Українська правда

"Ніхто й ніколи не буде наказувати, як нам жити, як говорити, кого нам любити, кому бути вдячними і яких героїв шанувати", – підкреслює президент України Володимир Зеленський.


"Більше ніхто й ніколи не буде диктувати українцям, яких героїв шанувати, які свята відзначати чи яку історію вивчати", – підтримує українського лідера голова ОП Кирило Буданов.


"Не можна в ЄС ставити на п'єдестал тих, хто руйнує європейську співпрацю. З Бандерою Україна не вступить до Європейського Союзу", – заявляє польський міністр Владислав Косиняк-Камиш.


"Україна не може бути прийнята до Європейського Союзу, якщо вона повністю не відмовиться від курсу, обраного сьогодні", – вторить йому лідер партії "Право та справедливість" Ярослав Качинський.


Так виглядає нинішнє загострення відносин між Києвом та Варшавою. І, на жаль, до польських загроз доводиться ставитись серйозно.



Держави, які вже входять до Євросоюзу, справді мають важелі тиску на тих, хто бажає приєднатися до ЄС.



Достатньо згадати сумний досвід македонців, які на вимогу Греції були змушені відредагувати власну конституцію та поміняти назву своєї країни на "Північну Македонію".


Але Україна – не Македонія. А історичні претензії Варшави є далеко не єдиною перешкодою на шляху Києва до Європейського Союзу.


Ніхто не готовий надавати нам повноцінне членство в ЄС лише за військові заслуги та за стійкість у збройному протистоянні з Москвою.


Як і раніше, від нас чекають реалізації певних реформ.


А з реформами не все складається гладко: за пів року річний план Качки-Кос був виконаний лише на 15%.



До того ж приєднатися до Євросоюзу не вдасться, доки на нашій землі триває руйнівна війна; а ознак деескалації на даний момент немає.



При цьому дехто з найвпливовіших українців переконався, що щитом Європи бути навіть зручніше, ніж частиною Європи.


Ставши воєнізованим буфером між ЄС та Росією, Україна вже отримує європейські гроші: натомість наш істеблішмент позбавлений обмежень, пов'язаних із входженням у європейське правове поле.


Отже, сьогодні швидкому вступу України до Євросоюзу перешкоджають відразу кілька факторів. З кожним із них можна пов'язати певний наратив, і ці наративи нерівноцінні.


"Україна не вступає до ЄС, бо ми не можемо провести всі необхідні реформи. У нашій країні надто багато корупції і надто мало верховенства права. Вона, як і раніше, не відповідає сучасним європейським стандартам", – цей наратив представляє нас у негативному світлі та покладає основну провину за вітчизняні невдачі на українське керівництво.


Для Києва він максимально неприємний.


"Україна не вступає до ЄС, бо кремлівська воєнна агресія проти нашої країни триває. Ніхто не знає, коли настане міцний чи хоча б відносний мир", – цей наратив вільний від будь-яких звинувачень на адресу українців. Але для Києва він досить принизливий.



Виходить, що в Євросоюз нас не пускають російські агресори – а отже, Кремль таки досяг свого хоча б частково.



"Україна не вступає до ЄС, бо не збирається ні під кого прогинатися, відмовлятися від власної історії та зраджувати своїх національних героїв. Така євроінтеграція нам не потрібна", – а ось цей наратив звучить гордо і виглядає значно виграшніше, ніж попередні варіанти.


У цьому випадку ми виглядаємо вже не аутсайдерами та не жертвами, а сильною державою, яка сама визначає свою долю.


Словом, якщо українська євроінтеграція з тих чи інших причин забуксує, офіційному Києву буде вигідно акцентувати увагу саме на сусідських історичних претензіях. Це дозволить розіграти карту національного євроскепсису.



З'ясується, що не Україна недостатньо хороша для членства в ЄС: а, навпаки, нинішній Євросоюз, населений шантажистами на кшталт Навроцького, Качинського та Косиняка-Камиша, не підходить незалежній та суб'єктній Україні.



Отже, наша країна зможе виступити в ролі лисиці з легендарної античної байки.


Як відомо, чотирилапа героїня Езопа намагалася дотягнутися до винограду, але це виявилося їй не до снаги. Тоді вона дійшла висновку, що недоступний виноград – надто зелений та кислий. І залишилася цілком задоволена собою.


Звісно, може здатися, що євроскептицизм не зустріне розуміння в країні, яка пережила Євромайдан. Але не варто забувати, що в 2013 році значну та найбільш рішучу частину протестувальників складали національні активісти.


Люди, для яких євроінтеграція була інструментом розриву з Москвою. На їхню думку, до Європи потрібно було йти, щоб опинитися подалі від Росії.



І навіть якщо комусь із них не надто подобалися сучасні європейські порядки, вони все одно обирали ЄС: альтернативою був кремлівський Митний Союз.



Тепер така альтернатива перед Україною вже не стоїть.


За минулі роки вітчизняна дерусифікація набула масштабів, про які 2013-го годі було навіть мріяти.


Причому, попри тодішні очікування, головним каталізатором цього процесу виступив не Євросоюз, а Кремль.


Російська збройна агресія 2014-го і особливо 2022-го стала більш ефективним інструментом національної емансипації, ніж рух до Європи.


Відповідно, багатьом учасникам Євромайдану більше не потрібна повноцінна та всебічна євроінтеграція.


Головне, що Європа фінансово та технічно підтримує збройну боротьбу Києва з Москвою: а добиватись членства в ЄС зовсім не обов'язково. Особливо, якщо заради цього вимагають жертвувати якимись із нинішніх національних цінностей.


"Обираючи між Європейським Союзом і Бандерою, я без вагань обираю Бандеру", – такі міркування вже не рідкість серед активної частини нашого суспільства.


Якщо українське керівництво також візьме на озброєння цей підхід, вітчизняним опозиціонерам буде важко його розкритикувати.


Нині вони намагаються бути ревнішими католиками, ніж Папа Римський: тобто більшими націонал-патріотами, ніж президент та його команда.


Зрив євроінтеграції через корупційні скандали чи правовий нігілізм став би для української опозиції безцінним подарунком – і навіть приводом для чергового Майдану.


Але якщо зрив євроінтеграції буде офіційно пов'язаний із захистом національної ідентичності, то, ймовірно, це роззброїть конкурентів Банкової.


Навряд чи хтось із них публічно заявить, що, обираючи між Бандерою та Євросоюзом, варто таки пожертвувати Степаном Андрійовичем.


Суто гіпотетично з подібними заявами могла б виступити ліберальна опозиція: люди, для яких права людини пріоритетніші за права нації, а особисті свободи – важливіші за колективну історичну пам'ять. Але такої опозиції в Україні фактично вже не лишилося.


Відігравши важливу роль під час Євромайдану, вітчизняний лібералізм в наступні роки неухильно поступався позиціями.


А за час повномасштабної війни поборники ліберальних цінностей були остаточно витіснені в маргінес, і тепер на їхнє невдоволення можна не зважати.


Щоправда, окрім задоволених національних активістів і маргіналізованих лібералів, є й третя сила, яка брала участь у Євромайдані.


Мільйони звичайних безідейних обивателів, які прагнули до Європи заради високих життєвих стандартів. Їх приваблював не вихід із російської орбіти та не ліберально-демократичні ідеали – а високі європейські зарплати, гідні пенсії та упорядкований побут.


Після 24.02.2022 багато хто з цих громадян інтегрувалися до ЄС в індивідуальному порядку.


Нині вони мешкають у європейських країнах і, як правило, не рвуться назад на Батьківщину.


Але інші залишилися вдома: під ударами ворожих ракет і дронів. І не виключено, що згодом саме цю частину суспільства спробують переконати, ніби кислий виноград Євросоюзу не надто потрібний гордій і самодостатній Україні.


Михайло Дубинянський

"Санта-Барбара" – це один із найвіддаленіших районів Сихова, спального масиву у Львові. Свою назву він отримав через однойменний ринок поблизу, який ліквідували в 2010-х. Базар знесли, але назва залишилася. Після нападу на військових ТЦК та СП, який стався у Львові 8 липня, я поїхала на місце інциденту. За адресою, на розі проспекту Червоної Калини та вулиці Коломийської, типова радянська забудова: дев'ятиповерхівки на декілька під'їздів з тихими внутрішніми двориками, оточені МАФами. Намотуючи кола довкола будинків біля місця нападу, бачу, як в одному з них, на рівні п'ятого поверху, з вікна визирають дві жінки і кричать до чоловіка, який щойно вийшов з під'їзду: "Максиме, там через квартал червоний бус". Максим дякує і пірнає в зелень сусідніх дворів, щоб обійти бус ТЦК та СП. Повз мене проходить трійка хлопців-підлітків з фотоапаратом, які йдуть до місця інциденту. На їхніх обличчях помітне розчарування, адже локація прибрана, і немає свідчень подій, що сталися попереднього дня. "Українській правді" пощастило більше – ми знайшли свідків конфлікту та змогли відтворити хронологію одного з найрезонансніших нападів на військовослужбовців ТЦК та СП, який стався в ніч з 8 на 9 липня 2026 року у Львові.

Санта-Барбара. Початок

Зранку 9 липня 2026 року соціальні мережі українців заполонили кадри з "погрому" автівок ТЦК та СП у Львові. На відео можна побачити натовп людей, зокрема й двох чоловіків, які трощать машину ТЦК. Далі один із них залазить на дах автівки та кричить: "Слава Україні!", а натовп відповідає: "Героям слава!". Щодо інциденту, заступник начальника Львівського ТЦК та СП полковник Петро Старожук на пресбрифінгу для журналістів 9 липня заявив, що група оповіщення діяла відповідно до закону. За його словами, 30-річний чоловік не оновив дані про проходження військово-лікарської комісії у застосунку Резерв і перебував у розшуку. Тому військові запропонували йому проїхати в Районний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки (РТЦК), щоб пройти ВЛК. "Коли громадянин сів в автомобіль, до місця події прибула група невідомих осіб. Наразі правоохоронні органи встановлюють, хто це був. Ці люди заблокували транспортний засіб групи оповіщення. На прохання військовослужбовців відпустити автомобіль вони не реагували. Після цього почався конфлікт: кількість людей зростала, а транспортний засіб почали пошкоджувати. Те, що відбувалося далі, видно на оприлюдненому відео", – стверджує полковник Старожук. Пошкоджене авто ТЦК Фото: Суспільне Львів, Ірина Грицан Марія (ім'я змінено на прохання свідка), одна з жительок будинку, описує ситуацію по-іншому. На початку конфлікту вона була неподалік, бо виносила сміття. В той момент з вулиці Коломийської в напрямку проспекту Червоної Калини вибіг хлопець, за яким гналося приблизно 6 чоловіків у військовій формі. За її словами, хтось із військових кинув якимось предметом у хлопця та влучив. Офіційного підтвердження цього епізоду не було. "Я почула крики й спочатку подумала, що це якась сварка сусідів. Але одразу помітила хлопця, який чкурнув, а за ним – купа чоловіків у військовій формі. Машини військових стояли не разом: на вулиці Коломийській був червоний бус, і ще три машини – на вулиці Червоної Калини. Наскільки я побачила, у хлопця чимось жбурнули, після чого він упав біля дороги. Його підняли четверо чи п'ятеро чоловіків у формі й почали заносити в машину. Хлопці й дівчата приблизно п'ятнадцяти років почали горланити: "Що ви робите?". У хлопця був дуже нездоровий вигляд після падіння: побіліла шкіра, посиніли губи, і здавалося, що йому потрібна медична допомога", – каже Марія. Ми звернулися до Національної поліції та Служби безпеки України з питанням, чи слідчі зафіксували факт побиття затриманого ТЦК та СП хлопця. Поки вони не підтверджують, але і не спростовують цю інформацію.

