Суспільне

11 листопада Степану Чубенку — Герою України з Краматорська — виповнилося б 29 років. Влітку 2014 року 16-річного хлопця захопили та вбили російські бойовики в окупованому селищі поблизу Донецька. Однією з останніх, хто бачив Степана живим, була місцева жителька . Вона випадково опинилася в будинку, де бойовики утримували підлітка, і намагалася переконати їх відпустити хлопця. Згодом саме вона повідомила матері Степана, де бачила її сина. Понад 12 років потому вона досі пам'ятає заплакані блакитні очі хлопця зі зв'язаними руками та ногами. За цей час жінка сама пережила окупацію, кілька вимушених переїздів і знову втратила дім через російські обстріли. До дня народження Степана Чубенка Суспільне Донбас поговорило з пані Надією про її спробу врятувати підлітка, допомогу родині в пошуках сина та життя, яке назавжди змінила російська агресія. «Серед усього цього сидить хлопчик»Горбачево-Михайлівка — невелике селище, яке розташовано за 20 кілометрів на південь від Донецька на березі Кальміусу. Як згадує пані Надія, у липні 2014 року у селищі вже «хазяйнували» проросійські бойовики, а місцеві, через відсутні світла, медикаментів та продуктів у крамницях, вимушені були виживати. «Так склалася, що я вимушено прийшла до бойовиків туди на їхню «малину» — їхню хату. Я прийшла з тим, що немає ані дров, ані хліба, ані світла — нічого. Прийшла говорити: ви прийшли до влади, то що нам робити? І побачила там таку картину, знаєте, як у фільмі «Місце зустрічі змінити не можна». Стоять столи, килимами застелено все, пляшки на столі... І серед усього цього сидить хлопчик. Ручки зв'язані скотчем, ніжки скотчем зв'язані. Сидить в одних трусиках. Очі заплакані. І тільце в нього таке все було налите», — згадує жінка.На питання жінки про хлопця, ватажок бойовиків сміючись сказав: «Вот, відішь, мать, правосєка поймалі!». Тоді згадує: спробувала заступитись за хлопця та попросила відпустити його: «Я кажу: "Слухай, йому ще під цицьку треба. Не бери гріха на душу, відпусти пацана". А він у відповідь "У нас в аеропорту такі снайпери, ще менші за нього"».Жінка зрозуміла, що не зможе переконати бойовиків відпустити хлопця та не стала далі сперечатись з ними, ризикуючи власною родиною та дітьми.Вже за кілька днів вона поїхала до Донецька у справах, і там на автостанції побачила оголошення про розшук підлітка. На фотографії був той самий хлопець, якого вона бачила зв'язаним у будинку бойовиків, а в тексті оголошення — «шукаємо сина» та телефон його мами Сталіни.Повернувшись додому розповіла про побачене старшому синові, і той переконав її зателефонувати.«Я приїхала додому, зі старшим сином переговорила. Він каже: "Мам, дзвони". Ну, я подзвонила їй, розповіла. І дуже просила не говорити, звідки в неї така інформація. От Сталіна молодець, вона по-хитрому все зробила, сказала, що в магазині стояла і чула, як розмовляли між собою жінки. Я вдячна їй, бо нас би постріляли всіх», — розказує Надія.Після, як загадує, вони зі Сталіною ще неодноразово спілкувалися телефоном. Мати продовжувала шукати сина, а Надія намагалась допомогти. Як згадує жінка, бойовики запевняли, що Степана в них немає. Згодом вони пояснювали, що нібито під час обстрілу хлопець утік. «Вони говорять, що його немає. А я кажу: "Неправда, вони брешуть, він там". Вони сказали, що були обстріли, і він утік. Я кажу: "Не було в нас ніяких обстрілів. У нас була тиша, ми всі сиділи спокійно. Їдьте до Гіркіна"», — згадує ті розмови Надія.Згодом вона дізналася, що Степана знайшли мертвим. Каже: бачила й місце, де бойовики закопали тіло хлопця. Безпосередньо самого вбивства не бачила. А про обставини загибелі юнака дізналася вже від його матері. Окупаційний терор: кримські бойовики та кадирівціІсторія Степана Чубенка, не єдина, яку на власні очі бачила пані Надія у 2014 році у рідному селищі.«Там побував і мій син, на тому підвалі. Просто випадково ми його витягли, тому що він місцевий, його багато хто знав. Там був і племінник нашої вчительки української мови. Його теж заставляли іти воювати за них. Він відмовився, йому переламали ногу, зламали руку. Був там у нас місцевий фермер — відмовився їм різати свою скотину на жратву. І вони йому підкинули гранату і били немилосердно. Отакі були скоти», — згадує вона.Тоді влітку 2014 року в Горбачево-Михайлівці базувались бойовики з Криму та Чечні.