Український інститут національної пам'яті

ПРО СИЛУ УКРАЇНСЬКОГО ЖІНОЦТВА — НАУКОВО
23 жовтня у Києві відбулася Всеукраїнська наукова конференція «Інтелектуальна еліта України: внесок жінок у культуру», організована Українським інститутом національної памʼяті та Музеєм видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького Музей видатних діячів української культури

Захід висвітлив роль жінки у формуванні українського культурного простору в період глибоких суспільних і культурних трансформацій другої половини ХІХ — першої половини ХХ століття.

Відкриваючи конференцію, Голова Українського інституту національної памʼяті Олександр Алфьоров підкреслив важливість міжгалузевих колаборацій в питаннях дослідження, збереження й популяризації постатей видатних українок, які лишили по собі помітний слід в українській історії, культурі, літературі, суспільно-політичному житті.
«Коли ми говоримо про належну оцінку ролі українського жіноцтва, то варто пишатися тим, що маємо багато маркерів у наших містах — на вулицях, які названі іменами видатних українок. Усе це не лише позначає і окреслює наш, український, простір, а й дає поштовх до глибшого пізнання власної історії», — зазначив Голова УІНПу.

Директорка Музею видатних діячів
української культури Ольга Гураль подякувала Українському інституту національної памʼяті за спільні зусилля з організації конференції та роботу зі збереження й популяризації вітчизняної історії, а також презентувала брошуру «Жінки українського Парнасу», присвячену представницям домів Косачів, Старицьких, Лисенків, Франків.
«Це видання — спроба показати жіночу субʼєктність як самодостатню цінність. Кожна з його героїнь жила у важкий період суспільних трансформацій та по-своєму відповідала на виклики часу», — зазначила директорка й підкреслила, що брошура видана завдяки фінансовій підтримці Українського інституту національної памʼяті.

На конференції було презентовано 38 доповідей українських науковців і науковиць, присвячених видатним постатям українського жіноцтва, їхній діяльності та внеску у розвиток освіти, науки, медицини, літератури та державотворення.

Крім того, була представлена виставка фотографій та особистих речей представниць родин Косачів, Старицьких, Лисенків під назвою «Сильні. Оприявлення» — вони показують визначних жінок через призму їхньої особистості, через їхнє щоденне життя й захоплення.

Конференція «Інтелектуальна еліта України: внесок жінок у культуру» унаочнила, як через окремі жіночі долі проступає спільна історія — родин, середовища та сили українського жіноцтва.

#ЦейДеньвІсторіїУкраїни

17 квітня 1855 року в селі Кам’яно-Костуватому Херсонської губернії (нині це Миколаївщина) в родині панського економа Карпа Тобілевича народилася донька Марія - майбутня актриса і оперна співачка, зірка Театру корифеїв.

Марія була четвертою з шістьох дітей. Як і старші брати, які стали відомими під театральними іменами Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський та Микола Садовський, вона все життя присвятила сцені.

В Єлисаветграді (нині Кропивницький), куди переїхала родина Тобілевичів, Марія брала участь у музичних і театральних вечорах, що відбувалися в родинному будинку. Від мами успадкувала чудовий голос, тож виконувала всі провідні жіночі партії у виставах.

Початкову освіту здобула в Єлисаветградській жіночій школі Титаренка, з 11 років навчалася у жіночій гімназії Хрущової. Успішне закінчення повного курсу гімназії надало їй право вчителювати. Працювала в народній школі для бідних, вела учнівський драматичний гурток, брала участь у виготовленні декорацій і костюмів.

У 1876 році Марія зробила остаточний вибір на користь театру, увійшовши до театральної трупи Марка Кропивницького. Музичною освітою з нею займався італійський музикант і співак Микола Барілотті. Між ними спалахнула пристрасть, Марія вийшла заміж і виїхала з чоловіком в Італію.

Подружнє життя тривало недовго. Барілотті виявився людиною легковажною, не турбувався про дружину і дітей (із їхніх п`яти спільних доньок вижило тільки двоє). Зрештою Марія повернулася до батьків у Єлисаветград, а після смерті мами в 1879 році взяла на себе управління маєтком.

