Памʼяті навідника, сержанта Олександра Мамасуєва (позивний «Мамас»)
Був світлою людиною, опорою для сімʼї та прикладом для побратимів
Олександр Мамасуєв народився в селі Новомиколаївка на Сумщині, виріс у місті Ворожба. Після школи працював обвалювальником на Тишківському м’ясокомбінаті в Харківській області. Створив сім’ю, любив риболовлю.
Після початку повномасштабної війни був мобілізований до ЗСУ. Служив у 5-й окремій штурмовій бригаді навідником-оператором, заступником командира бойової машини у штурмовому відділенні.
1 липня 2023 року Олександр загинув під час виконання бойового завдання поблизу села Іванівське під Бахмутом. За кілька місяців до цього він був поранений, проходив лікування і реабілітацію, але після одужання знову повернувся на фронт.
Рідні згадують його як спокійного, дбайливого чоловіка і справжнього патріота, який дуже любив свою сім’ю та новий дім, у якому так і не встиг пожити. Захисника поховали на Алеї Слави Баранівського кладовища у Сумах. У нього залишилися мама, брати й сестри, дружина та троє дітей.
Вічна слава Герою!
Фото з відкритих джерел
За матеріалами: Меморіал. Платформа пам'яті, Суспільне.Суми, Хотінська територіальна громада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.https://telegram.me/ukrinform_news
Був світлою людиною, опорою для сімʼї та прикладом для побратимів
Олександр Мамасуєв народився в селі Новомиколаївка на Сумщині, виріс у місті Ворожба. Після школи працював обвалювальником на Тишківському м’ясокомбінаті в Харківській області. Створив сім’ю, любив риболовлю.
Після початку повномасштабної війни був мобілізований до ЗСУ. Служив у 5-й окремій штурмовій бригаді навідником-оператором, заступником командира бойової машини у штурмовому відділенні.
1 липня 2023 року Олександр загинув під час виконання бойового завдання поблизу села Іванівське під Бахмутом. За кілька місяців до цього він був поранений, проходив лікування і реабілітацію, але після одужання знову повернувся на фронт.
Рідні згадують його як спокійного, дбайливого чоловіка і справжнього патріота, який дуже любив свою сім’ю та новий дім, у якому так і не встиг пожити. Захисника поховали на Алеї Слави Баранівського кладовища у Сумах. У нього залишилися мама, брати й сестри, дружина та троє дітей.
Вічна слава Герою!
Фото з відкритих джерел
За матеріалами: Меморіал. Платформа пам'яті, Суспільне.Суми, Хотінська територіальна громада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.https://telegram.me/ukrinform_news
Пам'яті старшого сержанта Сергія Клованича (позивний «Поляк»)
Захищав країну з перших днів широкомасштабного вторгнення РФ - пройшов Донбас, Харківщину та Сумщину
Сергій Клованич – старший сержант, інструктор групи інструкторів 101-ї бригади ТрО Закарпаття.
31 грудня 2025 року під час виконання бойового завдання він отримав важке поранення. Побратими евакуювали його з поля бою, але 7 січня Сергій помер у госпіталі. Поховали захисника 10 січня 2026 року в селі Боронява на Хустщині.
Побратими згадують «Поляка» як надійного друга, сильного лідера і людину, яка об’єднала групу інструкторів у справжню команду. Один із кращих фахівців з вогневої підготовки, він досконало знав зброю і ще краще — людей, завжди підтримував та мотивував побратимів навіть у найважчі моменти.
Сергій любив історію України, умів надихати інших, мав чудове почуття гумору, був душею компанії та неймовірним кулінаром навіть у польових умовах.
Світла пам’ять воїну.
Фото з родинного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://telegram.me/ukrinform_news
Захищав країну з перших днів широкомасштабного вторгнення РФ - пройшов Донбас, Харківщину та Сумщину
Сергій Клованич – старший сержант, інструктор групи інструкторів 101-ї бригади ТрО Закарпаття.
31 грудня 2025 року під час виконання бойового завдання він отримав важке поранення. Побратими евакуювали його з поля бою, але 7 січня Сергій помер у госпіталі. Поховали захисника 10 січня 2026 року в селі Боронява на Хустщині.
Побратими згадують «Поляка» як надійного друга, сильного лідера і людину, яка об’єднала групу інструкторів у справжню команду. Один із кращих фахівців з вогневої підготовки, він досконало знав зброю і ще краще — людей, завжди підтримував та мотивував побратимів навіть у найважчі моменти.
Сергій любив історію України, умів надихати інших, мав чудове почуття гумору, був душею компанії та неймовірним кулінаром навіть у польових умовах.
Світла пам’ять воїну.
Фото з родинного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://telegram.me/ukrinform_news
Драмтеатр. Надпис “ДІТИ”
16 березня 2022-го російські війська бомблять драмтеатр у Маріуполі, де ховалися мирні жителі з дітьми. Величезний напис "ДІТИ" не зупинив окупантів. Під уламками загинули сотні людей.
16 березня 2022-го російські війська бомблять драмтеатр у Маріуполі, де ховалися мирні жителі з дітьми. Величезний напис "ДІТИ" не зупинив окупантів. Під уламками загинули сотні людей.
Пам’яті гранатометника Едуарда Олійника (позивний "Вікінг")
Захиснику із Переяслава навічно 28 років.
Едуард народився 5 жовтня 1996 року у Переяславі на Київщині. З дитинства займався спортом, був капітаном футбольної команди.
Мріяв бути коком, тому здобув фах кухаря-кондитера в училищі, а згодом вивчав готельно-ресторанний бізнес в КНУКіМ.
На своє 27-ме день народження усвідомлено пішов в ТЦК та мобілізувався. Едуард цікавився скандинавською історією та міфологією, тому отримав позивний "Вікінг". Служив в складі 38-ї окремої бригади морської піхоти імені гетьмана Петра Сагайдачного.
«Вікінг» брав участь у бойових діях на території Херсонської та Донецької областей: захищав село Кринки, Краматорськ та Покровськ. За звитяги на Покровському напрямку захисника нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Проте він не встиг особисто отримати нагороду.
Едуард Олійник прийняв свій останній бій поблизу міста Родинське Покровського району Донецької області 27 липня 2025 року. Тоді троє бійців розвідувальної групи потрапили під ворожий обстріл. Та навіть після важкого поранення Едуард не склав зброї. До останнього подиху він відстрілювався, намагаючись дотягнутися до рації, щоб попередити побратимів про засідку. "Вікінг" загинув зі зброєю в руках.
Чин похорону Едуарда Олійника відбувся 6 серпня 2025 року у Переяславі. Похований військовий на Заальтицькому кладовищі. Посмертно Едуарда нагородили орденом "За мужність" ІІ ступеня.
Шана Захисникові!
