Український інститут національної пам'яті

ПОЛКОВНИКА АНДРІЯ МЕЛЬНИКА УРОЧИСТО ЗУСТРІЛИ НА УКРАЇНСЬКОМУ КОРДОНІ

У пункті пропуску «Ужгород» відбулася урочиста церемонія зустрічі праху Андрія Мельника та його дружини Софії Мельник (Федак). Вона стала символом історичної справедливості – після десятиліть вигнання одного з провідників українського державницького руху повернувся на Батьківщину.

Труни з прахом Андрія Мельника та Софії Мельник (Федак) на рідну землю занесли на руках українські воїни-прикордонники, тричі прихиливши їх у символічному поклоні.

В урочистій церемонії зустрічі взяли участь заступниця керівника Офіс Президента України Ірина Верещук голова Закарпатська обласна державна адміністрація Мирослав Білецький, представники духовенства, військові, ветерани, ліцеїсти, пластуни. Закарпатська обласна рада, Заслужений академічний Закарпатський народний хор

Під час церемонії на знак пошани труни вкрили державними прапорами й вишитими українськими рушниками з гуцульськими орнаментами, пластуни здійснили урочистий чин передачі землі з Красного поля, адже саме Андрій Мельник як Голова ОУН долучився до створення Карпатської Січі, підтримуючи прагнення закарпатців до волі.

Із пункту пропуску «Ужгород» Андрія та Софію Мельників проводжали під звуки гімну ОУН «Зродились ми великої години». Попереду у них дорога до місця їхнього вічного спочинку – міста Києва, столиці вільної Української Держави, якій вони присвятили своє життя.

Фото - Роман Молдавчук

УІНП ПРЕЗЕНТУВАВ НОВУ ВИСТАВКУ ПРИСВЯЧЕНУ БОРЦЮ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ ХХ СТОЛІТТЯ – ПЕТЛЮРІ

Сьогодні на Хрещатику відбулося офіційне відкриття виставки, приуроченої до 100-річчя з дня смерті видатного українського державного, військового та політичного діяча – Симона Петлюри.

Виставка «Симон Петлюра: життя за незалежність» – формує цілісний образ політика та одного з ключових діячів українського державотворення початку ХХ століття. Експозиція розповідає про походження, родину та середовище, що сформували світогляд: від семінариста й публіциста до учасника Української революції. Окремо висвітлено приватний вимір життя Петлюри через постаті дружини Ольги та доньки Лесі.

Як зазначив під час відкриття заступник Голови УІНП Володимир Тиліщак, виставка розповідає про постать Симона Петлюри – людини, яка стала символом боротьби за українську державність і незалежність. Він акцентує, що ще за свого життя Петлюра став об’єктом російської імперської пропаганди. Після його смерті ця пропаганда лише посилилася, продукуючи міфи, стереотипи й спроби дискредитації, які в різних формах існують і сьогодні.

«Саме тому ця виставка має особливу вагу: вона дає можливість побачити нашаруванням міфів на живу людину й державного діяча, з його ідеями, мріями, рішеннями, відповідальністю та помилками, яких не позбавлений жоден історичний діяч. Ідея виставки полягає не лише в тому, щоб розповісти про Симона Петлюру, а й у тому, щоб повернути його постать у чесний історичний контекст. Вона допомагає зрозуміти, у яких складних обставинах ухвалювалися політичні рішення, як формувалася боротьба за українську державність і чому пам’ять про Петлюру залишається важливою для сучасної України», – каже Володимир Тиліщак.

Василь Левченко, представник від 152-ї окремої єгерської бригади, яка носить ім'я Симона Петлюри, поділився, що присвоєння бригаді почесного найменування є не лише відзнакою, а й символом спадкоємності поколінь українських воїнів, які в різні часи боролися за власну державу. Понад століття тому цю боротьбу очолював Симон Петлюра, а сьогодні її продовжують воїни бригади, що носить його ім’я.

У свою чергу Тіна Пересунько - дослідниця культурної дипломатії УНР, авторка книги «Культурна дипломатія Симона Петлюри: “Щедрик” проти “русского мира”», зазначила, що на її думку, Симон Петлюра має посісти належне місце в українській політиці пам’яті, як керівник держави й війська, який усвідомлював, що боротьба за незалежність є також боротьбою за ідентичність і національне «я».

Сама ж виставка також акцентує увагу на Петлюрі як голові Директорії та Головному Отаману Армії УНР: його політичним рішенням, боротьбі за державність, міжнародним і міжетнічним викликам, а також культурній дипломатії УНР. Завершальна частина охоплює еміграцію, діяльність в екзилі, загибель у Парижі та формування історичної пам’яті: від радянських міфів, до вшанування як символу боротьби за незалежну Україну.

До створення та презентації виставки долучилися керівниця Другого міжрегіонального відділу УІНП Марія Тахтаулова, вона зазначила що ідея прожкту виникла на батьківщині Петлюри – Полтавщині. За її словами, працюючи над матеріалами, добираючи документи, вибудовуючи комунікацію та загальну концепцію, вона дедалі більше переконувалася: Симон Петлюра – один із тих лідерів Української революції та українського політичного руху першої чверті ХХ століття, кого Україна досі належно не оцінили.

