″Саня, друг, я пишу тобі лист, тому що вже давно тебе не чув, не бачив Сто років вже пройшло з того часу як ми колись мріяли зібрати наших пацанів на дачі….″
Скрябін


Дякую, Кузьма, без тебе почати було б важче.
І ще цитата:
«Давай повернемось у своє місто, з якого втікнути так хотіли…»


Книжкові маркетологи в один голос кажуть: має бути інтрига, щоб читач затямивши подих, слідкував за розвитком сюжету.
Іронічно, що зовсім не бажаючи того, таки маю її.
Адже не можу бути певною у базовому питанні.
Чи ти живий, друже мій? Відсутній у списках мертвих, що не відразу й без спостерігачів передали ті, хто Вас, воїнів «Азовсталі», утримує в полоні.
Їм вірити - себе не поважати.
Тож я сподіваюсь, але точно нічого не знаю… Просто пишу тобі думки та спогади, вірші й рефлексії щодо війни.
Я ПЕВНА: ми обов`язково переможемо, друже!
Ти нарешті зустрінешся з хрещеним сином Мирославчиком.
Інколи я думаю: обіцянка самому собі похрестити малюка, чиє появлення на світ - то перемога самого життя над рашистами, допомогає тобі витримати все.
Все, про що не хочу й думати як людина, що сама пройшла таке пекло.
Якось, Саня, повернення до рідного міста та рідних донбаських степів відбувається драматично.
Але то ціна питання: свобода або смерть.
Будемо живі та вільні, друже!
Будь.
Просто будь.
До зустрічі.

2
Я згадую останню з наших орендованих квартир в Донецьку.
Так дивно: вона відчувалась дуже просторою, хоч мала дві сумісні кімнати.
Можливо, через мінімум меблів у залі було таке враження.
Я мала задоволення сидіти просто на полу на туристичному килимці для подорожі до Криму й малювати свої картини, забувши про зовнішній світ.
Ми вже давно не були разом, завершили наші довгі стосунки у стінах тих самих апартаментів, де малюю. Я сама знайшла й оплатила грошима, які заробила з продажу нашої попередньої орендованої квартирі кварталом далі, також на Азотному.
Ми лишилися друзями: мрійники, на тобі тримався спортзал і розвиток молодіжного спорту у промисловому районі Донецька. Я поставила на паузу заробітки у нерухомості й поїхала малювати до Криму.

Саня, страшно сказати: те спекотне літо, сповнене несподіваної робочої тиші, бо жадібність донецьких власників житла перед Євро просто зашкалювала, було понад десять років назад.
Ми були геть іншими, дещо наївними й мали більше цілих зубів.
Обертаюсь на ті часи і знаю: мій український Донецьк бринить у серці й досі.
Літо на великому балконі серед квітів з романтичним краєвидом: труби, товстелезні труби опалення від котельної, які перетинають двір п`ятиповерхівок ніби парадна арка. Дикий виноград разом з солодом в`юнками хвилястих ліній злітають у небо, ніжно обіймаючи дроти високої напруги.

Гомін автівок десь далеко, абрикосова тиша. Ти, друже мій, готуєш дітей на спортивні збори під Лиманом. Весь світ тепер знає цю назву, а тоді…Тоді ми жили у мініатюрному середовищі, суворому й прекрасному. Палац культури, де серед бетонних стін уживались мирно заняття з гри на дарбуках, балет, карате й запальний рок. Тренерська кімната, куди приходили попити чаю різні люди. Часом той чай курили, хтось з гостей «мурчав», а дехто після зустрічі їхав опановувати інші міста й країни.

Ти кожного дня, чи маючи роботу у залі, чи ні, вставав та йшов, бо мав так робити.
«Ми самі створюємо свої змісти життя», відповідав на питання. Просто крок за кроком кожного дня треба робити гарні справи. І бути собою.
Казав і уходив до вечора. Праця щоб бути в ритмі життя.
Я лишалась сама. Весь простір і час мені належав.
Кава, йога, Кастанеда. Океан Ельзи, Ошо, Скрябін, живопис.
Вірші, цигарки, дзвінки друзям.
Робота застигла, всі, хто міг поїхав на моря.
Поїхала і я.
Твій хрещеник прокинувся й потребує уваги.
Про Крим окрема історія. Сподіваюсь, ти чуєш мене.