Валентина Кащенко
Фото із соцмереж, Переяславської міської територіальної громади та Переяслав.City
За матеріалами Переяславської міської територіальної громади
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://telegram.me/ukrinform_news
Захиснику із Переяслава навічно 28 років.
Едуард народився 5 жовтня 1996 року у Переяславі на Київщині. З дитинства займався спортом, був капітаном футбольної команди.
Мріяв бути коком, тому здобув фах кухаря-кондитера в училищі, а згодом вивчав готельно-ресторанний бізнес в КНУКіМ.
На своє 27-ме день народження усвідомлено пішов в ТЦК та мобілізувався. Едуард цікавився скандинавською історією та міфологією, тому отримав позивний "Вікінг". Служив в складі 38-ї окремої бригади морської піхоти імені гетьмана Петра Сагайдачного.
«Вікінг» брав участь у бойових діях на території Херсонської та Донецької областей: захищав село Кринки, Краматорськ та Покровськ. За звитяги на Покровському напрямку захисника нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Проте він не встиг особисто отримати нагороду.
Едуард Олійник прийняв свій останній бій поблизу міста Родинське Покровського району Донецької області 27 липня 2025 року. Тоді троє бійців розвідувальної групи потрапили під ворожий обстріл. Та навіть після важкого поранення Едуард не склав зброї. До останнього подиху він відстрілювався, намагаючись дотягнутися до рації, щоб попередити побратимів про засідку. "Вікінг" загинув зі зброєю в руках.
Чин похорону Едуарда Олійника відбувся 6 серпня 2025 року у Переяславі. Похований військовий на Заальтицькому кладовищі. Посмертно Едуарда нагородили орденом "За мужність" ІІ ступеня.
Шана Захисникові!
Валентина Кащенко
Фото із соцмереж, Переяславської міської територіальної громади та Переяслав.City
За матеріалами Переяславської міської територіальної громади
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://telegram.me/ukrinform_news
В пам’ять головного сержанта Миколи Янишина на псевдо «Яник»
Сьогодні, 15 березня йому б виповнилося 40 років
Микола Янишин народився 15 березня 1986 року в місті Гнівань на Вінниччині.
Навчався у Шендерівській школі, згодом у Гніванському ПТУ №12 та Іллінецькому фаховому коледжі Вінницького аграрного університету. Після строкової служби в ЗСУ працював муляром у будівельній бригаді ВАТ «Гніванський кар’єр». Любив футбол, риболовлю та прогулянки лісом.
У 2016–2019 роках Микола брав участь у бойових діях у зоні АТО/ООС. У 2021 році знову підписав контракт із ЗСУ і служив командиром танка танкового батальйону 30-ї окремої механізованої бригади. Повномасштабне вторгнення росії зустрів на Донеччині, поблизу Бахмута. За службу був нагороджений відзнаками «Учасник бойових дій», «Учасник АТО» та нагрудним знаком «За взірцевість у військовій службі» ІІІ ступеня.
Посмертно Миколі Янишину присвоїли звання Героя України з орденом «Золота Зірка» та нагородили орденом Спілки офіцерів «Слава України». Поховали воїна в селі Шендерів на Вінниччині. У нього залишилися мама, сестра та брат.
Вічна пам’ять Захиснику України!
Фото: Платформа пам’яті “Меморіал”; Суспільне Вінниця; Гінвальська міська територіальна громада.
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://telegram.me/ukrinform_news
Сьогодні, 15 березня йому б виповнилося 40 років
Микола Янишин народився 15 березня 1986 року в місті Гнівань на Вінниччині.
Навчався у Шендерівській школі, згодом у Гніванському ПТУ №12 та Іллінецькому фаховому коледжі Вінницького аграрного університету. Після строкової служби в ЗСУ працював муляром у будівельній бригаді ВАТ «Гніванський кар’єр». Любив футбол, риболовлю та прогулянки лісом.
У 2016–2019 роках Микола брав участь у бойових діях у зоні АТО/ООС. У 2021 році знову підписав контракт із ЗСУ і служив командиром танка танкового батальйону 30-ї окремої механізованої бригади. Повномасштабне вторгнення росії зустрів на Донеччині, поблизу Бахмута. За службу був нагороджений відзнаками «Учасник бойових дій», «Учасник АТО» та нагрудним знаком «За взірцевість у військовій службі» ІІІ ступеня.
Посмертно Миколі Янишину присвоїли звання Героя України з орденом «Золота Зірка» та нагородили орденом Спілки офіцерів «Слава України». Поховали воїна в селі Шендерів на Вінниччині. У нього залишилися мама, сестра та брат.
Вічна пам’ять Захиснику України!
Фото: Платформа пам’яті “Меморіал”; Суспільне Вінниця; Гінвальська міська територіальна громада.
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://telegram.me/ukrinform_news
Пам'яті спецпризначенця Дениса Струннікова (позивний «Діо»)
Це історія про людину-світло, яка ніколи не стояла на місці — від циркової арени до лав елітного спецпідрозділу
Денис Струнніков на псевдо «Діо» виріс у цирковому середовищі його мама працювала там, тому дитинство хлопця минало за лаштунками арени та в постійних гастролях. Він займався акробатикою й гімнастикою, рано почав виступати в цирку та гастролював у різних країнах Європи й Азії.
Згодом закінчив естрадно-циркове училище, працював артистом і реабілітологом. У Тернополі Денис зустрів свою майбутню дружину Наталію, місто стало для нього домом.У вересні 2024 року Денис добровільно долучився до спецпідрозділу ГУР МО «Артан».
Побратими згадують його як людину з почуттям гумору, відповідального бійця і надійного товариша. 22 серпня 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу Новомихайлівки на Донеччині група потрапила під мінометний обстріл.
Тяжко поранений Денис ще 12 годин боровся за життя, але врятувати його не вдалося. Посмертно він став почесним громадянином Тернополя та був відзначений нагородами.
Вічна пам’ять Герою!
Фото надані автором Юрій Торопчинов
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://telegram.me/ukrinform_news
Це історія про людину-світло, яка ніколи не стояла на місці — від циркової арени до лав елітного спецпідрозділу
Денис Струнніков на псевдо «Діо» виріс у цирковому середовищі його мама працювала там, тому дитинство хлопця минало за лаштунками арени та в постійних гастролях. Він займався акробатикою й гімнастикою, рано почав виступати в цирку та гастролював у різних країнах Європи й Азії.
Згодом закінчив естрадно-циркове училище, працював артистом і реабілітологом. У Тернополі Денис зустрів свою майбутню дружину Наталію, місто стало для нього домом.У вересні 2024 року Денис добровільно долучився до спецпідрозділу ГУР МО «Артан».
