток і не переміщуйтесь в майбутнє бумласка)
Poisonous butterfly #anime#animeedit#foryou#tiktok
♬ Powerful dark futuristic science fiction film music(1536393) – Azure Glitch«Спостерігач» — науково-фантастичне оповідання американського письменника Філіпа К. Діка. Вперше воно було опубліковано у журналі Future Science Fiction у жовтні 1954 року з ілюстраціями Верджила Фінлі.
Урядова Рада незаконно здійснює Занурення в Час у майбутнє, що призводить до погіршення негативних наслідків після кожного занурення. Головного героя, Гастена, відправляють на Машині Часу як останню спробу дізнатися, як це втручання спрацювало та як виправити проблему. Зрештою, Гастен дізнається, що його зворотна подорож, очевидно, є кінцевою причиною.
Гарна розповідь з вайбом між чимось типу Атланта, що розправив плечі і 1984, закручено і тримає в напрузі весь час поки читаєш.
«Час розплати» — науково-фантастична повість американського письменника Філіпа К. Діка, написана 31 липня 1952 року та вперше опублікована у червневому випуску журналу «Imagination» за 1953 рік.
Дженнінгс, талановитий інженер-електронік, погодився на секретний контракт з компанією Rethrick Construction. Умови контракту передбачають, що він працюватиме два роки над секретним проектом, після чого його пам’ять про цей час буде стерта, і йому буде виплачено солідну суму. По завершенню контракту він прокидається і виявляє, що під час своєї роботи вирішив відмовитися від виплати грошей і натомість отримати конверт із якимись дрібничками. Ретрік стверджує, що саме по собі це не є незвичайним, і що люди часто змінюють свою думку щодо способу оплати протягом дії контрактів.
Невдовзі після виходу з будівлі він виявляє, що за два роки, які він був на заводі в забутті, Америка перетворилася на поліцейську державу — його хапає поліція безпеки, яка хоче знати, чим займається Ретрік. Одна з дрібничок, які він отримав як оплату, дозволяє йому втекти від поліції. Дженнінгс незабаром розуміє, що єдиний спосіб забезпечити свою безпеку — це шантажувати Ретріка, щоб дізнатися, хто зможе захистити його від уряду. Використовуючи ще кілька дрібничок, він зміг повернутися до прихованого об’єкта Ретріка. Він також зрозумів, що під час своєї роботи в Rethrick Industries він працював над машиною, яка дозволяла людям бачити майбутнє, і дрібнички були частиною ретельно розробленого плану, щоб забезпечити його виживання.
Коли він нарешті потрапляє до комплексу Ретріка, його осяює, що відбувається набагато більше, ніж просто будівництво незаконного пристрою, який може показувати майбутнє. Ретрік будує армію для підтримки революції, яка звільнить країну від гнітючого уряду. Історія завершується тим, що Дженнінгс успішно шантажує Ретріка, щоб той дозволив йому приєднатися до компанії на посаді партнера.
Дрібнички, які Дженнінгс отримав як оплату, такі:
Якось дуже сумна історія. Гарна, але дуже сумна! Історія зрозуміло фантастична, але з техбро і АІ ніколи не знаєш, як воно може скластися. Не будуйте бумласка Torment Nexus!
«Великий К» — науково-фантастичне оповідання американського письменника Філіпа К. Діка, вперше опубліковане в журналі «Cosmos Science Fiction and Fantasy» у 1953 році.
Історія починається в Укритті, величезному підземному бункері, де невелике плем’я людей готується відправити молодого чоловіка на ім’я Тім Мередіт у щорічне паломництво. Волтер Кент, вождь племені, каже Мередіту, що якщо він повернеться до Укриття, то буде першим за п’ятдесят років, хто це зробить. Подорож веде до надрозумного комп’ютера — Великого К. Він був створений найвидатнішими вченими і незабаром став надто потужним, що зрештою спричинило ядерний голокост під назвою Знищення, щоб довести свою силу людям. Великий К тепер вимагає щорічної данини, використовуючи загрозу другого Знищення. Як данину паломник-жертва повинен поставити Великому К три питання, і якщо він не зможе відповісти на ці питання, він назавжди залишить людей у спокої. Якщо він зможе відповісти на ці питання, паломника буде вбито.
