Українська правда

Питання – як головні фігуранти операції НАБУ і САП "Мідас" Олександр Цукерман і Тимур Міндіч могли встигнути залишити країну до обшуків та підозр – вже більше ніж пів року залишається без відповіді.

У листопаді 2025-го "Українська правда" повідомляла, що джерелом витоку інформації про старт операції міг бути заступник керівника САП Андрій Синюк. Після матеріалу УП Синюк звільнився, а керівники антикорупційних органів неодноразово наголошували, що триває розслідування всіх обставин виїзду за кордон Цукермана та Міндіча.

Тоді як самі фігуранти в інтерв'ю УП наголошували, що виїхали планово, матеріали операції "Мідас", які опинились у розпорядженні нашої редакції, можуть свідчити про зворотне.

Нова частина так званих "плівок Міндіча" дає відповіді на такі запитання: чи було у фігурантів "Мідаса" джерело зливу в НАБУ і САП, як насправді виїжджав Цукерман і хто допомагав фігурантам уникнути покарання?

Подробиці – в нашому новому матеріалі.


Михайло Ткач

У квітні цього року під час спілкування з журналістами поза камерами, на яке традиційно не запрошують "Українську правду", президент Володимир Зеленський закликав місцеву владу готуватись до літніх обстрілів системи водопостачання. За його словами, під загрозою будуть "мости, дамби, гідроелектростанції, а також насосні станції, постачання питної води тощо". Цими заявами гаранта одразу скористались анонімні проросійські телеграм-канали. Вони стверджують, що інфраструктура водопостачання та каналізації в українських містах роками занепадала, ремонти не проводилися. Як наслідок будь-який майбутній збій подається як неминучий результат системної безгосподарності, тоді як війна слугує лише зручним прикриттям. Голова Агентства відновлення Сергій Сухомлин каже, що все не так, проте очікує обстрілів водної інфраструктури вже найближчим часом. "Ми бачимо, що взимку Росія била по тепло- та електростанціях, по великих котельнях, по об'єктах теплозабезпечення. І основна мета була – знищити їх. При морозах від -10 це була достатньо складна ситуація – ми бачили її в Києві та інших містах. Поки літо, бити по тепловій генерації особливого сенсу немає. Тому, за даними розвідки, зараз ворог має за ціль саме об'єкти водопостачання", – розповідає він. Чи все так погано і що робить держава, щоб захистити систему водопостачання, читайте в "Українській правді".

Що буде під прицілом

Сергій Карелін, експерт-практик з оптимізації систем водопостачання, розповідає про високу вразливість мереж по доставці води, особливо роблячи акцент на великі міста. За його словами, саме вони є найбільш привабливими мішенями для росіян, оскільки здебільшого залежать від одного джерела – річкової води, яка проходить через вразливі очисні споруди та проміжні насосні станції. "Крім того, українські системи за своєю структурою дуже схожі на російські, що робить їхні слабкі місця зрозумілими для ворога", – розповідає Карелін. Він каже, що резервування річкового водопостачання вимагає величезних коштів і часу, а це ускладнить можливості швидкого відновлення чи створення резервів під час обстрілів. Фізично захистити такі об'єкти складно, особливо враховуючи, що водоканали перебувають у глибокій фінансовій кризі: чинні тарифи не покривають витрат, накопичуються борги за електроенергію, а закупівля реагентів часто тримається лише завдяки допомозі міжнародних донорів. Відсутність води автоматично призводить до відсутності каналізації. "І тут уже йдеться не про житлові будинки, а перш за все про медичні заклади, освітні та інші соціальні об'єкти. Ситуація може виявитись вкрай важкою", – каже Сергій Сухомлин.

Що може зробити держава

Голова Агентства відновлення заспокоює: у держави існують плани стійкості, які повинні зберегти воду для населення, бізнесу та державних підприємств. На об'єктах водоканалів є критичні елементи, які будуть захищені. Будівництво має зменшити ризики втрати об'єктів і забезпечити надійне водопостачання. "Я не можу коментувати це детально, але Агентство в рамках доведеної урядом задачі у жовтні 2025 року побудувало десятки об'єктів інженерного захисту. І в деяких містах вони саме на об'єктах комунальних теплогенеруючих підприємств та комунальних підприємств, які забезпечують водопостачання", – пояснює Сухомлин. За його словами, держава виділила перше фінансування: 30% йде на виконання планів стійкості та захист саме цих елементів. ОВА і громади мають виконати їх. "Більше ніж 24 великі громади, отримають додаткові рішення для забезпечення надійного водопостачання та водозабезпечення: захищені енергетичні елементи, елементи водоканалів, станції забору води, альтернативні станції забору води", – додає голова Агентства відновлення. Сухомлин також каже, що фізичний захист об'єктів води – лише один із елементів. Окрім цього є ППО та системи РЕБ. Сергій Карелін зауважує, що в разі обстрілів та переходу в режим надзвичайної ситуації містам доведеться суттєво скоротити споживання води. "Замість звичних 140 літрів на добу для жителя квартири, розрахунок на випадок надзвичайної ситуації складає близько 15 літрів (3 літри питної та 12 літрів санітарної води)", – розповідає експерт. Карелін пояснює, що для забезпечення населення водою водоканали розробляють нестандартні логістичні ланцюги: – у невеликих містах активніше покладаються на підземні джерела, створюючи реєстри як комунальних, так і приватних свердловин, щоб розуміти їхню спроможність; – водоканали укладають договори з торговельними мережами, щоб використовувати супермаркети як пункти роздачі води; – заздалегідь розробляється співпраця з власниками автотранспорту: водії, які взаємодіють з міською владою, на випадок блекауту знатимуть, звідки вони забирають воду і в який саме район її везуть. Експерт зазначає, що деякі міста підійшли до проблеми дуже фахово. Наприклад, водоканал Чорноморська розробив три детальні сценарії реагування з чітко закріпленими відповідальними особами та реєстрами перевізників. Кременчуцький водоканал також заздалегідь, ще з початку повномасштабного вторгнення в 2022 році, провів необхідні розрахунки та підготував план роботи в умовах надзвичайного стану.

***

Легкого літа не прогнозується. Росіяни готуються до обстрілів систем водопостачання. Проросійські телеграм-канали пишуть панічні дописи, що українська держава не впорається. Влада запевняє, що все буде добре, хоча країна і готується до найнегативніших подій. Уряд розробив плани стійкості, міста ладнаються дати раду в надзвичайних ситуаціях. Однак міністр Кулеба все одно пропонує населенню зробити базовий запас води, щоб бути готовим до будь-якого сценарію. Володимир Фомічов, УП

Можна було б сказати, що це інтерв'ю про дипломатію. Але насправді воно про те, як країна, що воює, говорить зі світом так, щоб її не просто слухали, а діяли. В перший день повномасштабного вторгнення Світлана Заліщук прийшла в редакцію УП перекладати новини англійською, щоб світ зрозумів, що відбувається. Чотири роки по тому вона переконує короля Швеції приїхати в Україну під час війни, запускає кампанії, які збирають сотні тисяч євро, і працює з країною, де підтримка України – політичний та національний консенсус. Ми поговорили про те, як у Стокгольмі акції на підтримку України досі проводять тричі на тиждень, шведи готуються до війни, а дипломатія воюючої країни – це не про келихи шампанського, а про вміння тримати увагу світу, коли він постійно відволікається.

