Українська Центральна Рада - орган українського народу, а після проголошення УНР - перший парламент.
Після того, як до України з Петрограда дійшла звістка про повалення монархії, тут почали масово утворюватися ради робітничих і солдатських депутатів. Губернські та повітові центри сколихнули масові мітинги та демонстрації, учасники яких вітали повалення самодержавства. 16 березня 1917-го у Києві відбулася велелюдна маніфестація, в якій окремою колоною під жовто-блакитними прапорами йшли представники українських організацій. Цього ж дня на Думській площі демонтували пам’ятник колишньому прем’єр-міністру Росії Петру Столипіну.
Напередодні в будинку Євгена Чикаленка зібралися активісти Товариства українських поступовців (ТУП) обговорити політичну ситуацію, яка була непевна. Вирішили зустрічатися щодня в клубі «Родина» у будинку по вул. Великій Володимирській, 42. На одній з таких зустрічей зібралося понад 100 представників від українських організацій, студентства, військовиків, духовенства. Тоді й з’явилася ідея заснування Центральної Ради. Вона була сформована на паритетних засадах між українськими організаціями. «З ТУП спільної мови не знайшли, - згадував Дмитро Антонович, - але зробили механічну згоду: вирішено зложити поки що тимчасову Центральну Раду з ядра в числі до 25 людей з тим, щоб вона далі доповнювалась кооптацією головним чином делегатами з поза Києва. Українська Центральна Рада (УЦР) повинна була скликати Національний конгрес, який мав остаточно вибрати Центральну Раду, як постійний український парламент».
Головою УЦР обрали Михайла Грушевського, який на той час під наглядом поліції перебував у Москві. Заступниками голови стали Федір Крижанівський, Дмитро Дорошенко та Дмитро Антонович. 17 березня УЦР телеграмою повідомила про своє утворення Тимчасовий Уряд, що почав діяти у Петрограді.
Наприкінці березня 1917-го у Києві пройшла 100 тисячна демонстрація, учасники якої вітали Центральну Раду та виголосили вимоги надати Україні автономію. «Одностайно і однодушно стати всім на велике діло, - закликав Михайло Грушевський, який повернувся на цей час у Київ, - і не спочити, і рук не спустити, доки не збудуємо тої автономії вільної України».
Серед партій провідну роль у Центральній Раді відігравали Українська соціал-демократична робітнича партія, Українська партія есерів та Українська партія соціалістів-федералістів.
Мовчазним свідком діяльності першого українського парламенту стала будівля Педагогічного музею (зображеного на 50-ти гривневій купюрі). В його стінах відбувалися засідання Української Центральної Ради, тут відбувалися гострі політичні дебати та народжувалися доленосні рішення.
Після того, як до України з Петрограда дійшла звістка про повалення монархії, тут почали масово утворюватися ради робітничих і солдатських депутатів. Губернські та повітові центри сколихнули масові мітинги та демонстрації, учасники яких вітали повалення самодержавства. 16 березня 1917-го у Києві відбулася велелюдна маніфестація, в якій окремою колоною під жовто-блакитними прапорами йшли представники українських організацій. Цього ж дня на Думській площі демонтували пам’ятник колишньому прем’єр-міністру Росії Петру Столипіну.
Напередодні в будинку Євгена Чикаленка зібралися активісти Товариства українських поступовців (ТУП) обговорити політичну ситуацію, яка була непевна. Вирішили зустрічатися щодня в клубі «Родина» у будинку по вул. Великій Володимирській, 42. На одній з таких зустрічей зібралося понад 100 представників від українських організацій, студентства, військовиків, духовенства. Тоді й з’явилася ідея заснування Центральної Ради. Вона була сформована на паритетних засадах між українськими організаціями. «З ТУП спільної мови не знайшли, - згадував Дмитро Антонович, - але зробили механічну згоду: вирішено зложити поки що тимчасову Центральну Раду з ядра в числі до 25 людей з тим, щоб вона далі доповнювалась кооптацією головним чином делегатами з поза Києва. Українська Центральна Рада (УЦР) повинна була скликати Національний конгрес, який мав остаточно вибрати Центральну Раду, як постійний український парламент».
Головою УЦР обрали Михайла Грушевського, який на той час під наглядом поліції перебував у Москві. Заступниками голови стали Федір Крижанівський, Дмитро Дорошенко та Дмитро Антонович. 17 березня УЦР телеграмою повідомила про своє утворення Тимчасовий Уряд, що почав діяти у Петрограді.
Наприкінці березня 1917-го у Києві пройшла 100 тисячна демонстрація, учасники якої вітали Центральну Раду та виголосили вимоги надати Україні автономію. «Одностайно і однодушно стати всім на велике діло, - закликав Михайло Грушевський, який повернувся на цей час у Київ, - і не спочити, і рук не спустити, доки не збудуємо тої автономії вільної України».
Серед партій провідну роль у Центральній Раді відігравали Українська соціал-демократична робітнича партія, Українська партія есерів та Українська партія соціалістів-федералістів.
Мовчазним свідком діяльності першого українського парламенту стала будівля Педагогічного музею (зображеного на 50-ти гривневій купюрі). В його стінах відбувалися засідання Української Центральної Ради, тут відбувалися гострі політичні дебати та народжувалися доленосні рішення.
8 БЕРЕЗНЯ: ЗАЛИШИТИ, СКАСУВАТИ ЧИ ПЕРЕОСМИСЛИТИ?
Щороку 8 березня в українському суспільстві загострюється дискусія навколо того, чи потрібно залишати Міжнародний жіночий день офіційним державним вихідним, чи таку норму варто скасувати.
Постійне повернення до цієї дискусії є індикатором ширшої необхідності – реформи державного календаря свят і памʼятних днів загалом. Зокрема, ми потребуємо остаточного відходу від радянської спадщини та підходів у цій сфері.
Повномасштабне російське вторгнення посилило запит з боку суспільства на роботу з радянською й російською імперською спадщинами в різних публічних площинах та їх осмислене подолання.
Водночас реформа державного календаря не може бути поверхневою. Вона торкається життя кожного громадянина, тож неможлива без комплексного та всебічного підходу. У запровадженні змін ми повинні брати до уваги як фундаментальні речі, які стосуються національної памʼяті, так і соціальні та релігійні аспекти.
Щодо 8 березня, то хоча ця дата увійшла у своєрідний «канон свят радянської людини», до появи Міжнародного дня боротьби за права жінок та міжнародний мир СРСР не мав жодного стосунку. Тому первинно це не комуністичне і не радянське свято. Фундаментально воно повʼязане з боротьбою жінок за свої права – виборчі, трудові тощо, та закладене в резолюції ООН від 1977 року.
У Радянському Союзі день, повʼязаний із боротьбою за права жінок, поступово трансформувався у «свято весни й краси». Вихолощення суті цього дня в СРСР було цілком закономірним, адже в тоталітарній країні не йшлося про реальну й послідовну боротьбу за права людини.
Вочевидь, навіть із погляду походження цієї дати, а також контексту, в якому вона відзначається у світі, нелогічно продовжувати 8 березня радянську й пострадянську традицію «свята весни й краси». У той же час, цей день може стати індикатором, чи можемо ми як суспільство, долаючи радянську спадщину, використовувати інструменти переосмислення, відновлення первісних змістів того, що було вихолощено та спотворено в радянський час.
