Українська правда

В той час як спільнота зброярів вітає ухвалену урядом постанову про запуск механізму контрольованого експорту озброєння та військової техніки (ОВТ), пропоную зачепити більш масштабну та засадничу проблему — середовище, яке безпосередньо впливає на функціонування приватного виробника зброї, а саме заплутаність системи державного управління в оборонній сфері й, як наслідок, відсутність цілісної довгострокової політики. Очікувано, що навіть найкращий документ про врегулювання експорту не розв'яже, а тільки підсвітить проблему відсутності в Україні правильної взаємодії субʼєктів, які відповідають за оборонно-промисловий комплекс (ОПК) і дивляться на його розвиток далі, ніж на рік уперед. Сама наявність питання відкриття експорту стала прямим наслідком браку довгострокового планування держави в сфері ОПК. У 2022-2024 роках багато людей і компаній пішли в мілтех, справедливо прогнозуючи попит на свою продукцію в затяжній війні на виснаження. Водночас, державі не вдалось повною мірою розрахувати власну спроможність закуповувати ОВТ через що виник ефект невикористаного потенціалу виробництва: інвестиції зроблено, а віддача непропорційно мала. Готовність країн Європи купувати продукцію українського ОПК в інтересах Сил оборони України вирішила проблему лише частково. Тож єдиним адекватним способом врівноважити пропозицію і попит був експорт. Добре, що здоровий глузд переміг. Але від реактивності держава має перейти до проактивного, продуманого управління сферою. Що маємо в державній політиці в сфері ОПК сьогодні? Якщо коротко — вона фрагментована й далека від цілісності, комплексності та довгостроковості. Головна причина не в тому, що бракує волі, а в тому, що чітко не визначені зони відповідальності між ключовими гравцями.

Спадок ліквідованого міністерства

Ліквідація Міністерства з питань стратегічних галузей промисловості, яке проіснувало з 2020-го до 2025-го, підвела риску під унікальним українським експериментом. Спроба створити окремий центральний орган виконавчої влади, відповідальний за розробку й реалізацію політики в сфері ОПК не дала результату, на який сподівалися її прихильники на початках, а структурні підрозділи й кадри влилися до Міністерства оборони України (МОУ). Так Україна повертається до звичної для країн НАТО моделі, де цілісна політика в сфері ОПК народжується з якісної взаємодії кількох гравців: оборонного відомства, відомства економічної політики (у нас це Міністерство економіки), головного координатора міжвідомчої взаємодії (Рада національної безпеки і оборони України, РНБО) та решти дотичних органів — за консолідуючої ролі Президента як верховного головнокомандувача. Ключове тут саме наявність ефективної взаємодії, і саме її сьогодні бракує.

Міноборони задає тон лише на коротку перспективу

МОУ наразі є головним органом, що водночас і формує, і реалізує державно-промислову, військово-промислову політику й політику у сфері ОПК, закуповуючи ОВТ в інтересах Збройних Сил України (ЗСУ). Фактично пріоритети й планові обсяги закупівель визначають, чим і як житиме ОПК: що виробляти, у які потужності інвестувати, які напрями згортати. Однак мова йде про поточні закупівлі з горизонтом планування, який фактично обмежений одним роком попри всі зусилля й декларації. Виробник не може будувати п'ятирічну стратегію, спираючись на річний контрактний цикл планування закупівель. Водночас Департамент військово-технічної політики та розвитку ОВТ, який мав би займатися саме довгостроковим плануванням потреб, тривалий час залишається без керівника. Компанії, звісно, можуть прогнозувати попит самотужки, на власний страх і ризик, — але це працює ефективно, коли є синергія з органами влади. Крім того, за практикою країн НАТО, один і той самий орган виконавчої влади не може одночасно й формувати політику, і сам її реалізовувати — це різні функції, які свідомо розводять. Окремі заступники й радники в МОУ опікуються окремими темами військово-технічного співробітництва (ВТС), як-от міжнародна кооперація, — але такий розподіл функціоналу не дозволяє системно будувати процеси в сфері розвитку ОПК.

