«ПАВУТИНА»УКРАЇНСЬКОГО СПРОТИВУ: РІК ТОМУ УКРАЇНА ЗНИЩИЛА ВАГОМУ ЧАСТКУ РОСІЙСЬКОЇ АВІАЦІЇ
1 червня 2025 року Служба безпеки України провела одну з наймасштабніших спецоперацій під назвою «Павутина». Українські дрони вдарили по п’яти російських авіабазах дальньої та стратегічної авіації, зокрема на відстані понад 4400 кілометрів від українського кордону. Внаслідок атаки було вражено 41 літак, серед них: Ту-95, Ту-22М3, Ту-160 та А-50. За оцінками, сума завданих збитків перевищила 7 мільярдів доларів.
Операція охопила п’ять регіонів Росії у п’яти часових поясах. Літаки загорілися, зокрема, в Мурманській області, поблизу кордону з Норвегією, та в Іркутській області, у Східному Сибіру. Удар по авіабазі «Біла» в Іркутській області став першим випадком від початку повномасштабної війни, коли українські безпілотники вразили ціль у Сибіру. Авіабаза «Оленья» в Мурманській області, яка також зазнала атаки, є одним із ключових стратегічних аеродромів Росії, де розміщені літаки, здатні нести ядерну зброю.
В інтерв’ю для The New York Times посадовець СБУ, який побажав залишитися анонімним, заявив, що внаслідок ударів було пошкоджено десятки літаків. За його словами, дрони таємно перевозили територією Росії на вантажівках і запускали з цих транспортних засобів. Безпілотники, які використовувалися під час атак у Мурманській та Іркутській областях, були запущені в безпосередній близькості до аеродромів.
Президент України Володимир Зеленський заявив у соціальних мережах, що планування операції розпочалося за півтора року до її реалізації, а причетних до ударів було виведено з Росії ще до початку атаки.
Саме масштаб, дальність і синхронність ударів зробили «Павутину» унікальною операцією, яка увійшла в історію українського спротиву.
1 червня 2025 року Служба безпеки України провела одну з наймасштабніших спецоперацій під назвою «Павутина». Українські дрони вдарили по п’яти російських авіабазах дальньої та стратегічної авіації, зокрема на відстані понад 4400 кілометрів від українського кордону. Внаслідок атаки було вражено 41 літак, серед них: Ту-95, Ту-22М3, Ту-160 та А-50. За оцінками, сума завданих збитків перевищила 7 мільярдів доларів.
Операція охопила п’ять регіонів Росії у п’яти часових поясах. Літаки загорілися, зокрема, в Мурманській області, поблизу кордону з Норвегією, та в Іркутській області, у Східному Сибіру. Удар по авіабазі «Біла» в Іркутській області став першим випадком від початку повномасштабної війни, коли українські безпілотники вразили ціль у Сибіру. Авіабаза «Оленья» в Мурманській області, яка також зазнала атаки, є одним із ключових стратегічних аеродромів Росії, де розміщені літаки, здатні нести ядерну зброю.
В інтерв’ю для The New York Times посадовець СБУ, який побажав залишитися анонімним, заявив, що внаслідок ударів було пошкоджено десятки літаків. За його словами, дрони таємно перевозили територією Росії на вантажівках і запускали з цих транспортних засобів. Безпілотники, які використовувалися під час атак у Мурманській та Іркутській областях, були запущені в безпосередній близькості до аеродромів.
Президент України Володимир Зеленський заявив у соціальних мережах, що планування операції розпочалося за півтора року до її реалізації, а причетних до ударів було виведено з Росії ще до початку атаки.
Саме масштаб, дальність і синхронність ударів зробили «Павутину» унікальною операцією, яка увійшла в історію українського спротиву.
ДЕНЬ СИЛ СПЕЦІАЛЬНИХ ОПЕРАЦІЙ
26 травня 2025 року Президент України Володимир Зеленський своїм указом № 346/2025, з метою започаткування нових військових традицій, встановив 27 травня Днем Сил спеціальних операцій ЗСУ.