Побратими згадують його як людину з почуттям гумору, відповідального бійця і надійного товариша. 22 серпня 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу Новомихайлівки на Донеччині група потрапила під мінометний обстріл.
Тяжко поранений Денис ще 12 годин боровся за життя, але врятувати його не вдалося. Посмертно він став почесним громадянином Тернополя та був відзначений нагородами.
Вічна пам’ять Герою!
Фото надані автором Юрій Торопчинов
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://telegram.me/ukrinform_news
Сьогодні Василю Ратушному мало б виповнитися 30 років
Василь народився 13 березня 1996 року в Києві, був старшим сином у сім’ї письменниці і громадської діячки Світлани Поваляєвої та журналіста Тараса Ратушного. Був активним учасником Революції Гідності. У зимку 2015 році, щойно досягнувши повноліття – доєднався до добровольчого формування «Айдар», брав участь у боях в період Антитерористичної операції на Сході України.
Після демобілізації у 2019 році повернувся до цивільного життя. Працював на будівництві, зводив власний дім біля Десни, де жив із коханою Поліною. Грав на альт-саксофоні та фортепіано, майстрував меблі, виготовляв ножі у скандинавському стилі. Сам збудував доменну піч, щоб виплавляти метал, згодом захопився дронами. На руці мав татуювання – листок каштана і напис «КИЇВ», тому й позивний мав «Каштан».
З початком повномасштабного вторгнення Василь спершу допоміг організувати місцеву самооборону. Після звільнення Київщини Василь у складі 93-ї бригади, до якої згодом приєднався Роман, брав участь у бойових діях на Харківщині, далі під Бахмутом. З часом став пілотом БпЛА у 414-й окремій бригаді безпілотних систем «Птахи Мадяра». Брав участь у боях за Куп’янськ, Торське, Кліщіївку та Очеретине. У жовтні 2023 року був нагороджений нагрудним знаком «Золотий хрест».
«Він загинув щасливий, так, як хотів, і він закрив собою двох хлопців, вони вижили і не в критичному стані, з ними все добре, наскільки це можливо… Василь був дуже цілеспрямованою, скромною, тихою людиною з неймовірним почуттям гумору. І він був націлений винятково на знищення ворога», – сказала на прощанні мама Василя, письменниця Світлана Поваляєва.
Василя поховали на Байковому кладовищі в Києві. У нього залишилися батьки та кохана. Його молодший брат, громадський активіст Роман Ратушний, загинув у 2022 році під Ізюмом під час бойового завдання.
Пам’ять про братів Ратушних вшановують у культурних та меморіальних проєктах. На платформі Меморіал створили комікс, присвячений Роману та Василю Ратушним. Їхній пам’яті також присвячений фестиваль «Протасів Яр» фестиваль пам’яті Романа і Василя Ратушних. Захід започаткувала у 2023 році громадська організація «Захистимо Протасів Яр» на честь Романа Ратушного, адже саме він був активістом, який очолив боротьбу проти незаконної забудови Протасового Яру в Києві.
Разом їхні історії – це історії любові до свого міста та країни та відповідальності за них.
Василь народився 13 березня 1996 року в Києві, був старшим сином у сім’ї письменниці і громадської діячки Світлани Поваляєвої та журналіста Тараса Ратушного. Був активним учасником Революції Гідності. У зимку 2015 році, щойно досягнувши повноліття – доєднався до добровольчого формування «Айдар», брав участь у боях в період Антитерористичної операції на Сході України.
Після демобілізації у 2019 році повернувся до цивільного життя. Працював на будівництві, зводив власний дім біля Десни, де жив із коханою Поліною. Грав на альт-саксофоні та фортепіано, майстрував меблі, виготовляв ножі у скандинавському стилі. Сам збудував доменну піч, щоб виплавляти метал, згодом захопився дронами. На руці мав татуювання – листок каштана і напис «КИЇВ», тому й позивний мав «Каштан».
З початком повномасштабного вторгнення Василь спершу допоміг організувати місцеву самооборону. Після звільнення Київщини Василь у складі 93-ї бригади, до якої згодом приєднався Роман, брав участь у бойових діях на Харківщині, далі під Бахмутом. З часом став пілотом БпЛА у 414-й окремій бригаді безпілотних систем «Птахи Мадяра». Брав участь у боях за Куп’янськ, Торське, Кліщіївку та Очеретине. У жовтні 2023 року був нагороджений нагрудним знаком «Золотий хрест».
«Він загинув щасливий, так, як хотів, і він закрив собою двох хлопців, вони вижили і не в критичному стані, з ними все добре, наскільки це можливо… Василь був дуже цілеспрямованою, скромною, тихою людиною з неймовірним почуттям гумору. І він був націлений винятково на знищення ворога», – сказала на прощанні мама Василя, письменниця Світлана Поваляєва.
Василя поховали на Байковому кладовищі в Києві. У нього залишилися батьки та кохана. Його молодший брат, громадський активіст Роман Ратушний, загинув у 2022 році під Ізюмом під час бойового завдання.
Пам’ять про братів Ратушних вшановують у культурних та меморіальних проєктах. На платформі Меморіал створили комікс, присвячений Роману та Василю Ратушним. Їхній пам’яті також присвячений фестиваль «Протасів Яр» фестиваль пам’яті Романа і Василя Ратушних. Захід започаткувала у 2023 році громадська організація «Захистимо Протасів Яр» на честь Романа Ратушного, адже саме він був активістом, який очолив боротьбу проти незаконної забудови Протасового Яру в Києві.
Разом їхні історії – це історії любові до свого міста та країни та відповідальності за них.
Пам’яті кінолога Євгена Остопарченка
Став Героєм на щиті, захищаючи рідне Запоріжжя
Євген Остопарченко народився на Запоріжжі. До повномасштабної війни працював старшим інспектором-кінологом Кам’янської виправної колонії №101 у Запоріжжі. Раніше служив у Нацгвардії, працював охоронцем та інкасатором, згодом повернувся до служби у пенітенціарній системі.
Дуже любив родину – дружину Лідію та сина Руслана, захоплювався риболовлею і колекціонував моделі літаків. Колеги згадують, що він жив своєю справою, багато робив для розвитку кінологічної служби та дбав про службових собак.
Після початку повномасштабного вторгнення мобілізувався стрільцем до 4-го стрілецького батальйону 23-ї окремої бригади НГУ «Хортиця», де охороняв важливі об’єкти, зокрема енергетичну інфраструктуру.
45-річний молодший сержант загинув 26 січня 2023 року під час бойового завдання біля села Значкове Запорізької області внаслідок російського ракетного удару. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Вічна шана і слава Герою!
Фото з родинного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.https://telegram.me/ukrinform_news
Став Героєм на щиті, захищаючи рідне Запоріжжя
Євген Остопарченко народився на Запоріжжі. До повномасштабної війни працював старшим інспектором-кінологом Кам’янської виправної колонії №101 у Запоріжжі. Раніше служив у Нацгвардії, працював охоронцем та інкасатором, згодом повернувся до служби у пенітенціарній системі.