Щороку 8 березня в українському суспільстві загострюється дискусія навколо того, чи потрібно залишати Міжнародний жіночий день офіційним державним вихідним, чи таку норму варто скасувати.
Постійне повернення до цієї дискусії є індикатором ширшої необхідності – реформи державного календаря свят і памʼятних днів загалом. Зокрема, ми потребуємо остаточного відходу від радянської спадщини та підходів у цій сфері.
Повномасштабне російське вторгнення посилило запит з боку суспільства на роботу з радянською й російською імперською спадщинами в різних публічних площинах та їх осмислене подолання.
Водночас реформа державного календаря не може бути поверхневою. Вона торкається життя кожного громадянина, тож неможлива без комплексного та всебічного підходу. У запровадженні змін ми повинні брати до уваги як фундаментальні речі, які стосуються національної памʼяті, так і соціальні та релігійні аспекти.
Щодо 8 березня, то хоча ця дата увійшла у своєрідний «канон свят радянської людини», до появи Міжнародного дня боротьби за права жінок та міжнародний мир СРСР не мав жодного стосунку. Тому первинно це не комуністичне і не радянське свято. Фундаментально воно повʼязане з боротьбою жінок за свої права – виборчі, трудові тощо, та закладене в резолюції ООН від 1977 року.
У Радянському Союзі день, повʼязаний із боротьбою за права жінок, поступово трансформувався у «свято весни й краси». Вихолощення суті цього дня в СРСР було цілком закономірним, адже в тоталітарній країні не йшлося про реальну й послідовну боротьбу за права людини.
Вочевидь, навіть із погляду походження цієї дати, а також контексту, в якому вона відзначається у світі, нелогічно продовжувати 8 березня радянську й пострадянську традицію «свята весни й краси». У той же час, цей день може стати індикатором, чи можемо ми як суспільство, долаючи радянську спадщину, використовувати інструменти переосмислення, відновлення первісних змістів того, що було вихолощено та спотворено в радянський час.
ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ УХВАЛИЛА ЗАКОН ПРО ЗАГАЛЬНОНАЦІОНАЛЬНУ ХВИЛИНУ МОВЧАННЯ
11 лютого Верховна Рада України проголосувала за законопроєкт 260 голосами. Він передбачає встановлення щоденної загальнонаціональної хвилини мовчання о 9:00 на вшанування загиблих внаслідок збройної агресії РФ проти України.
Згідно закону, відтепер хвилина мовчання — це щоденний комеморативний захід у сфері національної пам’яті на загальнонаціональному рівні.
У пояснювальній записці законопроєкту йдеться про те, що «щоденна загальнонаціональна хвилина мовчання є важливим ритуалом подяки, пошани та пам’яті, який консолідує українське суспільство, формує культуру пам’яті, зміцнює відчуття єдності та національної ідентичності в умовах війни».
Відтепер органи державної влади та місцевого самоврядування забезпечуватимуть інформування про початок і завершення загальнонаціональної хвилини мовчання на підприємствах, в установах, організаціях, які належать до сфери їх управління, оголошувати загальнонаціональну хвилину мовчання через медіа (засоби масової інформації) незалежно від форми власності, системи оповіщення та інформування у сфері цивільного захисту.
Окрім того в Закон «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні» додано норму про те, що щороку, в четверту суботу листопада о 16 годині 00 хвилин, проводиться ритуал подяки, пошани та пам’яті — загальнонаціональна хвилина мовчання та розпочинається всеукраїнська акція «Запали свічку».
Нагадаємо, що ритуал загальнонаціональної хвилини мовчання своїм Указом запровадив Президент України Володимир Зеленський у березні 2022 року. Український інститут національної пам’яті спільно з ГО «Вшануй» розробив проєкт церемоніалу для щоденного вшанування цивільних та військових, що загинули від агресії РФ, з пропозицією використовувати медіа та системи оповіщення. У грудні 2025 року народні депутати Верховної Ради проголосували за загальнонаціональну хвилину мовчання — підтримали в першому читанні.
11 лютого Верховна Рада України проголосувала за законопроєкт 260 голосами. Він передбачає встановлення щоденної загальнонаціональної хвилини мовчання о 9:00 на вшанування загиблих внаслідок збройної агресії РФ проти України.
Згідно закону, відтепер хвилина мовчання — це щоденний комеморативний захід у сфері національної пам’яті на загальнонаціональному рівні.
У пояснювальній записці законопроєкту йдеться про те, що «щоденна загальнонаціональна хвилина мовчання є важливим ритуалом подяки, пошани та пам’яті, який консолідує українське суспільство, формує культуру пам’яті, зміцнює відчуття єдності та національної ідентичності в умовах війни».
Відтепер органи державної влади та місцевого самоврядування забезпечуватимуть інформування про початок і завершення загальнонаціональної хвилини мовчання на підприємствах, в установах, організаціях, які належать до сфери їх управління, оголошувати загальнонаціональну хвилину мовчання через медіа (засоби масової інформації) незалежно від форми власності, системи оповіщення та інформування у сфері цивільного захисту.
Окрім того в Закон «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні» додано норму про те, що щороку, в четверту суботу листопада о 16 годині 00 хвилин, проводиться ритуал подяки, пошани та пам’яті — загальнонаціональна хвилина мовчання та розпочинається всеукраїнська акція «Запали свічку».
Нагадаємо, що ритуал загальнонаціональної хвилини мовчання своїм Указом запровадив Президент України Володимир Зеленський у березні 2022 року. Український інститут національної пам’яті спільно з ГО «Вшануй» розробив проєкт церемоніалу для щоденного вшанування цивільних та військових, що загинули від агресії РФ, з пропозицією використовувати медіа та системи оповіщення. У грудні 2025 року народні депутати Верховної Ради проголосували за загальнонаціональну хвилину мовчання — підтримали в першому читанні.
«ХАЙ СЕРЕД ПРОСТИХ ВОЯКІВ БУДЕ ХОЧ ОДИН МІНІСТР»: 145 РОКІВ СЕРГІЮ ТИМОШЕНКУ
Сьогодні минає 145 років з дня народження Сергія Тимошенка – архітектора, інженера, громадського діяча, учасника Другого зимового походу та міністра шляхів в урядах Ісаака Мазепи, В’ячеслава Прокоповича та Андрія Лівицького.
Сергій Тимошенко народився в родині землеміра й власника маєтку, колишнього селянина-кріпака. Після закінчення Роменського реального училища у 1898-1907 роках навчався в Санкт-Петербурзькому інституті цивільних інженерів, де здобув фах архітектора. Саме в студентські роки він зацікавився політикою: був членом Революційної української партії, а згодом перейшов до лав Української соціал-демократичної робітничої партії.
Після завершення навчання він повернувся в Україну. Працював інженером на залізниці: спочатку на Волині, згодом у Києві, а з 1909 року – в Харкові. Увесь цей час він поєднував інженерну та архітектурну діяльність.
Мав власне бюро-майстерню, що здійснювало проєкти цивільного й промислового будівництва. Надихаючись українськими традиціями, Тимошенко активно розвивав український архітектурний модерн.