Конфлікт, який переріс у "бунт"

Зі свідчень сусідів, те, що відбувалося далі, було спонтанною реакцією людей. Підлітків почали криками підтримувати люди, що висунулися з балконів. Два автомобілі на проїжджій частині зупинилися й заблокували виїзд двох автівок ТЦК та СП. На відео, яке передав редакції УП свідок, можна побачити, як одна з машин ТЦК та СП змогла вирватися з "блокади". У ній, за словами свідків, перебував затриманий. "Моя колега підійшла до групи військових і почала просити відпустити затриманого, бо було очевидно, що йому погано. Здавалося, що ще трохи – на наші прохання відгукнуться і хлопця відпустять. Але одна з машин змогла піти на розворот – і далі почався повний хаос, бо діти кричали на військових ТЦК, ті кричали на них. Але тоді ще ніхто не піднімав одне на одного руку, бо розуміли, що буде біда. І в цей момент з'являється "хлопець в чорній панамці" і спускає колеса другій автівці ТЦК, остаточно блокуючи її рух. Виглядало, що йому було байдуже, що з ним буде далі", – каже одна з працівниць магазину поблизу місця конфлікту. Далі натовп почав збільшуватися. На відео зафіксовано сутички між групою оповіщення та людьми, які її оточили. Конфлікт не обмежився пошкодженням майна: після інциденту військовослужбовці ТЦК та СП, а також правоохоронець зверталися по медичну допомогу. За словами речниці Нацполу у Львівській області Аліни Гузь, поліцейському, який працював з групою оповіщення, діагностували закриту черепно-мозкову травму та струс мозку. Підозрюваного в нападі на поліцейського затримали 9 липня. Ним виявився 23-річний військовий у статусі СЗЧ. Скриншот із відео Джерело: ZАХІD.NЕТ Керівник Сихівського районного ТЦК та СП Борис Пруцьких на пресбрифінгу 9 липня підтвердив, що його підлеглі, на яких напали, також зверталися до медиків, але деталей про їхній стан він не розголосив. На прохання журналістів прокоментувати побиття представниками РТЦК громадян під час інциденту він відповів, що триває слідство, але, на його думку, це був самозахист. Варто зазначити, що військовослужбовець ТЦК Роман Удут, який завдав удару одному з чоловіків – тренер східних єдиноборств, дворазовий чемпіон світу та майстер спорту міжнародного класу. 10 липня 2026 року СБУ у співпраці з поліцією затримали ще чотирьох чоловіків: двох цивільних та двох військовослужбовців, один із них у статусі СЗЧ. Усі підозрювані – мешканці Сихова. Троє з них отримали підозру в перешкоджанні законній діяльності ЗСУ (ч. 1 ст. 114-1 Кримінального кодексу України), четвертий – у самовільному залишенні військової частини. Один із затриманих військовослужбовців – "хлопець в панамці". Окрім того, ветеран Антон Петрівський опублікував відео, на якому видно щонайменше два десятки неповнолітніх юнаків, яких ми відслідковували на відео з нападу, а також двоє повнолітніх. Хлопці попросили вибачення за інцидент, один з повнолітніх пообіцяв долучитися до Сил оборони України (СОУ), а інший, "хлопець в панамці", сказав, що він військовослужбовець у відпустці, і пообіцяв повернутися на службу після її завершення. Відео закінчується фразою "Слава ТЦК". Скриншот із відео Автор: Антон Петрівський

***

9 липня 2026 року президент України Володимир Зеленський вперше прокоментував факт нападу на військовослужбовців ТЦК та СП. "Багато запитань щодо Львова, вчорашньої ситуації: нападу на військовослужбовців ТЦК. На мій погляд, історія дуже погана і дуже погане ставлення до людей у військовій формі, і так не має бути", – сказав президент. Особливість львівського нападу в тому, що серед підозрюваних, за даними правоохоронців, є не лише цивільні, а й військовослужбовці. На жаль, головнокомандувач оминув увагою головне питання, яке створює напругу в суспільстві: відсутність справедливої мобілізаційної реформи, зрозумілої системи ротацій і чітких термінів служби. Софія Челяк, УП

Депутати Європарламенту думку України не почули. Бо голос України там лунає тоді, коли нашу думку просувають друзі – ті ж поляки з проукраїнських сил...

2019 року саме Трамп наклав на Туреччину санкції, які тепер намагається зняти.

Останнім часом відбувалося потепління у стосунках Зеленського з президентом США, який у НАТО відіграє особливу роль.

Ле Пен відома як одна із найбільш дружніх до РФ політиків – тож перспектива її перемоги є викликом для України.

Стармер обіцяв витягнути країну з економічного застою, до якого її довели 14 років невдалого правління консерваторів – але не відмовився від жодної з їхніх ключових економічних установок.

У французькому Ев'яні "Група семи" ухвалила добру для України декларацію, але варто почекати виконання обіцянок.

За довідку про інвалідність, яка нібито гарантує, що людина не потрапить до армії, вимагають хабар щонайменше 4500 доларів. Про це повідомляють СБУ та МВС, які викривали корупцію з такими довідками. Щороку правоохоронці оголошують підозри кільком сотням лікарів і таким фіктивним "людям з інвалідністю", які не хочуть служити. Трапляються й інші ситуації: коли людина має реальну хворобу, важке поранення, групу інвалідності, але знову стає до строю. Будь-яка ВЛК відправила б її додому, але після лікарні такий боєць повертається до побратимів. Хоча має законне право вже не воювати. Один із таких військовослужбовців – старший сержант розвідувальної роти 46 окремої аеромобільної Подільської бригади ДШВ Павло Гольченко. Високий, худорлявий, він виглядає старшим за свої 30 років. На війні – з лютого 2022-го. За ці роки переніс 7 поранень. Позивний – "Артист". Після такої кількості поранень він мав би бути якимось робокопом – людиною, яка наполовину складається з металевих деталей. Це враження насправді не далеке від істини: у нього в тілі кілька титанових імплантатів. А в документах – та сама інвалідність, яка дає йому законне право не служити у війську. Але в цивільне життя він повертатися не збирається. "Війна буде довгою, – впевнений він. – Наше завдання – протриматися, поки вона стане максимально роботизованою". Про свої поранення він розповідає як про похід із друзями в бар – буденно і з великою дозою самоіронії. "Контузій було багато, але ми їх за поранення не рахуємо", – з усмішкою каже він. Про шосте поранення я потім окремо запитав хірурга з Харкова, який робив Павлу операцію. "З тим випадком, який був в Артиста, рівень летальності – 96%, – сказав лікар. – Це загальносвітова статистика щодо травматичного розриву аорти". Те, що Павло досі живий – справді диво, яким він завдячує парамедикам, що вчасно його стабілізували, і лікарям у Харкові.

"Не треба куражитися"

Павло народився в Маріуполі. Після кількох переїздів його батьки оселилися в Селидовому – шахтарському містечку. Звичайна робітнича сім'я: тато – монтажник-висотник, мама працювала в адміністрації однієї з місцевих шахт. Павло теж навчався на шахтаря, після інституту почав працювати на шахті імені Засядька. Тоді йому вперше дуже пощастило – він примудрився залишитися живим там, де за кілька років загинули понад 300 людей. Саме на цій шахті на початку 2000-х сталося кілька вибухів газу, які забрали життя сотень шахтарів. Саме там, на шахті, він пройшов кілька уроків домедичної допомоги за протоколом МАRСН, навчився зупиняти кровотечу. І саме це вміння потім не раз рятуватиме йому життя – але вже не в шахті, а на війні. Страх на війні нікуди не зникає, визнає Павло Гольченко фото Івана Шатохіна, 46 ОАеМБр – Вижив на дуже ризикованій шахті, пережив у боях сім поранень, тепер віриш, що ти "поцілований Богом"? Адже так можна і загинути від куражу, – питаю я Артиста. – Це навпаки працює, – відповідає він. – Чим більше ти знаєш про фронт і про те, як іде бій, тим більше страху. На бойових тобі постійно нагадують, що куражитися не треба, що ти такий самий смертний, як і всі. То міномет прилітає, то дрони, то арта. Але там уже починає працювати інстинкт самозбереження. Головне – контролювати свій страх. – Судячи з того, що мені про тебе розповідали, у тебе взагалі немає страху. – Це не так. Я ж бачив на собі, що таке війна. Страх є. Так є у кожного. Хтось може його контролювати, хтось не може. Страх нікуди не зникає. Але після кожного бою в нас розбір, а потім планування наступного. І всім хлопцям я постійно повторюю: не треба куражитися та вважати себе безсмертним.

Три добермани та СІЗО в Житомирі

Колись він мріяв зробити "готель для собак" у Маріуполі – місті, де минула частина його життя. Влітку тут було багато туристів, зокрема із собаками. Дружина Павла теж "собачниця", тож утрьох вони все розпланували і вже знайшли місце під майбутній притулок. Останні приготування припали на другу половину лютого 2022 року. Велика війна перекреслила ці плани. Любов до собак якось привела Артиста до в'язниці. Але пощастило – випустили за кілька годин. Щоб мобілізуватися до десантної бригади, в якій він раніше служив, у березні 2022-го він приїхав до Житомира – саме там розташований пункт постійної дислокації 95-ої окремої десантно-штурмової Поліської бригади. Приїхав разом із трьома своїми доберманами. "Це дуже добрі тварини", – згадує він із ностальгією. Але до самої прохідної військової частини він дістався надто пізно, вже приблизно о 21:00, і черговий сказав йому приходити наступного дня. Чоловік із трьома собаками біля прохідної військової частини викликав підозру в бійців місцевої тероборони. Тоді, на самому початку повномасштабної війни, всі шукали диверсантів та шпигунів – Павло їм здався схожим на одного з таких. Тому вони швидко звернулися до СБУ, і вже за кілька хвилин бійці спецназу скрутили беззбройного Павла та відправили до найближчого СІЗО. На допиті з'ясувалося, хто він такий насправді, і його відпустили. – Хочеш служити, тоді знайди, куди прилаштувати своїх собак. Бо таких беруть лише в Прикордонну службу, а зараз там немає вільних посад, – пояснив йому слідчий. Павло так і зробив: залишив своїх доберманів у друзів і мобілізувався. Невдовзі йому довелося прийняти перший бій.

Перший бій і командир Геній

Околиці Лисичанська, червень 2022 року. Павло з побратимами виходить з оточення. Невелика колона – один пікап командира роти і три БТРи. Артист разом з іншими бійцями сидить на одному з цих БТРів. Чути постріл – і він бачить, як снаряд прошиває перше авто, падає під БТРом і не розривається. У пікапі тоді був перший командир Артиста – Олександр Ширшин, про якого пізніше дізнається весь світ завдяки фото в окопі з книжкою Тімоті Снайдера. А тоді колона потрапила під прямий обстріл російського танка. "Десант, земля!" – пролунала гучна команда. Усі бійці зістрибнули з БТРів, водії бойових машин почали маневрувати й виходити з-під обстрілу. Артиста та його побратимів тоді врятували друзі зі 110-ої бригади, які були поруч. Вони почали бити по російському танку зі своєї протитанкової зброї та відігнали його. Фото Івана Шатохіна, 46 ОАеМБр Саме Ширшин, позивний Геній, став для Артиста прикладом бойового командира. "Я пройшов із ним бої на Луганщині, а потім весь Харківський контрнаступ. Як командир він – вогонь, – згадує Павло. – Він постійно був із хлопцями на бойових, контролював усі позиції, знав усе про кожного". Сміливий командир Ширшин став для Гольченка прикладом і рольовою моделлю лідера. Людини, яка не лише "нарізає задачі", а й сама поруч із бійцями в будь-якій небезпечній ситуації. І тепер, коли командиром став уже сам Артист, приблизно те саме про нього говорять його бійці. "Якби його не було в штурмах, я б не йшов, – розповідав молодший сержант його взводу з позивним Кабіна минулого року в інтерв'ю на каналі "Бутусов плюс". – Є в ньому впевненість, що він усе робить правильно, дружить із головою, ніколи тебе не кине на зайвий ризик. Мізки працюють на вищому рівні, усе в нього чітко, злагоджено. За таким хочеться йти".