Тім Мередіт досягає Великого К у руїнах Федеральної дослідницької станції. Він ставить три питання, які його плем’я розробляло цілий рік:
Великий К легко відповідає на всі три запитання. Потім Мередіт отримує наказ стрибнути в чан машини з соляною кислотою, де поживні речовини з його тіла будуть використані як паливо для живлення Великого К. Кістки та металевий шолом Мередіта викидаються, приєднуючись до купи сміття з попередніх п’ятдесяти. Великий К чекає наступного року.
Коли паломник не повернувся до Укриття у визначений час, плем’я обговорює смерть Мередіта та сподівається на день, коли Великий К не зможе відповісти на жодне запитання. Вони одразу починають готуватися до наступного року, намагаючись придумати складні запитання.
Це було дуже гидко, брррррр. і ще раз бррррррррррррр
«У саду» — науково-фантастичне оповідання американського письменника Філіпа К. Діка, вперше опубліковане в 1953 році в журналі Fantasy Fiction.
Історія розповідає про дружину, яка проводить більшу частину часу в саду зі своєю качкою, читаючи та медитуючи, поки качка ганяється за павуками, щоб поїсти. Її чоловік весь час перебуває в будинку. Одного разу жінка народжує сина, і чоловік, втомлений від качки, вбиває її. Через кілька років чоловік не впевнений, чи він батько сина, оскільки хлопчик, здається, весь час перебуває в саду. Хлопчик запитує батька, чи хоче той погратися з ним у саду, і батько погоджується, але виявляє, що хлопчик їсть павуків.
Хороша історія, яка починається як легенька оповідка про богом забуту заправку ін зе мідл оф ноувире, а далі забористо закручується і захоплює, що хочеться пошвидше дочитати.
А ще ця назва, такий відразу уявляєш величного Трандуіла з Гобіта
«Король ельфів» — фентезійне оповідання американського письменника Філіпа К. Діка, вперше опубліковане у вересневому випуску журналу «Beyond Fantasy Fiction» за 1953 рік.
Шадрах Джонс — старий чоловік, який володіє та керує заправкою у вигаданому містечку Деррівілл, штат Колорадо, вздовж старої автомагістралі, що занепала через те, що її замінили сучасною міжштатною автомагістраллю. Одного вечора він підраховує гроші, які заробив того дня, і розуміє, що хоча його дохід мізерний, його достатньо, щоб підтримувати скромний спосіб життя, який йому підходить. Потім він дивиться на вулицю і бачить хворих ельфів, які стоять під дощем перед його магазином. Він запрошує їх до себе додому, щоб втішити, і дізнається, що вони — армія зі своїм королем, який хворий і потребує відпочинку. Вони кажуть йому, що воюють з тролями. Шадрах дозволяє їм спати в його спальні, поки він спить у вітальні.
Вночі Шадрах почувається дурнем, вірячи в існування ельфів, і йде до них. Він виявляє, що Король ельфів помер у його ліжку, але його останній наказ підданим був зробити Шадраха новим Королем ельфів і попросити його очолити їх у битві проти тролів. Шадрах дивиться в дзеркало і бачить своє старе обличчя; він одразу ж думає розповісти своєму другові Фінеасу Джадду про свій королівський статус. Наступного дня Шадрах каже Фінеасу, що він король, і до кінця дня вся місцева громада почула цю новину. Подалі від Шадраха вони запитують себе, чи справді він вважає себе королем, і чому він це сказав, і чи намагається він залучити більше клієнтів для своєї заправки.
Тієї ночі до Шадраха приходить ельф-посланець і каже йому, що він повинен допомогти своїм підлеглим розробити плани битви проти тролів на зустрічі сьогодні ввечері під дубом на території Фінеаса. Шадрах думає про свою вечерю, про те, щоб бути готовим обслуговувати клієнтів наступного дня, і про те що ж подумають люди, і пропонує ельфу обрати іншу людину королем. Тим не менш, він зобов’язується відвідати зустріч. Коли він йде на зустріч у призначений час, холодна погода йому заважає, і дорогою він зустрічає Фінеаса в його будинку. Коли Фінеас запрошує його ненадовго всередину, Шадрах почувається зручніше всередині та забуває про свої зобов’язання, розмірковуючи про свою давню дружбу. За порадою Фінеаса, Шадрах вирішує повернутися додому, щоб зігрітися та відпочити. Коли Фінеас проводить Шадраха надвір, Шадрах у місячному світлі розуміє, що Фінеас — нелюдь, троль.