У роки Української революції Сергій Тимошенко долучився до державотворення. Він був представником Харкова в Українській Центральній Раді, головою Селянського з’їзду Слобідської України, заступником голови Харківського губернського виконавчого комітету, головою Національної ради Харківщини. А згодом – губернським комісаром регіону.
Виїхавши у відрядження, він уже ніколи не повернеться до Харкова, який на початку 1919 року окупували більшовики. У столиці його запросили працювати старшим інспектором, згодом інженером Міністерства шляхів УНР, а в серпні 1919 року він очолив Міністерство.
Сергій Тимошенко брав участь у Другому зимовому поході, за що був нагороджений Хрестом Симона Петлюри. Свій вибір він пояснив так: «Хай серед простих вояків буде хоч один міністр».
Після поразки визвольних змагань Сергій Тимошенко виїхав за кордон.
Певний час викладав архітектуру та сільськогосподарське будівництво в Українській господарській академії в Подєбрадах, обіймаючи посади декана інженерного факультету, а згодом – ректора.
У 1930 році архітектор оселився на Волині, яка тоді входила до складу Польщі, та прийняв польське громадянство. Його двічі обирали послом польського сейму і сенату. Тут він вів активне громадське й політичне життя, зокрема долучався до допомоги потерпілим від Голодомору в Радянській Україні.
Під час Другої світової війни Сергій Тимошенко назавжди залишив Україну.
Після численних поневірянь він виїхав до США. Там залишався активним учасником українського інтелектуального життя діаспори. 6 липня 1950 року Сергій Тимошенко помер від серцевого нападу, поховали його у місті Пало-Альто, штат Каліфорнія, США.
Протягом усього життя Тимошенко продовжував активну архітектурну практику. Понад 400 будівель його авторства можна побачити в багатьох містах України, а також у Польщі, Чехії, Канаді, США, Аргентині та Парагваї.
Сьогодні минає 145 років з дня народження Сергія Тимошенка – архітектора, інженера, громадського діяча, учасника Другого зимового походу та міністра шляхів в урядах Ісаака Мазепи, В’ячеслава Прокоповича та Андрія Лівицького.
Сергій Тимошенко народився в родині землеміра й власника маєтку, колишнього селянина-кріпака. Після закінчення Роменського реального училища у 1898-1907 роках навчався в Санкт-Петербурзькому інституті цивільних інженерів, де здобув фах архітектора. Саме в студентські роки він зацікавився політикою: був членом Революційної української партії, а згодом перейшов до лав Української соціал-демократичної робітничої партії.
Після завершення навчання він повернувся в Україну. Працював інженером на залізниці: спочатку на Волині, згодом у Києві, а з 1909 року – в Харкові. Увесь цей час він поєднував інженерну та архітектурну діяльність.
Мав власне бюро-майстерню, що здійснювало проєкти цивільного й промислового будівництва. Надихаючись українськими традиціями, Тимошенко активно розвивав український архітектурний модерн.
У роки Української революції Сергій Тимошенко долучився до державотворення. Він був представником Харкова в Українській Центральній Раді, головою Селянського з’їзду Слобідської України, заступником голови Харківського губернського виконавчого комітету, головою Національної ради Харківщини. А згодом – губернським комісаром регіону.
Виїхавши у відрядження, він уже ніколи не повернеться до Харкова, який на початку 1919 року окупували більшовики. У столиці його запросили працювати старшим інспектором, згодом інженером Міністерства шляхів УНР, а в серпні 1919 року він очолив Міністерство.
Сергій Тимошенко брав участь у Другому зимовому поході, за що був нагороджений Хрестом Симона Петлюри. Свій вибір він пояснив так: «Хай серед простих вояків буде хоч один міністр».
Після поразки визвольних змагань Сергій Тимошенко виїхав за кордон.
Певний час викладав архітектуру та сільськогосподарське будівництво в Українській господарській академії в Подєбрадах, обіймаючи посади декана інженерного факультету, а згодом – ректора.
У 1930 році архітектор оселився на Волині, яка тоді входила до складу Польщі, та прийняв польське громадянство. Його двічі обирали послом польського сейму і сенату. Тут він вів активне громадське й політичне життя, зокрема долучався до допомоги потерпілим від Голодомору в Радянській Україні.
Під час Другої світової війни Сергій Тимошенко назавжди залишив Україну.
Після численних поневірянь він виїхав до США. Там залишався активним учасником українського інтелектуального життя діаспори. 6 липня 1950 року Сергій Тимошенко помер від серцевого нападу, поховали його у місті Пало-Альто, штат Каліфорнія, США.
Протягом усього життя Тимошенко продовжував активну архітектурну практику. Понад 400 будівель його авторства можна побачити в багатьох містах України, а також у Польщі, Чехії, Канаді, США, Аргентині та Парагваї.
ЯЛТИНСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ: ЯК ЗМІНИВСЯ СВІТ ВІД ПЕРЕГОВОРІВ
4 лютого 1945 року в Лівадійському палаці поблизу Ялти розпочалася Ялтинська (Кримська) конференція – зустріч лідерів країн-союзників у Другій світовій війни: президента США Франкліна Делано Рузвельта, прем’єр-міністра Великої Британії Вінстона Черчилля і совєцького диктатора Йосипа Сталіна. Зустріч лідер трьох найбільших держав Антигітлерівської коаліції в Криму визначила майбутній повоєнний устрій світу. Переговори між лідерами тривали з 4 по 11 лютого 1945 року.
Британська сторона на переговорах непокоїлась збереженням власних колоніальних володінь та післявоєнного устрою Німеччини. США прибули на конференції з ініціативою створення ООН та залучення СРСР у війні проти Японії. Совєцький Союз на конференції намагався юридично закріпити свій контроль над країнами Центрально-Східної Європи, а також отримати від союзників економічну підтримку на відновлення країни після війни.
У перемовинах Ялтинської конференції були вирішення повоєнного устрою Німеччини з поділом на чотири окупаційні зони, вступ СРСР у війну з Японією, а також створення ООН та організація майбутнього трибуналу над нацистами. Також окремим питанням стояла проблема повоєнної Польщі, зокрема її території. Відтак, саме в Ялті були оформлені нові західні кордони України, які суттєво відрізнялись від довоєнних.
Фактично лідери трьох держав розділили сфери впливу у світі. Те, що подавалось, як зустріч союзників у боротьбі з нацизмом, насправді стало зустріччю, яка заклала основи для майбутнього біполярного світу, який не враховував позицію інших народів, які також брали участь у Другій світовій. А відтак заклала основу для майбутньої Холодної війни, що тривала до самого розпаду СРСР у 1991 році.
Ялтинська конференція – це важливий історичний урок для сьогоднішнього світу про те, що не можна допускати, щоб великі держави вирішували свої геополітичні інтереси коштом менших держав.
Саме тому, Україна продовжує виборювати самостійно власну незалежність та не дозволить вирішувати її долю інших країнам світу в часи сучасної Війни за Незалежність.
