Пам’яті хірурга Олександра Полякіна (позивний «Поляк»)
З 2018 року провів понад 20 ротацій у Першому добровольчому медичному шпиталі
Олександр народився 13 лютого 1962 року у Магнітогорську в Росії. В дитинстві перебрався з родиною в Роздільне на Одещині. Після школи навчався в Одеському медучилищі.
Після строкової служби в радянській армії у 1984 році вступив до Одеського медінституту, де навчався на хірурга. З 1990 і до 2015 року працював в Роздільнянській лікарні, до пройшов шлях від звичайного хірурга до завідувача хірургічним відділенням.
У 2018 році добровольцем долучився до Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова. До початку повномасштабного вторгнення пройшов шість ротацій в зоні бойових дій. Після лютого 2022 року - ще 18 ротацій на різних ділянках фронту.
Загинув внаслідок поранень 17 жовтня 2025 року Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять Герою!
За матеріалами Суспільне Одеса, Роздільнянська територіальна громада
Фото: Іван Черненко, Роздільнянська територіальна громада, Суспільне.Одеса
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
З 2018 року провів понад 20 ротацій у Першому добровольчому медичному шпиталі
Олександр народився 13 лютого 1962 року у Магнітогорську в Росії. В дитинстві перебрався з родиною в Роздільне на Одещині. Після школи навчався в Одеському медучилищі.
Після строкової служби в радянській армії у 1984 році вступив до Одеського медінституту, де навчався на хірурга. З 1990 і до 2015 року працював в Роздільнянській лікарні, до пройшов шлях від звичайного хірурга до завідувача хірургічним відділенням.
У 2018 році добровольцем долучився до Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова. До початку повномасштабного вторгнення пройшов шість ротацій в зоні бойових дій. Після лютого 2022 року - ще 18 ротацій на різних ділянках фронту.
Загинув внаслідок поранень 17 жовтня 2025 року Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять Герою!
За матеріалами Суспільне Одеса, Роздільнянська територіальна громада
Фото: Іван Черненко, Роздільнянська територіальна громада, Суспільне.Одеса
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам'яті плавця і штурмовика Антона Стабровського
«Я хочу піти. Я відчуваю, що так потрібно. Відчуваю, що мені це треба», - сказав паралімпієць із інвалідністю і пішов у штурмовики
Антон народився 12 вересня 1987 року у Львові. В школі почав активно займатися плавання в ДЮСШ "Галичина". Згодом здобув вищу освіту в Львівському інституті фізичної культури.
З 2004 до 2016 року був в складі національної паралімпійської збірної з плавання. Серед його досягнень: бронзова медаль на Паралімпіаді в Пекіні, численні перемоги та призові місця на чемпіонатах світу та Європи.
Після завершення спортивної кар'єри, Антон проживав закордоном. Проте у 2024 році повернувся в Україну. Попри наявність інвалідності ІІ групи, чоловік мобілізувався штурмовиком у Третю штурмову бригаду.
Антон загинув 18 грудня 2025 року під час штурмових дій поблизу села Греківка на Луганському напрямку. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна слава і шана Герою!
Фото: Інстаграм Антон Стабровський, Національний комітет спорту інвалідів України
За матеріалами: Броварський спорт, Національний комітет спорту інвалідів України
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
«Я хочу піти. Я відчуваю, що так потрібно. Відчуваю, що мені це треба», - сказав паралімпієць із інвалідністю і пішов у штурмовики
Антон народився 12 вересня 1987 року у Львові. В школі почав активно займатися плавання в ДЮСШ "Галичина". Згодом здобув вищу освіту в Львівському інституті фізичної культури.
З 2004 до 2016 року був в складі національної паралімпійської збірної з плавання. Серед його досягнень: бронзова медаль на Паралімпіаді в Пекіні, численні перемоги та призові місця на чемпіонатах світу та Європи.
Після завершення спортивної кар'єри, Антон проживав закордоном. Проте у 2024 році повернувся в Україну. Попри наявність інвалідності ІІ групи, чоловік мобілізувався штурмовиком у Третю штурмову бригаду.
Антон загинув 18 грудня 2025 року під час штурмових дій поблизу села Греківка на Луганському напрямку. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна слава і шана Герою!
Фото: Інстаграм Антон Стабровський, Національний комітет спорту інвалідів України
За матеріалами: Броварський спорт, Національний комітет спорту інвалідів України
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті пластуна, сапера Владислава Ільїна (позивний «Тіматі»)
Він став 90-м пластуном, який загинув на війні з росіянами
Влад народився 15 червня 1999 року в Сумах. В школі активно займався боротьбою. Згодом став студентом Української академії лідерства в Миколаєві, там же долучився до Пласту.
У 2018 році підписав контракт з ЗСУ. Служив зв'язківцем в 36-й окремій бригаді морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білінського. Брав участь в ООС на Маріупольському напрямку.
Після демобілізації у 2021 році працював офіціантом, освоював слюсарський фах.
З початком повномасштабного вторгнення мобілізувався до 72-ї окремої механізованої бригади Чорних Запорожців. Служив сапером, виконував бойові завдання на Миколаївщині та Донеччині.
Загинув 25 травня 2025 року під час виконання бойового завдання в районі села Троїцьке на Покровському напрямку.
Світла памʼять!
Фото: Пласт-український скаутинг, Фейсбук-сторінка Юрій Юзич
За матеріалами: Українська академія лідерства, Пласт - український скаутинг
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://www.facebook.com/PlastUA/posts/pfbid034dx7bXgTttBtd4Gf4BrRgEkCNt7jPqekrtfJoULF3Ly56Dgr2atYHQR6QYudbdjQl
Він став 90-м пластуном, який загинув на війні з росіянами
Влад народився 15 червня 1999 року в Сумах. В школі активно займався боротьбою. Згодом став студентом Української академії лідерства в Миколаєві, там же долучився до Пласту.
У 2018 році підписав контракт з ЗСУ. Служив зв'язківцем в 36-й окремій бригаді морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білінського. Брав участь в ООС на Маріупольському напрямку.
Після демобілізації у 2021 році працював офіціантом, освоював слюсарський фах.
З початком повномасштабного вторгнення мобілізувався до 72-ї окремої механізованої бригади Чорних Запорожців. Служив сапером, виконував бойові завдання на Миколаївщині та Донеччині.
Загинув 25 травня 2025 року під час виконання бойового завдання в районі села Троїцьке на Покровському напрямку.
Світла памʼять!
Фото: Пласт-український скаутинг, Фейсбук-сторінка Юрій Юзич
За матеріалами: Українська академія лідерства, Пласт - український скаутинг
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://www.facebook.com/PlastUA/posts/pfbid034dx7bXgTttBtd4Gf4BrRgEkCNt7jPqekrtfJoULF3Ly56Dgr2atYHQR6QYudbdjQl
Пам'яті льотчика-штурмана Владислава Левчука
Виборював перемогу з перших днів війни
Влад народився 7 січня 1999 року в селі Поворськ Ковельського району на Волині. З дитинства мріяв бути підкорювати небеса.
