На Волині перепоховали останки 55 колишніх жителів Острівків і Волі Островецької
30 серпня 2026 року на кладовищі в Острівках у Волинській області відбулася церемонія перепоховання останків 55 польських жертв, виявлених під час цьогорічних ексгумаційних робіт. Роботи тривали з 13 липня до 7 серпня 2026 року на території колишніх сіл Острівки та Воля Островецька.
Дозвіл на проведення ексгумаційних досліджень із подальшим перепохованням віднайдених останків на території колишнього католицького кладовища села Острівки було надано ТОВ «Спеціалізована установа «Волинські старожитності» рішенням Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті учасників антитерористичної операції, жертв війни та політичних репресій на засіданні, що відбулося 4 червня 2026 року під головуванням Голови Українського інституту національної пам’яті Олександра Алфьорова.
Український інститут національної пам’яті забезпечив фаховий нагляд пошуковців та антрополога за роботами, який було здійснено комунальним підприємством Львівської обласної ради «Доля».
На території меморіалу «Острівки» було підготовлено спільну могилу, у якій розмістили 55 дерев’яних домовин. Над останками загиблих польські та українські священнослужителі звершили заупокійні молитви. У церемонії взяли участь представники органів влади Польщі та України, а також нащадки жителів колишніх сіл Острівків і Волі Островецької.
Польську сторону представляли, зокрема, віцеспікер Сейму Польщі Пьотр Згожельський, міністерка культури та національної спадщини Марта Ченковська, заступник голови Інституту національної пам’яті Кароль Полейовський, колишній прем’єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький та голова комісії Сейму у закордонних справах Павел Коваль.
Останки 55 осіб поховали поруч із останками жертв, виявленими під час попередніх ексгумацій.
Фото: Instytut Pamięci Narodowej
30 серпня 2026 року на кладовищі в Острівках у Волинській області відбулася церемонія перепоховання останків 55 польських жертв, виявлених під час цьогорічних ексгумаційних робіт. Роботи тривали з 13 липня до 7 серпня 2026 року на території колишніх сіл Острівки та Воля Островецька.
Дозвіл на проведення ексгумаційних досліджень із подальшим перепохованням віднайдених останків на території колишнього католицького кладовища села Острівки було надано ТОВ «Спеціалізована установа «Волинські старожитності» рішенням Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті учасників антитерористичної операції, жертв війни та політичних репресій на засіданні, що відбулося 4 червня 2026 року під головуванням Голови Українського інституту національної пам’яті Олександра Алфьорова.
Український інститут національної пам’яті забезпечив фаховий нагляд пошуковців та антрополога за роботами, який було здійснено комунальним підприємством Львівської обласної ради «Доля».
На території меморіалу «Острівки» було підготовлено спільну могилу, у якій розмістили 55 дерев’яних домовин. Над останками загиблих польські та українські священнослужителі звершили заупокійні молитви. У церемонії взяли участь представники органів влади Польщі та України, а також нащадки жителів колишніх сіл Острівків і Волі Островецької.
Польську сторону представляли, зокрема, віцеспікер Сейму Польщі Пьотр Згожельський, міністерка культури та національної спадщини Марта Ченковська, заступник голови Інституту національної пам’яті Кароль Полейовський, колишній прем’єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький та голова комісії Сейму у закордонних справах Павел Коваль.
Останки 55 осіб поховали поруч із останками жертв, виявленими під час попередніх ексгумацій.
Фото: Instytut Pamięci Narodowej
ПАМ’ЯТНИКУ ІВАНОВІ МАЗЕПІ БУТИ!
Президент України Володимир Зеленський видав Указ “Про вшанування пам’яті гетьмана України Івана Мазепи”, згідно з яким у Києві буде встановлено пам’ятник видатному українському державному та військовому діячеві.
Появі нового місця пам’яті гетьману Івану Мазепі передуватиме: проведення відкритого конкурсу на кращий ескізний проєкт пам’ятника, виготовлення пам’ятника за результатами конкурсу та визначення місця розташування пам’ятника спільно з Київською міською державною адміністрацією.
Український інститут національної пам’яті стояв біля витоків ініціативи створення місць вшанування гетьмана Івана Мазепи в Києві. Зокрема, Голова УІНП Олександр Алфьоров був консультантом зі створення погруддя Івана Мазепи, яке було офіційно встановлене та відкрите 28 червня 2026 року на території Києво-Печерської Лаври.
Це була перша монументальна форма, присвячена видатному гетьману. Створили погруддя скульптори Борис Крилов та Олесь Сидорук.
Також Голова УІНП активно підтримував ідею появи повноцінного пам’ятника гетьманові України Іванові Мазепу в центрі столиці України. Адже Мазепа - це державний діяч, який став першим символом спротиву російському імперіалізму, який став натхненником для майбутніх поколінь борців за українську незалежність.
Український інститут національної пам’яті вдячний Президенту України Володимиру Зеленському, керівництву Офісу Президента України, Київській міській державній адміністрації, а також активній громадськості, завдяки яким вдалось встановити історичну справедливість вшанування видатного українського гетьмана в столиці України - місті Київ.
Президент України Володимир Зеленський видав Указ “Про вшанування пам’яті гетьмана України Івана Мазепи”, згідно з яким у Києві буде встановлено пам’ятник видатному українському державному та військовому діячеві.
Появі нового місця пам’яті гетьману Івану Мазепі передуватиме: проведення відкритого конкурсу на кращий ескізний проєкт пам’ятника, виготовлення пам’ятника за результатами конкурсу та визначення місця розташування пам’ятника спільно з Київською міською державною адміністрацією.
Український інститут національної пам’яті стояв біля витоків ініціативи створення місць вшанування гетьмана Івана Мазепи в Києві. Зокрема, Голова УІНП Олександр Алфьоров був консультантом зі створення погруддя Івана Мазепи, яке було офіційно встановлене та відкрите 28 червня 2026 року на території Києво-Печерської Лаври.
Це була перша монументальна форма, присвячена видатному гетьману. Створили погруддя скульптори Борис Крилов та Олесь Сидорук.
Також Голова УІНП активно підтримував ідею появи повноцінного пам’ятника гетьманові України Іванові Мазепу в центрі столиці України. Адже Мазепа - це державний діяч, який став першим символом спротиву російському імперіалізму, який став натхненником для майбутніх поколінь борців за українську незалежність.
Український інститут національної пам’яті вдячний Президенту України Володимиру Зеленському, керівництву Офісу Президента України, Київській міській державній адміністрації, а також активній громадськості, завдяки яким вдалось встановити історичну справедливість вшанування видатного українського гетьмана в столиці України - місті Київ.
ХТО КОРІННІ НАРОДИ КРИМУ
У 1994 році Генасамблея ООН встановила 9 серпня Міжнародний день корінних народів світу задля щорічної солідарності з тими народами, що становлять меншість на своїй історичній батьківщині.
Корінний народ – це не те саме, що національна меншина. В Україні проживає доволі багато національних меншин і лише декілька корінних народів. Щоб бути корінним народом, етнічна спільнота мала сформуватися як така саме на території України, бути носієм самобутньої мови та культури й не мати власної держави за межами України.
Поряд з українцями корінними народами в Україні є кримські татари, караїми та кримчаки – їхньою історичною батьківщиною є Крим. Міжнародне право та українське законодавство захищає корінні народи. Йдеться насамперед про збереження та розвиток власних мови, культури й традицій. А також про захист від утисків, примусової асиміляції чи геноциду.
Але на своїй історичній батьківщині – в окупованому вже 12 років поспіль Криму – представники корінних народів, насамперед кримські татари, мають справу з протилежною реальністю.
Асиміляція корінних народів – це давня тактика Російської імперії, яку продовжує сучасний російський режим, як у самій РФ (подивіться на становище так званих автономних республік та їхніх народів), так і на окупованих територіях. Тих, хто протидіє асиміляції чи уникає співпраці з окупаційною владою, – переслідують.
За даними Представництва Президента в Автономній Республіці Крим, станом на 27 липня 2026 року відомо про 316 кримських політв’язнів, з них – 169 кримських татар та 1 караїм.
Захист прав корінних народів – це ознака сталої демократії та розвиненої державності. Україна, яка захищає права своїх корінних народів, принципово відрізняється від росії, що, маючи в своєму складі десятки корінних народів, спрямовує зусилля на їхню асиміляцію, планомірно знищуючи їхні ідентичності, мови та культури. Та навіть фізично знищує, використовуючи їхнє чоловіче населення як людський матеріал у власних воєнних авантюрах.
У 1994 році Генасамблея ООН встановила 9 серпня Міжнародний день корінних народів світу задля щорічної солідарності з тими народами, що становлять меншість на своїй історичній батьківщині.
Корінний народ – це не те саме, що національна меншина. В Україні проживає доволі багато національних меншин і лише декілька корінних народів. Щоб бути корінним народом, етнічна спільнота мала сформуватися як така саме на території України, бути носієм самобутньої мови та культури й не мати власної держави за межами України.
