Пам’яті старшого сержанта поліції Євгена Калгана
Попри усі ризики знову і знову їхав туди, де чекали допомоги найбільше
Євген народився 13 грудня 1986 року у Харкові, закінчив Харківський національний університет імені Каразіна. До лав Нацполіції став у 2017 році, зокрема з 2023 року працював у відділенні поліції в селі Липці Харківського району.
Під час широкомасштабного вторгнення, в зоні бойових дій та під ворожими обстрілами, він допомагав тим, хто потребував цього найбільше — дітям, жінкам, літнім людям і людям з інвалідністю.
Щойно на Харківщині створили місцевий евакуаційний спецпідрозділ «Білі Янголи», призначений для роботи у найгарячіших точках, Євген одразу зголосився долучитися до його лав. Брав участь в найскладніших місіях на Харківщині та Сумщині.
Загинув 20 лютого 2026 року під час чергової евакуаційної місії поблизу села Середній Бурлук Куп’янського району внаслідок атаки ворожим дроном.
Антон Печерський
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Попри усі ризики знову і знову їхав туди, де чекали допомоги найбільше
Євген народився 13 грудня 1986 року у Харкові, закінчив Харківський національний університет імені Каразіна. До лав Нацполіції став у 2017 році, зокрема з 2023 року працював у відділенні поліції в селі Липці Харківського району.
Під час широкомасштабного вторгнення, в зоні бойових дій та під ворожими обстрілами, він допомагав тим, хто потребував цього найбільше — дітям, жінкам, літнім людям і людям з інвалідністю.
Щойно на Харківщині створили місцевий евакуаційний спецпідрозділ «Білі Янголи», призначений для роботи у найгарячіших точках, Євген одразу зголосився долучитися до його лав. Брав участь в найскладніших місіях на Харківщині та Сумщині.
Загинув 20 лютого 2026 року під час чергової евакуаційної місії поблизу села Середній Бурлук Куп’янського району внаслідок атаки ворожим дроном.
Антон Печерський
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті навідника-оператора Арсена Деркача (позивний «Тайкус»)
Студент Острозької академії поліг за Батьківщину за кілька днів до 19-річчя
Арсен народився 11 липня 2006 року на Івано-Франківщині, у селі Сопів Коломийського району. Дитинство хлопця проходило у Коломиї. Він навчався у Ліцеї №1 імені Василя Стефаника.
Вивчав національну безпеку в Острозькій академії, однак щойно йому виповнилось 18 років долучився до Сил оборони України. Служив оператором-навідником в 12-й бригаді НГУ "Азов".
Життя молодого бійця обірвалося під час бойового завдання 28 червня 2025 року поблизу Щербинівки на Донеччині. Поховали Арсена Деркача на Алеї слави у Коломиї.
Вічна памʼять і слава Добровольцю!
Валентина Кащенко
Фото: Печеніжинська ОТГ, Національний університет «Острозька академія»
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Студент Острозької академії поліг за Батьківщину за кілька днів до 19-річчя
Арсен народився 11 липня 2006 року на Івано-Франківщині, у селі Сопів Коломийського району. Дитинство хлопця проходило у Коломиї. Він навчався у Ліцеї №1 імені Василя Стефаника.
Вивчав національну безпеку в Острозькій академії, однак щойно йому виповнилось 18 років долучився до Сил оборони України. Служив оператором-навідником в 12-й бригаді НГУ "Азов".
Життя молодого бійця обірвалося під час бойового завдання 28 червня 2025 року поблизу Щербинівки на Донеччині. Поховали Арсена Деркача на Алеї слави у Коломиї.
Вічна памʼять і слава Добровольцю!
Валентина Кащенко
Фото: Печеніжинська ОТГ, Національний університет «Острозька академія»
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам'яті полковника Олександра Очеретнюка (позивний «Чорний»)
Хотів, щоб бійці бачили: командир їх ніколи не покине, тому йшов разом із ними на штурм ворожих позицій
Олександр народився 24 квітня 1987 року в Літині на Вінниччині, в родині вчителів. З дитинства мріяв про військову кар'єру, тому після школи вступив до Національної академії Держприкордонслужби.
У 2009 році одружився на однокласниці Світлані та направився на службу в Луганську область.
У 2014-2015 роках пройшов ряд важких боїв в зоні АТО. У 2017 році добровільно вступив до групи спецпризначення ДПСУ "Дозор".
З початком повномасштабного вторгнення брав участь в обороні Києва. Згодом виконував боїв завдання на Донеччині та Запоріжчині.
Загинув 15 березня 2023 року під час штурму ворожих позицій в районі Оріхова Запорізької області. Поховали полоквника Очеретнюка 20 квітня 2023 року в рідному Літині. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Честь і слава Герою!
Тетяна Тиндик
Фото: ДПСУ та сімейного архіву
За матеріалами: ДПСУ, 20 хвилин, Літинська селищна рада, Грінченко Інформ
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Хотів, щоб бійці бачили: командир їх ніколи не покине, тому йшов разом із ними на штурм ворожих позицій
Олександр народився 24 квітня 1987 року в Літині на Вінниччині, в родині вчителів. З дитинства мріяв про військову кар'єру, тому після школи вступив до Національної академії Держприкордонслужби.
У 2009 році одружився на однокласниці Світлані та направився на службу в Луганську область.
У 2014-2015 роках пройшов ряд важких боїв в зоні АТО. У 2017 році добровільно вступив до групи спецпризначення ДПСУ "Дозор".
З початком повномасштабного вторгнення брав участь в обороні Києва. Згодом виконував боїв завдання на Донеччині та Запоріжчині.
Загинув 15 березня 2023 року під час штурму ворожих позицій в районі Оріхова Запорізької області. Поховали полоквника Очеретнюка 20 квітня 2023 року в рідному Літині. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Честь і слава Герою!
Тетяна Тиндик
Фото: ДПСУ та сімейного архіву
За матеріалами: ДПСУ, 20 хвилин, Літинська селищна рада, Грінченко Інформ
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
КАТАСТРОФА МН17: ЗЛОЧИН, ЯКИЙ РОСІЯ НАЗВАЛА “КОНФУЗОМ”
17 липня 2014 року в небі над Донеччиною був збитий цивільний літак Малайзійських авіаліній Boeing 777, який виконував рейс МН17 із Амстердама до Куала-Лумпура (Малайзія).
Він упав поблизу села Грабове на Донеччині. Екіпаж та усі пасажири, які перебували на борту, загинули – загалом 298 людей.
Першими про збиття літака повідомили російські пропагандистські телеканали LifeNews, РИА Новости, RussiaToday, прозвітувавши про те, що “ополчєнци сбілі украінскій воєнний самольот над Торєзом”. Усвідомивши свою помилку, почали видаляти інформацію зі своїх ресурсів та висувати різні версії події – від “замаху на Путіна, літак якого перетинався з малайзійським боїнгом в одній точці в тому ж ешелоні” до “українського штурмовика СУ-25, який летів за 3-5 км від боїнга і збив його ракетою”.