«Кадирівці тримали в нашому селищі алабая, собаку свого якогось шефа. Так вони говорили: "Щас спустім алабая, заставім етіх плєнних хохлов работать". А полоненими були як раз хлопці з Іловайська», — згадує жінка.До окупації вона працювала в одній з лікарень Донецька, у відділенні реанімації. За її свідченнями, ще навесні 2014 року туди почали привозити проросійських бойовиків.«І туди привозили бойовиків починаючи з весни 2014-го, привозили туди ж і кураторів російських з Єкатеринбургу і тих, що в Слов'янську воювали. Я надивилась там на них на всіх», — згадує жінка.Пані Надія пригадує випадок, коли до будинку її старшого сина, який тримав пасіку, під'їхали озброєні кадирівці, аби запитати дорогу. Побачивши пасіку, один із них почав вимагати мед.«Син як раз працював з бензопилою, поруч стояла пляшка з пальним. І от він їм сказав, що краще спалить вулики, ніж дасть їм меду. Вони пересмикнули автомати, а старший їх зупинив і каже: "О, ти сміливий. Якщо в Україні ще такі є, то, можливо, у вас є шанс". Сіли та й поїхали», — розказує вона. «Ми все покинули. А потім знову довелося тікати»У жовтні 2014 року пані Надія разом зі старшим сином виїхала з окупованої Донеччини. Вони оселилися на Нікопольщині, у Дніпропетровській області. Село, в якому вони оселились, жінка згадує з теплотою.«Гарне село, прийняло нас. Допомогли нам. Несли люди і закрутки, і одяг, і дрова. Все. Спочатку оселилася в старій хаті. Згодом знайшли кращу. Там прожили десять років», — розказує пані Надія.У 2024 році це село армія РФ почала інтенсивно обстрілювати. Жінка згадує, що після руйнування Каховського водосховища та посилення російських атак залишатися там ставало дедалі небезпечніше.«Син приїхав, він зараз ЗСУ служить, і сказав: "Дві години вам на збори, тому що тут буде біда". І знову все. За десять років уже щось придбала, щось надбала. І знову все покинула», — говорить жінка. «Його очі мене переслідували»З того дня, коли наша співрозмовниця вперше побачила Степана Чубенка, минуло понад 12 років. За цей час вона втратила один дім, облаштувала інший, знову залишила майже все нажите та переїхала на нове місце. Пережила окупацію та страх за дітей. Але серед усіх спогадів про 2014 рік, говорить, є один, який не стирається. «Знаєте, уже стільки років минуло, більше десяти. А от очі його я не можу забути. Не можу забути ці блакитні очі. Вони мене якийсь час просто переслідували. І він так на мене дивився, знаєте, от і надія, і розпач в тих очах... Ну що я могла?»За підозрою у вбивстві українські слідчі встановили трьох бойовиків батальйону «Керч» — Юрія Москальова, Вадима Погодіна та Максима Сухомлинова. У 2017 році Торецький міський суд виніс бойовикам у вбивстві (стаття 115 Кримінального кодексу України). Всіх трьох засудили до довічного увʼязнення. Що відомо про Степана Чубенка Степан Чубенко народився в Краматорську, навчався в ЗОШ № 12. З 6 років займався греко-римською боротьбою, був воротарем молодіжної команди ФК «Авангард». У жовтні 2013 року брав участь у марші УПА в місті Київ, також організовував проукраїнські мітинги у Краматорську та акції з протидії проведенню незаконного референдуму під час окупації міста у 2014 році. Наприкінці липня 2014 року Степана Чубенка затримали бойовики «ДНР», коли хлопець повертався з Києва до Краматорська. Хлопця катували та вбили за проукраїнську позицію під Донецьком. За втручання його матері, Сталіни Чубенко, тіло Степана повернули до Краматорська через 3,5 місяці. У серпні 2021 року школу, у якій навчався Степан, назвали на його честь. Це ліцей №12 міста Краматорськ. У грудні 2021 року в Краматорську в Саду Бернацького відкрили пам'ятник Степану Чубенку, якого катували та вбили проросійські окупанти у 2014 році. Відкриття пам'ятника присвятити до Всесвітнього дня футболу. Пам'ятник Степану у повний зріст зроблений із граніту. Посмертно Степана Чубенка було нагороджено державними й недержавними відзнаками: орденом «За мужність» ІІІ ступеня; орденом «Народний Герой України»; медаллю «За жертовність і любов до України»; пам'ятним нагрудним знаком «Кров за Україну». 1 жовтня 2025 року президент України підписав Указ про присвоєння Степану Чубенку звання Героя України та удостоїв його орденом «Золота Зірка». Читайте всі новини Донбасу в Теlеgrаm , WhаtsАрр , Fасеbооk , YоuТubе , ТіkТоk , Іnstаgrаm