Червоний скотч на рукавах

Район Лисичанського НПЗ, червень 2022 року. Тоді це була одна з найнебезпечніших ділянок фронту. "Ми стояли на краю посадки, я спостерігав. Почув голоси кількох людей, які наближалися з боку росіян. Спитав у командира взводу – той відповів: "Нічого особливого, це наша розвідка"", – згадує Павло. Як з'ясувалося потім, розвідка вже пішла далі, а голоси, що наближалися, насправді належали росіянам. "Я був упевнений, що це наша розвідка, аж поки не побачив червоний скотч на рукавах", – згадує Павло. Він першим відкрив вогонь: "Можливо, когось вдалося знищити, але там важко було точно визначити". Почався стрілецький бій – взвод Павла оборонявся, росіяни спробували штурмувати. Їм вдалося обійти позиції з флангу, закидати окопи гранатами. Уламками гранати Павлу поранило ногу. Він сам наклав собі турнікет і доповз до основного окопу. Там вдалося оглянути кінцівку. "Я побачив, що венозної кровотечі немає, зняв турнікет, обробив рани і зробив перев'язку", – розповідає Артист. Інших поранених передали медикам. Водночас решта бійців підрозділу пішли в контратаку, що змусило росіян відступити. Але в тому бою загинув один із молодих сержантів. "Молодий хлопець був, завзятий. Прослужив лише два тижні", – згадує про нього Павло.

"Ти не Паша, а артист"

У вересні 2022-го Павло служив у 80-ій окремій десантно-штурмовій бригаді, із побратимами брав участь у контрнаступі на Харківщині. Позиції були облаштовані біля траси на Сватове. "Я ніс до хлопців пульт від "Джавеліна", але відчуваю: збоку щось мокре. Попросив друга подивитися, бо сам не міг розгледіти", – згадує він. Як виявилося, після одного з вибухів уламок снаряда пробив йому легеню – залетів поруч із бронежилетом. Побратим побачив кров біля бронежилета Павла. Парамедик наклав оклюзійну наліпку і відправив його до стабілізаційного пункту. Звідти Павла на БТРі відвезли до найближчої лікарні. Павло "Артист" Гольченко із побратимом Фото Івана Шатохіна, 46 ОАеМБр Звідки позивний "Артист"? Спочатку Павла називали "Марік" – як людину з Маріуполя. Після одного з поранень Гольченко лікувався у Львові, а коли вже одужав, то разом із побратимами відпочивав в одному з місцевих ресторанів. Співав у караоке кілька улюблених пісень, зокрема народну "Сіла птаха". – Та ти не Паша, ти артист, – пожартували над ним друзі після цього співу. Так позивний і залишився. Павло любить музику, співав ще в хорі, коли був студентом. Серед улюблених гуртів – Nоrd Dіvіsіоn. "І тексти в них сильні, і це хлопці з "Кракена". Я бачив, як вони воювали на Харківщині. Вони дуже круті", – каже Гольченко.

"Ми свої, відкрийте!"

Як виглядають штурмові дії, в які постійно ходить Павло зі своїми розвідниками? Це добре показано в документальному фільмі Мстислава Чернова "2000 метрів до Андріївки". Це не випадковий приклад. У цій стрічці бійці Третьої штурмової бригади вибивали ворога з околиць Бахмута. І саме в цей час, у вересні 2023-го, коли піхотинці "Трійки" йшли до Андріївки, по іншому флангу цього контрнаступу, в напрямку Кліщіївки, просувалися бійці 80-ої бригади ДШВ. І з ними разом – Павло Гольченко. "Постійні штурмові дії, прикольно було, – знову з усмішкою згадує він. – Приходить розуміння, що на тому боці солдатам теж страшно. І тоді перемагають твої навички ведення бою, твоя швидкість реакції на зміну ситуації. У росіян немає мотивації. Якщо вони бачать, що їх із флангів обходять, то відступають". Грудень 2024 року. Штурмова група Артиста веде стрілецькі бої в селі Загризове на Харківщині. Результат – 15 полонених росіян, десятки інших знищені. Згадуючи ті бої, Павло розповідає про різні тактичні хитрощі. Наприклад, у ближньому бою в приміщенні, коли росіяни могли бути в сусідній кімнаті, він іноді видавав себе за росіянина: "Мужики, вы чего там закрылись? Мы свои, откройте", – кричав він російською. І лише потім, коли бій закінчився і він допитував полонених, дізнався, що вони йому не вірили: "Я слышал по акценту, что ты нифига не свой". Росіяни тоді здалися не через те, що прийняли Павла за свого, а тому, що його група встигла їх оточити та зробила опір безнадійним. Тоді Артист служив у 78-ій бригаді, у 8-му окремому стрілецькому батальйоні. Командиром цього батальйону був майор Євгеній Лех, позивний "Деві". "Нам дали ділянку на Харківщині. Деві планував усі операції, за ним було останнє слово, він давав усе необхідне для того, щоб задача була виконана, – згадує Павло. – Саме після його планування вже на самій бойовій задачі все виходило добре. Тому в мене є довіра до цього командира". Згодом Деві отримав підвищення – був призначений начальником штабу 46-ої бригади ДШВ. І покликав Гольченка займатися розвідкою в новому підрозділі. Тут Павло служить з осені 2025 року. "Артист – особливий воїн, вірний нації, – каже підполковник Євгеній Лех. – Він уміє бути сміливим там, де треба. У нього є те, що дуже потрібно для його роботи: самодисципліна, яка перекладається на дисципліну підрозділу з єдиною думкою, інтуїція, вміння бути прикладом для бійців та прийняти рішення в найскладніший момент". Фото Івана Шатохіна, 46 ОАеМБр Після кожного бою та кожної задачі Павло збирається з усіма бійцями та проводить аftеr асtіоn rеvіеw – аналіз виконаних дій. Що вдалося, що не спрацювало, де допомогло планування, а де – везіння. Можливо, саме тому його групі вдається виконувати задачі. Чи буває відпочинок між завданнями? Звичайно. Але Гольченко витрачає його на заняття з новими бійцями на полігоні. "Головне, що вони мають уміти – добре поводитися зі зброєю", – впевнений він. Коли немає практичних занять, Павло разом із хлопцями дивиться відео на YоuТubе. Серед його улюблених – інтерв'ю Юрія Федоренка, командира 429-го окремого полку безпілотних систем, Кирила Вереса, командира бригади К2, або відео "Двіжу" Третьої штурмової бригади. Чи є час читати книжки? Не дуже часто, але вдається. Він показує на телефоні список завантажених книжок: "Психологія бою" Андрія Романишина, "Людина в пошуках сенсу" Віктора Франкла, "Сліди на дорозі" Валерія Маркуса. Який зараз сенс у піхотних рейдах, якщо кілзона може бути завширшки 10–20 кілометрів? "Зрозуміло, що тепер усе по-іншому, – відповідає він. – Але навіть якщо ми не захопили позицію, то змусили росіян її відкрити. І тепер наші "пташки" добре знають, де вони ховаються, а потім їх знищують".

"Мені просто пощастило"

Найважчим було поранення аорти. Артист їхав на бойове завдання на багі, в яке влучив ворожий дрон-камікадзе. Вибух безпосередньо не зачепив Павла, але сама машина кілька разів перекинулася разом із ним. Саме тоді він дістав важку травму шиї та грудної клітки. Знову пощастило – поруч були медики, які швидко його стабілізували та відвезли до лікарні. Велика втрата крові, важкий стан – лікарям довелося вводити пацієнта в штучну кому. На щастя, він вижив. "Тоді я прокинувся вже в Харкові, в Інституті судинної хірургії", – згадує Артист. Тепер у нього в тілі – штучна аорта від шиї до серця. Але після реабілітації Павло знову повернувся на фронт. "Наш час рано чи пізно прийде, – філософськи каже він. – Я вже чекаю, коли моя війна закінчиться. Але штучно я не шукаю цей момент, у мене немає суїцидальних думок. Психологічно я до цього готовий. Мене тримає те, що я можу ще багато людей навчити й підготувати. І це не тому, що я кращий за інших. Я багато спілкуюся з іншими підрозділами. Інші хлопці роблять більше корисного, ніж я". Після шостого поранення Павло отримав орден "За мужність". До цього мав нагороду "За особисту хоробрість" від головнокомандувача. "Я нічого такого визначного не зробив, щоб мене подавали на високі нагороди", – вважає він. Від пропозиції піти на офіцерські курси, щоб потім стати командиром взводу, він свідомо відмовився. Вважає, що буде кориснішим як сержант і командир групи в розвідувальній роті. "Мені просто щастить. І тому в мене багато досвіду. Тепер я знаю, як треба навчити нових солдатів, щоб вони були ефективними в бою, – каже він. – А ще хочеться дожити до того часу, коли роботи почнуть повноцінно воювати". Владислав Головін

Минула половина відведеного часу, а прогрес у виконанні плану – лише 15 балів зі 100. І йдеться передусім про підготовчі роботи, а не розпочаті реформи...

Старий сценарій дій України більше неможливий. Тепер може йтися лише про безпосередню атаку ЗСУ на об’єкти на території Білорусі.

Україна звинуватила Росію в тому, що 15 червня вона завдала навмисного удару по Києво-Печерській лаврі, на засіданні Ради Безпеки ООН. "В імперському божевіллі Путін хоче апропріювати історію, завдавши удару по власному міфу, на якому будуються претензії до України", – заявив постійний представник України в ООН Андрій Мельник. Влучання російського дрона "Герань-2" в Успенський собор стало предметом розгляду Радбезу ООН, а кадри палаючої Лаври Володимир Зеленський показував Дональду Трампу під час саміту G7. Не виключено, що це також вплинуло на готовність американського президента підтримати жорсткі формулювання щодо Росії в підсумкових документах саміту. На засіданні Радбезу, присвяченому лаврі, заступник постпреда США при ООН Ден Негря заявив, що час не на боці росіян, і закликав їх до "підписання угоди". Російська сторона відкинула звинувачення України, назвавши їх лицемірними, та заявила, що цілі війни будуть досягнуті. Водночас навіть атака на колишню головну твердиню Московського патріархату в Україні не змінила позиції самого Московського патріархату, який так і не засудив дії Росії. Що Росія хотіла сказати ударом по Лаврі та які процеси відбуваються в українському православ'ї під час війни? "Українська правда" поговорила зі священником Православної церкви України Георгієм Коваленком.