У старші класи пішов навчатися у Волинський обласний ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Небесної Сотні. Вищу освіту здобував в Харкіському національному університеті Повітряних Сил імені Івана Кожедуба.
У 2021 році молодий офіцер розпочав службу льотчиком-штурманом у 12-й окремій бригаді армійської авіації імені генерал-хорунжого Віктора Павленка на Львівщині.
З перших днів повномасштабного вторгнення виконував бойові завдання на сході України. Нагороджений орденом Данила Галицького.
Загинув 11 грудня 2022 під час бойового вильоту в Бахмутському районі Донецької області. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять і шана Захисникові!
Тетяна Тиндик
Фото з сімейного архіву, Суспільне Луцьк, Небесний легіон
За матеріалами: Суспільне Луцьк, Небесний легіон, Факти, Şehitler Ölmez, Експрес
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://expres.online/zhittevi-istorii/vladislav-levchuk-polig-u-povitryanomu-boyu-na-donechchini-vi-vsi-khochete-peremogi-ale-khtos-zhe-mae-i-i-viboroti
Виборював перемогу з перших днів війни
Влад народився 7 січня 1999 року в селі Поворськ Ковельського району на Волині. З дитинства мріяв бути підкорювати небеса.
У старші класи пішов навчатися у Волинський обласний ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Небесної Сотні. Вищу освіту здобував в Харкіському національному університеті Повітряних Сил імені Івана Кожедуба.
У 2021 році молодий офіцер розпочав службу льотчиком-штурманом у 12-й окремій бригаді армійської авіації імені генерал-хорунжого Віктора Павленка на Львівщині.
З перших днів повномасштабного вторгнення виконував бойові завдання на сході України. Нагороджений орденом Данила Галицького.
Загинув 11 грудня 2022 під час бойового вильоту в Бахмутському районі Донецької області. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять і шана Захисникові!
Тетяна Тиндик
Фото з сімейного архіву, Суспільне Луцьк, Небесний легіон
За матеріалами: Суспільне Луцьк, Небесний легіон, Факти, Şehitler Ölmez, Експрес
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://expres.online/zhittevi-istorii/vladislav-levchuk-polig-u-povitryanomu-boyu-na-donechchini-vi-vsi-khochete-peremogi-ale-khtos-zhe-mae-i-i-viboroti
Пам’яті оператора БПЛА Станіслава Перфілова (позивний «Гаджет»)
Для побратимів він був не просто пілотом, а людиною неймовірної професійної інтуїції та безмежної відданості родині
Станіслав народився 17 січня 1998 року в селі Стольне на Чернігівщині. Після школи, отримав фах столяр і працював на різних об'єктах будівництва.
З початком вторгнення був в місцевій самообороні. Довгий час його на мобілізовували. Долучитися до Сил оборони України чоловік зміг лише у 2023 році.
Розпочав службу в 32-й окремій бригаді на Харківському напрямку. Спершу був піхотинцем, а згодом став оператором БПЛА.
Загинув 8 квітня 2025 року внаслідок поранень отриманих від артилерійського обстрілу поблизу населеного пункту Леонтовичі Покровського району.
Вічна слава Воїну!
Іван Столячук
Фото надані 32 ОМБр
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Для побратимів він був не просто пілотом, а людиною неймовірної професійної інтуїції та безмежної відданості родині
Станіслав народився 17 січня 1998 року в селі Стольне на Чернігівщині. Після школи, отримав фах столяр і працював на різних об'єктах будівництва.
З початком вторгнення був в місцевій самообороні. Довгий час його на мобілізовували. Долучитися до Сил оборони України чоловік зміг лише у 2023 році.
Розпочав службу в 32-й окремій бригаді на Харківському напрямку. Спершу був піхотинцем, а згодом став оператором БПЛА.
Загинув 8 квітня 2025 року внаслідок поранень отриманих від артилерійського обстрілу поблизу населеного пункту Леонтовичі Покровського району.
Вічна слава Воїну!
Іван Столячук
Фото надані 32 ОМБр
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
ГОЛОВА УІНП ВІДВІДАВ ЕКСГУМАЦІЙНІ РОБОТИ НА ГОЛОСКІВСЬКОМУ КЛАДОВИЩІ У ЛЬВОВІ
Голова Українського інституту національної пам’яті з позаплановим візитом відвідав місце проведення ексгумаційних робіт на території Голосківського кладовища у Львові. Роботи розпочалися ще 25 серпня та триватимуть до 2 жовтня 2026 року. Їх проводять спільно з товариством з обмеженою відповідальністю «Українська пам’ять» за участі польських фахівців – співробітників Інституту національної пам’яті Республіки Польща та Вроцлавського медичного університету.
Під час візиту голова УІНП поспілкувався з польськими представниками, які безпосередньо працюють над дослідженням виявлених останків, а також з українськими антропологами та фахівцями, які здійснюють моніторинг на території проведення ексгумаційних робіт. На місці проведення робіт, було оглянуто артефакти, виявлені під час ексгумації.
Станом на 14 вересня 2026 року зафіксовано 90 останків, із яких 89 уже ексгумовано. Серед них – 7 останків військовослужбовців Вермахту, решта – військовослужбовців Війська Польського.
Пошукові роботи тривають відповідно до дозволів, що надаються в межах домовленостей між Україною та Польщею. Український інститут національної пам’яті спільно з польською стороною продовжує роботу, спрямовану на фахове дослідження місць поховань та взаємодію заради спільного майбутнього – попри спроби окремих осіб дискредитувати цей процес.
Водночас важливо нагадати, що УІНП залучає та фінансує для нагляду за пошуковими роботами фахівців комунального підприємства Львівської обласної ради «Доля», яке займається пошуком поховань учасників національно-визвольних змагань та жертв воєн, депортацій і політичних репресій. До робіт залучені пошуковці та антропологи, які забезпечують фаховий нагляд і консультаційну підтримку під час проведення досліджень.
Ще упродовж 2019 року на території колишнього села Голоско Велике, у межах старого Голосківського кладовища, проводилися дослідження з метою пошуку останків вояків Війська Польського, які загинули у вересні 1939 року. За результатами цих досліджень було виявлено ознаки місць поховань.
Історична довідка
У вересні 1939 року у передмістях Львова точилися жорстокі бої між підрозділами Вермахту та Війська Польського. Одним із місць бойових дій була територія села Голоско Велике, розташованого біля Львова. Загиблих у бою вояків Війська Польського поховали у братській могилі на території сільського кладовища. У 1958 році село Голоско Велике увійшло до складу міста Львів.
