Пам'яті полковника Юрія Погорілого
Бойовий льотчик був за крок до того, щоб отримати найвище звання – генерала. Але загинув в небі Вінниччини 8 серпня 2022 року. За місяць до своєї загибелі він отримав орден Богдана Хмельницького ІІ ступеня.
Юрій народився в Харківській області. Батьки були людьми робітничих професій, але хлопець з дитинства мріяв про службу.
Після школи вступив у Харківський національний університет Повітряних Сил України імені Івана Кожедуба. Службу розпочав в авіаполку в Охтирці на Сумщині. Пізніше служив в Чернігові, Чугуєві, Миколаєві, Івано-Франківську.
Юрій майстерно приборкував різні машини: від навчально-тренувальних Л-39 до стрімких винищувачів МіГ-29 та штурмовиків Су-25, а також фронтових бомбардувальників Су-24.
Брав участь в АТО/ООС. За службу відзначений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеню.
З початком вторгнення попри управлінську посаду, домігся на відправлення виконувати бойові завдання.
8 серпня 2022 року загинув при виконанні бойового завдання на Вінниччині. За кілька днів до смерті був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня.
Cвітлана Борисова, спеціально для Укрінформу
Фото автора та надані Наталією Погорілою
У рамках спільного проєкту Українського національного агентства Укрінформ, Українського інституту національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Бойовий льотчик був за крок до того, щоб отримати найвище звання – генерала. Але загинув в небі Вінниччини 8 серпня 2022 року. За місяць до своєї загибелі він отримав орден Богдана Хмельницького ІІ ступеня.
Юрій народився в Харківській області. Батьки були людьми робітничих професій, але хлопець з дитинства мріяв про службу.
Після школи вступив у Харківський національний університет Повітряних Сил України імені Івана Кожедуба. Службу розпочав в авіаполку в Охтирці на Сумщині. Пізніше служив в Чернігові, Чугуєві, Миколаєві, Івано-Франківську.
Юрій майстерно приборкував різні машини: від навчально-тренувальних Л-39 до стрімких винищувачів МіГ-29 та штурмовиків Су-25, а також фронтових бомбардувальників Су-24.
Брав участь в АТО/ООС. За службу відзначений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеню.
З початком вторгнення попри управлінську посаду, домігся на відправлення виконувати бойові завдання.
8 серпня 2022 року загинув при виконанні бойового завдання на Вінниччині. За кілька днів до смерті був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня.
Cвітлана Борисова, спеціально для Укрінформу
Фото автора та надані Наталією Погорілою
У рамках спільного проєкту Українського національного агентства Укрінформ, Українського інституту національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пам'яті молодшого сержанта Артура Світухова (позивний «Святий»)
Мріяв знімати фільми, але віддав життя за нашу перемогу.
Артур народився 31 березня 1995 року в селі Ревне на Київщині в родині військових. В 15 років вступив до Криворізького ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Хлопець займався музикою і спортом, захоплювався стрибками з парашутом, брав участь у благодійних марафонах.
У 2013-2015 роках Артур служив у 10-му окремому загоні спецпризначення імені генерал-майора Максима Шаповала ГУР Міноборони України. Від початку російсько-української війни у 2014 році добровільно став на захист України, у 2015 році отримав важку контузію.
У 2018 році Артур здобув ступінь бакалавра з телекомунікаційної інженерії у Київському коледжі зв’язку. Він любив знімати відео й фотографувати щасливі миті. Мріяв стати режисером і показувати світ через камеру. Свій талант реалізовував у дитячому таборі Camp Life.
З 2020 року Артур співпрацював із великими українськими брендами, телеканалами та відомими артистами, для яких з командою знімав кліпи, серіали та рекламні ролики. Своє майбутнє він бачив у кіноіндустрії, мріяв зняти власний художній фільм, до якого вже був написаний сценарій, про посттравматичний стресовий розлад у військовослужбовців – цю тему вважав актуальною для українського суспільства.
З початком повномасштабного вторгнення долучився до лав 49-го окремого штурмового батальйону «Карпатська Січ». Обіймав посаду командира роти вогневої підтримки, воював у найгарячіших точках - визволяв Ізюм на Харківщині, бився за Лиман у Донецькій області.
Загинув 9 квітня 2023 року внаслідок ворожого авіаудару в селі Терни Лиманського району на Донеччині.
Поховали воїна в селі Підгірці на Київщині. У нього залишилися мати, дружина, сестра і брат.За життя захисник був нагороджений медаллю Михайла Колодзінського, відзнакою «Захисник Донбасу» та хрестом «Карпатської Січі». 3 квітня 2024 року він був удостоєний ордена «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Вічна пам’ять Герою!
Тетяна Тиндик
Фото: Інстаграм artur_asadov, Освіта. За лаштунками реальності
За матеріалами: Меморіал. Платформа пам'яті, Svoi.city, Освіта. За лаштунками реальності
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Мріяв знімати фільми, але віддав життя за нашу перемогу.
Артур народився 31 березня 1995 року в селі Ревне на Київщині в родині військових. В 15 років вступив до Криворізького ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Хлопець займався музикою і спортом, захоплювався стрибками з парашутом, брав участь у благодійних марафонах.
У 2013-2015 роках Артур служив у 10-му окремому загоні спецпризначення імені генерал-майора Максима Шаповала ГУР Міноборони України. Від початку російсько-української війни у 2014 році добровільно став на захист України, у 2015 році отримав важку контузію.
У 2018 році Артур здобув ступінь бакалавра з телекомунікаційної інженерії у Київському коледжі зв’язку. Він любив знімати відео й фотографувати щасливі миті. Мріяв стати режисером і показувати світ через камеру. Свій талант реалізовував у дитячому таборі Camp Life.
З 2020 року Артур співпрацював із великими українськими брендами, телеканалами та відомими артистами, для яких з командою знімав кліпи, серіали та рекламні ролики. Своє майбутнє він бачив у кіноіндустрії, мріяв зняти власний художній фільм, до якого вже був написаний сценарій, про посттравматичний стресовий розлад у військовослужбовців – цю тему вважав актуальною для українського суспільства.
З початком повномасштабного вторгнення долучився до лав 49-го окремого штурмового батальйону «Карпатська Січ». Обіймав посаду командира роти вогневої підтримки, воював у найгарячіших точках - визволяв Ізюм на Харківщині, бився за Лиман у Донецькій області.
Загинув 9 квітня 2023 року внаслідок ворожого авіаудару в селі Терни Лиманського району на Донеччині.
Поховали воїна в селі Підгірці на Київщині. У нього залишилися мати, дружина, сестра і брат.За життя захисник був нагороджений медаллю Михайла Колодзінського, відзнакою «Захисник Донбасу» та хрестом «Карпатської Січі». 3 квітня 2024 року він був удостоєний ордена «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Вічна пам’ять Герою!
Тетяна Тиндик
Фото: Інстаграм artur_asadov, Освіта. За лаштунками реальності
За матеріалами: Меморіал. Платформа пам'яті, Svoi.city, Освіта. За лаштунками реальності
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пам’яті спортсмена, учасника Ігор Нескорених Вадима Маринича
Його знали і поважали багато спортсменів в Україні.
