ВІДНОСИНИ МІЖ НАРОДАМИ ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ: ДОСВІД, СУЧАСНІСТЬ, ПЕРСПЕКТИВИ
10 червня в Інформаційно-виставковому центрі Музею Майдану відбулася історична дискусія, присвячена книзі докторки історичних наук, професорки Волинського національного університету імені Лесі Українки Оксани Каліщук «Аромат пам’яти й історії з присмаком гіркоти. Компаративний аналіз подій Другої світової війни».
Модератор заходу, історик і координатор Українського кризового медіацентру Ігор Стамбол наголосив, що осмислення досвіду Другої світової війни в країнах Центрально-Східної Європи залишається одним із найбільш чутливих питань міжнародної політики, а відмінності у сприйнятті минулого продовжують впливати на взаємини між сусідніми народами.
Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров відзначив, що праця Оксани Каліщук є важливим інструментом для фахової дискусії навколо складних сторінок історії.
«Нам необхідно детально розбирати період Другої світової не за звинуваченнями, а за науковим підходом. Ця книга – хороший вступ до серйозної дискусії, адже показує, що конфлікти між народами не завжди можна пояснити простими схемами та однозначними оцінками», – наголосив очільник УІНП.
Авторка книги Оксана Каліщук зазначила, що головною новизною дослідження є порівняння українсько-польського, польсько-литовського та сербсько-хорватського конфліктів. За її словами, такий підхід дозволяє розглядати складні питання історичної пам’яті у ширшому європейському контексті та позбутися спрощених уявлень, які часто домінують у публічному просторі.
Дослідниця підкреслила, що для розуміння причин міжетнічних протистоянь необхідно звертатися до їхніх витоків, які сягають ХІХ століття, періоду формування модерних націй та взаємних уявлень про сусідні народи.
Професор Інституту історії України НАН України Олександр Лисенко зауважив, що звернення до історії у науковців та політиків має різну природу, а сама історія нерідко перетворюється на інструмент політичної боротьби. На його думку, сучасна ситуація у польсько-українських відносинах засвідчила, що суспільства зберігають пам’ять про трагічні й переможні сторінки минулого, а політичне використання історії здатне перетворювати її на ефективну зброю.
Докторка історичних наук Людмила Стрільчук наголосила, що дослідження вирізняється масштабною джерельною базою та новаторським підходом. Вона звернула увагу на недостатню присутність українських історичних праць у польському науковому просторі та підкреслила, що компаративна перспектива книги дозволяє вийти за межі традиційного українсько-польського дискурсу та ширше поглянути на природу міжетнічних конфліктів.
Учасники дискусії відзначили, що досвід народів Центрально-Східної Європи свідчить: жоден із подібних конфліктів не є унікальним, а їхнє осмислення потребує насамперед наукового підходу, взаємного слухання та готовності до діалогу.
Книгу «Аромат пам’яти й історії з присмаком гіркоти. Компаративний аналіз подій Другої світової війни» видано за підтримки Українського інституту національної пам’яті. Вона є у вільному доступі в електронному форматі на сайті Українського інституту національної пам’яті.
10 червня в Інформаційно-виставковому центрі Музею Майдану відбулася історична дискусія, присвячена книзі докторки історичних наук, професорки Волинського національного університету імені Лесі Українки Оксани Каліщук «Аромат пам’яти й історії з присмаком гіркоти. Компаративний аналіз подій Другої світової війни».
Модератор заходу, історик і координатор Українського кризового медіацентру Ігор Стамбол наголосив, що осмислення досвіду Другої світової війни в країнах Центрально-Східної Європи залишається одним із найбільш чутливих питань міжнародної політики, а відмінності у сприйнятті минулого продовжують впливати на взаємини між сусідніми народами.
Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров відзначив, що праця Оксани Каліщук є важливим інструментом для фахової дискусії навколо складних сторінок історії.
«Нам необхідно детально розбирати період Другої світової не за звинуваченнями, а за науковим підходом. Ця книга – хороший вступ до серйозної дискусії, адже показує, що конфлікти між народами не завжди можна пояснити простими схемами та однозначними оцінками», – наголосив очільник УІНП.
Авторка книги Оксана Каліщук зазначила, що головною новизною дослідження є порівняння українсько-польського, польсько-литовського та сербсько-хорватського конфліктів. За її словами, такий підхід дозволяє розглядати складні питання історичної пам’яті у ширшому європейському контексті та позбутися спрощених уявлень, які часто домінують у публічному просторі.