Про візит короля Швеції в Україну

– Востаннє, коли ми з вами бачилися, це був перший день повномасштабного вторгнення. Ви буквально сиділи в редакції УП і допомагали з перекладом новин англійською. Тепер ви – надзвичайний і повноважний посол України в Швеції. Як змінилося ваше життя за ці трохи більше ніж чотири роки? – Я була тоді у вашому офісі, я пам'ятаю, з чоловіком і з собакою. Коли почалася війна, була думка, де ж ми можемо бути найбільш корисні прямо зараз, і ми подумали тоді, що перекладати українські новини, щоби світ читав про те, що відбувається. Це надзвичайно важлива справа. І оскільки мій чоловік англієць, то було дуже доречно, щоб і він допомагав тоді створити англомовну версію "Української правди". В якомусь сенсі, можливо, символічно, що я продовжую робити те саме. Я представляю Україну в Швеції й намагаюся зробити так, щоби світ не просто бачив, що відбувається в Україні, але й допомагав нам, стояв поруч із нами. За ці чотири роки багато чого було в моєму житті, але для мене насправді це величезна честь бути послом, представляти Україну під час війни. Адже я представляю найвідважніший народ у світі. – Нещодавно ви приїжджали в Україну з вельмишановним гостем – королем Швеції Карлом ХVІ Густавом. Це перший візит короля в Україну за 14 років. Як вдалося організувати такий візит? – Я хочу зауважити, що це єдиний монарх, який за всю історію української незалежності відвідував Україну. Тобто жоден інший монарх жодної іншої країни не відвідував Україну. А він вже відвідав двічі, і перший раз це було в 2008 році з офіційним державним візитом. Він тоді, до речі, був і в Києві, і в Херсонській області, в селі Старошведське, яке називається у нас Зміївка. Вони його досі називають Старошведським селом у Швеції. Але також він відвідував і Крим тоді в 2008 році. Тому король дуже добре знає, чий Крим. Так само шведам вистачило мужності, щоб монарх приїхав в Україну під час війни. В нас були справді представники королівських родин, тобто принци і принцеси, але не було представника королівської родини в статусі глави держави, саме його називають монархом. І треба віддати належне королю – йому за два дні виповниться рівно 80 років (інтерв'ю записувалося 28 квітня – УП), у нього ювілей. Але попри його досить поважний вік король не вагався і підтримав цей візит. Насправді ми готувалися до церемонії 24 лютого, до вшанування четвертих рокових війни. Для цієї церемонії король виділяє королівську каплицю. І особисто вони з королевою присутні на цій церемонії вже останні три роки. Фото з fасеbооk Світлани Заліщук Ми готувалися до цієї події, співпрацювали з королівським двором для організації. І в одній з таких розмов прозвучала ідея, що, до речі, король, – а ми вже про це знали, – готує візит до Польщі. Польща і Україна дуже недалеко знаходяться одна від одної. Ми подумали, можливо, король готовий би був відвідати також і Україну. Ця ідея зрезонувала моментально, і до мене досить швидко повернувся Королівський палац, який сказав, що в нас є "зелене світло" на розробку програми. І робота пішла дуже швидко. Ми знайшли дату, і король поїхав. Але за місяць до візиту був обстріл Львова, чи навіть за три тижні, і тоді я подумала, що, напевно, шведи подумають про скасування, тому що це було серед білого дня і центр міста. Той самий центр, де ми будемо ходити пішки. Чи погодяться вони поїхати? Але, як бачимо, їм не забракло сміливості, і вони приїхали. Коли ми зустрічали короля на кордоні, був віцепрем'єр Кулеба, я і губернатор (голова Львівської обласної військової адміністрації – УП) Максим Козицький. Король вийшов, всі були такі трошки напружені, тому що це король все ж таки. Ми його привітали, всі потисли руки, і я в цей момент сказала: "Ваше Величносте, ви знаєте, що ви єдиний монарх, який відвідав Україну?". І король тоді пожартував: "На, І thіnk thеy mіss а lоt". Тобто "вони багато чого втрачають". І всі, звичайно, вже засміялися в цей момент. І зовсім інша вже атмосфера була. Такий вайб якоїсь дружності і легкості, незважаючи на те, що це був Його Величність. – Ви згадали в своїй колонці, що минулого разу король відвідував Зміївку. Чи є інформація, що зараз з цією громадою в Херсонській області? І що з тими людьми, які там жили? – Це одна з невеличких історій, яка теж сталася зі мною, коли я приїхала тільки в Швецію. Ти стаєш повноцінним послом, коли вручаєш вірчі грамоти. До речі, цікаво про вірчі грамоти. Дуже багато людей думають, що це король мені щось вручає. Насправді навпаки. Це посол вручає королю вірчі грамоти. Бо що таке вірча грамота? Це з давніх часів, коли не було інтернету, мобільних телефонів, імейлів, керівники держав писали вірчу грамоту: "Будь ласка, оце Світлана Заліщук, я їй довіряю, довіряйте так само їй, як довіряю їй я, вона мій посол". І посол брав цю вірчу грамоту, подорожував в інші країни і вручав це главі тієї чи іншої держави, і тільки з того моменту він вважався повноцінним послом. А до цього ти не мав права зустрічатися з політиками. Тобто я приїхала сюди 1 вересня, але до вручення вірчих грамот я не мала права зустрічатися з міністрами, чи з депутатами, чи з іншими політичними представниками. До речі, з вірчими грамотами теж бувають різні історії. Їх гублять, забувають, в останню хвилину виявляють, що помилка в прізвищі. Я тричі перевіряла, коли їхала з Києва, щоб вірчі грамоти були в мене в сумці. В належному місці, щоб їх можна було знайти. І коли я вже приїхала і мала вручати ці грамоти, вже була запланована зустріч з Його Величністю, я подумала, що було б гарно, можливо, зробити якийсь символічний подарунок королю. І я знала, звичайно, що він був у 2008 році в Україні і що він переймається долею старошведського села Зміївки. В нас є дипломат Анастасія Набокова, яка сама родом з Херсона. І я попросила: "Анастасіє, чи можете ви зв'язатися з місцевою громадою і дізнатися, як у них справи? Можливо, вони погодяться зробити спільну фотографію, яку я передам, наприклад, Його Величності при зустрічі. Я думаю, що йому буде приємно. Він не бачився з ними, відповідно, 18 років". На що вона зв'язалася з начальником Бериславської міської військової адміністрації, і він нам повідомив, що, на жаль, Зміївка майже повністю розбомблена, що там зруйнована і школа, і церква. І в селі залишається всього-на-всього двоє людей. Не хочуть їхати звідти. Всі інші виїхали вже давно, і ця громада живе в різних місцях. Але ми йому пояснили, чому ми дзвонимо, і він сказав: "У мене є краща ідея". І розказав нам історію, що король, коли приїжджав у 2008 році, подарував цій громаді національний прапор, і вони його повісили в сільській раді. І коли їх окупували в 2022 році росіяни, вони, звичайно ж, зняли цей прапор як прапор недружньої країни. Місцеві якось змогли його сховати і коли українська армія відбила село через вісім місяців і вони повернулися, ця хата наполовину була зруйнована, тому що в неї щось прилетіло, але вони дістали прапор, і прапор був неушкоджений. І мер сказав: "Ми зберемося зараз з тими людьми, яких я знаю з громади, яких зможу знайти, і ми сфотографуємося з цим прапором, який ми бережемо". І це для нас був такий символ, що Росія може зруйнувати наші будівлі, але до наших спільних цінностей Росія точно не добереться. І громада вийшла, вони сфотографувалися з цим прапором, я роздрукувала цю фотографію і передала королю. – Як він відреагував? – Це було дуже щемливо. Він був дуже розчулений. Більше того, вони цю фотографію опублікували на сайті Королівського палацу. Фото з fасеbооk Світлани Заліщук І зараз, коли король приїжджав, це була теж одна із зустрічей, яку ми організували, з трьома представниками старошведської громади, які приїхали зустрітися з Його Величністю. Одна з жінок, Лілія Мальмас, говорила шведською мовою. Її донька вручала квіти королеві в 2008 році. А хлопець, який приїжджав, зараз служить і, до речі, допомагає Україні в Перській затоці з дронами. І це в нього була відпустка. Йому дозволили відпустку як військовому для того, щоб він зустрівся з королем.