Виставка буде мандрувати містами України, щоб з історією життя видатного борця за Незалежність ХХ століття дізналися більше українців.
Хочемо додати, що до 100-річчя дня пам'яті та 147-річчя з дня народження Симона Петлюри представники Управління забезпечення реалізації політики національної пам'яті в регіонах та підвідомчих установ на чолі з Олено Охрімчук спільно з сержантом 152-ої окремої єгерської бригади імені Симона Петлюри Василем Левченком поклали квіти до барельєфу видатного діяча.

ЛЕВКО ЛУК’ЯНЕНКО: СМЕРТНИЙ ВИРОК, ТАБОРИ І ШЛЯХ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ

20 травня 1961 року Львівський обласний суд засудив адвоката Левка Лукяненка до смертної кари. Йому інкримінували те, що «з 1957-го виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму». 72 доби засуджений провів у Харківській вязниці в камері смертників, після чого вирок було замінено на 15 років таборів.

Разом з ним на лаві підсудних опинилися Іван Кандиба, Степан Вірун, Василь Луцьків, Олександр Лібович та інші члени створеної Степаном Ільковичем підпільної організації «Українська робітничо-селянська спілка», головною метою якої була ненасильницька боротьба за конституційне відокремлення України від СРСР. Практично всі вони отримали по 10-15 років таборів.

Думки про те, що радянська влада – це зло, зародилися в голові Левка Лукяненка ще в дитинстві, коли він став свідком Голодомору і зміг вижити лише завдяки тому, що батько закопав мішок картоплі під стежкою. Ту схованку буксирні команди якимось дивом не знайшли. Європа, яку хлопець побачив у часи Другої світової війни, і рівень життя людей там ще більше посіяли сумніви у правдивості радянської пропаганди. Маючи намір боротися за свободу України правовим шляхом, Лукяненко закінчив юридичний факультет Московського університету і отримав призначення на Львівщину.

Працюючи штатним пропагандистом Радехівського райкому партії, а потім в адвокатурі, Лукяненко багато спілкувався з людьми і шукав однодумців, з якими ділився своїми планами. 7 листопада 1960 року у Львові відбулася перша організаційна зустріч підпільної «Української робітничо-селянської спілки», на якій Лукяненко зачитав проєкт програми. Учасники зустрічі визнали її надто радикальною і доручили Лук'яненку до наступної зустрічі в січні 1961-го скласти нову, м'якшу. Але серед підпільників виявився агент КДБ, і напередодні зібрання учасники організації опинилися за ґратами.

На допитах їх звинувачували в антирадянській агітації і пропаганді, а також у сепаратизмі. У відповідь Лук`яненко посилався на статтю 17 Конституції СРСР, що проголошувала право вільного виходу союзних республік зі складу СРСР.

Термін відбував у таборах Мордовії, де половину в'язнів складали українці, зокрема й колишні бійці УПА. Це стало для Лук'яненка гарною школою боротьби. «Я вважав себе за щасливу людину, що потрапив у таке середовище», – згадував він.

Після звільнення боротьба продовжилася. У 1976 році Левко Лук'яненко став одним із засновників Української гельсінської групи, яка так само правовими методами боролася за дотримання прав людини.

Знову арешт і знову табори.
Повернувшись наприкінці 1980-х, Левко Лук'яненко знову включився у боротьбу, в 1990 році став народним депутатом Верховної Ради УРСР. Він став одним із авторів Акту про незалежність України, який проголосили 24 серпня 1991 року – на його день народження. У грудні 1991 року балотувався на пост Президента України.

До останніх днів уболівав за Україну, багато зустрічався з молоддю, виступав перед захисниками, їздив на фронт. Помер 7 липня 2018 р., не доживши півтора місяця до свого 90-річчя.

В УІНП ВІДБУЛАСЯ ЗУСТРІЧ З ПРЕДСТАВНИКАМИ ЧЕСЬКОЇ ТА СЛОВАЦЬКОЇ РЕСПУБЛІК

Вчора, 28 квітня, відбулася зустріч Голови Українського інституту національної пам’яті Олександра Альфорова з депутатом Палати депутатів Парламенту Чеської Республіки, першим Головою Інституту дослідження тоталітарних режимів (2008-2010) Чеської Республіки – Павелом Жачеком, а також Головою Ради правління Інституту пам'яті нації Словацької Республіки – Єргушом Сівошем.

До зустрічі також долучилися перший заступник Голови УІНП Юлія Гнатюк, заступник Голови УІНП Володимир Тиліщак, заступник Голови УІНП з питань цифрового розвитку, цифрових трансформацій і цифровізації Анна Сдобнова, а також фахівців з управління наукового та інституційного забезпечення політики національної пам’яті.

На зустрічі обговорили спільні реалізовані проєкти у сфері збереження та популяризації національної пам'яті. Зокрема, щодо виставки «Живі смолоскипи» – проєкт, який було відкрито в Києві на виставкових стендах Інституту в жовтні минулого року.