4 лютого 1945 року в Лівадійському палаці поблизу Ялти розпочалася Ялтинська (Кримська) конференція – зустріч лідерів країн-союзників у Другій світовій війни: президента США Франкліна Делано Рузвельта, прем’єр-міністра Великої Британії Вінстона Черчилля і совєцького диктатора Йосипа Сталіна. Зустріч лідер трьох найбільших держав Антигітлерівської коаліції в Криму визначила майбутній повоєнний устрій світу. Переговори між лідерами тривали з 4 по 11 лютого 1945 року.
Британська сторона на переговорах непокоїлась збереженням власних колоніальних володінь та післявоєнного устрою Німеччини. США прибули на конференції з ініціативою створення ООН та залучення СРСР у війні проти Японії. Совєцький Союз на конференції намагався юридично закріпити свій контроль над країнами Центрально-Східної Європи, а також отримати від союзників економічну підтримку на відновлення країни після війни.
У перемовинах Ялтинської конференції були вирішення повоєнного устрою Німеччини з поділом на чотири окупаційні зони, вступ СРСР у війну з Японією, а також створення ООН та організація майбутнього трибуналу над нацистами. Також окремим питанням стояла проблема повоєнної Польщі, зокрема її території. Відтак, саме в Ялті були оформлені нові західні кордони України, які суттєво відрізнялись від довоєнних.
Фактично лідери трьох держав розділили сфери впливу у світі. Те, що подавалось, як зустріч союзників у боротьбі з нацизмом, насправді стало зустріччю, яка заклала основи для майбутнього біполярного світу, який не враховував позицію інших народів, які також брали участь у Другій світовій. А відтак заклала основу для майбутньої Холодної війни, що тривала до самого розпаду СРСР у 1991 році.
Ялтинська конференція – це важливий історичний урок для сьогоднішнього світу про те, що не можна допускати, щоб великі держави вирішували свої геополітичні інтереси коштом менших держав.
Саме тому, Україна продовжує виборювати самостійно власну незалежність та не дозволить вирішувати її долю інших країнам світу в часи сучасної Війни за Незалежність.
Термінова новина: Український інститут національної пам’яті отримав повноваження органу зі спеціальним статусом
1 січня набирає чинності нове Положення про Український інститут національної памʼяті, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 12 грудня 2025 року № 1643.
Це – не формальність. Це результат, послідовної роботи за останній час, яка нарешті, за 20 років існування УІНПу, дала нам інституційну силу.
У серпні 2025 року Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про засади державної політики національної пам'яті», у грудні Кабінет Міністрів України затвердив Положення про Український інститут національної памʼяті та прийняв рішення про збільшення граничної чисельності працівників Українського інституту національної пам’яті на 22 посади.
Водночас вперше в історії УІНП бюджет на діяльність збільшено приблизно у 10 разів порівняно з попередніми річними бюджетами.
А головне – від сьогодні Український інститут національної пам’яті не лише реалізує політику у сфері національної пам’яті Українського народу, а формує її.
Цей невпинний рух особливо важливий зараз, коли памʼять поряд із територією та ідентичністю функціонує як один із вимірів України та Українського народу – на нашій землі чи в еміграції. Наша памʼять та історія виходить з оборони. Ми розпочинаємо наступ за свою Спадщину. Ми розпочинаємо Реконкісту.
Російська федерація прямо визначила Інститут своєю військовою ціллю: спроба підпалу в жовтні, тиск та погрози лише підтверджують – ми робимо те, що небезпечно для ворога, а отже наближаємо Перемогу.
Дякуємо всім, хто зробив цю швидку реформу можливою:
Президенту України Володимиру Зеленському;
Голові Верховної Ради України Руслану Стефанчуку;
Премʼєр-міністерці України Юлії Свириденко;
Заступнику Керівника Офісу Президента України Олені Ковальській;
Заступниці Керівника Офісу Президента України Ірині Верещук;
Віцепрем'єр-міністерці з гуманітарної політики України – Міністерці культури України Тетяні Бережній;
Гуманітарному комітету Верховної Ради України – зокрема Микиті Потураєву, Євгенії Кравчук, Ірині Констанкевич та багатьом іншим;
керівникам депутатських фракцій та груп: Давиду Арахамії, Юлії Тимошенко, Артуру Герасимову, Ірині Геращенко, Олександрі Устіновій, Тарасу Батенку, Олегу Кулінічу – без позиції яких ми б не отримали 273 голоси за наш Закон;
народним депутатам України, зокрема Роману Лозинському;
Міністру закордонних справ України – Андрію Сибізі;
попереднім очільникам УІНП – Володимиру Вʼятровичу та Антону Дробовичу;
громадським діячам і активістам – Павлу Островському, Тарасу Шамайді, Олександру Нотевському та багатьом іншим;
Це спільна перемога тих, хто розуміє: без власної памʼяті у держави немає майбутнього.
Український інститут національної памʼяті продовжує роботу – відповідально, відкрито і за Україну.
1 січня набирає чинності нове Положення про Український інститут національної памʼяті, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 12 грудня 2025 року № 1643.
Це – не формальність. Це результат, послідовної роботи за останній час, яка нарешті, за 20 років існування УІНПу, дала нам інституційну силу.
У серпні 2025 року Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про засади державної політики національної пам'яті», у грудні Кабінет Міністрів України затвердив Положення про Український інститут національної памʼяті та прийняв рішення про збільшення граничної чисельності працівників Українського інституту національної пам’яті на 22 посади.
Водночас вперше в історії УІНП бюджет на діяльність збільшено приблизно у 10 разів порівняно з попередніми річними бюджетами.
А головне – від сьогодні Український інститут національної пам’яті не лише реалізує політику у сфері національної пам’яті Українського народу, а формує її.
Цей невпинний рух особливо важливий зараз, коли памʼять поряд із територією та ідентичністю функціонує як один із вимірів України та Українського народу – на нашій землі чи в еміграції. Наша памʼять та історія виходить з оборони. Ми розпочинаємо наступ за свою Спадщину. Ми розпочинаємо Реконкісту.
Російська федерація прямо визначила Інститут своєю військовою ціллю: спроба підпалу в жовтні, тиск та погрози лише підтверджують – ми робимо те, що небезпечно для ворога, а отже наближаємо Перемогу.
Дякуємо всім, хто зробив цю швидку реформу можливою:
Президенту України Володимиру Зеленському;
Голові Верховної Ради України Руслану Стефанчуку;
Премʼєр-міністерці України Юлії Свириденко;
Заступнику Керівника Офісу Президента України Олені Ковальській;
Заступниці Керівника Офісу Президента України Ірині Верещук;
Віцепрем'єр-міністерці з гуманітарної політики України – Міністерці культури України Тетяні Бережній;
Гуманітарному комітету Верховної Ради України – зокрема Микиті Потураєву, Євгенії Кравчук, Ірині Констанкевич та багатьом іншим;
керівникам депутатських фракцій та груп: Давиду Арахамії, Юлії Тимошенко, Артуру Герасимову, Ірині Геращенко, Олександрі Устіновій, Тарасу Батенку, Олегу Кулінічу – без позиції яких ми б не отримали 273 голоси за наш Закон;
народним депутатам України, зокрема Роману Лозинському;
Міністру закордонних справ України – Андрію Сибізі;
попереднім очільникам УІНП – Володимиру Вʼятровичу та Антону Дробовичу;
громадським діячам і активістам – Павлу Островському, Тарасу Шамайді, Олександру Нотевському та багатьом іншим;
Це спільна перемога тих, хто розуміє: без власної памʼяті у держави немає майбутнього.