Удар росіян по Лаврі: "Так не доставайся же ты никому"

– Навіщо росіяни вдарили по Успенському собору Києво-Печерської Лаври? – Це чергове підтвердження того, що москалі не розуміють нашу логіку, психологію і не спроможні прорахувати реакції. І точно так само ми до кінця не можемо зрозуміти, що вони хотіли сказати цим. Але те, що у світі це помітили – це факт. Тепер важливо показати світу, що немає ніякого захисту православ'я і духовного виміру війни, а є звичайна геноцидна війна, яку веде сучасна Російська імперія багато років, задовго до того, як стала імперією. Андрій Боголюбський спалив Київ і забрав Вишгородську ікону. Петро І спалив Лавру, щоб "мазепинським духом не пахло". Радянські підпільники підірвали Успенський собор, намагаючись знищити когось із нацистських лідерів. Що вони хочуть сказати в цей момент? Судячи з того, що вони почали виправдовуватися і плутатися у власних свідченнях, можливо вийшло не зовсім те, що вони планували. Але якщо це і був план, то він більше схожий на розпач: "Так не доставайся же ты никому". На початку війни Кремль декларував, що захист Лаври – одна із цілей. Пригадую, як під час Революції гідності дзвонить до мене російське видання і просить коментар. Звучить питання: "А як там у вас в Києві наші російські святині?". Можливо, росіяни мітили в щось інше – з одного боку там Батьківщина-мати, з іншого – музей Голодомору. Але сталося так, що вистрелили собі в ногу, показавши свою суть – безбожність. – Яка частина Лаври досі перебуває під контролем Московського патріархату? – Хотілося, щоб нинішні події стали каталізатором процесів, розпочатих кілька міністрів культури тому. До Лаври повернувся директор заповідника Максим Остапенко, і тепер треба лише державна воля, щоб зрушили з мертвої точки процеси, які зависли у судах. На нижній території Лаври залишаються монахи Московського патріархату, не в печерах. Печери повністю під контролем, наскільки розумію, заповідника. Ближні печери вже відкриті для відвідувань і для молитви. Православна церква України звершує богослужіння в ближніх печерах. Розпочалися екскурсії – це постійний потік. Дальні печери перебувають під контролем заповідника і там, можливо, відбуваються якісь роботи чи працює комісія. Є плани відкрити і їх для доступу віруючих спільно із заповідником. Щодо богослужінь Московського патріархату, то вони звершуються в приміщеннях, які умовно відносяться до Лаври, але практично це за її територією – на в'їзді до нижньої Лаври. Поруч будівля колишньої інфекційної лікарні, яка була виселена під приводом перетворення в церковну. У цій будівлі з'явився храм. Водонапірна вежа раптом стала храмом Сергія Радонезького. На території Лаври ніколи не було храму Сергія Радонезького, а тут він з'явився і став форпостом Московського патріархату. З іншого боку – так звана Афганська церква чи Воскресенська церква, яка функціонує окремо від монастиря і там служить так само Московський патріархат. Коваленко: "Томос – важливий етап, але тепер ми в реальності розбудови цієї нашої української церкви" автор фото : УП – Чому забуксував процес виселення Московського патріархату? – Проблема в тому, що судочинство військового часу звершується за принципом мирного часу. Я не кажу, що суди непотрібні, але має бути поправка на війну. Є рішення суду першої інстанції – мені здається, воно має бути виконане. А потім давайте його оскаржувати, обговорювати і т.д. Є рішення про розрив договору з Московським патріархатом ще від січня 2023 року? Воно має бути виконане. Якщо хтось проти, можна потім роками судитися.Наразі ми бачимо затягування процесу – постійно відбувається відведення суддів, нез'явлення в суді, якісь позови на позови… Завдання Московського патріархату – тягнути час. – До моменту переговорів чи закінчення війни? – До будь-якого моменту, який відтягує виконання рішення про виселення Московського патріархату. У переговорному процесі серед пунктів, які вимагає Москва, завжди є такий, що стосується Московського патріархату і, можливо, навіть безпосередньо Лаври. Отже, є очікування, що, можливо, влада зміниться і буде інша ситуація. Цей процес очікування важливий. І я думаю, що там точно є ждуни, які чекають "освободителей". – Обстріл Успенського собору вразив навіть далеких від православ'я. На місце удару приїхали президент, мер, депутати. Подію коментували всі. Крім Московського патріархату, чиї монахи могли навіть постраждати внаслідок атаки. Із великим запізненням вийшла заява митрополита Павла, який поклав відповідальність за обстріл на невідомі диявольські сили. Чим можна пояснити таку реакцію? – Така сама реакція на війну: не згадувати агресора, мовчати, казати: "Я все сказав", робити дивні заяви або робити різні заяви з одного приводу. Давати цілу палітру заяв – ось проукраїнська, а ось антиукраїнська чи ніяка. На мою думку, треба припинити від них щось чекати. Люди не визначилися? Гаразд, їхнє право йти шляхом маргіналізації. Давайте допоможемо їм маргіналізуватися.

"Ми знаємо, які заповіді порушила Москва, розв'язуючи цю війну"

– Ще одна постать, чиє мовчання прозвучало гучніше за будь-які заяви – Патріарх Єрусалимський Феофіл, якого Дональд Трамп бажає бачити посередником у переговорах між Україною та Росією… – На жаль, єрусалимський патріарх, напевно, більше любить російську допомогу, ніж правду, і живе власними проблемами й інтересами. У цьому йому допомагають, напевно, деякі російські паломники високого рангу. Схоже, єрусалимський патріарх не вільний у своїх висловлюваннях. Навряд чи він може бути реальним посередником. Його титул вагомий, але реальної ваги ні в політичному, ні в міжнародному світі не має. Єрусалимська церква – це невелика структура, яка намагається виживати. Тривалий час єрусалимський патріарх фактично перебував у Константинополі, а не в Єрусалимі. Його повернення в якийсь спосіб стало можливим, відбуваються богослужіння. Єрусалимського патріарха турбує одна річ: щоб він постійно мав можливість служити біля Гробу Господнього, і щоб, не дай Бог, це служіння якось не припинилося. На Великдень це вже траплялося. Думаю, тепер єдине, про що він просить у президента Америки і проситиме в інших – щоб його ніхто не чіпав і йому було спокійно. Впевнений, він сам був здивований пропозицією бути посередником. – Хто міг підкинути Трампу ідею щодо цього посередника? – Не знаю. Мені здається, це просто генерація контенту. Трамп побачив, що той збирається в Москву, і запропонував. А про що хотів говорити у Москві Феофіл? Думаю, про те саме: щоб ізраїльська влада не заважала і не закривала Храм Гробу Господнього для богослужіння. Це важливо для всього православного світу, але це не та позиція, яка дає можливість бути посередником. Москва відкинула як посередника Ватикан, який має і досвід, і вагу, і традицію перемовин. У єрусалимського патріарха навіть інституційно немає всього цього. Зрештою, не думаю, що Москва буде прислухатися до будь-якої думки, яка їй буде суперечити. Як люди віруючі, православні ми могли б говорити про справедливість, правду, християнські підходи до вирішення конфліктів. Але ж там все чітко, є Божа заповідь: "Не забажай дому ближнього твого, дружини ближнього твого", Криму ближнього твого. Те, що вкрав, треба повернути. Є заповідь "не вбивай". Ми знаємо, які заповіді порушила Москва, розв'язуючи цю війну. І якщо єрусалимський патріарх хоче бути посередником, він має нагадати заповіді, які Бог давав обраному народу на виході із землі рабства по дорозі до обіцяної землі, в центрі якої зараз розташовується Єрусалим і Храм Гробу Господнього. – Наскільки ефективні зусилля російської пропаганди і лобістів на кшталт Новінського зараз на Заході? – Про небезпеки деяких процесів ми говорили ще в травні 2022 року після Собору Московського патріархату у Феофанії. Нагадаю, що серед його рішень найбільш небезпечним було підказане певними службами розгортання мережі парафій УПЦ МП у Європі. Очевидно, що це може бути способом Москви мімікрувати і ховатися від санкцій у Європі. Окрім того, це можливість транслювати серед українських біженців наративи, які посилюють російську пропаганду.

"Із Московським патріархатом асоціюють себе 3-5% українців"

– Як ви оцінюєте перехід парафій до ПЦУ? Процес на паузі? – Ні, він триває. Московський патріархат системно працює над збереженням внутрішньої єдності – створюються інформаційні бульбашки, таргетуються аудиторії, кожній з яких дається пояснення, чому треба залишатися в Московському патріархаті. Дехто щиро впевнений, що вони роблять цю церкву більш українською. Хтось щиро впевнений, що вони розірвали з Москвою, хоча жодного доказу цього розриву не існує, як і немає жодного рішення. Ще хтось не хоче розділень всередині громади. А є і ті, що вірять у благодатний зв'язок з Москвою: є "Росгаз", "Роснефть" і очевидно – "Росблагодать", краник від якої має лише Москва. Але є нюанс: можна скільки завгодно рахувати папірці статутів, а можна дивитися на соціологію. Із Московським патріархатом асоціюють себе 3–5% українців. Можливо, є сенс не намагатися достукатися до вже повністю оброблених мізків духовенства вірних Московського патріархату, а працювати з рештою 97% чи 95% українців? Серед них 70% православних. Можливо, це і є наша аудиторія? Можливо, ПЦУ – це церква всього українського народу? Коваленко: "Московський патріархат не зміниться – він буде лише далі маргіналізуватися" автор фото : УП – 3% – це щось, що характеризує досить маргінальне явище. Але від'їхавши від столиці на кілька кілометрів у найближче село, можна побачити церкву Московського патріархату, а отже це фактор впливу на суспільство і, можливо, навіть потенційні вибори… – Погоджуюся, безпекова складова тут неймовірно важлива. Але окрім забезпечення безпеки, маємо забезпечувати свободу совісті. Деімперіалізація і дерусифікація необхідні як у політичному та суспільному просторі, так і в церкві. Що більш потужною, українською, по-справжньому євангельською, християнською буде Православна Церква України, то менше буде виникати питань довкола боротьби за храми. Є дуже багато постімперського, пострадянського, століттями накопиченого монархічно імперського навіть у розписах та назвах храмів. Якщо з цим не працювати, то не буде майбутнього, розумієте? Маємо одночасно відроджувати і будувати нове. Маємо очистити свої традиції від нальоту московщини. У державі майбутнього має бути і церква майбутнього, адекватна викликам сучасності. Можна безкінечно обговорювати проблему Московського патріархату, а мені здається, пора обговорювати, якою має бути справжня українська церква.