Дуже любив родину – дружину Лідію та сина Руслана, захоплювався риболовлею і колекціонував моделі літаків. Колеги згадують, що він жив своєю справою, багато робив для розвитку кінологічної служби та дбав про службових собак.
Після початку повномасштабного вторгнення мобілізувався стрільцем до 4-го стрілецького батальйону 23-ї окремої бригади НГУ «Хортиця», де охороняв важливі об’єкти, зокрема енергетичну інфраструктуру.
45-річний молодший сержант загинув 26 січня 2023 року під час бойового завдання біля села Значкове Запорізької області внаслідок російського ракетного удару. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Вічна шана і слава Герою!
Фото з родинного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.https://telegram.me/ukrinform_news
Пам'яті бойової медикині Олександри Ліскунової
Рятувала життя побратимів, загинула через влучання ворожого БПЛА в евакуаційне авто
Олександра Ліскунова народилася 17 грудня 1995 року в Кременчуці. Згодом родина переїхала до Горішніх Плавнів. Після школи вона навчалася у Кременчуцькому медичному коледжі, де здобула фах фельдшера. Працювала в Кременчуцькій дитячій лікарні, Центрі первинної медико-санітарної допомоги Горішніх Плавнів та у дитячо-юнацькій спортивній школі.
4 квітня 2022 року Олександра долучилася до російсько-української війни. Вона була завідувачкою медичного пункту колишнього 32-го окремого стрілецького батальйону: надавала допомогу пораненим, брала участь в евакуації з поля бою та організовувала медичне забезпечення підрозділу.
Старший сержант Олександра Ліскунова загинула 26 січня 2026 року під час виконання бойового завдання біля Новомиколаївки на Харківщині – російський баражуючий боєприпас «Ланцет» влучив у автомобіль.
Попрощалися з нею 29 січня, а поховали 30-річну військову медикиню на військовому меморіалі в Горішніх Плавнях. Колеги та побратими згадують її як щиру, турботливу й віддану своїй справі людину.
Слава і честь Захисниці!
Фото: Фейсбук-сторінка Коваленко Олександра
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://telegram.me/ukrinform_news
Рятувала життя побратимів, загинула через влучання ворожого БПЛА в евакуаційне авто
Олександра Ліскунова народилася 17 грудня 1995 року в Кременчуці. Згодом родина переїхала до Горішніх Плавнів. Після школи вона навчалася у Кременчуцькому медичному коледжі, де здобула фах фельдшера. Працювала в Кременчуцькій дитячій лікарні, Центрі первинної медико-санітарної допомоги Горішніх Плавнів та у дитячо-юнацькій спортивній школі.
4 квітня 2022 року Олександра долучилася до російсько-української війни. Вона була завідувачкою медичного пункту колишнього 32-го окремого стрілецького батальйону: надавала допомогу пораненим, брала участь в евакуації з поля бою та організовувала медичне забезпечення підрозділу.
Старший сержант Олександра Ліскунова загинула 26 січня 2026 року під час виконання бойового завдання біля Новомиколаївки на Харківщині – російський баражуючий боєприпас «Ланцет» влучив у автомобіль.
Попрощалися з нею 29 січня, а поховали 30-річну військову медикиню на військовому меморіалі в Горішніх Плавнях. Колеги та побратими згадують її як щиру, турботливу й віддану своїй справі людину.
Слава і честь Захисниці!
Фото: Фейсбук-сторінка Коваленко Олександра
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://telegram.me/ukrinform_news
Пам’яті десантника Артема Бурки (позивний «Бурий»)
Майже два роки вважали безвісти зниклим солдата, якому навічно 24.
Артем народився 4 лютого 2000 року на Полтавщині, в селі Пустовари Решетилівського району.
Закінчив Демидівську загальноосвітню школу. Потім навчався у Полтавському професійно-технічному училищі №31.
У 2020 служив строкову службу в Харківському прикордонному загоні. Був відзначений грамотою за сумлінну службу.
У 2022 одружився та став батьком. За рік долучився до Збройних Сил України. Воював у складі 82-ї окремої десантно-штурмової бригади на Запорізькому напрямку.
Загинув при виконанні бойового завдання 17 лютого 2024 року. Довгий час вважався зниклим безвісти, проте дружина Тетяна докладала максимум зусиль, щоб відшукати коханого.
Солдат Артем Бурка повернувся на щиті на Полтавщину 22 січня 2026 року. Похований на центральному цвинтарі села Пустовари.
Вічна слава і пам’ять Захисникові!
Валентина Кащенко
Фото: Фейсбук-сторінка Танюшка Бурка, Фейсбук-сторінка Артем Попов, Решетилівська міська рада, Суспільне
За матеріалами: Решетилівська міська рада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://telegram.me/ukrinform_news
Майже два роки вважали безвісти зниклим солдата, якому навічно 24.
Артем народився 4 лютого 2000 року на Полтавщині, в селі Пустовари Решетилівського району.
Закінчив Демидівську загальноосвітню школу. Потім навчався у Полтавському професійно-технічному училищі №31.
У 2020 служив строкову службу в Харківському прикордонному загоні. Був відзначений грамотою за сумлінну службу.
У 2022 одружився та став батьком. За рік долучився до Збройних Сил України. Воював у складі 82-ї окремої десантно-штурмової бригади на Запорізькому напрямку.
Загинув при виконанні бойового завдання 17 лютого 2024 року. Довгий час вважався зниклим безвісти, проте дружина Тетяна докладала максимум зусиль, щоб відшукати коханого.
Солдат Артем Бурка повернувся на щиті на Полтавщину 22 січня 2026 року. Похований на центральному цвинтарі села Пустовари.
Вічна слава і пам’ять Захисникові!
Валентина Кащенко
Фото: Фейсбук-сторінка Танюшка Бурка, Фейсбук-сторінка Артем Попов, Решетилівська міська рада, Суспільне
За матеріалами: Решетилівська міська рада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://telegram.me/ukrinform_news
Сагринь – одна з найтрагічніших сторінок історії ХХ століття українців Холмщини.
У міжвоєнній Центрально-Східній Європі минулого століття етнічна мапа не збігалася з державними кордонами, що спричиняло гострі міжнаціональні конфлікти. На західноукраїнських землях головне протистояння розгорталося між українцями та поляками. Друга світова війна лише загострила його: українці боролися без власної держави, поляки – в умовах втрати своєї. Збройне протистояння між УПА та польською Армією Крайовою (АК) швидко радикалізувалося, охопивши Волинь, Галичину, Холмщину й Підляшшя.