Про Україну як пріоритет зовнішньої політики Швеції

– Наскільки Україна залишається для Швеції пріоритетом? Враховуючи, що з'явились інші кризи, наприклад, Іран, Дональд Трамп та інші. – Чому король взагалі вирішив поїхати в Україну? Бо є відчуття, що з війною в Ірані увага дрейфує на Близький Схід. Швеція вирішила приділити особливу увагу Україні, щоб нагадати, де та війна, в яку потрібно інвестувати сьогодні зусилля для її завершення. Бо потуга Росії та спроможність допомагати тому ж Ірану так само залежить від того, наскільки відбувається протидія Росії тут в Україні. І, зокрема, якщо говорити про цілі Швеції, то в Швеції є така політична форма, як Fоrеіgn Роlісy Stаtеmеnt, тобто оголошення пріоритетів зовнішньої політики, яке відбувається раз на рік у парламенті. Міністр закордонних справ приходить до парламенту на початку року і оголошує цілі зовнішньої політики. По-перше, міністр закордонних справ запросила мене, і це було для мене величезною честю насправді – пройтися разом на камери дорогою від Міністерства закордонних справ до парламенту в цей день. Це було як символ. Вона хотіла в тому числі візуально продемонструвати цілі зовнішньої політики Швеції. Світлана Заліщук та міністерка закордонних справ Швеції Марія Мальмер Фото пресслужби МЗС Швеції Ну, а потім у парламенті, де ми були присутні, вона оголосила, що Україна залишається пріоритетом зовнішньої політики Швеції номер один. В цьому контексті варто зауважити, що в Швеції є загальний суспільний консенсус про підтримку України. 91% підтримує українську євроінтеграцію, наприклад. Шведи жартують, що це більше, ніж шведи самі себе підтримували в Європейському Союзі. Я жартую, що, можливо, більше, ніж українці себе підтримують в Європейському Союзі. Швеція входить у п'ятірку донорів, коли йдеться про збройну підтримку. Інститут Кіла – це найвідоміший, напевно, інститут, який веде облік всієї військової допомоги Україні, на початку року зафіксував, що Швеція – в абсолютних цифрах номер три, коли йдеться про військову допомогу. Коли йдеться про енергетичну допомогу, Швеція була номер два як донор до Європейського енергетичного фонду на, відповідно, підтримку України цієї зими. Вони надали 100 мільйонів доларів. І ми вже зараз говоримо про підготовку до наступної зими. Варто також зауважити, що консенсус відображається і в загальнополітичному контексті. Таким чином, що уряд і опозиція єдині в тому, як вони голосують пакети підтримки України. Більше того, вони спромоглися підписати зобов'язання, що Україна буде підтримана цими довгостроковими ресурсами на придбання зброї не тільки в цьому році, але і в наступному, незважаючи на те, що 13 вересня 2026 року в них будуть вибори. Теоретично влада може змінитися, але цей консенсус їм дозволяє сказати: "Незалежно від того, хто виграє у виборах, допомога Україні збережеться саме в такому вигляді". І це безпрецедентно, як на мене.Коли я приїхала, мені сказали: "Світлано, приходьте на акцію підтримки України в неділю". Я прийшла, виступила. Світлана Заліщук на Мåndаgsrörеlsеn — знаменитому "Понеділковому русі" в серці Стокгольма Фото з fасеbооk Світлани Заліщук Через тиждень мені кажуть: "Світлано, приходьте на демонстрацію підтримки України". Я кажу: "Я вже була тиждень тому". Вони кажуть: "Ні-ні, то ви ходили в неділю, яку організовує Nоrdіс Fоrum оf Ukrаіnе, а це в понеділок, це зовсім інша". Я прийшла в понеділок на Nоrmаlmstоrg, це така площа центральна, де колишній член Європейського парламенту і Шведського парламенту організовують демонстрацію, виступила там. Потім мені дзвонять і кажуть: "Світлано, приходьте на щотижневу демонстрацію". Я кажу: "Я вже була на обох із них". Вони кажуть: "Ні, це третя". Її ми влаштовуємо біля російського посольства на площі Вільної України, яку перейменували спеціально під російським посольством. Яка б вже не була геополітика, а Вільна Україна буде завжди сусідкою російського посольства. І мене це, звичайно, вразило, що шведи щотижня мають три демонстрації на підтримку України. І я це сказала в якомусь інтерв'ю, і мене поправив один активіст, він сказав: "Світлана, ви помиляєтеся". Я думаю, чого ж я помиляюся? На що він мені сказав: "Це тільки в Стокгольмі відбуваються три демонстрації, а ще є демонстрації в дуже багатьох містах". І я вже в цьому теж пересвідчилася, бо ми їздимо в різні регіони, намагаємося не тільки в Стокгольмі бути активними, але й на регіональному рівні. І майже скрізь, куди ми приїжджаємо, є демонстрації, куди нас запрошують виступити, і які відбуваються, повторюся, на щотижневій основі. І ми бачимо, як це проявляється в матеріальній підтримці. Дуже багато волонтерських груп, громадських організацій, які мобілізувалися і роблять багато різної роботи. Вони закуповують генератори, машини, різну техніку, медикаменти. Я ще помітила таку рису, що багато з них навіть можуть не розповідати про те, що вони роблять. Багато роботи, мало слів. – Ви згадали про енергетичну підтримку. Я бачила, що була акція, Кеер Ukrаіnе Wаrm, і вдалося в ефірі зібрати приблизно 10 мільйонів крон, здається, за 10 хвилин, чи якісь там космічні цифри просто були. – Майже. Справді, коли почалася зима, міністр закордонних справ Андрій Сибіга, зібрав усіх послів і поставив перед нами завдання: "Колеги, працюємо. Україна переживає, можливо, найважчу зиму в своїй історії. І треба мобілізувати ресурси, щоб допомогти людям". І, звичайно, ми працювали з урядом, але ми відчували, що така підтримка в Швеції може реалізуватися в допомозі і в інший спосіб. І ми розпочали кампанію, яка називається Кеер Ukrаіnе Wаrm. До мене звернувся один шведський бізнесмен, який сказав, що він хоче зробити презентацію протеїнових батончиків як проєкт підтримки України. Він сказав, що його бізнес-проєкт полягає в тому, що він буде продавати їх у Швеції, зокрема, і за кожний проданий батончик у Швеції, він буде донатити один українській армії. Більше того, саме виробництво він хоче робити в Україні, щоб там були робочі місця і щоб платити там податки. Тобто це його такий бізнес з гуманітарним навантаженням. Я коли почула ідею спочатку, в мене закрались сумніви, і я сказала: "Якщо ви звертаєтеся до мене через те, що ви думаєте, що, можливо, армія буде закуповувати…." Він сказав: "Ні-ні-ні, це винятково справді такий проєкт підтримки". Я сказала: "Добре, що ж вам потрібно від мене?". І він каже: "Чи могли б ви долучитися до пресрелізу чи якоїсь презентації цього проєкту?". Я сказала: "Безумовно, з радістю. Ви допомагаєте Україні, і я допоможу вам з цією презентацією". Коли вже ми встали, потисли руки, я виходила з приміщення і дивлюся – такі красиві золоті леви стоять на поличці. Я запитую його (його звати Маркус), кажу: "Маркус, що це за золоті леви?". Він каже: "Ну, я був власником агентства стратегічних комунікацій, яке називається "Рrіmе Wеbеr Sаndwісh". Я вже не володію ним, я його продав, але колись я був його власником і СЕО. І це ті золоті леви, які ми в Каннах вигравали і виграємо досі за найкращі маркетингові кампанії в світі". Це був січень, на що я йому сказала: "А чи не могли б ви нам допомогти з однією з таких компаній?". На що він запитав, з якою, і я сказала: "Ну, власне, ви ж розумієте, що зараз дуже важкі морози і Росія бомбить нас. Креативна допомога нам би знадобилася для того, щоб достукатися до шведів і щоб вони нам допомогли". На що він мені сказав: "Світлано, приходьте через 24 години". Я сказала: "Окей". Я прийшла за 24 години, в них вже сиділа ціла коаліція людей: сценаристів, режисерів, фотограф, була запрошена керівник енергетичної асоціації, яка об'єднує 400 енергетичних компаній. Вони вже придумали слоган і зробили нам презентацію за 24 години, яка має бути кампанія для того, щоб достукатися до шведів. І я була абсолютно вражена, що вони так всі включилися. Це люди, які волонтерили. Наступні кілька місяців аж до кінця березня майже кожного другого дня ми зустрічалися цією коаліцією багатьох долучених людей, які допомагали Україні з фандрайзингом на закупівлю енергетичного обладнання і власне донацією самого обладнання. Паралельно до нас долучилася одна організація, яка називається Веrеdskарslyftеt, яка спочатку війни дуже допомагає Україні, зокрема вони зібрали понад 5 мільйонів євро на відновлення Охматдиту. Фредерік, керівник цієї ГО, сказав мені: "Світлано, а ще варто б тобі було звернутися до Національного телебачення і громадської організації Rаdіоhjälреn, однієї з найвідоміших благодійних організацій у Швеції. До них велика довіра. Якщо ви їх залучите, вони зможуть вам допомогти з фандрайзингом публічним. Ми звернулися до них, і там є Крістіна Хеншин, яку я називаю маленька атомна електростанція. По телефону вона звучала: "Так, так, ми розглянемо". Я подумала: "Ну, навряд чи все вийде". А вже через три дні вони запустили кампанію на шведському телебаченні, яка якраз те, що ви сказали: за 5 хвилин ефіру назбирала 400 000 євро. І це був рекорд в існуванні цієї благодійної організації з 1939 року. І загалом ми зараз підбиваємо підсумки. Можна сказати, що це була одна з рекордних, напевно, саме громадських кампаній на підтримку України цієї зими в світі. Можливо, не най, але одна з. Нам вдалося зібрати понад 19 мільйонів євро. Це грошима та технікою. Ну, варто зазначити, що одна зі шведських родин, Теtrа Lаvаl Grоuр, надала 10 мільйонів доларів у рамках підтримки під час цієї зими. Вони вже раніше виділили близько 40 мільйонів доларів з початку (повномасштабної – УП) війни. І цієї зими вони передали окремо 10 мільйонів саме для підтримки в енергетичній ситуації. Такий результат роботи. – Які ключові напрямки вашої роботи, крім енергетичного? – Це протидія російській агресії в усіх вимірах. Я, от бачите, зі значком Грипена (на піджаку Світлани пін літака JАS 39 Grіреn – УП). Це, звичайно, важливий проєкт на посилення наших авіаційних спроможностей, над якими ми багато працюємо для того, щоб він реалізувався. Є напрямок, над яким ми працюємо щодо співвиробництва озброєння. Ми виходимо з того, що Швеція готується до потенційно можливої війни. Швеція сьогодні – член НАТО, і є системи озброєння, в яких на сьогоднішній день зацікавлені як Україна, так і Швеція. Наш підхід полягає в тому, що ми хочемо зараз мобілізувати можливість співробітництва саме таких систем озброєнь, які найбільше потрібні сьогодні на фронті в Україні і які потрібні Швеції як члену НАТО та як країні, яка буде відігравати певну роль у захисті кордонів НАТО. Нас підтримує Міністерство оборони Швеції, вони теж зараз включені, щоб реалізувати повністю цей потенціал. У Швеції величезна індустріальна база військова. Вони не були членом НАТО, тільки два роки тому вступили. Хоча водночас вони розуміли, що таке війна, через те, що їхній сусід був окупований, Фінляндія. Вони пройшли зимову війну, і шведи дуже добре її пам'ятають, тому що мають дуже переплетену історію. І після цієї зимової війни шведи постійно готувалися до потенційної війни з Росією. В них був сценарій, що Радянський Союз може бути нападником, а потім Росія. В них дуже багато військових колишніх знають російську мову, тому що вони тренувалися як перекладачі для можливої війни з Росією. Тому після Другої світової війни Швеція намагалася забезпечити себе озброєнням, яке могло їй допомогти потенційно у війні. Тому це маленька країна, яка виробляє субмарини і винищувачі, а винищувачі насправді роблять тільки кілька країн світу. Окрім іншого, в них є і вся інша зброя: радари, БМП, артилерія, дрони і тому подібне. Вони володіють дуже потужними технологіями. На відміну, до речі, від їхніх сусідів. У Данії, наприклад, було набагато менше власного виробництва озброєння через те, що вони були членом НАТО. І дуже довго, звичайно, Європа бачила захист і оборону як імпортований продукт. Йдеться про Сполучені Штати Америки. Але сьогодні відбувається переосмислення безпеки. І Швеція для нас стратегічний партнер у співвиробництві зброї, взагалі в спільній роботі над технологіями. Тому для нас це надзвичайно важливий вимір у нашій роботі. Це, напевно, найбільша історія. Ну, плюс відповідно до цілей, які є в МЗС, це наш курс у ЄС, НАТО, це співробітництво зі Швецією на всіх міжнародних майданчиках: санкційний трек, гуманітарна допомога, культурна взаємодія.