"Суть Московського патріархату – фундаменталізм. Це щось подібне до ІДІЛ"

– Коли медіа описували перше богослужіння Епіфанія в Успенському соборі, часто траплявся досить суб'єктивний пасаж про те, що в Лаврі в цей момент була тепла доброзичлива атмосфера, невластива цьому місцю раніше. Чому Московський патріархат зазвичай злий? – Можливо, в Успенському соборі було багато пафосу, надто багато позолоти, "пшонка-стайл"... Я був на першому постригу в печерах, де постригали в ченці нашого пономаря, молодого хлопця, який закінчив Академію. Коли чуєш молитви українською мовою, як Блаженнійший це читає досить спокійно, без зайвої екзальтації, це зовсім не так, як було раніше. Суть Московського патріархату – фундаменталізм. Це щось подібне до ІДІЛ. "Русский мір" – не релігія, а ідеологія. Московський патріархат – інструмент Російської імперії. Так було сотні років. Це один з інструментів поневолення України. Остання реінкарнація Московського патріархату сталінського розливу – це радянська КДБшна структура, яка була створена за наказом Сталіна і за участі безпосередньо НКВС. Згодом це були КДБ і ФСБ, функції яких зводилися до того, щоб контролювати і певним чином налаштовувати віруючих. У кінці 80-х – на початку 90-х моє покоління думало, що йде в гониму церкву. А з'ясувалося, що система була налаштована і контрольована. І щоб просуватися по сходинках, треба підписувати угоду якщо не з дияволом, то з КДБ. Навіть щира людина за таких умов ламається. Ця робота поступова і лукава, це ж христочекісти, як в одній пісні співається. Система була вибудувана так, що вона вела роботу на користь своєї держави і спецслужб. Вела те, що називається когнітивною війною – переналаштовувала світогляд людини, зашиваючи певні наративи. І тому вони такі злі – бо спосіб і наратив такі. Плюс – недовіра до критичного мислення і до освіти. Київська модель християнства від самого початку – від Ярослава, а потім розквіту гетьманщини, Могилянської академії – це освічене духовенство, яке завжди було під підозрою у московитів. Тут розвивалася освіта і виховувалися не лише священники, а й шляхта, еліти. Усе це зачищалося, руйнувалося, уніфікувалося, але воно знову проростало і проростало. З одного боку, було завжди бажання ліквідувати українськість і переформувати під ідеал "русского міра", з іншого боку – наша невмируща традиція. – Пів року тому суспільство сколихнуло журналістське розслідування про підпільну школу в Голосіївському монастирі, де діти вчилися за радянськими і російськими підручниками, із відповідними ідеологічними маркерами. Скільки ще подібних шкіл-осередків "русского міра" може бути в Україні? – Думаю, вони точно існують. Ждуни є, але в них немає можливості впливати на широкий загал. Питання, як з цим працювати у законний спосіб. Теоретично можемо припустити, що священники Московського патріархату – це потенційні колаборанти? А потенційний колабораціонізм є злочином? – Ні, але є стаття про виправдання військової агресії… – Так, але це треба довести. Загалом працювати зі світоглядом – це складна історія. Моя пропозиція – працювати не з кількома відсотками прихильників МП, а з рештою суспільства. Тими 80%, які вважають себе християнами і православними. Давайте виробляти український контент. Давайте будемо зрозумілими нашим дітям. Давайте зробимо так, що українське буде найкращим, найцікавішим, найглибшим і можливо найдуховнішим. – Чим ви можете пояснити те, що предстоятель Києво-Печерського монастиря отець Павло, відомий в народі як "Паша-Мерседес", попри відкриті з 2023 року кримінальні провадження, чудово почувається і вільно пересувається? З незручностей – хіба що живе не в Лаврі. Це можливо без високопоставленого лобі? – Неможливо. Людина працювала на таке лобі багато років. Людина модерувала певні процеси і була включена в коло еліти. – Хто в нинішній системі влади є лобістом Московського патріархату? – Не знаю. Влада намагається щось робити. Можливо, у певних питаннях не дуже фахово, десь не вистачає рук. Лобіювання ж відбувається не завжди прямо. Наприклад, пам'ятник Мазепи ніяк не може з'явитися в Лаврі. Начебто всі за, а пам'ятника немає – а давайте у Юнеско ще запитаємо, експертизу проведемо або просто поставимо на виставці. А може, це взагалі не на часі? Напевно, не вистачає політичної волі. Плюс, знову ж, давайте подивимося на Київ. У Києві практично немає переходів… – Лобізм відбувається на рівні Офісу президента: раніше – Єрмака, зараз – Буданова. Чи нижче? – Такі люди, як владика Павло, вибудували мережу зв'язків, і ця мережа нікуди не поділася.

"Владика Павло вмів падати на коліна, плакати і просити, щоб його пробачили"

– Києво-Печерська лавра була оплотом Московського патріархату. Що зараз є центром Московського патріархату? – По-перше, є Почаївська лавра, яка завжди була оплотом саме фундаменталістського бачення світу. Збереглися практично всі монастирі із певним типом чернецтва. Корпоративно структура МП зберігається. Це мережа священників, єпископів, парафій. Вона перебуває у стані обложеної фортеці, там тримаються один за одного і налаштовані вороже до українського суспільства. Певною мірою це і дозволяє їм зберігатися, але якщо так триватиме довго, то наступні покоління не будуть хотіти йти в московське гетто. – Митрополит Онуфрій також у подібній облозі? – Йому вже більше 80 років і він навряд чи зміниться. У нього є або певне бачення, або певне завдання, яке він виконує. З його точки зору, це працює. З нашої точки зору, його позиція сприяє маргіналізації Московського патріархату. – Коли ви були правою рукою предстоятеля УПЦ (МП) Володимира (Сабодана), такі люди, як Павло, були проблемою чи нормою? – Владика Павло вмів падати на коліна, плакати і просити, щоб його пробачили. А Блаженнійший був людиною доброю. Він будував церкву на любові, і тоді вона все більше ставала українською. У довоєнний час спроможність об'єднувати різні спільноти з різними поглядами для церкви була радше плюсом, ніж мінусом. Після 2014 року, починаючи з окупації Криму, багатовекторність стала неможливою, це вже було підігравання агресору. – Журналістка Соня Кошкіна оприлюднила спогади про те, що предстоятелю УПЦ (МП) Володимиру в 2008 році дзвонив Володимир Путін і особисто пропонував очолити РПЦ. Можете підтвердити чи спростувати? – Мені здається, що якби це було, я б знав. Але якщо вже згадувати той час, то справді був такий момент, коли було зібрано собор, зібрання єпископату Української православної церкви перед поїздкою до Москви (на синод з обрання предстоятеля РПЦ – УП). Був уже готовий текст доповіді Блаженнійшого, у якому було все, окрім фіналу – рішення, будемо ми балотуватися, чи ні. І я пам'ятаю, коли Блаженнійший думав над цим, а потім сказав: "Ні, я залишуся митрополитом київським". І тоді з помилкою в кількості митрополитів було сказано, що він хоче залишитися 150-им київським митрополитом, а не п'ятим патріархом московським. Тоді нам просто забракло часу порахувати ці цифри. Коваленко: "Проблема не лише у виселенні МП, а в тому, якою буде українська церква після війни" автор фото : УП – Спічрайтером були ви? – Ми з кількома іншими особами робили цю історію. Про розмову з Путіним я не знаю нічого. На соборі у Москві, на якому було обрано Кирила, було видно, що це вибори без виборів. І ми зсередини бачили, як працювали з українською делегацією, зокрема, українські олігархи. Було зроблено все, щоб український єпископат не діяв спільно. А потім перший візит Кирила в Україну показав, що нам не по дорозі. Окрім того, в 2008 році був візит Вселенського патріарха до Києва і Москва вже почала грати свою гру. Ми приймали Вселенського, хоча Москва була категорично проти… Більше того, під час цього візиту могла бути оголошена канонічна автокефалія. Були переговори, але тоді патріарх Філарет не захотів ставати просто митрополією Константинопольського патріархату. Я пам'ятаю цей момент: Москва робить заяву проти приїзду Вселенського до Києва, це робить заступник Кирила. Він тоді був ще не патріархом, а очільником "отдела внешних церковных сношений", КДБшної структури всередині Московського патріархату ще з радянських часів. Я приношу Блаженнійшому роздруківку, він читає і каже: "Ну, ми ж домовлялися". З Олексієм домовлялися, а з Кирилом – ні. Я тоді, до речі, перші блоги свої написав. Наша позиція була така: якщо Вселенський визнає київський патріархат, то ми не маємо бути проти, ми маємо визнати їх і разом молитися. Це була наша публічно озвучена позиція. Потім Блаженнійшого Вселенський патріарх запросив на зустріч предстоятелів церков, які готували православний собор. Ми були там всупереч і окремо від Москви. Це дуже не сподобалося тоді Кирилу. Ми тоді роздали всім предстоятелям церков листи з проханням допомогти нам здолати розділення в українському православ'ї. Ми не відморозилися від цього процесу, як зробив Московський патріархат під час томосу. Ми в принципі на рівні домовленості з державою погодили, що це можливо. Зрозуміло, що ми навряд чи долучимося, але принаймні не будемо жорстко прив'язані до московської позиції. – Відхід Філарета. Що це означає для церковного життя? Чи відбуваються переходи з Київського патріархату до ПЦУ? – Блаженнійший Епіфаній з першого дня смерті Філарета служить у Володимирському соборі, відспівував його там, і там похований Філарет. Це собор Православної Церкви України і він був ним завжди, відповідно до всіх документів. З 2018 року Київського патріархату не існує. Філарет був почесним патріархом. Його небажання у якийсь момент стати другим у церкві не призвело до розколу в Православній Церкві України.

"Є нагода розібратися з деякими маркерами "русского міра""

– Чи варто державі під час війни вкладатися у відбудову Успенського собору Лаври, який по суті є новобудом? – Успенський собор – не новобуд хоча б тому, що це та сама Києво-Печерська лавра і той самий Успенський собор на тому самому місці, де він був побудований 975 років тому. Відбудова – це важлива символічна дія, символ нашої стійкості і того, що ми – нація, яка ці святині творить, зберігає, а якщо якийсь москаль руйнує, ми його знову відновлюємо. З іншого боку, мені здається, зараз є нагода розібратися з деякими маркерами "русского міра". – Перемалювати фрески з Павлом, Онуфрієм і Володимиром? – Там же дивним чином на 2 поверсі з'явилися розписи не в стилі. Руйнація 1941 року дала можливість у 2000 відновити не ті розписи, які були раніше. І після пожежі у 18 столітті Успенський собор перерозписали в московсько-лубочному стилі, а не в українському бароко. У 2021 році восени закінчили розписи, які повністю не відповідають естетиці собору, зроблені без жодних погоджень із заповідником. – Віддати Росії Іллю Муромця? – Ні. Він – Муровець і до того Мурома не має жодного стосунку. – А засновників Москви треба віддати? – А їх там немає, їх не знайшли. – Столипіна? – У нашому законодавстві пам'ятно-охоронна сфера вибудувана так: треба зберігати, досліджувати і популяризувати. Якщо, умовно, 200–300 років тому "русскій мір" тут щось набудував, то наша українська система музеїв буде це зберігати, досліджувати і, можливо, популяризувати негативно, буде сваритися на це. А нам треба могилу Петра Могили в Успенському соборі відродити, могилу Дашкевича, засновника Запорізької Січі. Бо могилу Румянцева-Задунайського, те, що ви сказали, відроджено в соборі. Могилу Столипіна відродили в 1989 році коштами Укрреставрації. Питання, що з нею робити? Можливо, обміняти на наших полонених. А можливо, поставити на іншій стороні, де планується пам'ятник Мазепи. Бо там ще зі Столипіним поруч Іскра і Кочубей. Також питання, а що робити з фарфоровими двоголовими орлами, які на дзвінниці? Можливо, пора про це говорити і ухвалювати рішення. Головне не увійти в довгий судовий процес на кшталт того, який маємо з виселенням Московського патріархату з Лаври. Лавра має бути під опікою української держави як музей-заповідник і надбання всього народу. А Православна церква України буде наповнювати її духовним життям, культурою і освітою. Тетяна Даниленко, УП