Саме 27 травня 2014 року воїни полків спецпризначення – майбутніх ССО – разом із побратимами з інших підрозділів Сил оборони провели операцію зі звільнення нового терміналу Донецького аеропорту та встановили там прапор України.
Як окремий рід сил ССО були створені у 2016 році й залишалися наймолодшим родом військ у ЗСУ аж до створення Сил безпілотних систем у 2024-му.
Їхня участь у Битві за Київ, обороні Чернігівської та Сумської областей, у звільненні острова Зміїний у Чорному морі, блискавичному контрнаступі на Харківщині, у визволенні Херсона, битві за Бахмут, обороні Авдіївки, Часового Яру та Вовчанська, в операції в Курській області РФ та багатьох інших – майстерний приклад дій сучасних, професійних та результативних воїнів.
Воїни ССО воюють найсучаснішою зброєю, спорядженням, технікою, застосовуючи найновіші воєнні технології. Ключовими завданнями Сил спеціальних операцій ЗС України є заходи правового режиму воєнного і надзвичайного стану, проведення військових інформаційно-психологічних операцій, організація та підтримання дій руху опору, захист життя громадян та об’єктів держвласності за межами України, участь у боротьбі з незаконним обігом зброї та наркотиків, боротьба з тероризмом і піратством, безпека морського судноплавства України та міжнародне військове співробітництво.
Воїни ССО – ті, хто діють в тіні, але змінюють хід війни на передовій, у ворожому тилу, в інформаційних боях і кіберпросторі. Їхня збро я – майстерність, раптовість і точність, а бойове гасло «Іду на ви!» змушує ворогів тремтіти від страху так само, як це було в часи князя Святослава Хороброго, а емблемою є зображення крокуючого вовка срібного кольору, підперезаного золотим поясом-наузом, яке накладене на вінок з лаврового листя срібного кольору.
Нині воїни ССО продовжують нищити ворога без жалю й страху, наближаючи Перемогу України.
26 травня 2025 року Президент України Володимир Зеленський своїм указом № 346/2025, з метою започаткування нових військових традицій, встановив 27 травня Днем Сил спеціальних операцій ЗСУ.
Саме 27 травня 2014 року воїни полків спецпризначення – майбутніх ССО – разом із побратимами з інших підрозділів Сил оборони провели операцію зі звільнення нового терміналу Донецького аеропорту та встановили там прапор України.
Як окремий рід сил ССО були створені у 2016 році й залишалися наймолодшим родом військ у ЗСУ аж до створення Сил безпілотних систем у 2024-му.
Їхня участь у Битві за Київ, обороні Чернігівської та Сумської областей, у звільненні острова Зміїний у Чорному морі, блискавичному контрнаступі на Харківщині, у визволенні Херсона, битві за Бахмут, обороні Авдіївки, Часового Яру та Вовчанська, в операції в Курській області РФ та багатьох інших – майстерний приклад дій сучасних, професійних та результативних воїнів.
Воїни ССО воюють найсучаснішою зброєю, спорядженням, технікою, застосовуючи найновіші воєнні технології. Ключовими завданнями Сил спеціальних операцій ЗС України є заходи правового режиму воєнного і надзвичайного стану, проведення військових інформаційно-психологічних операцій, організація та підтримання дій руху опору, захист життя громадян та об’єктів держвласності за межами України, участь у боротьбі з незаконним обігом зброї та наркотиків, боротьба з тероризмом і піратством, безпека морського судноплавства України та міжнародне військове співробітництво.
Воїни ССО – ті, хто діють в тіні, але змінюють хід війни на передовій, у ворожому тилу, в інформаційних боях і кіберпросторі. Їхня збро я – майстерність, раптовість і точність, а бойове гасло «Іду на ви!» змушує ворогів тремтіти від страху так само, як це було в часи князя Святослава Хороброго, а емблемою є зображення крокуючого вовка срібного кольору, підперезаного золотим поясом-наузом, яке накладене на вінок з лаврового листя срібного кольору.
Нині воїни ССО продовжують нищити ворога без жалю й страху, наближаючи Перемогу України.