Найяскравішим у потоці брехні було “пояснення” від постійного представника рф при ООН Віталія Чуркіна, яке фактично підтвердило вчинення росією цього злочину. 21 липня 2014 року Чуркін сказав буквально наступне: “Відповідно до записів, люди зі сходу (з України) говорили, що вони збили військовий літак. Якщо вони вважали, що збили військовий літак, це був конфуз. Якщо це був конфуз, це не був акт тероризму”.
Натомість Об’єднана слідча група, до складу якої увійшли представники Австралії, Бельгії, Малайзії, Нідерландів і України, дійшла висновку, що літак збила російська зенітна ракета “Бук”, привезена з території росії.
Ракета належала 53-й зенітній ракетній бригаді збройних сил рф (якій згодом, у 2023 році, Путін надав звання гвардійської). Після пуску установку повернули назад до росії.
Висновки міжнародного слідства були підкріплені рішеннями судів. Так, 17 листопада 2022 року Окружний суд Гааги визнав трьох обвинувачених винними у збитті літака та вбивстві 298 осіб і засудив їх до довічного ув'язнення: громадян Російської Федерації Ігоря Гіркіна (Стрєлкова) і Сергія Дубінського (позивні “Сєргєй Пєтровскій”, “Хмурий”, “Плохой солдат”) та громадянина України, що воював на боці РФ, Леоніда Харченка (позивний “Крот” – слідство довело його причетність до транспортування установки “Бук”). Усіх їх оголосили в міжнародний розшук.
Крім того, у суді були наведені докази координації дій обвинувачених із представниками російських військових структур. Хоча суд не ухвалював рішень щодо міжнародно-правової відповідальності росії як держави (через відсутністьі таких повноважень), викладені факти стали підґрунтям для міждержавних позовів проти рф, зокрема до Європейського суду з прав людини. ЄСПЛ назвав росію винною у збитті малайзійського боїнга 9 липня 2025 року. За кілька місяців до цього, у травні 2025-го, відповідальність росії встановила і авіаційна агенція ООН.
На борту збитого літака перебували громадяни 18 країн світу: Нідерландів, Малайзії, Австралії, Індонезії, Великої Британії, Бельгії, Німеччини, Філіппін, Канади, Нової Зеландії, Франції, В’єтнаму, США, ПАР, Румунії, Італії, Ізраїлю, Ірландії. Найбільше було громадян Нідерландів. Тож поблизу найбільшого аеропорту країни, Схіпгол, на третю річницю трагедії було відкрито Національний монумент МН17: 298 дерев і соняхи. Дерева висаджені так, що з пташиного польоту нагадують жалобну стрічку – в пам’ять про кожного загиблого. Соняхи є символом поля, над яким обірвалося їхнє життя.
17 липня 2014 року в небі над Донеччиною був збитий цивільний літак Малайзійських авіаліній Boeing 777, який виконував рейс МН17 із Амстердама до Куала-Лумпура (Малайзія).
Він упав поблизу села Грабове на Донеччині. Екіпаж та усі пасажири, які перебували на борту, загинули – загалом 298 людей.
Першими про збиття літака повідомили російські пропагандистські телеканали LifeNews, РИА Новости, RussiaToday, прозвітувавши про те, що “ополчєнци сбілі украінскій воєнний самольот над Торєзом”. Усвідомивши свою помилку, почали видаляти інформацію зі своїх ресурсів та висувати різні версії події – від “замаху на Путіна, літак якого перетинався з малайзійським боїнгом в одній точці в тому ж ешелоні” до “українського штурмовика СУ-25, який летів за 3-5 км від боїнга і збив його ракетою”.
Найяскравішим у потоці брехні було “пояснення” від постійного представника рф при ООН Віталія Чуркіна, яке фактично підтвердило вчинення росією цього злочину. 21 липня 2014 року Чуркін сказав буквально наступне: “Відповідно до записів, люди зі сходу (з України) говорили, що вони збили військовий літак. Якщо вони вважали, що збили військовий літак, це був конфуз. Якщо це був конфуз, це не був акт тероризму”.
Натомість Об’єднана слідча група, до складу якої увійшли представники Австралії, Бельгії, Малайзії, Нідерландів і України, дійшла висновку, що літак збила російська зенітна ракета “Бук”, привезена з території росії.
Ракета належала 53-й зенітній ракетній бригаді збройних сил рф (якій згодом, у 2023 році, Путін надав звання гвардійської). Після пуску установку повернули назад до росії.
Висновки міжнародного слідства були підкріплені рішеннями судів. Так, 17 листопада 2022 року Окружний суд Гааги визнав трьох обвинувачених винними у збитті літака та вбивстві 298 осіб і засудив їх до довічного ув'язнення: громадян Російської Федерації Ігоря Гіркіна (Стрєлкова) і Сергія Дубінського (позивні “Сєргєй Пєтровскій”, “Хмурий”, “Плохой солдат”) та громадянина України, що воював на боці РФ, Леоніда Харченка (позивний “Крот” – слідство довело його причетність до транспортування установки “Бук”). Усіх їх оголосили в міжнародний розшук.
Крім того, у суді були наведені докази координації дій обвинувачених із представниками російських військових структур. Хоча суд не ухвалював рішень щодо міжнародно-правової відповідальності росії як держави (через відсутністьі таких повноважень), викладені факти стали підґрунтям для міждержавних позовів проти рф, зокрема до Європейського суду з прав людини. ЄСПЛ назвав росію винною у збитті малайзійського боїнга 9 липня 2025 року. За кілька місяців до цього, у травні 2025-го, відповідальність росії встановила і авіаційна агенція ООН.
На борту збитого літака перебували громадяни 18 країн світу: Нідерландів, Малайзії, Австралії, Індонезії, Великої Британії, Бельгії, Німеччини, Філіппін, Канади, Нової Зеландії, Франції, В’єтнаму, США, ПАР, Румунії, Італії, Ізраїлю, Ірландії. Найбільше було громадян Нідерландів. Тож поблизу найбільшого аеропорту країни, Схіпгол, на третю річницю трагедії було відкрито Національний монумент МН17: 298 дерев і соняхи. Дерева висаджені так, що з пташиного польоту нагадують жалобну стрічку – в пам’ять про кожного загиблого. Соняхи є символом поля, над яким обірвалося їхнє життя.
Пам’яті штурмовика, молодшого сержанта Вадима Шквари
З дитинства мріяв стати військовим
Вадим народився 8 квітня 1988 року у селі Гельмязів на Черкащині. З дитинства мріяв бути військовим, тому після отримання вищої освіти в Київському університеті ринкових відносин добровільно пройшов строкову службу в аеромобільних військах.
З початком повномасштабного вторгнення долучився до 5 окремої штурмової бригади. Загинув 28 грудня 2023 року в бою. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Честь і шана Герою!
Фото автора і з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
З дитинства мріяв стати військовим
Вадим народився 8 квітня 1988 року у селі Гельмязів на Черкащині. З дитинства мріяв бути військовим, тому після отримання вищої освіти в Київському університеті ринкових відносин добровільно пройшов строкову службу в аеромобільних військах.