10–11 березня 1944 року польські підпільні формування АК та Батальйонів хлопських (польських партизанських сил, які складалися переважно із місцевих селян) атакували українське село Сагринь (наразі територія Польщі, сучасна ґміна Вербковичі, Грубешівського повіту Люблинського воєводства). Напад розпочався на світанку 10 березня: село було оточене, почалися підпали, обстріли та вбивства мирних мешканців. Загинули жінки, діти, літні люди. До 10-ї години ранку село було фактично повністю спалено: знищено церкву, парафіяльні будинки, понад 260 хат і численні господарські споруди. Наступного дня насильство продовжилося й охопило також інші українські села округи, польський наступ тривав протягом кількох наступних тижнів. За даними джерел, в ході цієї жорстокої операції було вбито від 1500 до 2000 українців. Наразі встановлено імена 621 особи загиблих, проте архівно-пошукова робота все ще триває.
Детальніше з матеріалами документів можете ознайомитися за посиланням.https://uinp.gov.ua/informaciyni-materialy/statti/spalene-selo-sagryn-80-rokiv-vid-zlochyniv?fbclid=IwdGRjcAQdO09jbGNrBB07S2V4dG4DYWVtAjExAHNydGMGYXBwX2lkDDM1MDY4NTUzMTcyOAABHjJUHgOeCOtdIExv_aSWOeuHjeZhHI40YeIS2Y1E1x-sRzY4o319Mm_ZOje5_aem_HZznEM8ctUWKMAGrwOsnqw
У міжвоєнній Центрально-Східній Європі минулого століття етнічна мапа не збігалася з державними кордонами, що спричиняло гострі міжнаціональні конфлікти. На західноукраїнських землях головне протистояння розгорталося між українцями та поляками. Друга світова війна лише загострила його: українці боролися без власної держави, поляки – в умовах втрати своєї. Збройне протистояння між УПА та польською Армією Крайовою (АК) швидко радикалізувалося, охопивши Волинь, Галичину, Холмщину й Підляшшя.
10–11 березня 1944 року польські підпільні формування АК та Батальйонів хлопських (польських партизанських сил, які складалися переважно із місцевих селян) атакували українське село Сагринь (наразі територія Польщі, сучасна ґміна Вербковичі, Грубешівського повіту Люблинського воєводства). Напад розпочався на світанку 10 березня: село було оточене, почалися підпали, обстріли та вбивства мирних мешканців. Загинули жінки, діти, літні люди. До 10-ї години ранку село було фактично повністю спалено: знищено церкву, парафіяльні будинки, понад 260 хат і численні господарські споруди. Наступного дня насильство продовжилося й охопило також інші українські села округи, польський наступ тривав протягом кількох наступних тижнів. За даними джерел, в ході цієї жорстокої операції було вбито від 1500 до 2000 українців. Наразі встановлено імена 621 особи загиблих, проте архівно-пошукова робота все ще триває.
Детальніше з матеріалами документів можете ознайомитися за посиланням.https://uinp.gov.ua/informaciyni-materialy/statti/spalene-selo-sagryn-80-rokiv-vid-zlochyniv?fbclid=IwdGRjcAQdO09jbGNrBB07S2V4dG4DYWVtAjExAHNydGMGYXBwX2lkDDM1MDY4NTUzMTcyOAABHjJUHgOeCOtdIExv_aSWOeuHjeZhHI40YeIS2Y1E1x-sRzY4o319Mm_ZOje5_aem_HZznEM8ctUWKMAGrwOsnqw
Пам’яті азовця Михайла Ніконця (позивний «Бублік»)
У 2015 році у складі «Азову» відстоював Маріуполь, а у 2022-му повернувся до міста, щоб допомогти побратимам
Михайло народився 16 червня 1992 року в Умані Черкаської області. У дитинстві був дуже допитливим: грав на акордеоні й сопілці, ходив на танці, співав, займався скейтбордингом та паркуром.
Після школи здобув фах автомобільного слюсаря та працював на СТО. Під час Революції гідності приєднався до "Правого сектору", а згодом вступив до лав полку "Азов". У складі цього підрозділу захисник пройшов Павлопіль-Широкинську наступальну операцію в лютому 2015 року.
У 2016 році повернувся до цивільного життя: працював на СТО, а згодом адміністратором інтернет-клубу. Почався зустрічатись з дівчиною Діаною.
Повномасштабне вторгнення зустрів в Умані. Пішки вирішив добиратись до столиці. У Києві долучився до ССО "Азов". Брав участь в боях на Київщині. Але шукав можливостей долучитись до побратимів у Маріуполі.
24 березня Михайло "Бублік" Ніконець був в складі 72 бійців, що першими потрапили в оточений Маріуполь на вертольотах. Спершу Михайло був у районі порту, потім були готель «Посейдон», рибоконсервний завод і залізничний вокзал. 15 квітня Михайлові разом з іншими захисниками вдалося прорватися з Правого берега на "Азовсталь". Загинув між 14 та 16 травня від крововтрати та важких поранень отриманих від артобстрілу. Тіло захисника досі на окупованих територіях, однак родина вірить, що зможе поховати Героя з почестями вдома.
Пам’ять і шана Герою!
Тетяна Тиндик
Фото з сімейного архіву, Instagram Михайло Ніконець, Пливе кача. Умань
За матеріалами: Меморіал. Платформа пам'яті, Суспільне.Черкаси, Пливе кача. Умань, Уманьnews.City
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.https://telegram.me/ukrinform_news
У 2015 році у складі «Азову» відстоював Маріуполь, а у 2022-му повернувся до міста, щоб допомогти побратимам
Михайло народився 16 червня 1992 року в Умані Черкаської області. У дитинстві був дуже допитливим: грав на акордеоні й сопілці, ходив на танці, співав, займався скейтбордингом та паркуром.
Після школи здобув фах автомобільного слюсаря та працював на СТО. Під час Революції гідності приєднався до "Правого сектору", а згодом вступив до лав полку "Азов". У складі цього підрозділу захисник пройшов Павлопіль-Широкинську наступальну операцію в лютому 2015 року.
У 2016 році повернувся до цивільного життя: працював на СТО, а згодом адміністратором інтернет-клубу. Почався зустрічатись з дівчиною Діаною.
Повномасштабне вторгнення зустрів в Умані. Пішки вирішив добиратись до столиці. У Києві долучився до ССО "Азов". Брав участь в боях на Київщині. Але шукав можливостей долучитись до побратимів у Маріуполі.
24 березня Михайло "Бублік" Ніконець був в складі 72 бійців, що першими потрапили в оточений Маріуполь на вертольотах. Спершу Михайло був у районі порту, потім були готель «Посейдон», рибоконсервний завод і залізничний вокзал. 15 квітня Михайлові разом з іншими захисниками вдалося прорватися з Правого берега на "Азовсталь". Загинув між 14 та 16 травня від крововтрати та важких поранень отриманих від артобстрілу. Тіло захисника досі на окупованих територіях, однак родина вірить, що зможе поховати Героя з почестями вдома.