У ПАТРІАРШОМУ СОБОРІ УГКЦ ВІДСЛУЖИЛИ ПАНАХИДУ ЗА АНДРІЄМ МЕЛЬНИКОМ
У Патріаршому Соборі Українська Греко-Католицька Церква провели заупокійне богослужіння за Головою ОУН, полковником Армії УНР Андрієм Мельником та його дружиною Софією Мельник (Федак).
Вшанувати їхню памʼять прийшли заступниця керівника Офісу Президента України Ірина Верещук, Голова Українського інституту національної памʼяті Олександр Алфьоров, голова ОУН Богдан Червак, речник Головного управління розвідки Андрій Юсов.
Прах Андрія та Софії Мельників повернули в Україну з Люксембургу, де вони були поховані на цвинтарі Боневуа. Завтра їх перепоховають на Національному військовому меморіальному кладовищі.
Довідково:
Андрій Атанасович Мельник (12 грудня 1890 – 1 листопада 1964) український державний, військовий та політичний діяч, полковник армії УНР, Голова Організації Українських Націоналістів (1938-1964). Один з найближчих соратників Євгена Коновальця.
Фото: hromadske.ua
У Патріаршому Соборі Українська Греко-Католицька Церква провели заупокійне богослужіння за Головою ОУН, полковником Армії УНР Андрієм Мельником та його дружиною Софією Мельник (Федак).
Вшанувати їхню памʼять прийшли заступниця керівника Офісу Президента України Ірина Верещук, Голова Українського інституту національної памʼяті Олександр Алфьоров, голова ОУН Богдан Червак, речник Головного управління розвідки Андрій Юсов.
Прах Андрія та Софії Мельників повернули в Україну з Люксембургу, де вони були поховані на цвинтарі Боневуа. Завтра їх перепоховають на Національному військовому меморіальному кладовищі.
Довідково:
Андрій Атанасович Мельник (12 грудня 1890 – 1 листопада 1964) український державний, військовий та політичний діяч, полковник армії УНР, Голова Організації Українських Націоналістів (1938-1964). Один з найближчих соратників Євгена Коновальця.
Фото: hromadske.ua
ЛЕВКО ЛУК’ЯНЕНКО: СМЕРТНИЙ ВИРОК, ТАБОРИ І ШЛЯХ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ
20 травня 1961 року Львівський обласний суд засудив адвоката Левка Лукяненка до смертної кари. Йому інкримінували те, що «з 1957-го виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму». 72 доби засуджений провів у Харківській вязниці в камері смертників, після чого вирок було замінено на 15 років таборів.
Разом з ним на лаві підсудних опинилися Іван Кандиба, Степан Вірун, Василь Луцьків, Олександр Лібович та інші члени створеної Степаном Ільковичем підпільної організації «Українська робітничо-селянська спілка», головною метою якої була ненасильницька боротьба за конституційне відокремлення України від СРСР. Практично всі вони отримали по 10-15 років таборів.
Думки про те, що радянська влада – це зло, зародилися в голові Левка Лукяненка ще в дитинстві, коли він став свідком Голодомору і зміг вижити лише завдяки тому, що батько закопав мішок картоплі під стежкою. Ту схованку буксирні команди якимось дивом не знайшли. Європа, яку хлопець побачив у часи Другої світової війни, і рівень життя людей там ще більше посіяли сумніви у правдивості радянської пропаганди. Маючи намір боротися за свободу України правовим шляхом, Лукяненко закінчив юридичний факультет Московського університету і отримав призначення на Львівщину.
Працюючи штатним пропагандистом Радехівського райкому партії, а потім в адвокатурі, Лукяненко багато спілкувався з людьми і шукав однодумців, з якими ділився своїми планами. 7 листопада 1960 року у Львові відбулася перша організаційна зустріч підпільної «Української робітничо-селянської спілки», на якій Лукяненко зачитав проєкт програми. Учасники зустрічі визнали її надто радикальною і доручили Лук'яненку до наступної зустрічі в січні 1961-го скласти нову, м'якшу. Але серед підпільників виявився агент КДБ, і напередодні зібрання учасники організації опинилися за ґратами.
На допитах їх звинувачували в антирадянській агітації і пропаганді, а також у сепаратизмі. У відповідь Лук`яненко посилався на статтю 17 Конституції СРСР, що проголошувала право вільного виходу союзних республік зі складу СРСР.