О, твоя дружина писала: вона в Донецьку, Їй там робили операцію через вибите руцькими обстрілами око. Нажаль, вона не встигла поїхати з Маріуполя до Польщі… Чи могли ми тоді подумати: Донецьк буде під окупацією, а Маріуполь кацапи спалять?

3

По ночах на мене хвилями внутрішнього моря важко й впевнено падають спогади.
Мозок грає, перед відпочинком перебирає сюжети, сценки, ситуації, історії, що трапились за мої, здається, вже сотні таких різних життів.
Доля, зшита залізницею зі клаптиків міст, містечок, гір, морів, замків і заводів, золотих полів і вугілля.
Моє життя було, є і буде пов'язане з долею України.
Здається, не вперше його проживаю на зламі епох, у війні й боротьбі за незалежність.
Якісь дежавю постійні.
Отже, урок ще не засвоєний душею, адже знов і знов перероджуюсь тут.
Або просто ми не можемо одна без одної-Україна і я, Ганна...
Треба спати, завтра новий тиждень.
Цей після подорожі у Париж був як потерта куртка у дощ-чи то був, чи то не факт.
Хай ніч буде тихою у всіх.
Я послухаю казочки старих синіх Альп.



4
Слухаю як оркестр виконує Шуберта.
Музика ніби грозова хвиля підіймає над дрібними питаннями, гойдає десь близько до вічності разом з собою.
Думаю: жіноче мистецтво з'являється на світ часто не завдяки, а незважаючи ні на що.
Ми були в Луврі, там дійсно круто. Є картини, над якими митці працювали рік, п'ять, двадцять, сорок.
«Сорок років, егеж. Оце так можливість для митця, стільки мати вільного від повсякденних справ часу», - криво посміхаюсь я. На днях мала аж 15 хвилин на живопис, поки діти не помітили: мама зайнята не ними.
Ще хвилин сім під писк та тихі позіхання витримала.
І ще сім хвилинок думала, що зможу комбінувати справи та швидко-швидко наносила мазки правою. Лівою рукою ж притримувала Мирослава підчас грудного годування.
Отже, мої жіночі сорок років на живопис виглядають як півгодини на день, уррра!

Діти чудові. Люблю їх.

І поважаю також. Тож не можу, не хочу, не буду деградувати у прекрасні часи материнства.

Не може людина, особливо жінка, жити лише дитячими інтересами.

Без власних занять мама дуже зручна, але така ситуація виливається у трагедію в майбутньому.
Трошечки є такого мазохізму пострадянського: я всьо отдала дітям.
Але чи вони просили все віддати, втратити саму себе і гарний настрій?
Кому такі жертви потрібні?
Життя то шлях від наївності через драму до щастя.
В моїй суміші драма є, адже війна вдома.
Але щастя також багато.
Гармонія-ось, що всім нам потрібно.
І улюблена справа, яка надає крила Це ти мене навчив, друже.
Дякую!
Як ти там?


5

Сни Сни мені почали снитись страшні навесні 2012 року.
Один з тих часів я навіть записала, так вразив потойбічним холодом деталей.
Кого як, а мене конкретно лякає детальність й сюжетність власних жахів.
Сон був про ліфт.
Ми заходили з тобою, Ірочкою, донькою, тоді їй було 10 років, але уві сні вона була старша на вигляд. З нами була Зема, твоя, моя подруга. Та, через яку за декілька років мене заберуть у катівню.
Вона тримає в руках гілку з куща, довгу та дуже колючу з яскравими ягідками.
Ліфт їде вниз.
Ми розходимось всі в різні напрямки.
Я йду серед чистого золотого пісочку, там плескається водичка. Зустрічаю нашого приятеля Андрюху з Азотного. Він тренувався в тебе.
Андрюха з другом. Поки ми розмовляємо, з-за пагорба виїздить танк і стріляє в наш бік.
Друг падає, я розумію: почалась війна.
Далі веду автівку якимись просілками.
Під вибухи прокидаюсь.
В моєму світі ще тихо.