Поряд з українцями корінними народами в Україні є кримські татари, караїми та кримчаки – їхньою історичною батьківщиною є Крим. Міжнародне право та українське законодавство захищає корінні народи. Йдеться насамперед про збереження та розвиток власних мови, культури й традицій. А також про захист від утисків, примусової асиміляції чи геноциду.
Але на своїй історичній батьківщині – в окупованому вже 12 років поспіль Криму – представники корінних народів, насамперед кримські татари, мають справу з протилежною реальністю.
Асиміляція корінних народів – це давня тактика Російської імперії, яку продовжує сучасний російський режим, як у самій РФ (подивіться на становище так званих автономних республік та їхніх народів), так і на окупованих територіях. Тих, хто протидіє асиміляції чи уникає співпраці з окупаційною владою, – переслідують.
За даними Представництва Президента в Автономній Республіці Крим, станом на 27 липня 2026 року відомо про 316 кримських політв’язнів, з них – 169 кримських татар та 1 караїм.
Захист прав корінних народів – це ознака сталої демократії та розвиненої державності. Україна, яка захищає права своїх корінних народів, принципово відрізняється від росії, що, маючи в своєму складі десятки корінних народів, спрямовує зусилля на їхню асиміляцію, планомірно знищуючи їхні ідентичності, мови та культури. Та навіть фізично знищує, використовуючи їхнє чоловіче населення як людський матеріал у власних воєнних авантюрах.
Сьогодні минає 100 років від дня народження Павла Дорожинського – українського громадсько-політичного діяча, журналіста, редактора та одного з провідних представників української еміграції.
Усе своє життя він присвятив боротьбі за відновлення української державності, захисту прав українців і згуртуванню світового українства. Від рідної Тернопільщини, через вимушену еміграцію до Західної Європи та США – Павло Дорожинський невтомно працював задля незалежної України.
Про його життєвий шлях, громадську діяльність і внесок в українську справу у нашій каруселі.
Усе своє життя він присвятив боротьбі за відновлення української державності, захисту прав українців і згуртуванню світового українства. Від рідної Тернопільщини, через вимушену еміграцію до Західної Європи та США – Павло Дорожинський невтомно працював задля незалежної України.
Про його життєвий шлях, громадську діяльність і внесок в українську справу у нашій каруселі.
УКРАЇНА ВІДКРИЄ АРХІВИ ТА ПОСИЛИТЬ РОЛЬ ІНСТИТУТУ НАЦПАМʼЯТІ
Вчора Президент України Володимир Зеленський провів нараду стосовно покращення українсько-польського діалогу. На нараду був запрошений голова Українського інституту національної памʼяті Олександр Алфьоров. За результатами були ухвалені важливі рішення.
Йдеться про відкриття та більшу публічність документів з архівів Служби зовнішньої розвідки України та Служби безпеки України, які стосуються трагічних подій ХХ століття на Волині.
Ці рішення є надзвичайно важливими для всебічного вивчення та розуміння історичного процесу.
Зазначимо, що архіви СБУ для дослідників були доступні з 2015-го року, натомість архіви СЗР досі залишалися поза полем широких наукових досліджень як польських, так і українських істориків.
Тепер планується покращити навігацію та більшу цифровізацію джерел. Це значно спростить пошуковий потенціал та доступ до документів та, безумовно, задовольнить науковий інтерес дослідників.
Український інститут національної памʼяті протягом тривалого часу системно вивчає та опрацьовує віднайдені в архівах документи, які стосуються польсько-українського конфлікту у часі ІІ Світової війни. Повідомляємо, що невдовзі буде представлена база даних архівних матеріалів про польсько-українські конфлікти у час ІІ Світової війни.
Інститут інформуватиме громадськість про її наповнення та хід робіт.
Більше інформації буде оприлюднено найближчим часом.
За рішенням Президента, ухваленим на вчорашній нараді, роль Інституту буде суттєво підсилена. Держава збільшить фінансування, що надасть можливість розширити інституційний потенціал УІНПу та забезпечити масштабнішу та глибшу роботу за цим напрямом.
«Домовилися з Олександром Алфьоровим, керівником Українського інституту національної пам’яті, про розширення можливостей інституту. Олександр підготовить і представить системні пропозиції, і прошу відповідних урядовців та профільний комітет Верховної Ради України розглянути можливість збільшити фінансове та інше забезпечення Українського інституту національної пам’яті. Для достойного представництва українських інтересів потрібні й відповідні спроможності. Дякую всім, хто працює заради нашої держави та людей!», – зазначив Президент України Володимир Зеленський, коментуючи дане рішення.
Вдячні Президенту України за посилення ролі Інституту, розширення інституційного потенціалу та заплановане збільшення фінансування.
Фото: Офіс Президента.
Вчора Президент України Володимир Зеленський провів нараду стосовно покращення українсько-польського діалогу. На нараду був запрошений голова Українського інституту національної памʼяті Олександр Алфьоров. За результатами були ухвалені важливі рішення.
Йдеться про відкриття та більшу публічність документів з архівів Служби зовнішньої розвідки України та Служби безпеки України, які стосуються трагічних подій ХХ століття на Волині.
Ці рішення є надзвичайно важливими для всебічного вивчення та розуміння історичного процесу.
Зазначимо, що архіви СБУ для дослідників були доступні з 2015-го року, натомість архіви СЗР досі залишалися поза полем широких наукових досліджень як польських, так і українських істориків.
Тепер планується покращити навігацію та більшу цифровізацію джерел. Це значно спростить пошуковий потенціал та доступ до документів та, безумовно, задовольнить науковий інтерес дослідників.
Український інститут національної памʼяті протягом тривалого часу системно вивчає та опрацьовує віднайдені в архівах документи, які стосуються польсько-українського конфлікту у часі ІІ Світової війни. Повідомляємо, що невдовзі буде представлена база даних архівних матеріалів про польсько-українські конфлікти у час ІІ Світової війни.
Інститут інформуватиме громадськість про її наповнення та хід робіт.
Більше інформації буде оприлюднено найближчим часом.
За рішенням Президента, ухваленим на вчорашній нараді, роль Інституту буде суттєво підсилена. Держава збільшить фінансування, що надасть можливість розширити інституційний потенціал УІНПу та забезпечити масштабнішу та глибшу роботу за цим напрямом.
«Домовилися з Олександром Алфьоровим, керівником Українського інституту національної пам’яті, про розширення можливостей інституту. Олександр підготовить і представить системні пропозиції, і прошу відповідних урядовців та профільний комітет Верховної Ради України розглянути можливість збільшити фінансове та інше забезпечення Українського інституту національної пам’яті. Для достойного представництва українських інтересів потрібні й відповідні спроможності. Дякую всім, хто працює заради нашої держави та людей!», – зазначив Президент України Володимир Зеленський, коментуючи дане рішення.
Вдячні Президенту України за посилення ролі Інституту, розширення інституційного потенціалу та заплановане збільшення фінансування.
Фото: Офіс Президента.
1848 – перше підняття синьо-жовтого прапора над Львівською Ратушею.
25 червня 1848 року у Львові над ратушею було вивішено український (русинський) синьо-жовтий прапор. Прикметно, що поряд із ним замайорів також польський червоно-білий. Імена тих, хто здійснив цю акцію, так і лишилися невідомими. Газета «Зоря Галицька» повідомляла, що в неділю було виставлено руську і польську хоругви на Ратуші і «то не русини оучинили, и наветъ не знаютъ, кто тоє оучинивъ». Синьо-жовта хоругва висіла над ратушею майже тиждень.
Таке утвердження права націй на самовизначення відбулося внаслідок революційних подій, які у 1848–1849 роках охопили всю Європу і отримали назву «Весна народів». Саме тоді різні нації, що входили до складу імперій, вперше заявили про потребу в самоорганізації та боротьбі за політичні права.
Територія Галичини у цей час перебувала у складі Австрійської імперії. На початку травня 1848 року була створена Головна Руська Рада — перша українська політична організація, яка представляла інтереси русинів (українців) Галичини. Рада виступала за демократичні реформи, вільний розвиток української культури, освіту рідною мовою та визнання українців як окремого народу. Одним з перших рішень Ради було відновлення історичної символіки Галицького та Волинського князівств (Королівства Руського): гербом було визнано золотого лева на синьому полі, а прапором — рівновеликі смуги синього та золотого кольорів.
Поява синьо-жовтого стяга над Львовом стала першим публічним актом самоствердження української національної ідентичності в Галичині, символом українського національного пробудження, хоча жодна з офіційних структур — ні Австрійська влада, ні Головна Руська Рада — тоді не взяли на себе відповідальність за цю акцію. Через рік, 15 травня 1849 року, синьо-жовтий стяг знову підняли над ратушею, лише на один день — цього разу за ініціативи Головної Руської Ради. Пізніше поєднання жовтої та синьої барв набуло великої популярності серед українців Галичини, Буковини та Закарпаття і широко використовувалося під час святкувань, зокрема Шевченківських вечорів, спортивних змагань тощо.