Вадим був солдатом Національної гвардії України. Проходив службу у 2015-2016 роках і знову став до лав захисників з початку повномасштабної війни. Служив у бойовому підрозділі у складі бригади «Азов», тримав оборону під Кремінною. У січні 2024 року захисник отримав поранення внаслідок ворожого обстрілу.
Вадим долучився до спортивного табору перед Всеукраїнськими змаганнями Ігор Нескорених 2024. Захисник планував після демобілізації знову працювати тренером, проводити змагання, дочекатися колег і друзів, які нині служать у Силах оборони. Свій останній бій Василь Маринич прийняв під час одного з бойових виходів на передовій.
Вічна пам’ять Герою!
Фото: Invictus Games
За матеріалами Invictus Games
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Його знали і поважали багато спортсменів в Україні.
Вадим був солдатом Національної гвардії України. Проходив службу у 2015-2016 роках і знову став до лав захисників з початку повномасштабної війни. Служив у бойовому підрозділі у складі бригади «Азов», тримав оборону під Кремінною. У січні 2024 року захисник отримав поранення внаслідок ворожого обстрілу.
Вадим долучився до спортивного табору перед Всеукраїнськими змаганнями Ігор Нескорених 2024. Захисник планував після демобілізації знову працювати тренером, проводити змагання, дочекатися колег і друзів, які нині служать у Силах оборони. Свій останній бій Василь Маринич прийняв під час одного з бойових виходів на передовій.
Вічна пам’ять Герою!
Фото: Invictus Games
За матеріалами Invictus Games
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пам’яті парамедика Миколи Волкова (позивний «Смурфік»)
Сім років тому після снайперського поранення зупинилося серце 20-річного госпітальєра.
Микола народився 25 лютого 1999 року в Маріуполі Донецької області. Після 9 класу пішов навчатись в місцевий технікум на електрика.
Займався спортом, зокрема кікбоксингом. Був ультрасом ФК "Маріуполь". Багато мандрував автостопом.
В 16 років став активістом Цивільного корпусу Азова. Брав участь в акціях та вишколах. Хлопець мріяв про службу, однак його не брали через черепно-мозкову травму, тому Микола став добровольцем.
Пройшовши вишкіл у навчальному центрі батальйону "Госпітальєри", у 2018 році, Микола почав виконувати завдання з надання медичної допомоги та евакуації поранених в зоні ООС на Донбасі.
У квітні 2019 року парамедик супроводжував бойову групу поблизу села Водяне Волноваського району на Донеччині. На жаль, 10 квітня російський снайпер поцілив Миколі у голову. За п'ять днів доброволець загинув від поранення у шпиталі. Нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня посмертно.
Слава і подяка добровольцю!
Валентина Кащенко
Фото з сайту ukraine-memorial.org
За матеріалами порталу «Український меморіал»
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Сім років тому після снайперського поранення зупинилося серце 20-річного госпітальєра.
Микола народився 25 лютого 1999 року в Маріуполі Донецької області. Після 9 класу пішов навчатись в місцевий технікум на електрика.
Займався спортом, зокрема кікбоксингом. Був ультрасом ФК "Маріуполь". Багато мандрував автостопом.
В 16 років став активістом Цивільного корпусу Азова. Брав участь в акціях та вишколах. Хлопець мріяв про службу, однак його не брали через черепно-мозкову травму, тому Микола став добровольцем.
Пройшовши вишкіл у навчальному центрі батальйону "Госпітальєри", у 2018 році, Микола почав виконувати завдання з надання медичної допомоги та евакуації поранених в зоні ООС на Донбасі.
У квітні 2019 року парамедик супроводжував бойову групу поблизу села Водяне Волноваського району на Донеччині. На жаль, 10 квітня російський снайпер поцілив Миколі у голову. За п'ять днів доброволець загинув від поранення у шпиталі. Нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня посмертно.
Слава і подяка добровольцю!
Валентина Кащенко
Фото з сайту ukraine-memorial.org
За матеріалами порталу «Український меморіал»
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пам’яті військовослужбовця Віталія Панчохи - позивний “Динамо”
“Не хотів, щоб його дитина тікала зі свого дому”, - його хрещена донька, доня сестри Валентини.
Віталій Панчоха народився 24 квітня 1993 року в Києві. Навчався в столичній школі №146, потім у Технічному ліцеї міста Києва. Згодом вивчав комп'ютерні науки в КПІ. У 2013 пішов на службу у Внутрішні війська МВС. Згодом служив в НГУ до 2018 року. Після завершення служби Віталій реалізував свої знання та досвід у сфері ІТ - працював системним адміністратором
Головним захопленням Віталія був футбол. Чоловік вболівав за київське "Динамо". Сам грав у футбол на аматорському рівні та пройшов навчання на курсах арбітра.
24 лютого 2022 року Віталій свідомо став на захист України. Служив у складі 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського. Обіймав посаду головного сержанта, був командиром відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки 16-го окремого мотопіхотного батальйону. Воював на Чернігівщині, Донеччині, Луганщині, Запоріжчині.
24 березня 2023 року Віталій Панчоха загинув під час виконання бойового завдання на території Серебрянського лісництва. Довгий час вважався зниклим безвісти. Поховали захисника 11 березня 2024 року на Алеї Героїв Берковецького кладовища в Києві.
У захисника залишилися батьки, сестра та похресниця. Навічно 29-річний.
Вічна слава та шана Герою!
Фото з сімейного архіву
Автор: Вікторія Ференець
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
“Не хотів, щоб його дитина тікала зі свого дому”, - його хрещена донька, доня сестри Валентини.
Віталій Панчоха народився 24 квітня 1993 року в Києві. Навчався в столичній школі №146, потім у Технічному ліцеї міста Києва. Згодом вивчав комп'ютерні науки в КПІ. У 2013 пішов на службу у Внутрішні війська МВС. Згодом служив в НГУ до 2018 року. Після завершення служби Віталій реалізував свої знання та досвід у сфері ІТ - працював системним адміністратором
Головним захопленням Віталія був футбол. Чоловік вболівав за київське "Динамо". Сам грав у футбол на аматорському рівні та пройшов навчання на курсах арбітра.
24 лютого 2022 року Віталій свідомо став на захист України. Служив у складі 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського. Обіймав посаду головного сержанта, був командиром відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки 16-го окремого мотопіхотного батальйону. Воював на Чернігівщині, Донеччині, Луганщині, Запоріжчині.
24 березня 2023 року Віталій Панчоха загинув під час виконання бойового завдання на території Серебрянського лісництва. Довгий час вважався зниклим безвісти. Поховали захисника 11 березня 2024 року на Алеї Героїв Берковецького кладовища в Києві.
У захисника залишилися батьки, сестра та похресниця. Навічно 29-річний.
Вічна слава та шана Герою!
