Пам'яті добровольця Дениса Галушка (позивний «Брат»)
Історія загиблого батька трьох дітей.
Денис народився 27 серпня 1984 року. Його діди та прадіди були козаками, тому ще з дитинства родина виховувала дітей у любові до України. Згодом батьки Дениса відкрили ресторан «Козачок», брендом якого стала світлина маленького сина в образі козака. Згодом власником закладу став сам Денис.
У 2014 році брав участь в Революції гідності, згодом був активним волонтером під час АТО/ООС.
Попри те, що Денис, як батько трьох дітей, мав право на відстрочку, на початку повномасштабного вторгнення чоловік долучився до Сил оборони. Брав участь в боях за Київ, виконував завдання на Харківщині та Донеччині.
Денис загинув 8 січня 2023 року. Залишились батьки, дружина, син та дві доньки.
Честь і пам'ять Герою!
Євген Букет
Фото: АрміяInform, Фейсбук-сторінка Галушко Денис
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Історія загиблого батька трьох дітей.
Денис народився 27 серпня 1984 року. Його діди та прадіди були козаками, тому ще з дитинства родина виховувала дітей у любові до України. Згодом батьки Дениса відкрили ресторан «Козачок», брендом якого стала світлина маленького сина в образі козака. Згодом власником закладу став сам Денис.
У 2014 році брав участь в Революції гідності, згодом був активним волонтером під час АТО/ООС.
Попри те, що Денис, як батько трьох дітей, мав право на відстрочку, на початку повномасштабного вторгнення чоловік долучився до Сил оборони. Брав участь в боях за Київ, виконував завдання на Харківщині та Донеччині.
Денис загинув 8 січня 2023 року. Залишились батьки, дружина, син та дві доньки.
Честь і пам'ять Герою!
Євген Букет
Фото: АрміяInform, Фейсбук-сторінка Галушко Денис
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
190 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ СКЛІФОСОВСЬКОГО
Цього дня минає 190 років з дня народження видатного українського хірурга Миколи Васильовича Скліфосовського.
Майбутній хірург народився на хуторі Карантин, неподалік Дубоссар, у багатодітній родині дрібного чиновника та шляхтича. Назва хутора була не випадковою, адже тут розташовувалася карантинна станція для хворих на холеру, з епідемією якої боровся та від якої помер його батько. Вважається, що саме це вплинуло на подальшу кар’єру Скліфосовського.
У 1854 році Скліфосовський завершив навчання в Другій чоловічій гімназії в Одесі та за кошт місцевої громадськості відправився вивчати медицину в Московському університеті. Під час навчання проявив себе як один із кращих студентів; зокрема, приділяв велику увагу вивченню анатомії як основи хірургії, чим часто тоді нехтували лікарі.
У 1859 році повернувся в Одесу, де досить швидко зарекомендував себе талановитим хірургом. Йому пропонували високі адміністративні посади, але Скліфосовський відмовлявся через бажання й надалі оперувати. У 1863 році в Харкові захистив докторську дисертацію з гінекологічної хірургії. Наступні два роки стажувався в клініках Німеччини та Англії. Згодом певний час викладав у Київському університеті, але врешті його перевели до Імператорської медико-хірургічної академії у Петербурзі.
У якості військового хіріруга Скліфосовському довелось взяти участь у чотирьох війнах: австро-прусській, франко-прусській, російсько-турецькій та сербсько-чорногорсько-турецькій. Досвід, отриманий у війнах, зробив Скліфосовського одним із найвидатніших польових хірургів. Лікар суттєво покращив або взагалі змінив тодішні способи оперування вогнепальних поранень та переломів.
Разом з іншим видатним польовим хірургом Миколою Пироговим, а також Ернстом фон Бергманом та Карлом Реєром, Скліфосовський став піонером застосування антисептики та асептики в хірургії. Також Микола Васильович був першим хірургом у Російській імперії, який успішно оперував онкологію стравоходу.
У 1902 році після перенесеного інсульту Скліфосовський повернувся до свого маєтку в селі Яківці (нині частина міста Полтава), де помер за два роки.
Цього дня минає 190 років з дня народження видатного українського хірурга Миколи Васильовича Скліфосовського.
Майбутній хірург народився на хуторі Карантин, неподалік Дубоссар, у багатодітній родині дрібного чиновника та шляхтича. Назва хутора була не випадковою, адже тут розташовувалася карантинна станція для хворих на холеру, з епідемією якої боровся та від якої помер його батько. Вважається, що саме це вплинуло на подальшу кар’єру Скліфосовського.
У 1854 році Скліфосовський завершив навчання в Другій чоловічій гімназії в Одесі та за кошт місцевої громадськості відправився вивчати медицину в Московському університеті. Під час навчання проявив себе як один із кращих студентів; зокрема, приділяв велику увагу вивченню анатомії як основи хірургії, чим часто тоді нехтували лікарі.
У 1859 році повернувся в Одесу, де досить швидко зарекомендував себе талановитим хірургом. Йому пропонували високі адміністративні посади, але Скліфосовський відмовлявся через бажання й надалі оперувати. У 1863 році в Харкові захистив докторську дисертацію з гінекологічної хірургії. Наступні два роки стажувався в клініках Німеччини та Англії. Згодом певний час викладав у Київському університеті, але врешті його перевели до Імператорської медико-хірургічної академії у Петербурзі.
У якості військового хіріруга Скліфосовському довелось взяти участь у чотирьох війнах: австро-прусській, франко-прусській, російсько-турецькій та сербсько-чорногорсько-турецькій. Досвід, отриманий у війнах, зробив Скліфосовського одним із найвидатніших польових хірургів. Лікар суттєво покращив або взагалі змінив тодішні способи оперування вогнепальних поранень та переломів.
Разом з іншим видатним польовим хірургом Миколою Пироговим, а також Ернстом фон Бергманом та Карлом Реєром, Скліфосовський став піонером застосування антисептики та асептики в хірургії. Також Микола Васильович був першим хірургом у Російській імперії, який успішно оперував онкологію стравоходу.
У 1902 році після перенесеного інсульту Скліфосовський повернувся до свого маєтку в селі Яківці (нині частина міста Полтава), де помер за два роки.
Пам’яті прикордонника Артема Калінки
Мріяв про військову службу з дитинства
Старший лейтенант Артем Калінка, офіцер 10-го мобільного прикордонного загону, загинув 24 грудня 2024 року на Сумщині під час штурму російських військ. Йому було 30 років.
Артем народився 13 січня 1994 року в Полонному. З дитинства мріяв про військову службу. Після здобуття фермерської спеціальності, вступив до Національної академії Держприкордонслужби України. У 2020 році закінчив її та почав службу в прикордонному загоні.
Під час повномасштабного вторгнення Артем служив в 25-му прикордонному загоні, а згодом перевівся до 10-го мобільного. Загинув у бою, виконуючи бойове завдання з капітаном Олександром Федчуном.
У квітні 2023 року одружився, а в травні 2024 року став батьком сина. Мріяв про велику родину та власний дім. Артема поховали в Полонному, а 29 квітня 2025 року він був посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня..
Вічна пам’ять і шана Воїну!
Фото з сайту ДПСУ.
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Мріяв про військову службу з дитинства
Старший лейтенант Артем Калінка, офіцер 10-го мобільного прикордонного загону, загинув 24 грудня 2024 року на Сумщині під час штурму російських військ. Йому було 30 років.