У 1918 році синьо-жовтий стяг замайорів на Львівській ратуші в ніч на 1 листопада, знаменуючи перемогу Листопадового чину і те, що Львів став українським. Український прапор тоді провисів три тижні, доки після запеклих вуличних боїв із польськими загонами командування Галицької армії в ніч проти 21 листопада не ухвалило важке рішення залишити Львів.
У радянські часи український прапор над Львівською ратушею було всенародно піднято 3 квітня 1990 року на хвилі національно-демократичного відродження України. Це було однією з перших в Україні відкритих акцій із повернення національних символів та відродження української держави.
25 червня 1848 року у Львові над ратушею було вивішено український (русинський) синьо-жовтий прапор. Прикметно, що поряд із ним замайорів також польський червоно-білий. Імена тих, хто здійснив цю акцію, так і лишилися невідомими. Газета «Зоря Галицька» повідомляла, що в неділю було виставлено руську і польську хоругви на Ратуші і «то не русини оучинили, и наветъ не знаютъ, кто тоє оучинивъ». Синьо-жовта хоругва висіла над ратушею майже тиждень.
Таке утвердження права націй на самовизначення відбулося внаслідок революційних подій, які у 1848–1849 роках охопили всю Європу і отримали назву «Весна народів». Саме тоді різні нації, що входили до складу імперій, вперше заявили про потребу в самоорганізації та боротьбі за політичні права.
Територія Галичини у цей час перебувала у складі Австрійської імперії. На початку травня 1848 року була створена Головна Руська Рада — перша українська політична організація, яка представляла інтереси русинів (українців) Галичини. Рада виступала за демократичні реформи, вільний розвиток української культури, освіту рідною мовою та визнання українців як окремого народу. Одним з перших рішень Ради було відновлення історичної символіки Галицького та Волинського князівств (Королівства Руського): гербом було визнано золотого лева на синьому полі, а прапором — рівновеликі смуги синього та золотого кольорів.
Поява синьо-жовтого стяга над Львовом стала першим публічним актом самоствердження української національної ідентичності в Галичині, символом українського національного пробудження, хоча жодна з офіційних структур — ні Австрійська влада, ні Головна Руська Рада — тоді не взяли на себе відповідальність за цю акцію. Через рік, 15 травня 1849 року, синьо-жовтий стяг знову підняли над ратушею, лише на один день — цього разу за ініціативи Головної Руської Ради. Пізніше поєднання жовтої та синьої барв набуло великої популярності серед українців Галичини, Буковини та Закарпаття і широко використовувалося під час святкувань, зокрема Шевченківських вечорів, спортивних змагань тощо.
У 1918 році синьо-жовтий стяг замайорів на Львівській ратуші в ніч на 1 листопада, знаменуючи перемогу Листопадового чину і те, що Львів став українським. Український прапор тоді провисів три тижні, доки після запеклих вуличних боїв із польськими загонами командування Галицької армії в ніч проти 21 листопада не ухвалило важке рішення залишити Львів.
У радянські часи український прапор над Львівською ратушею було всенародно піднято 3 квітня 1990 року на хвилі національно-демократичного відродження України. Це було однією з перших в Україні відкритих акцій із повернення національних символів та відродження української держави.
Цьогоріч українці зі всього світу відзначають 20-річницю Всесвітнього дня вишиванки.
Для українців вишита сорочка – не просто елемент національного одягу. Вишиванка – це маркер ідентичності та оберіг 💙💛
Команда Українського інституту національної пам’яті вітає усіх з Всесвітнім днем вишиванки та долучається до глобальної кампанії Міністерства соціальної політики, сім'ї та єдності України і Свiтового Конґресу Українців #ВишиванкаЄднає.
Для українців вишита сорочка – не просто елемент національного одягу. Вишиванка – це маркер ідентичності та оберіг 💙💛
Команда Українського інституту національної пам’яті вітає усіх з Всесвітнім днем вишиванки та долучається до глобальної кампанії Міністерства соціальної політики, сім'ї та єдності України і Свiтового Конґресу Українців #ВишиванкаЄднає.
ДО 100-РІЧЧЯ ДНЯ ПАМʼЯТІ СИМОНА ПЕТЛЮРИ
План заходів до 100-річчя дня памʼяті Симона Петлюри опублікований на сайті Кабінету міністрів України.
Він був розроблений Українським інститутом національної памʼяті і передбачає проведення державних та міжнародних заходів із вшанування памʼяті видатного діяча Української революції 1917-1921 років та популяризації його внеску в боротьбу за незалежність України.
Зокрема, у Києві відбудеться міжнародна конференція, присвячена постаті Симона Петлюри; протягом року буде введена в обіг памʼятна монета. У Полтаві, Рівному, Тернополі, Вінниці, Камʼянці-Подільському, Здолбунові, Шепетівці, Звягелі пройдуть комеморативні заходи у місцях памʼяті видатного діяча.
Із текстом документа, а також зі складом оргкомітету можна ознайомитися на офіційному сайті КМУ за посиланням.https://www.kmu.gov.ua/npas/pro-utvorennia-orhanizatsiinoho-komitetu-ta-zatverdzhennia-planu-zakhodiv-do-100-richchia-t10526?fbclid=IwY2xjawRxJjlleHRuA2FlbQIxMABicmlkETFxOFZzcUVLVm1BRDE5QlBEc3J0YwZhcHBfaWQQMjIyMDM5MTc4ODIwMDg5MgABHo-Scit7_ecm__MgUUotnH5LHqi-QdMuFXEychFDSrkt4-HmkSkpTGshi6w6_aem_bc2wvVgXDzsT7vfTE-SC8w
План заходів до 100-річчя дня памʼяті Симона Петлюри опублікований на сайті Кабінету міністрів України.
Він був розроблений Українським інститутом національної памʼяті і передбачає проведення державних та міжнародних заходів із вшанування памʼяті видатного діяча Української революції 1917-1921 років та популяризації його внеску в боротьбу за незалежність України.
Зокрема, у Києві відбудеться міжнародна конференція, присвячена постаті Симона Петлюри; протягом року буде введена в обіг памʼятна монета. У Полтаві, Рівному, Тернополі, Вінниці, Камʼянці-Подільському, Здолбунові, Шепетівці, Звягелі пройдуть комеморативні заходи у місцях памʼяті видатного діяча.
Із текстом документа, а також зі складом оргкомітету можна ознайомитися на офіційному сайті КМУ за посиланням.https://www.kmu.gov.ua/npas/pro-utvorennia-orhanizatsiinoho-komitetu-ta-zatverdzhennia-planu-zakhodiv-do-100-richchia-t10526?fbclid=IwY2xjawRxJjlleHRuA2FlbQIxMABicmlkETFxOFZzcUVLVm1BRDE5QlBEc3J0YwZhcHBfaWQQMjIyMDM5MTc4ODIwMDg5MgABHo-Scit7_ecm__MgUUotnH5LHqi-QdMuFXEychFDSrkt4-HmkSkpTGshi6w6_aem_bc2wvVgXDzsT7vfTE-SC8w
#ДеньЄвропи
9 травня Україна вже вчетверте відзначає День Європи разом із державами Європейського Союзу.
Для України Європа – це не лише географія чи політичний вибір сьогодення. Це простір спільної історії, культури та цінностей, до якого українські землі належали століттями. Ще за княжої доби Русь була важливою частиною європейського світу. Київ формував та підтримував династичні, політичні, культурні зв’язки з багатьма державами континенту. У наступні століття українці разом з іншими народами Європи творили спільний культурний простір, боролися за свободу та право народів на власну державність.
Під час Революції гідності Україна вкотре підтвердила свій цивілізаційний вибір – бути частиною спільноти вільних демократичних держав.
Сьогодні українці зі зброєю в руках захищають не лише власну незалежність, а й цінності, на яких ґрунтується сучасна Європа: свободу, людську гідність і право народів самостійно визначати своє майбутнє.
У каруселі розповідаємо лише про невелику частину історичних і культурних зв’язків України з європейськими народами – зв’язків, що мають глибоке коріння та продовжуються нині.
9 травня Україна вже вчетверте відзначає День Європи разом із державами Європейського Союзу.
Для України Європа – це не лише географія чи політичний вибір сьогодення. Це простір спільної історії, культури та цінностей, до якого українські землі належали століттями. Ще за княжої доби Русь була важливою частиною європейського світу. Київ формував та підтримував династичні, політичні, культурні зв’язки з багатьма державами континенту. У наступні століття українці разом з іншими народами Європи творили спільний культурний простір, боролися за свободу та право народів на власну державність.
