Український інститут національної пам'яті

НА КОНТРАКТОВІЙ ВІДБУЛОСЯ ВІДКРИТТЯ ВУЛИЧНОЇ ВИСТАВКИ “ОПЕРАЦІЯ “ПІВНІЧ”: 75 РОКІВ ПОТОМУ”

Експозиція розповідає про жертв одного із злочинів сталінського режиму, який увійшов в історію під кодовою назвою “Північ”. В основу виставки лягли світлини і спогади тих, хто пережив депортацію. Ще у 2020 році в Центрі Свідків Єгови в Україні розпочали збір свідчень 130 жертв тієї депортації, які вижили і повернулися в Україну. На кожному банері є дві цитати: про те, що їм довелося пережити, і про те, що дало сили вижити. Щоб через 70 років свідчити ці історії на суді.

“Репресивний сталінський маховик намагався створити єдину церкву як черговий механізм, чи то інституційний, чи то каральний орган. Хто не підходив під цей механізм - той мав бути знищеним. Справжня віра заганялася в катакомби - там були і православні, і греко-католики, і представники УАПЦ, і баптисти, і Свідки Єгови, і УАПЦ. Київ, а особливо передмістя, у сталінські часи стали одним із осередків існування таких катакомбних церков.

Ці історії, про які ми тут прочитаємо, закликають нас не до сухих дат, а до співпереживання: коли ти живеш з родиною, і тебе виривають з корінням і знищують виключно за твої внутрішні переконання, за якими ти не береш зброї до рук, не закликаєш змінити режим. Ми відзначаємо день маленької перемоги, бо ці люди повернулися, вони перемогли. І для нас важливо повторювати і нагадувати про це, бо ця історія демонструє обличчя режиму, який і сьогодні на окупованих територіях нищить церкву”, – зазначив на відкритті виставки Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров.

“Пам’ять - це не про минуле. Пам’ять - це про те, якими ми є і якими ми хочемо бути завтра. Бо пам’ять не тільки фіксує події минулого, а й допомагає нам осмислити те, що сталося, і формує наші цінності, якими нам бути далі. Сьогоднішня подія - це не про трагедію, а про незламність. Радянський режим був упевнений, що силою, страхом, голодом, холодом можна зламати людину, змусити її відмовитися від своїх переконань. Але досвід цих людей показав, що справжня віра не ламається, вона гартується. Депортовані не відповіли ненавистю на ненависть. Вони обрали інший шлях. Вони обрали дотримуватися двох головних заповідей Божих: любити Бога і любити ближнього свого”, - підкреслив речник Центру Свідків Єгови в Україні Іван Рігер.

У відкритті виставки також взяли участь перший заступник голови Державної служби етнополітики та свободи совісті Віктор Войналович, директор Галузевого державного архіву Служби безпеки України Андрій Когут та президент Української асоціації релігієзнавців, професор Людмила Филипович. Модерувала відкриття заступниця начальника Управління популяризаційної роботи та меморіальних заходів УІНП Наталія Слобожаніна.

Ця виставка це спільний проєкт Державної служби України з етнополітики та свободи совісті, Української асоціації релігієзнавців, Центру Свідків Єгови та Українського інституту національної пам’яті. Вона стала продовженням серії експозицій за підтримки УІНП про злочини радянського режиму проти Церкви.

Нагадаємо: у квітні 1951 року сталінський режим здійснив примусову депортацію понад 9 000 представників релігійної конфесії Свідків Єгови та членів їхніх родин до віддалених районів Сибіру, зокрема Томської та Іркутської областей. З них більше двох третин були з території України. Людей виселяли з їхніх домівок, позбавляли майна та обмежували в правах лише через їхні релігійні переконання. Для багатьох це стало важким випробуванням віри, гідності та внутрішньої сили.

Ознайомитись з експозицією можна протягом квітня 2026 року на Контрактовій площі.

Пам'яті Героя України Сергія Коновала (позивний «Норд»)

Сьогодні минає два роки з дня загибелі командира «Сталевої сотні» 67-ї окремої механізованої бригади.