Артем народився 13 січня 1994 року в Полонному. З дитинства мріяв про військову службу. Після здобуття фермерської спеціальності, вступив до Національної академії Держприкордонслужби України. У 2020 році закінчив її та почав службу в прикордонному загоні.
Під час повномасштабного вторгнення Артем служив в 25-му прикордонному загоні, а згодом перевівся до 10-го мобільного. Загинув у бою, виконуючи бойове завдання з капітаном Олександром Федчуном.
У квітні 2023 року одружився, а в травні 2024 року став батьком сина. Мріяв про велику родину та власний дім. Артема поховали в Полонному, а 29 квітня 2025 року він був посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня..
Вічна пам’ять і шана Воїну!
Фото з сайту ДПСУ.
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пам'яті Героя України, лейтенанта медичної служби Владислава Титаренка
До останнього рятував життя українських захисників.
Владислав народився 13 вересня 1994 року в селищі Борова Ізюмського району на Харківщині. Навчався у харківській гімназії №172. В школі дуже любив серіал "Доктор Хаус", через що вирішив стати лікарем. Навчався на хірурга в Харківському національному медичному університеті. Під час навчання закінчив профільну військову кафедру та отримав офіцерське звання.
Після інтернатури працював за фахом у 25-й клінічній лікарні Харкова, а коли розпочалася пандемія COVID-19, почав працювати і в інфекційному відділенні. Крім того, проводив консультаційні прийоми в поліклініці №9. Владислав прагнув якомога скоріше стати справжнім лікарем і здобути відповідний досвід, тому не боявся проводити операції різної складності.
З 7 грудня 2022 року став служити у військовому шпиталі «Військово-медичний клінічний центр Північного регіону» в Харкові. Згодом служив в мобільних шпиталях на передовій у Харківщині.
Загинув 5 серпня 2023 року внаслідок авіаційного удару. Лише за останній місяць служби Владислав встиг зробити 557 операцій.
Поховали Владислава на Алеї Слави на 18-му харківському цвинтарі. У захисника залишилися мама, дідусь, молодший брат, кохана дівчина, друзі.
24 лютого 2024 року Указом Президента України лейтенанту медичної служби Владиславу Титаренку було присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно). Раніше Харківська обласна рада нагородила його Знаком пошани «За заслуги перед Харківщиною» посмертно.
Вічна шана Герою!
Тетяна Тиндик
Фото з архіву Оксани Титаренко та Суспільне Харків
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
До останнього рятував життя українських захисників.
Владислав народився 13 вересня 1994 року в селищі Борова Ізюмського району на Харківщині. Навчався у харківській гімназії №172. В школі дуже любив серіал "Доктор Хаус", через що вирішив стати лікарем. Навчався на хірурга в Харківському національному медичному університеті. Під час навчання закінчив профільну військову кафедру та отримав офіцерське звання.
Після інтернатури працював за фахом у 25-й клінічній лікарні Харкова, а коли розпочалася пандемія COVID-19, почав працювати і в інфекційному відділенні. Крім того, проводив консультаційні прийоми в поліклініці №9. Владислав прагнув якомога скоріше стати справжнім лікарем і здобути відповідний досвід, тому не боявся проводити операції різної складності.
З 7 грудня 2022 року став служити у військовому шпиталі «Військово-медичний клінічний центр Північного регіону» в Харкові. Згодом служив в мобільних шпиталях на передовій у Харківщині.
Загинув 5 серпня 2023 року внаслідок авіаційного удару. Лише за останній місяць служби Владислав встиг зробити 557 операцій.
Поховали Владислава на Алеї Слави на 18-му харківському цвинтарі. У захисника залишилися мама, дідусь, молодший брат, кохана дівчина, друзі.
24 лютого 2024 року Указом Президента України лейтенанту медичної служби Владиславу Титаренку було присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно). Раніше Харківська обласна рада нагородила його Знаком пошани «За заслуги перед Харківщиною» посмертно.
Вічна шана Герою!
Тетяна Тиндик
Фото з архіву Оксани Титаренко та Суспільне Харків
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам'яті Олександра Кушарева (позивний «Зелений»)
Як жив і загинув захисник дніпровських островів.
Родом з Миколаївщини. Строкову службу служив в Криму, де познайомився з дружиною. Після армії працював в Вознесенській виправній колонії №72.
У 2015 році мобілізувався у 79 окрему десантно-штурмову бригаду. Мав 13 стрибків з парашутом, брав участь в АТО/ООС.
Після АТО знову повернувся до служби у виправній колонії. З початком повномасштабного вторгнення долучився до Сил оборони. Служив в розвідці 187-го окремого батальйону 123-ї окремої бригади ТрО.
Олександр Кушарев відзначився під час оборони дніпровських островів. Зокрема його група постійно давала бій російському морському спецназу та навіть ліквідувала одного з його командирів. За голову "Зеленого" росіяни давали 150 тисяч доларів винагороди.
Пізніше виконував бойові завдання на Донеччині. Загинув 9 червня 2025 року в районі Вугледара.
Пам'ять і честь Герою!
Геннадій Карпюк
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Як жив і загинув захисник дніпровських островів.
Родом з Миколаївщини. Строкову службу служив в Криму, де познайомився з дружиною. Після армії працював в Вознесенській виправній колонії №72.
У 2015 році мобілізувався у 79 окрему десантно-штурмову бригаду. Мав 13 стрибків з парашутом, брав участь в АТО/ООС.
Після АТО знову повернувся до служби у виправній колонії. З початком повномасштабного вторгнення долучився до Сил оборони. Служив в розвідці 187-го окремого батальйону 123-ї окремої бригади ТрО.
Олександр Кушарев відзначився під час оборони дніпровських островів. Зокрема його група постійно давала бій російському морському спецназу та навіть ліквідувала одного з його командирів. За голову "Зеленого" росіяни давали 150 тисяч доларів винагороди.
Пізніше виконував бойові завдання на Донеччині. Загинув 9 червня 2025 року в районі Вугледара.
Пам'ять і честь Герою!
Геннадій Карпюк
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам'яті молодшого сержанта Дмитра Щербини (позивний «Айтішник»)
Діяв рішуче, рятував, навчав і надихав інших
Дмитро народився 2 грудня 1990 року в Бердичеві на Житомирщині. Після закінчення школи здобув вищу освіту у Вінницькому державному педагогічному університеті імені Михайла Коцюбинського на природничо-географічному факультеті. Там і познайомився з майбутньою дружиною.
Чоловік недовго працював у школі, зрозумів, що має інше покликання, яке знайшов в IT-сфері. Опанувавши самотужки необхідні знання, став затребуваним фахівцем, працював у провідних компаніях.
7 грудня 2022 року добровільно долучився до 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади. Мав звання молодшого сержанта, командував відділенням. Як ІТ-фахівець досить швидко освоїв БПЛА та займався аеророзвідкою. Брав участь у боях на Харківщині та Донеччині. В боях неодноразово рятував побратимів, які отримували поранення.
Загинув 20 січня 2025 внаслідок артилерійського обстрілу у районі Мирнограду на Донеччині.
За життя Дмитро Щербина був нагороджений медаллю «Хрест пошани», а посмертно – орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Поховали захисника на Алеї Героїв Сабарівського кладовища у Вінниці. У нього залишилися дружина, троє синів, мати, сестра і племінниця.
Вічна пам’ять і шана Герою!