Термін відбував у таборах Мордовії, де половину в'язнів складали українці, зокрема й колишні бійці УПА. Це стало для Лук'яненка гарною школою боротьби. «Я вважав себе за щасливу людину, що потрапив у таке середовище», – згадував він.
Після звільнення боротьба продовжилася. У 1976 році Левко Лук'яненко став одним із засновників Української гельсінської групи, яка так само правовими методами боролася за дотримання прав людини.
Знову арешт і знову табори.
Повернувшись наприкінці 1980-х, Левко Лук'яненко знову включився у боротьбу, в 1990 році став народним депутатом Верховної Ради УРСР. Він став одним із авторів Акту про незалежність України, який проголосили 24 серпня 1991 року – на його день народження. У грудні 1991 року балотувався на пост Президента України.
До останніх днів уболівав за Україну, багато зустрічався з молоддю, виступав перед захисниками, їздив на фронт. Помер 7 липня 2018 р., не доживши півтора місяця до свого 90-річчя.
20 травня 1961 року Львівський обласний суд засудив адвоката Левка Лукяненка до смертної кари. Йому інкримінували те, що «з 1957-го виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму». 72 доби засуджений провів у Харківській вязниці в камері смертників, після чого вирок було замінено на 15 років таборів.
Разом з ним на лаві підсудних опинилися Іван Кандиба, Степан Вірун, Василь Луцьків, Олександр Лібович та інші члени створеної Степаном Ільковичем підпільної організації «Українська робітничо-селянська спілка», головною метою якої була ненасильницька боротьба за конституційне відокремлення України від СРСР. Практично всі вони отримали по 10-15 років таборів.
Думки про те, що радянська влада – це зло, зародилися в голові Левка Лукяненка ще в дитинстві, коли він став свідком Голодомору і зміг вижити лише завдяки тому, що батько закопав мішок картоплі під стежкою. Ту схованку буксирні команди якимось дивом не знайшли. Європа, яку хлопець побачив у часи Другої світової війни, і рівень життя людей там ще більше посіяли сумніви у правдивості радянської пропаганди. Маючи намір боротися за свободу України правовим шляхом, Лукяненко закінчив юридичний факультет Московського університету і отримав призначення на Львівщину.
Працюючи штатним пропагандистом Радехівського райкому партії, а потім в адвокатурі, Лукяненко багато спілкувався з людьми і шукав однодумців, з якими ділився своїми планами. 7 листопада 1960 року у Львові відбулася перша організаційна зустріч підпільної «Української робітничо-селянської спілки», на якій Лукяненко зачитав проєкт програми. Учасники зустрічі визнали її надто радикальною і доручили Лук'яненку до наступної зустрічі в січні 1961-го скласти нову, м'якшу. Але серед підпільників виявився агент КДБ, і напередодні зібрання учасники організації опинилися за ґратами.
На допитах їх звинувачували в антирадянській агітації і пропаганді, а також у сепаратизмі. У відповідь Лук`яненко посилався на статтю 17 Конституції СРСР, що проголошувала право вільного виходу союзних республік зі складу СРСР.
Термін відбував у таборах Мордовії, де половину в'язнів складали українці, зокрема й колишні бійці УПА. Це стало для Лук'яненка гарною школою боротьби. «Я вважав себе за щасливу людину, що потрапив у таке середовище», – згадував він.
Після звільнення боротьба продовжилася. У 1976 році Левко Лук'яненко став одним із засновників Української гельсінської групи, яка так само правовими методами боролася за дотримання прав людини.
Знову арешт і знову табори.
Повернувшись наприкінці 1980-х, Левко Лук'яненко знову включився у боротьбу, в 1990 році став народним депутатом Верховної Ради УРСР. Він став одним із авторів Акту про незалежність України, який проголосили 24 серпня 1991 року – на його день народження. У грудні 1991 року балотувався на пост Президента України.
До останніх днів уболівав за Україну, багато зустрічався з молоддю, виступав перед захисниками, їздив на фронт. Помер 7 липня 2018 р., не доживши півтора місяця до свого 90-річчя.