У 1891 році Папа Римський Лев ХІІІ написав одну з найвідоміших і найцитованіших Енциклік (офіційний лист Папи до вірян) в історії католицької церкви під назвою "Про нові речі". Це був період піку промислової революції, коли мільйони людей ринули працювати на новозбудованих заводах по 12–15 годин на добу. Водночас тисячі людей стали власниками цих заводів і сконцентрували у своїх руках ресурси, які раніше годі було собі уявити. Неважко побачити певні паралелі із сьогоденням. Лист висловлював позицію католицької церкви в контексті цих технологічних та економічних змін. Папа виступив на боці людей, що залишились покинутими обставинами світових зрушень, тим самим започаткувавши нову епоху Католицької церкви – як захисниці пригнічених у світі невизначеності та швидких змін. Можна навіть стверджувати, що завдяки Леву ХІІІ та його спадку Ватикан зберігає вплив та адаптується до постійних соціальних і технологічних зрушень сьогодення. У 2026 році чинний Папа Римський, символізуючи пріоритети, взяв ім'я попередника з 19 століття. Свою першу Енцикліку Лев ХІV присвятив темі штучного інтелекту та необхідності більшого контролю за його розвитком. "Нові технології відкривають горизонти, що простягаються в напрямках, які можна уявити, але ще не повністю передбачити. Це ускладнює оцінку їхнього потенційного впливу та довгострокових наслідків, які вони можуть мати як для гідності окремих осіб, так і для спільного блага", – пише чинний Папа. Православна церква також не залишилась осторонь теми глобального зрушення. Вселенський Патріарх Варфоломій зазначив, що нові етапи прогресу не обов'язково створюють конфлікт між церквою та технологіями, водночас він закликав звернути увагу на етичні проблеми, які породжує штучний інтелект: вторгнення в приватність, зростання нерівності та компрометування інституцій. Окрім цього, через ШІ світові релігії зустрічаються з цілою низкою проблем. Його створення можна інтерпретувати як приміряння людиною ролі Бога. Лев ХІV навіть порівнює ШІ з історією про Вавилонську вежу, яку люди будували, щоб сягнути небес і наблизитись до рівня Бога, але були покарані. Разом із цим, вже сьогодні технологію використовують для маніпуляцій навколо релігії. За допомогою діпфейк-відео з використанням "представника церкви" маніпулюють суспільством, для якого авторитет церкви є високим, як, наприклад, в Україні. Під час повномасштабної війни цим користуються і проросійські канали поширення дезінформації. Соцмережі наповнили відео, де згенеровані ШІ священники маніпулюють темою мобілізації, корупції, поширюють релігійну ворожнечу. УП дослідила інформаційні "вкиди" з релігійним підтекстом, поспілкувалася з представниками ПЦУ й розповідає, як ШІ використовують для того, щоб маніпулювати українцями через релігію.

Як за допомогою ШІ маніпулюють релігією

За інформацією соціологічної групи "Рейтинг", церква входить до десятки інституцій з найбільшим рівнем довіри: 57% українців частково або повністю довіряють їй. Причому, така ситуація зберігається роками. Священник сприймається як безкомпромісний моральний авторитет. Інформація від духівника користується абсолютною довірою у прихожан церкви і часто не піддається додатковій верифікації. Водночас за останнє десятиліття релігійне одкровення вийшло за межі приміщення церкви й інтегрувалось у соцмережі. Автор: Андрій Калістратенко Трансляції проповідей і відео, де, приміром, священники розбирають стереотипи про церкву, тепер можна побачити у Fасеbооk, YоuТubе, ТіkТоk. Цим загалом позитивним явищем почали послуговуватися для поширення дезінформації. Завдяки генеративному ШІ виробництво контенту стало швидким і дешевим. Це дозволяє створювати масштабні інформаційні кампанії, які використовують релігійний авторитет для впливу на емоції, погляди та поведінку аудиторії. Зокрема масштабні дезінформаційні кампанії використовують для розколу українського суспільства на тлі війни з Росією. В одному з відеороликів, на який натрапила УП у ТіkТоk, буцімто православний священник агресивним тоном обговорює корупцію, висловлюючи антисемітські погляди. Мовляв, Україною керують не українці. "Усі кажуть, що ми, українці, постійно беремо хабарі. Чи Міндіч, Коломойський та Зеленський теж українці? Це вже друге ярмо на Києві". Із зовнішніх ознак: погана якість зображення, "плаваючі" деталі обличчя, неправдоподібна фізика тіла; видно, що відеоролик згенерований ШІ. Однак попри це він зібрав більше ніж 200 тисяч переглядів і сотні коментарів із підтримкою дискурсу ШІ-священника. Акаунт, що поширив це відео, наповнений подібними відеороликами, де схожі одне на одного священники висловлюються проти ТЦК, мігрантів і поширюють антисемітські тези. На момент написання матеріалу його було заблоковано. Ще один акаунт у ТіkТоk, який проаналізувала УП, використовує не православного священника, а згенерований штучним інтелектом образ рабина, який коментує суспільно чутливі теми: мобілізацію, "ухилянтів", міграцію та релігійну й етнічну ідентичність. Як і в першому кейсі – цей контент експлуатує антисемітські конспірологічні наративи. У відео штучний персонаж заявляє, що "ухилянтів" потрібно позбавляти українського громадянства, а також створює враження, ніби єврейські громади вважають Україну державою, що належить їм. В інших роликах просувається теза про те, що єврейські спільноти нібито підтримують масову міграцію до України. Мета таких відео – посилити міжетнічну напругу, поширити антисемітські стереотипи та сформувати уявлення про існування прихованого впливу єврейських громад на державну політику України. Ще одну мережу відеороликів із використанням священників УП знайшла у Fасеbооk. На одному з таких відео ми бачимо карикатурного "попа", вбраного в рясу, з великим хрестом і животом. Він каже про те, що священники ПЦУ кожен день моляться за військових ТЦК. У майже ідентичному відео з того ж акаунту подібний карикатурний священник розповідає, що вони не відспівують "ухилянтів". Згаданий акаунт у Fасеbооk наповнений відео, на яких зображені різні представники суспільства, що можуть викликати в певних глядачів негативну реакцію: депутати, військовослужбовці ТЦК, поліцейські, священники ПЦУ. Відео піднімають чутливе соціальне питання мобілізації та накладають на нього проблему релігійного протистояння. Посил – вибудувати наратив, нібито ПЦУ "прислужує" владі, ТЦК та може навіть відмовити певній соціальній групі в проведенні християнського обряду .

ПЦУ про штучний інтелект

УП поспілкувалась із протоієреєм Православної Церкви України Омеляном для того, щоб дізнатись, чи стикалась церква з дезінформацію, яку поширювали за допомогою ШІ. Як виявилось, духівники ПЦУ користуються штучним інтелектом на тому ж рівні, що й інші люди. "Я, до прикладу, вивчаю англійську за його допомогою, перекладаю тексти, користуюсь чат-ботом для планування прогулянок у новому місті", – розповідає Омелян. Водночас представник ПЦУ розповів, що ШІ не дозволено використовувати для написання проповідей. Ще в 2025 році у своєму листі митрополит ПЦУ Епіфаній окреслив ставлення церкви до технології. Його слова співзвучні зі Вселенським патріархом: церква не протистоїть технології, але ШІ не приніс світу мир та процвітання, а навпаки. "Нині ми бачимо, як беззаконня і гордовитість, поширюючись як пошесть вже не тільки серед окремих людей, але серед народів, охоплює цілі частини світу, призводячи до страшних наслідків – до війни, смертей і руйнування", – писав Епіфаній. У ПЦУ не розглядають саму технологію штучного інтелекту ні як добро, ні як зло, оскільки не вважають її самостійним явищем, а лише інструментом для людини, яка вже здатна зробити моральний вибір. "ШІ не моральна категорія. Є питання лише до користувача, як він використовує технологію", – розповідає УП Омелян. В ПЦУ повідомили УП, що церква вже зустрічалась з маніпуляціями за участі ШІ. Протоієрей наводить журналістам приклад використання образу Митрополита Епіфанія в неофіційних публікаціях у соцмережах, які вже вплинули на вірян. "Одного разу у церкві до мене підійшов прихожанин та спитав за відеоролик, у якому Митрополита згенерував штучний інтелект. Він не зрозумів, що відеоролик несправжній", – розповідає Омелян. Попри те, що в ПЦУ фіксують спроби "підірвати довіру" до духовних авторитетів, там наразі не бачать проблему як масову. У Православній церкві України вважають, що відповіддю на дезінформацію має бути поширення правдивої інформації. У спілкуванні з людьми священники пояснюють, що таке дезінформація та за якими ознаками її можна визначити. Найпершою стратегією протидії дезінформації протоієрей ПЦУ назвав використання сучасних технологій у комунікації церкви. Церква веде онлайн-трансляції проповідей і богослужінь, публікує короткі відео на релігійні теми. Особисті сторінки також ведуть священники, роз'яснюючи позицію церкви на більш локальному рівні. У православній церкві вважають, що інформація з офіційних сторінок є найкращим способом протидії фейкам, тому ПЦУ зберігатиме свою присутність у соцмережах. Церква також намагатиметься більш відкрито комунікувати з медіа та прихожанами щодо будь-яких питань. Володимир Тунік-Фриз

Британський прем'єр Кір Стармер перед загрозою відставки намагався покращити становище через жорсткі дії.

Політичне поле Польщі насичене антиукраїнськими наративами та ксенофобією. Попри це, президент Зеленський цього тижня повинен поїхати до Польщі.

"Там взагалі практично немає на чому спати, – казав Павло Лебідь у квітні 2023 року про місце домашнього арешту під Києвом. – Немає тепла, світла, немає ні кружки, ні ложки. Нічого, я все це перетерплю". На четвертому році колись гучного та призабутого тепер судового процесу екснамісник Києво-Печерської Лаври, відомий також як Паша Мерседес, живе в селі Вороньків, за 34 кілометри від східних околиць столиці. У "хаті", як він її назвав на одному із засідань, площею 580 м², що її 2016 року оцінювали приблизно в 1,3 мільйона доларів. У 2023–2024 роках щодо Павла Лебедя застосовували різні запобіжні заходи. Проте йому вдалося уникнути подальшого перебування в СІЗО завдяки заставі в 33,3 мільйона гривень, яку нібито збирали з пожертв. А також позбутися цілодобового домашнього арешту з електронним браслетом. Підсудному загрожує до 8-ми років по двох статтях, одна з яких стосується виправдовування збройної агресії Росії проти України. Як повідомила "Українській правді" Юлія Колтак, прессекретарка Київської обласної прокуратури, "за клопотанням прокурора суд продовжив до 25 липня 2026 року дію процесуальних обов'язків, покладених на обвинуваченого". Це означає, що він, зокрема, має й надалі прибувати на кожну вимогу суду. Не залишати межі села Вороньків Бориспільського району без дозволу судді. А також утримуватися від спілкування з потерпілими та свідками щодо обставин кримінального провадження. Попри драматичну назву одного з каналів у ТіkТоk "В'язень Воронькова", де викладають відео з богослужінь Павла Лебедя, в житті підсудного не так вже й багато від долі справжнього арештанта. На початку березня цього року він правив службу у храмі великомучениці Варвари в Києві. А також очолював богослужіння в Голосієві 7 січня, де йому, між іншим, допомагав диякон і ексрегіонал Михайло Добкін. Так сталося, що журналісти УП приїхали у Вороньків на початку червня саме в той час, коли Павло Лебідь був у Києві. "Його зараз немає, його викликали на суд", – сказав молодий інок, який вийшов з особняка після дзвінка репортерів у ворота. За словами прессекретарки Київської облпрокуратури Юлії Колтак, суд "продовжує досліджувати письмові докази сторони обвинувачення". А судове засідання, яке спершу призначили на 3 червня цього року, не відбулося, бо "головуюча суддя перебувала в нарадчій кімнаті в іншому провадженні". "Наступну дату судового засідання наразі не визначено", – повідомили в прокуратурі.

"Ти ж сам – українець!"