Сергій народився 29 травня 1992 року в Тернополі. Після школи вчився на стоматолога у Тернопільському національному медичному університеті імені І. Я. Горбачевського. Згодом вивчав політологію у Західноукраїнському національному університеті.

Був активним учасником Революції гідності. У 2014 році став парамедиком у добровольчому медичному батальйоні «Госпітальєри» ДУК «Правий сектор». У 2016 році його призначили командиром 6-ї резервної сотні ДУК «Правий сектор». Сергій брав участь у боях за Станицю Луганську, Піски, Мар'їнку, Авдіївку.

Поза війною займався громадською діяльністю. Був оператором та співродюсером фільмів «Шлях поколінь» та «Дорога в Карпати». Організував благодійний велопробігу «Чумацький шлях», який охопив 10 американських штатів та 5 канадських провінцій. Був засновником Дому ветеранів у Тернополі.

Після початку повномасштабного вторгнення повернувся до ДУК ПС, який переформатували у 67 окрему механізовану бригаду. Був командиром роти. Брав участь у боях за Київщину, Харківщину та Донеччину. Був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. На війні знайшов свою дружину - Ольгу.

Загинув 6 квітня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі Часового Яру. Указом Президента України від 23 серпня 2024 року Сергію Коновалу присвоєне звання Героя України. Також він є почесним громадянином Тернополя та Тернопільської області.

Фото з архіву Ольги Коновал

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.

Подія стала однією з ключових в історії Центральної та Східної Європи міжвоєнного періоду. й водночас сумною для України. Її уроки залишаються актуальними уроками для сьогодення.

У 1936 році колишній посол УНР у Латвії, полковник Володимир Кедровський свої спомини про ті перемовини найменує промовистим заголовком «Ризьке Андрусово» - таким чином проводячи аналогію із XVII століттям коли Україну-Гетьманщину було поділено між Річчю Посполитою та Московським царством.

Так сталось і на початку ХХ століття. За рік перед договором Польща покладалась на Армію УНР як на свою важливу союзницю у боротьбі з російським більшовизмом.

Союзницькі наміри було офіційно скріплено у квітні 1920 року Варшавською угодою на найвищому рівні, між керівництвом УНР та Польщі, Симоном Петлюрою та Юзефом Пілсудським. Але коли справа з поля бою перейшла в дипломатичну площину – поляки відмовились бачити й чути своїх союзників, ба більше прийнявши радянську пропозицію ігнорувати УНР на переговорах. Натомість в якості української сторони сприймати делегацію УСРР у складі Емануїла Квірінга, Юрія Коцюбинського та Дмитра Мануїльського.

За результатами Ризького миру Україна знову опинилась у становищі в якому перебувала до початку Першої світової війни – поділена між чужими державами. За свою незалежність українцям довелось боротися ще багато десятиліть.

Водночас, не вирішене українське питання залишилось однією із складних проблем європейської політики. В кінці 30 років ця проблема постане серед причин початку Другої світової війни.

У сучасній Війні за Незалежність України наша держава всіляким чином підтверджує, в тому числі завдяки вірній допомозі партнерів, що у жодному разі недопустить щоб долю України вирішували без неї. А Європа вкотре пересвідчується, що суверенітет України – це запорука континентальної безпеки.

11 лютого 1919 року Симон Петлюра став одноосібним лідером Української Народної Республіки (УНР), поєднавши посади Голови Директорії та Головного Отамана (головнокомандувача) військ.

4 лютого 1919 столицю УНР Київ загарбали війська більшовицької Росії, а голова Директорії УНР Володимир Винниченко полишив країну. У цих вкрай складних історичних обставинах Симон Петлюра очолив відсіч збройній агресії як “червоної”, так і “білої” Росії. 11 лютого 1919 він став одноосібним лідером УНР, зосередивши у своїх руках командування військом та керівництво державою.

Петлюра, перебравши на себе керівництво Директорією УНР вирішив стати «понад партіями». 11 лютого 1919 року став позапартійним керівником УНР, вийшовши із Української соціал-демократичної робітничої партії.