Голова Українського інституту національної пам’яті з позаплановим візитом відвідав місце проведення ексгумаційних робіт на території Голосківського кладовища у Львові. Роботи розпочалися ще 25 серпня та триватимуть до 2 жовтня 2026 року. Їх проводять спільно з товариством з обмеженою відповідальністю «Українська пам’ять» за участі польських фахівців – співробітників Інституту національної пам’яті Республіки Польща та Вроцлавського медичного університету.
Під час візиту голова УІНП поспілкувався з польськими представниками, які безпосередньо працюють над дослідженням виявлених останків, а також з українськими антропологами та фахівцями, які здійснюють моніторинг на території проведення ексгумаційних робіт. На місці проведення робіт, було оглянуто артефакти, виявлені під час ексгумації.
Станом на 14 вересня 2026 року зафіксовано 90 останків, із яких 89 уже ексгумовано. Серед них – 7 останків військовослужбовців Вермахту, решта – військовослужбовців Війська Польського.
Пошукові роботи тривають відповідно до дозволів, що надаються в межах домовленостей між Україною та Польщею. Український інститут національної пам’яті спільно з польською стороною продовжує роботу, спрямовану на фахове дослідження місць поховань та взаємодію заради спільного майбутнього – попри спроби окремих осіб дискредитувати цей процес.
Водночас важливо нагадати, що УІНП залучає та фінансує для нагляду за пошуковими роботами фахівців комунального підприємства Львівської обласної ради «Доля», яке займається пошуком поховань учасників національно-визвольних змагань та жертв воєн, депортацій і політичних репресій. До робіт залучені пошуковці та антропологи, які забезпечують фаховий нагляд і консультаційну підтримку під час проведення досліджень.
Ще упродовж 2019 року на території колишнього села Голоско Велике, у межах старого Голосківського кладовища, проводилися дослідження з метою пошуку останків вояків Війська Польського, які загинули у вересні 1939 року. За результатами цих досліджень було виявлено ознаки місць поховань.
Історична довідка
У вересні 1939 року у передмістях Львова точилися жорстокі бої між підрозділами Вермахту та Війська Польського. Одним із місць бойових дій була територія села Голоско Велике, розташованого біля Львова. Загиблих у бою вояків Війська Польського поховали у братській могилі на території сільського кладовища. У 1958 році село Голоско Велике увійшло до складу міста Львів.
#ЦейДеньвІсторіїУкраїни
15 вересня 1941 року голову бандерівської ОУН Степана Бандеру та його заступника Ярослава Стецька гестапо етапувало до центральної Берлінської тюрми. З початку січня 1942 року до серпня 1944-го вони перебували у спеціальному блоці № 9 (бункері «Целленбау») для осіб високого статусу концтабору Заксенхаузен.
Такою була реакція німецької окупаційної влади на відмову Проводу ОУН (б) відкликати Акт відновлення Української Держави, проголошений у Львові 30 червня 1941 року. Обох провідників бандерівської ОУН було заарештовано ще на початку липня 1941-го (Стецька – 4 липня у Львові, Бандеру – 5 липня біля Белза). Обох утримували в Берліні під домашнім арештом і намагалися схилити до співпраці. Отримавши негативну відповідь, їх відправили до тюрми, а потім – до Заксенхаузена.
Після арешту провідників бандерівської ОУН гестапо розпочало арешти інших активістів із обох напрямків націоналістів. Загалом було затримано й відправлено до концтаборів понад 1500 осіб, серед них Олег Штуль (Жданович), Володимир Стахів, рідні брати Степана Бандери Василь та Олександр (обидва загинули в таборі Аушвіц у липні 1942 року). Інші провідники націоналістичного руху, Тарас Бульба-Боровець, Андрій Мельник, Олег Ольжич потрапили до Заксенхаузена пізніше, в 1943-1944 роках.
Степан Бандера в «Целленбау» утримувався в камері №73. За свідченням очевидців, навіть в умовах режиму концтабору він примудрявся поширювати інформацію, підтримувати побратимів, передавати харчові пайки. Саме він, за спогадами Андрія Мельника, повідомив про загибель від катувань Олега Ольжича в червні 1944-го.
Наприкінці грудня 1944 року гестапо повернуло Бандеру під домашній арешт у Берліні. Також двічі на день він мав зголошуватися у їхньому місцевому відділку. У вересні 1944 року йому запропонували стати заступником головнокомандувача Російської визвольної армії Андрія Власова, але Бандера відмовився.
На початку 1945 року Степану Бандері і членам родини передали фальшиві документи на прізвище Романишиних. 1 лютого під час авіаційних бомбардувань Берліна в атмосфері загального хаосу їм вдалося за допомогою підпілля ОУН втекли з-під нагляду до Тіролю. Згодом Бандера переїде до Відня і далі продовжить діяльність у керівництві ОУН.
Перебування в нацистських таборах примирило Бандеру та Мельника, хоча й не зняло принципових розходжень у баченні методів подальшої боротьби. Водночас воно показало, що єдиним союзником ОУН був і лишається український народ, а Радянський Союз та Німеччина були для України окупантами.
15 вересня 1941 року голову бандерівської ОУН Степана Бандеру та його заступника Ярослава Стецька гестапо етапувало до центральної Берлінської тюрми. З початку січня 1942 року до серпня 1944-го вони перебували у спеціальному блоці № 9 (бункері «Целленбау») для осіб високого статусу концтабору Заксенхаузен.
Такою була реакція німецької окупаційної влади на відмову Проводу ОУН (б) відкликати Акт відновлення Української Держави, проголошений у Львові 30 червня 1941 року. Обох провідників бандерівської ОУН було заарештовано ще на початку липня 1941-го (Стецька – 4 липня у Львові, Бандеру – 5 липня біля Белза). Обох утримували в Берліні під домашнім арештом і намагалися схилити до співпраці. Отримавши негативну відповідь, їх відправили до тюрми, а потім – до Заксенхаузена.
Після арешту провідників бандерівської ОУН гестапо розпочало арешти інших активістів із обох напрямків націоналістів. Загалом було затримано й відправлено до концтаборів понад 1500 осіб, серед них Олег Штуль (Жданович), Володимир Стахів, рідні брати Степана Бандери Василь та Олександр (обидва загинули в таборі Аушвіц у липні 1942 року). Інші провідники націоналістичного руху, Тарас Бульба-Боровець, Андрій Мельник, Олег Ольжич потрапили до Заксенхаузена пізніше, в 1943-1944 роках.
Степан Бандера в «Целленбау» утримувався в камері №73. За свідченням очевидців, навіть в умовах режиму концтабору він примудрявся поширювати інформацію, підтримувати побратимів, передавати харчові пайки. Саме він, за спогадами Андрія Мельника, повідомив про загибель від катувань Олега Ольжича в червні 1944-го.