Пам’ять і шана Герою!
Тетяна Тиндик
Фото з сімейного архіву, Instagram Михайло Ніконець, Пливе кача. Умань
За матеріалами: Меморіал. Платформа пам'яті, Суспільне.Черкаси, Пливе кача. Умань, Уманьnews.City
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.https://telegram.me/ukrinform_news
Пам’яті лейтенанта Тараса Дяківа
Він віддав своє життя, захищаючи Україну та кожного з нас від ворога
Тарас Дяків народився 1984 року в селищі Вигода, Івано-Франківська область. В дитинстві захоплювався фізкультурою, технікою та читанням. У 2001-2006 роках навчався у Львівській політехніці. Брав участь у Помаранчевій революції та Революції гідності. Після закінчення університету повернувся до Вигоди, працював на підприємстві «Уніплит».
У 2010 році Тарас разом із братом започаткував власну справу, згодом став програмістом після навчання в Mate academy. У квітні 2024 року Тарас був призваний до ЗСУ, служив в 421-му батальйоні безпілотних систем. У 2025 році отримав звання лейтенанта та став командиром взводу ударних безпілотних авіаційних комплексів.
12 вересня 2025 року Тарас загинув під час виконання бойового завдання в Сумській області. Похований у рідному селищі. Його нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно) за мужність і відвагу. Тарас залишив дружину, сина, матір, брата і сестру.
Герої не вмирають. Вони живуть у нашій пам’яті та в перемозі, за яку віддали життя.
Фото надані дружиною
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://telegram.me/ukrinform_news
Він віддав своє життя, захищаючи Україну та кожного з нас від ворога
Тарас Дяків народився 1984 року в селищі Вигода, Івано-Франківська область. В дитинстві захоплювався фізкультурою, технікою та читанням. У 2001-2006 роках навчався у Львівській політехніці. Брав участь у Помаранчевій революції та Революції гідності. Після закінчення університету повернувся до Вигоди, працював на підприємстві «Уніплит».
У 2010 році Тарас разом із братом започаткував власну справу, згодом став програмістом після навчання в Mate academy. У квітні 2024 року Тарас був призваний до ЗСУ, служив в 421-му батальйоні безпілотних систем. У 2025 році отримав звання лейтенанта та став командиром взводу ударних безпілотних авіаційних комплексів.
12 вересня 2025 року Тарас загинув під час виконання бойового завдання в Сумській області. Похований у рідному селищі. Його нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно) за мужність і відвагу. Тарас залишив дружину, сина, матір, брата і сестру.
Герої не вмирають. Вони живуть у нашій пам’яті та в перемозі, за яку віддали життя.
Фото надані дружиною
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://telegram.me/ukrinform_news
Пам’яті підприємця Олега Шмарка (позивний «Ворон»)
Брав участь у звільненні Херсона та правобережжя області, рятував людей після підриву Каховської ГЕС
Олег народився 27 квітня 1981 року в селі Рівне на Миколаївщині. Після закінчення університету зайнявся рибальством, але згодом змінив напрямок і відкрив СТО та магазин автотоварів. Він також серйозно займався велоспортом і передав це захоплення своїй доньці Маргариті, яка стала майстром спорту з кікбоксингу.
У перший день війни Олег приєднався до ЗСУ. У підрозділі на захисті Широкобальського мосту він боровся з танками, маючи лише автомат. Після звільнення Миколаєва його підрозділ перевели на передову в Херсонщину. Олег воював як оператор ПТРК, евакуйовував поранених і доставляв спорядження. Він був високопрофесійним бійцем, користувався повагою командирів і побратимів.
21 червня 2023 року, після небезпечного завдання, його човен підірвався на річковій міні, Олег загинув разом із двома товаришами. Його смерть стала трагедією для родини. Мама Олега не витримала втрати і померла незабаром після нього. Олег був представлений до нагороди орденом «Богдана Хмельницького III ступеня».
На могилі Олега викарбувано його улюблену фразу: «Мужність там, де любов».
Вічна шана і слава Герою!
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.https://telegram.me/ukrinform_news
Брав участь у звільненні Херсона та правобережжя області, рятував людей після підриву Каховської ГЕС
Олег народився 27 квітня 1981 року в селі Рівне на Миколаївщині. Після закінчення університету зайнявся рибальством, але згодом змінив напрямок і відкрив СТО та магазин автотоварів. Він також серйозно займався велоспортом і передав це захоплення своїй доньці Маргариті, яка стала майстром спорту з кікбоксингу.
У перший день війни Олег приєднався до ЗСУ. У підрозділі на захисті Широкобальського мосту він боровся з танками, маючи лише автомат. Після звільнення Миколаєва його підрозділ перевели на передову в Херсонщину. Олег воював як оператор ПТРК, евакуйовував поранених і доставляв спорядження. Він був високопрофесійним бійцем, користувався повагою командирів і побратимів.
21 червня 2023 року, після небезпечного завдання, його човен підірвався на річковій міні, Олег загинув разом із двома товаришами. Його смерть стала трагедією для родини. Мама Олега не витримала втрати і померла незабаром після нього. Олег був представлений до нагороди орденом «Богдана Хмельницького III ступеня».
На могилі Олега викарбувано його улюблену фразу: «Мужність там, де любов».
Вічна шана і слава Герою!
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.https://telegram.me/ukrinform_news
Пам’яті пластуна, командира десантно-штурмової бригади Захара Скляра
Був ідеалістом і брав на себе багато відповідальності
Захар Скляр народився 10 вересня 1997 року в Кремінній, Луганщина. У 16 років родина переїхала до Івано-Франківська.
Захар був патріотом і завжди захоплювався історією, велосипедами та подорожами. У 2020 році склав пластову присягу, а в 2021 став комендантом найбільшого пластового табору в Польщі.
Після початку війни у 2022 році Захар став добровольцем, пройшов підготовку та служив у 79-й десантно-штурмовій бригаді.
Брав участь у бойових діях на Донеччині, а також навчався у Великій Британії. 20 грудня 2023 року він загинув, захищаючи Україну, отримавши смертельні поранення в боях під Новомихайлівкою. Похований на Алеї Героїв у Чукалівці, Івано-Франківська область.
Захар нагороджений Орденом Богдана Хмельницького III ступеня. У 2025 році в Івано-Франківську відкрили пам'ятну дошку на фасаді ліцею №20, де він навчався.
Вічна слава Герою!
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://telegram.me/ukrinform_news
Був ідеалістом і брав на себе багато відповідальності
Захар Скляр народився 10 вересня 1997 року в Кремінній, Луганщина. У 16 років родина переїхала до Івано-Франківська.