Тетяна Тиндик
Фото з архіву Юлії Щербини та Суспільне Вінниця
За матеріалами: Суспільне, 20 хвилин. Вінниця, Експрес, Myhovych, Вінницька міська рада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Діяв рішуче, рятував, навчав і надихав інших
Дмитро народився 2 грудня 1990 року в Бердичеві на Житомирщині. Після закінчення школи здобув вищу освіту у Вінницькому державному педагогічному університеті імені Михайла Коцюбинського на природничо-географічному факультеті. Там і познайомився з майбутньою дружиною.
Чоловік недовго працював у школі, зрозумів, що має інше покликання, яке знайшов в IT-сфері. Опанувавши самотужки необхідні знання, став затребуваним фахівцем, працював у провідних компаніях.
7 грудня 2022 року добровільно долучився до 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади. Мав звання молодшого сержанта, командував відділенням. Як ІТ-фахівець досить швидко освоїв БПЛА та займався аеророзвідкою. Брав участь у боях на Харківщині та Донеччині. В боях неодноразово рятував побратимів, які отримували поранення.
Загинув 20 січня 2025 внаслідок артилерійського обстрілу у районі Мирнограду на Донеччині.
За життя Дмитро Щербина був нагороджений медаллю «Хрест пошани», а посмертно – орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Поховали захисника на Алеї Героїв Сабарівського кладовища у Вінниці. У нього залишилися дружина, троє синів, мати, сестра і племінниця.
Вічна пам’ять і шана Герою!
Тетяна Тиндик
Фото з архіву Юлії Щербини та Суспільне Вінниця
За матеріалами: Суспільне, 20 хвилин. Вінниця, Експрес, Myhovych, Вінницька міська рада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
БЕРЕЗЕНЬ 2022 РОКУ.
ІРПІНЬ. ПЕРШІ ДНІ ПІСЛЯ ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД РОСІЙСЬКИХ ОКУПАНТІВ.
У цьому відео – спогади:
мирних жителів, які пережили окупацію;
військових, які боролися за Ірпінь і зупинили пітьму.
Злочини російських військових, що стали відомі після звільнення міста, – не мають терміну давності.
Віримо, що Міжнародний трибунал у Гаазі дасть справедливу правову оцінку цим злочинам проти людяності.
Пам’ятаємо.
І боремося за справедливість.
Джерела відеоматеріалів:, Igor Zakharenko, Радіо Свобода, 24 Канал, Ярослав Скрипник Легіон “Сводоба”.
ІРПІНЬ. ПЕРШІ ДНІ ПІСЛЯ ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД РОСІЙСЬКИХ ОКУПАНТІВ.
У цьому відео – спогади:
мирних жителів, які пережили окупацію;
військових, які боролися за Ірпінь і зупинили пітьму.
Злочини російських військових, що стали відомі після звільнення міста, – не мають терміну давності.
Віримо, що Міжнародний трибунал у Гаазі дасть справедливу правову оцінку цим злочинам проти людяності.
Пам’ятаємо.
І боремося за справедливість.
Джерела відеоматеріалів:, Igor Zakharenko, Радіо Свобода, 24 Канал, Ярослав Скрипник Легіон “Сводоба”.
Пам’яті сержанта Віталія Шеліха (позивні «Дєд» і «Батя»)
Не уявляв життя без роботи на землі
Віталій народився 7 листопада 1965 року у селі Капустинці на Київщині. Після школи проходив строкову службу в армії. Згодом створив сімʼю та оселився у Переяславі на Київщині.
Працював спочатку водієм на місцеві швейній фабриці, а після розпаду СРСР - на різних приватних підприємствах.
У 2014 році Віталій пішов добровольцем в АТО. Півтора роки служив снайпером, отримав медалі «За взірцевість у військовій службі» ІІІ ступеня, «Захиснику Вітчизни», відзнаку Президента України «За участь в антитерористичній операції» та нагрудний знак «Знак пошани» від Міністерства оборони
У 2022 хотів повернутися до 95 окремої десантно-штурмової бригади, проте не пройшов за віком, тому Віталій влаштувався служити механіком-водієм в інженерно-саперну роту.
Віталій загинув 18 березня 2024 під час виконання бойового завдання поблизу села Терни на Донеччині - підрозділ потрапив під обстріл із РСЗВ "Град".
Поховали воїна у Переяславі.
Вічна пам’ять Захисникові!
Фото з сімейного архіву
За матеріалами Переяславської міської ради, Переяслав.City, петиції про присвоєння звання Героя України
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Не уявляв життя без роботи на землі
Віталій народився 7 листопада 1965 року у селі Капустинці на Київщині. Після школи проходив строкову службу в армії. Згодом створив сімʼю та оселився у Переяславі на Київщині.
Працював спочатку водієм на місцеві швейній фабриці, а після розпаду СРСР - на різних приватних підприємствах.
У 2014 році Віталій пішов добровольцем в АТО. Півтора роки служив снайпером, отримав медалі «За взірцевість у військовій службі» ІІІ ступеня, «Захиснику Вітчизни», відзнаку Президента України «За участь в антитерористичній операції» та нагрудний знак «Знак пошани» від Міністерства оборони
У 2022 хотів повернутися до 95 окремої десантно-штурмової бригади, проте не пройшов за віком, тому Віталій влаштувався служити механіком-водієм в інженерно-саперну роту.
Віталій загинув 18 березня 2024 під час виконання бойового завдання поблизу села Терни на Донеччині - підрозділ потрапив під обстріл із РСЗВ "Град".
Поховали воїна у Переяславі.
Вічна пам’ять Захисникові!
Фото з сімейного архіву
За матеріалами Переяславської міської ради, Переяслав.City, петиції про присвоєння звання Героя України
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті кулеметника Михайла Жлуктенка (позивний «Майкл»)
Фехтування сформувало його характер і навчило працювати задля Перемоги
Михайло народився 30 березня 1991 року в Києві. З шести років займався фехтуванням. У 2007 ріоці Михайло закінчив навчання в «Олімпійському фаховому коледжі імені Івана Піддубного».
Після завершення спортивної кар’єри Михайло працював електромонтажником. У серпні 2024 року Михайло долучився до лав Збройних Сил України. Служив у розвідувальній роті 78-ї окремої десантно-штурмової бригади.
7 серпня 2025 року Михайло Жлуктенко загинув у бою за село Степне Сумського району Сумської області. Йому було 34 роки. Захисника посмертно нагороджено відзнакою «Хрест Хоробрих» та орденом «За мужність». Похований на Байковому цвинтарі у Києві.
Честь і вічна шана Герою!
Вікторія Прокопенко
Фото надані родиною та друзями
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://telegram.me/ukrinform_news
Фехтування сформувало його характер і навчило працювати задля Перемоги
Михайло народився 30 березня 1991 року в Києві. З шести років займався фехтуванням. У 2007 ріоці Михайло закінчив навчання в «Олімпійському фаховому коледжі імені Івана Піддубного».
Після завершення спортивної кар’єри Михайло працював електромонтажником. У серпні 2024 року Михайло долучився до лав Збройних Сил України. Служив у розвідувальній роті 78-ї окремої десантно-штурмової бригади.
7 серпня 2025 року Михайло Жлуктенко загинув у бою за село Степне Сумського району Сумської області. Йому було 34 роки. Захисника посмертно нагороджено відзнакою «Хрест Хоробрих» та орденом «За мужність». Похований на Байковому цвинтарі у Києві.
Честь і вічна шана Герою!
