Суспільне

26-річний американський доброволець Девід Батурін у липні 2023 року приїхав до України, аби стати на її захист, а вже за три місяці прийняв свій останній бій у Серебрянському лісі. Його історія – приклад, з чим стикаються іноземці на війні. Після втрати близьких їхні родини часто опиняються в юридичному та інформаційному вакуумі. Цьому сприяють як різниця в законодавстві країн, так і мовний бар'єр. Журналісти Суспільного поспілкувалися з батьками Девіда, аби дізнатися, з якими труднощами стикаються родини загиблих легіонерів та хто допомагає їм розплутати міжнародні бюрократичні вузли. Історія морпіха Девіда БатурінаРодина Батуріних має глибоке українське коріння, а військова служба та боротьба за свободу — це те, що передавалося з покоління в покоління. Дідусь матері свого часу відсидів у сталінських таборах у Сибіру, де ділив одну камеру з, а батько родини був військовим офіцером.До 1997 року сім'я Батуріних проживала в Києві, де й народився їхній первісток Девід. Коли хлопчику було 9 місяців, вони емігрували до Сполучених Штатів і оселилися в місті Колумбус (штат Огайо). Там у подружжя народилося ще троє синів, але саме Девід змалечку мріяв бути схожим на тата і присвятити себе військовій справі, згадує мати, Жанна Батуріна: «У 20 років він вступив до армії США. Він обрав повітряні сили, працював з літаками. Але потім зрозумів, що хоче в морську піхоту. Проходив дуже жорсткі тренування, все закінчив на відмінно і служив авіадиспетчером за контрактом».Коли в Девіда завершився контракт із американською армією, в Україні розпочалося повномасштабне вторгнення. Спершу хлопець допомагав фінансово — перерахував 10 тисяч доларів на підтримку ЗСУ, але згодом зрозумів, що цього замало, розповідає батько, Геннадій Батурін: «Ми війну між собою тихенько обговорювали, щоб він не чув, бо боялися і не хотіли його відпускати. Але він сам знайшов контакти Іноземного легіону. За понад рік до поїздки видалився з усіх соцмереж заради безпеки. Він завжди казав: "Я вмію воювати, я цьому навчений, я здоровий. Як я можу тут залишатися, коли Україні потрібна моя допомога?" Він дуже переймався за людей, за дітей».Мати благала сина зачекати хоча б до весілля молодшого брата Марка. У такий спосіб вона намагалася відтягнути розлуку, сподіваючись, що Девід змінить думку або війна врешті закінчиться: «Я казала, що не хочу, щоб він їхав, бо якщо з ним щось станеться — як я буду жити без нього? Повторювала йому: якщо ти поїдеш, то мусиш мене навчити, як мені жити без тебе».Девід тоді лише усміхнувся, обійняв матір і сказав слова, які нині стали для неї головною опорою: «Ти будеш жити і пишатися мною», – згадує мати.Свого слова Девід дотримав. Він зачекав, поки брат одружиться, але водночас щодня готувався до війни в Україні — самостійно купував екіпірування та тактичне спорядження, проводив години на місцевому стрільбищі, проходив фізичну підготовку та вивчав українську мову.Наступного дня після весілля, 23 липня 2023 року, Девід поїхав до України. Останній бій у Серебрянському лісіДевід подзвонив батькам, щойно перетнув кордон. Сказав лише, що перебуває на навчанні: «Він нам особливо нічого не розповідав, бо вважав, що це може бути небезпечним як для нього, так і для побратимів. Девід був дуже чесний і відповідальний, усе брав на себе як старший серед братів. Завжди казав, що найбільше боїться підвести своїх хлопців, переживав, щоб усе зробити правильно. Він завжди брав на себе найважче», – згадує батько.