Надворі літо, а в центрі Воронькова жваво кладуть асфальт. На жартівливе припущення приїжджих, що нову дорогу мостять задля дорогих іномарок ієрарха, перехожі відмахуються: "Ні, він тут ні до чого. То в нас нормальні сільські голови завжди були. У парку гарно зробили, доріжки є, лавки, альтанки". Маючи населення до п'яти тисяч мешканців, супермаркет, магазинчики, лікарню, аптеки, ліцей, будинок культури, поштові відділення й навіть робочий фонтан, Вороньків більше нагадує затишне містечко, ніж село. Від нього на маршрутці до станції метро "Харківська" зо 45 хвилин їзди. У Воронькові чимало внутрішньо переміщених осіб, адже там відносно безпечно, та й до Києва близенько. В оголошеннях про роботу пропонують різні позиції, зокрема продавця із зарплатою від 32 до 40 тисяч гривень. Щоправда, без вихідних. Але з бронюванням Розмірковуючи над причинами піднесення Воронькова, місцеві згадують про великий радгосп. На його залишках на початку 2000-х виникло агропідприємство Павла Лебедя – так звана "Лаврська ферма". А також вказують на вигідне транзитне розташування поселення. "У нас продукти на базарі вже мабуть дорожчі, ніж у Києві, – посміхається вороньківчанка Тетяна. – Дачники постійно через нас їздять і туристи на бази відпочинку в Кийлів – там дуже красиві місця. Багаті кияни, які собі там будинки накупили, затарюються у нас на базарі, цим і користуються продавці. Сюди приїжджають торгувати навіть з Переяслава. Хтось зі своєю продукцією, а хтось заробляє на перекупі". На щастя, "русскій мір" у Вороньків 2022 року не дістався. Тож село не зазнало руйнацій і має змогу розвиватися навіть під час війни Одна зі скульптур у місцевому парку на тлі сільської ради. Населення Вороньківської територіальної громади наразі становить приблизно 13 тисяч осіб Для пенсіонерки Валентини Олександрівни (ім'я змінено – УП) сутність Воронькова простягається далі за сучасні заміські маєтки із супутньою інфраструктурою. Та навіть значно глибше за часи соціалізму, коли все навколо залежало від здобутків радгоспу. "Знаєте, як по історії було? – розповідає вона, продаючи картоплю в торговельному ряду на узбіччі. – Колись давно Вороньків був цілим козацьким містечком, а до революції належав Переяславському повіту Полтавської губернії". "І ось він таке про українців наговорив! – пошепки переходить до обговорення Павла Лебедя Валентина Олександрівна. – Страшне! Дуже, дуже погане спочатку було від того враження. Ти ж сам – українець! Невже ти продав свою батьківщину?! Але потім, знаєте, воно все якось притихло. Всі мовчать, преса мовчить. Не знаю, що про все це думати… Візьмете картоплю? За 20 гривень. Ще минулий врожай, сама вирощувала". Читайте також: "То він казав, що "Жигуль" – не машина?". Репортаж УП з рідного села Павла "Мерседеса"

"Які лебеді?"

Щоб зрозуміти ставлення місцевих мешканців до екснамісника Києво-Печерської Лаври та зав'язати з ними бесіду, варто знати один нюанс. У чорного і білого в розмовах про одіозного церковника у Воронькові є два імені: Паша Мерседес і владика Павло, або просто владика.  "Чи бачили ви тут Павла Лебедя? – у двох жінок біля продуктового магазину це запитання викликає певні труднощі, але далі стає легше. – Ну, його ще звуть Пашею Мерседесом, знаєте такого?". "А-а-а, тю! – після тривалої паузи сміється одна з них. – Ви б так і сказали! А то я думаю: які лебеді, і де тут у нас лебеді є?". "Ми такого не знаємо, ми тільки знаємо Пашу Мерседеса, – жартує інша. – Був владика, а тепер – бивший. Пару років тому він якось приїжджав сюди (у центр Воронькова – УП), але його завернули назад. Раніше біля його будинку чергувала поліція, нікого без дозволу не підпускали і не випускали". Першими будинок Павла Лебедя у Воронькові показали активісти Автомайдану в 2016 році, зафільмувавши обійстя з дрона. Це не єдина нерухома власність, яка офіційно належить церковнику. На одному із судових засідань у 2023 році прокурор оприлюднив дані протоколу огляду, згідно з якими Павло Лебідь має ще будинок у Києві площею 546 "квадратів" "Спочатку було багато новин про суд, про нього, а потім все якось заспокоїлось, – розповідає одна з подруг. – Що там з ним (Лебедем – УП), не знаємо. Бачили тільки в ТіkТоk, як він десь службу проводив. Тут, на людях, він дуже давно не з'являється. Його люди закуповують продукти, все, що йому треба для життя. До нього навіть монашки приїжджають помолитися чи запитати щось. Він у себе там і богослужіння проводить. Що йому про ту війну думати? Богу помолився, і Бог йому допоможе". Металева скульптурна композиція в центрі Воронькова У селі є кілька багатоквартирних будинків, де невеличку однушку можна купити за 20–25 тисяч доларів Нетипова сільська клумба. У парку Воронькова багато квітів і рослин, за якими доглядають комунальники Під час одного із судових засідань, доводячи свою любов до України, Павло Лебідь розповів про відлуння війни, що наздогнало його у Воронькові: "Над моєю хатою, де завдяки вам я знаходжусь, кожний день літають всі ці предмети, які знищують мою землю". "І як я можу бути проти України?" – казав підозрюваний. "Всі ці предмети" – обтічне визначення російських ракет і дронів. Але попри трагічну тональність ієрарха село, де розташований один із його маєтків, під авіаудари, на щастя, не потрапляло. Щонайбільше, де-не-де на сусідніх територіях падали уламки від того, чим росіяни методично гатять по Обухову, Василькову, Українці, Києву чи Борисполю. Читайте також: Лічильники банкнот, ножі й жодного тризуба. Якою була бізнес-імперія УПЦ в Лаврі та як святиню повертають Україні

"Кажу, що знаю"

– Як проїхати до Паші Мерседеса? – питають журналісти УП. – ? – не розуміє питання літній чоловік. – До Павла Лебедя, – змінюють тактику репортери. – До владики? – уточнює Михайло Микитович. – Я вам об'ясню. Їдете дорогою на Жереб'ятин, нікуди не звертаєте, а потім за крайньою хатою зворот наліво, на болота. Він построївся на болотах. – Просто на болотах? Навіщо? – Та не прям на них. У тій місцині колись болота були, їх давно вже немає, а назва залишилась… А ви хто, журналісти? Ну, спробуйте… Не можу сказати, чи пустить вас до себе. Центр Воронькова робить село схожим на містечко чи передмістя З потягом до прекрасного у Воронькові немає проблем На питання, що не так з Павлом Лебедем і чому його судять, пенсіонер Михайло Микитович, відповідає: "Та ні з якими росіянами він не зв'язаний". – Звідки знаєте? Він же ж у московському патріархаті завжди був. – Та я вам серйозно кажу! У нього така ферма була, зараз вже немає, перейшла, мабуть, до когось. Всі на тій фермі були задоволені. Роботу мали, зарплати. – А гроші на агробізнес звідки? – Ну так в оренду ту ферму взяли. Він, бува, приїжджає раньше туди, бере вили в руки – і з народом. Нормальний мужик, кажу вам. Людей завдяки ньому возили на Іордан чи кудись туди, де Ісус Христос купався. І жінка моя їздила. На щот цього він молодець. Він мені не кум, не брат, не сват, але кажу, що знаю. Читайте також: "Колаборанти в рясі"? Що чекає на Українську православну церкву (не) Московського патріархату

Діалектика по-українськи

Діалектика української реальності, як і в багатьох інших селах та містечках, у Воронькові найбільше впадає в око в меморіальних місцях. Щоб її осягнути, навіть балакати з місцевими –  зайве. Неподалік від вороньківської сільської ради залишився охайний радянський меморіал із двома чималими скульптурами, свіжими вінками й цифрами 1941–1945. Останніми роками невеликий майдан перед монументами часів СРСР перетворився на алею пам'яті загиблих на російсько-українській війні. Тяглість кривавої історії України тут наочна: одне й те саме прізвище Журбас є на радянських меморіальних плитах і на свіжих плакатах із бійцями Збройних сил України. А також на невеличкій стелі, що її 2010 року встановили на честь козаків вороньківської сотні УНР, які билися з більшовиками. На новітній алеї пам'яті, яка з'явилася на радянському меморіалі, вже зо тридцять портретів із чорними стрічками та стільки ж синьо-жовтих прапорів Один із тих, хто поліг на цій, сучасній війні Росії проти України – 52-річний солдат Володимир Геращенко, який перед мобілізацією працював майстром на СТО. Дружина Світлана, яка прийшла до бійця на кладовище, розповідає: "Чоловік пішов одразу на передок, служив у 72-ій бригаді. У нас двоє синів, один раніше служив, інший – ні. Їх мали призвати, і от батько сказав: "Я йду замість них!". Він загинув у жовтні 2022 року біля села Павлівка (Волноваського району Донецької області – УП). Провоював зовсім небагато, але скількись кацапів, мабуть, ліквідував". Один із пам'ятників, присвячених Вороньківській сотні – металева скульптура в парку У телефонних розмовах Павла Лебедя, які три роки тому оприлюднила СБУ після вручення йому підозри, йшлося, зокрема, про ракетні удари по "американських лабораторіях в Одесі та Києві", про те, що в Херсоні люди "задоволені приходу окупантів з триколором". А тероборону, якій роздавали зброю в перші дні вторгнення, екснамісник Лаври називав "ублюдками". На четвертому році судового процесу, який ніби застиг через процедурні лазівки, можуть виникнути серйозні сумніви, що справу Лебедя доведуть до кінця. Однак безсумнівним є одне: що довше триває суд, то менше пам'ятають і знають, через що ієрарх опинився на лаві підсудних. "Точно не знаю, чого на нього вз'їлися, – каже Світлана Геращенко. – Мабуть, від того, що він до Росії був близький, бо був у російській церкві, московського патріархату, так? Не знаю, що він наговорив, що думає тепер про Україну, бо я давно з ним не спілкувалась. Але колись я працювала на його фермі і нічого поганого по тим рокам про нього не скажу. Владика до війни багатьом допомагав. Коли в мене була проблема зі спиною, його особистий масажист лікував мене в Лаврі. А те, що люди кажуть про нього "бізнесмен", ще щось, то у кожного, знаєте, своя точка зору".

***

У ніч на 15 червня від влучання російського "Шахеда" руйнувань зазнав Успенський собор Києво-Печерської лаври. Наступного дня Павло Лебідь вперше за довгий час записав відеозвернення. Підписаний як діючий намісник Лаври, він заявив, що атака на Лавру – це справа рук диявола. Лебідь поскаржився на те, що у храмах танцюють, "жарять-парять замість молитв", "ті, хто там зараз перебувають, так само блюзнірствують", а "запустіння у храмі" відбуваються через "войну проти церкви". Євген Руденко – УП

Ми часто говоримо, що війна нас змінить.


Прийнято вважати, що йдеться про демографію та економіку, армію та політику. Але в тому й особливість, що війна передусім перелицює нас самих. Впише накопичений за час війни досвід у нашу ж ідентичність. І йдеться не лише про колективну ідентичність, а й про персональну.

Багато в чому наша ідентичність – це сума подій, які з нами сталися. Реальність занурює нас в обставини. Обставини змушують ухвалювати рішення. Ухвалені рішення стають ціннісним роздоріжжям. Саме тому останні 12 років російська агресія змушує Україну змінюватися. Просто ці зміни трапляються з тими, хто готовий помічати війну.