З Андрюхою ми не бачились вже довго.
Він поїхав з району та його слід загубився у великому Донецьку.
До теплої осені 2013 року, коли він раптово навідав мене на Заперевальній.
Туди я перебралась після другої літної подорожі на моря, на цей раз до Бердянську.
Андрюха приїхав з другом, темношкірим випускником медичного університету.
І попросив поселити його друга десь у пристойному житлі.
Тоді серце моє відчуло: вітер змін вже дмухає на нас.
І неминуча війна за свободу.


6

Підчас Майдану, перед побиттям студентів, бачила ще цікавіший сон.
Ніби я лягаю спати в одній країні, а прокидаюсь в іншій.
Мені потрібно з мамою та колегою з нерухомості (як все ж то давно було, декілька життів назад) зустрітися в палаці спорту ″Дружба″ біля дому батьків.
І ось я виходжу така собі на зупинку автобуса, як завжди часу обмаль, поспішаю. Але помічаю, що щось не так. А з чим - не можу зрозуміти. Питаю у перехожого:″ Скажіть, де ми власне?″ А він такий: ″Саратов, город блюзу та рок-н-ролу″.
Я така: ″Де, де,?″ Прокидаюсь в холодному поті.
Цей сон як застереження був зі мною.
Але болт їм, а не Саратов вдома. Такої розвалюхи, як там, нам не треба.
Донецьк українське місто, засноване британцем Джоном Юзом на місці поселення запорізьких та донських козаків, було, є і буде.
Як ти там?
Привіт від Волинко.

В нього у Нью-Йорку (колишній Торецьк) на могилі дружини вбило рідного брата. Прилетіло, уламок снаряду у серце.
А теща вирішила таки поїхати з Донецька після 8 років окупації.
Чотири доби через країни Балтії. Шуткує, що теща на старості років побачила Європу.
Чорний гумор у нас всіх став.
Але ми видивляємось тебе на всіх світлинах і відео з полону.
Я пишу тобі лист, а за вікном на шаленій швидкості (літературний штамп, так, але як інакше означити 200 км/на годину потяг?)пролітають казкові пейзажи Швейцарії. Життя буремне, друже.
Ми з тобою.


7
Вчора, після важкого дня обстрілів України та нашої дороги потягами з Відню до Локарно,де ми наразі мешкаємо, трапилось маленьке диво.
Номер, з якого ти телефонував з Азовсталі, вийшов на зв'язок.
То твій командир, Тарас.
Він вже на волі, обміняний як і багато наших хлопців, на Медведчука.
Казав добрі слова, що ви і служили і сиділи разом.
Я рада, що тебе не тортурять.
Бо по-всякому буває… Пам`ятаєш, як ми працювали у спортивному залі з хлопцями, що раніше сиділи у тюрмі?
«Від суми та тюрми ніхто не застрахований», ти казав. Люди вирішили повернутись на шлях спорту. У 90ті багато хто зійшов з рівної дороги до спортивних досягнень на криву тропу злочинів. «У людей треба вірити, особливо у дітей», говорив, коли вкладав всю свою маленьку зарплату викладача у Палаці Культури в підготовку команди до спортивних зборів. Київ, Вінниця, Львів, Румунія. Діти бачили інші світи, міста, культури, стилі життя.

Не лише наш Донбас, постійно кормлений пропагандою на всіх рівнях.
Задовго до війни, але штучно підігріваючи її в серцях простих людей.