Дослідниця підкреслила, що для розуміння причин міжетнічних протистоянь необхідно звертатися до їхніх витоків, які сягають ХІХ століття, періоду формування модерних націй та взаємних уявлень про сусідні народи.
Професор Інституту історії України НАН України Олександр Лисенко зауважив, що звернення до історії у науковців та політиків має різну природу, а сама історія нерідко перетворюється на інструмент політичної боротьби. На його думку, сучасна ситуація у польсько-українських відносинах засвідчила, що суспільства зберігають пам’ять про трагічні й переможні сторінки минулого, а політичне використання історії здатне перетворювати її на ефективну зброю.
Докторка історичних наук Людмила Стрільчук наголосила, що дослідження вирізняється масштабною джерельною базою та новаторським підходом. Вона звернула увагу на недостатню присутність українських історичних праць у польському науковому просторі та підкреслила, що компаративна перспектива книги дозволяє вийти за межі традиційного українсько-польського дискурсу та ширше поглянути на природу міжетнічних конфліктів.
Учасники дискусії відзначили, що досвід народів Центрально-Східної Європи свідчить: жоден із подібних конфліктів не є унікальним, а їхнє осмислення потребує насамперед наукового підходу, взаємного слухання та готовності до діалогу.
Книгу «Аромат пам’яти й історії з присмаком гіркоти. Компаративний аналіз подій Другої світової війни» видано за підтримки Українського інституту національної пам’яті. Вона є у вільному доступі в електронному форматі на сайті Українського інституту національної пам’яті.
#ЦейДеньвІсторіїУкраїни
17 квітня 1855 року в селі Кам’яно-Костуватому Херсонської губернії (нині це Миколаївщина) в родині панського економа Карпа Тобілевича народилася донька Марія - майбутня актриса і оперна співачка, зірка Театру корифеїв.
Марія була четвертою з шістьох дітей. Як і старші брати, які стали відомими під театральними іменами Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський та Микола Садовський, вона все життя присвятила сцені.
В Єлисаветграді (нині Кропивницький), куди переїхала родина Тобілевичів, Марія брала участь у музичних і театральних вечорах, що відбувалися в родинному будинку. Від мами успадкувала чудовий голос, тож виконувала всі провідні жіночі партії у виставах.
Початкову освіту здобула в Єлисаветградській жіночій школі Титаренка, з 11 років навчалася у жіночій гімназії Хрущової. Успішне закінчення повного курсу гімназії надало їй право вчителювати. Працювала в народній школі для бідних, вела учнівський драматичний гурток, брала участь у виготовленні декорацій і костюмів.
У 1876 році Марія зробила остаточний вибір на користь театру, увійшовши до театральної трупи Марка Кропивницького. Музичною освітою з нею займався італійський музикант і співак Микола Барілотті. Між ними спалахнула пристрасть, Марія вийшла заміж і виїхала з чоловіком в Італію.
Подружнє життя тривало недовго. Барілотті виявився людиною легковажною, не турбувався про дружину і дітей (із їхніх п`яти спільних доньок вижило тільки двоє). Зрештою Марія повернулася до батьків у Єлисаветград, а після смерті мами в 1879 році взяла на себе управління маєтком.
І все ж вона жила мріями про театр. Тому, коли Марко Кропивницький у 1883 році приїхав до неї і запропонував роль Оксани у п’єсі “Дай серцю волю, заведе в неволю”, вона не знайшла в собі сил відмовитися. Її тріумфальне повернення на сцену збіглося з об'єднанням театральних труп Старицького і Кропивницького - у ній зібралася вся родина Тобілевичів.
Разом із Марією Заньковецькою вона стає примою трупи. Особливо їй даються вокальні партії - за 12 років сценічної діяльності Марія Садовська зіграла майже всі жіночі ролі, де потрібно було співати. Перший час виступає під прізвищем чоловіка як Марія Барілотті, пізніше бере мамине прізвище Садовська.
Коли у 1890 році відбувся розкол трупи (Микола Садовський створив свій театр, з ним пішла Марія Заньковецька), Садовська залишилася в театрі Панаса Саксаганського. Вона вдруге вийшла заміж за актора Дениса Мову.