В УІНП ВІДБУЛАСЯ ЗУСТРІЧ З ПРЕДСТАВНИКАМИ ЧЕСЬКОЇ ТА СЛОВАЦЬКОЇ РЕСПУБЛІК
Вчора, 28 квітня, відбулася зустріч Голови Українського інституту національної пам’яті Олександра Альфорова з депутатом Палати депутатів Парламенту Чеської Республіки, першим Головою Інституту дослідження тоталітарних режимів (2008-2010) Чеської Республіки – Павелом Жачеком, а також Головою Ради правління Інституту пам'яті нації Словацької Республіки – Єргушом Сівошем.
До зустрічі також долучилися перший заступник Голови УІНП Юлія Гнатюк, заступник Голови УІНП Володимир Тиліщак, заступник Голови УІНП з питань цифрового розвитку, цифрових трансформацій і цифровізації Анна Сдобнова, а також фахівців з управління наукового та інституційного забезпечення політики національної пам’яті.
На зустрічі обговорили спільні реалізовані проєкти у сфері збереження та популяризації національної пам'яті. Зокрема, щодо виставки «Живі смолоскипи» – проєкт, який було відкрито в Києві на виставкових стендах Інституту в жовтні минулого року.
Тематична чесько-українська виставка розповідає про людей, які в роки радянської окупації обрали акт самоспалення як крайній вияв протесту проти тоталітаризму.
Також було обговорено майбутні спільні ініціативи, спрямовані на збереження національної пам'яті українського, чеського та словацького народів, популяризацію епізодів колективного минулого нашого центральноєвропейського регіону. Водночас було обговорено роботу щодо опрацювання архівних матеріалів, пов’язаних зі спільною історією, на чеських та українських теренах.
Олександр Алфьоров висловив щиру подяку чеському та словацькому народам за підтримку України в умовах війни. А також наголосив: попри те, що Інститут працює в надскладних умовах воєнного часу, він залишається націленим на результат і активно розвиває міжнародні ініціативи, адже збереження пам'яті та діалог між народами є важливою частиною нашої спільної стійкості.
Діалог між нашими країнами – це не лише про минуле. Це про спільні цінності, які ми обстоюємо сьогодні.
Вчора, 28 квітня, відбулася зустріч Голови Українського інституту національної пам’яті Олександра Альфорова з депутатом Палати депутатів Парламенту Чеської Республіки, першим Головою Інституту дослідження тоталітарних режимів (2008-2010) Чеської Республіки – Павелом Жачеком, а також Головою Ради правління Інституту пам'яті нації Словацької Республіки – Єргушом Сівошем.
До зустрічі також долучилися перший заступник Голови УІНП Юлія Гнатюк, заступник Голови УІНП Володимир Тиліщак, заступник Голови УІНП з питань цифрового розвитку, цифрових трансформацій і цифровізації Анна Сдобнова, а також фахівців з управління наукового та інституційного забезпечення політики національної пам’яті.
На зустрічі обговорили спільні реалізовані проєкти у сфері збереження та популяризації національної пам'яті. Зокрема, щодо виставки «Живі смолоскипи» – проєкт, який було відкрито в Києві на виставкових стендах Інституту в жовтні минулого року.
Тематична чесько-українська виставка розповідає про людей, які в роки радянської окупації обрали акт самоспалення як крайній вияв протесту проти тоталітаризму.
Також було обговорено майбутні спільні ініціативи, спрямовані на збереження національної пам'яті українського, чеського та словацького народів, популяризацію епізодів колективного минулого нашого центральноєвропейського регіону. Водночас було обговорено роботу щодо опрацювання архівних матеріалів, пов’язаних зі спільною історією, на чеських та українських теренах.
Олександр Алфьоров висловив щиру подяку чеському та словацькому народам за підтримку України в умовах війни. А також наголосив: попри те, що Інститут працює в надскладних умовах воєнного часу, він залишається націленим на результат і активно розвиває міжнародні ініціативи, адже збереження пам'яті та діалог між народами є важливою частиною нашої спільної стійкості.