Мінекономіки — кандидат на другорядних ролях

Міністерство економіки сьогодні грає в цих питаннях радше другорядну роль. Це має об'єктивні причини: частка державних компаній в українському ОПК зменшується рік до року, а основні науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (НДДКР) фінансуються через поточні закупівлі або через кластер оборонних технологій Вrаvе1. Точково обговорюються ідеї зробити Мінекономіки головним гравцем у питаннях рамкових умов роботи ОПК, і вони логічні: виробництво ОВТ — хай і специфічна, але економічна діяльність, що потребує від держави чітких нормативних рамок. Та й сама військово-технічна політика (ВТП) є частиною ширшої промислової політики держави — з погляду пріоритетів, кадрів і фінансування.

РНБО — координатор одного напрямку

Серед заступників секретаря РНБО завжди є той, хто курує питання ВТС і військово-технічної політики в усьому їхньому різноманітті та глибині. Сьогодні увага відповідних осіб прикута насамперед до налагодження експорту через його унормування, а також до розробки й підписання угод Drоnе Dеаls як інструменту ВТС. Але роль РНБО як ключового координаційного органу не може зводитися лише до цих питань. Саме РНБО за своєю природою мала б координувати долученість усіх органів і формувань сектору безпеки й оборони, дотичних до військово-технічної політики. А таких структур більше, ніж прийнято думати: наприклад, у системі Міністерства внутрішніх справ (МВС) є низка формувань, які своїми закупівлями ОВТ теж визначають порядок денний галузі. Без органу, який тримає всю картину цілісно, кожен гравець оптимізує свій шматок, а система загалом лишається незбалансованою.

Парламент і Президент: контроль і увага, яких замало

Не варто забувати й про парламент із його нормотворчою функцією та профільний комітет із двома важливими підкомітетами — з питань оборонних закупівель і з питань оборонної промисловості та технічної модернізації. Саме тут мали б народжуватися законодавчі рамки галузі й здійснюватися парламентський контроль. Поки що і контролююча, і нормотворча роль депутатів у цих питаннях могла б бути більш системною та ґрунтовною. І врешті — Президент України, який напряму та через Офіс дотичний до розробки й реалізації ВТП: без цього не може бути й мови про якісне виконання його функцій у сфері безпеки й оборони. Щирий інтерес Президента до національних розробок ОВТ помітний. Але й тут ідеться радше про поточну роботу, яка з'їдає більшу частину часу й уваги, та про близький горизонт планування. Увага є, а стратегічної рамки, у яку ця увага та точкові проєкти вкладалися б, немає.

Чого бракує і що з цим робити

Складіть усе вищеперелічене разом — і побачите картину: кілька центрів впливу, кожен зі своєю логікою й своїм горизонтом, і жоден не тримає стратегію цілком. Саме ці органи в межах міжвідомчої взаємодії, із залученням приватного виробника, і мали б дати те, чого немає, — окрему цілісну стратегію військово-технічної політики. Вона ж має відповісти на конкретні питання:

які пріоритети розвитку й виробництва ОВТ, наприклад, на наступні п'ять років — і для закупівель в інтересах Сил оборони, і для експорту; як забезпечити галузь усім необхідним — кадрами, коштами, комплектуючими, нормативною базою; яку роль у всьому цьому відіграє військово-технічне співробітництво з партнерами і його роль у ВТП.

Відсутність такої політики можна було виправдати максимальною невизначеністю 2022-2023 років. Але сьогодні — аргументів вже немає. Зрозуміло, що ВТП не існує у вакуумі: вона похідна від Стратегії національної безпеки й оборонної стратегії, які мають зараз оновлюватися. Але вже на етапі формування цих засадничих документів має закладатися бачення ВТП, яке потім деталізують у профільному документі. Цю можливість — момент оновлення стратегій — впустити не можна. Якщо Україна справді хоче зробити мілтех одним зі стовпів національної економічної моделі в найближчі 3-5 років, то нинішній експромт і низку окремих рішень має замінити єдина державна політика — чіткий орієнтир для приватного виробника. Інакше на нас чекають побічні ефекти, які вже не вирішити простими ринковими механізмами: релокація виробництв, відтік кадрів, недоотримані інвестиції. Щоб якісно розпоряджатися обмеженими ресурсами й органічно зростати, виробник потребує від держави реалістичної, спільно напрацьованої ВТП на п'ять років уперед і механізми її реалізації — із урахуванням і наших стратегічних завдань, і обмежень. Без цього мрії про мілтех як опору нової економічної моделі так і залишаться мріями. Технологічні Сили України (ТСУ) і компанії, які представляє наша асоціація, готові долучатися до цього процесу. Слово за державою. Анастасія Мішкіна, виконавча директорка Технологічних Сил України