У літературному клубі Макіївки у розпал Майдану я теж прагнула здійснити революцію: зареєструвати об’єднання, проводи заходи саме українською, видавати книжки. Коли я бачу картину цілісною-йду до мети. Всі обставини сприяють. Колективна більшість, яка скоро колективно стала під рвотні знамена «динири» тоді виключила мене з групи митців. Так просто звинувати людину-Аня хоче узурпувати владу. Яку владу? Над ким?
Іронічно: вони так хотіли бути вільними, ті місцеві майстри російського слова, що з легкістю дозволили собі бути ніким у синє-червоно-чорному краю абсурду. На остаточну зустріч, де мене згідно радянських традицій партзборів у Палаці Культури мали б розчавити загальним осудом, я прийшла з Козацькою та пляшкою кон’яку.
Не свято звільнення, ні, поминки за нашим мирним минулим.
Адже події відбувались першого березня 2014 року.
Я, одягнена в найкращі конспіративні речі-шубу до колін, шкіряні ботфорти до колін на підборах та окуляри без диоптріїв, я зранку фільмувала в центрі Донецька трагедію. Тисячі місцевих йолопів, серед яких, на жаль, зустріла колег та колишніх однокласників, разом зі проплаченими утирками із Ростову, захопили центр мого міста мов мазута. Вони скандували: «Губарев!», йшли колоною мов піонери з фільму жахів центральною вулицею Артема до Донецької Обласної Адміністрації. Там вже інший натовп скандував: «Беркут, расія!» і вимагав зняти український стяг з флагштоку. Стіг тримався. З третьої чи п’ятої спроби знайомий альпініст, якому бажаю розбитись о скелі, зірвав стяг й жбурнув його на березневу промозглу землю. Я плакала і продовжувала фільмувати.
Замість нього повісили тряпку.
На мить у місті стало тихо. Тиша розривала душу. Щось змінилось назавжди. Ось натовп з гри у демократію за українськими правилами- озвуч свою думку на віче, перетворився на злочинців. Вони посягнули на головне- щасливе вільне майбутнє краю. Керівник міста Лук’янченко з групою підтримки махнув рукою та заховався в будівлі. Ніби у башті Рапунцель. Тепер дракон назавжди оселився серед роз центру міста. Він впевнено розгортав крила жорстокості й ненависті, спочатку до краси й порядку. Тисячами обличь сцяв на фасад центральної бібліотеки, розкидував порожні пляшки з-під білої та бив їх о ковані лавки. Залишав переможні сліди харчками та недопалками під пісні »Любе».
Вони швидко усвідомили-в тиші народжуються думки та зайві питання, тож максимально заповнили її п’яним бридким галасом. Це були справжні орки.
Я дивилась з подивом і думала: «Режисер, оце ти обличчя підібрав для зомбі апокаліпсису, одне неприємніше за інше!» Нажаль, це було не кіно, а наша нова донецька реальність. Серед морд маленьким острівками світла були нові знайомі обличчя, люди з Донецького Майдану. Ми всі фільмували злочин й фіксували ті мерзенні рожі серед вже вкритих сміттям руж. Шествіє Мордору по рідній землі.
Чи бачили ви колись, як здають міста без єдиного пострілу?
Як під’їздить Троянський кінь нібито мирної демонстрації і з нього сипл яться проплачені братки та місцева шантропа? Вони відчули м’ясо темних часів і зібрались його роздирати на частини. Його, моє рідне місто.
Не можу сказати, що тридцять років там мене цілком влаштовувало все. Але безпеку і забезпечене чесною працею майбутнє я відчувала. Тому і не їхала в далекі краї. Подобалось розвивати своє рідне місто.
На моїх очах його гвалтували.
Ми ніби опинились під колесами брички історії, ось-ось вони нас розчавлять.
Ще не відбулись викрадення людей, тортури, вбивства і грабунок всього «асвабадітєлями», але у повітрі вже засмерділо. Майбутня пролита кров віщувала про себе, адже беззаконня й влада зброї то початок кінця.
Адреналін так зашкалював, що я не відчувала холоду. Березневий мороз підступний, непомітно пробирається до серця. Як і їхня «руццка весна». Адреналін буквально вичавив страх з мене. До краплі. Я відчула себе камікадзе -нема сумнівів, лише честь і бій. Закінчила фільмувати. Це відео має побачити служба безпеки України .І не тут, тепер на закон та порядок в Донецьку надії нема. Маю закінчувати справи і їхати до Києва.
Поки хоч щось можна змінити.