Діалог між нашими країнами – це не лише про минуле. Це про спільні цінності, які ми обстоюємо сьогодні.
Пам'яті Героя України Сергія Коновала (позивний «Норд»)
Сьогодні минає два роки з дня загибелі командира «Сталевої сотні» 67-ї окремої механізованої бригади.
Сергій народився 29 травня 1992 року в Тернополі. Після школи вчився на стоматолога у Тернопільському національному медичному університеті імені І. Я. Горбачевського. Згодом вивчав політологію у Західноукраїнському національному університеті.
Був активним учасником Революції гідності. У 2014 році став парамедиком у добровольчому медичному батальйоні «Госпітальєри» ДУК «Правий сектор». У 2016 році його призначили командиром 6-ї резервної сотні ДУК «Правий сектор». Сергій брав участь у боях за Станицю Луганську, Піски, Мар'їнку, Авдіївку.
Поза війною займався громадською діяльністю. Був оператором та співродюсером фільмів «Шлях поколінь» та «Дорога в Карпати». Організував благодійний велопробігу «Чумацький шлях», який охопив 10 американських штатів та 5 канадських провінцій. Був засновником Дому ветеранів у Тернополі.
Після початку повномасштабного вторгнення повернувся до ДУК ПС, який переформатували у 67 окрему механізовану бригаду. Був командиром роти. Брав участь у боях за Київщину, Харківщину та Донеччину. Був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. На війні знайшов свою дружину - Ольгу.
Загинув 6 квітня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі Часового Яру. Указом Президента України від 23 серпня 2024 року Сергію Коновалу присвоєне звання Героя України. Також він є почесним громадянином Тернополя та Тернопільської області.
Фото з архіву Ольги Коновал
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Сьогодні минає два роки з дня загибелі командира «Сталевої сотні» 67-ї окремої механізованої бригади.
Сергій народився 29 травня 1992 року в Тернополі. Після школи вчився на стоматолога у Тернопільському національному медичному університеті імені І. Я. Горбачевського. Згодом вивчав політологію у Західноукраїнському національному університеті.
Був активним учасником Революції гідності. У 2014 році став парамедиком у добровольчому медичному батальйоні «Госпітальєри» ДУК «Правий сектор». У 2016 році його призначили командиром 6-ї резервної сотні ДУК «Правий сектор». Сергій брав участь у боях за Станицю Луганську, Піски, Мар'їнку, Авдіївку.
Поза війною займався громадською діяльністю. Був оператором та співродюсером фільмів «Шлях поколінь» та «Дорога в Карпати». Організував благодійний велопробігу «Чумацький шлях», який охопив 10 американських штатів та 5 канадських провінцій. Був засновником Дому ветеранів у Тернополі.
Після початку повномасштабного вторгнення повернувся до ДУК ПС, який переформатували у 67 окрему механізовану бригаду. Був командиром роти. Брав участь у боях за Київщину, Харківщину та Донеччину. Був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. На війні знайшов свою дружину - Ольгу.
Загинув 6 квітня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі Часового Яру. Указом Президента України від 23 серпня 2024 року Сергію Коновалу присвоєне звання Героя України. Також він є почесним громадянином Тернополя та Тернопільської області.
Фото з архіву Ольги Коновал
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Подія стала однією з ключових в історії Центральної та Східної Європи міжвоєнного періоду. й водночас сумною для України. Її уроки залишаються актуальними уроками для сьогодення.
У 1936 році колишній посол УНР у Латвії, полковник Володимир Кедровський свої спомини про ті перемовини найменує промовистим заголовком «Ризьке Андрусово» - таким чином проводячи аналогію із XVII століттям коли Україну-Гетьманщину було поділено між Річчю Посполитою та Московським царством.
Так сталось і на початку ХХ століття. За рік перед договором Польща покладалась на Армію УНР як на свою важливу союзницю у боротьбі з російським більшовизмом.