Фото з сімейного архіву
Автор: Вікторія Ференець
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
ЯК РОСІЯ УБИВАЄ ТЕХНОГЕННИМИ КАТАСТРОФАМИ. УІНП ПРОВІВ ЕКСПЕРТНЕ ОБГОВОРЕННЯ ДО 40 РОКОВИН ЧОРНОБИЛЬСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ
23 квітня в приміщенні «Укрінформу» відбувся круглий стіл, присвячений історичній пам’яті та техногенним катастрофам. Захід приурочили до 40-х роковин Чорнобильської трагедії.
У своєму вступному слові голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров зауважив, що більшість техногенних катастроф в Україні, зокрема і на Чорнобильській АЕС, напряму пов’язані з діяльністю радянського тоталітарного режиму.
«Ми сьогодні говоритимемо про підрив Дніпровської ГЕС, Куренівську та Чорнобильську трагедії, про підрив Каховської ГЕС. Будь-який тоталітарний режим абсолютно свідомо підходить до завойованих територій як до простору, де можна вчиняти не лише геноциди та масові репресії, але й віддавати на поталу своїм ресурсним потребам цілі території», – наголосив очільник УІНП.
Завідувач відділу воєнно-історичних досліджень Інституту історії України НАН України, доктор історичних наук Олександр Лисенко розповів про особливості підривів ДніпроГЕС радянськими та німецькими військами та підриву Каховської ГЕС росіянами у 2023 році.
Старший науковий співробітник відділу історії України другої половини XX ст. Інституту історії України НАН України, кандидат історичних наук Віктор Крупина у своїй доповіді окреслив ще одну важливу техногенну катастрофу, чиї 65 роковини вшановували 13 березня. Так звана Куренівська трагедія, коли у 1961 році хвиля пульпи прорвала огороджувальну дамбу та вилетіла з Бабиного Яру і затопила Куренівку.
Окреслюючи інформаційну політику навколо Чорнобильської трагедії у 1986 році, старший науковий співробітник відділу історії України другої половини XX ст. Інституту історії України НАН України, кандидат історичних наук Станіслав Юсов зазначив, що радянська влада свідомо приховувала інформацію про масштаби трагедії, хоч чудово розуміла всю серйозність ситуації.
«Назовні нічого не розголошувалось, однак всередині по всі внутрішнім каналам інформація йшла дуже інтенсивно та динамічно. Це була залаштункова комунікація. Інформація всередині системі циркулювала з перших годин аварії», – пояснив Юсов.
На завершення обговорення провідний науковий співробітник Музею історії міста Києва Віталій Нахманович зосередився на морально-етичному вимірі техногенних катастроф. Порівнюючи катастрофи періоди Російської імперії, як голод 1891-1892 років та масову тисняву на Ходинському полі у 1896 році з техногенними катастрофами часів СРСР та сьогоднішньої Росії, Нахманович виводить спільне – це нівелювання цінності людського життя росіянами, де існує формула «Держава – ідол, а людина в ній ресурс».
«Основою режиму завжди була брехня. Приховування правди та перекладання провини на когось іншого. Головне врятувати державу та її імідж. І у власній столиці і новоприєднаних землях Росія завжди поводиться, як окупант», – зазначив Нахманович.
Резюмуючи зустріч, голова УІНП Олександр Алфьоров зауважив на важливості розмежування термінології «катастрофа», «трагедія» та «злочин» для правильного окреслення сутності тих чи інших епізодів історії, пов’язаних з рукотворними діяннями тоталітарного режиму.
23 квітня в приміщенні «Укрінформу» відбувся круглий стіл, присвячений історичній пам’яті та техногенним катастрофам. Захід приурочили до 40-х роковин Чорнобильської трагедії.
У своєму вступному слові голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров зауважив, що більшість техногенних катастроф в Україні, зокрема і на Чорнобильській АЕС, напряму пов’язані з діяльністю радянського тоталітарного режиму.
«Ми сьогодні говоритимемо про підрив Дніпровської ГЕС, Куренівську та Чорнобильську трагедії, про підрив Каховської ГЕС. Будь-який тоталітарний режим абсолютно свідомо підходить до завойованих територій як до простору, де можна вчиняти не лише геноциди та масові репресії, але й віддавати на поталу своїм ресурсним потребам цілі території», – наголосив очільник УІНП.
Завідувач відділу воєнно-історичних досліджень Інституту історії України НАН України, доктор історичних наук Олександр Лисенко розповів про особливості підривів ДніпроГЕС радянськими та німецькими військами та підриву Каховської ГЕС росіянами у 2023 році.
Старший науковий співробітник відділу історії України другої половини XX ст. Інституту історії України НАН України, кандидат історичних наук Віктор Крупина у своїй доповіді окреслив ще одну важливу техногенну катастрофу, чиї 65 роковини вшановували 13 березня. Так звана Куренівська трагедія, коли у 1961 році хвиля пульпи прорвала огороджувальну дамбу та вилетіла з Бабиного Яру і затопила Куренівку.
Окреслюючи інформаційну політику навколо Чорнобильської трагедії у 1986 році, старший науковий співробітник відділу історії України другої половини XX ст. Інституту історії України НАН України, кандидат історичних наук Станіслав Юсов зазначив, що радянська влада свідомо приховувала інформацію про масштаби трагедії, хоч чудово розуміла всю серйозність ситуації.
«Назовні нічого не розголошувалось, однак всередині по всі внутрішнім каналам інформація йшла дуже інтенсивно та динамічно. Це була залаштункова комунікація. Інформація всередині системі циркулювала з перших годин аварії», – пояснив Юсов.
На завершення обговорення провідний науковий співробітник Музею історії міста Києва Віталій Нахманович зосередився на морально-етичному вимірі техногенних катастроф. Порівнюючи катастрофи періоди Російської імперії, як голод 1891-1892 років та масову тисняву на Ходинському полі у 1896 році з техногенними катастрофами часів СРСР та сьогоднішньої Росії, Нахманович виводить спільне – це нівелювання цінності людського життя росіянами, де існує формула «Держава – ідол, а людина в ній ресурс».
«Основою режиму завжди була брехня. Приховування правди та перекладання провини на когось іншого. Головне врятувати державу та її імідж. І у власній столиці і новоприєднаних землях Росія завжди поводиться, як окупант», – зазначив Нахманович.
Резюмуючи зустріч, голова УІНП Олександр Алфьоров зауважив на важливості розмежування термінології «катастрофа», «трагедія» та «злочин» для правильного окреслення сутності тих чи інших епізодів історії, пов’язаних з рукотворними діяннями тоталітарного режиму.
Пам'яті поліцейського Вадима Ковальського
Завжди дивився на все з оптимізмом.
Вадим народився 17 серпня 1977 року в Одесі. Здобув дві освіти - в Одеському державному університеті ім. І. І. Мечникова та Одеському державному університеті внутрішніх справ. У 2000 році вступив на службу до правоохоронних органів і пройшов шлях від помічника слідчого до керівника слідчих підрозділів поліції Одеської області.
Життя Вадима Ковальського обірвалося 18 листопада 2024 року під час обстрілу росіянами середмістя Одеси: балістична ракета впала біля об’єкта, де слідчий виконував службові обов’язки. З 47 років чоловік присвятив службі в органах - 24, майже половину життя.
Вічна пам’ять та шана Захисникові!
