Український інститут національної пам'яті

Пам’яті навідника танка Владислава Буковецького

З 18 років присвятив себе військовій службі, у 20 років віддав життя за свободу рідної землі

Владислав народився 6 серпня 2003 року в Шполі на Черкащині. Після школи здобув фах механізатора та підписав контракт з ЗСУ.

Служив навідником танку. Брав участь в боях на Харківщині, Луганщині, обороні Бахмуту. Загинув 30 серпня 2023 року в районі Часового Яру.

Похований у рідній Шполі. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.

Пам’ять і шана Захисникові! 

Фото: Шполянська міська рада, Шполяночка

За інформацією: Шполяночка

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://shpolyanochka.com.ua/vin-niby-shchos-vidchuvav-istoriia-iunoho-zahybloho-zakhysnyka-zi-shpoly-iakyy-iz-18-rokiv-prysviatyv-sebe-viyskoviy-sluzhbi/

Пам'яті старшого солдата Дмитра Пую (позивний «Кухар»)

Мати загиблого захисника видала книгу його віршів

Дмитро Пую народився 24 вересня 1995 року Чернівцях. Після школи здобув вищу освіту в галузі харчових технологій. Працював в ресторані.

Після початку повномасштабного вторгнення долучився до лав Сил оборони. Служив в 107-й бригаді Сил ТрО. Спершу на посаді кухаря, згодом став кулеметником. Загинув 4 травня 2025 року в бою на Сумщині.

Посмертно мама воїна видала його вірші, які хлопець публікував в Інстаграмі, у збірці "Шлях мого життя".

Світла пам'ять воїну!

Галина Олійник

Фото авторки

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Пам’яті десантника й розвідника Сергія Штагера (позивний «Поет»)

Понад десять років свого життя присвятив захисту України.

Сергій народився 30 листопада 1976 року. Дитинство минуло на Сумщині. В школі був дуже активним: колекціонував значки і марки, був фотолюбителем, багато читав.

У 1994 році 18-річний Сергій пішов на строкову службу в армію. Служив старшим кодувальником електронної апаратури кодування та спецзв’язку.

Після строковї служби працював в регіональних медіа на Сумщині: диктором на радіо, кореспондентом, очолював прес-відділ дитячо-юнацького наукового центру.

З 2000 жив в Києві. Пройшов журналістські курси в Укртелерадіоінституті. Водночас освоїв багато інших занять: виготовляв корпусні меблі, працював моделлю, офіціантом, круп’є, різноробом, кур’єром, продавцем-консультантом. Також був активним донором крові.

Учасник Революції гідності. З Майдану пішов на війну. Служив навідником в 79-й десантно-штурмовій бригаді. Брав участь в АТО та ООС на Донеччині та Луганщині. Звільнився незадовго до повномасштабного вторгнення.

У лютому 2022 року добровільно повернувся на захист України. Брав участь в обороні Києва в складі 95-ї десантно-штурмової бригади Нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Згодом служив в 46-й аеромобільній бригаді розвідником-сапером. Визволяв Херсонщину, брав участь в обороні Бахмута та Запоріжському контрнаступі, воював на Покровському напрямку.

Загинув 3 квітня 2025 року в районі Андріївки на Донеччині. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІ ступеня.

Вічна слава та шана Герою! 

Фото: Фейсбук-сторінка Сергій Штагер

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Пам’яті солдата Костянтина Слободенюка (позивний «Маестро») 

Змінив світло софітів і театральні оплески на гул фронту, щоб стати надійним щитом для побратимів

Костянтин народився 31 травня 1983 року в Мелітополі Запорізької області. Мама була балериною, а тато - флейтистом. Дитинство минуло в Чернігові. Тут Костянтин закінчив музичний коледж імені Л. Ревуцького, а потім і Київський національний університет культури і мистецтв.

До повномашстабного вторгнення працював флейтистом та сопілкарем в Чернігівській обласній філармонії. Певний час виступав в симфонічному оркестрі в Китаї, але повернувся додому після початку пандемії. У 2020 році відкрив ще одну грань свого таланту - став актор в Чернігівському молодіжному театрі.

У 2024 році долучився до лав Сил оборони. Ще в навчальному центрі став заступником командира взводу. Після БЗВП служив оператором РЕБ в 32-їй окремій механізованій Сталевій бригаді. Брав участь у виконанні бойових завдань на Донеччині. Загинув  29 листопада 2024 року поблизу Рівнополля. Довгий час вважався зниклим безвісти. Поховати воїна змогли лише у вересні 2026 року.

Вічна слава Воїну!

Іван Столячук

Фото: 32 ОМБр, Молодіжний театр в Чернігові

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Пам’яті старшого солдата Богдана Зуба

Захисник служив в аеромобільному батальйоні 82-ї окремої десантно-штурмової бригади

Богдан народився 11 січня 1983 року в селі Стрептів на Львівщині. Після школи здобув фах будівельника, а потім служив строкову військову служби. Повернувшись додому працював за фахом - будував будинки.

У січні 2023 року долучився до Сил оборони. Служив в 82-й окремій десантно-штурмовій бригаді на посаді майстра артилерійського розрахунку. Брав участь в боях на Харківщині, Донеччині, Запоріжчині.

Загинув 10 березня 2026 року в районі села Чорненкове на Дніпропетровщині.

Вічна слава і шана Захисникові! 