Наприкінці грудня 1944 року гестапо повернуло Бандеру під домашній арешт у Берліні. Також двічі на день він мав зголошуватися у їхньому місцевому відділку. У вересні 1944 року йому запропонували стати заступником головнокомандувача Російської визвольної армії Андрія Власова, але Бандера відмовився.
На початку 1945 року Степану Бандері і членам родини передали фальшиві документи на прізвище Романишиних. 1 лютого під час авіаційних бомбардувань Берліна в атмосфері загального хаосу їм вдалося за допомогою підпілля ОУН втекли з-під нагляду до Тіролю. Згодом Бандера переїде до Відня і далі продовжить діяльність у керівництві ОУН.
Перебування в нацистських таборах примирило Бандеру та Мельника, хоча й не зняло принципових розходжень у баченні методів подальшої боротьби. Водночас воно показало, що єдиним союзником ОУН був і лишається український народ, а Радянський Союз та Німеччина були для України окупантами.
Пам'яті старшого лейтенанта Дмитра Ткаченка (позивний «Рубін»)
Він був щирою, доброю, відвертою та надзвичайно позитивною людиною.
Дмитро народився 25 травня 1999 року в Красногорівці на Донеччині. В дитинстві любив футбол та гру на гітарі.
В 2014 році російська агресія змусила родину Дмитра перебратися в Кременчук на Полтавщині. Саме тоді 15-річний юнак вирішив стати військовим.
У 2020 році закінчив Національну академію Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Після випуску молодий лейтенант свідомо обрав саме 28-му окрему механізовану бригаду імені Лицарів Зимового Походу, яка саме боронила рідну Красногорівку. Проходив службу в зоні ООС. Був нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
З початком повномасштабного вторгнення, воював на Херсонському напрямку. Загинув 29 серпня 2022 року під часу біля села Мирне на Херсонщині.
Похований в Кременчузі. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІ ступеня.
Вічна пам’ять і шана Герою!
Тетяна Тиндик
Фото: Кременчуцький Телеграф та з архіву Ніни Ткаченко
За матеріалами: Суспільне Полтава, Кременчуцький Телеграф, Покровська РДА, Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://www.facebook.com/asvpress/posts/pfbid02S2tzKsDDNwKxx8feXBQgm2Q2c8oYdBurGMgsR6VBpjV2P2ux3iGmcHGYgEyaScxl
Він був щирою, доброю, відвертою та надзвичайно позитивною людиною.
Дмитро народився 25 травня 1999 року в Красногорівці на Донеччині. В дитинстві любив футбол та гру на гітарі.
В 2014 році російська агресія змусила родину Дмитра перебратися в Кременчук на Полтавщині. Саме тоді 15-річний юнак вирішив стати військовим.
У 2020 році закінчив Національну академію Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Після випуску молодий лейтенант свідомо обрав саме 28-му окрему механізовану бригаду імені Лицарів Зимового Походу, яка саме боронила рідну Красногорівку. Проходив службу в зоні ООС. Був нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
З початком повномасштабного вторгнення, воював на Херсонському напрямку. Загинув 29 серпня 2022 року під часу біля села Мирне на Херсонщині.
Похований в Кременчузі. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІ ступеня.
Вічна пам’ять і шана Герою!
Тетяна Тиндик
Фото: Кременчуцький Телеграф та з архіву Ніни Ткаченко
За матеріалами: Суспільне Полтава, Кременчуцький Телеграф, Покровська РДА, Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://www.facebook.com/asvpress/posts/pfbid02S2tzKsDDNwKxx8feXBQgm2Q2c8oYdBurGMgsR6VBpjV2P2ux3iGmcHGYgEyaScxl
Пам’яті оператора БПЛА Андрія Мовчана (позивний «Тихий»)
Його мрією було одужання батька
Андрій народився та виріс у Вінниці. Після школи отримав освіту з обліку та аудити у Вінницькому технічному університеті. Відкрив власну справу. Мріяв вилікувати батька.
Службу розпочав у 48-й інженерній Кам'янець-Подільській бригаді. Згодом перевівся до Залізної бригади, воював на Харківщині в механізованому батальйоні.
Працював з важкими бомберами як пілот та споряджаючий.
Загинув 30 липня 2026 року внаслідок важких поранень у лікарні. Похований поруч з могилою мами у селі Зарваниця на Вінниччині.
Вічна пам'ять та слава!
Ігор Романенко
Фото: Фейсбук-сторінка 3 окремої важкої механізованої Залізної бригади
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Його мрією було одужання батька
Андрій народився та виріс у Вінниці. Після школи отримав освіту з обліку та аудити у Вінницькому технічному університеті. Відкрив власну справу. Мріяв вилікувати батька.
Службу розпочав у 48-й інженерній Кам'янець-Подільській бригаді. Згодом перевівся до Залізної бригади, воював на Харківщині в механізованому батальйоні.
Працював з важкими бомберами як пілот та споряджаючий.
Загинув 30 липня 2026 року внаслідок важких поранень у лікарні. Похований поруч з могилою мами у селі Зарваниця на Вінниччині.
Вічна пам'ять та слава!
Ігор Романенко
Фото: Фейсбук-сторінка 3 окремої важкої механізованої Залізної бригади
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті Героя України, підполковника Олександра Орлова
У лютому 2022 року, коли російські війська підійшли до Харкова, він уже точно знав: «Ми переможемо»
Олександр народився у 1986 році в Донецьку. Після навчання в гірничому технікуму, пішов працювати на шахту.
У 2007 році призваний на строкову службу у внутрішні війська МВС України. Згодом залишився служити на контракт. У 2013 році отримав вищу інженерно-технічну освіту в Академії внутрішніх військ МВС України.
Після випускного, молодий офіцер повернувся служити до рідного Донецька. За рік місто почнуть захоплювати проросійські сепаратисти. Олександр перейшов служити в Нацгвардію та брав активну участь в Антитерористичній операцій, як командир бойової групи. Був відзначений орденом "За мужність" ІІІ ступеня та медаллю "За військову службу Україні".
Продовжував службу в спецпідрозділі НГУ "Омега". Повномасштабне вторгнення уже підполковник Орлов зустрів командиро харківської "Омеги". З перших днів виконував зі своїм загоном спеціальні місії в зоні бойових дій на Харківщині. Його бійці захопили перший російський "Сонцепьок", брали в полон ворожих офіцерів, забирали тіла загиблих побратимів з контрольованих росіянами територій.
Загинув 7 березня 2022 року в бою з російською розвідувально-диверсійною групою, яка намагалася проникнути до Харкова. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІ ступеня та званням Героя України.
Слава Герою України!
Христина Микитин
Фото: НГУ та Платформа пам’яті "Меморіал"
За матеріалами: Національна Гвардія України, Платформа пам’яті "Меморіал" та Вікіпедія
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://uk.wikipedia.org/wiki/Орлов_Олександр_Олександрович_(військовий)
У лютому 2022 року, коли російські війська підійшли до Харкова, він уже точно знав: «Ми переможемо»
Олександр народився у 1986 році в Донецьку. Після навчання в гірничому технікуму, пішов працювати на шахту.