З початком повномасштабного вторгнення долучився до 5 окремої штурмової бригади. Загинув 28 грудня 2023 року в бою. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Честь і шана Герою!
Фото автора і з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті снайпера спецназу Сергія Плотиці (позивний «Торо»)
Завжди ішов туди, де найважче
Сергій родом із Війтійців на Вінниччині. Після школи навчався в коледжі, а згодом Львівській політехніці. Обожнював працювати з технікою. Зокрема електронікою.
З початком вторгнення намагався долучитись до Сил оборони, але був комісований через проблеми з серцем. Потрапити на службу зміг в серпні 2023 року. Після вишколу в Іспанії став снайпером у 214-му окремого спеціального батальйону «OPFOR».
Воював під Часовим Яром, Богданівкою, Хромовим, Іванівцями та Торецьком. За службу був нагороджений відзнакою головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест».
Загинув у ніч на 15 травня 2024 року. Його підрозділ потрапив у щільний обстріл в районі Констянтинівки.
Поховати Сергія у рідному селі вдалось більш ніж через рік, позаяк його тіло тривалий час не могли забрати з окупованої території.
Вічна пам’ять та слава Герою!
Антоніна Мніх
Фото із родинного архіву, Суспільне, 20 хвилин
За матеріалами: Книга Героїв, Суспільне Вінниця
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Завжди ішов туди, де найважче
Сергій родом із Війтійців на Вінниччині. Після школи навчався в коледжі, а згодом Львівській політехніці. Обожнював працювати з технікою. Зокрема електронікою.
З початком вторгнення намагався долучитись до Сил оборони, але був комісований через проблеми з серцем. Потрапити на службу зміг в серпні 2023 року. Після вишколу в Іспанії став снайпером у 214-му окремого спеціального батальйону «OPFOR».
Воював під Часовим Яром, Богданівкою, Хромовим, Іванівцями та Торецьком. За службу був нагороджений відзнакою головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест».
Загинув у ніч на 15 травня 2024 року. Його підрозділ потрапив у щільний обстріл в районі Констянтинівки.
Поховати Сергія у рідному селі вдалось більш ніж через рік, позаяк його тіло тривалий час не могли забрати з окупованої території.
Вічна пам’ять та слава Герою!
Антоніна Мніх
Фото із родинного архіву, Суспільне, 20 хвилин
За матеріалами: Книга Героїв, Суспільне Вінниця
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті Героя України Василя Шкварка (позивний «Грізлі»)
У найважчих умовах залишався спокійним, виваженим і завжди виконував поставлені завдання до кінця
Василь родом із села Гончарів, що на Прикарпатті. Після школи здобув фах муляра-штукатура, працював на будовах. Служив строкову службу. Любив грати на гітарі. Колекціонував монети та марки.
Із початку повномасштабної війни Василь добровільно вступив до лав Держспецтрансслужби. Спершу служив в підрозділах охорони, згодом перевівся кулеметником у бойовий підрозділ. Брав участь у боях на Донеччині - у районі Пречистівки, Благодатного та Урожайного.
Загинув 19 серпня 2023 року під час бою за село Урожайне. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Посмертно присвоєно звання Героя України.
Слава Герою!
Фото з родинного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
У найважчих умовах залишався спокійним, виваженим і завжди виконував поставлені завдання до кінця
Василь родом із села Гончарів, що на Прикарпатті. Після школи здобув фах муляра-штукатура, працював на будовах. Служив строкову службу. Любив грати на гітарі. Колекціонував монети та марки.
Із початку повномасштабної війни Василь добровільно вступив до лав Держспецтрансслужби. Спершу служив в підрозділах охорони, згодом перевівся кулеметником у бойовий підрозділ. Брав участь у боях на Донеччині - у районі Пречистівки, Благодатного та Урожайного.
Загинув 19 серпня 2023 року під час бою за село Урожайне. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Посмертно присвоєно звання Героя України.
Слава Герою!
Фото з родинного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
ОСВЯЧЕННЯ ВЕЛИКОГО ГЕТЬМАНА
Сьогодні було освячено бюст гетьмана Івана Мазепи, який розташований у Києво-Печерській Лаврі. Освячував бюст очільник Православної церкви України, Митрополит Київський, Блаженніший Епіфаній разом із Синодом ПЦУ.
У заході взяв участь Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров, який був консультантом зі створення бюсту гетьмана Івана Мазепи та був долучений до встановлення і відкриття погруддя в Києво-Печерській Лаврі. На освяченні були присутні понад 20 архієреїв ПЦУ, а також представники Хорунжої служби 1-го корпусу Національної гвардії України «Азов», меценати та скульптори.
«Гетьман Іван Мазепа, князь Священної Римської імперії, сьогодні перебуває тут по праву, адже саме він був тим меценатом, який розбудовував Лавру. Нагадаю, що росіяни називали всіх своїх ворогів, які відстоювали ідею української державності з XVIII століття, мазепинцями. Лише потім на зміну їм прийдуть петлюрівці та бандерівці. Мазепа є символом незалежної України, і сьогодні він за правом зайняв своє місце в Лаврі не лише як видатний меценат та патрон українських храмів, а й як один із найсильніших правителів нашої держави», – наголосив у своєму виступі Олександр Алфьоров.
Нагадаємо, що відкриття погруддя Івана Мазепи у Києво-Печерській Лаврі Президентом України відбулося на День Конституції України – 28 червня 2026 року. Це перша монументальна форма, присвячена видатному українському військовому та державному діячеві. Створили погруддя скульптори Борис Крилов та Олесь Сидорук.
Фото: Інтерфакс-Україна Єгор Шуміхін
Сьогодні було освячено бюст гетьмана Івана Мазепи, який розташований у Києво-Печерській Лаврі. Освячував бюст очільник Православної церкви України, Митрополит Київський, Блаженніший Епіфаній разом із Синодом ПЦУ.
У заході взяв участь Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров, який був консультантом зі створення бюсту гетьмана Івана Мазепи та був долучений до встановлення і відкриття погруддя в Києво-Печерській Лаврі. На освяченні були присутні понад 20 архієреїв ПЦУ, а також представники Хорунжої служби 1-го корпусу Національної гвардії України «Азов», меценати та скульптори.
«Гетьман Іван Мазепа, князь Священної Римської імперії, сьогодні перебуває тут по праву, адже саме він був тим меценатом, який розбудовував Лавру. Нагадаю, що росіяни називали всіх своїх ворогів, які відстоювали ідею української державності з XVIII століття, мазепинцями. Лише потім на зміну їм прийдуть петлюрівці та бандерівці. Мазепа є символом незалежної України, і сьогодні він за правом зайняв своє місце в Лаврі не лише як видатний меценат та патрон українських храмів, а й як один із найсильніших правителів нашої держави», – наголосив у своєму виступі Олександр Алфьоров.
Нагадаємо, що відкриття погруддя Івана Мазепи у Києво-Печерській Лаврі Президентом України відбулося на День Конституції України – 28 червня 2026 року. Це перша монументальна форма, присвячена видатному українському військовому та державному діячеві. Створили погруддя скульптори Борис Крилов та Олесь Сидорук.