Про підготовку до війни

– Як Швеція готується до війни? – Швеція виробила доктрину, яка називається Тоtаl Dеfеnsе, що означає Цілісна оборона. Тому що шведи переконані, що воює не армія, воює суспільство. І в них навіть є тижні в році, які називаються Тижні підготовки, де всі без винятку інституції, чи то приватні, чи то державні, повинні проводити певну діяльність у рамках підготовки до можливого вторгнення, до можливих надзвичайних ситуацій. І коли я тільки приїхала послом, мене запросила мережа супермаркетів – виступити щодо того, як готуватися до війни. Мене здивувало це запрошення, але потім я зрозуміла, що це частина їхньої системи. І ми пересвідчилися, що в них готуються на всіх рівнях. Наприклад, Національне радіо проводить кампанію із забезпечення шведів безпровідним радіо, щоб в умовах, коли, наприклад, мобільні телефони не будуть працювати, люди отримували інформацію, що відбувається зі Стокгольмом. 75% населення мають таке радіо вдома. В 2019 році вони розповсюдили серед населення дві книжечки: одна жовта, інша – блакитного кольору. Одна для всіх громадян, інша – для підприємств. Це такий буклет про підготовку до війни. І деякі країни в Європейському Союзі до них дзвонили і казали: "Навіщо ви це робите? Ви створюєте паніку в суспільстві". На що Швеція казала: "Ні, ми вважаємо, що це підготовка належним чином". Далі, в них є загальний призов, тобто всі у віці 18 років повинні подати свої дані до армії щодо проходження служби. Це приблизно 100 000 молоді на рік, з яких шведські збройні сили вибирають 10%, які запрошують на проходження служби обов'язкової. Ти не можеш не пройти цю службу. Але серед молоді є великий ентузіазм щодо проходження. Для них це вважається як певний соціальний бонус. – Як виглядає життя посла країни у війні? – У Швеції настільки велика підтримка України, що працювати тут велика честь і велика приємність. Тому що ти зустрічаєшся з партнерами і з друзями, і багато ініціатив відгукуються величезною підтримкою, і ти можеш показувати результат у співпраці зі Швецією. Виступ Заліщук у місті Енчепінг, Швеція Фото з fасеbооk Світлани Заліщук Нещодавно, до речі, Центр Разумкова опублікував дані про те, що в українців серед усіх країн світу найбільше симпатій викликає Швеція. І Шведське посольство в Україні зробило пост і відповіло, що ми вас теж любимо, що це взаємно. В цих умовах, звичайно, працювати набагато легше. Але це не означає, що ми мало працюємо. Дуже багато людей думають про роботу посла досить романтизовано. Що це красиві якісь прийняття, коли ти в красивих сукнях ходиш на якісь зустрічі. Насправді, одним із показників моєї роботи є мій додаток "Здоров'я" в айфоні. І от я туди навіть боюся заходити. Тому що раніше, до роботи посла, я все життя багато ходила пішки, щоб там 5 кілометрів за день пройтися. Зараз, напевно, 5 кілометрів за місяць проходжу. Тому що кожна хвилина – це робота. Це робота нон-стоп. Аліна Полякова, УП

Осінь 2025 року стала, мабуть, найбільш нервовим і непевним періодом для чинної української влади за весь час великої війни. Кризові внутрішні процеси, які накопичувалися місяці й роки до того, загострилися спершу в липні 25-го року. Тоді лобовій атаці влади на антикорупційні органи поклали край миттєвий "картонковий Майдан" і погрози партнерів зупинити зовнішню допомогу. Але справжні проблеми у влади почались аж у листопаді 2025-го, коли антикорупційна система завдала удару, здійснивши операцію "Мідас". Серія обшуків, публікація "плівок Міндіча" та вихід справи на рівень найближчого оточення президента створили для Банкової безпрецедентну кризу. Апогеєм стали слідчі дії вдома в тодішнього всесильного керівника Офісу президента Андрія Єрмака. Навіть якщо формально його ім'я тривалий час публічно не фігурувало в контексті справи, у політичному Києві майже ніхто не сумнівався: питання, які звучали на записах і описувалися в матеріалах слідства, навряд чи могли вирішуватися без участі або щонайменше санкції з боку голови ОП. Для влади це був не просто черговий скандал, а момент, коли корупційна тема вперше за довгий час почала бити безпосередньо по президенту. І з цим треба було щось терміново робити. Щоб зрозуміти нагальність дій, досить глянути на динаміку рівня підтримки президента, яку впродовж тих місяців фіксували соціологічні компанії. Наприклад, група "Рейтинг" у березні – травні 2025 року показувала, що довіра до Зеленського тримається на рівні 70% (повна довіра 40–45%). На початку літа ці показники поступово зменшились, але одразу після атаки на НАБУ і САП у серпні впали до 64% (а повна довіра – до 36%, майже -10% до травня). Восени, коли антикорупційні органи прийшли до друзів президента з обшуками й арештами, довіра до глави держави теж пережила невеликий ситуативний спад. Проте драматичного падіння не відбулось. Згідно з даними Київського міжнародного інституту соціології, показники довіри до президента в жовтні 2025-го, тобто до операції "Мідас", та в грудні, одразу після гучних підозр, арештів і відставок, були фактично однакові: 60% опитаних довіряли і 35% не довіряли в жовтні, 59% і 35% – у грудні. Десь на схожих показниках рівень довіри до Зеленського тримається і досі. Зовні виглядає, що начебто нічого і не відбулось. Однак є кілька інших показників, виходячи з яких, влада зрозуміла, що мусить швидко гасити медійну та репутаційну кризу. Передусім, необхідно врахувати таку річ, як відповідальність за корупцію. Сама того не сподіваючись, влада отримала зі своєї атаки на антикорупційну інфраструктуру ще один побічний, але дуже важкий удар – українці почали сприймати саме Зеленського та його команду за головних провайдерів корупції в країні. Згідно з даними опитування компанії Sосіs, яка регулярно заміряє цей показник, після липневої атаки на НАБУ/САП відбувся карколомний переворот у свідомості українців. Саме лідерів влади стали звинувачувати в збереженні високого рівня корупції. Хоча до того головними "обвинувачуваними" в цьому опитуванні були самі антикорупціонери. Всі соціологічні служби України впродовж останніх років фіксують, що більшість українців називає корупцію однією з двох головних загроз для країни. Це тема, яка лякає, обурює і тригерить абсолютну більшість українських виборців. І ставши "черговим по корупції", президентові необхідно було швидко знайти рішення, як цієї ролі позбутись і одночасно стабілізувати суспільне невдоволення. Відкладати ухвалення рішення, як любить Зеленський, не можна було. Адже суспільство почало сприймати ключових фігурантів історії з атакою на НАБУ, як-то Андрія Єрмака, як продовження волі самого президента, а їхній негатив чи не вперше став переходити безпосередньо на Зеленського. Персоналізація відповідальності за корупцію на президентові виглядала для Банкової як стратегічна загроза. Саме тому після "Мідаса" Банкова була змушена діяти швидко.

Скинути баласт і переключити увагу

Якщо проаналізувати дії президентської команди після гострої фази корупційного скандалу з "плівками Міндіча", можна побачити три паралельні треки. Насамперед – скидання кадрового і репутаційного баласту. Частина фігурантів справи, як і сам Тимур Міндіч, встигли залишити країну. Це дозволило пригальмувати розслідування і частково збити темп інформаційної хвилі. Паралельно президент пішов на непростий для себе крок – публічно дистанціювався від Єрмака і формально зняв його з посади. Хоч непублічний вплив Андрія Борисовича досі лишається дуже і дуже відчутним. Одночасно Банкова почала підтягувати ближче до Лідера фігури з високою суспільною довірою. Саме так ексглава ГУР Кирило Буданов став главою ОП, міністр цифровізації Михайло Федоров очолив Міноборони тощо. Наскільки щиро президент бажав змін під час цієї кадрової реконфігурації – питання дискусійне. Але як медійна технологія вона спрацювала чудово. Другим напрямком активності ОП стало перемикання фокусу суспільної уваги на мирні переговори та інші важливі теми. Треба було швидко перейти від обговорення прізвищ на кшталт Міндіча, Галущенка чи Єрмака до розмов про переговори, реформу армії, технології тощо. Рятівною темою для Банкової восени і на початку 2026 року стали мирні переговори у форматі Україна – США – Росія. Рамка, яку пропонували американці спільно з росіянами, від початку передбачала неприйнятні для України умови, включно з фактичними територіальними поступками. Але те, що на переговорах не можливо було домовитись, не означало, що не треба домовлятись. В успіх плану Віткоффа – Дмитрієва мало хто вірив, але самі переговори не давали США зупинити підтримку, і, що теж важливо, переключали увагу всередині України з корупційного скандалу на драматичний і тривожний зовнішньополітичний сюжет. Однак примарна перспектива миру викликала в українському політикумі ще й примару виборів. І більшість політичних гравців почали доєднуватись до неоголошеного передвиборчого процесу, а він своєю чергою розв'язує спікерам партій і потенційним кандидатам руки та язики. Тож, щоб стабілізувати суспільну ситуацію всередині країни, владі потрібні були ще якісь кроки. І саме тут на передній план висунувся інструмент масових соціальних виплат, відомих у народі як "Вовині тисячі".