Захар був патріотом і завжди захоплювався історією, велосипедами та подорожами. У 2020 році склав пластову присягу, а в 2021 став комендантом найбільшого пластового табору в Польщі.
Після початку війни у 2022 році Захар став добровольцем, пройшов підготовку та служив у 79-й десантно-штурмовій бригаді.
Брав участь у бойових діях на Донеччині, а також навчався у Великій Британії. 20 грудня 2023 року він загинув, захищаючи Україну, отримавши смертельні поранення в боях під Новомихайлівкою. Похований на Алеї Героїв у Чукалівці, Івано-Франківська область.
Захар нагороджений Орденом Богдана Хмельницького III ступеня. У 2025 році в Івано-Франківську відкрили пам'ятну дошку на фасаді ліцею №20, де він навчався.
Вічна слава Герою!
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://telegram.me/ukrinform_news
Пам’яті полковника Миколи Павлишена (позивний «Дракон»)
Звільнившись зі служби задовго до війни, він повернувся за покликом серця до війська, коли вона почалася
Полковник, бойовий офіцер, начальник відділу підготовки 19-го армійського корпусу оперативного командування «Південь» Микола Павлишен народився 6 березня 1967 року в селі Яланець Вінницької області. Відслужив у армії, став лейтенантом після Рязанського повітряно-десантного училища.
Служив у Львові, потім у десантних бригадах. Після Національної академії оборони став заступником командира бригади, викладав в академіях, підготував сотні офіцерів. У 2014 році повернувся до війська, сформував батальйон «Шторм» і брав участь у боях на сході. Пізніше служив у прикордонних військах, а 20 грудня 2021 року повернувся на ключову посаду в оперативне командування «Південь».
Під час повномасштабного вторгнення очолював оборону Южноукраїнська, а потім брав участь у деокупації Херсонщини.
Його стратегічне мислення та досвід сприяли ефективним діям на південному напрямку. Відомий як сильний керівник і патріот. Загинув 20 листопада 2025 року під час виконання службових обов'язків. Похований в Одесі.
На сайті Президента України відкрита петиція про присвоєння йому звання Героя України (посмертно), яку можна підтримати.
Вічна пам’ять і слава Герою!
Фото: Фейсбук-сторінка Валерій Курко, з відкритих джерел
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://telegram.me/ukrinform_news
Звільнившись зі служби задовго до війни, він повернувся за покликом серця до війська, коли вона почалася
Полковник, бойовий офіцер, начальник відділу підготовки 19-го армійського корпусу оперативного командування «Південь» Микола Павлишен народився 6 березня 1967 року в селі Яланець Вінницької області. Відслужив у армії, став лейтенантом після Рязанського повітряно-десантного училища.
Служив у Львові, потім у десантних бригадах. Після Національної академії оборони став заступником командира бригади, викладав в академіях, підготував сотні офіцерів. У 2014 році повернувся до війська, сформував батальйон «Шторм» і брав участь у боях на сході. Пізніше служив у прикордонних військах, а 20 грудня 2021 року повернувся на ключову посаду в оперативне командування «Південь».
Під час повномасштабного вторгнення очолював оборону Южноукраїнська, а потім брав участь у деокупації Херсонщини.
Його стратегічне мислення та досвід сприяли ефективним діям на південному напрямку. Відомий як сильний керівник і патріот. Загинув 20 листопада 2025 року під час виконання службових обов'язків. Похований в Одесі.
На сайті Президента України відкрита петиція про присвоєння йому звання Героя України (посмертно), яку можна підтримати.
Вічна пам’ять і слава Герою!
Фото: Фейсбук-сторінка Валерій Курко, з відкритих джерел
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://telegram.me/ukrinform_news
Пам’яті старшого солдата Володимира Маляра
Хотів звільнити рідну Херсонщину від російських військ, щоб знову побачитися з сім'єю
Володимир Маляр родом з Херсонщини, після навчання у школі Володимир став пенітенціарієм, працював електриком, а згодом підписав контракт з Нацгвардією. Воював на Запоріжжі, поки його рідні були під окупацією. Володимир служив у 15-й бригаді оперативного призначення НГУ, а під час вторгнення став гранатометником, потім снайпером і навідником.
1 квітня 2022 року він загинув під час обстрілу, а його тіло вдалося забрати тільки через рік. Володимир став героєм, залишивши по собі пам’ять про відданість, мужність і любов до батьківщини. Його перепоховали в рідному селі Федорівка у червні 2023 року. Посмертно нагороджено медаллю «За військову службу Україні».
Честь і вічна шана Герою!
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.https://telegram.me/ukrinform_news
Хотів звільнити рідну Херсонщину від російських військ, щоб знову побачитися з сім'єю
Володимир Маляр родом з Херсонщини, після навчання у школі Володимир став пенітенціарієм, працював електриком, а згодом підписав контракт з Нацгвардією. Воював на Запоріжжі, поки його рідні були під окупацією. Володимир служив у 15-й бригаді оперативного призначення НГУ, а під час вторгнення став гранатометником, потім снайпером і навідником.
1 квітня 2022 року він загинув під час обстрілу, а його тіло вдалося забрати тільки через рік. Володимир став героєм, залишивши по собі пам’ять про відданість, мужність і любов до батьківщини. Його перепоховали в рідному селі Федорівка у червні 2023 року. Посмертно нагороджено медаллю «За військову службу Україні».
Честь і вічна шана Герою!
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.https://telegram.me/ukrinform_news
Пам'яті Героя України, льотчика В’ячеслава Радіонова
Ціною життя врятував повний склад пілотів і літаків 40-ї авіабригади
Старший лейтенант В’ячеслав Радіонов загинув на світанку 24 лютого 2022 року, прикривши своїх побратимів під час ворожого ракетного удару по аеродрому. Завдяки його діям всі літаки 40-ї бригади залишилися цілими та піднялися в повітря.
В’ячеслав народився в Запоріжжі в 1997 році. З дитинства захоплювався авіацією, займався авіамоделізмом і став чемпіоном України. Відразу після закінчення Харківського університету Повітряних сил підписав контракт із ЗСУ. У 2021 році пілотував МіГ-29 на параді до 30-ї річниці незалежності України.
У ніч на 24 лютого його літак був збитий під час бою з російськими літаками, але він зміг відвести удар від своєї бригади. Тіло В’ячеслава знайшли місцеві жителі, а 28 лютого його поховали таємно, щоб уникнути сплюндрування могили. Пізніше його перепоховали на Алеї Героїв у Василькові.
Указом Президента України В’ячеславу присвоєно звання Герой України (посмертно) і капітан. Вшанування пам’яті льотчика відбулося через перейменування вулиці в Запоріжжі та відкриття меморіалу в Київській області.