Вікторія Прокопенко
Фото надані родиною та друзями
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://telegram.me/ukrinform_news
Пам'яті головного сержанта Руслана Єльцова (позивний «Бонхед»)
Він загинув під час штурму, зі зброєю в руках.
Руслан народився в селі Русин Яр Костянтинівського району Донецької області. Навчався у Миколо-Полтавській школі, а згодом вступив до Костянтинівського індустріального фахового коледжу, де здобув фах механіка.
26 червня 2020 року він підписав контракт зі Збройними силами України. Із відзнакою завершив навчання у школі морського піхотинця та розпочав службу у 503-му окремому батальйоні морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти.
З початком повномасштабного вторгнення РФ Руслан брав участь в обороні Київщини, а згодом воював на Харківському напрямку. Після підготовки у Великій Британії служив головним сержантом роти у 38-й окремій бригаді морської піхоти. Його бойовий шлях проліг через найгарячіші точки фронту – Авдіївку, Красногорівку, Марʼїнку, Вугледар, Новомихайлівку, Велику Новосілку та Піски.
Руслан Єльцов прийняв свій останній бій 12 вересня 2023 року біля села Новодонецьке на Донеччині.
Захисника відзначено медаллю «Патріоту Незалежної України», відзнакою командира військової частини А1275, пам’ятним нагрудним знаком 503 ОБМП, медалями «За взірець у військовій службі» ІІ та ІІІ ступенів, нагрудним знаком «За зразкову службу», відзнакою «За оборону України» та медаллю «За поранення». Посмертно його нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять Герою України!
Ірина Жалоба
Фото надані Дмитром Терновим
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://telegram.me/ukrinform_news
Він загинув під час штурму, зі зброєю в руках.
Руслан народився в селі Русин Яр Костянтинівського району Донецької області. Навчався у Миколо-Полтавській школі, а згодом вступив до Костянтинівського індустріального фахового коледжу, де здобув фах механіка.
26 червня 2020 року він підписав контракт зі Збройними силами України. Із відзнакою завершив навчання у школі морського піхотинця та розпочав службу у 503-му окремому батальйоні морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти.
З початком повномасштабного вторгнення РФ Руслан брав участь в обороні Київщини, а згодом воював на Харківському напрямку. Після підготовки у Великій Британії служив головним сержантом роти у 38-й окремій бригаді морської піхоти. Його бойовий шлях проліг через найгарячіші точки фронту – Авдіївку, Красногорівку, Марʼїнку, Вугледар, Новомихайлівку, Велику Новосілку та Піски.
Руслан Єльцов прийняв свій останній бій 12 вересня 2023 року біля села Новодонецьке на Донеччині.
Захисника відзначено медаллю «Патріоту Незалежної України», відзнакою командира військової частини А1275, пам’ятним нагрудним знаком 503 ОБМП, медалями «За взірець у військовій службі» ІІ та ІІІ ступенів, нагрудним знаком «За зразкову службу», відзнакою «За оборону України» та медаллю «За поранення». Посмертно його нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять Герою України!
Ірина Жалоба
Фото надані Дмитром Терновим
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://telegram.me/ukrinform_news
Пам’яті молодшого сержанта, оператора БПЛА Андрія Степаненка
Як і багато співвітчизників, добровільно змінив мирне життя на боротьбу за Україну.
Андрій народився 2 квітня 1989 року у Тернополі, зростав у родині двох знаних у місті лікарів. Він навчався у Чортківській гімназії «Рідна школа», згодом – у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника та Вищій суспільно-природничій школі імені Вінцента Поля в Любліні.
У вересні 2024 року Андрій був мобілізований до лав Збройних Сил України. Служив зовнішнім пілотом (оператором) БПЛА взводу БПаК мотопіхотного батальйону у званні молодшого сержанта. Разом із побратимами брав участь у бойових діях на різних напрямках фронту – у Харківській, Дніпропетровській, Херсонській та Запорізькій областях. Чітко виконував бойові завдання та залишався вірним присязі до останнього.
У ніч на 11 березня 2026 року Андрій Степаненко загинув поблизу населеного пункту Юрківка Запорізької області внаслідок влучання ворожого FPV-дрона.
Вічна слава і шана Герою!
За матеріалами Чортків.City, Чортківська міська рада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://telegram.me/ukrinform_news
Як і багато співвітчизників, добровільно змінив мирне життя на боротьбу за Україну.
Андрій народився 2 квітня 1989 року у Тернополі, зростав у родині двох знаних у місті лікарів. Він навчався у Чортківській гімназії «Рідна школа», згодом – у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника та Вищій суспільно-природничій школі імені Вінцента Поля в Любліні.
У вересні 2024 року Андрій був мобілізований до лав Збройних Сил України. Служив зовнішнім пілотом (оператором) БПЛА взводу БПаК мотопіхотного батальйону у званні молодшого сержанта. Разом із побратимами брав участь у бойових діях на різних напрямках фронту – у Харківській, Дніпропетровській, Херсонській та Запорізькій областях. Чітко виконував бойові завдання та залишався вірним присязі до останнього.
У ніч на 11 березня 2026 року Андрій Степаненко загинув поблизу населеного пункту Юрківка Запорізької області внаслідок влучання ворожого FPV-дрона.
Вічна слава і шана Герою!
За матеріалами Чортків.City, Чортківська міська рада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://telegram.me/ukrinform_news
27 БЕРЕЗНЯ 1111 РОКУ ВІЙСЬКА РУСІ ЗДОБУЛИ ПЕРЕМОГУ НАД ПОЛОВЦЯМИ У БИТВІ НА РІЧЦІ САЛЬНИЦІ
900 років тому Русь мала зі сходу надокучливого сусіда – половців. Вони, на відміну від нинішнього кремлівського скаженого, не прагнули «денацифікувати» мешканців Києва, Переяслава чи Прилук, але були ласими поживитись їхніми статками. Впродовж двох століть руським дружинам прийшлось давати відсіч захланним сусідам.
На перших порах половцям вдавалось завдавати поразок русинам. У тому числі й через розбрат і суперечки між князями. Та ситуація змінилась, коли боротьбу із напасниками очолив князь Володимир Всеволодович, якого пізніше назвали Мономахом. На самому початку ХІІ століття він правив у Переяславі – князівстві, що першим зустрічало ворогів зі сходу.
Володимир Мономах усвідомив, що ворога може здолати лише рішучість. Обороняючись, перемоги не здобудеш. Завдяки його зусиллям руські князівства від оборони перейшли до наступу. Щоправда, для цього Володимиру доводилось долати спротив представників тогочасної еліти, що явно не горіли бажанням узимку чи ранньою весною рушати у холодні степи. Своє небажання вони прикривали, нібито, турботою про селян. Мовляв, як це відривати господарів-смердів від підготовки до посівної (“від ріллі”). На що Володимир емоційно відповідав: “Та се дивно мені, брате, що смердів ви жалієте і їхніх коней, а про се не думаючи, що на весну стане смерд отой орати конем тим, а половчин, приїхавши, ударить смерда стрілою і забере коня того, і жону його, і дітей його, і стодолу його запалить. То про се чому ви не думаєте?”.
Кілька блискучих походів у степ у 1103, 1105 і 1107 роках продемонстрували силу Русі. Вирішальним став березень 1111 року.
Руське військо, яке очолювали князі київський Святополк та переяславський Володимир Мономах, вирушило у степ наприкінці лютого із Переяслава. На початку березня на річці Хорол залишили сани. Далі дісталися до Сіверського Дінця. 21 березня їм здалося місто Шарукань, через два дні було спалене ще одне половецьке місто Сугров.
