Суспільне

Плете обереги із соломи, малює картини та підтримує батьків дітей з аутизмом. Сніжана Білостоцька живе у селі Мале Устя, що на Чернігівщині , туди з родиною переїхали з узбережжя Азовського моря. Разом із чоловіком виховує трьох синів, двоє з яких мають аутизм, а один — ДЦП. Попри щоденний догляд за дітьми, жінка знаходить час для творчості та мріє про власний музей соломкарства. Детальніше читайте далі.Близько десяти років тому Сніжана з родиною переїхали на Чернігівщину із Запорізької області. «На морі дуже важко взимку. Тобто влітку це дуже прекрасно, а взимку там, на жаль, дуже тяжко, і Артем почав дуже тяжко реагувати саме на вітер — сильні затяжні вітри. І ми вирішили, що ми будемо їхати в ліс. Відкрили карту: Закарпаття дуже дорого. І тоді було дорого, а зараз взагалі дорого. Дивимось: Чернігівська область. Глянули будинок, найдешевший, зателефонували, домовились і поїхали», — розповіла Сніжана.У хаті на краю села живуть з чоловіком і трьома синами. «Це наша маленька домівка, яка за сумісництвом є майстернею, ми тут проживаємо і творимо».У десятирічного Світослава та його на рік молодшого брата Орія — аутизм.«Вони отримали аутизм — Світославу було 3 роки, Орію було два роки. І діти, які самі користувалися ложечками, розмовляли, зверталися до тата і мами, різко почали втрачати набуті навички», — каже жінка.15-річний Артем — старший із братів. Хлопець від народження прикутий до ліжка — у нього ДЦП.Мати каже: протягом останніх років у сина поступово покращується моторика. Припускає, що стимулом став саме інтерес до техніки: «У нас Артем дуже обожнює техніку. У нього є свій планшет. Він у ньому розуміється, користується, навчається, самонавчається. У нього багато кнопкових телефонів — він їх обожнює. Він любить їх розбирати, збирати. У нього навіть є маленька викрутка. Йому дуже важко з нею працювати».Сніжані — 36. Розповідає: увесь день забирає догляд за дітьми, а вночі, коли всі засинають, з'являється час для творчості. Вона малює картини та плете обереги.У наметі Сніжана займається соломоплетінням і зберігає трави, які назбирала власноруч. «Льон у нас сушиться, соломка з жита, вона м'яка, і вона буде використовуватись для лялечок. Сушаться жорсткі трави — це будуть з них робитися павуки, мій станок деревообробний, на якому я випилюю самостійно яйця дерев'яні».Особливе місце у її творчості займають солом'яні павуки, розповідає жінка: «Павук — це у нас традиційна українська прикраса, яка була дуже сакрального характеру. Вона собою несе саме світотворення, показує саму форму світотворення. Павуки — не тільки для України поширена така традиційна прикраса, це обрядовий елемент, який є і в Польщі, і в Литві, і в усіх північних народів».У Сосницькому музеї Олександра Довженка зараз частина робіт Сніжани. Нещодавно тут завершилася її виставка, каже директорка закладу Ольга Ярмош. «Багато людей мали змогу її побачити, і це справді викликало захоплення. Картини, які малює Сніжана: тут переважають темні кольори і космічна, зоряна тематика. Це такі моделі всесвіту, в європейському мистецтві це називається «хімелі», у нас в Україні такі фігури ми можемо бачити як «різдвяний павук». «Сакральна геометрія — моя улюблена тема. Я обожнюю все, що геометрично правильне, досконале: я можу малювати мандали, я можу плести мандали, я можу створити 3D-об'єкти мандал у вигляді павука або об'ємних конструкцій», — каже Сніжана.Поле недалеко від дому — місце, де вона може побути наодинці з думками, розповідає Сніжана.«Цей весь простір, вся ця свобода — тут починається справжня я. Я оживаю тут. І вночі, коли дітки засинають, не треба бігати контролювати, дивитись, виправляти, підтримувати, підносити… І тоді починається справжнє моє життя. Я можу просто посеред ночі вийти і прогулятися в ліс або зібрати трави, тому що вдень мені немає коли».До переїзду на Чернігівщину Сніжана жила на півдні України: в Нікополі, Запоріжжі та Приморському Посаді, що на березі Азовського моря. За фахом викладачка образотворчого мистецтва для дітей та реабілітологиня, розповідає Сніжана. Вона також модерує в соціальних мережах тематичні спільноти, присвячені аутизму. Там ділиться досвідом та підтримує інших батьків. «Я дуже щаслива людина. Я вам щиро зараз це кажу. Я дуже не хочу, щоб мене хтось жалів. Це дуже неблагородне почуття…... Я маю набагато більше можливостей або простору, ніж звичайна середньостатистична людина», — каже Сніжана.Але для роботи та зберігання готових виробів у хаті бракує місця. Тому Сніжана вже багато років мріє про власний музей-майстерню. «Музей соломкарства хочу. Я хочу зберігати, накопичувати, а потім, коли я піду з цього життя, я хочу, щоб після мене щось лишилося. Я хочу, щоб збереглася унікальна традиція нашої української культури». Підписуйтесь на Суспільне Чернігів і на інших платформах: Теlеgrаm , Fасеbооk , Vіbеr , YоuТubе , WhаtsАрр , ТіkТоk .