Тематична чесько-українська виставка розповідає про людей, які в роки радянської окупації обрали акт самоспалення як крайній вияв протесту проти тоталітаризму.

Також було обговорено майбутні спільні ініціативи, спрямовані на збереження національної пам'яті українського, чеського та словацького народів, популяризацію епізодів колективного минулого нашого центральноєвропейського регіону. Водночас було обговорено роботу щодо опрацювання архівних матеріалів, пов’язаних зі спільною історією, на чеських та українських теренах.

Олександр Алфьоров висловив щиру подяку чеському та словацькому народам за підтримку України в умовах війни. А також наголосив: попри те, що Інститут працює в надскладних умовах воєнного часу, він залишається націленим на результат і активно розвиває міжнародні ініціативи, адже збереження пам'яті та діалог між народами є важливою частиною нашої спільної стійкості.

Діалог між нашими країнами – це не лише про минуле. Це про спільні цінності, які ми обстоюємо сьогодні.

Пам'яті Героя України Сергія Коновала (позивний «Норд»)

Сьогодні минає два роки з дня загибелі командира «Сталевої сотні» 67-ї окремої механізованої бригади.

Сергій народився 29 травня 1992 року в Тернополі. Після школи вчився на стоматолога у Тернопільському національному медичному університеті імені І. Я. Горбачевського. Згодом вивчав політологію у Західноукраїнському національному університеті.

Був активним учасником Революції гідності. У 2014 році став парамедиком у добровольчому медичному батальйоні «Госпітальєри» ДУК «Правий сектор». У 2016 році його призначили командиром 6-ї резервної сотні ДУК «Правий сектор». Сергій брав участь у боях за Станицю Луганську, Піски, Мар'їнку, Авдіївку.

Поза війною займався громадською діяльністю. Був оператором та співродюсером фільмів «Шлях поколінь» та «Дорога в Карпати». Організував благодійний велопробігу «Чумацький шлях», який охопив 10 американських штатів та 5 канадських провінцій. Був засновником Дому ветеранів у Тернополі.

Після початку повномасштабного вторгнення повернувся до ДУК ПС, який переформатували у 67 окрему механізовану бригаду. Був командиром роти. Брав участь у боях за Київщину, Харківщину та Донеччину. Був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. На війні знайшов свою дружину - Ольгу.

Загинув 6 квітня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі Часового Яру. Указом Президента України від 23 серпня 2024 року Сергію Коновалу присвоєне звання Героя України. Також він є почесним громадянином Тернополя та Тернопільської області.

Фото з архіву Ольги Коновал

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.

Подія стала однією з ключових в історії Центральної та Східної Європи міжвоєнного періоду. й водночас сумною для України. Її уроки залишаються актуальними уроками для сьогодення.

У 1936 році колишній посол УНР у Латвії, полковник Володимир Кедровський свої спомини про ті перемовини найменує промовистим заголовком «Ризьке Андрусово» - таким чином проводячи аналогію із XVII століттям коли Україну-Гетьманщину було поділено між Річчю Посполитою та Московським царством.

Так сталось і на початку ХХ століття. За рік перед договором Польща покладалась на Армію УНР як на свою важливу союзницю у боротьбі з російським більшовизмом.

Союзницькі наміри було офіційно скріплено у квітні 1920 року Варшавською угодою на найвищому рівні, між керівництвом УНР та Польщі, Симоном Петлюрою та Юзефом Пілсудським. Але коли справа з поля бою перейшла в дипломатичну площину – поляки відмовились бачити й чути своїх союзників, ба більше прийнявши радянську пропозицію ігнорувати УНР на переговорах. Натомість в якості української сторони сприймати делегацію УСРР у складі Емануїла Квірінга, Юрія Коцюбинського та Дмитра Мануїльського.

За результатами Ризького миру Україна знову опинилась у становищі в якому перебувала до початку Першої світової війни – поділена між чужими державами. За свою незалежність українцям довелось боротися ще багато десятиліть.

Водночас, не вирішене українське питання залишилось однією із складних проблем європейської політики. В кінці 30 років ця проблема постане серед причин початку Другої світової війни.

У сучасній Війні за Незалежність України наша держава всіляким чином підтверджує, в тому числі завдяки вірній допомозі партнерів, що у жодному разі недопустить щоб долю України вирішували без неї. А Європа вкотре пересвідчується, що суверенітет України – це запорука континентальної безпеки.

11 лютого 1919 року Симон Петлюра став одноосібним лідером Української Народної Республіки (УНР), поєднавши посади Голови Директорії та Головного Отамана (головнокомандувача) військ.

4 лютого 1919 столицю УНР Київ загарбали війська більшовицької Росії, а голова Директорії УНР Володимир Винниченко полишив країну. У цих вкрай складних історичних обставинах Симон Петлюра очолив відсіч збройній агресії як “червоної”, так і “білої” Росії. 11 лютого 1919 він став одноосібним лідером УНР, зосередивши у своїх руках командування військом та керівництво державою.

Петлюра, перебравши на себе керівництво Директорією УНР вирішив стати «понад партіями». 11 лютого 1919 року став позапартійним керівником УНР, вийшовши із Української соціал-демократичної робітничої партії.