Фото: Нацполіція
За матеріалами Нацполіції, поліції Одеської області
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Завжди дивився на все з оптимізмом.
Вадим народився 17 серпня 1977 року в Одесі. Здобув дві освіти - в Одеському державному університеті ім. І. І. Мечникова та Одеському державному університеті внутрішніх справ. У 2000 році вступив на службу до правоохоронних органів і пройшов шлях від помічника слідчого до керівника слідчих підрозділів поліції Одеської області.
Життя Вадима Ковальського обірвалося 18 листопада 2024 року під час обстрілу росіянами середмістя Одеси: балістична ракета впала біля об’єкта, де слідчий виконував службові обов’язки. З 47 років чоловік присвятив службі в органах - 24, майже половину життя.
Вічна пам’ять та шана Захисникові!
Фото: Нацполіція
За матеріалами Нацполіції, поліції Одеської області
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пам'яті Героя України, штаб-сержанта Олександра Маслака
Прикриваючи відхід побратимів, вів бій проти двох танків. Один знищив, а другий не встиг…
Олександр народився 4 лютого 1982 року в місті Торез (нині - Чистякове) Донецької області. Ріс спортивним юнаком - займався футболом та важкою атлетикою.
У 2000 році пішов на строкову службу в прикордонні війська у Маріуполі. Згодом підписав контракт і продовжив прикордонну службу на Сумщині. У 2009 році здобув юридичну освіту у Харківському університеті внутрішніх справ та почав працювати юристом у приватній сфері. Проте у 2018 році повернувся на службу в Держприкордонслужбу, в рідний підрозділ на Сумщині. А вже за рік перевівся до Маріупольського загону, щоб взяти участь в АТО/ООС.
З 24 лютого 2022 року штаб-сержант Маслак брав участь в обороні Маріуполя. У складі свого підрозділу одним із перших зустрів ворога в бою на околицях селища Сартана. Виконував бойові завдання у складі мобільних груп – нищив бронетанкову техніку противника. 17 березня 2022 року група прикордонників на чолі з Олександром вступила у бій з ворогом в одному з районів Маріуполя. Під час бою штаб-сержант зумів вивести з ладу один танк противника протитанковим комплексом NLAW. Однак другий танк влучив в Олександра.
Поховали захисника майже через рік, 25 лютого 2023 року, на Алеї Слави Баранівського кладовища в Сумах. У воїна залишились дружина, син, донька, батьки та сестра. Посмертно нагороджений званням Героям України та підвищений до майстер-сержанта.
Слава Герою!
Тетяна Тиндик
Фото: ДПСУ
За матеріалами: ДПСУ, Книга пам'яті органів системи МВС, Велика українська енциклопедія
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Прикриваючи відхід побратимів, вів бій проти двох танків. Один знищив, а другий не встиг…
Олександр народився 4 лютого 1982 року в місті Торез (нині - Чистякове) Донецької області. Ріс спортивним юнаком - займався футболом та важкою атлетикою.
У 2000 році пішов на строкову службу в прикордонні війська у Маріуполі. Згодом підписав контракт і продовжив прикордонну службу на Сумщині. У 2009 році здобув юридичну освіту у Харківському університеті внутрішніх справ та почав працювати юристом у приватній сфері. Проте у 2018 році повернувся на службу в Держприкордонслужбу, в рідний підрозділ на Сумщині. А вже за рік перевівся до Маріупольського загону, щоб взяти участь в АТО/ООС.
З 24 лютого 2022 року штаб-сержант Маслак брав участь в обороні Маріуполя. У складі свого підрозділу одним із перших зустрів ворога в бою на околицях селища Сартана. Виконував бойові завдання у складі мобільних груп – нищив бронетанкову техніку противника. 17 березня 2022 року група прикордонників на чолі з Олександром вступила у бій з ворогом в одному з районів Маріуполя. Під час бою штаб-сержант зумів вивести з ладу один танк противника протитанковим комплексом NLAW. Однак другий танк влучив в Олександра.
Поховали захисника майже через рік, 25 лютого 2023 року, на Алеї Слави Баранівського кладовища в Сумах. У воїна залишились дружина, син, донька, батьки та сестра. Посмертно нагороджений званням Героям України та підвищений до майстер-сержанта.
Слава Герою!
Тетяна Тиндик
Фото: ДПСУ
За матеріалами: ДПСУ, Книга пам'яті органів системи МВС, Велика українська енциклопедія
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
ГУРБИ: БІЙ, КОЛИ УПА ПІШЛИ У ПРОРИВ
82 роки тому, 21-27 квітня 1944 року, в урочищі Гурби відбулися одні з найбільших боїв УПА.
Напередодні розвідка радянських каральних спецслужб помітила велику концентрацію повстанських підрозділів у Кременецьких лісах. 21 квітня чотири бригади Внутрішніх військ і кавалерійський полк за підтримки танків і штурмових літаків взяли ліс у кільце. В оточенні опинилося шість куренів УПА і велике з’єднання “Холодний Яр”. Крім того, в лісі переховувалися цивільні, які втікали від радянських репресій або були мобілізовані до повстанських лав (біля тисячі осіб). Повстанці вирили окопи й облаштували позиційну оборону за фронтовою тактикою (в умовах партизанської війни це було явищем винятковим).
Під Гурбами відбулося найбільше з 26 квітневих зіткнень між радянськими військами та УПА. Командувач Петро Олійник (“Роман”, “Еней”) дав наказ на прорив. Попри чисельну перевагу ворога, вояки УПА вирвалися з пастки. В боях загинуло до 400 повстанців та кілька сотень енкаведистів.
Про ці події розповідає ролик УІНП, створений у 2019 році спільно з продакшн-студією “Bober studio”. У ролику знявся останній живий учасник бою під Гурбами 94-річний Василь Кирилюк, а також доброволець батальйону Кульчицького, учасник АТО 2014-2016 років Володимир Баланович та пластун станиці Здолбунів Данило Бойкович.
82 роки тому, 21-27 квітня 1944 року, в урочищі Гурби відбулися одні з найбільших боїв УПА.
Напередодні розвідка радянських каральних спецслужб помітила велику концентрацію повстанських підрозділів у Кременецьких лісах. 21 квітня чотири бригади Внутрішніх військ і кавалерійський полк за підтримки танків і штурмових літаків взяли ліс у кільце. В оточенні опинилося шість куренів УПА і велике з’єднання “Холодний Яр”. Крім того, в лісі переховувалися цивільні, які втікали від радянських репресій або були мобілізовані до повстанських лав (біля тисячі осіб). Повстанці вирили окопи й облаштували позиційну оборону за фронтовою тактикою (в умовах партизанської війни це було явищем винятковим).
Під Гурбами відбулося найбільше з 26 квітневих зіткнень між радянськими військами та УПА. Командувач Петро Олійник (“Роман”, “Еней”) дав наказ на прорив. Попри чисельну перевагу ворога, вояки УПА вирвалися з пастки. В боях загинуло до 400 повстанців та кілька сотень енкаведистів.