Під час Революції гідності Україна вкотре підтвердила свій цивілізаційний вибір – бути частиною спільноти вільних демократичних держав.
Сьогодні українці зі зброєю в руках захищають не лише власну незалежність, а й цінності, на яких ґрунтується сучасна Європа: свободу, людську гідність і право народів самостійно визначати своє майбутнє.
У каруселі розповідаємо лише про невелику частину історичних і культурних зв’язків України з європейськими народами – зв’язків, що мають глибоке коріння та продовжуються нині.
КОЛИ ВІРА СТАЛА “ЗЛОЧИНОМ”
8 квітня 1951 року радянські спецслужби в Україні реалізували операцію “Трійка”, в ході якої депортували до Сибіру Свідків Єгови, сім’ї “куркулів” та андерсівців.
Депортаційна акція цих груп населення з території Молдови, Білорусі та країн Балтії називалася “Сєвєр”. В Україні ця операція втілювалася під назвою "Тройка".
Свідки Єгови - це релігійна організація, заснована наприкінці ХIХ століття у США. У цей час організація називалася “Дослідники Біблії”, а назву Свідки Єгови отримала у 1931 році.
В Україні прихильники вчення “Дослідників Біблії” почали з’являтися на початку ХХ століття. Після Першої світової їх стало більше, оскільки колишні українські емігранти поверталися на батьківщину і приносили з-за океану нові релігійні ідеї.
Після Другої світової Свідки Єгови опинилися у переліку переслідуваних радянським режимом груп. Вони продовжували сповідувати своє віровчення, відмовлялися служити в Радянській армії, не вступали до компартії та не хотіли поширювати ідеї комунізму в проповідях.
У травні 1950-го міністр державної безпеки СРСР Віктор Абакумов ініціював виселення членів релігійної громади Свідків Єгови. За кілька місяців розроблений ним план був схвалений Сталіним.
1 квітня 1951 року депортація розпочалася в Молдавській та Білоруській РСР і Прибалтійських республіках. За Постановою Ради міністрів СРСР “Про виселення активних учасників антирадянської нелегальної секти єговістів і членів їхніх родин” дозволялося брати з собою півтори тонни речей на родину. Але виявилося, що не було на чому доправляти увесь родинний крам, відтак доводилося брати найнеобхідніше: одяг, їжу, дрібні інструменти, посуд. Майно конфіскували на користь держави і передали місцевим колгоспам.
Дітей та дорослих заганяли до товарних вагонів, потяг із переселенцями діставався Сибіру десь за два-три тижні. На новому місці людей селили в бараках. Обжитися не було коли, бо потрібно було одразу виходити на роботу на лісоповалі. Втеча з таких спецпоселень каралася двадцятьма роками каторжних робіт.
За даними дослідника Костянтина Бережка, загалом було виселено 9793 особи, хоча ці дані не є вичерпними.
6308 осіб виселили з України, 2617 осіб - з Молдови, 394 особи - з Білорусі, 270 осіб - з Естонії, 151 особу - з Литви, 53 особи - з Латвії.
Покинути місця виселення Свідкам було дозволено у 1965 році. Конфісковане майно їм не поверталося.
Нагадуємо, що вшанування пам’яті депортованих Свідків Єгови відбувається 1 та 8 квітня.
8 квітня 1951 року радянські спецслужби в Україні реалізували операцію “Трійка”, в ході якої депортували до Сибіру Свідків Єгови, сім’ї “куркулів” та андерсівців.
Депортаційна акція цих груп населення з території Молдови, Білорусі та країн Балтії називалася “Сєвєр”. В Україні ця операція втілювалася під назвою "Тройка".
Свідки Єгови - це релігійна організація, заснована наприкінці ХIХ століття у США. У цей час організація називалася “Дослідники Біблії”, а назву Свідки Єгови отримала у 1931 році.
В Україні прихильники вчення “Дослідників Біблії” почали з’являтися на початку ХХ століття. Після Першої світової їх стало більше, оскільки колишні українські емігранти поверталися на батьківщину і приносили з-за океану нові релігійні ідеї.
Після Другої світової Свідки Єгови опинилися у переліку переслідуваних радянським режимом груп. Вони продовжували сповідувати своє віровчення, відмовлялися служити в Радянській армії, не вступали до компартії та не хотіли поширювати ідеї комунізму в проповідях.
У травні 1950-го міністр державної безпеки СРСР Віктор Абакумов ініціював виселення членів релігійної громади Свідків Єгови. За кілька місяців розроблений ним план був схвалений Сталіним.
1 квітня 1951 року депортація розпочалася в Молдавській та Білоруській РСР і Прибалтійських республіках. За Постановою Ради міністрів СРСР “Про виселення активних учасників антирадянської нелегальної секти єговістів і членів їхніх родин” дозволялося брати з собою півтори тонни речей на родину. Але виявилося, що не було на чому доправляти увесь родинний крам, відтак доводилося брати найнеобхідніше: одяг, їжу, дрібні інструменти, посуд. Майно конфіскували на користь держави і передали місцевим колгоспам.
Дітей та дорослих заганяли до товарних вагонів, потяг із переселенцями діставався Сибіру десь за два-три тижні. На новому місці людей селили в бараках. Обжитися не було коли, бо потрібно було одразу виходити на роботу на лісоповалі. Втеча з таких спецпоселень каралася двадцятьма роками каторжних робіт.
За даними дослідника Костянтина Бережка, загалом було виселено 9793 особи, хоча ці дані не є вичерпними.
6308 осіб виселили з України, 2617 осіб - з Молдови, 394 особи - з Білорусі, 270 осіб - з Естонії, 151 особу - з Литви, 53 особи - з Латвії.
Покинути місця виселення Свідкам було дозволено у 1965 році. Конфісковане майно їм не поверталося.
Нагадуємо, що вшанування пам’яті депортованих Свідків Єгови відбувається 1 та 8 квітня.
Українська Центральна Рада - представницький орган українського народу, а після проголошення УНР - перший парламент.
Після того, як до України з Петрограда дійшла звістка про повалення монархії, тут почали масово утворюватися ради робітничих і солдатських депутатів. Губернські та повітові центри сколихнули масові мітинги та демонстрації, учасники яких вітали повалення самодержавства. 29 березня (16 березня за старим стилем) 1917-го у Києві відбулася велелюдна маніфестація, в якій окремою колоною під жовто-блакитними прапорами йшли представники українських організацій. Цього ж дня на Думській площі демонтували пам’ятник колишньому прем’єр-міністру Росії Петру Столипіну.
14 березня в будинку Євгена Чикаленка зібралися активісти Товариства українських поступовців (ТУП) обговорити політичну ситуацію, яка була непевна. Вирішили зустрічатися щодня в клубі «Родина» у будинку по вул. Великій Володимирській, 42. На одній з таких зустрічей, а саме 17 березня, тут зібралося понад 100 представників від українських організацій, студентства, військовиків, духовенства. Тоді й було засновано Центральну Раду. Вона була сформована на паритетних засадах між українськими організаціями. «З ТУП спільної мови не знайшли, - згадував Дмитро Антонович, - але зробили механічну згоду: вирішено зложити поки що тимчасову Центральну Раду з ядра в числі до 25 людей з тим, щоб вона далі доповнювалась кооптацією головним чином делегатами з поза Києва. Українська Центральна Рада (УЦР) повинна була скликати Національний конгрес, який мав остаточно вибрати Центральну Раду, як постійний український парламент».
Головою УЦР обрали Михайла Грушевського, який на той час під наглядом поліції перебував у Москві. Заступниками голови стали Федір Крижанівський, Дмитро Дорошенко та Дмитро Антонович. УЦР телеграмою повідомила про своє утворення Тимчасовий Уряд, що почав діяти у Петрограді.
Наприкінці березня 1917-го у Києві пройшла 100 тисячна демонстрація, учасники якої вітали Центральну Раду та виголосили вимоги надати Україні автономію. «Одностайно і однодушно стати всім на велике діло, - закликав Михайло Грушевський, який повернувся на цей час у Київ, - і не спочити, і рук не спустити, доки не збудуємо тої автономії вільної України».
Серед партій провідну роль у Центральній Раді відігравали Українська соціал-демократична робітнича партія, Українська партія есерів та Українська партія соціалістів-федералістів.
Мовчазним свідком діяльності першого українського парламенту стала будівля Педагогічного музею (зображеного на 50-ти гривневій купюрі). В його стінах відбувалися засідання Української Центральної Ради, тут відбувалися гострі політичні дебати та народжувалися доленосні рішення.
Після того, як до України з Петрограда дійшла звістка про повалення монархії, тут почали масово утворюватися ради робітничих і солдатських депутатів. Губернські та повітові центри сколихнули масові мітинги та демонстрації, учасники яких вітали повалення самодержавства. 29 березня (16 березня за старим стилем) 1917-го у Києві відбулася велелюдна маніфестація, в якій окремою колоною під жовто-блакитними прапорами йшли представники українських організацій. Цього ж дня на Думській площі демонтували пам’ятник колишньому прем’єр-міністру Росії Петру Столипіну.