Попри коротку службу, американський морпіх вразив українське командування своєю фаховістю, згадує мати: «Військовий аташе вже потім казав нам, що Девід з усіх іноземців, які тоді приїжджали, був найбільш підготовленим. Він і мову знав, і був ідеально розвинений як фізично, так і морально. Через таку підготовку його й направили на один із найзапекліших напрямків — у Серебрянський ліс».7 жовтня 2023 року батьків сповістили, що їхній син загинув. Тривалий час батьки не знали, як саме це сталося. Подробиці розповів побратим Девіда, поляк Павел. Він командував їхнім розвідувальним підрозділом, розповідає батько: «Тоді там було дуже важко, бо росіяни почали тиснути на оборонні рубежі. І так трапилося, що підрозділ, який був перед ними, витратив майже все БК, яке в них було. Тому їхній підрозділ завантажився і пішов займати свою позицію. Того дня було дуже спекотно, і один із солдатів, який ніс патрони, отримав тепловий удар і не зміг іти далі. Тобто він залишив БК. Вони дійшли до позиції, але вже без боєприпасів — того, що мали при собі, було замало. І тоді Павел сказав, що піде за ящиками, бо патрони їм необхідні, хоч це і небезпечно. І тоді Девід зголосився піти з ним».Проте на зворотному шляху розвідники потрапили під прицільний обстріл російського танка: «Після першого пострілу їх відкинуло вибуховою хвилею. Павел підліз до Девіда — він був поранений, але ще розмовляв. Вони встигли передати по рації, що 300. Але вже після третього пострілу танка Павел знепритомнів. Він вижив, але втратив око і ногу. Девід від отриманих поранень стік кров'ю там», — розповідає Геннадій.Тіло сина батьки отримали через три тижні після загибелі: «Тіло нам доставляли через Польщу до Америки, у нас уточнювали, до якого міста треба, все перевезення організовувала Україна. Нам в Америці довезли до найближчого міста, і ми мали зв'язатися із похоронним бюро тут і вже координуватися на місці», — каже батько.Девіда поховали з військовими почестями. Попрощатися з ним приїхали його американські колеги, українські дипломати та місцева громада: «Нам усі казали, що Девід — це зразок. Він усе зробив правильно і легально: в Україну приїхав законно, контракт підписав і чесно виходив на бойові виходи», — згадує батько.Згодом у Вашингтоні в посольстві батькам передали посмертну нагороду Девіда — орден «За мужність». Як іноземні родини долають міжнародну бюрократіюПісля поховання родина Батуріних зіткнулася з абсурдною міжнародною бюрократією. Для оформлення посмертних виплат в Україні вимагали довідку, якої у США просто не існує. Розплутати цей юридичний вузол батькам допомогли юристи благодійної програми фонду Rоmulus Т. Wеаthеrmаn Fоundаtіоn, які безоплатно супроводжують сім'ї загиблих добровольців. «Ми сконтактували з фондом уже після похорону, коли постало питання про оформлення пільг та грошових виплат . Вони склали для нас покроковий план, підказували, які документи зібрати, і весь час були на зв'язку. Ми нічого не сплачували, всі необхідні витрати фонд узяв на себе. Наприклад, для України була потрібна довідка, що у Девіда немає дітей. А в Америці не розуміють, що це за документ, бо тут такого просто не існує! Було дуже важко пояснити це місцевим органам у США, але фахівці допомогли все владнати», – розповідає Геннадій Батурін.Кейс родини Батуріних — не поодинокий. Для родин іноземців існує безліч бар'єрів: мовний, часовий та відмінності у правових системах країн, зауважує керівниця програми ідентифікації жертв війни Ірина Хорошаєва. За її словами, в українській державній системі наразі готові не всі алгоритми, а координаторам просто бракує рук, щоб опрацювати дані: «Коли в інших країнах визнають військового безвісти зниклим, рідним важко зрозуміти, чи у нас такий самий протокол. Приїжджають і іноземні військові, і просто цивільні. Є родини ветеранів, які отримали тут поранення і вирішують або залишитися в Україні, або повернутися додому. Є родини зниклих безвісти та загиблих. Надзвичайно важко з тими, хто в полоні, бо немає прямої комунікації. Іноземці в полоні для росіян — як трофеї. Вони створюють телеграм-канали, де цинічно хизуються тим, що людину вбито».