У 2007 році призваний на строкову службу у внутрішні війська МВС України. Згодом залишився служити на контракт. У 2013 році отримав вищу інженерно-технічну освіту в Академії внутрішніх військ МВС України.
Після випускного, молодий офіцер повернувся служити до рідного Донецька. За рік місто почнуть захоплювати проросійські сепаратисти. Олександр перейшов служити в Нацгвардію та брав активну участь в Антитерористичній операцій, як командир бойової групи. Був відзначений орденом "За мужність" ІІІ ступеня та медаллю "За військову службу Україні".
Продовжував службу в спецпідрозділі НГУ "Омега". Повномасштабне вторгнення уже підполковник Орлов зустрів командиро харківської "Омеги". З перших днів виконував зі своїм загоном спеціальні місії в зоні бойових дій на Харківщині. Його бійці захопили перший російський "Сонцепьок", брали в полон ворожих офіцерів, забирали тіла загиблих побратимів з контрольованих росіянами територій.
Загинув 7 березня 2022 року в бою з російською розвідувально-диверсійною групою, яка намагалася проникнути до Харкова. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІ ступеня та званням Героя України.
Слава Герою України!
Христина Микитин
Фото: НГУ та Платформа пам’яті "Меморіал"
За матеріалами: Національна Гвардія України, Платформа пам’яті "Меморіал" та Вікіпедія
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://uk.wikipedia.org/wiki/Орлов_Олександр_Олександрович_(військовий)
Пам’яті танкіста Дмитра Черніцова (позивний «Чорний»)
Мав справжній хист до військової справи, і до 24 років став досвідченим танкістом
Дмитро народився 20 вересня 1997 року.
Закінчив Чернігівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою. Потім навчався на фінансово-економічному факультеті Чернігівського національного технологічного університету.
У 2018 році уклав контракт із ЗСУ, три роки воював на Донеччині та Луганщині. З початком широкомасштабної війни долучився до 3-ї окремої танкової бригади.
Під час оборони Києва екіпаж Т-72, де Дмитро був навідником, трощив окупантів поблизу Житомирської траси. Після денних боїв сам зголошувався чергувати вночі, а також досліджував місцевість.
Останній бій Дмитро прийняв 4 квітня 2022 року поблизу села Бражківка на Харківщині. Поховали Героя на військово-меморіальному кладовищі «Ялівщина» у Чернігові.
Честь і слава!
Ігор Романенко
Фото: Фейсбук-сторінка 3 окремої важкої механізованої Залізної бригади
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Мав справжній хист до військової справи, і до 24 років став досвідченим танкістом
Дмитро народився 20 вересня 1997 року.
Закінчив Чернігівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою. Потім навчався на фінансово-економічному факультеті Чернігівського національного технологічного університету.
У 2018 році уклав контракт із ЗСУ, три роки воював на Донеччині та Луганщині. З початком широкомасштабної війни долучився до 3-ї окремої танкової бригади.
Під час оборони Києва екіпаж Т-72, де Дмитро був навідником, трощив окупантів поблизу Житомирської траси. Після денних боїв сам зголошувався чергувати вночі, а також досліджував місцевість.
Останній бій Дмитро прийняв 4 квітня 2022 року поблизу села Бражківка на Харківщині. Поховали Героя на військово-меморіальному кладовищі «Ялівщина» у Чернігові.
Честь і слава!
Ігор Романенко
Фото: Фейсбук-сторінка 3 окремої важкої механізованої Залізної бригади
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
ЧОТА БЕЗСМЕРТНИХ
10 вересня 1943 року, чота особливого призначення Української повстанської армії під керівництвом "Берези" (Антона Марцинюка) у кількості 44 повстанців розмістилася на постій в селі Новий Загорів Локачинського району Волинської області. 11 вересня повстанські дозори зауважили, що до села з двох напрямків рухаються криті брезентом вантажні автомашини з нацистами. Повстанці по тривозі зайняли вогневі позиції, які було влаштовано довкола монастиря, після чого розпочався бій.
Майже всі вояки зі складу чоти за походженням – селяни, дехто мав досвід служби у Війську Польському і 1939 року, воювали у ньому проти гітлерівців. Інші за завданням ОУН від початку гітлерівської окупації були спочатку в українській допоміжній поліції в Горохові, звідки весною 1943 року під час нападу на місто повстанського відділу Олексія Брися організовано перейшли в УПА. Загалом у складі чоти до початку бою було 44 вояки, всі вони були достатньо навченими і вже випробуваними у бойових діях, всі добре володіли зброєю.
У 1943 року на Волині тривали масові каральні акції гітлерівців, спрямовані на придушення руху опору, а тому військової потуги окупантам не бракувало. Загальне керівництво каральними акціями на Волині здійснював опергруппенфюрер СС, генерал поліції Еріх фон дем Бах. До проведення каральної акції в Новому Загорові були залучені також підрозділи польської допоміжної поліції, що її створили гітлерівці після відходу української допоміжної поліції в УПА.
Чисельність залучених до бою карателів могла бути від повстанської чоти більшою приблизно у разів двадцять, за іншими свідченнями сягала тисячі осіб, хоч конкретних даних, які це підтверджують, не виявлено.
Приблизно до полудня 11 вересня повстанці трималися в окопах. За багатьма свідченнями, саме на початку бою ворог, котрий сподівався заскочити повстанців зненацька і не очікував на такий злагоджений опір, зазнав чи не найбільш масових втрат. За свідченнями кількох мешканців Нового Загорова, усіх своїх поранених та вбитих вояків карателі зразу ж відправляли автомашинами в місця, де дислокувались їхні підрозділи. Навзамін вантажівки привозили їм підмогу. Збільшувалися втрати і в повстанських рядах.
З приходом танків (прибули з Володимира-Волинського) українські вояки вимушені були залишити окопи і зайняти оборону в стінах колишнього монастиря та в Різдво-Богородицькому храмі. Тут після полудня витримали і бомбардування, яке дезорганізували вдало використаними сигнальними ракетами, частково спрямувавши ворожий удар з повітря на окопи, що були вже зайняті карателями. Приголомшений таким поворотом подій, знову в атаку ворог піднявся не скоро.
Після того як повстанці підірвали одну танкетку, бронетехніка надто близько до монастирських стін не під’їжджала. Бій продовжувався. Коли звечоріло, нацисти підпалили найближчі до монастиря сільські садиби і при світлі пожеж продовжували обстріл.
12 вересня повстанці, які не були поранені, пішли на прорив і вийшли з оточення. Вояки, котрі через поранення прориватися не могли, забезпечили їм прикриття і продовжували утримувати монастир.