Про ці події розповідає ролик УІНП, створений у 2019 році спільно з продакшн-студією “Bober studio”. У ролику знявся останній живий учасник бою під Гурбами 94-річний Василь Кирилюк, а також доброволець батальйону Кульчицького, учасник АТО 2014-2016 років Володимир Баланович та пластун станиці Здолбунів Данило Бойкович.
Пам’яті Героя України Володимира Торшина
Володимир Торшин був командиром самохідно-артилерійського дивізіону в 36-й бригаді морської піхоти.
В дитинстві захоплювався важкою музикою. Після школи вступив до Львівського інституту Сухопутних військ Національного університету «Львівська політехніка».
Розпочав службу в Криму, в 406-й окремій береговій артилерійській групі ВМС ЗСУ. Після анексії півострова, не зрадив присязі та вийшов на підконтрольну Україні територію. Призначений у 36-й бригаді на посаду командира артилерійського дивізіону.
Загинув під час оборони Маріуполя у березні 2022 року. Посмертно нагороджений званням Героя України.
Фото - з особистих архівів родини та побратимів Володимира Торшина
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Володимир Торшин був командиром самохідно-артилерійського дивізіону в 36-й бригаді морської піхоти.
В дитинстві захоплювався важкою музикою. Після школи вступив до Львівського інституту Сухопутних військ Національного університету «Львівська політехніка».
Розпочав службу в Криму, в 406-й окремій береговій артилерійській групі ВМС ЗСУ. Після анексії півострова, не зрадив присязі та вийшов на підконтрольну Україні територію. Призначений у 36-й бригаді на посаду командира артилерійського дивізіону.
Загинув під час оборони Маріуполя у березні 2022 року. Посмертно нагороджений званням Героя України.
Фото - з особистих архівів родини та побратимів Володимира Торшина
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пам’яті молодшого лейтенанта Сергія Ярмоленка (позивний «Зима»)
Доклав чимало зусиль для якісного розвитку кримінальної юстиції
Сергій Ярмоленко народився 8 травня 1983 року у Вінниці. Здобув юридичну освіту у Чернівецькому національному університеті ім. Ю. Федьковича, який закінчив у 2006 році. Розпочав кар'єру в органах прокуратури на Вінниччині. З 2014 перейшов на службу в Генеральну прокуратуру України. Удосконалював знання в галузі правознавства, зокрема навчаючись в Українській школі політичних студій.
Сергій Ярмоленко був адвокатом кримінальної практики, експертом та співавтором програми з розвитку soft skills новообраних прокурорів Офісу генпрокурора, координатором напряму міжнародного співробітництва Експертного комітету з питань розвитку ШІ при Міністерстві цифрової трансформації. А також одним із тих, хто розслідував найгучніші справи країни, зокрема був прокурором у справі про вбивство журналіста Георгія Гонгадзе.
Окрім юстиції, захоплювався марафонським бігом. Брав участь в благодійних забігах.
З початком повномасштабного вторгнення долучився до територіальної оборони. Служив командиром зенітно-артилерійського взводу 207 батальйону 241 бригади Сил ТрО.
Загинув внаслідок поранень від артилерійського обстрілу біля села Роздолівка під Бахмутом 14 червня 2023 року.
Героя поховали на Алеї Слави рідної Вінниці. За особисту мужність і самовіддані дії Сергій Ярмоленко нагороджений відзнакою Президента України «За оборону України».
Фото із соцмереж Української школи політичних студій, Офісу генпрокурора, фонду «Таблеточки», публікації «Вечірнього Києва».
Джерела: Адвокат майбутнього, Главком, Вечірній Київ, Фонд “Таблеточки”
Доклав чимало зусиль для якісного розвитку кримінальної юстиції
Сергій Ярмоленко народився 8 травня 1983 року у Вінниці. Здобув юридичну освіту у Чернівецькому національному університеті ім. Ю. Федьковича, який закінчив у 2006 році. Розпочав кар'єру в органах прокуратури на Вінниччині. З 2014 перейшов на службу в Генеральну прокуратуру України. Удосконалював знання в галузі правознавства, зокрема навчаючись в Українській школі політичних студій.
Сергій Ярмоленко був адвокатом кримінальної практики, експертом та співавтором програми з розвитку soft skills новообраних прокурорів Офісу генпрокурора, координатором напряму міжнародного співробітництва Експертного комітету з питань розвитку ШІ при Міністерстві цифрової трансформації. А також одним із тих, хто розслідував найгучніші справи країни, зокрема був прокурором у справі про вбивство журналіста Георгія Гонгадзе.
Окрім юстиції, захоплювався марафонським бігом. Брав участь в благодійних забігах.
З початком повномасштабного вторгнення долучився до територіальної оборони. Служив командиром зенітно-артилерійського взводу 207 батальйону 241 бригади Сил ТрО.
Загинув внаслідок поранень від артилерійського обстрілу біля села Роздолівка під Бахмутом 14 червня 2023 року.
Героя поховали на Алеї Слави рідної Вінниці. За особисту мужність і самовіддані дії Сергій Ярмоленко нагороджений відзнакою Президента України «За оборону України».
Фото із соцмереж Української школи політичних студій, Офісу генпрокурора, фонду «Таблеточки», публікації «Вечірнього Києва».
Джерела: Адвокат майбутнього, Главком, Вечірній Київ, Фонд “Таблеточки”
Пам’яті гранатометника Миколи Клюби
Боєць мав позивний мав «Староста», бо до повномасштабного вторгнення РФ в Україну був старостою у рідному селі Дитятин на Івано-Франківщині.
Микола Клюба народився 21 грудня 1986 у селі Дитятин.після школи здобув фах зварювальника та коваля в Івано-Франківському вищому професійному училищі. Працював в Україні та за кордоном.
У 2015 році брав участь в АТО в складі 58-ї окремої мотопіхотної бригади. Після служби повернувся в рідне село та був обраний старостою Дилятина.
З початком повномасштабного вторгнення долучив до Сил оборони. Служив в 115-ї окремій механізованій бригаді. Виконував бойові завдання на різних ділянках фронту на Харківщині, Луганщині та Донеччині. Неодноразово був поранений та особисто виводив поранених побратимів в безпечні зони.
Загинув 4 жовтня 2025 року в бою біля села Торське Донецької області. Похований у рідному селі Дилятині. У військового залишились 16-річна доня Світлана, мама Галина та брати - Василь, Ігор і Андрій.
За службу у ЗСУ Микола Клюба отримав відзнаку Президента України «За участь в АТО», нагрудний знак «За взірцевість у військовій службі» ІІ ступеня від Головнокомандувача ЗСУ та відзнаку «Лицар бойового чину» від Івано-Франківської обласної ради.
Слава і вдячність Герою!
Ірина Дружук
Фото з архіву родини та Суспільного
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Боєць мав позивний мав «Староста», бо до повномасштабного вторгнення РФ в Україну був старостою у рідному селі Дитятин на Івано-Франківщині.
Микола Клюба народився 21 грудня 1986 у селі Дитятин.після школи здобув фах зварювальника та коваля в Івано-Франківському вищому професійному училищі. Працював в Україні та за кордоном.