Тим часом половецькі хани збирали свої сили. 24 березня вони спробували зупинити просування князівських військ. Та після запеклої сутички змушені були відступити. Вирішальна битва відбулась 27 березня біля річки Сальниця. Половецькі сили переважали чисельністю. “І тьму-тьмущою вони й обступили полки руськії”, – відзначає літопис. Битва розпочалась половецькою атакою проти київських полків Святополка. “Як грім ударив, коли вони обидва зіткнулися чолами, і битва була люта межи ними, і падали (вої) з обох (сторін)”, – писав про битву літописець. Половці потіснили киян. Але атака з флангів на чолі із Володимиром Мономахом змінила ситуацію на полі бою. Половці не витримали натиску і почали відступати. Далі відступ перетворився на втечу. Наші предки були безжальними до ворогів. “І падали половці перед військом Володимировим”, – радів літописець.
Після цієї поразки кочівники надовго втратили сили та бажання нападати на Русь. Більше того, внаслідок походу частина половців взагалі відкочувала на Кавказ, подалі від страшних тепер для них русинів Києва, Чернігова і Переяслава.
900 років тому Русь мала зі сходу надокучливого сусіда – половців. Вони, на відміну від нинішнього кремлівського скаженого, не прагнули «денацифікувати» мешканців Києва, Переяслава чи Прилук, але були ласими поживитись їхніми статками. Впродовж двох століть руським дружинам прийшлось давати відсіч захланним сусідам.
На перших порах половцям вдавалось завдавати поразок русинам. У тому числі й через розбрат і суперечки між князями. Та ситуація змінилась, коли боротьбу із напасниками очолив князь Володимир Всеволодович, якого пізніше назвали Мономахом. На самому початку ХІІ століття він правив у Переяславі – князівстві, що першим зустрічало ворогів зі сходу.
Володимир Мономах усвідомив, що ворога може здолати лише рішучість. Обороняючись, перемоги не здобудеш. Завдяки його зусиллям руські князівства від оборони перейшли до наступу. Щоправда, для цього Володимиру доводилось долати спротив представників тогочасної еліти, що явно не горіли бажанням узимку чи ранньою весною рушати у холодні степи. Своє небажання вони прикривали, нібито, турботою про селян. Мовляв, як це відривати господарів-смердів від підготовки до посівної (“від ріллі”). На що Володимир емоційно відповідав: “Та се дивно мені, брате, що смердів ви жалієте і їхніх коней, а про се не думаючи, що на весну стане смерд отой орати конем тим, а половчин, приїхавши, ударить смерда стрілою і забере коня того, і жону його, і дітей його, і стодолу його запалить. То про се чому ви не думаєте?”.
Кілька блискучих походів у степ у 1103, 1105 і 1107 роках продемонстрували силу Русі. Вирішальним став березень 1111 року.
Руське військо, яке очолювали князі київський Святополк та переяславський Володимир Мономах, вирушило у степ наприкінці лютого із Переяслава. На початку березня на річці Хорол залишили сани. Далі дісталися до Сіверського Дінця. 21 березня їм здалося місто Шарукань, через два дні було спалене ще одне половецьке місто Сугров.
Тим часом половецькі хани збирали свої сили. 24 березня вони спробували зупинити просування князівських військ. Та після запеклої сутички змушені були відступити. Вирішальна битва відбулась 27 березня біля річки Сальниця. Половецькі сили переважали чисельністю. “І тьму-тьмущою вони й обступили полки руськії”, – відзначає літопис. Битва розпочалась половецькою атакою проти київських полків Святополка. “Як грім ударив, коли вони обидва зіткнулися чолами, і битва була люта межи ними, і падали (вої) з обох (сторін)”, – писав про битву літописець. Половці потіснили киян. Але атака з флангів на чолі із Володимиром Мономахом змінила ситуацію на полі бою. Половці не витримали натиску і почали відступати. Далі відступ перетворився на втечу. Наші предки були безжальними до ворогів. “І падали половці перед військом Володимировим”, – радів літописець.
Після цієї поразки кочівники надовго втратили сили та бажання нападати на Русь. Більше того, внаслідок походу частина половців взагалі відкочувала на Кавказ, подалі від страшних тепер для них русинів Києва, Чернігова і Переяслава.
Пам'яті старшого матроса Анатолія Павленка (позивний «Твікс»)
Він міг обрати спокійне життя в еміграції, а обрав боротьбу за Батьківщину
Анатолій народився 2004 року в Херсоні. Зростав в селі Микільське на Херсонщині.
В школі був спортивною дитиною: паркур, воркаут, а особливо любив плавання. Після школи на слюсаря в ПТУ. З початком повномасштабного вторгнення, 17-річний Анатолій потрапив в окупацію. З першого дня він почав допомагати українським військовим: ходив селом і фотографував російські танки, передавав координати ворожої техніки. У листопаді 2022 року ЗСУ звільнили Микільське, а вже у вересні 2023 Анатолій підписав контракт з 73-го морським центром спеціальних операцій імені кошового отамана Антіна Головатого.
Навчався в Італії та Латвії. Здобув два військових фахи - водолаза та кулеметника. Після вишколу потрапив на Херсонський напрямок. Загинув у січні 2025 року під час бойового виходу в Курській області.
Захисника поховали на Балабанівському кладовищі у Миколаєві. На могилі завжди лежать його улюблені шоколадні батончики «Твікс».
За коротке життя Анатолій Павленко був удостоєний ордена «За мужність» ІІІ ступеня, нагороджений нагрудним знаком «Іду на Ви» ІІІ ступеня, відзнакою міністра оборони України «За зразкову службу», грамотою за сумлінне виконання обов’язків, непохитність духу та відданість українському народові. Посмертно захисника удостоєно ордена «За мужність» ІІ ступеня.
Вічна пам’ять і шана Герою!
Тетяна Тиндик
Фото з сімейного архіву та сайту Bilozerka.info
За матеріалами Bilozerka.info, Меморіал. Платформа пам'яті, Вгору, Нова Каховка.City, УП.Життя
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://telegram.me/ukrinform_news
Він міг обрати спокійне життя в еміграції, а обрав боротьбу за Батьківщину
Анатолій народився 2004 року в Херсоні. Зростав в селі Микільське на Херсонщині.
В школі був спортивною дитиною: паркур, воркаут, а особливо любив плавання. Після школи на слюсаря в ПТУ. З початком повномасштабного вторгнення, 17-річний Анатолій потрапив в окупацію. З першого дня він почав допомагати українським військовим: ходив селом і фотографував російські танки, передавав координати ворожої техніки. У листопаді 2022 року ЗСУ звільнили Микільське, а вже у вересні 2023 Анатолій підписав контракт з 73-го морським центром спеціальних операцій імені кошового отамана Антіна Головатого.
Навчався в Італії та Латвії. Здобув два військових фахи - водолаза та кулеметника. Після вишколу потрапив на Херсонський напрямок. Загинув у січні 2025 року під час бойового виходу в Курській області.
Захисника поховали на Балабанівському кладовищі у Миколаєві. На могилі завжди лежать його улюблені шоколадні батончики «Твікс».
За коротке життя Анатолій Павленко був удостоєний ордена «За мужність» ІІІ ступеня, нагороджений нагрудним знаком «Іду на Ви» ІІІ ступеня, відзнакою міністра оборони України «За зразкову службу», грамотою за сумлінне виконання обов’язків, непохитність духу та відданість українському народові. Посмертно захисника удостоєно ордена «За мужність» ІІ ступеня.