14 березня в будинку Євгена Чикаленка зібралися активісти Товариства українських поступовців (ТУП) обговорити політичну ситуацію, яка була непевна. Вирішили зустрічатися щодня в клубі «Родина» у будинку по вул. Великій Володимирській, 42. На одній з таких зустрічей, а саме 17 березня, тут зібралося понад 100 представників від українських організацій, студентства, військовиків, духовенства. Тоді й було засновано Центральну Раду. Вона була сформована на паритетних засадах між українськими організаціями. «З ТУП спільної мови не знайшли, - згадував Дмитро Антонович, - але зробили механічну згоду: вирішено зложити поки що тимчасову Центральну Раду з ядра в числі до 25 людей з тим, щоб вона далі доповнювалась кооптацією головним чином делегатами з поза Києва. Українська Центральна Рада (УЦР) повинна була скликати Національний конгрес, який мав остаточно вибрати Центральну Раду, як постійний український парламент».
Головою УЦР обрали Михайла Грушевського, який на той час під наглядом поліції перебував у Москві. Заступниками голови стали Федір Крижанівський, Дмитро Дорошенко та Дмитро Антонович. УЦР телеграмою повідомила про своє утворення Тимчасовий Уряд, що почав діяти у Петрограді.
Наприкінці березня 1917-го у Києві пройшла 100 тисячна демонстрація, учасники якої вітали Центральну Раду та виголосили вимоги надати Україні автономію. «Одностайно і однодушно стати всім на велике діло, - закликав Михайло Грушевський, який повернувся на цей час у Київ, - і не спочити, і рук не спустити, доки не збудуємо тої автономії вільної України».
Серед партій провідну роль у Центральній Раді відігравали Українська соціал-демократична робітнича партія, Українська партія есерів та Українська партія соціалістів-федералістів.
Мовчазним свідком діяльності першого українського парламенту стала будівля Педагогічного музею (зображеного на 50-ти гривневій купюрі). В його стінах відбувалися засідання Української Центральної Ради, тут відбувалися гострі політичні дебати та народжувалися доленосні рішення.
8 БЕРЕЗНЯ: ЗАЛИШИТИ, СКАСУВАТИ ЧИ ПЕРЕОСМИСЛИТИ?
Щороку 8 березня в українському суспільстві загострюється дискусія навколо того, чи потрібно залишати Міжнародний жіночий день офіційним державним вихідним, чи таку норму варто скасувати.
Постійне повернення до цієї дискусії є індикатором ширшої необхідності – реформи державного календаря свят і памʼятних днів загалом. Зокрема, ми потребуємо остаточного відходу від радянської спадщини та підходів у цій сфері.
Повномасштабне російське вторгнення посилило запит з боку суспільства на роботу з радянською й російською імперською спадщинами в різних публічних площинах та їх осмислене подолання.
Водночас реформа державного календаря не може бути поверхневою. Вона торкається життя кожного громадянина, тож неможлива без комплексного та всебічного підходу. У запровадженні змін ми повинні брати до уваги як фундаментальні речі, які стосуються національної памʼяті, так і соціальні та релігійні аспекти.
Щодо 8 березня, то хоча ця дата увійшла у своєрідний «канон свят радянської людини», до появи Міжнародного дня боротьби за права жінок та міжнародний мир СРСР не мав жодного стосунку. Тому первинно це не комуністичне і не радянське свято. Фундаментально воно повʼязане з боротьбою жінок за свої права – виборчі, трудові тощо, та закладене в резолюції ООН від 1977 року.
У Радянському Союзі день, повʼязаний із боротьбою за права жінок, поступово трансформувався у «свято весни й краси». Вихолощення суті цього дня в СРСР було цілком закономірним, адже в тоталітарній країні не йшлося про реальну й послідовну боротьбу за права людини.
Вочевидь, навіть із погляду походження цієї дати, а також контексту, в якому вона відзначається у світі, нелогічно продовжувати 8 березня радянську й пострадянську традицію «свята весни й краси». У той же час, цей день може стати індикатором, чи можемо ми як суспільство, долаючи радянську спадщину, використовувати інструменти переосмислення, відновлення первісних змістів того, що було вихолощено та спотворено в радянський час.
Щороку 8 березня в українському суспільстві загострюється дискусія навколо того, чи потрібно залишати Міжнародний жіночий день офіційним державним вихідним, чи таку норму варто скасувати.
Постійне повернення до цієї дискусії є індикатором ширшої необхідності – реформи державного календаря свят і памʼятних днів загалом. Зокрема, ми потребуємо остаточного відходу від радянської спадщини та підходів у цій сфері.
Повномасштабне російське вторгнення посилило запит з боку суспільства на роботу з радянською й російською імперською спадщинами в різних публічних площинах та їх осмислене подолання.
Водночас реформа державного календаря не може бути поверхневою. Вона торкається життя кожного громадянина, тож неможлива без комплексного та всебічного підходу. У запровадженні змін ми повинні брати до уваги як фундаментальні речі, які стосуються національної памʼяті, так і соціальні та релігійні аспекти.
Щодо 8 березня, то хоча ця дата увійшла у своєрідний «канон свят радянської людини», до появи Міжнародного дня боротьби за права жінок та міжнародний мир СРСР не мав жодного стосунку. Тому первинно це не комуністичне і не радянське свято. Фундаментально воно повʼязане з боротьбою жінок за свої права – виборчі, трудові тощо, та закладене в резолюції ООН від 1977 року.
У Радянському Союзі день, повʼязаний із боротьбою за права жінок, поступово трансформувався у «свято весни й краси». Вихолощення суті цього дня в СРСР було цілком закономірним, адже в тоталітарній країні не йшлося про реальну й послідовну боротьбу за права людини.
Вочевидь, навіть із погляду походження цієї дати, а також контексту, в якому вона відзначається у світі, нелогічно продовжувати 8 березня радянську й пострадянську традицію «свята весни й краси». У той же час, цей день може стати індикатором, чи можемо ми як суспільство, долаючи радянську спадщину, використовувати інструменти переосмислення, відновлення первісних змістів того, що було вихолощено та спотворено в радянський час.
ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ УХВАЛИЛА ЗАКОН ПРО ЗАГАЛЬНОНАЦІОНАЛЬНУ ХВИЛИНУ МОВЧАННЯ
11 лютого Верховна Рада України проголосувала за законопроєкт 260 голосами. Він передбачає встановлення щоденної загальнонаціональної хвилини мовчання о 9:00 на вшанування загиблих внаслідок збройної агресії РФ проти України.
Згідно закону, відтепер хвилина мовчання — це щоденний комеморативний захід у сфері національної пам’яті на загальнонаціональному рівні.
У пояснювальній записці законопроєкту йдеться про те, що «щоденна загальнонаціональна хвилина мовчання є важливим ритуалом подяки, пошани та пам’яті, який консолідує українське суспільство, формує культуру пам’яті, зміцнює відчуття єдності та національної ідентичності в умовах війни».
Відтепер органи державної влади та місцевого самоврядування забезпечуватимуть інформування про початок і завершення загальнонаціональної хвилини мовчання на підприємствах, в установах, організаціях, які належать до сфери їх управління, оголошувати загальнонаціональну хвилину мовчання через медіа (засоби масової інформації) незалежно від форми власності, системи оповіщення та інформування у сфері цивільного захисту.
Окрім того в Закон «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні» додано норму про те, що щороку, в четверту суботу листопада о 16 годині 00 хвилин, проводиться ритуал подяки, пошани та пам’яті — загальнонаціональна хвилина мовчання та розпочинається всеукраїнська акція «Запали свічку».
Нагадаємо, що ритуал загальнонаціональної хвилини мовчання своїм Указом запровадив Президент України Володимир Зеленський у березні 2022 року. Український інститут національної пам’яті спільно з ГО «Вшануй» розробив проєкт церемоніалу для щоденного вшанування цивільних та військових, що загинули від агресії РФ, з пропозицією використовувати медіа та системи оповіщення. У грудні 2025 року народні депутати Верховної Ради проголосували за загальнонаціональну хвилину мовчання — підтримали в першому читанні.
11 лютого Верховна Рада України проголосувала за законопроєкт 260 голосами. Він передбачає встановлення щоденної загальнонаціональної хвилини мовчання о 9:00 на вшанування загиблих внаслідок збройної агресії РФ проти України.
Згідно закону, відтепер хвилина мовчання — це щоденний комеморативний захід у сфері національної пам’яті на загальнонаціональному рівні.
У пояснювальній записці законопроєкту йдеться про те, що «щоденна загальнонаціональна хвилина мовчання є важливим ритуалом подяки, пошани та пам’яті, який консолідує українське суспільство, формує культуру пам’яті, зміцнює відчуття єдності та національної ідентичності в умовах війни».