Фото: Інтерфакс-Україна Єгор Шуміхін
Пам'яті капітана Юрія Костюкевича
Йшов у бій разом зі своїми підлеглими
Юрій народився 3 березня 1977 року в місті Свердловськ (нині – Довжанськ) на Луганщині. Дитинство минуло у Кропивницькому. Паралельно з навчанням в школі, освоїв гру на гітарі. Певний час був репититором з гри на музичному інструментів.
У 1997 році, після строкової служби в армії, навчався в Одеському інституті сухопутних військ, а у 2001-2004 роках служив за контрактом у лавах Збройних сил України.
Згодом отримав також економічну освіту в Тернопільському комерційному інституті. Обіймав керівні посади у компаніях «Трансмет», «ТерТранс», «Логістбуд» і «Метресурс», а згодом відкрив власну справу та займався підприємництвом.
З початком повномасштабного вторгнення мобілізований до Сил оборони. Спершу служив в 110-й окремій механізованій бригаді, згодом став командиром батальйону в 14-й окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого, а пізніше очолив батальйон в 141-й окремій піхотній бригаді. Брав участь у боях під Авдіївкою, Куп'янськом і Покровськом. За час війни отримав дев'ять поранень, однак щоразу повертався до строю.
Свій останній бій капітан Юрій Костюкевич прийняв 11 березня 2025 року біля села Шевченкове на Донеччині.
Поховали воїна 15 березня 2025 року на Пантеоні Героїв Тернополя. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, орденом Богдана Хмельницького III ступеня, орденом Богдана Хмельницького II ступеня (посмертно), відзнакою Президента України «За оборону України», медаллю Міністерства оборони України «За поранення», відзнаками «За особливу службу» II та III ступенів, а також хрестом «Честь і Слава».
Вічна пам'ять і шана Герою!
Тетяна Тиндик
За матеріалами: Суспільне Тернопіль, Тернопільська міська рада, 20 хвилин, Героям Слава
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Йшов у бій разом зі своїми підлеглими
Юрій народився 3 березня 1977 року в місті Свердловськ (нині – Довжанськ) на Луганщині. Дитинство минуло у Кропивницькому. Паралельно з навчанням в школі, освоїв гру на гітарі. Певний час був репититором з гри на музичному інструментів.
У 1997 році, після строкової служби в армії, навчався в Одеському інституті сухопутних військ, а у 2001-2004 роках служив за контрактом у лавах Збройних сил України.
Згодом отримав також економічну освіту в Тернопільському комерційному інституті. Обіймав керівні посади у компаніях «Трансмет», «ТерТранс», «Логістбуд» і «Метресурс», а згодом відкрив власну справу та займався підприємництвом.
З початком повномасштабного вторгнення мобілізований до Сил оборони. Спершу служив в 110-й окремій механізованій бригаді, згодом став командиром батальйону в 14-й окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого, а пізніше очолив батальйон в 141-й окремій піхотній бригаді. Брав участь у боях під Авдіївкою, Куп'янськом і Покровськом. За час війни отримав дев'ять поранень, однак щоразу повертався до строю.
Свій останній бій капітан Юрій Костюкевич прийняв 11 березня 2025 року біля села Шевченкове на Донеччині.
Поховали воїна 15 березня 2025 року на Пантеоні Героїв Тернополя. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, орденом Богдана Хмельницького III ступеня, орденом Богдана Хмельницького II ступеня (посмертно), відзнакою Президента України «За оборону України», медаллю Міністерства оборони України «За поранення», відзнаками «За особливу службу» II та III ступенів, а також хрестом «Честь і Слава».
Вічна пам'ять і шана Герою!
Тетяна Тиндик
За матеріалами: Суспільне Тернопіль, Тернопільська міська рада, 20 хвилин, Героям Слава
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті молодшого сержанта Сергія Генова (позивний «Мазай»)
Кіборг повернувся із-за кордону, щоби захищати свою країну
Сергій народився 25 квітня 1980 року в Молдові. Дитинство минуло на Рівненщині. Після школи навчався в Костопільському профтехучилищі. Згодом служив строкову службу в аеромобільних військах.
Після демобілізації, налагоджував своє життя: одружився, збудував будинок, працював на будівництві вдома та закордоном.
У 2014 році мобілізований для участі в АТО. В складі 80-ї окремої аеромобільної бригади обороняв Донецький аеропорт.
Після війни здобув вищу освіту в Львівській політехніці. Повномасштабне вторгнення застало Сергія в Чехії, де він працював далекобійником. Додому чоловік повернувся 5 березня і зразу долучився до лав Сил оборони України.
Воював у складі 5-ї окремої штурмової бригади. Загинув 19 грудня 2022 року внаслідок танкового обстрілу під Майорськом на Донеччені.
Сергія Генова поховали в селі Велика Любаша на Рівненщині. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Діана Горбачук
Фото надані дружиною
За матеріалами: Костопільська міська рада, Національний університет «Львівська політехніка»
Кіборг повернувся із-за кордону, щоби захищати свою країну
Сергій народився 25 квітня 1980 року в Молдові. Дитинство минуло на Рівненщині. Після школи навчався в Костопільському профтехучилищі. Згодом служив строкову службу в аеромобільних військах.
Після демобілізації, налагоджував своє життя: одружився, збудував будинок, працював на будівництві вдома та закордоном.
У 2014 році мобілізований для участі в АТО. В складі 80-ї окремої аеромобільної бригади обороняв Донецький аеропорт.
Після війни здобув вищу освіту в Львівській політехніці. Повномасштабне вторгнення застало Сергія в Чехії, де він працював далекобійником. Додому чоловік повернувся 5 березня і зразу долучився до лав Сил оборони України.
Воював у складі 5-ї окремої штурмової бригади. Загинув 19 грудня 2022 року внаслідок танкового обстрілу під Майорськом на Донеччені.
Сергія Генова поховали в селі Велика Любаша на Рівненщині. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Діана Горбачук
Фото надані дружиною
За матеріалами: Костопільська міська рада, Національний університет «Львівська політехніка»
Пам’яті полковника Валерія Гудзя
30 вересня 2025 року Президент України присвоїв 42-й окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України почесне найменування «імені Героя України Валерія Гудзя»
Як учасник російсько-української війни пройшов офіцерський шлях від командира взводу до комбрига. Воював у секторі «Д» на кордоні з Росією, у районі Волновахи та Авдіївки, де завдяки його офіцерським талантам підрозділи бригади захопили позиції, що дозволяли тримати ворога наче у зашморзі.
Початок широкомасштабного вторгнення РФ в Україну офіцер зустрів слухачем
Національного університету оборони України імені Івана Черняховського.
Після дострокового випуску виявив бажання повернутися до рідної 24-ї бригади.
16 березня 2022 року, посмертно, був удостоєний звання Герой України «За героїчну оборону Попасної в Луганській області».