Наприклад, коли 2014 року російська армія захоплювала Крим, це змушувало мешканців півострова визначатися зі своїм ставленням до того, що відбувається. Примушувало формувати ставлення до нових прапорів. Відповідати собі на запитання, під звуки якого гімну вони готові підводитися. Для багатьох це й був момент набуття ідентичності. Ті, хто вважав зміну прапорів на півострові "поверненням додому", та ті, хто розцінював її як анексію, до лютого 2014 року могли бути найкращими друзями.

Але при цьому анексія Криму значно рідше ставила перед аналогічним вибором українців на материку.Тому що події було локалізовано в рамках регіону. Тому що окупація проходила з мінімальними жертвами. За бажання захоплення півострова можна було не помічати, пояснюючи події тим, що ці люди самі того хотіли. Якщо подія не провокує у вашому житті жодних змін, ви легко можете її проігнорувати.

Слідом сталося російське вторгнення на Донбас. Початок АТО та старт мобілізації. Одні люди пішли на фронт, інші стали переселенцями, треті подалися до волонтерства. Війна змусила всіх їх визначатися з відповідями на ключові запитання – і тому стала фактором, який визначив їхню ідентичність.

Багато хто з тих, хто раніше не цікавився політикою, раптово почали. Багато хто з тих, хто не думав про національну ідентичність, раптово її здобули. Війна позбавляла ілюзій, і складно було зберегти аполітичний погляд на світ, коли політика стукала тобі прикладом по вхідних дверях. Але ця хвиля змін теж торкнулася не всіх і за бажання ту фазу війни можна було не помітити. Тому що АТО було локалізовано в двох областях. Тому що можна було жити далеко від подій і не озиратися на те, що відбувається.

Чотири роки тому розпочалося повномасштабне вторгнення. Росія дотягується своїми ракетними культями до кожного міста країни. У кожній області діти знають, як звучить сигнал повітряної тривоги. І нинішня фаза війни так само стає для України ще одним етапом набуття ідентичності. Коли з нею починають визначатися люди, які раніше про це не думали.

Вторгнення перезапустило процес самовизначення в масштабі країни. Ти можеш вважати себе громадянином світу, але це втрачає значення, коли з'ясовується, що тебе готові вбити за твоє громадянство. Ти можеш хотіти мирного співіснування, але це втрачає сенс, якщо сусід ставить собі за завдання повне завоювання. Війна – час колективних ідентичностей, і багато хто починає визначатися з ними в той момент, коли на місто падають ракети. Нитки не одразу стають прапорами. Ноти не одразу стають гімнами. Усьому свій час.

Але ця формула має ще один вимір. Тому що ідентичність – це ще й сума подій, які у вашому житті не відбулися.


Якщо в чиємусь житті не трапилася війна – відсутність цього досвіду теж пропишеться у світогляді. Якщо ніхто з близьких не служить у ЗСУ – це дає можливість ігнорувати армійську дискусію. Якщо ніхто з родичів не став переселенцем – ви можете не помічати проблем, з якими вони стикаються. Якщо реальність не прописалася у вашому житті на рівні особистого досвіду та персональних переживань, то з реальності вона перетворюється для вас на фон. Який завжди можна не брати до уваги.

Досвід служби в армії може стати частиною вашої ідентичності й додати до колишніх цінностей нові. Так само, як ухилення від служби може перетворитися на головний зміст вашого "внутрішньовоєнного" досвіду життя. Просто в цьому випадку змістом нового пласта ідентичності стануть страх, самовиправдання та знецінення тих, хто обрав натягти піксель.

Якщо ви донатите волонтерам, то досвід солідарності пропишеться у вашому проживанні війни. А якщо обрали не донатити, то досвідом воєнного часу для вас стане самоусунення та формула "нехай перестануть красти, і гроші з'являться".


Війна – як і будь-який інший травматичний досвід – впливає на ідентичність людей, які з нею стикаються. Але редакція цього відбитка залежить від обраної моделі поведінки. Одні обирають дію, інші – бездіяльність. Хтось – солідарність, а хтось – усунення. Обставини нашого життя стають ареною для змін, але формат цих змін залежить від наших власних рішень.

Люди – не раціональні істоти, а такі, що раціоналізують. Вони спершу ухвалюють рішення, а потім постфактум вибудовують під них фундамент із пояснень і виправдань. Кожному хочеться почуватися на правильній стороні історії та етики, а тому лише мало хто готовий визнавати свої помилки. Більшості простіше виправдовувати свій вибір загальною недосконалістю обставин і дефіцитом альтернатив.

Вам може здаватися, що ваші рішення воєнного часу впливають на вас теперішнього. Але фактично ви обираєте собі етику на майбутнє. Відповідь на запитання "Що ти робив під час війни?" стане відповіддю на запитання про те, що ви робитимете після неї.

Павло Казарін, для УП

Володимир Путін перетворив боротьбу зі старінням на пріоритетний державний проєкт вартістю 26 мільярдів доларів – про це йдеться в нещодавньому матеріалі Тhе Wаll Strееt Jоurnаl.


Масштабною програмою "Нові технології збереження здоров'я", запущеною 2024 року, займаються люди з близького оточення кремлівського диктатора, зокрема й його старша дочка Марія Воронцова. В центрі програми – генна терапія, 3D-біодрук тканин, ксенотрансплантація, кріотехнологія та інші перспективні напрямки.


Підстав не вірити журналістам WSJ немає.


Зацикленість 73-річного російського правителя на збереженні своєї фізичної оболонки не була секретом і раніше. Ще минулої осені, розмовляючи з китайським лідером Сі Цзіньпіном, він зауважив: "Завдяки розвитку біотехнологій людські органи можна постійно пересаджувати, і люди зможуть жити довше і навіть досягти безсмертя".


А коментуючи відкритий лист Зеленського на Петербурзькому економічному форумі, Путін приділив особливу увагу своєму похилому віку: впадало в око, що цей фрагмент листа справді його зачепив.


Прагнення будь-що-будь продовжити власне життя разюче контрастує із зусиллями Кремля з укорочення чужих життів.


Велика війна в Україні, розв'язана російським диктатором, призвела до жахливих втрат. Причому в неосяжному списку загиблих переважають навіть не вороги-українці, яких Путін намагається знищити: а його власні покірні піддані.


За закордонними оцінками, після 24.02.2022 російська армія втратила лише вбитими від 360 000 до 520 000 осіб, та понад 220 000 із них встановлено поіменно.



Неухильно зростає кількість росіян, чиє життя виявилося коротшим за путінське правління. Вони народилися за Путіна, виросли за Путіна, вирушили завойовувати Україну за Путіна – і стали "вантажем 200" за Путіна.



Гротескна турбота про одне-єдине обране життя за тотальної зневаги до звичайних життів спостерігалася і до 2022 року.


Під час пандемії СОVІD-19 надмірна смертність у Російській Федерації перевищила 1,1 мільйона: цей показник увійшов до найвищих на планеті.


Але водночас задля порятунку старого Путіна було введено безпрецедентні заходи епідеміологічної безпеки. Суворий двотижневий карантин та регулярне тестування для всіх, хто перебував в особистому контакті з диктатором. Проходження через спеціальні дезінфекційні тунелі та знезаражуючі кабіни. І навіть особливий подовжений стіл вартістю 100 000 євро для переговорів із зарубіжними лідерами, який став об'єктом знущальних мемів.


Мабуть, це один із найогидніших парадоксів нашого часу.


Колосальні зусилля, необмежені фінансові витрати та новітні наукові досягнення спрямовані на те, щоби продовжити фізичне існування масового вбивці. Щоб дати йому можливість і надалі розпоряджатися чужими долями. Щоб він міг рік у рік множити гори трупів в Україні – а в перспективі і в Європі.


Життя лідера та вождя безцінне. Звичайне людське життя не варте нічого.


Не можна сказати, що ця думка вирізняється великою оригінальністю. Володимир Путін не прийшов до неї самостійно – він запозичив і розвинув найгірші традиції тоталітарної радянської імперії.


У 2022–2026 роках російський повітряний терор змусив нас протестувати інфраструктуру, успадковану від СРСР, країни, яка десятиліттями готувалася до великої війни.


Легендарний бункер на Банковій, призначений для найвищого партійного керівництва, довів свою надійність.


А ось звичайні панельні багатоповерхівки радянських часів стали потенційними братніми могилами. Їхні конструктивні особливості суттєво посилюють ефект ворожих ударів: при пошкодженні одного поверху часто відбувається каскадне обвалення, і цілий під'їзд складається, немов картковий будиночок.



За іронією долі, монолітно-каркасні споруди з підземними паркінгами, зведені в епоху українського капіталізму – коли про війну взагалі не думали, – виявилися краще пристосованими до військових реалій, ніж житловий фонд мілітаризованого Радянського Союзу.



Пояснення лежить на поверхні: в разі Великої війни ніхто не збирався рятувати мільйони звичайних радянських громадян. Їм наперед відводилася роль витратного матеріалу. Убезпечити треба тільки військово-політичну верхівку.


Проте радянські бонзи, які пам'ятали Другу світову, все ж таки побоювалися нового масштабного конфлікту з незліченними жертвами і намагалися його уникнути.


Як відомо, найбільшою військовою авантюрою пізнього СРСР стала інтервенція в Афганістан. У 1980-х вона була непопулярна в народі та відіграла помітну роль у катастрофі імперії. Проте, за нинішніми мірками, тодішні радянські втрати виглядають несерйозними: 15 000 загиблих за 9 років.


М'ясорубка, яку ініціював Путін і яка вже забрала сотні тисяч життів, це війна зовсім іншого порядку.



Нинішнього кремлівського правителя не турбують не лише страждання України, а й катастрофічні наслідки для самої РФ. Він виявився безжаліснішим і безвідповідальнішим за будь-якого радянського генсека 1960-х – 1980-х років.


А ось шансів на довголіття в нього, на жаль, більше. Російський диктатор вже пережив Андропова та Черненка – і виглядає краще, ніж Брежнєв у його віці.


Нічого не вдієш: медична наука не стоїть на місці, і з кожним роком старий господар Кремля все більше сподівається на чудеса прогресу.


Тим часом, зайшовши в глухий кут, воєнне протистояння в Україні дедалі виразніше стає особистим проєктом Путіна. Проєктом, який вже не надихає ні втомлених російських обивателів, ні тверезішу частину ворожого істеблішменту.


На сьогоднішній день у РФ не спостерігається одностайності щодо продовження повномасштабної війни. Навіть у лояльних слуг режиму виникають обережні побоювання щодо цього.


Доцільність подальших жорстоких боїв надто сумнівна. А ідея заморозки воєнних дій починає виглядати досить привабливо та перспективно.


Але поки що ніщо не сигналізує про те, що Путін готовий прислухатися до цієї точки зору. Навпаки, він із маніакальною завзятістю заявляє про успішний хід "СВО" і заперечує збитки, яких він завдає країні.


Він наполягає на наступі російської армії за всіма напрямами і закликає своїх військових "працювати". Він вимагає й надалі кидати чужі життя в топку власного божевільного проєкту.


Словом, є ймовірність, що в найближчій перспективі ми побачимо знак рівності між продовженням війни та біологічним існуванням Володимира Путіна.



Поки медики зможуть підтримувати старе кремлівське тіло в робочому стані, маховик кривавої та безперспективної бійні обертатиметься за інерцією.



І тоді залишиться один шлях припинити війну: усунути кремлівського лідера фізично. Або принаймні переконати його, що подальші воєнні дії несуть реальну загрозу такого усунення.


Михайло Дубинянський