Ти давав людям, молодому поколінню, альтернативу, вибір, варіанти шляху.
Можливо тому так багато учнів вашої школи карате захищають Україну?
Вони і зараз пишаються тобою як провідником.
Бути попереду, зразком складна задача, адже саме ти приймаєш всі рішення.
У Парижі, ось нещодавно, ми знайшли могилу Петлюри. Він у двадцяті роки мешкав саме там. У Парижі і був вбитий агентом КДБ. Так боялись впливу провідника навіть з-за кордону, що вбили його руками маріонетки.

Квіти, свіжі квіти на могилі навіть через сотню років. Наші прапори, українські гроші, записки.
Героїв не забувають.
Але ми дуже хочемо побачити своїх героїв живими та вдома.
«Обміняють всіх», сказав Тарас. Наша держава докладає максимум зусиль, щоб всіх повернути.
Чекаємо.


8
Крим Сьогодні 13 жовтня, день народження моєї одногрупниці з університету Каті.
Саме з нею ми їздили останні рази до Криму.
Ми були там у грудні 2012 року, коли весь світ казав: « Вічний календар майя закінчується цим місяцем і все, гайки…» Я подумала: «Як то так, ми всією планетою полетимо у апокалепсис, а я навіть пальми в Криму не встигла побачити…» Через фактично десять років після тією авантюри ходжу собі серед пальм, бо вони ростуть в італійській частині Швейцарії всюди. Думаю: «Можна ж було загадати, щоб Україна не переживала вже війн…» А тоді, у мирному 2012 році, ми загрузили рюкзачки у компактний «мітцубісі кольт» Каті та поїхали до Криму.

Туман, що застав нас вже на під`їзді до Сімферополя можна було мазати на хліб та їсти замість масла. Не видно зовсім нічого. Дорога, що складається з тисяч поворотів, черга з автівок і не видно нічого на відстані 2 метрів.
Вперше стало страшно за своє життя. Славнозвісне ниття: «Я такий молодий, не встиг нічого побачити…» Якби ми ті знали, що, як і в який кількості ми скоро побачимо, то може і варто було б навіки зафіксуватись у тому Криму, де українські стяги, прозоре повітря, зимнє синє-зелене, але Чорне море. Попри всі пригоди у тумані, нас зустріла вечірня Гаспра. По серпантину ми обережно сковзнули вниз вправо, а зліва сяяла вогнями Ялта. Тиша і численні запахи рослин. Двоповерховий будинок, у холі плетене крісло і аромати ванілі.
Величезна квартира, де кожному по кімнаті, спільний зал і краса лаконічного дизайну.
Ми були там три доби. Гуляли по ботанічному саду, ходили в басейн з морською водою, доїхали до Ялти й прогулялись набережною. Відвідали нічний клуб в Севастополі, збирали камінці на пляжі і навіть застали шторм на морі. Виходиш на пірс, луна на небі, а навпроти тебе хвиля, ще одна, ще. Вони лижуть залізобетонну плиту, та трохи качається. А ти відчуваєш силу природи, з я кою не варто сперечатись.

Ми пили кримські вина і мали показувати паспорти і це дуже тішило у майже тридцять, знаєш.
Крим тік по нашим венам як гаряче вино. Кожного ранку я виходила з кавою на ганок і дивилась прямо перед собою. Там на клумбі росли сині грудневі крокуси. А попереду маленька церква, яка притаїлась у тіні кипарисів, асфальтована дорога, байдарочна станція з нашим стягом, а за нею безмежне море. Море на всю ширину фотокадру, знаєш. Неймовірний спокій охоплював мене в ті моменти. І цей Крим і досі в серці.

Назад ми поїхали тихі й наповнені.
Мабуть, гармонією, як би заштамповано то не звучало.
Найкращий подарунок на день народження того року був від Каті.

Сподіваюсь, з нею все добре. Адже виїхавши до Києва, вона незабаром повернулась в Донецьк.
Поневіряння світами не всім дається легко. Багато хто з наших не витримав випробувань, пов`язаних з переїздом у невідомість та повернувся до мордору, але в власне житло.