Євген Букет
Фото: Дмитро Юрченко
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
30 вересня 2025 року Президент України присвоїв 42-й окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України почесне найменування «імені Героя України Валерія Гудзя»
Як учасник російсько-української війни пройшов офіцерський шлях від командира взводу до комбрига. Воював у секторі «Д» на кордоні з Росією, у районі Волновахи та Авдіївки, де завдяки його офіцерським талантам підрозділи бригади захопили позиції, що дозволяли тримати ворога наче у зашморзі.
Початок широкомасштабного вторгнення РФ в Україну офіцер зустрів слухачем
Національного університету оборони України імені Івана Черняховського.
Після дострокового випуску виявив бажання повернутися до рідної 24-ї бригади.
16 березня 2022 року, посмертно, був удостоєний звання Герой України «За героїчну оборону Попасної в Луганській області».
Євген Букет
Фото: Дмитро Юрченко
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
ПЕРША РАКЕТНА АТАКА РОСІЇ
12 років тому, 11 липня 2014 року, біля селища Зеленопілля Луганської області армія рф здійснила першу безпосередню масовану ракетну атаку по позиціях українських військовослужбовців.
У ніч на 11 липня прикордонники з мотоманевреної групи під командуванням полковника Ігоря Момота та батальйонна тактична група, сформована з військових 24-ї та 72-ї окремих механізованих бригад і 79-ї окремої аеромобільної бригади, вийшли до опорного пункту біля селища Зеленопілля.
Військові мали були прикривати ділянку державного кордону з росією.
Табір, де розмістилися українські військові, періодично «проглядався» російськими безпілотниками, один з яких вдалося збити. Тієї ж ночі було завдано ракетного удару по позиціях українських військових з реактивних систем залпового вогню «Торнадо-Г» – модифікованої версії «Града».
Обстріл вівся з території росії. За словами очевидців, після російського ракетного удару розпочався мінометний обстріл з боку міста Ровеньки, окупованого бойовиками самопроголошеної «ЛНР».
Під час обстрілу сержант Сергій Мудрий відтягнув вантажівкою «Урал» чотири бензовози, чим врятував табір від ще більших втрат. Згодом цим же «Уралом» Мудрий евакуював поранених.
Сергій Мудрий був сержантом контрактної служби у 79-й окремій аеромобільній бригаді. До російської збройної агресії проти України він служив у миротворчій місії в Ліберії. Брав участь у прикритті державного кордону під час окупації Криму в 2014 році, у боях за Лиман, Ізварине, Савур-Могилу. За свої дії під Зеленопіллям нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. Наступного після атаки на Зеленопілля дня у сержанта Мудрого народилася донька Єва.
Внаслідок російського ракетного удару загинули 36 українських захисників: 30 військовослужбовців ЗСУ та 6 прикордонників, зокрема командир мотоманевреної групи полковник Ігор Момот.
Ігор Момот був кадровим офіцером-прикордонником. Військову службу розпочав ще в радянській армії, у її складі брав участь у війні в Афганістані та конфлікті в Нагірному Карабасі. З 1992 року служив у Держприкордонслужбі України. Очолював Ізмаїльський прикордонний загін та Навчальний центр ДПСУ. З початком російської агресії у 2014 році створив мотоманеврену групу Держприкордонслужби та брав участь в Антитерористичній операції. Його підлеглі воювали в районі Дмитрівки, Маринівки та Амвросіївки на Донеччині. Нагороджений званням Героя України посмертно. На честь Ігоря Момота назвали Навчальний центр підготовки молодших спеціалістів ДПСУ, який він колись очолював.
Ракетний обстріл позицій українських військових під Зеленопіллям був першим безпосереднім масованим застосуванням армії рф проти українських Збройних сил.
Ми пам’ятаємо про акти агресії та злочини, вчинені росією, попри будь-які терміни давності.
12 років тому, 11 липня 2014 року, біля селища Зеленопілля Луганської області армія рф здійснила першу безпосередню масовану ракетну атаку по позиціях українських військовослужбовців.
У ніч на 11 липня прикордонники з мотоманевреної групи під командуванням полковника Ігоря Момота та батальйонна тактична група, сформована з військових 24-ї та 72-ї окремих механізованих бригад і 79-ї окремої аеромобільної бригади, вийшли до опорного пункту біля селища Зеленопілля.
Військові мали були прикривати ділянку державного кордону з росією.
Табір, де розмістилися українські військові, періодично «проглядався» російськими безпілотниками, один з яких вдалося збити. Тієї ж ночі було завдано ракетного удару по позиціях українських військових з реактивних систем залпового вогню «Торнадо-Г» – модифікованої версії «Града».
Обстріл вівся з території росії. За словами очевидців, після російського ракетного удару розпочався мінометний обстріл з боку міста Ровеньки, окупованого бойовиками самопроголошеної «ЛНР».
Під час обстрілу сержант Сергій Мудрий відтягнув вантажівкою «Урал» чотири бензовози, чим врятував табір від ще більших втрат. Згодом цим же «Уралом» Мудрий евакуював поранених.
Сергій Мудрий був сержантом контрактної служби у 79-й окремій аеромобільній бригаді. До російської збройної агресії проти України він служив у миротворчій місії в Ліберії. Брав участь у прикритті державного кордону під час окупації Криму в 2014 році, у боях за Лиман, Ізварине, Савур-Могилу. За свої дії під Зеленопіллям нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. Наступного після атаки на Зеленопілля дня у сержанта Мудрого народилася донька Єва.
Внаслідок російського ракетного удару загинули 36 українських захисників: 30 військовослужбовців ЗСУ та 6 прикордонників, зокрема командир мотоманевреної групи полковник Ігор Момот.
Ігор Момот був кадровим офіцером-прикордонником. Військову службу розпочав ще в радянській армії, у її складі брав участь у війні в Афганістані та конфлікті в Нагірному Карабасі. З 1992 року служив у Держприкордонслужбі України. Очолював Ізмаїльський прикордонний загін та Навчальний центр ДПСУ. З початком російської агресії у 2014 році створив мотоманеврену групу Держприкордонслужби та брав участь в Антитерористичній операції. Його підлеглі воювали в районі Дмитрівки, Маринівки та Амвросіївки на Донеччині. Нагороджений званням Героя України посмертно. На честь Ігоря Момота назвали Навчальний центр підготовки молодших спеціалістів ДПСУ, який він колись очолював.
Ракетний обстріл позицій українських військових під Зеленопіллям був першим безпосереднім масованим застосуванням армії рф проти українських Збройних сил.
Ми пам’ятаємо про акти агресії та злочини, вчинені росією, попри будь-які терміни давності.
Пам’яті Героя України Олега Ярового (позивний «Яр»)
Мріяв стати професійним футболістом і створити власну родину, але добровільно пішов боронити країну у складі легендарного батальйону «Вовки да Вінчі»
Олег народився 11 листопада 2002 року у селі Довга Пристань Первомайського району на Миколаївщині.
В школі активно займався футболом і боксом. Після закінчення коледжу, добровільно пішов на строкову службу в Національну гвардію, де його застало повномасштабне вторгнення.