Шана Герою!
Тетяна Тиндик
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://telegram.me/ukrinform_news
Ціною життя врятував повний склад пілотів і літаків 40-ї авіабригади
Старший лейтенант В’ячеслав Радіонов загинув на світанку 24 лютого 2022 року, прикривши своїх побратимів під час ворожого ракетного удару по аеродрому. Завдяки його діям всі літаки 40-ї бригади залишилися цілими та піднялися в повітря.
В’ячеслав народився в Запоріжжі в 1997 році. З дитинства захоплювався авіацією, займався авіамоделізмом і став чемпіоном України. Відразу після закінчення Харківського університету Повітряних сил підписав контракт із ЗСУ. У 2021 році пілотував МіГ-29 на параді до 30-ї річниці незалежності України.
У ніч на 24 лютого його літак був збитий під час бою з російськими літаками, але він зміг відвести удар від своєї бригади. Тіло В’ячеслава знайшли місцеві жителі, а 28 лютого його поховали таємно, щоб уникнути сплюндрування могили. Пізніше його перепоховали на Алеї Героїв у Василькові.
Указом Президента України В’ячеславу присвоєно звання Герой України (посмертно) і капітан. Вшанування пам’яті льотчика відбулося через перейменування вулиці в Запоріжжі та відкриття меморіалу в Київській області.
Шана Герою!
Тетяна Тиндик
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://telegram.me/ukrinform_news
Пам’яті морського піхотинця Богдана Усенка (позивний «Гетьман»)
Служив в АТО/ООС, обороняв Маріуполь, загинув у російському полоні
Богдан народився 24 січня 1994 року в Черкасах. Після школи навчався у Черкаському професійному автодорожньому ліцеї, де опанував професію оператора комп’ютерного набору.
Навесні 2012 року юнака призвали на строкову службу, а вже за рік він підписав армійський контракт.
12 квітня 2014 Богдан одружився з коханою Мариною. Того ж року у подружжя народилася донька Меланія. У 2014-2016 роках він служив у зоні АТО. Між 2016 та 2020 навчався у Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.
Служив в 36-тій окремій бригаді морської піхоти. З 2020 року брав участь в ООС, як командир батареї реактивної артилерії.
У грудні 2021 року Богдан заступив на позиції в районі Мангуша поблизу Маріуполя. Морпіхи з 36-ї окремої бригади Михайла Білінського стали одним з перших, хто зустрів ворога у лютому 2022 року. Серед них був Богдан Усенко.
12 квітня 2022 під час боїв за Маріуполь потрапив у полон. Перебував в Оленівці, Курську, Мордовії, Камишині. Останнім місцем утримання стало відоме звірствами до українських громадян СІЗО міста Кизил у Пермському краї.
Датою смерті Богдана Усенка вважається квітень 2025 року, без конкретного числа.
У замордованого росіянами полоненого українського офіцера залишилися дружина, дві доньки та батько.
Акцію «Не мовчи — полон вбиває» у Черкасах 11 січня 2026 року присвятили пам'яті Богдана Усенка.
Похоронний чин провели у Свято-Михайлівському гарнізонному соборі 16 січня. Морпіха поховали на Алеї Героїв.
Богдана Усенка нагороджено відзнаками «За зразкову службу», «За оборону Маріуполя», «За військову доблесть» і орденами «За службу» та «Хрест Заслуги».
Слава Захисникові!
Фото: Фейсбук-сторіка Maryna Usenko, Instagram Богдан Усенко, Суспільне
За матеріалами Меморіал. Платформа пам'яті, Суспільне, Точка Сходу
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://telegram.me/ukrinform_news
Служив в АТО/ООС, обороняв Маріуполь, загинув у російському полоні
Богдан народився 24 січня 1994 року в Черкасах. Після школи навчався у Черкаському професійному автодорожньому ліцеї, де опанував професію оператора комп’ютерного набору.
Навесні 2012 року юнака призвали на строкову службу, а вже за рік він підписав армійський контракт.
12 квітня 2014 Богдан одружився з коханою Мариною. Того ж року у подружжя народилася донька Меланія. У 2014-2016 роках він служив у зоні АТО. Між 2016 та 2020 навчався у Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.
Служив в 36-тій окремій бригаді морської піхоти. З 2020 року брав участь в ООС, як командир батареї реактивної артилерії.
У грудні 2021 року Богдан заступив на позиції в районі Мангуша поблизу Маріуполя. Морпіхи з 36-ї окремої бригади Михайла Білінського стали одним з перших, хто зустрів ворога у лютому 2022 року. Серед них був Богдан Усенко.
12 квітня 2022 під час боїв за Маріуполь потрапив у полон. Перебував в Оленівці, Курську, Мордовії, Камишині. Останнім місцем утримання стало відоме звірствами до українських громадян СІЗО міста Кизил у Пермському краї.
Датою смерті Богдана Усенка вважається квітень 2025 року, без конкретного числа.
У замордованого росіянами полоненого українського офіцера залишилися дружина, дві доньки та батько.
Акцію «Не мовчи — полон вбиває» у Черкасах 11 січня 2026 року присвятили пам'яті Богдана Усенка.
Похоронний чин провели у Свято-Михайлівському гарнізонному соборі 16 січня. Морпіха поховали на Алеї Героїв.
Богдана Усенка нагороджено відзнаками «За зразкову службу», «За оборону Маріуполя», «За військову доблесть» і орденами «За службу» та «Хрест Заслуги».
Слава Захисникові!
Фото: Фейсбук-сторіка Maryna Usenko, Instagram Богдан Усенко, Суспільне
За матеріалами Меморіал. Платформа пам'яті, Суспільне, Точка Сходу
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://telegram.me/ukrinform_news
1 та 2 березня 1943 року в селищі Корюківка Чернігівської області відбулася наймасштабніша в Європі нацистська каральна акція.
Майже 7 тис. цивільних жителів було знищено, а саме селище спалено як акт помсти та залякування за розгром партизанами окупаційного німецько-угорського гарнізону.
Корюківка стала наймасштабнішою каральною акцією нацистів у Європі серед подібних.
Однак, щоб приховати бездіяльність радянських партизанів, офіційна радянська влада десятиліттями замовчувала правду про цей воєнний злочин.
Майже 7 тис. цивільних жителів було знищено, а саме селище спалено як акт помсти та залякування за розгром партизанами окупаційного німецько-угорського гарнізону.
Корюківка стала наймасштабнішою каральною акцією нацистів у Європі серед подібних.
Однак, щоб приховати бездіяльність радянських партизанів, офіційна радянська влада десятиліттями замовчувала правду про цей воєнний злочин.
Офіційний канал Українського інституту національної пам'яті
Created: 22 May 2025
Responsible: Miro Baida