Карателі вступили у монастирські мури лише близько полудня 12 вересня. Живим до рук їм не дався жоден повстанець. Було зрозуміло, що якась частина українських вояків із оточення вийшла, і це відбирало у карателів відчуття перемоги. Загалом чота втратила в тому бою 29 вояків. У ніч із 12 на 13 вересня, всупереч забороні окупаційної влади, новозагорівські селяни поховали їх поряд із храмом.
16 осіб зі складу чоти вийшли з бою живими. Про втрати карателів із найбільшим, очевидно, наближенням до правди говорять опубліковані 1949 році в підпільному упівському журналі спогади повстанця Петра: «У цьому нерівному бою загинуло близько 400 німців».
У 1989 році голова Волинського крайового братства ветеранів ОУН і УПА Мелетія Семенюка за сприяння місцевих мешканців і всупереч заборонам тодішньої влади звели на могилі героїв УПА дерев’яний хрест.
10 вересня 1943 року, чота особливого призначення Української повстанської армії під керівництвом "Берези" (Антона Марцинюка) у кількості 44 повстанців розмістилася на постій в селі Новий Загорів Локачинського району Волинської області. 11 вересня повстанські дозори зауважили, що до села з двох напрямків рухаються криті брезентом вантажні автомашини з нацистами. Повстанці по тривозі зайняли вогневі позиції, які було влаштовано довкола монастиря, після чого розпочався бій.
Майже всі вояки зі складу чоти за походженням – селяни, дехто мав досвід служби у Війську Польському і 1939 року, воювали у ньому проти гітлерівців. Інші за завданням ОУН від початку гітлерівської окупації були спочатку в українській допоміжній поліції в Горохові, звідки весною 1943 року під час нападу на місто повстанського відділу Олексія Брися організовано перейшли в УПА. Загалом у складі чоти до початку бою було 44 вояки, всі вони були достатньо навченими і вже випробуваними у бойових діях, всі добре володіли зброєю.
У 1943 року на Волині тривали масові каральні акції гітлерівців, спрямовані на придушення руху опору, а тому військової потуги окупантам не бракувало. Загальне керівництво каральними акціями на Волині здійснював опергруппенфюрер СС, генерал поліції Еріх фон дем Бах. До проведення каральної акції в Новому Загорові були залучені також підрозділи польської допоміжної поліції, що її створили гітлерівці після відходу української допоміжної поліції в УПА.
Чисельність залучених до бою карателів могла бути від повстанської чоти більшою приблизно у разів двадцять, за іншими свідченнями сягала тисячі осіб, хоч конкретних даних, які це підтверджують, не виявлено.
Приблизно до полудня 11 вересня повстанці трималися в окопах. За багатьма свідченнями, саме на початку бою ворог, котрий сподівався заскочити повстанців зненацька і не очікував на такий злагоджений опір, зазнав чи не найбільш масових втрат. За свідченнями кількох мешканців Нового Загорова, усіх своїх поранених та вбитих вояків карателі зразу ж відправляли автомашинами в місця, де дислокувались їхні підрозділи. Навзамін вантажівки привозили їм підмогу. Збільшувалися втрати і в повстанських рядах.
З приходом танків (прибули з Володимира-Волинського) українські вояки вимушені були залишити окопи і зайняти оборону в стінах колишнього монастиря та в Різдво-Богородицькому храмі. Тут після полудня витримали і бомбардування, яке дезорганізували вдало використаними сигнальними ракетами, частково спрямувавши ворожий удар з повітря на окопи, що були вже зайняті карателями. Приголомшений таким поворотом подій, знову в атаку ворог піднявся не скоро.
Після того як повстанці підірвали одну танкетку, бронетехніка надто близько до монастирських стін не під’їжджала. Бій продовжувався. Коли звечоріло, нацисти підпалили найближчі до монастиря сільські садиби і при світлі пожеж продовжували обстріл.
12 вересня повстанці, які не були поранені, пішли на прорив і вийшли з оточення. Вояки, котрі через поранення прориватися не могли, забезпечили їм прикриття і продовжували утримувати монастир.
Карателі вступили у монастирські мури лише близько полудня 12 вересня. Живим до рук їм не дався жоден повстанець. Було зрозуміло, що якась частина українських вояків із оточення вийшла, і це відбирало у карателів відчуття перемоги. Загалом чота втратила в тому бою 29 вояків. У ніч із 12 на 13 вересня, всупереч забороні окупаційної влади, новозагорівські селяни поховали їх поряд із храмом.
16 осіб зі складу чоти вийшли з бою живими. Про втрати карателів із найбільшим, очевидно, наближенням до правди говорять опубліковані 1949 році в підпільному упівському журналі спогади повстанця Петра: «У цьому нерівному бою загинуло близько 400 німців».
У 1989 році голова Волинського крайового братства ветеранів ОУН і УПА Мелетія Семенюка за сприяння місцевих мешканців і всупереч заборонам тодішньої влади звели на могилі героїв УПА дерев’яний хрест.
Пам’яті військового Сергія Коршака
Повернувся з-за кордону, аби захищати Батьківщину.
Сергій народився 25 жовтня 1980 року у Кременчуці. Після школи навчався в педагогічному училищі. Згодом виїхав закордон. Певний час проживав в Ізраїлі.
З початком повномасштабного вторгнення повернувся в Україну і в квітні 2022 року долучився до Сил оборони. Служив розвідником.
Сергій помер 9 червня 2026 року від інфаркту під час лікування на Тернопільщині. Поховали воїна 6 серпня 2026 року в Кременчуці.
Вічна пам’ять і шана Воїну!
Фото з сайту Кременчуцький Телеграф
За матеріалами: Кременчуцький Телеграф
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://www.telegraf.in.ua/plots/warriors-of-light/povernuvsya-z-za-kordonu-aby-zahyshhaty-batkivshhynu-u-kremenchuczi-poproshhalysya-iz-voyinom-sergiyem-korshakom.html
Повернувся з-за кордону, аби захищати Батьківщину.
Сергій народився 25 жовтня 1980 року у Кременчуці. Після школи навчався в педагогічному училищі. Згодом виїхав закордон. Певний час проживав в Ізраїлі.
З початком повномасштабного вторгнення повернувся в Україну і в квітні 2022 року долучився до Сил оборони. Служив розвідником.
Сергій помер 9 червня 2026 року від інфаркту під час лікування на Тернопільщині. Поховали воїна 6 серпня 2026 року в Кременчуці.
Вічна пам’ять і шана Воїну!
Фото з сайту Кременчуцький Телеграф
За матеріалами: Кременчуцький Телеграф
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://www.telegraf.in.ua/plots/warriors-of-light/povernuvsya-z-za-kordonu-aby-zahyshhaty-batkivshhynu-u-kremenchuczi-poproshhalysya-iz-voyinom-sergiyem-korshakom.html
Пам’яті солдата-добровольця Станіслава Колесника (позивний «Стонік»)
20-річний ніжинець прикрив собою побратимів.