Її улюбленою роллю була Софія у драмі Карпенка-Карого “Безталанна”. На гастролях в Одесі в березні 1891 року Марія почувалася зле, і все ж вирішила не скасовувати виставу. Вона відіграла до останньої сцени, але за кулісами втратила свідомість. На фінальний поклон Панас Саксаганський, який грав у виставі Гната, виніс її на руках.
Померла 27 березня 1891 року в Одесі. Спочатку була похована в Єлисаветграді, а в 1926 році прах Марії та її матері було перепоховано поблизу хутора Надія, поруч із могилами батька Карпа Адамовича, Івана Карповича та його молодшого сина Юрія Івановича Тобілевича.
17 квітня 1855 року в селі Кам’яно-Костуватому Херсонської губернії (нині це Миколаївщина) в родині панського економа Карпа Тобілевича народилася донька Марія - майбутня актриса і оперна співачка, зірка Театру корифеїв.
Марія була четвертою з шістьох дітей. Як і старші брати, які стали відомими під театральними іменами Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський та Микола Садовський, вона все життя присвятила сцені.
В Єлисаветграді (нині Кропивницький), куди переїхала родина Тобілевичів, Марія брала участь у музичних і театральних вечорах, що відбувалися в родинному будинку. Від мами успадкувала чудовий голос, тож виконувала всі провідні жіночі партії у виставах.
Початкову освіту здобула в Єлисаветградській жіночій школі Титаренка, з 11 років навчалася у жіночій гімназії Хрущової. Успішне закінчення повного курсу гімназії надало їй право вчителювати. Працювала в народній школі для бідних, вела учнівський драматичний гурток, брала участь у виготовленні декорацій і костюмів.
У 1876 році Марія зробила остаточний вибір на користь театру, увійшовши до театральної трупи Марка Кропивницького. Музичною освітою з нею займався італійський музикант і співак Микола Барілотті. Між ними спалахнула пристрасть, Марія вийшла заміж і виїхала з чоловіком в Італію.
Подружнє життя тривало недовго. Барілотті виявився людиною легковажною, не турбувався про дружину і дітей (із їхніх п`яти спільних доньок вижило тільки двоє). Зрештою Марія повернулася до батьків у Єлисаветград, а після смерті мами в 1879 році взяла на себе управління маєтком.
І все ж вона жила мріями про театр. Тому, коли Марко Кропивницький у 1883 році приїхав до неї і запропонував роль Оксани у п’єсі “Дай серцю волю, заведе в неволю”, вона не знайшла в собі сил відмовитися. Її тріумфальне повернення на сцену збіглося з об'єднанням театральних труп Старицького і Кропивницького - у ній зібралася вся родина Тобілевичів.
Разом із Марією Заньковецькою вона стає примою трупи. Особливо їй даються вокальні партії - за 12 років сценічної діяльності Марія Садовська зіграла майже всі жіночі ролі, де потрібно було співати. Перший час виступає під прізвищем чоловіка як Марія Барілотті, пізніше бере мамине прізвище Садовська.
Коли у 1890 році відбувся розкол трупи (Микола Садовський створив свій театр, з ним пішла Марія Заньковецька), Садовська залишилася в театрі Панаса Саксаганського. Вона вдруге вийшла заміж за актора Дениса Мову.
Її улюбленою роллю була Софія у драмі Карпенка-Карого “Безталанна”. На гастролях в Одесі в березні 1891 року Марія почувалася зле, і все ж вирішила не скасовувати виставу. Вона відіграла до останньої сцени, але за кулісами втратила свідомість. На фінальний поклон Панас Саксаганський, який грав у виставі Гната, виніс її на руках.
Померла 27 березня 1891 року в Одесі. Спочатку була похована в Єлисаветграді, а в 1926 році прах Марії та її матері було перепоховано поблизу хутора Надія, поруч із могилами батька Карпа Адамовича, Івана Карповича та його молодшого сина Юрія Івановича Тобілевича.
Павло Бедзір (Бедзир) (1926–2002) – український живописець і графік, один із ключових представників закарпатського мистецького нонконформізму покоління «шістдесятників».
Народився в селі Калини на Закарпатті в родині священника. Освіту здобував в Ужгородському училищі прикладного та декоративного мистецтва; серед його вчителів – Федір Манайло, Ернест Контратович, Адальберт Едерлі, Андрій Коцка.