Тисяча тисяч Зеленського

Команда Зеленського переосмислила старий український політичний механізм прямої покупки лояльності через дрібні виплати. Читачі трохи старшого віку легко згадають і "Юліну тисячу", і її клони часів президентства Порошенка. Але те, що колись асоціювалося з політичними "довгобудами" на зразок повернення радянських вкладів, у руках президента Зеленського отримало нове життя і перетворилося ледь не на універсальну відповідь влади на будь-які політичні виклики. У київській чи львівській медіабульбашках це сприймається як грубий і жалюгідний популізм. Але за їх межами вона, тобто "тисяча", працює. І на те є кілька причин. По-перше, для Зеленського це просто чудовий політичний інструмент, який йому нічого не коштує! Так, за даними УП в економічному блоці уряду, за минулий рік на оплату усіх варіантів "тисяч Зеленського" держава витратила 19 мільярдів гривень. Цього року на програму "Національний кешбек", коли покупці отримують гроші за купівлю українських товарів, уже пішли орієнтовно 2 мільярди гривень. Від початку запровадження паливного кешбеку, або "єБачка" в народі, уже витратили приблизно 1 мільярд гривень, станом на перші числа травня. Програму продовжили ще на місяць, тому варто очікувати ще мільярд витрат. Усе це – величезні гроші, які роздаються населенню іменем і "за ініціативи" президента України Володимира Зеленського. Жоден із його політичних опонентів навіть мріяти не може про оперування такими "соціальними" бюджетами. Особлива краса гри полягає в тому, що ні Зеленському, ні його політсилі всі ці "тисячі" не коштують ані копійки. Адже вони регулярно роздають гроші не свої, а державного бюджету. Щось забирають із резервного фонду уряду, як Нацкешбек, щось – вписують у показники "економії" деяких міністерств. Наприклад, всі 19 мільярдів на "тисячі"-2025 були покриті економією Мінсоцполітики. Тобто якусь допомогу не роздали через Мінсоц, щоб хтось міг отримати підтримку від Зеленського. З погляду політичних технологій це геніальна модель: президент дає, а платять усі інші. Саме тому, до речі, роздавання різного роду підтримок стало системним інструментом внутрішньої політики. Для Зеленського це ідеальний інструмент оперативного реагування. Посеред зими вдарили несподівані морози – з'являються виплати на дрова. Росіяни розбивають енергетику, яку мали б, але не захищали, зокрема, фігуранти справи "Мідас", от вам – "Зимова тисяча". Сполучені Штати починають бомбити Іран, у світі стається стрибок цін на пальне – отримайте кешбек на пальне. Чи вирішує одна тисяча гривень проблему? Очевидно, ні. Але її функція не в цьому, вона покликана знімати соціальну напругу і унеможливити перехід негативу на президента і його команду. Людина на заправці однаково залишиться незадоволеною цінами, але принаймні на Зеленського вона не злитиметься, адже він подбав про кешбек для неї. Звідси, до речі, черговий наслідок, який уже можна простежити в середовищі тих, хто отримує постійні підтримки від держави – починає працювати ефект звикання. Люди привчені до державної опіки, в будь-які важкій історії уже підсвідомо чекають на чергову програму президента. І кожна наступна хвиля такої підтримки стає усе більш масовою. Кожна нова виплата розширює аудиторію, до якої доходить монетизована опіка президента. І що ще цікавіше, те, що починалося як цифрова історія через "Дію" в часи Ковід-19, поступово перейшло в масовий офлайн. Несподівано для багатьох одним із головних операторів виплат стає державна "Укрпошта", яка присутня в найменших селах і останніх населених пунктах біля лінії фронту. Кожна нова серія "тисяч Зеленського" збирає у відділення "Укрпошти" все більше людей. В останніх серіях "Зимової підтримки" кількість заявок через пошту обліковувалася кількома мільйонами. З політичного погляду, саме це дозволило Банковій вийти на аудиторію, яка раніше була для неї важкодоступною: села, пенсіонери, малозабезпечені, бюджетники. Через "Укрпошту" президент зайшов туди, куди не міг достукатись через щоденні відео в YоuТubе чи пости в Теlеgrаm. Звичайно, не можна сказати, що лише масовані виплати "тисяч" дають Зеленському стабілізувати рівень довіри в суспільстві. Проте можна точно стверджувати, що без них зупинити падіння підтримки було б годі. Підтримувати населення під час війни – це обов'язок держави. І сама собою ідея допомагати не є проблемою. Проблема виникає тоді, коли межа між соціальною політикою і політичним інструментом в руках конкретного політика починає зникати. Коли бюджет дедалі більше використовується не лише для виконання функцій держави, а й для політичної стабілізації влади, це не може не тривожити. І саме тут такі люди, як прем'єр-міністр чи міністр фінансів, мали б виконувати свою роботу й постійно нагадувати, що державний бюджет – ані юридично, ані морально – не може бути перетворений на передвиборчий фонд однієї політичної сили. Навіть, якщо ця сила керує країною під час війни. Особливо, якщо так. Роман Романюк, УП

У періоди, коли все навколо змінюється швидше, ніж ціни на пальне, а світ котиться в невідомому напрямку, важливо знаходити людей, які вміють дивитися на речі в широкій перспективі. Саме цією навичкою славиться професор Українського католицького університету, історик та публічний інтелектуал Ярослав Грицак. Грицак відходить від чорно-білих трактувань історії та сучасності. У різних подіях він завжди намагається шукати неочевидні причинно-наслідкові зв'язки. В цьому інтерв'ю "Української правди" Ярослав Грицак аналізує переговори між Україною, США та Росією, висловлює думки про можливі гарантії безпеки, застерігає, що не варто покладатися на економічний колапс Росії. Ми зупинялися на історичних прикладах стосовно процесу мобілізації в інших країнах, що воювали, а також обговорили, як варто діяти щодо подолання політичної кризи, в якій наразі перебуває український істеблішмент. Також поспілкувались про загрозу появи нових олігархів, ненависть Трампа до НАТО і ЄС та зміцнення позицій Китаю. Перед вами – скорочена версія розмови для читання. З розширеною версією ви можете ознайомитися у відеоформаті.

"Найкращий спосіб закінчити війну – подарувати Трампу Межигір'я"

– Минулого року ви заявляли, що ми перебуваємо на завершальній стадії війни. Скільки часу може тривати ця стадія і що вона означає? – Я вже так не думаю, тому що говорив ці речі до того, як стався конфлікт в Ірані. Історики дотримуються тези, яку колись сказав Джон Мейнард Кейнс: "Коли факти змінюються, ми міняємо думку, а що робите ви?". Змінилися факти, як бачимо. Тоді виглядало, що війна йде до завершення. Зараз я не знаю цього, тому що з початком іранського конфлікту війна може тривати довго. Зараз боюся давати будь-які перспективи. По крайній мірі ми бачимо, що Україна має вікно можливостей на 2 роки завдяки тому, що дістала фінансування від ЄС. – Відомо, що в переговорному треку росіяни вимагали від України вихід ЗСУ з Донецької області, там має бути створена вільна економічна зона і нібито Україна отримає гарантії безпеки від Сполучених Штатів Америки. Що ви про це все думаєте і як зараз бачите роль США в цих переговорах? – Відповім жартом. Мені його сказав один високопоставлений працівник дипломатичного корпусу в Україні, але не з України. "Найкращий спосіб досягнення миру – це подарувати Трампу палац Януковича у Межигір'ї". Це було б найбільшим гарантером того, що Америка була б готова захищати Україну (сміється). Якщо говорити серйозно, то ми розуміємо, що ситуація зараз така, що ніхто гарантій дати не може. Америка за Трампа стала дуже ненадійним союзником. Тому повертаємося до банальної фрази: єдиним гарантом безпеки України є сама Україна. Війна закінчується тоді, коли агресор розуміє, що ціна агресії надто висока, і може спинитися. Але поки що цього немає. Ярослав Грицак: З початком іранського конфлікту війна (російсько-українська — ред.) може тривати довго Усі фото: Олексій Климов, Владислав Пилипенко, Андрій Ковш Путін каже, що війна буде тривати, допоки не виконають ті всі його бажання, які були з самого початку, тобто денацифікація України і всі інші речі. Тобто Путін ставить цілі, які не можна виконати. Немає відчуття балансу між витратами і можливістю досягнення цілей. Поки російський диктатор цього не відчує, то нічого не буде. – Якби сталася ситуація, що наша переговорна група звернулася би до вас із проханням про пораду, як далі діяти на переговорах з наступними варіантами: а) продовжувати шукати компроміс, але якнайшвидше закінчити гарячу фазу війни; б) підвішувати переговори і шукати кращий час; г) виходити з переговорів? Що би ви рекомендували? – Третій варіант найгірший і неможливий. Це прирікає Україну навіть не знаю на що. Це не колапс, але дуже важке випробування для виживання. Звичайно, надіюся, що до мене ніколи не звертатимуться по таку пораду, але я б рекомендував робити в тому порядку, який ви озвучили. Перше – це спроба шукати якогось компромісу, щоб знизити інтенсивність війни. І, можливо, навіть якесь певне перемир'я, щоб дати шанс. Це те, що зараз для України виглядає найбільш реалістичним і найбільш бажаним сценарієм. – Чи існують хоч якісь історичні приклади, коли територіальні поступки на користь агресора могли приводити до стабільного миру? – Є такі випадки, але навряд чи вам про щось це скаже, і вони не релевантні для нашої війни. Наприклад, колись був конфлікт між Аргентиною і Чилі де вони зійшлися за посередництвом Папи. Країни поступилися одна одній і поклали край конфлікту. Часто говорять про фінський варіант. Насправді навіть фінський варіант тут не підходить, тому що ми забуваємо, що після того, як фіни заключили мир із Союзом, за рік вони вступили у війну знову на боці Німеччини. Потім вийшли з цього союзу в 1944 році, після того, як було очевидно, що Німеччина програє. Ну і очевидно, найбільш ганебний приклад – це Мюнхенські угоди. Тобто ти не можеш годувати агресора. Тому що кожен раз, коли віддаєш території, агресор це сприймає як подарунок долі і на цьому не зупиниться, бо вважає це ознакою слабкості. Ярослав Грицак: Спроба шукати якогось компромісу, щоб знизити інтенсивність війни і, можливо, навіть якесь певне перемир'я, щоб дати шанс. Це те, що зараз для України виглядає найбільш реалістичним і найбільш бажаним сценарієм – Якщо виходити з історичного досвіду, чи в російсько-українській війні взагалі можливий справедливий мир? – Думаю, що ні. Справедливий мир можливий буде тільки при повній поразці Росії. Як би мені цього не хотілося, не бачу перспективи цієї повної поразки. Якщо, припустимо, зникне Путін чи буде колапс російського режиму, не думаю, що ті, хто прийдуть на заміну, відмовляться від Криму. А це вже є елемент війни. Я не кажу вже про Донбас. Ці зміни можуть статися тільки в двох випадках. Тут я покладаюся на приклад Німеччини після Гітлера. Це поразка, а також прямо радикальний тиск Заходу на те, що Росія має мінятися, йти на безповоротні політичні умови, які унеможливлюють прихід такого, як Сталін, Путін чи Ленін. Але ми розуміємо, що це стається не зразу, а це може статися через 2-3 покоління. І тоді вже напевно можна говорити про мир. Також окремо я не кажу про репарації, про покарання винних. Це все відкладається на довшу мету, що не означає, що ми не повинні цього добитися. Але, на жаль, щоб говорити про якийсь стабільний справедливий мир – зараз не бачу на це підстав. – Колись ніхто не очікував розпаду Радянського Союзу. Чи може статися раптовий колапс РФ, зважаючи на економічний тягар війни та роботу Сил оборони на території Росії? – Колапс завжди стається несподівано. Він може статися в будь-яку мить. Проблема в тому, що ми думаємо, що здатність Путіна вести війну залежить від економіки. Не залежить. Вона не є для нього головним мотивом. Диктатор може довести ситуацію до стану крайнього зубожіння, але воювати далі буде. Тому надіятися на те, що Путін вичерпає свій економічний ресурс і це призведе до кінця війни, немає підстав. Має статися щось інше. Наприклад, делегітимізація режиму. В якому сенсі? В тому що Путін не такий сильний, як вдає. Йде вже п'ятий рік війни, але насправді нічого він не здобуває. Російське суспільство не тому не буде любити Путіна, що він веде війну проти України, а тому, що він нічого не може добитися в цій війні. Плюс закручування гайок, те, що робиться зараз з інтернетом, забороною Теlеgrаm – це може посилити невдоволення. Але це не означає, що росіяни вийдуть на вулицю. Росія не є майданна як така. Вони будуть тримати мужньо свою дулю в кишені. Але що може статися? Може статися невдоволення еліт навколо Путіна. Тому що вони втрачають дуже багато. В Росії зміни стаються зверху, а не знизу. Росія – це майже завжди двірцеві перевороти. Україна та країни Заходу до цього стану можуть довести. Експерти кажуть, що ми втратили такий шанс у 2022 році через Захід. Якби Захід нам радикальніше допомагав, можливо, у Росії колапс би вже стався. Але Путіну дали час укріпитися. Не знаю, чи так все би спрацювало, так само не знаю, наскільки росіяни насправді зараз підтримують Путіна і війну, бо це чорний ящик. Не можна вірити їхній соціології. Ярослав Грицак: Росія не є майданна як така. Вони будуть тримати мужньо свою дулю в кишені. Але що може статися? Може статися невдоволення еліт навколо Путіна. Тому що вони втрачають дуже багато. В Росії зміни стаються зверху, а не знизу