Вічна пам’ять і шана Герою!
Тетяна Тиндик
Фото з сімейного архіву та сайту Bilozerka.info
За матеріалами Bilozerka.info, Меморіал. Платформа пам'яті, Вгору, Нова Каховка.City, УП.Життя
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://telegram.me/ukrinform_news
Пам’яті стрільця-санітара Дмитра Шелюга (позивний «Шева»)
Не встиг прожити життя - але встиг віддати його за Україну
Дмитро народився 9 лютого 2000 року в селищі Шевченкове Харківської області. Навчався у місцевій школі №1. У шкільні роки займався бальними танцями. Любив долучатися до маршрутів шкільного туристичного гуртка.
Мріяв про кар'єру кухаря, але здобув фах маляра-штукатура у Харківському вищому професійному училищі будівництва. Працював на комбінаті «Харківжитлобуд-2».
У 2019-2021 роках проходив строкову службу у лавах Збройних сил України. Потім влаштувався карщиком на підприємстві хлібопродуктів у Каневі.
У вересні 2023 року Дмитра призвали до лав ЗСУ по мобілізації. Служив стрільцем-санітаром у 110-й окремій механізованій бригаді імені генерал-хорунжого Марка Безручка. Отримав позивний «Шева». Загинув на Авдіївському напрямку, рятуючи життя побратимів.
Посмертно Дмитро Шелюг нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни».
Вічна слава і пам’ять Захисникові!
Валентина Кащенко
Фото: Фейсбук-сторінка Оксана Чорняк, Фейсбук-сторінка Tania Oleksiiva
За матеріалами Меморіал героїв, Суспільне
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://telegram.me/ukrinform_news
Не встиг прожити життя - але встиг віддати його за Україну
Дмитро народився 9 лютого 2000 року в селищі Шевченкове Харківської області. Навчався у місцевій школі №1. У шкільні роки займався бальними танцями. Любив долучатися до маршрутів шкільного туристичного гуртка.
Мріяв про кар'єру кухаря, але здобув фах маляра-штукатура у Харківському вищому професійному училищі будівництва. Працював на комбінаті «Харківжитлобуд-2».
У 2019-2021 роках проходив строкову службу у лавах Збройних сил України. Потім влаштувався карщиком на підприємстві хлібопродуктів у Каневі.
У вересні 2023 року Дмитра призвали до лав ЗСУ по мобілізації. Служив стрільцем-санітаром у 110-й окремій механізованій бригаді імені генерал-хорунжого Марка Безручка. Отримав позивний «Шева». Загинув на Авдіївському напрямку, рятуючи життя побратимів.
Посмертно Дмитро Шелюг нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни».
Вічна слава і пам’ять Захисникові!
Валентина Кащенко
Фото: Фейсбук-сторінка Оксана Чорняк, Фейсбук-сторінка Tania Oleksiiva
За матеріалами Меморіал героїв, Суспільне
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://telegram.me/ukrinform_news
Як у справжнього учасника військової підпільної організації, біографія Івана Андруха (псевдо – Іван Авраменко) містить багато ще не розгаданих загадок.
Походив майбутній співзасновник УВО з села Болестрашичі неподалік Перемишля (нині Польща). По закінченні гімназії розпочав здобувати вищу освіту, однак точно невідомо де: серед варіантів Львівський університет або ж Празька політехніка.
Позаяк університетські студії перекреслила Перша світова війна. Не важко здогадатись, що у ній Іван Андрух – український легіонер. В Легіоні УСС від самого початку його створення у 1914 році. Бере участь у боях в Карпатах, нагороджений медаллю “За хоробрість”. У вересні 1916 року в боях на горі Лисоня потрапляє до російського полону.
В полоні Іван Андрух ближче знайомиться із своїми майбутніми побратимами по формації Січових Стрільців (СС) у Києві та Українській Військовій Організації (УВО): Андрієм Мельником, Романом Сушком, Василем Кучабським, Михайлом Матчаком. Лютнева революція й кінець Російської імперії для Івана Андруха означав одне – потрібно будь-яким чином дістатись до України й розбудовувати там власне українське військо.
Київ 1918 року Іван Андрух описав так: “Мені тут живеться краще, як де небудь доси… Не потребує слухати жадних панів поляків, німців, мадярів, а все українське: українські міністри, український парлямент, українська армія – і все, все”.
В часи Української революції 1917-1921 років Іван Андрух військовослужбовець Корпусу Січових Стрільців, член Стрілецької Ради. У 23 роки сотник Іван Андрух командував цілим полком у складі однієї з найбоєздатніших формацій Армії УНР.
Після відходу частини Армії УНР в інтернування Іван Андрух опиняється у Польщі, потім в Австрії й Чехословаччині. З моменту створення УВО у 1920 році – активний учасник організації. Свою діяльність спрямовував на окуповану більшовиками частину України. Був Крайовим командантом УВО на Східних Українських Землях.
Ретельно за діяльністю українського військового підпілля слідкувала більшовицька ЧК. Під час одного зі своїх візитів до Києва Іван Андрух був заарештований чекістами у справі підготовки в Україні організованого антибільшовицького повстання й 29 серпня 1921 року розстріляний.
Точне місце страти й місце поховання досі невідоме.
На фото Іван Андрух в однострої армії УНР (Золоті Ворота. Історія Січових стрільців. Київ, 1992 р.) та його іменна відзнака Стрілецької Ради (Ковальов А. Як гартувалась державність, 2020 р.)
Походив майбутній співзасновник УВО з села Болестрашичі неподалік Перемишля (нині Польща). По закінченні гімназії розпочав здобувати вищу освіту, однак точно невідомо де: серед варіантів Львівський університет або ж Празька політехніка.
Позаяк університетські студії перекреслила Перша світова війна. Не важко здогадатись, що у ній Іван Андрух – український легіонер. В Легіоні УСС від самого початку його створення у 1914 році. Бере участь у боях в Карпатах, нагороджений медаллю “За хоробрість”. У вересні 1916 року в боях на горі Лисоня потрапляє до російського полону.
В полоні Іван Андрух ближче знайомиться із своїми майбутніми побратимами по формації Січових Стрільців (СС) у Києві та Українській Військовій Організації (УВО): Андрієм Мельником, Романом Сушком, Василем Кучабським, Михайлом Матчаком. Лютнева революція й кінець Російської імперії для Івана Андруха означав одне – потрібно будь-яким чином дістатись до України й розбудовувати там власне українське військо.
Київ 1918 року Іван Андрух описав так: “Мені тут живеться краще, як де небудь доси… Не потребує слухати жадних панів поляків, німців, мадярів, а все українське: українські міністри, український парлямент, українська армія – і все, все”.
В часи Української революції 1917-1921 років Іван Андрух військовослужбовець Корпусу Січових Стрільців, член Стрілецької Ради. У 23 роки сотник Іван Андрух командував цілим полком у складі однієї з найбоєздатніших формацій Армії УНР.
Після відходу частини Армії УНР в інтернування Іван Андрух опиняється у Польщі, потім в Австрії й Чехословаччині. З моменту створення УВО у 1920 році – активний учасник організації. Свою діяльність спрямовував на окуповану більшовиками частину України. Був Крайовим командантом УВО на Східних Українських Землях.
