Зняв офіцерські погони та став штурмовиком: історія 22-річного бійця «Азову» з ОдещиниСергій Соколов із Кілії, що на Одещині, у 22 роки долучився до 12-ї бригади спеціального призначення «Азов». До цього навчався в Національній академії Національної гвардії України, був капітаном баскетбольної команди та перемагав у спортивних змаганнях. Після шести місяців служби військовий загинув поблизу села Леонідівка на Донеччині. Разом із двома побратимами він майже чотири години стримував переважаючі сили російської армії.Про дитинство Сергія, його шлях від курсанта до штурмовика, службу в «Азові» та обставини останнього бою Суспільному розповіла мати військового Вікторія Щербак. Від спортивних перемог до оборони ХарковаСергій змалку мав гарну пам'ять та здібності до навчання, каже Вікторія. За її словами, йому достатньо було один раз прочитати вірш, аби його запам'ятати. Вони із сином могли годинами розмовляти про різне. «Сергійко — це моя копія, це настільки моя була дитина. Ми з ним могли годинами лежати, просто розмовляти. Він дуже любив, коли йому чухала голову, волосся перебирала», — пригадала Вікторія.Сергій навчався в Національній академії Національної гвардії України. Там очолював баскетбольну команду, разом із якою здобув перше місце на змаганнях. Також отримував медалі та грамоти за перемоги у змаганнях із бігу.Повномасштабне вторгнення Росії застало хлопця на другому курсі академії. З перших днів великої війни курсанти долучилися до оборони Харкова. «Це ж діти 18-19 років, для них це був шок, звичайно. Вони не розуміли, що це таке, спали в окопах, замерзали. Дякую велике волонтерам. Вони їх кормили, вони приносили їм продукти, одяг», — розповіла мати військового.Через кілька місяців після початку повномасштабної війни курсантів перевезли до Золочева Львівської області, де вони продовжили навчання. Згодом — до Вінниці. Там Сергій достроково закінчив четвертий курс та отримав звання лейтенанта.Уже ввечері після вручення дипломів випускники вирушили до військових частин, у яких мали служити. Зняв офіцерські погони та став штурмовиком «Азову»У квітні 2024 року Сергій долучився до бригади «Азов». Попри офіцерське звання, він вирішив спочатку здобути бойовий досвід, а вже потім командувати іншими військовими. «Коли він прийшов в "Азов", доїжджаючи до частини, він зняв з себе всі погони. Він сказав: "Я йду туди звичайною людиною, звичайним військовим. Я хочу там набратись досвіду". Каже: "Коли я стану впевнений, що я можу вести за собою людей, тільки тоді я вдягну ці погони"», — пригадала Вікторія Щербак.Сергій служив штурмовиком. За словами матері, він був мотивованим та прагнув не підвести побратимів, які стали для нього другою родиною.Коли військовий перебував на відпочинку, вони з матір'ю щодня телефонували одне одному або обмінювалися повідомленнями. Навіть коли син не міг вийти на зв'язок, Вікторія щоранку писала йому.Про те, що Сергій виконував бойові завдання в Серебрянському лісі, жінка дізналася вже під час його відпустки. Тоді вона випадково знайшла в сумці сина довідку про контузію. «І коли я це дістала, я почала читати, я не могла зрозуміти, що це таке. Він просто-просто мовчки стояв, опустив голову. Каже: "Мам, я не хотів тобі казати, що я ходжу на позиції, що я воюю. Щоб ти не хвилювалася"», — розповіла жінка. Майже чотири години нерівного боюОстанній бій Сергія Соколова відбувся поблизу села Леонідівка Бахмутського району Донецької області. За кілька годин до загибелі військовий ще спілкувався з матір'ю. Вони телефонували одне одному, обмінювалися відео та голосовими повідомленнями. Син запевняв Вікторію, що в нього все добре.Того дня Сергій разом із двома побратимами вступив у бій із російськими військовими. За словами Вікторії Щербак, українські захисники протягом майже чотирьох годин стримували сили противника, які переважали їх чисельно. «Це був нерівний бій, їх було всього лиш троє. Жужик, Торнадо і Леброн», — розповіла мати військового.Усі троє захисників загинули. За словами Вікторії, побратими спостерігали за боєм за допомогою дрона, а Сергія впізнали за татуюванням.Як розповіла жінка, коли знайшли тіла військових, один із побратимів лежав під її сином. Мати каже, що Сергій намагався прикрити його собою.Під час останнього бою військовий також втратив ногу. Вікторія пригадала, що впізнання тіла сина в морзі стало для неї шоком. «Це була моя опора, це було моє життя»Удома Сергій допомагав матері з господарством, прибирав, готував їжу та доглядав за молодшим братом. Вікторія називає сина своєю правою рукою.Після загибелі сина, зізналася Вікторія, сили жити далі їй дають інші діти, яким також потрібна матір. «Це була моя опора, це душа, це крила для мене, це було моє життя. І коли він загинув — загинула, мабуть, моя душа разом з ним, просто упали крила. Ти живеш, аби жити. Бо ти розумієш, що в тебе є ще діти, і що мати все одно їм потрібна». Читайте нас у Теlеgrаm , WhаtsАрр , Vіbеr , Fасеbооk , Іnstаgrаm та ТіkТоk : головні новини Одеси та області.Стежте за головними новинами Одещини в Gооglе Новинах — збережіть тему Суспільне Одеса в обране, щоб не пропустити важливі події у вашому регіоні.
Go to suspilne.media