"Не знаю таких випадків, щоб популістичні рішення допомагали виграти війну"

– Повернемося до внутрішньої ситуації. До 2022 року олігархи серйозно впливали на українську політику, економіку та суспільство. Але за останні роки бачимо, що у великого бізнесу посилилися проблеми через російську агресію. Чи означає це, що через повномасштабну війну олігархи зникнуть як клас? Чи, навпаки, є загроза, що з часом з'являться нові олігархи? – Ми розуміємо під олігархами не просто багатих людей, а тих, які мають вплив на політику в тій мірі, що можуть вирішувати, хто і чим там буде займатися. В цьому сенсі олігархічний клас в Україні майже зник. Багато хто з них втратив від цієї війни, і їхня присутність зараз не відчутна. Як би ми не ставилися до телемарафону, але він зламав засоби впливу олігархічних каналів на медіа. Ну і логістика в Україні сильно заважає їм бути тими, ким вони були. Тому що основні канали експорту їхньої продукції зламані. Я думаю, що в Україні може відбутися ефект Кремнієвої долини. Не тому що в нас з'явиться Кремнієва долина, а тому що в Україні з'явиться цілком нова група олігархів, які заробили свої гроші на технологіях, штучному інтелекті тощо, які захочуть мати вирішальний вплив на українську політику. Я не буду проводити аналогії з Америкою, але є одна особлива українська закономірність. Крім жадібності, є щось ще інше. Бажання українських олігархів впливати на владу дуже часто покликане тим, що їхня власність не гарантована і не захищена. Тому найбільш реальний спосіб захиститися – це мати доступ до влади. Якщо би нам вдалося зламати зв'язок між владою і грошима, що дуже важко, тоді очевидно можна сказати, що шанси появи нового олігархату в Україні стали би набагато нижчі. Злам цього сценарію вимагає дуже радикальних політичних рішень. Поки що цього ми не бачимо ані у Зеленського, ані навіть у риториці опозиції. Ярослав Грицак: Я думаю, що в Україні може відбутися ефект Кремнієвої долини. Не тому що в нас з'явиться Кремнієва долина, а тому що в Україні з'явиться цілком нова група олігархів, які заробили свої гроші на технологіях, штучному інтелекті тощо, які захочуть мати вирішальний вплив на українську політику – Владу часто останнім часом критикують через її соціально-економічні програми, наприклад, програми кешбеків чи дивні одноразові виплати різним верствам населення. Цікаво, чи існують історичні приклади, коли інші країни, що воювали, так само створювали популістичні економічні стимули для населення, і чим це все закінчилося? – Ми маємо випадки, коли під час Першої світової війни німці запустили друкарський станок – самі знаємо, чим це все закінчилося. Проблема в тому, що в таких випадках влада радше думає про своє політичне майбутнє. Але це є контрпродуктивно. Війна – це дуже складна математична формула. А популізм – це спосіб цю формулу ігнорувати. Умовно кажучи, це спроба лікувати серйозну хворобу аспірином. На якийсь коротший час воно може діяти, але це не є вирішення самої ситуації. Ні, не знаю таких випадків, щоб популістичні рішення помогли виграти війну, навпаки – вони грали цілком у протилежному напрямку. – Зараз маємо великі труднощі з процесом мобілізації. Президент цю тему не коментує, тому що вона для нього є політично токсичною. Як у різні історичні періоди країни, що довго воюють, вирішували проблеми із залученням людей до війська? – Є три прості формули: ідеологія, гроші і страх. Наприклад, французька революція ввела ідею про масову мобілізацію. Це було велике патріотичне піднесення через боротьбу проти імперії. Завдяки цьому створювався драйв. І в кінці Наполеон завоював майже всю Європу, але спіткнувся на Росії. Ідеологія стала на перше місце, страх відступив. Є випадки, коли уникнення мобілізації викликало моральний осуд. Наприклад, коли британські жінки чіпляли мужчинам, які не йшли на війну, біле пір'я. Це був символ боягузтва. Тобто жінки, які мали своїх чоловіків, братів, батьків на фронті, давали зрозуміти, що вони зневажають цих мужчин, які не йдуть воювати. Це також ідеологія, бо це є патріотизм. Ми розуміємо, як працюють гроші у російсько-українській війні. Тому що все одно росте число людей, які йдуть воювати, тому що їм дають добрі зарплати. Це стосується в першу чергу росіян, бо в них – це армія найманців, які йдуть воювати за гроші. Ну і страх – це коли за уникання війська жорстоко карають аж до смертної кари. В Україні останнього моменту немає. Значною мірою в нас є питання ідеології, тому що ми чуємо себе жертвою. Поміж цим є і інша сторона. У нас є багато дуже патріотичних людей, але коли йдеться про життя їхнє особисте чи близьких, вони вважають, що "нехай воює хтось інший". Це така амбівалентність. Але таким є ефект довгої війни. Чим довше війна іде, тим більше таких настроїв. Бо якщо ми говоримо про британське суспільство на початку війни і в кінці війни – то це різні суспільства. Так само з французьким чи будь-яким іншим. Я веду до того, що ми маємо вибрати свою конкретну модель. Оскільки ми воюємо, то це означає, що воювати мають більш-менш всі, в різний спосіб. Умовно кажучи, це модель Фінляндії або Ізраїлю. Але це означає прийняття болючих рішень. Я не думаю, що влада на це наважиться. Важливо розуміти ще одне: ми покладаємося на інші історичні приклади. Але насправді зараз історія грає все менше значення, тому що наша війна безпрецедентна. Вона є високотехнологічна. Зверніть увагу, що при цих високих технологіях роль людського фактору на війні з часом буде падати. – У нас назбиралося і багато внутрішньополітичних криз. Яскравий приклад – це Верховна Рада, де депутати відверто зізнаються, що не хочуть більше працювати. Є і великі корупційні скандали з представниками влади, що демотивує суспільство. Розуміємо, що воєнний стан забороняє проведення виборів. Чи є сенс шукати механізми проводити вибори, чи для країни це занадто небезпечно? – Якщо ми проводимо вибори, то автоматично зменшимо свою безпеку. А з другого боку, якщо не проводимо вибори у війні, то можемо втратити демократію. І одна, і друга розв'язка не є доброю для нас. І тут важливо вести цю проблему в інший вибір. Я вважаю, що не треба робити нові вибори, але точно треба змінити характер формування уряду. Це не має бути монопартійний уряд, а повинен бути уряд національної довіри. Тобто такі собі вибори без вибору, нова легітимація, допоки не станеться щось, що може дозволити вибори проводити. Це не є універсальна розв'язка, але це те, що я бачу як вихід. Бо так принаймні з'явиться якийсь новий консенсус в українському суспільстві. Коли уряд робиться на основі особистої лояльності – це проблема. Нам потрібен уряд, який формується на основі ефективності, а не партійної приналежності чи лояльності до когось. Ярослав Грицак: Я вважаю, що не треба робити нові вибори, але точно треба змінити характер формування уряду. Це не має бути монопартійний уряд, а повинен бути уряд національної довіри

"Путін мав намір знищити суб'єктність України, а насправді послаблює суб'єктність Росії"