Діти сьогодні дали попрацювати. Але Марія криче, каже: «Мирославчик сам, мама, скоріш йди».
Чоловік збирає гуманітарну допомогу до України.
Вчора в університеті не було світла, але був дистанційний державний іспит. Я пишу тексти.
Коли обертаюсь назад, то бачу, скільки всього доброго, важливого було зроблено.
А наразі є відчуття, що роблю мало.

Постараюсь знайти гармонію в собі. Можливо, спогади про Крим допоможуть.
Бережи себе. Вірю, до зустрічі.

Ніби п'ять років минуло, Та ні, лише три доби Зачинені храми я в небо дивлюсь:
скажи мені Боже, де ти?
Жорстокість людини ось тема досліджень, бо скільки живу, ніяк не збагну одвічну загадку:
чому у якості ліків вмираючи імперії вік за віком замість реформ обирають війну кришталь моїх слів тихим дзвоном пробуджує гори, які вже багато сторіч заколисують мир Вершини засніжені стверджують мудро:
″Любов то є аверс Ненависть то реверс Визнач свій шлях, а у наплічник взяти пісню, сало, люльку, іграшку дітям, зброю на захист землі ти не забудь″

Покрова.
День захисників.
Обирай свято на свій смак.
У повітрі запах тривоги та перемог, вітер зі сходу приніс: з нами світ Небо, закрийся від ворогів!
Хай буде так.Діти перетворюють мене на психопата.
Хоча мати дітей це свідоме рішення.
Але моральна втома від всього така, що можу ні на чому зосередитись.
Слово ″відпочинок″як знущання.
Зі святом, друже.
Бережи себе.


Звільнили вчора наших жінок з полону. Обміняли.
Це прекрасні новини.
А от по містам, по Києву літають дрони-вбивці.
Фільми про майбутнє наблизились так, що ми і уявити не могли.
Останні дні плачу і читаю.
Маю щось робити та бути в гуморі, бо настрій передається дітям.
Але морально тяжко дуже.
Чужина, хоч і красива, то не Батьківщина.
Як я шуткувала, не треба плутати туризм з еміграцією.
Виявилось, то лише на відсоток жарт.
У Відні,у Парижі, у містечках Італії я переключаюсь у режим туризму та пошуку вражень.
Тут, у Локарно, кожен день відрізняється від днів вдома.
Є місцеві традиції, вони важливі для інтеграції, але заважкі для сприйняття.
Живи тихо, спокій важливий, не шуми, не галасуй.

Ніби і дрібничка, але нагадування таке: гість, ти не дома.
Люди милі і добрі. Допомагають. Просто інший світ, до берега якого як камінчик, принесло нас бурхливе море життя.
Я пам'ятаю. Кожного дня. Що не дома. Малюю гори. Дивлюсь на небо.
Читаю книжки.Я в своїй мікрокапсулі. Чи це добре?
Так є.



9
Ми не дуже часто розмовляли перший тиждень війни, бо ти боронив Маріуполь.
А потім щез з ефіру на декілька місяців. Знайшовся вже на «Азовсталі».Тож ти не знаєш всіх подробиць моєї зустрічі війни.

Ось тобі історія про народження Мирослава. Написала та зберігла, бо не знала, чи виберемось з Києва наприкінці березня на Західну Україну, куди прямували родиною рятувати дітей від бомб.

«Мене звати Ганна Гуцулка, я пишу вірші, прозу та займаюсь арт-терапією.

Народилась та до 30 років мешкала в Донецьку.

Через мою українську позицію та активну просвітницьку діяльність наприкінці травня 2014 року була викрадена проросійських бойовиками так званої ″днр″ під керівництвом російських спецслужб.

Після тижня тортур, знущань, допитів, була обміняна та вивезена до міста Дніпро.