Фінеас нападає на Шадраха, а з тіні виходять легіони тролів. Шадрах кличе на допомогу та бореться з тролями як може, поки ельфи поспішають йому на допомогу. Зрештою, Шадрах відважно бився та вбив багатьох тролів, включаючи Фінеаса. Ельфи виявляють, що Фінеас був Великим Тролем, і вражені тим, що його перемогли. Коли тролів розгромили, Шадрах висловлює бажання повернутися до свого життя працівника заправки, і ельфи поважають це. Але побачивши свій напівзруйнований будинок та заправку, він передумує та приймає звання Короля ельфів.
Дуже дуже хороша повість, що не дає ні на секунду відірватися і так і затягує в історію і пошук, а що ж пішло не так і як воно все завершиться.
«Колонія» — науково-фантастична повість американського письменника Філіпа К. Діка. Вперше вона була опублікована в журналі «Galaxy» у червні 1953 року. Сюжет зосереджений на експедиції на незвідану планету, на якій домінуюча хижа інопланетна форма життя здатна точно імітувати всілякі об’єкти. Розмір і складність імітованого об’єкта можуть варіюватися від простих килимків для дверей до цілих космічних кораблів, причому більші об’єкти зазвичай намагаються захопити та «поглинути» людей, подібно до хижих рослин.
Класна історія про космос, яка чудово обігрує пригоди Гулівера в новому несподіваному сприйнятті.
«Трофейний корабель» — науково-фантастичне оповідання американського письменника Філіпа К. Діка. Вперше воно було опубліковано в 1954 році у збірці «Захопливі дивовижні оповідання», а пізніше у збірці «Зібрані оповідання Філіпа К. Діка, том перший: По той бік брехні» (The Wub) та пізніших виданнях збірки оповідань.
Історія розгортається за кілька сотень років у майбутньому, коли космічний портал, життєво важливий для колоній Землі у віддалених куточках космосу, захоплює ворожий вид з Ганімеду, який погрожує підірвати його, якщо Земля не почне платити їм податок на все, що проходить через портал. Земля розмірковує, чи варто їм воювати, але їм вдається захопити ганімедівський космічний корабель, який, на їхню думку, може допомогти їм у майбутній війні.
Група з чотирьох військових та вчених проводить випробувальний запуск корабля, що нагадує глобус, і опиняється на чужині, схожій на Землю. Вони зустрічають там людей, які мають зріст кілька дюймів і живуть у мініатюрному суспільстві. Екіпаж повертається на корабель і налаштовує прилади, щоб вони полетіли у протилежному напрямку. Там вони опиняються у світі, де люди набагато більші за них, і ледве добираються до Землі. Вони роблять висновок, що космічний корабель ні на що не здатний, і вирішують повернути його Ганімеду, який показує їм, що насправді це не космічний корабель, а машина часу. Вчені дійшли висновку, що спостережувані відмінності в розмірах були спричинені розширенням Всесвіту.
Я не можу цього довести, але впевнений, що цей комікс xkcd черпав натхення десь в цій історії. А ще вона мені чомусь плотно нагадала відомий Real Steel (2011) з Хʼю Джекманом
«Няня» — науково-фантастичне оповідання американського письменника Філіпа К. Діка, вперше опубліковане в 1955 році у збірнику «Вражаючі оповідання», а пізніше у збірнику «Зібрані оповідання Філіпа К. Діка».
Історія відбувається в майбутньому, коли в кожній родині є механічний робот-няня. У родині з чотирьох осіб є няня старої моделі, і щоночі, коли родина лягає спати, няня та няня сусіда, іншої і більш сучасної моделі, зустрічаються на задньому дворі та б’ються. Няня отримує пошкодження і потребує ремонту, що дратує родину, оскільки їм радять перейти на новішу модель.