Демобілізувався в 2024 році. Олег міг не йти на службу за віком, проте через два тижні після демобілізації підписав контракт з ЗСУ.
Після проходження відбору та підготовки в Британії служив у 2-й роті «Гонор» 108-го окремого батальйону «Вовки да Вінчі», що входить до складу 59-ї окремої штурмової бригади безпілотних систем імені Якова Гандзюка. Був сапером, оператором БПЛА, розвідником. Брав участь у стримуванні ворожих штурмів, рятував поранених.
10 липня 2025 року під час бойового завдання біля населеного пункту Муравка Покровського району Донецької області Олег Яровий загинув.
19 липня 2025 року Президент України присвоїв йому звання Героя України із врученням ордена «Золота зірка» (посмертно). Також його ім’я увійшло до списку Forbes 2025 року «30 з 30».
Вічна шана і слава Герою!
Алла Мірошниченко
Фото надані мамою Оксаною Яровою
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Мріяв стати професійним футболістом і створити власну родину, але добровільно пішов боронити країну у складі легендарного батальйону «Вовки да Вінчі»
Олег народився 11 листопада 2002 року у селі Довга Пристань Первомайського району на Миколаївщині.
В школі активно займався футболом і боксом. Після закінчення коледжу, добровільно пішов на строкову службу в Національну гвардію, де його застало повномасштабне вторгнення.
Демобілізувався в 2024 році. Олег міг не йти на службу за віком, проте через два тижні після демобілізації підписав контракт з ЗСУ.
Після проходження відбору та підготовки в Британії служив у 2-й роті «Гонор» 108-го окремого батальйону «Вовки да Вінчі», що входить до складу 59-ї окремої штурмової бригади безпілотних систем імені Якова Гандзюка. Був сапером, оператором БПЛА, розвідником. Брав участь у стримуванні ворожих штурмів, рятував поранених.
10 липня 2025 року під час бойового завдання біля населеного пункту Муравка Покровського району Донецької області Олег Яровий загинув.
19 липня 2025 року Президент України присвоїв йому звання Героя України із врученням ордена «Золота зірка» (посмертно). Також його ім’я увійшло до списку Forbes 2025 року «30 з 30».
Вічна шана і слава Герою!
Алла Мірошниченко
Фото надані мамою Оксаною Яровою
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті оборонця Маріуполя та бійця «Азову» Олексія Кісілішина (позивний «Лев»)
Все своє життя присвятив порятунку тварин
Олексій народився та виріс у Маріуполі. Після школи навчався на електрогазозварювальника у місцевому профтехучилищі.
Однак справжнім покликанням хлопця була турбота про тварин. Він розводив вдома змій, ящірок та павуків, а також рятував диких тварин, які потрапили в біду.
Олексій мріяв про фах ветеринара, однак через початок російсько-української війни у 2014 році долучився до батальйону "Азов". Після звільнення зі служби вивчав основи зоокіперства в Краківському зоопарку. Відкрив власний притулок для тварин в Маріуполі, де зокрема вихожував диких та екзотичних тварин.
З початком повномасштабного вторгнення вдруге долучився до "Азову". Брав участь в обороні "Азовсталі". Навіть в тих умовах піклувався про котів та собак, щоб потрапили в підвали комбінату.
Загинув 29 липня 2022 року внаслідок російського теракту в Оленівці, коли окупанти підірвали колонію, де утримували військовополонених.
Пам’ять Захисникові!
Фото: Завдяки, Фейсбук-сторінка Олексій Олександрович Кісілішин
Джерела: Платформа пам’яті Меморіал, Лівий берег, UA Animals
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Все своє життя присвятив порятунку тварин
Олексій народився та виріс у Маріуполі. Після школи навчався на електрогазозварювальника у місцевому профтехучилищі.
Однак справжнім покликанням хлопця була турбота про тварин. Він розводив вдома змій, ящірок та павуків, а також рятував диких тварин, які потрапили в біду.
Олексій мріяв про фах ветеринара, однак через початок російсько-української війни у 2014 році долучився до батальйону "Азов". Після звільнення зі служби вивчав основи зоокіперства в Краківському зоопарку. Відкрив власний притулок для тварин в Маріуполі, де зокрема вихожував диких та екзотичних тварин.
З початком повномасштабного вторгнення вдруге долучився до "Азову". Брав участь в обороні "Азовсталі". Навіть в тих умовах піклувався про котів та собак, щоб потрапили в підвали комбінату.
Загинув 29 липня 2022 року внаслідок російського теракту в Оленівці, коли окупанти підірвали колонію, де утримували військовополонених.
Пам’ять Захисникові!
Фото: Завдяки, Фейсбук-сторінка Олексій Олександрович Кісілішин
Джерела: Платформа пам’яті Меморіал, Лівий берег, UA Animals
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті майора поліції Романа Заліського
Ще у 2008 році передбачав напад росіян і разом із сином поклав життя за Україну
Роман народився 31 січня 1972 року у Мирнограді на Донеччині. Після школи навчався в Слов'янському залізничному технікумі.
Строкову службу проходив на Камчатці в морських частинах прикордонних військ.
Після демобілізації у 1992 році повернувся до рідного міста та пішов служити в міліцію. Пройшов шлях від патрульного до слідчого карного розшуку.
У 2007-2008 роках брав участь у українській миротворчій місії в Косово. У 2012 році вийшов на пенсію за вислугою років.
У 2014 взяв активну участь в Революції Гідності. За словами чоловіка, ще після російського вторгнення в Грузію у серпні 2008 року, він розумів, що російсько-українська війна не минуча.
Після Майдану вступив у добровольчий батальйон Миротворець. Брав участь у боях за Слов'янськ та Попасну. Під час оборони Іловайська був поранений та потрапив у полон. Згодом чоловіка вдалось визволити. Після звільнення він одразу повернувся у стрій і роками боронив Луганщину.
Повномасштабне вторгнення РФ Роман зустрів у Кремінній на Луганщині. Особисто очолював оборону, знищував ворожу бронетехніку в Тернах, розбивав понтонні переправи окупантів та, ризикуючи собою, рятував поранених побратимів із засідок.
У червні 2022 року втратив єдиного сина - офіцера Нацгвардії. За рік повернувся на службу в складі бригади Національної поліції "Лють". Був заступником командира роти, наставником для молодших бійців.
25 червня 2023 року Роман Заліський у стрілецькому бою на Краматорському напрямку. Поховали воїна у селі Калинівка Макарівської громади, що на Київщині.
Вічна пам’ять Герою!
Фото: Макарівська селищна рада, Департамент карного розшуку Нацполіції
За матеріалами Макарівської селищної ради, регіонального інформаційного агентства «MKV», Департаменту карного розшуку Нацполіції
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Ще у 2008 році передбачав напад росіян і разом із сином поклав життя за Україну
Роман народився 31 січня 1972 року у Мирнограді на Донеччині. Після школи навчався в Слов'янському залізничному технікумі.
Строкову службу проходив на Камчатці в морських частинах прикордонних військ.