Із початку 1950-х років розвивав самобутню художню мову, значною мірою сформовану інтересом до східної філософії, йоги та медитації. У центрі його творчості – не сюжет, а внутрішній стан і роздуми.
У 1950–1960-х в Ужгороді навколо митця сформувалося неформальне коло художників, відоме як «клуб авангардистів». Бедзір підтримував контакти з Аллою Горською, Сергієм Параджановим, Тетяною Яблонською, Георгієм Якутовичем та іншими.
Працював у техніках монотипії та граттажу. Його візитівкою стала серія «Життя дерев» (1992–1993) – філософська алегорія людського буття.
Член НСХУ з 1968 року. Мав персональні виставки в Ужгороді та Будапешті, експонувався в Україні й за кордоном. Лауреат премій імені Й. Бокшая та А. Ерделі. Твори зберігаються в музеях Ужгорода та Києва. У 2016 році в його майстерні відкрито кімнату-музей.
Помер 10 липня 2002 року. Похований в Ужгороді на кладовищі Кальварія.
Народився в селі Калини на Закарпатті в родині священника. Освіту здобував в Ужгородському училищі прикладного та декоративного мистецтва; серед його вчителів – Федір Манайло, Ернест Контратович, Адальберт Едерлі, Андрій Коцка.
Із початку 1950-х років розвивав самобутню художню мову, значною мірою сформовану інтересом до східної філософії, йоги та медитації. У центрі його творчості – не сюжет, а внутрішній стан і роздуми.
У 1950–1960-х в Ужгороді навколо митця сформувалося неформальне коло художників, відоме як «клуб авангардистів». Бедзір підтримував контакти з Аллою Горською, Сергієм Параджановим, Тетяною Яблонською, Георгієм Якутовичем та іншими.
Працював у техніках монотипії та граттажу. Його візитівкою стала серія «Життя дерев» (1992–1993) – філософська алегорія людського буття.
Член НСХУ з 1968 року. Мав персональні виставки в Ужгороді та Будапешті, експонувався в Україні й за кордоном. Лауреат премій імені Й. Бокшая та А. Ерделі. Твори зберігаються в музеях Ужгорода та Києва. У 2016 році в його майстерні відкрито кімнату-музей.
Помер 10 липня 2002 року. Похований в Ужгороді на кладовищі Кальварія.
До 170-річчя Дмитра Яворницького – відкриття виставки «Яворницький: на шляху до історії козацтва»
🗓 5 листопада, 17:00
📍 Музей історії міста Києва (вул. Богдана Хмельницького, 7)
В експозиції – картини художника Артема Погрібного, створені за архівними матеріалами для книги «Дмитро Яворницький: від Харкова до Дніпра»,
а також строї народного одягу Полтавщини та Чернігово-Сіверщини з колекції Наталії Слобожаніної (УІНП).
🎙 У відкритті візьмуть участь:
Олександр Алфьоров, Вікторія Муха, Віктор Брехуненко, Євгенія Карацюба, Артем Погрібний, Світлана Стрєльнікова.
📚 Дмитро Яворницький – історик і археолог, який став хранителем пам’яті про запорозьке козацтво.
🔹 6 листопада – авторська екскурсія виставкою від Артема Погрібного.
Вхід за попередньою реєстрацією.https://forms.gle/2MsWp9HQRthzmfcS6
🗓 5 листопада, 17:00
📍 Музей історії міста Києва (вул. Богдана Хмельницького, 7)
В експозиції – картини художника Артема Погрібного, створені за архівними матеріалами для книги «Дмитро Яворницький: від Харкова до Дніпра»,
а також строї народного одягу Полтавщини та Чернігово-Сіверщини з колекції Наталії Слобожаніної (УІНП).
🎙 У відкритті візьмуть участь:
Олександр Алфьоров, Вікторія Муха, Віктор Брехуненко, Євгенія Карацюба, Артем Погрібний, Світлана Стрєльнікова.
📚 Дмитро Яворницький – історик і археолог, який став хранителем пам’яті про запорозьке козацтво.
🔹 6 листопада – авторська екскурсія виставкою від Артема Погрібного.
Вхід за попередньою реєстрацією.https://forms.gle/2MsWp9HQRthzmfcS6
Офіційний канал Українського інституту національної пам'яті
Створено: 22 травня 2025
Відповідальні: Miro Baida