Український інститут національної памʼяті продовжує роботу – відповідально, відкрито і за Україну.
УКРАЇНСЬКА ДИПЛОМАТІЯ: ВІД УНР ДО СЬОГОДНІ
22 грудня – День працівників дипломатичної служби України.
Сьогодні відзначаємо день людей, які представляють і захищають Україну у світі. Саме цього дня у 1917 році в добу УНР Генеральне секретарство міжнаціональних справ отримало нову назву й функції – і стало Генеральним секретарством міжнародних справ, першим державним органом української зовнішньої політики в новітній історії.
Відтоді ключова мета української дипломатії незмінна: утвердження державності, захист свободи та гідне місце України у світі.
Щиро дякуємо всім, хто продовжує цю роботу сьогодні.
22 грудня – День працівників дипломатичної служби України.
Сьогодні відзначаємо день людей, які представляють і захищають Україну у світі. Саме цього дня у 1917 році в добу УНР Генеральне секретарство міжнаціональних справ отримало нову назву й функції – і стало Генеральним секретарством міжнародних справ, першим державним органом української зовнішньої політики в новітній історії.
Відтоді ключова мета української дипломатії незмінна: утвердження державності, захист свободи та гідне місце України у світі.
Щиро дякуємо всім, хто продовжує цю роботу сьогодні.
ІСТОРИЧНЕ РІШЕННЯ: ШАГ ПОВЕРТАЄТЬСЯ В УКРАЇНСЬКІ ГРОШІ
Верховна Рада України прийняла за основу законопроєкт №14093, щодо відрадянщення (дерадянізації) назви розмінної монети України. Згідно цього документу замість копійки в Україні запроваджується грошова одиниця розмінної монети – шаг. За це рішення проголосувало 264 народних депутати.
Таке рішення ухвалене з метою повернення історично обґрунтованої та української назви розмінної монети, що дасть змогу відродити національні традиції України в номінації грошей та завершити грошову реформу, розпочату в 1996 році.
Згідно законопроєкту, копійки та шаги перебуватимуть в обігу паралельно, спеціально вилучати копійки Національний банк України не планує.
Співвідношення між ними хочуть встановити 1:1.
«Це історичне рішення! Ми відмовляємось від копійки, яка маркувала тут “руский мір”, адже це монета рублевої зони, яка є лише у Росії, Білорусі, невизнаному Придністров’ї, окупованих територіях. Сама назва “копійка” походить від зображення вершника з копієм на срібних московських монетах XVI-XVII століть. Це суто російська назва, і до нас вона прийшла в період окупації СРСР. А “шаг” у тому ж столітті означав розмінну монету на українських землях. Ми можемо читати про згадки шага, як дрібної монети в наших класиків: Івана Котляревського, Лесі Українки, Панаса Мирного, Тараса Шевченка», – прокоментував це рішення Голова УІНП Олександр Алфьоров.
Для голосування, щоб прийняти рішення в цілому, Верховна Рада вирішила призначити ще одне пленарне засідання в 2025 році.
Цю ініціативу підтримав 241 нардеп. Засідання має відбутися 27 грудня. Очікуємо консолідації сил від народних депутатів заради ухвалення історичного рішення, яке остаточно відірве Україну від російської колоніальної спадщини в просторі грошових знаків.
Зазначимо, що ініціював зміну назви розмінної монети копійка на шаг ще минулого року Національний банк України з метою відновлення історичної справедливості й посилення національних традицій у грошовому обігу України. А Експертна комісія УІНП у листопаді 2024 надала фаховий висновок щодо необхідності перейменування «копійки», як символу, пов'язаного з реалізацією російської імперської політики в Україні та колоніальною спадщиною.
Верховна Рада України прийняла за основу законопроєкт №14093, щодо відрадянщення (дерадянізації) назви розмінної монети України. Згідно цього документу замість копійки в Україні запроваджується грошова одиниця розмінної монети – шаг. За це рішення проголосувало 264 народних депутати.
Таке рішення ухвалене з метою повернення історично обґрунтованої та української назви розмінної монети, що дасть змогу відродити національні традиції України в номінації грошей та завершити грошову реформу, розпочату в 1996 році.
Згідно законопроєкту, копійки та шаги перебуватимуть в обігу паралельно, спеціально вилучати копійки Національний банк України не планує.
Співвідношення між ними хочуть встановити 1:1.
«Це історичне рішення! Ми відмовляємось від копійки, яка маркувала тут “руский мір”, адже це монета рублевої зони, яка є лише у Росії, Білорусі, невизнаному Придністров’ї, окупованих територіях. Сама назва “копійка” походить від зображення вершника з копієм на срібних московських монетах XVI-XVII століть. Це суто російська назва, і до нас вона прийшла в період окупації СРСР. А “шаг” у тому ж столітті означав розмінну монету на українських землях. Ми можемо читати про згадки шага, як дрібної монети в наших класиків: Івана Котляревського, Лесі Українки, Панаса Мирного, Тараса Шевченка», – прокоментував це рішення Голова УІНП Олександр Алфьоров.
Для голосування, щоб прийняти рішення в цілому, Верховна Рада вирішила призначити ще одне пленарне засідання в 2025 році.
Цю ініціативу підтримав 241 нардеп. Засідання має відбутися 27 грудня. Очікуємо консолідації сил від народних депутатів заради ухвалення історичного рішення, яке остаточно відірве Україну від російської колоніальної спадщини в просторі грошових знаків.
Зазначимо, що ініціював зміну назви розмінної монети копійка на шаг ще минулого року Національний банк України з метою відновлення історичної справедливості й посилення національних традицій у грошовому обігу України. А Експертна комісія УІНП у листопаді 2024 надала фаховий висновок щодо необхідності перейменування «копійки», як символу, пов'язаного з реалізацією російської імперської політики в Україні та колоніальною спадщиною.
В ЗСУ ПРОДОВЖУЮТЬ АРТИЛЕРІЙСЬКІ ТРАДИЦІЇ ЧАСІВ УНР
Президент України Володимир Зеленський присвоїв 48-й окремій артилерійській бригаді ЗСУ почесне найменування імені полковника Армії УНР Григорія Чижевського. Це рішення несе в собі не лише історичну пам'ять, але й символізує глибокі польсько-українські зв'язки, що особливо актуально в контексті сучасного стратегічного партнерства двох країн.
Історія набуває особливого значення через долю родини Чижевських. Онук легендарного українського полковника – Роберт Чижевський – сьогодні очолює Польський інститут в Україні, будучи офіційним представником культурно-освітньої дипломатії Польщі. Упродовж десятиліть Роберт присвятив себе зміцненню демократії на пострадянському просторі, очолюючи фундацію «Свобода і демократія» та підтримуючи культурні зв'язки поляків за кордоном.
Григорій Чижевський (1886 р.н.) був не просто військовим – він стояв біля витоків української артилерії, був міністром внутрішніх справ УНР у 1919 році, учасником Другого Зимового Походу. Його нащадок продовжує справу діда іншими засобами – через культуру, освіту та дипломатію, зміцнюючи той самий ідеал незалежності України, за який боровся його дід понад сто років тому.