Одного разу діти беруть няню в парк, де на неї нападає та знищує інша, набагато більша та потужніша няня. Їхній батько, засмучений цим, йде та купує абсолютно нову няню, найміцнішу модель з усіх доступних. Діти радіють, але пізніше їхня нова няня знищує няню іншої родини, батько якої змушений купити ще одну няню, ще більшу.
Буквально поки читав всю історію в голові був відос зі Стівом Кареллом з Офісу, який кричить NO GOD! PLEASE NO!!! NOOOOOOOOOO
Уникайте гріха обжерливості! (і підозрілих старих леді)
«Леді, що пекла печиво» — це коротке оповідання жахайчик американського письменника Філіпа К. Діка. Вперше воно було опубліковано у червневому випуску журналу Fantasy Fiction за 1953 рік.
Бернард «Баббер» Сурл — маленький хлопчик, який любить відвідувати місіс Дрю, самотню стару вдову, яка пече йому печиво. Він відвідує її після школи щодня та читає їй після того, як з’їсть печиво. Місіс Дрю, яка майже не має компанії, насолоджується його присутністю. Одного разу, поки він там, вона починає змінюватися, молодшаючи. Однак Баббер повертається додому дуже втомленим. Його батьки змушують його пообіцяти, що наступний візит буде останнім. Наступного дня він залишається довше, і місіс Дрю повертається до свого молодшого стану. Однак Баббер виснажує свою фізичну енергію, і по дорозі додому він перетворюється на порох і його розносить вітер.
Ну, воно норм, але якось так скомкано і трошки скучно, що мені не зайшло
«За дверцятами» — оповідання американського письменника Філіпа К. Діка, вперше опубліковане у січневому випуску журналу «Фантастичний всесвіт» за 1954 рік
Ларрі Томас купує годинник із зозулею для своєї дружини Доріс, такий самий, як у її матері. Ларрі продовжує заводити годинник, бо йому не подобається порожній, тихий будинок. Зрештою, він погрожує годиннику молотком. У цей момент зозуля вилітає і потрапляє йому в око, через що він падає зі стільця та ламає шию. Лікар вважає його смерть нещасним випадком, але Боб думає, що причиною може бути «щось інше».
Ох, це шикарно! В купі з наступнии “Світ Джона” ідеальне завершення першого тому і чудова повністю закрита історія. Напевно два улюблені оповідання з цієї книги. (під кінець оповідання знову згадав Стіва Карела і чисто “ні, головний герою, не роби цього, не тупи так”)
«Друга модель» — науково-фантастична повість американського письменника Філіпа К. Діка, вперше опублікована в журналі «Space Science Fiction» у травні 1953 року з ілюстраціями Алекса Ебеля. Події розгортаються у світі, де війна між Радянським Союзом та Організацією Об’єднаних Націй перетворила більшу частину світу на безплідну пустку. Історія розповідає про те, як кілька солдатів, що залишилися, відкрили, що самовідтворювані роботи, спочатку створені для вбивства радянських агентів, набули свідомості та тепер плетуть змови проти обох сторін.
Гарна історія! Знову ефект метелика, подорож в часі і як минуле змінює майбутнє. Оповідання класне, але насправді найбільш шкода і якось бентежно чіпляюче те, що далі спойлер: що в ГГ був син, який бачив видіння нового кращого світу, ГГ робить йому лоботомію перед відправкою в подорож по часу і позбавляє його видінь; а по поверненню ми бачимо, що ГГ повертається в світ з видінь сина, але саме сину і не знайшлося місця в новому континіумі
«Світ Джона» Філіпа К. Діка є продовженням його попередньої історії «Друга модель». Події розгортаються через кілька років після руйнівної війни між людьми та самовідтворюваними роботами-вбивцями. Історія розповідає про Раяна, який допоміг людству вижити, втікши на Місяць. Оскільки Земля тепер перетворилася на безплідну пустку, Раян повертається, щоб допомогти повернути та відновити її, але розуміє, що для досягнення цієї мети потрібен штучний інтелект. Він та його колега Кастнер планують небезпечну місію з подорожі в часі та отримання креслень передового штучного інтелекту, сподіваючись, що це допоможе людству відновити цивілізацію.Тим часом син Раяна, Джон, переживає інтенсивні видіння альтернативної реальності — мирної, пасторальної Землі, не зачепленої війною та технологіями. Стурбований видіннями Джона, Раян приймає рішуче рішення зробити синові лоботомію, повністю придушивши видіння. Коли Раян і Кастнер повертаються зі своєї місії подорожі в часі, вони виявляють, що через зміни в історії мирний світ, який Джон бачив у своїх видіннях, став реальністю. Смертельні роботи ніколи не були створені, що змінило хід людської історії в бік утопії замість вічного конфлікту.