– Бачимо, що Трампу подобається Путін. Якщо станеться так, що США підуть на відверте зближення з Росією, що виллється в повноцінне відновлення дипломатичних відносин, зняття санкцій, економічну співпрацю – що тоді робити Україні? – Я вважаю, що цей сценарій є малоймовірним. Трамп може піти на певне зближення, але далеко зайти не зможе. Почнемо з найпростішого: настрої американців є досить антиросійськими, причому це стосується прихильників двох партій. І Трамп не є аж таким сильним, давайте дочекаємося проміжних виборів. Ще важливий момент: США нічого не дістануть взамін від Росії. Який би торг не був, Росія сприйме цей розворот як подарунок і нічого за це не віддасть. Тобто я вважаю, що ці всі страхи щодо США і Росії значною мірою перебільшені, ми самі себе страшимо. Так, Трамп хоче бути схожий на Путіна, тому що його приваблює такий образ. Але думаю, що все-таки Трамп весь час дивує і самого Путіна. Тому що так само, як українці розчаровані президентом США, так само росіяни ним розчаровані – вони чекали великих змін на користь Росії, а цього не сталося. Трамп далі свідомо буде сіяти хаос і невизначеність своїх вчинків. Його стратегія зрозуміла: коли ти сієш хаос, а сам розумієш, що хочеш, то твій опонент дезорієнтований і ти маєш в цьому перевагу. Можливо воно добре працює у бізнесі, але не з Путіним – від своїх цілей він не відмовиться. – Ми чуємо надзвичайно гостру риторику Трампа стосовно і Європейського Союзу, і НАТО. Можете пояснити, звідки така ненависть стратегічного партнера? – Для Трампа Захід і Європейська унія – це те саме, що американські демократи. Та сама мова, та сама політика, та сама поведінка. Для нього це ворог, причому можливо, навіть сильніший, як Китай чи навіть Росія. Він вважає, що саме ЄС веде Захід не в ту сторону. Лібералізм, терпимість до ЛГБТ, інші ці всі речі – оточення Трампа хоче з цим скінчити, на цій хвилі вони і прийшли до влади. Тобто для американського президента Європейська унія – це продовження демократичної партії в Америці, і звідси його ставлення до Європи. – Трамп так само поширює хаос щодо НАТО і постійно шантажує виходом з Альянсу. Якщо США вийдуть із НАТО, то яким буде сенс цієї організації? – Сенс НАТО залишиться, тільки тоді це буде не альянс оборони, а альянс виживання. Але я вважаю, що вихід Трампа з НАТО є дуже малоймовірним, бо якби він хотів, то вже б вийшов. Це те саме сіяння хаосу і всякі погрози, типу віддайте мені Гренландію. А навіть якщо він вийшов би з НАТО, не думаю, що зникне західний оборонний союз. В якій формі, як називатиметься – це інша справа. І Україна має стати членом цього оборонного союзу. – Якщо говорити зовсім прагматично, а чи не вигідно Україні, щоб НАТО почало розпадатися і ми стали членами нового оборонного Альянсу? – Хіба що Україна має самовбивчі настрої. Україна має а) зробити все, щоб зберігся цей союз, б) щоб вона стала членом цього союзу. Які конфігурації, під якою назвою – це другорядні речі. Звичайно, краще, щоб це було НАТО, і точно краще було б, щоб Америка була в цьому НАТО. Хочу наголосити: Україна не має такого привілею, щоб гримнути дверима і повернутися спиною до Америки. Тому що Америка залишається Америкою, її присутність для України дуже важлива. – Але виходить, що Китаю вигідно, щоб США конфліктували з ЄС? – Китаю вигідний цей конфлікт, тому що це посилює його. Я вважаю, що вже є певний потяг в Європейському Союзі, щоб пом'якшити діалог з Китаєм. Геополітика паскудна річ. Зрештою, треба розуміти, що Китай не є цілком російський. У них свої інтереси. Китай і далі стоїть за територіальну цілісність України. Тому що питання Тайваню дуже важливе для них. Тут є, умовно кажучи, простір для дипломатії. – А чи Китай не зацікавлений і в тому, щоб Росія була слабкою і залишалася залежною? – Я думаю, що так. Політичні, економічні й демографічні ресурси зараз на стороні Китаю, причому за дуже низьку ціну. Путін мав намір знищити суб'єктність України, а насправді він послаблює суб'єктність Росії. От що стається. Але йому на це байдуже, тому що йому головне, щоб він сам залишався суб'єктом. – Якщо війна триватиме роками, чи в майбутньому ми не опинимося перед вибором, коли нам доведеться обирати між Заходом і Китаєм? – Я не вважаю, що це буде саме такий вибір. Думаю, що Україна буде грати на багатьох фронтах і вже це робить. Я не уявляю собі ситуацію, що Україна буде обирати між Заходом і Китаєм, а вважаю, що Україна буде йти шляхом євроінтеграції, стараючись підтримувати вигідні стосунки з Китаєм. Тобто буде входити в Європейський Союз, стараючись не антагонізувати свої стосунки з Китаєм. Так само буде старатися не псувати стосунки з Трампом, тому що антагонізація надто дорого коштує для України. Ярослав Грицак: Україна не має такого привілею, щоб гримнути дверима і повернутися спиною до Америки. Тому що Америка залишається Америкою, її присутність для України дуже важлива – Якщо спиратися на історію, чи стратегічне протистояння між США і Китаєм довго може залишатися "холодним"? – Абсолютно так. Гаряче протистояння може статися, але це малоймовірно. Я думаю, що поки що, всі ці залякування Третьою світовою війною – це сіяння страху. Всі кажуть, що Третя світова почалася, але це несерйозна розмова. Це конфлікт глобального характеру, але це не глобальна війна. Тому що світові війни ведуться з іншою участю в інших масштабах і з іншими жертвами. – Щоб підбити підсумок, чи існують історичні приклади, коли держави, які перебувають у гарячій фазі війни, геополітично переорієнтовувалися на інших великих союзників? – Такі приклади є. Вони закінчувалися недобре. Один із них це Італія, яка під час Першої світової війни поміняла собі союзника. В кінці вона опинилася нібито в таборі переможців, але її всі зневажали. І, в принципі, Італія нічого з цього не дістала. Ну і найближчий випадок – це Румунія, Угорщина і Болгарія під час Другої світової війни, які в момент наступу радянського війська чи перед загрозою наступу або оголосили нейтралітет, або перейшли на сторону Радянського Союзу. Це їх не врятувало. Текст: Роман Кравець, УП Фото і відео: Олексій Климов, Владислав Пилипенко, Андрій Ковш

2025 року Нетфлікс випустив документалку "Морські піхотинці".



У ній йшлося про 31 експедиційний загін морської піхоти США. Він розквартирований на Окінаві в Японії та має реагувати на загрози в західній частині Тихого океану. Фактично, це група швидкого реагування загальною чисельністю до трьох тисяч осіб. Весь документальний фільм присвячений тому, як загін проводить навчання.



Серіал має один важливий момент. Про те, що психологічні проблеми військових не зводяться лише до ПТСР. Крім того, на них може тиснути ще й "сором за неучасть".



Один зі старших сержантів загону говорив у фільмі про те, що весь період служби його готували до війни. Проблема лише в тому, що в його біографії реальної війни так і не сталося. До Іраку та Афганістану його не відправили – залишивши тримати "тихоокеанський рубіж". У результаті він живе в постійному екзистенційному розриві. Вкладені зусилля не пройшли перевірку боєм, досвід "неучасті" загрожує відчуттям порожнечі, порівняння себе з іншими морпіхами призводить до фрустрації.



І якщо травма пережитого призводить до посттравматичного стресового розладу, то "травма того, що не сталося" призводить до сумнівів, депресії та знецінення себе. Сором, який здатен калічити не менше, ніж бойовий досвід. Якщо ти не вписався в чужі та власні очікування – тобі доведеться далі з цим жити.



Я часто думаю, що ми ризикуємо потрапити у схожу пастку.



На п'ятий рік війни у нас з'явився стандарт ветерана. Ми бачимо його на білбордах, рекрутингових буклетах і сітілайтах. Він пропонує співрозмовнику "проявити себе", "стати легендою" та "набути силу". Він сильний, брутальний і бородатий – і повністю збігається зі стереотипним уявленням про те, як має виглядати армійський професіонал. Проблема лише в тому, що в українській армії так виглядають далеко не всі.



Наша армія – можливо, найнародніша з усіх. Люди приносять із собою на війну свої цивільні скіли та звички. Зовнішній вигляд та відбиток прожитого. Манеру говорити та манеру одягатися. Армія змінює, але десятиліття цивільного бекграунду тримають як коренева система. А тому навіть п'ятий рік війни не обов'язково робить тебе схожим на рольову модель із бригадного білборда.



Крім того, різноманіття армійських професій не зводиться до одних лише штурмових завдань. На кожного бійця на передовій припадає кілька тих, хто його забезпечує. Ремонтує йому машину. Забезпечує йому логістику. Займається обліком та списанням. Обслуговує дрони. Готує їжу. І якщо весь опис ветерана зводиться лише до богатирів з плакатів, то друга група житиме з відчуттям своєї невідповідності стандарту. Вони не впізнають себе в описі, не зчитують власну релевантність образу і можуть сумніватися, наскільки їхній внесок у загальну справу заслуговує на визнання.



У будь-якому бойовому батальйоні є небойові посади. У кожній бригаді є не лише бойові батальйони. Армійська система багатоповерхова – і в ній знайдеться місце різним фахівцям з різною географією служби. Більшість із них стрілятимуть лише на полігоні – і специфіка нашої війни в тому, що можна провести на ній роки, але жодного разу не побувати в стрілецькому бою.



При цьому "тяготи та поневіряння" армійської служби б'ють по всіх. Ти в будь-якому разі вписаний в ієрархію, залишаєшся на роботі цілодобово, оточений парканом обмежень і бачишся з сім'єю лише під час відпустки. Ти можеш бути оперативним черговим на КСП, обслуговувати дрони для екіпажів, розгрібати армійську бухгалтерію, бути зв'язківцем або механіком – і бути частиною тієї дамби, що захищає країну. Навіть якщо тобі не доводиться стріляти, виходити на позиції і ховатися від FРV.



Глорифікація служби – найзакономірніше, що може статися під час війни. Але тільки стандарт цієї глорифікації може бути ширшим за нинішню рамку. Щоб у нього поміщалися всі, хто не впізнає себе у фотографіях на рекрутингових буклетах.



Тим більше, що армійська реклама звертається до неіснуючої вже в тилу аудиторії. Ті, хто хотів "знайти свою зграю" та "виявити себе" – давно вже служать. Цей ціннісний профіль у кожній країні не дуже великий – і його носії зазвичай включаються у війну на початку. З тими, хто залишився в тилу, треба говорити інакше.



Помилкою було б думати, що в тилу залишилися самі лише "ухилянти". Вони зазвичай найгучніші – тому створюють враження своєї повсюдності. Ухилянти здатні влаштувати фестиваль зневіри в коментарях, але при цьому дискусію про мобілізацію ми ведемо не лише з ними. Куди важливіша категорія – це фаталісти.