48-а бригада, створена у 2023 році, вже встигла відзначитися на п'яти ключових напрямках фронту. Те, що вона носить ім'я Чижевського, чий онук сьогодні представляє Польщу в Україні, – це потужний символ того, як історична боротьба за незалежність об'єднує покоління та нації.
Президент України Володимир Зеленський присвоїв 48-й окремій артилерійській бригаді ЗСУ почесне найменування імені полковника Армії УНР Григорія Чижевського. Це рішення несе в собі не лише історичну пам'ять, але й символізує глибокі польсько-українські зв'язки, що особливо актуально в контексті сучасного стратегічного партнерства двох країн.
Історія набуває особливого значення через долю родини Чижевських. Онук легендарного українського полковника – Роберт Чижевський – сьогодні очолює Польський інститут в Україні, будучи офіційним представником культурно-освітньої дипломатії Польщі. Упродовж десятиліть Роберт присвятив себе зміцненню демократії на пострадянському просторі, очолюючи фундацію «Свобода і демократія» та підтримуючи культурні зв'язки поляків за кордоном.
Григорій Чижевський (1886 р.н.) був не просто військовим – він стояв біля витоків української артилерії, був міністром внутрішніх справ УНР у 1919 році, учасником Другого Зимового Походу. Його нащадок продовжує справу діда іншими засобами – через культуру, освіту та дипломатію, зміцнюючи той самий ідеал незалежності України, за який боровся його дід понад сто років тому.
48-а бригада, створена у 2023 році, вже встигла відзначитися на п'яти ключових напрямках фронту. Те, що вона носить ім'я Чижевського, чий онук сьогодні представляє Польщу в Україні, – це потужний символ того, як історична боротьба за незалежність об'єднує покоління та нації.
НОВИЙ ЗАКОН: МІЖНАРОДНІ ЗВ'ЯЗКИ
Закон України «Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу» відкриває нові можливості для спільної роботи з міжнародними партнерами.
Більше деталей – у каруселі.
Вже незабаром розкажемо простими словами про всі ключові зміни, що пов'язані із цим законом.
Слідкуйте за серією #НоваПолітикаНацПамяті
Закон України «Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу» відкриває нові можливості для спільної роботи з міжнародними партнерами.
Більше деталей – у каруселі.
Вже незабаром розкажемо простими словами про всі ключові зміни, що пов'язані із цим законом.
Слідкуйте за серією #НоваПолітикаНацПамяті
БУДАПЕШТСЬКИЙ МЕМОРАНДУМ: ЯК «ГАРАНТІЇ» НЕ СПРАЦЮВАЛИ
31 рік тому, 5 грудня 1994 року, в Будапешті представники України, США, Великої Британії та Росії підписали так званий Будапештський меморандум – угоду, що супроводжувала приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Цей документ мав стати гарантією безпеки, але перетворився на символ кризи міжнародної безпекової системи.
Після розпаду СРСР Україна успадкувала третій за розміром ядерний арсенал у світі – кілька тисяч ядерних боєзарядів і сотні міжконтинентальних балістичних ракет. Проте під тиском міжнародної спільноти, зокрема США й РФ, та поширеності уявлень про відсутність реальних безпекових загроз країна взяла курс на здобуття без’ядерного статусу.
Сам Будапештський меморандум став наслідком цілої серії договорів і перемовин, зокрема Лісабонського протоколу, який закріпив зобов’язання України в найкоротший можливий термін приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як держава-учасник, що не володіє ядерною зброєю, та негайно розпочати необхідні для цього дії.
Формально підписанти меморандуму «підтвердили зобов’язання» поважати незалежність, територіальну цілісність і суверенітет України, утримуватися від економічного й військового тиску на неї, а в разі загрози – проводити консультації. Тож на практиці в документі були відсутні будь-які реальні гарантії безпеки й жодні механізми їхнього застосування.
Перше порушення угоди фактично відбулося вже в 2003 році, коли Україна зіткнулася з російським тиском під час конфлікту щодо острова Тузла. Проте повна фіктивність меморандуму стала очевидною після початку агресії Росії проти України у 2014 році – росіяни цілком проігнорували «підтвердженні зобов’язання».
Річниця Будапештського меморандуму – це нагадування не лише про те, чим Україна пожертвувала для приєднання до міжнародної безпекової системи, але й урок, що міжнародні гарантії не можуть ґрунтуватися на «запевненнях». Вони мають бути реальними й мати прописані механізми застосування.
31 рік тому, 5 грудня 1994 року, в Будапешті представники України, США, Великої Британії та Росії підписали так званий Будапештський меморандум – угоду, що супроводжувала приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Цей документ мав стати гарантією безпеки, але перетворився на символ кризи міжнародної безпекової системи.
Після розпаду СРСР Україна успадкувала третій за розміром ядерний арсенал у світі – кілька тисяч ядерних боєзарядів і сотні міжконтинентальних балістичних ракет. Проте під тиском міжнародної спільноти, зокрема США й РФ, та поширеності уявлень про відсутність реальних безпекових загроз країна взяла курс на здобуття без’ядерного статусу.
Сам Будапештський меморандум став наслідком цілої серії договорів і перемовин, зокрема Лісабонського протоколу, який закріпив зобов’язання України в найкоротший можливий термін приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як держава-учасник, що не володіє ядерною зброєю, та негайно розпочати необхідні для цього дії.
Формально підписанти меморандуму «підтвердили зобов’язання» поважати незалежність, територіальну цілісність і суверенітет України, утримуватися від економічного й військового тиску на неї, а в разі загрози – проводити консультації. Тож на практиці в документі були відсутні будь-які реальні гарантії безпеки й жодні механізми їхнього застосування.
Перше порушення угоди фактично відбулося вже в 2003 році, коли Україна зіткнулася з російським тиском під час конфлікту щодо острова Тузла. Проте повна фіктивність меморандуму стала очевидною після початку агресії Росії проти України у 2014 році – росіяни цілком проігнорували «підтвердженні зобов’язання».
Річниця Будапештського меморандуму – це нагадування не лише про те, чим Україна пожертвувала для приєднання до міжнародної безпекової системи, але й урок, що міжнародні гарантії не можуть ґрунтуватися на «запевненнях». Вони мають бути реальними й мати прописані механізми застосування.
ГОЛОС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ В ЄРУСАЛИМІ: В ІЗРАЇЛІ ВІДКРИЛИ ПАМ’ЯТНИК ГОЛОДОМОРУ
В Єрусалимі відкрили перший в Ізраїлі пам’ятник жертвам Голодомору. Український інститут національної пам’яті взяв участь у церемонії відкриття разом з українською делегацією та представниками ізраїльських державних інституцій.
На події були присутні:
🔹Олександр Алфьоров, Голова Українського інституту національної пам’яті;
🔸Тарас Качка, Віцепрем’єр-міністр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції;
🔹Леся Гасиджак, очільниця Національного музею Голодомору-геноциду;
🔸представники мерії Єрусалима;
🔹посадовці МЗС Ізраїлю та Кнесету;
🔸дипломати іноземних держав;
🔹українська громада.