Багато років я відновлювала психіку, відчуття безпеки у новому місті Києві.
Народила донечку, а наприкінці лютого 2022 року мала народити сина.
Підступний напад на Україну Росії прискорив появу на світ Мирослава.
На другий день після повномасштабного нападу, в т.ч і на Київ, після влучання ракет у багатоповерхівку на Позняках, в мене розпочалась родова діяльність.
Поряд з обраним пологовим будинком аеропорт, на який здійснювався напад, тож я вирішила їхати максимально близько до моменту пологів.
Приїхали до пологового з чоловіком та доньками, вони залишились чекати у приймальній.
Мені лікарі сповістили, що повітряна тривога, вагітні та більшість медперсоналу з ними у бомбосховищі.

Наверху у медичних залах було темно та поклеїні від вибухів вікна. Лежала на операційному столі та дивилась на закрите вікно, за яким опустився тривожний військовий вечір на прекрасний Київ.
Скоро стало не до спостерігань, почався найвідповідальніший період вагітності - власне, пологи.
Від нестерпно болю відідрала ручку операційного столу.

Весь час на фоні потужно вила сирена.

Синочок народився за годину. Ще трохи часу ми з ним полежали у родильному залі, знайомлячись один з одним.
За півгодини медсестричка допомогла мені пересісти на крісло-каталку та повезла нас ліфтом трохи вище - до палат, де відпочивають породіллі. Але відпочити цього вечора чи ночі не судилося.
Доїхала візком до ліжка, поздоровкалась з дівчатами, зробила ковток водички.

Повітряна тривога, медперсонал запрошує хутко спуститись до підвалу.

Важко передати відчуття, коли з тебе ллється кров після операції, а маєш хутко вдягати труси, штани просто під операційну одноразову сорочку, брати новонародженого синочка, рюкзачок з найнеобхіднішим й шкандибати чотири поверхи вниз.
У бомбосховищі людно.

Породіллі, немовлята, багато вагітних, є чоловіки, що підтримають дружин, лікарі, медсестри, їхні дітки.

Місць, в тому числі сидячих, вистачило всім.

Мої рідні вже там, у підземеллі, вдихають тепле сире повітря.За що Марія трьох років має ховатись в укритті? Вона не розуміє, чому ми тут. Намагається, граючись вибігти в бік виходу, ловимо, щось пояснюємо, плаче.
Мультики як засіб прикріпити зачаровану дитину до місця, який не дуже поважаю у звичайному житті, зараз дуже допомогли.

Ірині 19, розквіт юності. Я забрала її з Донецька після полону, вмовила матір привезти малу до Києва у 2014, не чекати, поки руські танки будуть їхати центральними вулицями рідного міста, просто під вікнами. Руські, які взяли обезлюднене місто під контроль й зробили мешканців на довгі роки заручниками необ'явленої війни.
Там, на Донеччині, у свої одинадцять років, Іра не чула вибухів, не знала, як працює миномет чи як застигаєш, коли по тобі працює ″ГРАД″.
Я встигла дати їй спокій й українську дійсність.
Чому війна обпалює її юність?

А Мирослав?Ось він рівно дихає, й вдихає повітря помешкання, що не розраховане на одночасне перебування сотні людей.Зверху лунають вибухи, здригаються стіни, а він посміхнувся уві сні. Малюку година від народження.Він втомився, адже з'явитись на світ важка праця. Світ чомусь зустрічає вибухами, а не квітами чи оваціями.

″Воїн прийшов на землю″, - думаю я, тихенько утираю сльози і дивлюсь навколо.Поряд зосереджено сопить з десяток новонароджених малят.
У підвалі напрочуд тихо і позитивно.Ніхто не волає, не скаржитися на умови.Другий день, а Всі розуміють:війна. Можливо, ми, українці, підсвідомо знали -на черговому повороті історії маємо дати просратись москалям, бо вони лізуть і лізуть віками на нашу землю. Тому ми мобілізували усі сили. Але до війни ніхто не готовий, особливо народжувати чи вперше годувати немовля під вибухи.

Всю ніч на стільчику у бомбосховищі. Для новонароджених ліжечка на колесах.
За лічені години облаштована операційна у бомбосховищі.