У 2015 році брав участь в АТО в складі 58-ї окремої мотопіхотної бригади. Після служби повернувся в рідне село та був обраний старостою Дилятина.
З початком повномасштабного вторгнення долучив до Сил оборони. Служив в 115-ї окремій механізованій бригаді. Виконував бойові завдання на різних ділянках фронту на Харківщині, Луганщині та Донеччині. Неодноразово був поранений та особисто виводив поранених побратимів в безпечні зони.
Загинув 4 жовтня 2025 року в бою біля села Торське Донецької області. Похований у рідному селі Дилятині. У військового залишились 16-річна доня Світлана, мама Галина та брати - Василь, Ігор і Андрій.
За службу у ЗСУ Микола Клюба отримав відзнаку Президента України «За участь в АТО», нагрудний знак «За взірцевість у військовій службі» ІІ ступеня від Головнокомандувача ЗСУ та відзнаку «Лицар бойового чину» від Івано-Франківської обласної ради.
Слава і вдячність Герою!
Ірина Дружук
Фото з архіву родини та Суспільного
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пам’яті командира розрахунку Артема Лебедя
Загинув, до останнього виконуючи бойове завдання та рятуючи побратимів.
Артем Лебідь народився 9 листопада 1999 року в селі Мартинівка на Чернігівщині. Після школи пішов навчатись на газозварювальника Прилуцький агротехнічний коледж. У 2019 році пішов на строкову службу в Національну гвардію.
Після початку повномасштабного вторгнення долучився до Сил оборони України. Служив в складі 81 окремої аеромобільної бригади. Під час штурмових боїв в районі Білогорівки отримав важку контузію, тому після лікування перевівся в артилерійський підрозділ бригади.
В артилерії служив на різних посадах, поки не став командиром гарматного розрахунку. Був кілька разів поранений. Неодноразово рятував життя побратимів. Востаннє за два дні до власної загибелі на День Незалежності України.
Старший солдат Лебідь загинув при виконанні бойового завдання в районі Серебрянки Донецької області 26 серпня 2025 року.
Був нагороджений відзнакою «За оборону України», почесним нагрудним знаком «Золотий хрест» та орденом «За мужність» III ступеня. Наразі на розгляді у Президента петиція про присвоєння Артему Лебедю звання Героя України.
25-річного захисника із почестями поховали 2 вересня 2025 року у рідному селі Мартинівка Прилуцького району Чернігівської області.
У нього залишилися батьки, брат, сестра та кохана дівчина.
Вічна пам’ять Герою!
Діана Горбачук
Фото з Facebook Артема Лебедя.
За матеріалами: Меморіал. Платформа пам’яті, Історії Полеглих Захисників України, Парафіївська селищна рада.
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Загинув, до останнього виконуючи бойове завдання та рятуючи побратимів.
Артем Лебідь народився 9 листопада 1999 року в селі Мартинівка на Чернігівщині. Після школи пішов навчатись на газозварювальника Прилуцький агротехнічний коледж. У 2019 році пішов на строкову службу в Національну гвардію.
Після початку повномасштабного вторгнення долучився до Сил оборони України. Служив в складі 81 окремої аеромобільної бригади. Під час штурмових боїв в районі Білогорівки отримав важку контузію, тому після лікування перевівся в артилерійський підрозділ бригади.
В артилерії служив на різних посадах, поки не став командиром гарматного розрахунку. Був кілька разів поранений. Неодноразово рятував життя побратимів. Востаннє за два дні до власної загибелі на День Незалежності України.
Старший солдат Лебідь загинув при виконанні бойового завдання в районі Серебрянки Донецької області 26 серпня 2025 року.
Був нагороджений відзнакою «За оборону України», почесним нагрудним знаком «Золотий хрест» та орденом «За мужність» III ступеня. Наразі на розгляді у Президента петиція про присвоєння Артему Лебедю звання Героя України.
25-річного захисника із почестями поховали 2 вересня 2025 року у рідному селі Мартинівка Прилуцького району Чернігівської області.
У нього залишилися батьки, брат, сестра та кохана дівчина.
Вічна пам’ять Герою!
Діана Горбачук
Фото з Facebook Артема Лебедя.
За матеріалами: Меморіал. Платформа пам’яті, Історії Полеглих Захисників України, Парафіївська селищна рада.
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пам’яті кулеметника Юрія Погребняка
Вже маючи бойовий досвід з 2014-го, він першого ж дня повномасштабного вторгнення пішов бити ворога.
Юрій Погребняк народився 27 березня 1983 року. З дитячих років він захоплювався спортом. Обдарований юний футболіст успішно закінчив у 2000 році Щасливську спортивну школу Бориспільського району. Брав участь у багатьох змаганнях, посідав перші місця в Україні. Але треба було підтримувати багатодітну родину, в якій він виріс, і решту часу Юрій працював водієм.
У 2014 році чоловік одним з перших пішов в зону АТО. З початком повномасштабного вторгнення молодший сержант Погребняк знову долучився до Сил оборони України. Служив командиром кулеметного відділення в стрілецькому батальйоні.
8 серпня 2024 року воїн загинув під час бойових дій поблизу селища Нью-Йорк на Донеччині. До травня 2025 року вважався зниклим безвісти. Поховали героя в рідному Кагарлику на Довжицькому цвинтарі 3 червня 2025 року.
У воїна залишилися мати, двоє синів, сестра та брат, який теж захищає Україну в лавах ЗСУ.
Вічна слава і пам’ять герою!
Фото: Кагарлицька міськрада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.https://kagarlyk-mrada.gov.ua/ua/share-news/pg/30625434057896_n/
Вже маючи бойовий досвід з 2014-го, він першого ж дня повномасштабного вторгнення пішов бити ворога.
Юрій Погребняк народився 27 березня 1983 року. З дитячих років він захоплювався спортом. Обдарований юний футболіст успішно закінчив у 2000 році Щасливську спортивну школу Бориспільського району. Брав участь у багатьох змаганнях, посідав перші місця в Україні. Але треба було підтримувати багатодітну родину, в якій він виріс, і решту часу Юрій працював водієм.
У 2014 році чоловік одним з перших пішов в зону АТО. З початком повномасштабного вторгнення молодший сержант Погребняк знову долучився до Сил оборони України. Служив командиром кулеметного відділення в стрілецькому батальйоні.
8 серпня 2024 року воїн загинув під час бойових дій поблизу селища Нью-Йорк на Донеччині. До травня 2025 року вважався зниклим безвісти. Поховали героя в рідному Кагарлику на Довжицькому цвинтарі 3 червня 2025 року.
У воїна залишилися мати, двоє синів, сестра та брат, який теж захищає Україну в лавах ЗСУ.
Вічна слава і пам’ять герою!
Фото: Кагарлицька міськрада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.https://kagarlyk-mrada.gov.ua/ua/share-news/pg/30625434057896_n/
#ЦейДеньвІсторіїУкраїни
Сто років тому, 16 квітня 1926 року, на Рівненщині, в селі Ульбарів Дубенського повіту Волинського воєводства (нині село Нагірне Дубенського району) народився Борис Возницький - багаторічний директор Львівської галереї мистецтв, академік Української академії мистецтв, Герой України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, заслужений працівник культури України та Польщі, президент Українського національного комітету Міжнародної ради музеїв (ICOM), доктор honoris causa, легенда музейного світу, який відродив сотні пам'яток архітектури і зберіг для нащадків понад 35 тисяч одиниць музейних цінностей.