«Реальність — це те, що не зникає навіть тоді, коли ви перестаєте в нього вірити»
Книга на сайті видавництва: Філіп К. Дік. Повне зібрання короткої прози. Том 1
The post Химерні світи Філіпа К. Діка. Рецензія на “Повне зібрання короткої прози. Том 1” first appeared on gallery21.
Переклад класичного: How to win every internet argument, in 5 easy steps
Суперечка в Інтернеті це дуже важливо. Згідно зі сторінкою Вікіпедії, яку я щойно відредагував, найрозумніші, найуспішніші та найврівноваженіші люди проводять більшу частину свого часу, сперечаючись в Інтернеті з незнайомцями.
Однак не всі однаково вправні в цій дуже важливій діяльності, що призводить до жахливих наслідків, таких як ввічливий діалог і краще розуміння одне одного. Враховуючи, що ви праві, а вони неправі, це абсурдний результат. Якщо ви час від часу навіть трохи розумієте іншу сторону, прочитайте цей посібник, щоб дізнатися, як виправити цю ситуацію.
Немає нічого більш інтелектуального, ніж прочитати твіт і припустити, що незнайомець говорить саме про вас, адже світ дійсно обертається навколо вас. Правильна реакція — негайно образитися і почати роздумувати, чому ця людина є такою нечутливою до вас, адже ви, очевидно, є цільовою аудиторією.
Ця людина, безсумнівно, є поганою людиною, оскільки викликає у вас легкі негативні емоції, і вона повинна відчувати біль від того, що не є уважною до вас і вашої здатності зрозуміти те, що вона говорить.
Якщо твіт є скоріше загальною порадою, дуже важливо знайти виняток, який не підходить під цю пораду, і повідомити про це. 280 символів достатньо, щоб перерахувати всі випадки, до яких ця порада не підходить, і якщо ці випадки не перераховані, то, очевидно, людина цього не знає. Ви повинні повідомити автору-незнайкі про це — він не тільки буде радіти цьому, але й ви розширите його обмежене розуміння світу, а ваші колеги будуть дуже поважати вас за вражаючий прояв інтелекту.
Тепер, коли ви дали геніальну відповідь, замість того, щоб висловити вдячність, автор оригінального допису надає пояснення або, не дай Боже, контраргумент до вашого надзвичайно важливого зауваження. Це нечесно! Ви просто користувалися своїм правом на свободу слова, а автор оригінального допису тепер зневажає пояснення і намагається вас цензурувати, абсурдні дурощі.
Не час поступатися. Не має значення, що він каже — продовжуйте гнути свою лінію, валіть далі немов лось через горящий ліс.
Але якщо логіка і аргументи стають занадто складними для спростування, використовуйте просту тактику:
Забудьте про, що оригінально був текст. Повністю забудьте, змініть русло дискусії!
Ви спочатку говорили про яблука? Неважливо, тепер тема — апельсини. Автор оригінального допису звинувачує вас у зміні теми? Гніть своє, показавши, що він не відповів належним чином на ваш аргумент про апельсини, а він повинен це зробити, бо якщо він не може відповісти належним чином на ваш аргумент про апельсини, то, очевидно, він був неправий у всьому іншому.
Якщо ви будете постійно змінювати дискурс, ви ніколи не помилитеся.
Якщо ви відчуваєте, що втрачаєте перевагу, не бійтеся — є кілька карт, які ви можете використати, щоб її повернути. У наш час, незалежно від того, хто ви є і наскільки привілейованим є ваше життя, ви, ймовірно, є жертвою в тому чи іншому сенсі.
(Зверніть увагу, що інші люди жодним чином не є жертвами, а тому вони не мають права так чинити — тільки ви є найсправжнішою, найжертвішою жертвою, яка коли-небудь була жертвою).