Станіслав народився 9 червня 2005 року у Ніжині Чернігівської області. Після школи здобув фах тракториста та водія та влаштувався комплектувальником на місцевий хлібокомбінат.
Станіслав був переконаним патріотом, тому на початку 2025 року підписав контракт "18-24" та долучився до 92-ї окремої штурмової бригади імені Івана Сірка.
Виконував бойові завдання на Харківщині. 2 липня 2025 року його підрозділ під час штурмових дій потрапив у засідку. Станіслав залишився прикривати відступ побратимів за загинув у бою. Певний час він рахувався безвісти. Поховати воїна вдалося 23 листопада 2025 року в рідному Ніжині. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна слава Захисникові!
Валентина Кащенко
Фото: Ніжинська міська рада, Фейсбук-сторінка Луценко Наталія
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
20-річний ніжинець прикрив собою побратимів.
Станіслав народився 9 червня 2005 року у Ніжині Чернігівської області. Після школи здобув фах тракториста та водія та влаштувався комплектувальником на місцевий хлібокомбінат.
Станіслав був переконаним патріотом, тому на початку 2025 року підписав контракт "18-24" та долучився до 92-ї окремої штурмової бригади імені Івана Сірка.
Виконував бойові завдання на Харківщині. 2 липня 2025 року його підрозділ під час штурмових дій потрапив у засідку. Станіслав залишився прикривати відступ побратимів за загинув у бою. Певний час він рахувався безвісти. Поховати воїна вдалося 23 листопада 2025 року в рідному Ніжині. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна слава Захисникові!
Валентина Кащенко
Фото: Ніжинська міська рада, Фейсбук-сторінка Луценко Наталія
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Памʼяті прикордонника, старшого лейтенанта Максима Шмирка
Мав плани, мрії, прагнув жити повноцінним життям.
Максим народився 16 лютого 2004 року в селі Сокиринці Кам’янець-Подільського району Хмельницької області.
Після школи вступив до Національної академії Держприкордслужби. Там його згадують, як душу компанії, щирого та товариського курсанта.
Після випуску, у 2025 році молодий лейтенант направився служити в комендатуру швидкого реагування 105-го прикордонного загону імені Володимира Великого, що на Чернігівщині.
Уже в серпні 2025 року старший лейтенант Шмирко добровільно відправився служити на Покровський напрямок.
1 вересня того ж року його група потрапила в засідку біля села Веселого. Офіцер надав наказ бійцям відступати, а сам продовжив стрілецький бій, щоб дати відійти групі. Загинув в наслідок численних уламкових поранень.
Поховали Максима 5 вересня. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять і шана Воїну!
Фото: ДПСУ
За матеріалами: Книга памʼяті МВС, Державна прикордонна служба, Суспільне Хмельницький, Vsim.ua
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://vsim.ua/lyudi/na-viyni-zaginuv-21-richniy-vipusknik-prikordonnoyi-akademiyi-maksim-s-11972688.html
Мав плани, мрії, прагнув жити повноцінним життям.
Максим народився 16 лютого 2004 року в селі Сокиринці Кам’янець-Подільського району Хмельницької області.
Після школи вступив до Національної академії Держприкордслужби. Там його згадують, як душу компанії, щирого та товариського курсанта.
Після випуску, у 2025 році молодий лейтенант направився служити в комендатуру швидкого реагування 105-го прикордонного загону імені Володимира Великого, що на Чернігівщині.
Уже в серпні 2025 року старший лейтенант Шмирко добровільно відправився служити на Покровський напрямок.
1 вересня того ж року його група потрапила в засідку біля села Веселого. Офіцер надав наказ бійцям відступати, а сам продовжив стрілецький бій, щоб дати відійти групі. Загинув в наслідок численних уламкових поранень.
Поховали Максима 5 вересня. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять і шана Воїну!
Фото: ДПСУ
За матеріалами: Книга памʼяті МВС, Державна прикордонна служба, Суспільне Хмельницький, Vsim.ua
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://vsim.ua/lyudi/na-viyni-zaginuv-21-richniy-vipusknik-prikordonnoyi-akademiyi-maksim-s-11972688.html
Пам’яті артилериста, капітана Дмитра Кузнецова
Про військову службу казав: «Це моє. Тут я себе дійсно знайшов»
Дмитро народився 13 жовтня 1984 року в селі Зелені Кошари Первомайського району Миколаївської області.
Після школи здобув фах інженера. Трудовий шлях Дмитра до вступу до Збройних Сил України був різностороннім — він був бухгалтером на приватному підприємстві «Урожай», помічником агронома, займався продажем мобільних телефонів і працював на кабельному телебаченні.
У 2017 році підписав контракт з 40-ю окремою артилерійською бригадою князя Вітовта Великого. Брав участь в ООС. Пройшов шлях від командира відділення до командира батареї.
Дмитро Кузнецов загинув 8 червня 2025 року під час бойового завдання поблизу населеного пункту Осинове Куп’янського району Харківської області
Світла пам'ять!
Антон Печерський
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Про військову службу казав: «Це моє. Тут я себе дійсно знайшов»
Дмитро народився 13 жовтня 1984 року в селі Зелені Кошари Первомайського району Миколаївської області.
Після школи здобув фах інженера. Трудовий шлях Дмитра до вступу до Збройних Сил України був різностороннім — він був бухгалтером на приватному підприємстві «Урожай», помічником агронома, займався продажем мобільних телефонів і працював на кабельному телебаченні.
У 2017 році підписав контракт з 40-ю окремою артилерійською бригадою князя Вітовта Великого. Брав участь в ООС. Пройшов шлях від командира відділення до командира батареї.
Дмитро Кузнецов загинув 8 червня 2025 року під час бойового завдання поблизу населеного пункту Осинове Куп’янського району Харківської області
Світла пам'ять!
Антон Печерський
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті морпіха Євгена Мінженера (позивний «Андатра»)
У свої 18 років повернувся до України з Туреччини, щоб доєднатися до війська
Повномасштабне вторгнення 17-річний Женя застав у Туреччині. Кадри воєнних злочинів росіян в Бучі та Маріуполі змотивували його у 18 років зробити справжнє доросле рішення - повернутись в Україну та долучитись до Сил оборони.
З 2023 року служив в оператором дронів у 38-й окремій бригаді морської піхоти імені гетьмана Петра Сагайдачного.
У 2025 морпіх пережив удар дроном, однак втратив ногу. Після протезування та реабілатції Євген вирішив повернутись у стрій. Євген Мінженер був головним сержантом і командиром взводу БпЛА. Загинув поблизу Павлограда. Йому назавжди 21 рік.
Честь і слава Герою!