Його дитинство і юність припали на драматичні часи початку Другої світової війни, коли польська влада змінилася на радянську, а потім німецька окупація - на другу радянську. Був зв’язковим УПА, вижив у штрафній роті радянської армії, де воював до кінця війни.
Повернувшись, закінчив Львівське училище прикладного мистецтва імені Івана Труша та Ленінградський інститут живопису, скульптури й архітектури.
Все своє свідоме життя він присвятив порятунку творів мистецтва в часи тотального атеїзму й бездуховності, коли нищилися храми, а безцінні скульптури Йогана-Георга Пінзеля викидалися на дрова (одну таку скульптуру Возницький у прямому сенсі витягнув з-під пилки - пізніше йому пропонували виставити її на аукціон у Лондоні зі стартовою ціною у 8 мільйонів доларів). Він зробив усе, щоб зберегти спадщину Пінзеля, і в 2012 році 27 шедеврів скульптора з України експонувалися в Луврі.
Очоливши в 1962 році Львівську картинну галерею, він перетворив її на один із найбільших музейних комплексів України, що налічує понад 60 тисяч експонатів і має 16 філій. Він долучився до відновлення Олеського, Золочівського та Свірзького замків, палацу Розумовського, каплиці Боїмів у Львові, Бернардинського костелу та інших пам’яток, мав мрію завершити реставрацію Підгорецького замку.
До останнього подиху займався пошуком та порятунком музейних цінностей. Навіть у 86 років був активним, сам водив машину. 23 травня 2012 року він був за кермом сам, коли стався серцевий напад. Некероване авто виїхало на зустрічну смугу і зіткнулося з маршруткою. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.
Але пам’ять жива. У 2013 році було засновано Премію імені Бориса Возницького, яку вручають за вагомий внесок у музейну справу.
Докладніше про видатного музейника читайте в нашій рубриці “Історичний календар”.
Сто років тому, 16 квітня 1926 року, на Рівненщині, в селі Ульбарів Дубенського повіту Волинського воєводства (нині село Нагірне Дубенського району) народився Борис Возницький - багаторічний директор Львівської галереї мистецтв, академік Української академії мистецтв, Герой України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, заслужений працівник культури України та Польщі, президент Українського національного комітету Міжнародної ради музеїв (ICOM), доктор honoris causa, легенда музейного світу, який відродив сотні пам'яток архітектури і зберіг для нащадків понад 35 тисяч одиниць музейних цінностей.
Його дитинство і юність припали на драматичні часи початку Другої світової війни, коли польська влада змінилася на радянську, а потім німецька окупація - на другу радянську. Був зв’язковим УПА, вижив у штрафній роті радянської армії, де воював до кінця війни.
Повернувшись, закінчив Львівське училище прикладного мистецтва імені Івана Труша та Ленінградський інститут живопису, скульптури й архітектури.
Все своє свідоме життя він присвятив порятунку творів мистецтва в часи тотального атеїзму й бездуховності, коли нищилися храми, а безцінні скульптури Йогана-Георга Пінзеля викидалися на дрова (одну таку скульптуру Возницький у прямому сенсі витягнув з-під пилки - пізніше йому пропонували виставити її на аукціон у Лондоні зі стартовою ціною у 8 мільйонів доларів). Він зробив усе, щоб зберегти спадщину Пінзеля, і в 2012 році 27 шедеврів скульптора з України експонувалися в Луврі.
Очоливши в 1962 році Львівську картинну галерею, він перетворив її на один із найбільших музейних комплексів України, що налічує понад 60 тисяч експонатів і має 16 філій. Він долучився до відновлення Олеського, Золочівського та Свірзького замків, палацу Розумовського, каплиці Боїмів у Львові, Бернардинського костелу та інших пам’яток, мав мрію завершити реставрацію Підгорецького замку.
До останнього подиху займався пошуком та порятунком музейних цінностей. Навіть у 86 років був активним, сам водив машину. 23 травня 2012 року він був за кермом сам, коли стався серцевий напад. Некероване авто виїхало на зустрічну смугу і зіткнулося з маршруткою. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.
Але пам’ять жива. У 2013 році було засновано Премію імені Бориса Возницького, яку вручають за вагомий внесок у музейну справу.
Докладніше про видатного музейника читайте в нашій рубриці “Історичний календар”.
Пам’яті капітана поліції, воїна стрілецького батальйону Миколи Николайчука
Під час війни зі слідчого перекваліфікувався на фахівця розвідувальних дронів.
Микола народився в селі Валява Чернівецької області. Після закінчення школи Микола вступив до Національної академії внутрішніх справ. Навчання сприймав як частину свого покликання.
Службу в поліції молодий офіцер розпочав слідчив в Сторожинцях на Буковині. Згодом служив в Чернівецькому районному управлінні Нацполіції.
У 2024 році перевівся до батальйону спецпризначення ГУНП Чернівецької області. Капітан поліції здобув навички керування безпілотниками, координував розвідку, знаходив ворога з неба.
21 вересня 2025 року під час бойового завдання на Донеччині капітан поліції Микола Николайчук отримав поранення, несумісні з життям. Героя поховали у рідному селі.
Фото: Нацполіція
За матеріалами ГУ НП в Чернівецькій області
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Під час війни зі слідчого перекваліфікувався на фахівця розвідувальних дронів.
Микола народився в селі Валява Чернівецької області. Після закінчення школи Микола вступив до Національної академії внутрішніх справ. Навчання сприймав як частину свого покликання.
Службу в поліції молодий офіцер розпочав слідчив в Сторожинцях на Буковині. Згодом служив в Чернівецькому районному управлінні Нацполіції.
У 2024 році перевівся до батальйону спецпризначення ГУНП Чернівецької області. Капітан поліції здобув навички керування безпілотниками, координував розвідку, знаходив ворога з неба.
21 вересня 2025 року під час бойового завдання на Донеччині капітан поліції Микола Николайчук отримав поранення, несумісні з життям. Героя поховали у рідному селі.
Фото: Нацполіція
За матеріалами ГУ НП в Чернівецькій області
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пам’яті воїна Дмитра Церковнюка (позивний «Sverchok»)
Захоплювався автомобілями, любив дорогу та їзду за кермом.
Дмитро народився 29 вересня 1998 року в селі Івашків Одеської області. Після навчання в школі - вступив до Транспортного ліцею в Києві, де отримав фах водія.
У 2024 році вступив на службу в 35 бригаду морської піхоти. Воював на Покровському напрямку. Життя воїна обірвалося у бою 25 березня 2026 року під час бойового завдання в районі населеного пункту Гришине Донецької області.
Шана Захисникові!
Фото: Германівська гімназія імені братів Гетьманів, Обухівська міська рада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Захоплювався автомобілями, любив дорогу та їзду за кермом.