Вже під ранок піднялись нагору до палати. Чергові лікарі зробили щеплення, оглянули Мирослава, поміряли температуру. Рекомендації по догляду.
Швидко, професійно, стримано. Ніби не летять в нас бомби, ніби всі маніпуляції робляться не під звук сирени.

Я навіть встигла пару годин поспати, провалилась у сон.

Прокинулась від нової погрози ракетного удару. Медсестра покликала всіх вниз. Я загорнула сина у теплу ковдру і йшла сходами. Багато людей з поверху вже їхали ліфтом. Раптом земля здригнулась, підлогу трохи повело.

Бачу: горить у дворі, йде густий чорний дим. Як з`ясувалось пізніше, ракета прилетіла у багатоповерхівку, що в 300 м від пологового.
У бомбосховищі просиділи до обіду, потім всіх максимально швидко виписали.
Лікарі заповнили бланки, лишили всі контакти, відповіли на запитання.
Спокійно, без паніки, ніби і не війна.
Додому ми їхали дуже швидко, місто на дві доби закривалось для пошуку ДРГ.
Вдячна лікарям, вони сила.
Переможемо.
Слава Україні!



10
На контрасті з нашими подіями в мене тут є сусід, що заважає жити. А ми йому, бо гучні. Декілька разів він зустрічав мене з малюками. Не називав своє ім`я, просто казав: «Я живу над вами, ви гучні» і починав волати.

Уявляю його у Бучі, коли каже рашистам: «Тихіше там людей катуйте, ви мені спати заважаєте. І ракети свої пускайте у беззвучному режимі після 22.00, сусіди» Все познається у порівнянні. Чи так?

Будинок старовинний і на листівках, мабуть, буде виглядати круто.Але акустика така, що кажеш слово у одному кінці двору, а чутно по всьому будинку.

Діти то є діти. Марія веселиться, Мирославчик, буває плаче.

Здається, вони не звикли до зайвих звуків. Відчуваю себе школяркою, коли меня вичитують сторонні люди.

В такі моменти дуже хочу назад, до київської багатоповерхівки. Там весь карантин ми не могли знайти та зупинити сусіда з перфоратором. Здавалось, він мігрував поверхами зі своїм гучним інструментом.

Києве мій, Києве! Золоте місто мрії… Маю тут декілька справ, досить пролонгованих у часі.

Дописати цю книгу, наприклад.
Агов, друже, ти зрозумів? Листи складаються в великий об`єм і то буде книга про тебе.
Питав, коли видавала минулу: чи є історія про тебе.

Ти і сам ціла історія.
Кожна людина безцінна.

Крім дикої русні.Вони свій вибір в бік деградації через ТБ зробили.
Як ти там?

Я сподіваюсь, що … « відносно добре». Вчу німецьку і є такий термін.

Блін, відкрила додаток з німецькою і автоматично пройшла урок.
Термін не знайшла. Дуже важко мені з концентрацією останнім часом.
Просто будь, будь ласка.

Маю встигнути перемогти вічність хвилини пральної машини У цій версії світу пральна машинка бере гроші за час роботи та частенько прибрьо*** на свою користь. Дивні грані мирного життя.



11

Завтра зима. Нова сторінка життя та війни. Мені наснилось, що ти приїхав до нас на Новий рік.
Тут вже стоять прикрашені ялинки, а вдома часто немає світла.

Русня цілеспрямовано б`є по підстанціям, лишає нас світла та опалення.
Але майбутнє буде прекрасним!І без них.

Сподіваюсь, ще до Нового року ти побачиш країну, за яку так бився.
Багато втрат маємо. Дорогі люди, знайомі місцини, цілі міста.

Мирослав впевнено стоїть, повзає, скоро почне ходити. Життя перемагає.
Ми вистояли. І вже дев`ять місяців відстоюємо волю.
Переможемо, адже захищаємо наш шлях і волю.
Слава Україні! До зустрічі, друже.