Союзницькі наміри було офіційно скріплено у квітні 1920 року Варшавською угодою на найвищому рівні, між керівництвом УНР та Польщі, Симоном Петлюрою та Юзефом Пілсудським. Але коли справа з поля бою перейшла в дипломатичну площину – поляки відмовились бачити й чути своїх союзників, ба більше прийнявши радянську пропозицію ігнорувати УНР на переговорах. Натомість в якості української сторони сприймати делегацію УСРР у складі Емануїла Квірінга, Юрія Коцюбинського та Дмитра Мануїльського.
За результатами Ризького миру Україна знову опинилась у становищі в якому перебувала до початку Першої світової війни – поділена між чужими державами. За свою незалежність українцям довелось боротися ще багато десятиліть.
Водночас, не вирішене українське питання залишилось однією із складних проблем європейської політики. В кінці 30 років ця проблема постане серед причин початку Другої світової війни.
У сучасній Війні за Незалежність України наша держава всіляким чином підтверджує, в тому числі завдяки вірній допомозі партнерів, що у жодному разі недопустить щоб долю України вирішували без неї. А Європа вкотре пересвідчується, що суверенітет України – це запорука континентальної безпеки.
У 1936 році колишній посол УНР у Латвії, полковник Володимир Кедровський свої спомини про ті перемовини найменує промовистим заголовком «Ризьке Андрусово» - таким чином проводячи аналогію із XVII століттям коли Україну-Гетьманщину було поділено між Річчю Посполитою та Московським царством.
Так сталось і на початку ХХ століття. За рік перед договором Польща покладалась на Армію УНР як на свою важливу союзницю у боротьбі з російським більшовизмом.
Союзницькі наміри було офіційно скріплено у квітні 1920 року Варшавською угодою на найвищому рівні, між керівництвом УНР та Польщі, Симоном Петлюрою та Юзефом Пілсудським. Але коли справа з поля бою перейшла в дипломатичну площину – поляки відмовились бачити й чути своїх союзників, ба більше прийнявши радянську пропозицію ігнорувати УНР на переговорах. Натомість в якості української сторони сприймати делегацію УСРР у складі Емануїла Квірінга, Юрія Коцюбинського та Дмитра Мануїльського.
За результатами Ризького миру Україна знову опинилась у становищі в якому перебувала до початку Першої світової війни – поділена між чужими державами. За свою незалежність українцям довелось боротися ще багато десятиліть.
Водночас, не вирішене українське питання залишилось однією із складних проблем європейської політики. В кінці 30 років ця проблема постане серед причин початку Другої світової війни.
У сучасній Війні за Незалежність України наша держава всіляким чином підтверджує, в тому числі завдяки вірній допомозі партнерів, що у жодному разі недопустить щоб долю України вирішували без неї. А Європа вкотре пересвідчується, що суверенітет України – це запорука континентальної безпеки.
11 лютого 1919 року Симон Петлюра став одноосібним лідером Української Народної Республіки (УНР), поєднавши посади Голови Директорії та Головного Отамана (головнокомандувача) військ.
4 лютого 1919 столицю УНР Київ загарбали війська більшовицької Росії, а голова Директорії УНР Володимир Винниченко полишив країну. У цих вкрай складних історичних обставинах Симон Петлюра очолив відсіч збройній агресії як “червоної”, так і “білої” Росії. 11 лютого 1919 він став одноосібним лідером УНР, зосередивши у своїх руках командування військом та керівництво державою.
Петлюра, перебравши на себе керівництво Директорією УНР вирішив стати «понад партіями». 11 лютого 1919 року став позапартійним керівником УНР, вийшовши із Української соціал-демократичної робітничої партії.
4 лютого 1919 столицю УНР Київ загарбали війська більшовицької Росії, а голова Директорії УНР Володимир Винниченко полишив країну. У цих вкрай складних історичних обставинах Симон Петлюра очолив відсіч збройній агресії як “червоної”, так і “білої” Росії. 11 лютого 1919 він став одноосібним лідером УНР, зосередивши у своїх руках командування військом та керівництво державою.
Петлюра, перебравши на себе керівництво Директорією УНР вирішив стати «понад партіями». 11 лютого 1919 року став позапартійним керівником УНР, вийшовши із Української соціал-демократичної робітничої партії.
Офіційний канал Українського інституту національної пам'яті
Створено: 22 травня 2025
Відповідальні: Miro Baida