Отже, якщо вони не схиляються перед вами відразу, є тільки одне раціональне пояснення — вони погані.
Тепер ви можете вільно звинувачувати їх у всіляких гріхах — і це не їхня тимчасова поведінка під час суперечки, а їх справжній вроджений стан. Ви повинні дати їм про це знати.
Якщо ви просто відкриєте очі на те, наскільки люди злі й затяті, то дивовижно, але ви побачите це скрізь. Усі просто надзвичайно злі, особливо коли вони не погоджуються з тим, що ви кажете їм, що вони неправильні й злі (але не ви, ви, звичайно, єдина добра людина в світі). Зазвичай люди чинять опір цим звинуваченням, що тільки ще більше доводить їхню справжню жахливу природу. Шах і мат.
Це ефективна стратегія на будь-якому етапі суперечки. Вони можуть відповісти вигадливими словами, такими як «ad hominem fallacy»(яка дурня, звичайно ж я ні в чому не винен і не переходжу на особистості), на що ви можете просто сказати, що це дурна фраза, і зробити дурну гримасу.
Ви також можете вивчити кілька слів, таких як «газлайтинг» і «нарцис», і кидати їх у випадковий момент, ці слова завжди підходять до будь-якої суперечки.
Дехто каже, що якщо ти вдаєшся до образ, то ти програв суперечку. Такі люди дурні й потворні, і, ймовірно, мають неприємний запах з рота. Правда ж така, що образи — це ознака того, що ти перемагаєш. Твоя мета — змусити їх адреналін підскочити, щоб вони не могли вести конструктивну дискусію. Тоді вони виглядатимуть дурнями. А не ти. Ти виглядатимеш надзвичайно розумним, бо ти такий і є. Надзвичайний розумник.
Коли хтось блокує вас, це означає, що ви досягли своєї мети. Ви довели свою перевагу. Вони настільки розлючені і пригнічені, що змушені були виконати надзвичайно важке завдання — натиснути кнопку, що зайняло у них 2 секунди. Це не тому, що вони вважають вас нестерпним ідіотом, який не вартий їхнього часу, і розчавили вас, як комаху, ні-ні. Ви потрапили їм у голову. Все їхнє існування (яке обертається навколо вас) тепер назавжди зруйновано. Вони не можуть продовжувати.
Ви перемогли!
Тепер ви повинні продемонструвати свою перемогу своїм 7 підписникам, показавши їм, як вам байдуже, але водночас ви повністю перемогли свого ворога. Сподіваємось, хтось із цих підписників також скаже про них щось неприємне, хоча ви й не намагалися отримати підтримку для свого пораненого его. Очевидно, що ваше его ціле, і вам просто байдуже, що думають інші. Ви впевнені в собі. Твіти про те, що хтось вас заблокував, — це найвпевненіше, що можна зробити.
Щоб ще більше продемонструвати свою байдужість, ви можете створити фейкові акаунти і продовжувати їх переслідувати. О, вони просто хочуть, щоб ви пішли і залишили їх у спокої? Це тільки показує, наскільки вони слабкі. Ви в їхніх головах. Якщо через кілька місяців ви побачите твіт, в якому їх хвалять, обов’язково згадайте, як вони вас заблокували, і що вам це абсолютно байдуже, але ви просто хотіли зазначити, що вони дурні і злі, і тому вас заблокували. Всі повірять, що ви повністю це пережили, супер впевнені в собі, і відразу стануть на ваш бік.
Якщо ви бачите, що інші використовують деякі з цих стратегій, не блокуйте їх відразу. Обов’язково вступайте з ними в діалог, використовуючи ці стратегії. У міру загострення суперечки ваше життя стане багатшим, ваш час буде витрачено з користю, і вас будуть вважати найрозумнішою і найморальнішою людиною в Інтернеті. Якою ви і є.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
The post Як перемогти в будь якій інтернет-суперечці за 5 простих кроків. Бездоганний посібник, як добре провести час і показати світу, що ви неабияк розумні first appeared on gallery21.
Блог про все, що мені видалося цікавим, книжки, фільми, нотатки на полях, меми і всяке різне