«В Єрусалимі відкрили не просто перший пам’ятник пам’яті жертв Голодомору – відкрили загалом перший пам’ятник, пов’язаний з Україною. І що важливо – це столиця держави Ізраїль, яка має власну трагедію, пов’язану з геноцидом у період Голокосту. Сьогодні ми цим пам’ятником говоримо, що в Ізраїлі визнають: не лише, що німці створювали геноцид, а й росіяни – комуністи, більшовики – створювали геноцид через голод. Це подія, яка знайде свій відгук у міжнародній площині вже невдовзі», – підсумував Голова Олександр Алфьоров.
Монумент встановлено у Wohl Rose Park – між будівлями Кнесету та Вищого суду справедливості. Його авторами є канадська мисткиня українського походження Людмила Темертей та скульптор Девід Робінсон.
Пам’ятник з’явився завдяки спільним зусиллям мерії Єрусалима, Посольства України в Державі Ізраїль, Фундації Темертеїв, Науково-освітнього центру вивчення Голодомору та Світового Конґресу Українців.
Скульптура складається з розбитого каменя жорен, що символізує перерваний цикл життя та руйнівну політику совєтського режиму, і піднятої руки з п’ятьма колосками, які нагадують про репресивний «закон про п’ять колосків». Автори заклали в композицію тему пам’яті, стійкості та відродження.
Дякуємо всім, хто долучився до створення та відкриття пам’ятника, і високо цінуємо підтримку з боку ізраїльських партнерів та української громади.
🤝 УІНП висловлює вдячність авторам монумента та всім установам, які сприяли появі цього місця пам’яті в Єрусалимі.
📷 Фото: Посольство України в Державі Ізраїль
В Єрусалимі відкрили перший в Ізраїлі пам’ятник жертвам Голодомору. Український інститут національної пам’яті взяв участь у церемонії відкриття разом з українською делегацією та представниками ізраїльських державних інституцій.
На події були присутні:
🔹Олександр Алфьоров, Голова Українського інституту національної пам’яті;
🔸Тарас Качка, Віцепрем’єр-міністр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції;
🔹Леся Гасиджак, очільниця Національного музею Голодомору-геноциду;
🔸представники мерії Єрусалима;
🔹посадовці МЗС Ізраїлю та Кнесету;
🔸дипломати іноземних держав;
🔹українська громада.
«В Єрусалимі відкрили не просто перший пам’ятник пам’яті жертв Голодомору – відкрили загалом перший пам’ятник, пов’язаний з Україною. І що важливо – це столиця держави Ізраїль, яка має власну трагедію, пов’язану з геноцидом у період Голокосту. Сьогодні ми цим пам’ятником говоримо, що в Ізраїлі визнають: не лише, що німці створювали геноцид, а й росіяни – комуністи, більшовики – створювали геноцид через голод. Це подія, яка знайде свій відгук у міжнародній площині вже невдовзі», – підсумував Голова Олександр Алфьоров.
Монумент встановлено у Wohl Rose Park – між будівлями Кнесету та Вищого суду справедливості. Його авторами є канадська мисткиня українського походження Людмила Темертей та скульптор Девід Робінсон.
Пам’ятник з’явився завдяки спільним зусиллям мерії Єрусалима, Посольства України в Державі Ізраїль, Фундації Темертеїв, Науково-освітнього центру вивчення Голодомору та Світового Конґресу Українців.
Скульптура складається з розбитого каменя жорен, що символізує перерваний цикл життя та руйнівну політику совєтського режиму, і піднятої руки з п’ятьма колосками, які нагадують про репресивний «закон про п’ять колосків». Автори заклали в композицію тему пам’яті, стійкості та відродження.
Дякуємо всім, хто долучився до створення та відкриття пам’ятника, і високо цінуємо підтримку з боку ізраїльських партнерів та української громади.
🤝 УІНП висловлює вдячність авторам монумента та всім установам, які сприяли появі цього місця пам’яті в Єрусалимі.
📷 Фото: Посольство України в Державі Ізраїль
НОВИЙ ЗАКОН = СПЕЦСТАТУС
Закон України «Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу» дає УІНП спеціальний статус.
Інститут тепер має більше інструментів для впливу на державні рішення та формування політики національної пам’яті.
Більше деталей – у каруселі.
Вже незабаром розкажемо простими словами про всі ключові зміни, що пов'язані із цим законом.
Слідкуйте за серією #НоваПолітикаНацПамяті
Закон України «Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу» дає УІНП спеціальний статус.
Інститут тепер має більше інструментів для впливу на державні рішення та формування політики національної пам’яті.
Більше деталей – у каруселі.
Вже незабаром розкажемо простими словами про всі ключові зміни, що пов'язані із цим законом.
Слідкуйте за серією #НоваПолітикаНацПамяті
Стартував V щорічний Конкурс історій «Громадянське суспільство, бізнес та влада – кращі практики співпраці»! До участі запрошуються представники органів державної влади та місцевого самоврядування, організацій громадянського суспільства та бізнес🤝
Повномасштабна війна росії проти України лише збільшує кількість викликів, на які можливо відповісти виключно у співпраці між різними секторами. Тому Центр демократії та верховенства права спільно з Міністерство культури та стратегічних комунікацій України, Секретаріатом Кабінету міністрів України, Національна соціальна сервісна служба України та Глобальним договором ООН в Україні запускає V щорічний Конкурс історій.
💡Шукаємо історії успішних проєктів за участі влади, бізнесу та організацій громадянського суспільства у 2024-2025 роках.
Категорії історій для конкурсу:
▪️Допомога військовим
▪️Гуманітарна допомога та реабілітація
▪️Соціальні проєкти
▪️Відновлення
▪️Створення просторів
▪️Освіта
▪️Інформаційні кампанії та конкурси
▪️Культура
▪️Інше
За результатами буде підготовлено та поширено Збірник історій про кращі спільні проєкти. Ваша історія потрапить до Збірника, якщо буде відповідати таким критеріям:
✔️ участь ОГС, бізнесу та органу влади;
✔️ реалізація у 2024–2025 роках;
✔️ доступність інформації у відкритих джерелах;
✔️ вимірюваний результат.
🔔Дедлайн подання історій – 15 жовтня 2025 року.
👉 Заповнюйте анкету за посиланням.https://forms.gle/3Ht9QdisfydqeBoq5
Повномасштабна війна росії проти України лише збільшує кількість викликів, на які можливо відповісти виключно у співпраці між різними секторами. Тому Центр демократії та верховенства права спільно з Міністерство культури та стратегічних комунікацій України, Секретаріатом Кабінету міністрів України, Національна соціальна сервісна служба України та Глобальним договором ООН в Україні запускає V щорічний Конкурс історій.
💡Шукаємо історії успішних проєктів за участі влади, бізнесу та організацій громадянського суспільства у 2024-2025 роках.