Фото: UNBROKEN Ukraine, Фейсбук-сторінка Yaroslav Grubych, Levitate Ukraine
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
У свої 18 років повернувся до України з Туреччини, щоб доєднатися до війська
Повномасштабне вторгнення 17-річний Женя застав у Туреччині. Кадри воєнних злочинів росіян в Бучі та Маріуполі змотивували його у 18 років зробити справжнє доросле рішення - повернутись в Україну та долучитись до Сил оборони.
З 2023 року служив в оператором дронів у 38-й окремій бригаді морської піхоти імені гетьмана Петра Сагайдачного.
У 2025 морпіх пережив удар дроном, однак втратив ногу. Після протезування та реабілатції Євген вирішив повернутись у стрій. Євген Мінженер був головним сержантом і командиром взводу БпЛА. Загинув поблизу Павлограда. Йому назавжди 21 рік.
Честь і слава Герою!
Фото: UNBROKEN Ukraine, Фейсбук-сторінка Yaroslav Grubych, Levitate Ukraine
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті солдата Василя Накладюка (позивний «Кузьма»)
Для нього не було відмов, якщо треба було рятувати життя
Василь народився 26 грудня 1974 року в селі Пасічна Івано-Франківської області.
Жив у селі Свічківка на Черкащині. Працював трактористом.
У 2023 долучився до Сил оборони. Служив водієм-механіком санітарної машини М113 в складі 32-ї окремої механізованої Сталевої бригади. Воював на Харківщині, Луганщині, Донеччині.
Загинув 17 грудня 2025 року біля села Мирне на Покровському напрямку від удару БПЛА.
Вічна слава Воїну!
Іван Столячук
Фото надані 32 ОМБр
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Для нього не було відмов, якщо треба було рятувати життя
Василь народився 26 грудня 1974 року в селі Пасічна Івано-Франківської області.
Жив у селі Свічківка на Черкащині. Працював трактористом.
У 2023 долучився до Сил оборони. Служив водієм-механіком санітарної машини М113 в складі 32-ї окремої механізованої Сталевої бригади. Воював на Харківщині, Луганщині, Донеччині.
Загинув 17 грудня 2025 року біля села Мирне на Покровському напрямку від удару БПЛА.
Вічна слава Воїну!
Іван Столячук
Фото надані 32 ОМБр
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам'яті добровольця Тараса Стахіва (позивний «Стах»)
Написав заяву на академвідпустку й добровольцем пішов на фронт
Тарас народився 18 січня 2004 року в Івано-Франківську. Після школи навчався на перекладача з англійською в Чернівецькому університеті. Під час навчання зацікався воєнно-історичною реконструкцією, а також активно займався карате, мав чорний пояс.
З початком повномасштабного вторгнення почав активно займатись волонтерством. Зрештою, юнак написав заяву на академвідпустку та мобілізувався до Сил оборони. Служив у тоді ще ДФТГ "Хартія" на посаді кулементника. Виконував бойові завдання на Харківщині та Донеччині.
Загинув 15 січня 2023 року неподалік Бахмута. Похований в Івано-Франківську. Посмертно кавалер ордена "За мужність" ІІІ ступеня.
Честь і шана Герою!
Фото: Суспільне Івано-Франківськ, Главком, Фейсбук-сторінка Олександр Данилюк
За матеріалами: Суспільне Івано-Франківськ 1 і 2, Главком, Івано-Франківськ. Місто Героїв, Вікна, Меморіал. Платформа пам'яті, Sport.ua
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttp://Sport.ua/
Написав заяву на академвідпустку й добровольцем пішов на фронт
Тарас народився 18 січня 2004 року в Івано-Франківську. Після школи навчався на перекладача з англійською в Чернівецькому університеті. Під час навчання зацікався воєнно-історичною реконструкцією, а також активно займався карате, мав чорний пояс.
З початком повномасштабного вторгнення почав активно займатись волонтерством. Зрештою, юнак написав заяву на академвідпустку та мобілізувався до Сил оборони. Служив у тоді ще ДФТГ "Хартія" на посаді кулементника. Виконував бойові завдання на Харківщині та Донеччині.
Загинув 15 січня 2023 року неподалік Бахмута. Похований в Івано-Франківську. Посмертно кавалер ордена "За мужність" ІІІ ступеня.
Честь і шана Герою!
Фото: Суспільне Івано-Франківськ, Главком, Фейсбук-сторінка Олександр Данилюк
За матеріалами: Суспільне Івано-Франківськ 1 і 2, Главком, Івано-Франківськ. Місто Героїв, Вікна, Меморіал. Платформа пам'яті, Sport.ua
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttp://Sport.ua/
Пам’яті працівника ЧАЕС, молодшого сержанта Олександра Яцочки (позивний «Міф»)
Пережив полон на Чорнобильській АЕС на початку повномасштабної війни.
Олександр народився 11 вересня 1991 року у Славутичі Київської області. Після школи отримав фах електромонтера. Захоплювався міфологією та фентезі, тому обрав собі позивний "міф".
З 2018 року працював в службі охорони та у цеху з переробки радіоактивних відходів на Чорнобильській АЕС. Повномасштабне вторгнення зустрів на робочому місці. Був в полоні у росіян весь час окупації АЕС. Після визволення долучився до ЗСУ та брав участь у вигнанні росіян з решти Київщини.
Згодом воював у Бахмуті, Часовому Яру, на Луганщині та Харківщині. Став командиром підрозділу БПЛА та ніс службу з охорони кордону на Сумщині. Олександр Яцочка загинув 1 липня 2026 року через російський обстріл у місті Буринь на Сумщині.
Вічна пам’ять Герою!
Фото: ДСП "Чорнобильська АЕС", скриншоти з відео 22 ОББпС "Кратос"
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пережив полон на Чорнобильській АЕС на початку повномасштабної війни.
Олександр народився 11 вересня 1991 року у Славутичі Київської області. Після школи отримав фах електромонтера. Захоплювався міфологією та фентезі, тому обрав собі позивний "міф".
З 2018 року працював в службі охорони та у цеху з переробки радіоактивних відходів на Чорнобильській АЕС. Повномасштабне вторгнення зустрів на робочому місці. Був в полоні у росіян весь час окупації АЕС. Після визволення долучився до ЗСУ та брав участь у вигнанні росіян з решти Київщини.
Згодом воював у Бахмуті, Часовому Яру, на Луганщині та Харківщині. Став командиром підрозділу БПЛА та ніс службу з охорони кордону на Сумщині. Олександр Яцочка загинув 1 липня 2026 року через російський обстріл у місті Буринь на Сумщині.
Вічна пам’ять Герою!
Фото: ДСП "Чорнобильська АЕС", скриншоти з відео 22 ОББпС "Кратос"
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Офіційний канал Українського інституту національної пам'яті
Created: 22 May 2025
Responsible: Miro Baida