Відтепер органи державної влади та місцевого самоврядування забезпечуватимуть інформування про початок і завершення загальнонаціональної хвилини мовчання на підприємствах, в установах, організаціях, які належать до сфери їх управління, оголошувати загальнонаціональну хвилину мовчання через медіа (засоби масової інформації) незалежно від форми власності, системи оповіщення та інформування у сфері цивільного захисту.
Окрім того в Закон «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні» додано норму про те, що щороку, в четверту суботу листопада о 16 годині 00 хвилин, проводиться ритуал подяки, пошани та пам’яті — загальнонаціональна хвилина мовчання та розпочинається всеукраїнська акція «Запали свічку».
Нагадаємо, що ритуал загальнонаціональної хвилини мовчання своїм Указом запровадив Президент України Володимир Зеленський у березні 2022 року. Український інститут національної пам’яті спільно з ГО «Вшануй» розробив проєкт церемоніалу для щоденного вшанування цивільних та військових, що загинули від агресії РФ, з пропозицією використовувати медіа та системи оповіщення. У грудні 2025 року народні депутати Верховної Ради проголосували за загальнонаціональну хвилину мовчання — підтримали в першому читанні.
«ХАЙ СЕРЕД ПРОСТИХ ВОЯКІВ БУДЕ ХОЧ ОДИН МІНІСТР»: 145 РОКІВ СЕРГІЮ ТИМОШЕНКУ
Сьогодні минає 145 років з дня народження Сергія Тимошенка – архітектора, інженера, громадського діяча, учасника Другого зимового походу та міністра шляхів в урядах Ісаака Мазепи, В’ячеслава Прокоповича та Андрія Лівицького.
Сергій Тимошенко народився в родині землеміра й власника маєтку, колишнього селянина-кріпака. Після закінчення Роменського реального училища у 1898-1907 роках навчався в Санкт-Петербурзькому інституті цивільних інженерів, де здобув фах архітектора. Саме в студентські роки він зацікавився політикою: був членом Революційної української партії, а згодом перейшов до лав Української соціал-демократичної робітничої партії.
Після завершення навчання він повернувся в Україну. Працював інженером на залізниці: спочатку на Волині, згодом у Києві, а з 1909 року – в Харкові. Увесь цей час він поєднував інженерну та архітектурну діяльність.
Мав власне бюро-майстерню, що здійснювало проєкти цивільного й промислового будівництва. Надихаючись українськими традиціями, Тимошенко активно розвивав український архітектурний модерн.
У роки Української революції Сергій Тимошенко долучився до державотворення. Він був представником Харкова в Українській Центральній Раді, головою Селянського з’їзду Слобідської України, заступником голови Харківського губернського виконавчого комітету, головою Національної ради Харківщини. А згодом – губернським комісаром регіону.
Виїхавши у відрядження, він уже ніколи не повернеться до Харкова, який на початку 1919 року окупували більшовики. У столиці його запросили працювати старшим інспектором, згодом інженером Міністерства шляхів УНР, а в серпні 1919 року він очолив Міністерство.
Сергій Тимошенко брав участь у Другому зимовому поході, за що був нагороджений Хрестом Симона Петлюри. Свій вибір він пояснив так: «Хай серед простих вояків буде хоч один міністр».
Після поразки визвольних змагань Сергій Тимошенко виїхав за кордон.
Певний час викладав архітектуру та сільськогосподарське будівництво в Українській господарській академії в Подєбрадах, обіймаючи посади декана інженерного факультету, а згодом – ректора.
У 1930 році архітектор оселився на Волині, яка тоді входила до складу Польщі, та прийняв польське громадянство. Його двічі обирали послом польського сейму і сенату. Тут він вів активне громадське й політичне життя, зокрема долучався до допомоги потерпілим від Голодомору в Радянській Україні.
Під час Другої світової війни Сергій Тимошенко назавжди залишив Україну.
Після численних поневірянь він виїхав до США. Там залишався активним учасником українського інтелектуального життя діаспори. 6 липня 1950 року Сергій Тимошенко помер від серцевого нападу, поховали його у місті Пало-Альто, штат Каліфорнія, США.
Протягом усього життя Тимошенко продовжував активну архітектурну практику. Понад 400 будівель його авторства можна побачити в багатьох містах України, а також у Польщі, Чехії, Канаді, США, Аргентині та Парагваї.
Сьогодні минає 145 років з дня народження Сергія Тимошенка – архітектора, інженера, громадського діяча, учасника Другого зимового походу та міністра шляхів в урядах Ісаака Мазепи, В’ячеслава Прокоповича та Андрія Лівицького.
Сергій Тимошенко народився в родині землеміра й власника маєтку, колишнього селянина-кріпака. Після закінчення Роменського реального училища у 1898-1907 роках навчався в Санкт-Петербурзькому інституті цивільних інженерів, де здобув фах архітектора. Саме в студентські роки він зацікавився політикою: був членом Революційної української партії, а згодом перейшов до лав Української соціал-демократичної робітничої партії.
Після завершення навчання він повернувся в Україну. Працював інженером на залізниці: спочатку на Волині, згодом у Києві, а з 1909 року – в Харкові. Увесь цей час він поєднував інженерну та архітектурну діяльність.
Мав власне бюро-майстерню, що здійснювало проєкти цивільного й промислового будівництва. Надихаючись українськими традиціями, Тимошенко активно розвивав український архітектурний модерн.
У роки Української революції Сергій Тимошенко долучився до державотворення. Він був представником Харкова в Українській Центральній Раді, головою Селянського з’їзду Слобідської України, заступником голови Харківського губернського виконавчого комітету, головою Національної ради Харківщини. А згодом – губернським комісаром регіону.
Виїхавши у відрядження, він уже ніколи не повернеться до Харкова, який на початку 1919 року окупували більшовики. У столиці його запросили працювати старшим інспектором, згодом інженером Міністерства шляхів УНР, а в серпні 1919 року він очолив Міністерство.
Сергій Тимошенко брав участь у Другому зимовому поході, за що був нагороджений Хрестом Симона Петлюри. Свій вибір він пояснив так: «Хай серед простих вояків буде хоч один міністр».
Після поразки визвольних змагань Сергій Тимошенко виїхав за кордон.
Певний час викладав архітектуру та сільськогосподарське будівництво в Українській господарській академії в Подєбрадах, обіймаючи посади декана інженерного факультету, а згодом – ректора.
У 1930 році архітектор оселився на Волині, яка тоді входила до складу Польщі, та прийняв польське громадянство. Його двічі обирали послом польського сейму і сенату. Тут він вів активне громадське й політичне життя, зокрема долучався до допомоги потерпілим від Голодомору в Радянській Україні.
Під час Другої світової війни Сергій Тимошенко назавжди залишив Україну.
Після численних поневірянь він виїхав до США. Там залишався активним учасником українського інтелектуального життя діаспори. 6 липня 1950 року Сергій Тимошенко помер від серцевого нападу, поховали його у місті Пало-Альто, штат Каліфорнія, США.
Протягом усього життя Тимошенко продовжував активну архітектурну практику. Понад 400 будівель його авторства можна побачити в багатьох містах України, а також у Польщі, Чехії, Канаді, США, Аргентині та Парагваї.
ЯЛТИНСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ: ЯК ЗМІНИВСЯ СВІТ ВІД ПЕРЕГОВОРІВ
4 лютого 1945 року в Лівадійському палаці поблизу Ялти розпочалася Ялтинська (Кримська) конференція – зустріч лідерів країн-союзників у Другій світовій війни: президента США Франкліна Делано Рузвельта, прем’єр-міністра Великої Британії Вінстона Черчилля і совєцького диктатора Йосипа Сталіна. Зустріч лідер трьох найбільших держав Антигітлерівської коаліції в Криму визначила майбутній повоєнний устрій світу. Переговори між лідерами тривали з 4 по 11 лютого 1945 року.
Британська сторона на переговорах непокоїлась збереженням власних колоніальних володінь та післявоєнного устрою Німеччини. США прибули на конференції з ініціативою створення ООН та залучення СРСР у війні проти Японії. Совєцький Союз на конференції намагався юридично закріпити свій контроль над країнами Центрально-Східної Європи, а також отримати від союзників економічну підтримку на відновлення країни після війни.
У перемовинах Ялтинської конференції були вирішення повоєнного устрою Німеччини з поділом на чотири окупаційні зони, вступ СРСР у війну з Японією, а також створення ООН та організація майбутнього трибуналу над нацистами. Також окремим питанням стояла проблема повоєнної Польщі, зокрема її території. Відтак, саме в Ялті були оформлені нові західні кордони України, які суттєво відрізнялись від довоєнних.