Дмитро народився 29 вересня 1998 року в селі Івашків Одеської області. Після навчання в школі - вступив до Транспортного ліцею в Києві, де отримав фах водія.
У 2024 році вступив на службу в 35 бригаду морської піхоти. Воював на Покровському напрямку. Життя воїна обірвалося у бою 25 березня 2026 року під час бойового завдання в районі населеного пункту Гришине Донецької області.
Шана Захисникові!
Фото: Германівська гімназія імені братів Гетьманів, Обухівська міська рада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті стрільця Олександра Костірова
На нього можна було розраховувати у найскладніших ситуаціях.
Олександр народився 21 вересня 1993 року на Вінниччині, у селі Комарівці. В школі захоплювався та біатлоном. Тому після 9 класу продовжив навчання у спеціалізованому навчальному закладі для біатлоністів у місті Тетіїв на Київщині. А у 2009 році вступив до Прикарпатського військово-спортивного ліцею в Надвірній. Після ліцею служив за контрактом у Вінниці.
Звільнившись з армії, здобув фах слюсаря та помічника машиніста у Київському вищому професійному училищі залізничного транспорту імені В.С. Кудряшова.
Олександр приєднався до 81-ї окремої аеромобільної бригади у серпні 2024 року. Воював на Донеччині. Загинув в боях в районі Бахмута 20 листопада 2024 року. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна слава і пам'ять Герою!
Фото з сімейного архіву та соцмереж
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
На нього можна було розраховувати у найскладніших ситуаціях.
Олександр народився 21 вересня 1993 року на Вінниччині, у селі Комарівці. В школі захоплювався та біатлоном. Тому після 9 класу продовжив навчання у спеціалізованому навчальному закладі для біатлоністів у місті Тетіїв на Київщині. А у 2009 році вступив до Прикарпатського військово-спортивного ліцею в Надвірній. Після ліцею служив за контрактом у Вінниці.
Звільнившись з армії, здобув фах слюсаря та помічника машиніста у Київському вищому професійному училищі залізничного транспорту імені В.С. Кудряшова.
Олександр приєднався до 81-ї окремої аеромобільної бригади у серпні 2024 року. Воював на Донеччині. Загинув в боях в районі Бахмута 20 листопада 2024 року. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна слава і пам'ять Герою!
Фото з сімейного архіву та соцмереж
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пам’яті морпіха Олександра Тимченка (позивний «Тіма»)
Мав феноменальну пам'ять, займався наукою і завжди прагнув до саморозвитку.
Олександр народився 23 листопада 1984 року у Миколаєві. Після школи хлопець вступив до миколаївського університету кораблебудування на юридичний факультет, а магістратуру закінчував уже в Чорноморському національному університеті імені Петра Могили.
В студентські роки здобув ступінь кандидата в майстри спорту з боксу.
Після навчання пішов працювати у поліцію, а саме у Миколаївський науково-дослідний криміналістичний центр. Пізніше працював в ДБР та податковій службі. Мріяв служити в СБУ, але наявність родичів в Росії закривала таку кар'єру.
У травні 2022 року Олександр мобілізувався у 35-ту бригаду морської піхоти. Попри наявність офіцерського звання в поліції - служив простим матросом. Брав участь в бойових діях на Донецькому та Херсонському напрямках. Займався евакуацією поранених з поля бою.
30 квітня 2025 року на Покровському напрямку в окоп, де перебував Олександр, влучив ворожий FPV. Загинув від важких поранень 18 червня 2025 року.
Олександра Тимченка поховали у Миколаєві на Алеї Слави, він нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Вічна пам'ять і шана Герою!
Алла Мірошниченко
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Мав феноменальну пам'ять, займався наукою і завжди прагнув до саморозвитку.
Олександр народився 23 листопада 1984 року у Миколаєві. Після школи хлопець вступив до миколаївського університету кораблебудування на юридичний факультет, а магістратуру закінчував уже в Чорноморському національному університеті імені Петра Могили.
В студентські роки здобув ступінь кандидата в майстри спорту з боксу.
Після навчання пішов працювати у поліцію, а саме у Миколаївський науково-дослідний криміналістичний центр. Пізніше працював в ДБР та податковій службі. Мріяв служити в СБУ, але наявність родичів в Росії закривала таку кар'єру.
У травні 2022 року Олександр мобілізувався у 35-ту бригаду морської піхоти. Попри наявність офіцерського звання в поліції - служив простим матросом. Брав участь в бойових діях на Донецькому та Херсонському напрямках. Займався евакуацією поранених з поля бою.
30 квітня 2025 року на Покровському напрямку в окоп, де перебував Олександр, влучив ворожий FPV. Загинув від важких поранень 18 червня 2025 року.
Олександра Тимченка поховали у Миколаєві на Алеї Слави, він нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Вічна пам'ять і шана Герою!
Алла Мірошниченко
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті старшого солдата Андрія Кузьменка (позивний «Покемон»)
Ніколи не сидів склавши руки та мав широке коло захоплень.
Андрій народився 27 грудня 1990 року у селі Пологи-Вергуни на Київщині. Під час навчання в школі грав у КВК та народному театрі.
Після закінчення школи Андрій вступив до Коледжу інформаційних технологій та землевпорядкування при Національному авіаційному університеті на спеціальність геодезиста-землевпорядника. У 2011 році продовжив навчання в Університеті новітніх технологій.
Працював у геодезистом та виконробом у будівельній сфері. У 2018-2020 роках служив за контрактом на Київщині.
Початок повномасштабного вторгнення зустрів в Макарові. Певний час перебував в окупації. Однак після визволення міста зразу долучився до Сил оборони.
Служив в складі 110-ї окремої механізованої бригади імені Марка Безручка. Брав участь в обороні Авдіївки. Загинув при виконанні бойового завдання у 2024 році.
Захисника поховали 23 березня 2025 року у рідному селі.
Вічна пам’ять Герою!
Фото з сімейного архіву
За матеріалами: Ташанська ОТГ, ПереяславNews.City
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Ніколи не сидів склавши руки та мав широке коло захоплень.
Андрій народився 27 грудня 1990 року у селі Пологи-Вергуни на Київщині. Під час навчання в школі грав у КВК та народному театрі.
Після закінчення школи Андрій вступив до Коледжу інформаційних технологій та землевпорядкування при Національному авіаційному університеті на спеціальність геодезиста-землевпорядника. У 2011 році продовжив навчання в Університеті новітніх технологій.
Працював у геодезистом та виконробом у будівельній сфері. У 2018-2020 роках служив за контрактом на Київщині.
Початок повномасштабного вторгнення зустрів в Макарові. Певний час перебував в окупації. Однак після визволення міста зразу долучився до Сил оборони.
Служив в складі 110-ї окремої механізованої бригади імені Марка Безручка. Брав участь в обороні Авдіївки. Загинув при виконанні бойового завдання у 2024 році.
Захисника поховали 23 березня 2025 року у рідному селі.
Вічна пам’ять Герою!
Фото з сімейного архіву
За матеріалами: Ташанська ОТГ, ПереяславNews.City
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Офіційний канал Українського інституту національної пам'яті
Created: 22 May 2025
Responsible: Miro Baida