Ретельно за діяльністю українського військового підпілля слідкувала більшовицька ЧК. Під час одного зі своїх візитів до Києва Іван Андрух був заарештований чекістами у справі підготовки в Україні організованого антибільшовицького повстання й 29 серпня 1921 року розстріляний.
Точне місце страти й місце поховання досі невідоме.
На фото Іван Андрух в однострої армії УНР (Золоті Ворота. Історія Січових стрільців. Київ, 1992 р.) та його іменна відзнака Стрілецької Ради (Ковальов А. Як гартувалась державність, 2020 р.)
Пам'яті головного сержанта Романа Стецька (позивний «Апостол»)
Воював і пішов на хмари за синів
Народився у селі Губник на Вінниччині. В дитинстві вирішив йти шляхом батька - стати пенітенціарієм. Навчався в юридичному технікумі у Чернігові. Після строкової пішов служити у виправну колонію молодшим інспектором охорони, у 2003 році закінчив юрфак Університету сучасних знань, що дало змогу отримати офіцерські звання. Вдалося дослужитися до посади заступника начальника установи з соціально-виховної та психологічної роботи, з якої вийшов на пенсію у вересні 2010-го у спецзванні майора.
У липні 2024 Роман мобілізувався. Служив головним сержантом взводу у 144-ї механізованій бригаді. Захищав північні кордони України на Чернігівщині. Загинув внаслідок мінометного обстрілу.
Честь Герою!
Геннадій Карпюк
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://telegram.me/ukrinform_news
Воював і пішов на хмари за синів
Народився у селі Губник на Вінниччині. В дитинстві вирішив йти шляхом батька - стати пенітенціарієм. Навчався в юридичному технікумі у Чернігові. Після строкової пішов служити у виправну колонію молодшим інспектором охорони, у 2003 році закінчив юрфак Університету сучасних знань, що дало змогу отримати офіцерські звання. Вдалося дослужитися до посади заступника начальника установи з соціально-виховної та психологічної роботи, з якої вийшов на пенсію у вересні 2010-го у спецзванні майора.
У липні 2024 Роман мобілізувався. Служив головним сержантом взводу у 144-ї механізованій бригаді. Захищав північні кордони України на Чернігівщині. Загинув внаслідок мінометного обстрілу.
Честь Герою!
Геннадій Карпюк
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://telegram.me/ukrinform_news
РОСІЙСЬКІ УДАРИ ПО СПАДЩИНІ ЮНЕСКО В УКРАЇНІ.
ПІДПИШІТЬ ВІДКРИТЕ ЗВЕРНЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ІНСТИТУТУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМʼЯТІ ДО СВІТОВОЇ СПІЛЬНОТИ.
24 березня росія вкотре завдала повітряної атаки по території України, запустивши в небо сотні ударних дронів.
У Львові близько 16-ї години дрон із закладеним маршрутом поцілив у центральну частину міста, яка перебуває під захистом ЮНЕСКО і належить до світової культурної спадщини. Внаслідок дронової атаки пошкоджено храмовий комплекс монастиря Бернардинів - історичну пам’ятку XVІІ століття, травмовано 13 людей.
Постійні атаки на культурну спадщину України, яка перебуває під захистом ЮНЕСКО, це спрямована політика Кремля, що направлена на знищення української національної пам’яті та культурної ідентичності.
Закликаємо міжнародну спільноту до консолідованих дій з припинення неспровокованої війни проти України: вбивства та викрадення дітей, цивільних та військових, знищення росією європейської культурної спадщини в Україні та покласти край системному нехтуванню міжнародного права. За роки повномасштабного вторгнення росія цілеспрямовано знищила та пошкодила понад 1600 пам'яток культурної спадщини України. Путінський режим веде війну на знищення України.
Друзі, підпишіть за посиланням це звернення, вказавши ваше імʼя, прізвище та місто (країну) у коментарях. За кілька днів ми відправимо звернення до ЮНЕСКО та міжнародних партнерів з метою виключення росії з її складу.https://www.facebook.com/uinp.gov.ua/posts/pfbid02fGtPyjTesCBkD5y4W2o6MNg5fex4D4vL6WYPASqdEUqAUX5ACkobTMJjF2sVqvE3l
ПІДПИШІТЬ ВІДКРИТЕ ЗВЕРНЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ІНСТИТУТУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМʼЯТІ ДО СВІТОВОЇ СПІЛЬНОТИ.
24 березня росія вкотре завдала повітряної атаки по території України, запустивши в небо сотні ударних дронів.
У Львові близько 16-ї години дрон із закладеним маршрутом поцілив у центральну частину міста, яка перебуває під захистом ЮНЕСКО і належить до світової культурної спадщини. Внаслідок дронової атаки пошкоджено храмовий комплекс монастиря Бернардинів - історичну пам’ятку XVІІ століття, травмовано 13 людей.
Постійні атаки на культурну спадщину України, яка перебуває під захистом ЮНЕСКО, це спрямована політика Кремля, що направлена на знищення української національної пам’яті та культурної ідентичності.
Закликаємо міжнародну спільноту до консолідованих дій з припинення неспровокованої війни проти України: вбивства та викрадення дітей, цивільних та військових, знищення росією європейської культурної спадщини в Україні та покласти край системному нехтуванню міжнародного права. За роки повномасштабного вторгнення росія цілеспрямовано знищила та пошкодила понад 1600 пам'яток культурної спадщини України. Путінський режим веде війну на знищення України.
Друзі, підпишіть за посиланням це звернення, вказавши ваше імʼя, прізвище та місто (країну) у коментарях. За кілька днів ми відправимо звернення до ЮНЕСКО та міжнародних партнерів з метою виключення росії з її складу.https://www.facebook.com/uinp.gov.ua/posts/pfbid02fGtPyjTesCBkD5y4W2o6MNg5fex4D4vL6WYPASqdEUqAUX5ACkobTMJjF2sVqvE3l
ПРАВО НА ПРАВДУ ТА ВШАНУВАННЯ ПАМ'ЯТІ ЖЕРТВ
24 березня світ відзначає Міжнародний день права на встановлення істини щодо грубих порушень прав людини та гідності жертв.
Сьогодні світ говорить про право на правду, що передбачає знання повної та абсолютної правди про події, що відбулися, їхні конкретні обставини та тих, хто брав у них участь, включаючи знання обставин, за яких відбувалися порушення прав, а також їх причин. А його мета – вшановувати пам’ять жертв грубих і систематичних порушень прав людини та нагадувати про важливість права на правду і справедливість. Тим, хто присвятив своє життя боротьбі за права людини, і загинув у цій боротьбі.
Дата - 24 березня - обрана не випадково. Генеральна Асамблея ООН 21 грудня 2010 року проголосила 24 березня Міжнародним днем боротьби за право на правду щодо грубих порушень прав людини та за гідність жертв, тому що 24 березня 1980 року архієпископа Сальвадору Оскара Арнульфо Ромеро було вбито після того, як він засудив порушення прав людини.
"Правда - це сила, що надає сили та зцілює. Ми приймаємо її в минулому, теперішньому та майбутньому", – Генеральний секретар ООН Антоніу Гутерреш.
Для України сьогодні цей день - не просто частина історії, але й біль за те, що ворог щодня здійснює геноцид українського народу, використовуючи найжорстокіші методи тортур і катування. Вчиняючи щодня воєнні злочини як проти військових, військовополонених, так і цивільного населення. росія - це ворог, який не керується жодним правом: ні міжнародним, ані власним, коригуючи його тільки задля вчинення геноциду за релігійними, расовими та національними ознаками.