Фаталісти живуть за принципом "покличуть – піду", "не покличуть – не піду". Багато в чому з них складається те щомісячне поповнення, яке приходить до армії без ексцесів і скандалів. Здебільшого вони не уникають відповідальності, але, на відміну від "добровольців", шукають не ризик і не виклик, а правила гри. З ними треба говорити не мовою глорифікації служби, а пояснюючи обов'язки. Вони хочуть розуміти, що на них чекає і чого від них чекають. Пафос може їх лякати, бо в пафосі їм ввижається хаос. З ними треба говорити спокійно, структурно та чесно – і лише такий формат народжує їхню зустрічну довіру.



Проблема нинішньої агітації в тому, що вона не пояснює "фаталісту" його майбутню службу. Не говорить про те, як виглядатиме його реальність. Не пояснює правила гри та вимоги до претендента. Коли фаталіст бачить ще один сюжет про неймовірний фронтовий подвиг, він лише переконується в тому, що є "народжені для війни", тоді як він – ні. Героїзація служби породжує в нього гостру невідповідність себе побаченому. Його могла б заспокоїти рутинізація служби, яка б показала рольові моделі, пропорційні йому самому. Але натомість на нього з білбордів, як і раніше, дивляться скандинавські боги.



Певною мірою армія стала заручницею глорифікації. Одні тилові бояться її рольових моделей. Інші тилові лякають її рольовими моделями. А коли сім'ї військових приходять пояснювати, що цими формами участі армійське життя не вичерпується – їм закидають, що служба їхніх чоловіків "несправжня".



Армійські рольові моделі потребують ревізії. Щоб у них вмістилися ті, хто не нагадують вікінгів – ні зовнішністю, ні родом занять. Щоб у них упізнавали себе ті, хто готовий обміняти роботу в тилу на аналогічну – в армії. Щоб у цих рольових моделях була та багатоликість, яка відрізняє реальну армію від плакатної.



Нам потрібні технарі та механіки. Діловоди та бюрократи. Інженери та програмісти. Кожному знайдеться місце та застосування. Кожному належить його частка визнання. Кожен отримає право пишатися собою та службою.



Війна – це колективний вид спорту. "Сором за неучасть" дістанеться тим, хто вирішив, що армія обійдеться без нього.


Павло Казарін, для УП

Цієї весни відбувся перший за 54 роки пілотований політ до природного супутника Землі. Вперше з 1970-х люди побачили зворотний бік Місяця на власні очі. Водночас було встановлено рекорд максимального віддалення Ноmо Sаріеns від рідної планети – понад 406 тисяч кілометрів.


Якби історична місія Аrtеmіs ІІ вирушила до Місяця років 20 тому, в середині 2000-х, вона, напевно, стала б головною світовою подією. Новиною, яку все людство коментувало б у режимі нон-стоп.



Проте 2026-го виявилося, що новий етап освоєння космосу просто губиться на тлі земних потрясінь.




Навіть у мирній Європі охочіше обговорювали не пригоди четвірки астронавтів, а протистояння США з Іраном, блокування Ормузької протоки, різке зростання цін на енергоносії та погрози Дональда Трампа на адресу партнерів НАТО.


Не кажучи вже про українців, яких ворожа балістика та перехоплювачі для систем Раtrіоt хвилюють набагато більше, ніж ракети та космічні кораблі, призначені для дослідження Всесвіту.


У середині 2000-х можна було розмірковувати про людство як про єдине ціле і згадувати знамениті слова Ніла Армстронга: "Оnе smаll stер fоr а mаn, оnе gіаnt lеар fоr mаnkіnd". Сьогодні такої можливості вже нема.


Поняття "mаnkіnd" практично втратило сенс. Воно чисто номінально поєднує українців та росіян, Вашингтон і Тегеран, мешканців Ізраїлю та мешканців Гази. Але на практиці ніхто не готовий вважати своїх ворогів такими ж представниками роду людського.


І тим більше ніхто не скаже, що у двох сторін, що воюють, можуть бути якісь спільні інтереси на кшталт збереження земної біосфери, наукового прогресу чи підкорення космічного простору.


А ще в середині 2000-х вважалося, що бурхливе фінансове та технологічне зростання однозначно сприяє миру, стабільності та процвітанню на Землі.


Що більше грошей, то більше людських проблем буде успішно вирішено.


Що більше інновацій, то комфортнішим стане життя мільярдів людей.


Глобалізація сприймалася як ключ до спільного процвітання; міжнародні економічні зв'язки – як ефективний запобіжник від збройних конфліктів.


У 2020-х популярні стереотипи з нещодавнього минулого повністю збанкрутували.



З'ясувалося, що в деяких випадках глобалізація не запобігає збройній агресії, а, навпаки, служить фінансовим та технічним фундаментом майбутньої агресії.




Що для самозакоханих автократів військово-історичний "двіж" набагато важливіший за стабільність і процвітання. А колосальні доходи від міжнародної торгівлі можуть вкладатися не в земний комфорт чи освоєння Всесвіту, а в масштабні руйнування та масові вбивства.


Запуск Аrtеmіs ІІ коштував приблизно 4 мільярди доларів. А сума, витрачена російським режимом на обстріл України ракетами і дронами, ще торік перевищила 18 мільярдів доларів. У першому випадку йдеться про епохальну подію для всієї цивілізації. У другому – про планомірне знищення інфраструктури в сусідній країні та прагнення зробити існування мільйонів людей нестерпним. Порівняльні цифри говорять самі за себе.


Технологічний прогрес третього тисячоліття теж виявився історією з каверзою. Інновації, покликані максимально полегшити людське життя, активно використовуються для того, щоб це життя стало якомога важчим і обірвалося якомога раніше.



Діджиталізація, робототехніка, безпілотні системи, штучний інтелект – усі досягнення сучасності успішно служать справі війни, руйнування та винищення Ноmо Sаріеns.




Щоправда, дехто з нас досі вірить, що високотехнологічні війни ХХІ століття стануть гуманнішими. Сьогодні ця віра прив'язана до поступової заміни живих бійців на дрони та наземні роботизовані комплекси. Мовляв, у найближчій перспективі роботи воюватимуть замість людей – і це дозволить зберегти безліч людських життів. Однак якщо придивитися ближче, такі сподівання виявляються ілюзорними.



Суто теоретично робот зі ШІ справді може замінити солдата. Але він ніколи не замінить одухотвореної жертви війни.




Робот не відчуває страждань, болю та страху. Він не схильний до психологічного вигоряння. Його неможливо деморалізувати. Відповідно, знищуючи роботів, ви не підштовхнете супротивника до капітуляції – для цього все одно потрібно бити по живих людях з плоті та крові.


Що сталося, коли нові військові технології суттєво загальмували та обмежили просування російської армії на фронті? Правильно, Росія різко посилила атаки проти українського тилу. Пріоритетною метою агресора стало цивільне населення. РФ нарощує удари по нашій критичній інфраструктурі, модернізує свій терористичний арсенал і постійно вдосконалює власну людоїдську тактику.


Це передбачуване рішення для будь-якої агресивної та войовничої диктатури. І, найімовірніше, саме так виглядатимуть високотехнологічні та жорстокі війни найближчого майбутнього. Їхньою особливістю стане використання роботизованих систем зі штучним інтелектом для тероризування цивільного населення. Таким чином, роботи будуть воювати не замість людей, а проти людей. І стануть ефективнішими, безжальнішими та масовішими вбивцями, ніж біологічні виконавці.


Ба більше, сценарій глобальної війни роботів із людством, знайомий нам за франшизою "Тhе Теrmіnаtоr", тепер не здається чимось фантастичним. Його дуже легко змоделювати, відштовхуючись від реалій 2020-х.


Вже зараз штучний інтелект починають використовувати для безпілотних ударів і планування окремих військових операцій.


Уявімо війну недалекого майбутнього, в якій роль ШІ неухильно зростає. Намагаючись випередити супротивника і заволодіти ініціативою, воюючі сторони гарячково вдосконалюють власну модель штучного інтелекту та покладаються на нього все більше і більше.


Поряд із військовим плануванням та управлінням роботизованими системами він починає курирувати автоматизоване виробництво бойових роботів та логістичні процеси. Якоїсь миті чийсь особливо просунутий Skynеt повністю виходить з-під контролю. Він перестає відрізняти "своїх" людей від "ворожих" людей – і винищує всіх підряд людських особин не розбираючи. Фантазія ХХ століття стає реальністю ХХІ століття...


Звісно, не факт, що гіпотетична глобальна катастрофа виявиться саме такою. Однак сьогодні абсолютно будь-який апокаліптичний сюжет виглядає на порядок більш реалістичним, ніж два чи три десятиліття тому.


Можливості перешкодити рукотворному апокаліпсису дуже обмежені – адже для цього потрібно розглядати людство як єдине ціле. Але 2026 року наші сучасники вже не можуть мислити такими категоріями. І перша місячна місія після 54-річної перерви просто не витримує конкуренції з руйнівними земними війнами. А науково-фантастичні утопії – з антиутопіями.


Михайло Дубинянський

Енергетика і "оборонка" – не єдині сфери життєдіяльності держави, які цікавили фігурантів операції НАБУ і САП під назвою "Мідас". У другій серії "плівок Міндіча" "Українська правда" публікує ймовірні докази впливу приватних осіб на банківську сферу та арештовані активи.

Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну держава арештувала або націоналізувала велику кількість коштовних підприємств, які мали прямий зв'язок із росіянами.

Щоправда, проаналізувавши розшифровки записів матеріалів справи "Мідас", можемо зробити висновки, що не всі активи перейшли під контроль держави.

Докази того, як група приватних осіб за рахунок зв'язків з Андрієм Єрмаком та Тимуром Міндічем отримали в розпорядження державний "Сенс банк" та найбільший хімічний завод країни "Карпатнафтохім" – у нашому новому матеріалі за посиланням.