І все ж вона жила мріями про театр. Тому, коли Марко Кропивницький у 1883 році приїхав до неї і запропонував роль Оксани у п’єсі “Дай серцю волю, заведе в неволю”, вона не знайшла в собі сил відмовитися. Її тріумфальне повернення на сцену збіглося з об'єднанням театральних труп Старицького і Кропивницького - у ній зібралася вся родина Тобілевичів.

Разом із Марією Заньковецькою вона стає примою трупи. Особливо їй даються вокальні партії - за 12 років сценічної діяльності Марія Садовська зіграла майже всі жіночі ролі, де потрібно було співати. Перший час виступає під прізвищем чоловіка як Марія Барілотті, пізніше бере мамине прізвище Садовська.

Коли у 1890 році відбувся розкол трупи (Микола Садовський створив свій театр, з ним пішла Марія Заньковецька), Садовська залишилася в театрі Панаса Саксаганського. Вона вдруге вийшла заміж за актора Дениса Мову.

Її улюбленою роллю була Софія у драмі Карпенка-Карого “Безталанна”. На гастролях в Одесі в березні 1891 року Марія почувалася зле, і все ж вирішила не скасовувати виставу. Вона відіграла до останньої сцени, але за кулісами втратила свідомість. На фінальний поклон Панас Саксаганський, який грав у виставі Гната, виніс її на руках.

Померла 27 березня 1891 року в Одесі. Спочатку була похована в Єлисаветграді, а в 1926 році прах Марії та її матері було перепоховано поблизу хутора Надія, поруч із могилами батька Карпа Адамовича, Івана Карповича та його молодшого сина Юрія Івановича Тобілевича.

Павло Бедзір (Бедзир) (1926–2002) – український живописець і графік, один із ключових представників закарпатського мистецького нонконформізму покоління «шістдесятників».

Народився в селі Калини на Закарпатті в родині священника. Освіту здобував в Ужгородському училищі прикладного та декоративного мистецтва; серед його вчителів – Федір Манайло, Ернест Контратович, Адальберт Едерлі, Андрій Коцка.

Із початку 1950-х років розвивав самобутню художню мову, значною мірою сформовану інтересом до східної філософії, йоги та медитації. У центрі його творчості – не сюжет, а внутрішній стан і роздуми.

У 1950–1960-х в Ужгороді навколо митця сформувалося неформальне коло художників, відоме як «клуб авангардистів». Бедзір підтримував контакти з Аллою Горською, Сергієм Параджановим, Тетяною Яблонською, Георгієм Якутовичем та іншими.

Працював у техніках монотипії та граттажу. Його візитівкою стала серія «Життя дерев» (1992–1993) – філософська алегорія людського буття.

Член НСХУ з 1968 року. Мав персональні виставки в Ужгороді та Будапешті, експонувався в Україні й за кордоном. Лауреат премій імені Й. Бокшая та А. Ерделі. Твори зберігаються в музеях Ужгорода та Києва. У 2016 році в його майстерні відкрито кімнату-музей.

Помер 10 липня 2002 року. Похований в Ужгороді на кладовищі Кальварія.

До 170-річчя Дмитра Яворницького – відкриття виставки «Яворницький: на шляху до історії козацтва»

🗓 5 листопада, 17:00
📍 Музей історії міста Києва (вул. Богдана Хмельницького, 7)

В експозиції – картини художника Артема Погрібного, створені за архівними матеріалами для книги «Дмитро Яворницький: від Харкова до Дніпра»,
а також строї народного одягу Полтавщини та Чернігово-Сіверщини з колекції Наталії Слобожаніної (УІНП).

🎙 У відкритті візьмуть участь:
Олександр Алфьоров, Вікторія Муха, Віктор Брехуненко, Євгенія Карацюба, Артем Погрібний, Світлана Стрєльнікова.

📚 Дмитро Яворницький – історик і археолог, який став хранителем пам’яті про запорозьке козацтво.

🔹 6 листопада – авторська екскурсія виставкою від Артема Погрібного.
Вхід за попередньою реєстрацією.https://forms.gle/2MsWp9HQRthzmfcS6