Нині українські юристи та адвокати в межах гуманітарної програми безкоштовно супроводжують понад 200 родин із 33 країн світу, незалежно від їхньої релігії чи статусу бійця: «Ми виступаємо посередниками між державними інстанціями, ритуальними службами та посольствами. Намагаємося вести людей від А до Я, адже іноземці часто не знають, куди звертатися. Вони намагаються самостійно шукати поліцію чи посольства, з'ясовують, де здати ДНК. Але не в усіх країнах є можливість здати аналізи так, щоб вони потрапили в єдину систему, до того ж це великі додаткові кошти. Хтось знаходить адвоката, а хтось через "сарафанне" радіо виходить на нас».Окрім юридичної та логістичної допомоги, команда займається організацією церемоній прощання в Україні: «Допомагаємо організувати церемонію прощання, щоб вшанувати іноземних героїв. Плануємо, хто буде присутній, хто що скаже, яка атрибутика буде, робимо з почестями прощання, робимо світлини для родин, щоб вони бачили, що відбувається, включаємо улюблені пісні, наприклад, аби провести в останню путь», — зазначає Ірина Хорошаєва.Інколи благодійникам доводиться виконувати й останню волю бійців. Так, за передсмертним заповітом одного з іноземних захисників, його прах розвіяли з гелікоптера над Донецьким напрямком, де він тримав оборону. Стоматологічна експертиза та допомога ЗапоріжжюУ випадку з Девідом Батуріним його особу вдалося підтвердити швидко. Проте для деяких іноземних родин цей процес затягується на місяці: через важкий стан останків стандартна ДНК-експертиза інколи є ускладненою.Для Запоріжжя, як прифронтового хабу півдня України, повернення імен загиблих стало щоденним і надважливим викликом. Місцеві судово-медичні установи стикаються з колосальним навантаженням, тому міжнародну технічну допомогу спрямовують безпосередньо сюди.Зокрема, аби суттєво пришвидшити складні процеси опізнання, Запорізькому обласному бюро судово-медичної експертизи передали сучасне спеціалізоване обладнання, розповідає Ірина Хорошаєва: «Ми передали рентгенівський апарат для проведення стоматологічної ідентифікації — обладнання, критично важливе для встановлення особи загиблих у випадках, коли інші методи ускладнені або неможливі. Окрім передачі техніки, команда Фонду провела навчання для фахівців бюро з методики ідентифікації за стоматологічним статусом — порівняльного аналізу прижиттєвих і посмертних стоматологічних знімків. Ця підтримка спрямована на посилення спроможності українських судово-медичних установ ідентифікувати загиблих захисників і повертати їхні імена додому».Окрім цього, команда прагне вийти на міжнародний рівень та створити єдиний чіткий протокол ідентифікації жертв війни, каже Ірина Хорошаєва. Жити далі й пишатисяДля родини Батуріних випробування не закінчилися Серебрянським лісом. Того ж року вдома, в США, в автокатастрофі загинув їхній молодший, 20-річний син.Попри пережите подвійне горе, Геннадій та Жанна не закрилося в собі. Вони активно спілкуються й зустрічаються з іншими американськими сім'ями, чиї діти також віддали життя за Україну. Ця взаємопідтримка і спільна діяльність допомагають їм триматися на плаву: «Ми не ображаємося на Україну, це було покликання Девіда — захищати людей. Він поїхав не заради грошей. Ми сподіваємося, що його жертва буде недаремною. Нам передали його особисті речі, ми бачимо, що Україна не забуває тих, хто загинув», — каже Жанна Батуріна.Після закінчення війни подружжя Батуріних понад усе мріє приїхати в Україну, щоб відвідати місце, де їхній син прийняв свій останній бій, та встановити там меморіал. Вони хочуть, аби кожен місцевий житель знав і пам'ятав, хто саме тримав там оборону і віддав своє життя. «Девід навчив нас своїм прикладом, що в житті треба робити не те, що хочеться, а те, що треба, треба робити правильний хоч і тяжкий вибір», – підсумовує Жанна Батуріна. Підписуйтеся, дивіться та читайте головні новини Запорізької області на наших платформах: Теlеgrаm | Іnstаgrаm | Vіbеr | WhаtsАрр | Fасеbооk | Yоutubе