Фактично лідери трьох держав розділили сфери впливу у світі. Те, що подавалось, як зустріч союзників у боротьбі з нацизмом, насправді стало зустріччю, яка заклала основи для майбутнього біполярного світу, який не враховував позицію інших народів, які також брали участь у Другій світовій. А відтак заклала основу для майбутньої Холодної війни, що тривала до самого розпаду СРСР у 1991 році.
Ялтинська конференція – це важливий історичний урок для сьогоднішнього світу про те, що не можна допускати, щоб великі держави вирішували свої геополітичні інтереси коштом менших держав.
Саме тому, Україна продовжує виборювати самостійно власну незалежність та не дозволить вирішувати її долю інших країнам світу в часи сучасної Війни за Незалежність.
4 лютого 1945 року в Лівадійському палаці поблизу Ялти розпочалася Ялтинська (Кримська) конференція – зустріч лідерів країн-союзників у Другій світовій війни: президента США Франкліна Делано Рузвельта, прем’єр-міністра Великої Британії Вінстона Черчилля і совєцького диктатора Йосипа Сталіна. Зустріч лідер трьох найбільших держав Антигітлерівської коаліції в Криму визначила майбутній повоєнний устрій світу. Переговори між лідерами тривали з 4 по 11 лютого 1945 року.
Британська сторона на переговорах непокоїлась збереженням власних колоніальних володінь та післявоєнного устрою Німеччини. США прибули на конференції з ініціативою створення ООН та залучення СРСР у війні проти Японії. Совєцький Союз на конференції намагався юридично закріпити свій контроль над країнами Центрально-Східної Європи, а також отримати від союзників економічну підтримку на відновлення країни після війни.
У перемовинах Ялтинської конференції були вирішення повоєнного устрою Німеччини з поділом на чотири окупаційні зони, вступ СРСР у війну з Японією, а також створення ООН та організація майбутнього трибуналу над нацистами. Також окремим питанням стояла проблема повоєнної Польщі, зокрема її території. Відтак, саме в Ялті були оформлені нові західні кордони України, які суттєво відрізнялись від довоєнних.
Фактично лідери трьох держав розділили сфери впливу у світі. Те, що подавалось, як зустріч союзників у боротьбі з нацизмом, насправді стало зустріччю, яка заклала основи для майбутнього біполярного світу, який не враховував позицію інших народів, які також брали участь у Другій світовій. А відтак заклала основу для майбутньої Холодної війни, що тривала до самого розпаду СРСР у 1991 році.
Ялтинська конференція – це важливий історичний урок для сьогоднішнього світу про те, що не можна допускати, щоб великі держави вирішували свої геополітичні інтереси коштом менших держав.
Саме тому, Україна продовжує виборювати самостійно власну незалежність та не дозволить вирішувати її долю інших країнам світу в часи сучасної Війни за Незалежність.
Термінова новина: Український інститут національної пам’яті отримав повноваження органу зі спеціальним статусом
1 січня набирає чинності нове Положення про Український інститут національної памʼяті, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 12 грудня 2025 року № 1643.
Це – не формальність. Це результат, послідовної роботи за останній час, яка нарешті, за 20 років існування УІНПу, дала нам інституційну силу.
У серпні 2025 року Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про засади державної політики національної пам'яті», у грудні Кабінет Міністрів України затвердив Положення про Український інститут національної памʼяті та прийняв рішення про збільшення граничної чисельності працівників Українського інституту національної пам’яті на 22 посади.
Водночас вперше в історії УІНП бюджет на діяльність збільшено приблизно у 10 разів порівняно з попередніми річними бюджетами.
А головне – від сьогодні Український інститут національної пам’яті не лише реалізує політику у сфері національної пам’яті Українського народу, а формує її.
Цей невпинний рух особливо важливий зараз, коли памʼять поряд із територією та ідентичністю функціонує як один із вимірів України та Українського народу – на нашій землі чи в еміграції. Наша памʼять та історія виходить з оборони. Ми розпочинаємо наступ за свою Спадщину. Ми розпочинаємо Реконкісту.
Російська федерація прямо визначила Інститут своєю військовою ціллю: спроба підпалу в жовтні, тиск та погрози лише підтверджують – ми робимо те, що небезпечно для ворога, а отже наближаємо Перемогу.
Дякуємо всім, хто зробив цю швидку реформу можливою:
Президенту України Володимиру Зеленському;
Голові Верховної Ради України Руслану Стефанчуку;
Премʼєр-міністерці України Юлії Свириденко;
Заступнику Керівника Офісу Президента України Олені Ковальській;
Заступниці Керівника Офісу Президента України Ірині Верещук;
Віцепрем'єр-міністерці з гуманітарної політики України – Міністерці культури України Тетяні Бережній;
Гуманітарному комітету Верховної Ради України – зокрема Микиті Потураєву, Євгенії Кравчук, Ірині Констанкевич та багатьом іншим;
керівникам депутатських фракцій та груп: Давиду Арахамії, Юлії Тимошенко, Артуру Герасимову, Ірині Геращенко, Олександрі Устіновій, Тарасу Батенку, Олегу Кулінічу – без позиції яких ми б не отримали 273 голоси за наш Закон;
народним депутатам України, зокрема Роману Лозинському;
Міністру закордонних справ України – Андрію Сибізі;
попереднім очільникам УІНП – Володимиру Вʼятровичу та Антону Дробовичу;
громадським діячам і активістам – Павлу Островському, Тарасу Шамайді, Олександру Нотевському та багатьом іншим;
Це спільна перемога тих, хто розуміє: без власної памʼяті у держави немає майбутнього.
Український інститут національної памʼяті продовжує роботу – відповідально, відкрито і за Україну.
1 січня набирає чинності нове Положення про Український інститут національної памʼяті, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 12 грудня 2025 року № 1643.
Це – не формальність. Це результат, послідовної роботи за останній час, яка нарешті, за 20 років існування УІНПу, дала нам інституційну силу.
У серпні 2025 року Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про засади державної політики національної пам'яті», у грудні Кабінет Міністрів України затвердив Положення про Український інститут національної памʼяті та прийняв рішення про збільшення граничної чисельності працівників Українського інституту національної пам’яті на 22 посади.
Водночас вперше в історії УІНП бюджет на діяльність збільшено приблизно у 10 разів порівняно з попередніми річними бюджетами.
А головне – від сьогодні Український інститут національної пам’яті не лише реалізує політику у сфері національної пам’яті Українського народу, а формує її.
Цей невпинний рух особливо важливий зараз, коли памʼять поряд із територією та ідентичністю функціонує як один із вимірів України та Українського народу – на нашій землі чи в еміграції. Наша памʼять та історія виходить з оборони. Ми розпочинаємо наступ за свою Спадщину. Ми розпочинаємо Реконкісту.
Російська федерація прямо визначила Інститут своєю військовою ціллю: спроба підпалу в жовтні, тиск та погрози лише підтверджують – ми робимо те, що небезпечно для ворога, а отже наближаємо Перемогу.
Дякуємо всім, хто зробив цю швидку реформу можливою:
Президенту України Володимиру Зеленському;
Голові Верховної Ради України Руслану Стефанчуку;
Премʼєр-міністерці України Юлії Свириденко;
Заступнику Керівника Офісу Президента України Олені Ковальській;
Заступниці Керівника Офісу Президента України Ірині Верещук;
Віцепрем'єр-міністерці з гуманітарної політики України – Міністерці культури України Тетяні Бережній;
Гуманітарному комітету Верховної Ради України – зокрема Микиті Потураєву, Євгенії Кравчук, Ірині Констанкевич та багатьом іншим;
керівникам депутатських фракцій та груп: Давиду Арахамії, Юлії Тимошенко, Артуру Герасимову, Ірині Геращенко, Олександрі Устіновій, Тарасу Батенку, Олегу Кулінічу – без позиції яких ми б не отримали 273 голоси за наш Закон;
народним депутатам України, зокрема Роману Лозинському;
Міністру закордонних справ України – Андрію Сибізі;
попереднім очільникам УІНП – Володимиру Вʼятровичу та Антону Дробовичу;
громадським діячам і активістам – Павлу Островському, Тарасу Шамайді, Олександру Нотевському та багатьом іншим;
Це спільна перемога тих, хто розуміє: без власної памʼяті у держави немає майбутнього.
Український інститут національної памʼяті продовжує роботу – відповідально, відкрито і за Україну.
УКРАЇНСЬКА ДИПЛОМАТІЯ: ВІД УНР ДО СЬОГОДНІ
22 грудня – День працівників дипломатичної служби України.
Сьогодні відзначаємо день людей, які представляють і захищають Україну у світі. Саме цього дня у 1917 році в добу УНР Генеральне секретарство міжнаціональних справ отримало нову назву й функції – і стало Генеральним секретарством міжнародних справ, першим державним органом української зовнішньої політики в новітній історії.
Відтоді ключова мета української дипломатії незмінна: утвердження державності, захист свободи та гідне місце України у світі.
Щиро дякуємо всім, хто продовжує цю роботу сьогодні.