Після демобілізації у 1992 році повернувся до рідного міста та пішов служити в міліцію. Пройшов шлях від патрульного до слідчого карного розшуку.
У 2007-2008 роках брав участь у українській миротворчій місії в Косово. У 2012 році вийшов на пенсію за вислугою років.
У 2014 взяв активну участь в Революції Гідності. За словами чоловіка, ще після російського вторгнення в Грузію у серпні 2008 року, він розумів, що російсько-українська війна не минуча.
Після Майдану вступив у добровольчий батальйон Миротворець. Брав участь у боях за Слов'янськ та Попасну. Під час оборони Іловайська був поранений та потрапив у полон. Згодом чоловіка вдалось визволити. Після звільнення він одразу повернувся у стрій і роками боронив Луганщину.
Повномасштабне вторгнення РФ Роман зустрів у Кремінній на Луганщині. Особисто очолював оборону, знищував ворожу бронетехніку в Тернах, розбивав понтонні переправи окупантів та, ризикуючи собою, рятував поранених побратимів із засідок.
У червні 2022 року втратив єдиного сина - офіцера Нацгвардії. За рік повернувся на службу в складі бригади Національної поліції "Лють". Був заступником командира роти, наставником для молодших бійців.
25 червня 2023 року Роман Заліський у стрілецькому бою на Краматорському напрямку. Поховали воїна у селі Калинівка Макарівської громади, що на Київщині.
Вічна пам’ять Герою!
Фото: Макарівська селищна рада, Департамент карного розшуку Нацполіції
За матеріалами Макарівської селищної ради, регіонального інформаційного агентства «MKV», Департаменту карного розшуку Нацполіції
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті старшого солдата Миколи Бауера (позивний «Богомол»)
Перед початком повномасштабного вторгнення навчався на медбрата
Микола Бауер народився 12 квітня 1990 року у селищі Глибока Чернівецької області.
У 2014 році виконував бойові завдання в зоні АТО в складі добровольчого батальйону "Карпатська Січ". Після звільнення з служби займався активною громадською діяльністю та волонтерством.
З початком повномасштабного вторгнення вдруге став на захист України. Воював у складі 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Старший солдат Микола Бауер загинув 8 травня 2022 року на Луганщині. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Слава і честь Герою!
Фото із соцмереж
За матеріалами: Глибоцька громада, Версії
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Перед початком повномасштабного вторгнення навчався на медбрата
Микола Бауер народився 12 квітня 1990 року у селищі Глибока Чернівецької області.
У 2014 році виконував бойові завдання в зоні АТО в складі добровольчого батальйону "Карпатська Січ". Після звільнення з служби займався активною громадською діяльністю та волонтерством.
З початком повномасштабного вторгнення вдруге став на захист України. Воював у складі 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Старший солдат Микола Бауер загинув 8 травня 2022 року на Луганщині. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Слава і честь Герою!
Фото із соцмереж
За матеріалами: Глибоцька громада, Версії
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті спецпризначенця Володимира Мартинюка (позивний «Арт»)
Через рік після загибелі Володимира його молодший син здобуває медалі на татамі під прапором спецпідрозділу "Артан"
Володимир народився 7 грудня 1984 року у селі Вишняки Одеської області. Після школи здобув фах механіка в Одеській академії харчових технологій.
Згодом перебрався до Києва, де познайомився з дуржиною та вирішив змінити фах і стати стилістом.
Після початку повномасштабного вторгнення займався волонтерською роботою, а потім сам вирішив долучитись до війська. Служив в спецпідрозділі ГУР МО "Артан". Виконував спеціальні завдання на Запорізькому напрямку. Загинув 21 травня 2025 року в районі Каменського Запорізької області внаслідок удару FPV-дрона.
У травні 2026 року на турнірі Kyiv Open 11-річний Захар здобув срібну медаль з карате. Серед гостей та організаторів заходу були військові спецпідрозділу ГУР "Артан".
Вічна слава і шана Герою!
Фото: Спортивний комітет України
За матеріалами reNews.com.ua
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Через рік після загибелі Володимира його молодший син здобуває медалі на татамі під прапором спецпідрозділу "Артан"
Володимир народився 7 грудня 1984 року у селі Вишняки Одеської області. Після школи здобув фах механіка в Одеській академії харчових технологій.
Згодом перебрався до Києва, де познайомився з дуржиною та вирішив змінити фах і стати стилістом.
Після початку повномасштабного вторгнення займався волонтерською роботою, а потім сам вирішив долучитись до війська. Служив в спецпідрозділі ГУР МО "Артан". Виконував спеціальні завдання на Запорізькому напрямку. Загинув 21 травня 2025 року в районі Каменського Запорізької області внаслідок удару FPV-дрона.
У травні 2026 року на турнірі Kyiv Open 11-річний Захар здобув срібну медаль з карате. Серед гостей та організаторів заходу були військові спецпідрозділу ГУР "Артан".
Вічна слава і шана Герою!
Фото: Спортивний комітет України
За матеріалами reNews.com.ua
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті військового журналіста Олексія Чубашева (позивний «Рекрут»)
Став прикладом поєднання журналістики та військової служби
Олексій народився 16 листопада 1990 року. Вихованець Київського військового ліцею імені Івана Богуна. Вищу освіту здобув у Військовому інституті Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
У 2015 році розпочав службу на Центральній телерадіостудії Міністерство оборони. Знімав репортажі з зони АТО.
Найвідомішим медійним проєктом Олексія стало військове реаліті-шоу «Рекрут.UA». У програмі він особисто проходив випробування разом із військовослужбовцями різних підрозділів ЗСУ, Сил спеціальних операцій, Десантно-штурмових військ, Морської піхоти та інших.
У грудні 2019 року Олексія призначили виконувачем обов’язків начальника Центральної телерадіостудії Міністерства оборони України
З початком повномасштабного вторгнення брав участь в обороні Києва в складі ССО. Згодом продовжив службу в Інтернаціональному легіоні ГУР МО.
10 червня 2022 року капітан Олексій Чубашев загинув під час боїв за Сіверськодонецьк на Луганщині.
Урну з прахом Олексія Чубашева поховали на Національному військово-меморіальному кладовищі в Києві у листопаді 2025 року.
Честь Герою!
Дмитро Калепка
Фото: Вікіпедія, Укрінформ
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Став прикладом поєднання журналістики та військової служби
Олексій народився 16 листопада 1990 року. Вихованець Київського військового ліцею імені Івана Богуна. Вищу освіту здобув у Військовому інституті Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
У 2015 році розпочав службу на Центральній телерадіостудії Міністерство оборони. Знімав репортажі з зони АТО.
Найвідомішим медійним проєктом Олексія стало військове реаліті-шоу «Рекрут.UA». У програмі він особисто проходив випробування разом із військовослужбовцями різних підрозділів ЗСУ, Сил спеціальних операцій, Десантно-штурмових військ, Морської піхоти та інших.
У грудні 2019 року Олексія призначили виконувачем обов’язків начальника Центральної телерадіостудії Міністерства оборони України
З початком повномасштабного вторгнення брав участь в обороні Києва в складі ССО. Згодом продовжив службу в Інтернаціональному легіоні ГУР МО.