24 березня світ відзначає Міжнародний день права на встановлення істини щодо грубих порушень прав людини та гідності жертв.
Сьогодні світ говорить про право на правду, що передбачає знання повної та абсолютної правди про події, що відбулися, їхні конкретні обставини та тих, хто брав у них участь, включаючи знання обставин, за яких відбувалися порушення прав, а також їх причин. А його мета – вшановувати пам’ять жертв грубих і систематичних порушень прав людини та нагадувати про важливість права на правду і справедливість. Тим, хто присвятив своє життя боротьбі за права людини, і загинув у цій боротьбі.
Дата - 24 березня - обрана не випадково. Генеральна Асамблея ООН 21 грудня 2010 року проголосила 24 березня Міжнародним днем боротьби за право на правду щодо грубих порушень прав людини та за гідність жертв, тому що 24 березня 1980 року архієпископа Сальвадору Оскара Арнульфо Ромеро було вбито після того, як він засудив порушення прав людини.
"Правда - це сила, що надає сили та зцілює. Ми приймаємо її в минулому, теперішньому та майбутньому", – Генеральний секретар ООН Антоніу Гутерреш.
Для України сьогодні цей день - не просто частина історії, але й біль за те, що ворог щодня здійснює геноцид українського народу, використовуючи найжорстокіші методи тортур і катування. Вчиняючи щодня воєнні злочини як проти військових, військовополонених, так і цивільного населення. росія - це ворог, який не керується жодним правом: ні міжнародним, ані власним, коригуючи його тільки задля вчинення геноциду за релігійними, расовими та національними ознаками.
Пам'яті сержанта Віталія Ковальчука (позивний «Лайф»)
Люблячий батько, надійний друг та опора для побратимів.
Віталій народився 31 грудня 1983 року у селі Висока Піч, що на Житомирщині.
Після закінчення школи у 2001 році вчився на ветеринара у Млинівському сільськогосподарському технікумі, а потім - на інженера-технолога в Житомирському національному агроекологічному університеті.
В 2007 році одружився. В шлюбі було двоє дітей. Родина мешкала в Києві. Віталій знайшов себе в ремонтно-будівельному бізнесі.
З початком повномасштабного вторгнення був в теробороні рідного села Висока Піч. У січні 2023 року мобілізувався до 31-ї окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Леоніда Ступницького. Спершу був стрільцем-санітаром, а згодом став сержантом та помічником інструктора з тактичної медицини.
Виконував бойові завдання на Таврійському та Авдіївському напрямках. 20 жовтня 2023 року зник безвісти в селі Степове на Донеччині. Лише через 15 місяців завдяки репарації тіл та ДНК-експертизі стало відомо, що того дня молодший сержант Ковальчук загинув.
Указом Президента України № 610/2025 Віталій Ковальчук нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). 21 січня 2026 року воїн був посмертно нагороджений медаллю «Честь. Слава. Держава» від Київського міського голови Віталія Кличка.
Вічна пам’ять Герою!
Христина Микитин
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://telegram.me/ukrinform_news
Люблячий батько, надійний друг та опора для побратимів.
Віталій народився 31 грудня 1983 року у селі Висока Піч, що на Житомирщині.
Після закінчення школи у 2001 році вчився на ветеринара у Млинівському сільськогосподарському технікумі, а потім - на інженера-технолога в Житомирському національному агроекологічному університеті.
В 2007 році одружився. В шлюбі було двоє дітей. Родина мешкала в Києві. Віталій знайшов себе в ремонтно-будівельному бізнесі.
З початком повномасштабного вторгнення був в теробороні рідного села Висока Піч. У січні 2023 року мобілізувався до 31-ї окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Леоніда Ступницького. Спершу був стрільцем-санітаром, а згодом став сержантом та помічником інструктора з тактичної медицини.
Виконував бойові завдання на Таврійському та Авдіївському напрямках. 20 жовтня 2023 року зник безвісти в селі Степове на Донеччині. Лише через 15 місяців завдяки репарації тіл та ДНК-експертизі стало відомо, що того дня молодший сержант Ковальчук загинув.
Указом Президента України № 610/2025 Віталій Ковальчук нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). 21 січня 2026 року воїн був посмертно нагороджений медаллю «Честь. Слава. Держава» від Київського міського голови Віталія Кличка.
Вічна пам’ять Герою!
Христина Микитин
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://telegram.me/ukrinform_news
Пам’яті гірського штурмовика Олександра Тарная (позивний «Терен»)
Звільняв Херсон, тримав Бахмут та відбивав села на Запоріжжі.
Олександр народився 28 лютого 1990 року в Ужгороді. Закінчив місцеву школу №2, згодом факультет туризму. У цивільному житті займався встановленням сцени, світла та звуку для масових заходів. Часто їздив за кордон, супроводжував концертні трибют-шоу, працював із такими виконавцями, як «Scorpions» та «Metallica».
Олександр Тарнай у 2015-2016 роках брав участь в АТО, із перших днів повномасштабного вторгнення воював у складі 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.
Сашко зупиняв ворожі колони в перші тижні війни біля Запоріжжя, брав участь у штурмах на Херсонщині, тримав дуже важку оборону в Бахмуті, звільняв села під час контрнаступу на Запоріжжі.
26 лютого 2026 року воїна провели в останню путь в рідному Ужгороді. Ховали «Терена» за два дні до його Дня народження: 28 лютого йому мало б виповнитися 36 років.
Олександр Тарнай був нагороджений державними та відомчими нагородами: відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції», медалями «Незламним Героям російсько-української війни», «Золотий тризуб», «За поранення» («За жертву крові в боях за волю України»), «Хрест Сухопутних військ», Почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «За службу».
У воїна залишилися батьки, сестра та кохана.
Слава і честь Герою!
Тетяна Когутич
Фото: Фейсбук-сторінка Natalia Tarnay та Укрінформ
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://telegram.me/ukrinform_news
Звільняв Херсон, тримав Бахмут та відбивав села на Запоріжжі.
Олександр народився 28 лютого 1990 року в Ужгороді. Закінчив місцеву школу №2, згодом факультет туризму. У цивільному житті займався встановленням сцени, світла та звуку для масових заходів. Часто їздив за кордон, супроводжував концертні трибют-шоу, працював із такими виконавцями, як «Scorpions» та «Metallica».
Олександр Тарнай у 2015-2016 роках брав участь в АТО, із перших днів повномасштабного вторгнення воював у складі 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.
Сашко зупиняв ворожі колони в перші тижні війни біля Запоріжжя, брав участь у штурмах на Херсонщині, тримав дуже важку оборону в Бахмуті, звільняв села під час контрнаступу на Запоріжжі.
26 лютого 2026 року воїна провели в останню путь в рідному Ужгороді. Ховали «Терена» за два дні до його Дня народження: 28 лютого йому мало б виповнитися 36 років.
Олександр Тарнай був нагороджений державними та відомчими нагородами: відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції», медалями «Незламним Героям російсько-української війни», «Золотий тризуб», «За поранення» («За жертву крові в боях за волю України»), «Хрест Сухопутних військ», Почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «За службу».
У воїна залишилися батьки, сестра та кохана.
Слава і честь Герою!
Тетяна Когутич
Фото: Фейсбук-сторінка Natalia Tarnay та Укрінформ
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://telegram.me/ukrinform_news
Офіційний канал Українського інституту національної пам'яті
Created: 22 May 2025
Responsible: Miro Baida