22 грудня – День працівників дипломатичної служби України.
Сьогодні відзначаємо день людей, які представляють і захищають Україну у світі. Саме цього дня у 1917 році в добу УНР Генеральне секретарство міжнаціональних справ отримало нову назву й функції – і стало Генеральним секретарством міжнародних справ, першим державним органом української зовнішньої політики в новітній історії.
Відтоді ключова мета української дипломатії незмінна: утвердження державності, захист свободи та гідне місце України у світі.
Щиро дякуємо всім, хто продовжує цю роботу сьогодні.
ІСТОРИЧНЕ РІШЕННЯ: ШАГ ПОВЕРТАЄТЬСЯ В УКРАЇНСЬКІ ГРОШІ
Верховна Рада України прийняла за основу законопроєкт №14093, щодо відрадянщення (дерадянізації) назви розмінної монети України. Згідно цього документу замість копійки в Україні запроваджується грошова одиниця розмінної монети – шаг. За це рішення проголосувало 264 народних депутати.
Таке рішення ухвалене з метою повернення історично обґрунтованої та української назви розмінної монети, що дасть змогу відродити національні традиції України в номінації грошей та завершити грошову реформу, розпочату в 1996 році.
Згідно законопроєкту, копійки та шаги перебуватимуть в обігу паралельно, спеціально вилучати копійки Національний банк України не планує.
Співвідношення між ними хочуть встановити 1:1.
«Це історичне рішення! Ми відмовляємось від копійки, яка маркувала тут “руский мір”, адже це монета рублевої зони, яка є лише у Росії, Білорусі, невизнаному Придністров’ї, окупованих територіях. Сама назва “копійка” походить від зображення вершника з копієм на срібних московських монетах XVI-XVII століть. Це суто російська назва, і до нас вона прийшла в період окупації СРСР. А “шаг” у тому ж столітті означав розмінну монету на українських землях. Ми можемо читати про згадки шага, як дрібної монети в наших класиків: Івана Котляревського, Лесі Українки, Панаса Мирного, Тараса Шевченка», – прокоментував це рішення Голова УІНП Олександр Алфьоров.
Для голосування, щоб прийняти рішення в цілому, Верховна Рада вирішила призначити ще одне пленарне засідання в 2025 році.
Цю ініціативу підтримав 241 нардеп. Засідання має відбутися 27 грудня. Очікуємо консолідації сил від народних депутатів заради ухвалення історичного рішення, яке остаточно відірве Україну від російської колоніальної спадщини в просторі грошових знаків.
Зазначимо, що ініціював зміну назви розмінної монети копійка на шаг ще минулого року Національний банк України з метою відновлення історичної справедливості й посилення національних традицій у грошовому обігу України. А Експертна комісія УІНП у листопаді 2024 надала фаховий висновок щодо необхідності перейменування «копійки», як символу, пов'язаного з реалізацією російської імперської політики в Україні та колоніальною спадщиною.
Верховна Рада України прийняла за основу законопроєкт №14093, щодо відрадянщення (дерадянізації) назви розмінної монети України. Згідно цього документу замість копійки в Україні запроваджується грошова одиниця розмінної монети – шаг. За це рішення проголосувало 264 народних депутати.
Таке рішення ухвалене з метою повернення історично обґрунтованої та української назви розмінної монети, що дасть змогу відродити національні традиції України в номінації грошей та завершити грошову реформу, розпочату в 1996 році.
Згідно законопроєкту, копійки та шаги перебуватимуть в обігу паралельно, спеціально вилучати копійки Національний банк України не планує.
Співвідношення між ними хочуть встановити 1:1.
«Це історичне рішення! Ми відмовляємось від копійки, яка маркувала тут “руский мір”, адже це монета рублевої зони, яка є лише у Росії, Білорусі, невизнаному Придністров’ї, окупованих територіях. Сама назва “копійка” походить від зображення вершника з копієм на срібних московських монетах XVI-XVII століть. Це суто російська назва, і до нас вона прийшла в період окупації СРСР. А “шаг” у тому ж столітті означав розмінну монету на українських землях. Ми можемо читати про згадки шага, як дрібної монети в наших класиків: Івана Котляревського, Лесі Українки, Панаса Мирного, Тараса Шевченка», – прокоментував це рішення Голова УІНП Олександр Алфьоров.
Для голосування, щоб прийняти рішення в цілому, Верховна Рада вирішила призначити ще одне пленарне засідання в 2025 році.
Цю ініціативу підтримав 241 нардеп. Засідання має відбутися 27 грудня. Очікуємо консолідації сил від народних депутатів заради ухвалення історичного рішення, яке остаточно відірве Україну від російської колоніальної спадщини в просторі грошових знаків.
Зазначимо, що ініціював зміну назви розмінної монети копійка на шаг ще минулого року Національний банк України з метою відновлення історичної справедливості й посилення національних традицій у грошовому обігу України. А Експертна комісія УІНП у листопаді 2024 надала фаховий висновок щодо необхідності перейменування «копійки», як символу, пов'язаного з реалізацією російської імперської політики в Україні та колоніальною спадщиною.
В ЗСУ ПРОДОВЖУЮТЬ АРТИЛЕРІЙСЬКІ ТРАДИЦІЇ ЧАСІВ УНР
Президент України Володимир Зеленський присвоїв 48-й окремій артилерійській бригаді ЗСУ почесне найменування імені полковника Армії УНР Григорія Чижевського. Це рішення несе в собі не лише історичну пам'ять, але й символізує глибокі польсько-українські зв'язки, що особливо актуально в контексті сучасного стратегічного партнерства двох країн.
Історія набуває особливого значення через долю родини Чижевських. Онук легендарного українського полковника – Роберт Чижевський – сьогодні очолює Польський інститут в Україні, будучи офіційним представником культурно-освітньої дипломатії Польщі. Упродовж десятиліть Роберт присвятив себе зміцненню демократії на пострадянському просторі, очолюючи фундацію «Свобода і демократія» та підтримуючи культурні зв'язки поляків за кордоном.
Григорій Чижевський (1886 р.н.) був не просто військовим – він стояв біля витоків української артилерії, був міністром внутрішніх справ УНР у 1919 році, учасником Другого Зимового Походу. Його нащадок продовжує справу діда іншими засобами – через культуру, освіту та дипломатію, зміцнюючи той самий ідеал незалежності України, за який боровся його дід понад сто років тому.
48-а бригада, створена у 2023 році, вже встигла відзначитися на п'яти ключових напрямках фронту. Те, що вона носить ім'я Чижевського, чий онук сьогодні представляє Польщу в Україні, – це потужний символ того, як історична боротьба за незалежність об'єднує покоління та нації.
Президент України Володимир Зеленський присвоїв 48-й окремій артилерійській бригаді ЗСУ почесне найменування імені полковника Армії УНР Григорія Чижевського. Це рішення несе в собі не лише історичну пам'ять, але й символізує глибокі польсько-українські зв'язки, що особливо актуально в контексті сучасного стратегічного партнерства двох країн.
Історія набуває особливого значення через долю родини Чижевських. Онук легендарного українського полковника – Роберт Чижевський – сьогодні очолює Польський інститут в Україні, будучи офіційним представником культурно-освітньої дипломатії Польщі. Упродовж десятиліть Роберт присвятив себе зміцненню демократії на пострадянському просторі, очолюючи фундацію «Свобода і демократія» та підтримуючи культурні зв'язки поляків за кордоном.
Григорій Чижевський (1886 р.н.) був не просто військовим – він стояв біля витоків української артилерії, був міністром внутрішніх справ УНР у 1919 році, учасником Другого Зимового Походу. Його нащадок продовжує справу діда іншими засобами – через культуру, освіту та дипломатію, зміцнюючи той самий ідеал незалежності України, за який боровся його дід понад сто років тому.
48-а бригада, створена у 2023 році, вже встигла відзначитися на п'яти ключових напрямках фронту. Те, що вона носить ім'я Чижевського, чий онук сьогодні представляє Польщу в Україні, – це потужний символ того, як історична боротьба за незалежність об'єднує покоління та нації.
НОВИЙ ЗАКОН: МІЖНАРОДНІ ЗВ'ЯЗКИ
Закон України «Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу» відкриває нові можливості для спільної роботи з міжнародними партнерами.
Більше деталей – у каруселі.
Вже незабаром розкажемо простими словами про всі ключові зміни, що пов'язані із цим законом.
Слідкуйте за серією #НоваПолітикаНацПамяті
Закон України «Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу» відкриває нові можливості для спільної роботи з міжнародними партнерами.
Більше деталей – у каруселі.
Вже незабаром розкажемо простими словами про всі ключові зміни, що пов'язані із цим законом.
Слідкуйте за серією #НоваПолітикаНацПамяті
Офіційний канал Українського інституту національної пам'яті
Created: 22 May 2025
Responsible: Miro Baida