10 червня 2022 року капітан Олексій Чубашев загинув під час боїв за Сіверськодонецьк на Луганщині.
Урну з прахом Олексія Чубашева поховали на Національному військово-меморіальному кладовищі в Києві у листопаді 2025 року.
Честь Герою!
Дмитро Калепка
Фото: Вікіпедія, Укрінформ
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
ЗВІЛЬНЕННЯ МІСТ ПІВНІЧНОЇ ДОНЕЧЧИНИ: ПОВЕРНУТИ СВОЄ
5-6 липня 2014-го – важливі дати в історії Донеччини. У ці дні Збройні Сили України звільнили від російських мілітарних проксі-формувань міста північної частини Донеччини: Словʼянськ, Краматорськ, Дружківку, Костянтинівку та Бахмут.
Це стало наступним етапом повернення українських територій під український прапор. На той час Збройні Сили України та добровольчі підрозділи вже мали досвід успішних операцій на Луганщині та Донеччині: 4 червня були звільнені Щастя та Лиман, 13 червня – Маріуполь.
Вигнання окупантів і повернення української влади стали початком стрімкого розвитку звільнених територій.
Впровадження реформи децентралізації суттєво збільшило бюджети місцевих громад та стало міцним фундаментом для їх розбудови. Та головне, модернізувалася не лише інфраструктура. Стрімко розвивалися й громадські інститути, міцнішало громадянське суспільство.
Переживши кілька місяців окупації, кожне місто й селище на власному досвіді переконалося: де ступає чобіт російського окупанта – там постають сваволя, беззаконня і руйнація.
Спільні зусилля влади, громадськості, міжнародних організацій дали результати: вільні від окупантів території до початку 2022-го року із занедбаних постсовєцьких регіонів перетворилися на простори широких можливостей та стрімкого розвитку. Патріотичні заходи у кожному зі звільнених міст збирали десятки тисяч учасників. Міста розквітли новими парками, школами, дитячими садками, стадіонами, лікарнями, хизувалися відремонтованими дорогами.
Відмінність звільнених територій від окупованих росіянами була настільки разючою, що здавалося, точка неповернення до совєцького концтабору вже пройдена. Це стало однією з причин широкомасштабного вторгнення росіян в Україну: знищити ці здобутки, розширити свій новий триколорний концтабір.
У 2022-му окупанти стерли із земної поверхні Маріуполь, у 2023-му Бахмут, поховавши під руїнами десятки тисяч людей. Лиман, Дружківка, Костянтинівка, Словʼянськ і Краматорськ нині зазнають нищівних ударів від російських дронів і ракет, але чинять затятий опір окупантам.
Право жити під синьо-жовтим прапором свободи виборюється важкою ціною – ціною життя українських воїнів. Але пам’ять про події червня-липня 2014-го дарує надію – Україна неодмінно поверне своє.
5-6 липня 2014-го – важливі дати в історії Донеччини. У ці дні Збройні Сили України звільнили від російських мілітарних проксі-формувань міста північної частини Донеччини: Словʼянськ, Краматорськ, Дружківку, Костянтинівку та Бахмут.
Це стало наступним етапом повернення українських територій під український прапор. На той час Збройні Сили України та добровольчі підрозділи вже мали досвід успішних операцій на Луганщині та Донеччині: 4 червня були звільнені Щастя та Лиман, 13 червня – Маріуполь.
Вигнання окупантів і повернення української влади стали початком стрімкого розвитку звільнених територій.
Впровадження реформи децентралізації суттєво збільшило бюджети місцевих громад та стало міцним фундаментом для їх розбудови. Та головне, модернізувалася не лише інфраструктура. Стрімко розвивалися й громадські інститути, міцнішало громадянське суспільство.
Переживши кілька місяців окупації, кожне місто й селище на власному досвіді переконалося: де ступає чобіт російського окупанта – там постають сваволя, беззаконня і руйнація.
Спільні зусилля влади, громадськості, міжнародних організацій дали результати: вільні від окупантів території до початку 2022-го року із занедбаних постсовєцьких регіонів перетворилися на простори широких можливостей та стрімкого розвитку. Патріотичні заходи у кожному зі звільнених міст збирали десятки тисяч учасників. Міста розквітли новими парками, школами, дитячими садками, стадіонами, лікарнями, хизувалися відремонтованими дорогами.
Відмінність звільнених територій від окупованих росіянами була настільки разючою, що здавалося, точка неповернення до совєцького концтабору вже пройдена. Це стало однією з причин широкомасштабного вторгнення росіян в Україну: знищити ці здобутки, розширити свій новий триколорний концтабір.
У 2022-му окупанти стерли із земної поверхні Маріуполь, у 2023-му Бахмут, поховавши під руїнами десятки тисяч людей. Лиман, Дружківка, Костянтинівка, Словʼянськ і Краматорськ нині зазнають нищівних ударів від російських дронів і ракет, але чинять затятий опір окупантам.
Право жити під синьо-жовтим прапором свободи виборюється важкою ціною – ціною життя українських воїнів. Але пам’ять про події червня-липня 2014-го дарує надію – Україна неодмінно поверне своє.
Пам’яті молодшого сержанта Миколи Коробенка
Односельчани кажуть про нього: «На таких людях, як Коля, і тримається наш світ…»
Микола народився 1 травня 1976 року в Зорівці на Київщині. Після школи здобув професію столяра в Ржищівському ПТУ №14. Працював на різні підприємства Київської області.
У 2015 році служив в 130-му окремому розвідувальному батальйоні. Виконував бойові завдання в зоні АТО. Отримав важку контузію.
У 2024 вдруге пішов на захист України. Служив в складі 79-ї окремої десантно-штурмової бригади.
Зник безвісти 30 жовтня 2024 року під час бойового завдання в районі села Катеринівка Покровського району Донецької області. Поховати воїна змогли лише 16 червня 2026 року.
Вічна слава і пам’ять Воїну!
Фото: Кagarlyk.Сity, Микола Семенюк
За матеріалами Кagarlyk.Сity
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Односельчани кажуть про нього: «На таких людях, як Коля, і тримається наш світ…»
Микола народився 1 травня 1976 року в Зорівці на Київщині. Після школи здобув професію столяра в Ржищівському ПТУ №14. Працював на різні підприємства Київської області.
У 2015 році служив в 130-му окремому розвідувальному батальйоні. Виконував бойові завдання в зоні АТО. Отримав важку контузію.
У 2024 вдруге пішов на захист України. Служив в складі 79-ї окремої десантно-штурмової бригади.
Зник безвісти 30 жовтня 2024 року під час бойового завдання в районі села Катеринівка Покровського району Донецької області. Поховати воїна змогли лише 16 червня 2026 року.
Вічна слава і пам’ять Воїну!
Фото: Кagarlyk.Сity, Микола Семенюк
За матеріалами Кagarlyk.Сity
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Офіційний канал Українського інституту національної пам'яті
Created: 22 May 2025
Responsible: Miro Baida