Категорії історій для конкурсу:
▪️Допомога військовим
▪️Гуманітарна допомога та реабілітація
▪️Соціальні проєкти
▪️Відновлення
▪️Створення просторів
▪️Освіта
▪️Інформаційні кампанії та конкурси
▪️Культура
▪️Інше
За результатами буде підготовлено та поширено Збірник історій про кращі спільні проєкти. Ваша історія потрапить до Збірника, якщо буде відповідати таким критеріям:
✔️ участь ОГС, бізнесу та органу влади;
✔️ реалізація у 2024–2025 роках;
✔️ доступність інформації у відкритих джерелах;
✔️ вимірюваний результат.
🔔Дедлайн подання історій – 15 жовтня 2025 року.
👉 Заповнюйте анкету за посиланням.https://forms.gle/3Ht9QdisfydqeBoq5
📢 НОВИЙ ЗАКОН = НОВІ МОЖЛИВОСТІ
30 серпня 2025 року набрав чинності Закон України «Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу». Сьогодні розповімо, що це означає для кожного з нас.
Вже в наступні дні розкажемо простими словами про всі ключові зміни, що пов'язані із цим законом.
Слідкуйте за серією #НоваПолітикаНацПамяті
30 серпня 2025 року набрав чинності Закон України «Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу». Сьогодні розповімо, що це означає для кожного з нас.
Вже в наступні дні розкажемо простими словами про всі ключові зміни, що пов'язані із цим законом.
Слідкуйте за серією #НоваПолітикаНацПамяті
📸 У Києві вшанували 84-ту річницю трагедії Бабиного Яру.
29 вересня на території Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр» відбулися заходи до річниці трагедії.
Участь у них взяли представники державної влади, місцевого самоврядування, духовенства та громадськості.
Серед учасників заходу були: Голова Українського інституту національної пам'яті Олександр Алфьоров; Голова Державної служби України з етнополітики та свободи совісті Віктор Єленський; заступниця Міністра молоді та спорту України з питань європейської інтеграції Вікторія Рясна; Голова Місії Світового конгресу українців в Україні Андрій Шевченко; очільниця Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр» Роза Тапанова.
Події були організовані Національним історико-меморіальним заповідником «Бабин Яр» у співпраці з Українським інститутом національної пам’яті, Державною службою України з етнополітики та свободи совісті й громадськими діячами.
🕯 Ми пам’ятаємо.
29 вересня на території Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр» відбулися заходи до річниці трагедії.
Участь у них взяли представники державної влади, місцевого самоврядування, духовенства та громадськості.
Серед учасників заходу були: Голова Українського інституту національної пам'яті Олександр Алфьоров; Голова Державної служби України з етнополітики та свободи совісті Віктор Єленський; заступниця Міністра молоді та спорту України з питань європейської інтеграції Вікторія Рясна; Голова Місії Світового конгресу українців в Україні Андрій Шевченко; очільниця Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр» Роза Тапанова.
Події були організовані Національним історико-меморіальним заповідником «Бабин Яр» у співпраці з Українським інститутом національної пам’яті, Державною службою України з етнополітики та свободи совісті й громадськими діячами.
🕯 Ми пам’ятаємо.
🙏 РОКОВИНИ В ЧАСИ БОЛЮ: ВШАНУВАННЯ ЖЕРТВ БАБИНОГО ЯРУ
До 84-ї річниці трагедії Бабиного Яру запрошуємо приєднатися до Міжрелігійної молитви пам’яті для спільного вшанування пам’яті жертв нацистських злочинів.
До спільної молитви долучаться представники християнських, іудейських та мусульманських релігійних організацій, зокрема Архієпископ Вишгородський ПЦУ Агапіт і Головний рабин Києва та України Яків Дов Блайх.
📍Місце: Національний історико-меморіальний заповідник «Бабин Яр»
⏱ Час: 29 вересня, 18:30–19:30
Організатори: НІМЗ «Бабин Яр», Український інститут національної пам’яті та Державна служба України з етнополітики та свободи совісті.
Докладніше про цей та інші заходи до річниці трагедії Бабиного Яру читайте за посиланням.https://tinyurl.com/4jjydtm7
До 84-ї річниці трагедії Бабиного Яру запрошуємо приєднатися до Міжрелігійної молитви пам’яті для спільного вшанування пам’яті жертв нацистських злочинів.
До спільної молитви долучаться представники християнських, іудейських та мусульманських релігійних організацій, зокрема Архієпископ Вишгородський ПЦУ Агапіт і Головний рабин Києва та України Яків Дов Блайх.
📍Місце: Національний історико-меморіальний заповідник «Бабин Яр»
⏱ Час: 29 вересня, 18:30–19:30
Організатори: НІМЗ «Бабин Яр», Український інститут національної пам’яті та Державна служба України з етнополітики та свободи совісті.
Докладніше про цей та інші заходи до річниці трагедії Бабиного Яру читайте за посиланням.https://tinyurl.com/4jjydtm7
Сьогодні 100 річчя відзначав би видатний український громадсько-політичний та науковий діяч, співавтор Декларації про державний суверенітет України, народний депутат І–IV скликань Верховної Ради України, перший очільник Українського інституту національної пам’яті та Герой України Ігор Юхновський.
Видатний українець помер у березні 2024 року не доживши півтора року до сторіччя.
Детальніше про життєвий шлях Ігоря Рафаїловича згадуємо у графічному матеріалі.
Видатний українець помер у березні 2024 року не доживши півтора року до сторіччя.
Детальніше про життєвий шлях Ігоря Рафаїловича згадуємо у графічному матеріалі.
🇺🇦 Президент підписав Закон України «Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу»!
Після ухвалення Верховною Радою (273 депутати підтримали) закон підписано Президентом та передано на оприлюдення на сайті.
Мета закону: подолати російську імперсько-тоталітарну спадщину, зменшити розбіжності у сприйнятті минулого в суспільстві, усунути вплив держави-агресора в інформаційній, освітній і культурній сферах та сприяти зміцненню єдності України.
Український інститут національної пам’яті був одним з розробників законопроєкту, а Голова Інституту Олександр Алфьоров активно супроводжував його на завершальних етапах шляху аж до прийняття.
Після ухвалення Верховною Радою (273 депутати підтримали) закон підписано Президентом та передано на оприлюдення на сайті.
Мета закону: подолати російську імперсько-тоталітарну спадщину, зменшити розбіжності у сприйнятті минулого в суспільстві, усунути вплив держави-агресора в інформаційній, освітній і культурній сферах та сприяти зміцненню єдності України.
Український інститут національної пам’яті був одним з розробників законопроєкту, а Голова Інституту Олександр Алфьоров активно супроводжував його на завершальних етапах шляху аж до прийняття.
У серпні минає 108 років від Першого з’їзду українців Таврійської губернії — події, що стала першим масштабним кроком до політичної самоорганізації українців у Криму та Північній Таврії. Вона прозвучала у відповідь на десятиліття русифікації та приглушення української ідентичності, але водночас — як частина загальноукраїнського визвольного руху.
Разом із Представництвом Президента України в Автономній Республіці Крим згадуємо з’їзд, що став символом організованості та прагнення до національної ідентичності. Гортайте далі, щоб дізнатися більше.
Разом із Представництвом Президента України в Автономній Республіці Крим згадуємо з’їзд, що став символом організованості та прагнення до національної ідентичності. Гортайте далі, щоб дізнатися більше.
Офіційний канал Українського інституту національної пам'яті
Created: 22 May 2025
Responsible: Miro Baida