Валентина Кащенко 

Фото надані донькою та зі сторінки Кам’янка-Бузької міської ради

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Пам’яті добровольця Олександра Коваленка

У перші дні повномасштабної війни харків’янин долучився до бригади територіальної оборони

Працював водієм у газовидобувній компанії. З початку повномасштабного вторгнення вступив до лав 113-ї бригади Сил ТрО, щоб обороняти рідний Харків.

Загинув внаслідок ракетного удару по місцю постійної дислокації.

Честь і шана Олександру Коваленку та всім Героям!  

Юлія Байрачна 

Фото надані Мариною Коваленко, 113-ї бригади тероборони ЗСУ, Нацспротив. Харківщина та В'ячеслава Мадієвського

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

ПАМ’ЯТЬ ПРО КОЖНУ ЖЕРТВУ БАБИНОГО ЯРУ

35 років тому, 5 жовтня 1991 року, відбулося урочисте відкриття Меморіалу жертвам Бабиного Яру. 

Скульптуру у вигляді бронзової менори встановили в 50-ті роковини масових розстрілів київських євреїв у Бабиному Яру. Урочисте відкриття відбулося 5 жовтня. Саме цього дня вперше відбувся ритуал, коли тисячі людей пройшли “дорогою смерті”, якою свого часу йшли євреї, та перший великий офіційний мітинг-реквієм з вшанування майже 34 тисяч жертв “Голокосту від куль”. 

Історія боротьби за вшанування пам’яті розстрілів євреїв у Бабиному Яру нараховує кілька десятиліть.

Одразу після Другої світової радянське керівництво хотіло меморіалізувати територію Бабиного Яру. Однак антисемітська сутність радянського керівництва, яке проводило кампанію боротьби з “безрідним космополітизмом”, не просто не дала збутися цим планам, а навпаки – розпочала фізичне знищення простору Бабиного Яру. В урочище буквально намивали тонни пульпи із цегельних заводів, щоб вирівняти ландшафт. Радянське керівництво не просто викреслювало злочин Голокосту з офіційної історії, воно викреслювало його з пам’яті.

Вшанування жертв Бабиного Яру довгий час були напівлегальними. У 1966 році, на 25-ті роковини розстрілів, літературознавець Іван Дзюба та письменник-фронтовик Віктор Некрасов провели багатолюдний мітинг-реквієм, який переріс у маніфестацію. Саме тоді Віктор Некрасов окреслив важливість цієї трагедії фразою “У Бабиному Яру померли не лише євреї, але лише євреїв убили за те, що вони євреї”.  Масова маніфестація зробила з Некрасова та Дзюби дисидентів, однак змусила радянське керівництво говорити про вшанування жертв Бабиного Яру на державному рівні. 

Того ж року з’явився перший невеликий обеліск, який вшановував жертв Бабиного Яру. За десять років збудували уже новий пам’ятник “радянським громадянам та військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської армії, розстріляним німецькими нацистами у Бабиному яру”.Відкривали його влітку 1976 року похапцем, щоб якомога менше людей, а особливо представників закордонних делегацій змогли потрапити на відкриття. Даний пам’ятник залишався єдиним меморіалом жертв Бабиного Яру до 1991 року. Цим пам’ятником радянське керівництво ніби визнавало, що не здатне перемогти національну пам’ять про трагедію Голокосту, але намагалося її розмити в інших категоріях знищених у Бабиному Яру людей. 

Відкриття ж меморіалу на честь убитих київських євреїв відбулося лише у 1991 році. Українська держава на зорі своєї незалежності розпочала свою політику пам’яті з вшанування усіх жертв тоталітаризму, які проживали на українських теренах. У 2007 році територія Бабиного Яру отримала статус меморіального заповідника. Сьогодні тут встановлено понад 25 різних меморіалів, які вшановують різні групи людей, які стали жертвами нацизму: діячів ОУН, радянських підпільників, дітей, ромів. Адже українська національна пам’ять неможлива без гідного та людяного вшанування кожної жертви тоталітарного режиму, що вчинив свої злочини на українських землях. 

Пам'яті старшого лейтенанта Олексія Калініченка (позивний «Апачі»)

Тримався напрочуд витримано і при виконанні ризикованих завдань, і під час спілкування з бідовими людьми

Олексій народився у селі Попівка на Полтавщині. Після школи здобував фах автомеханіка. Вищу освіту отримував в Харківському держуніверситеті сільського господарства ім. П. Василенка.

У 2022 році приєднався до 3-ї окремої танкової бригади. Служив у піхоті, де пройшов шлях від солдата, водія-електрика взводу зв’язку до офіцера — начальника зв’язку механізованого батальйону.

В армії активно пропагував спорт. Був капітаном команди з мініфутболу, професійно грав в настільний теніс, брав участь в змаганнях з гирьового спорту.

Загинув 14 вересня 2026 року внаслідок поранення від удару FPV-дроном. Похований у рідному селі.

Честь Герою!

Ігор Романенко

Фото: 3 окрема важка механізована Залізна бригада

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Пам’яті підполковника Андрія Лівенка

«Не здамо місто ворогу будь-якою ціною» - сказав офіцер в один із найважчих днів оборони Чернігова

Андрій присвятив військовій службі понад 30 років. Пройшов АТО, воював на Донеччині та Луганщині, захищав прикордоння Чернігівської й Сумської областей.

На початку вторгнення підполковник Андрій Лівенко командував 162-м батальйоном територіальної оборони 119-ї бригади ТрО Регіонального управління Сил ТрО «Північ» Збройних Сил України, який зупиняв російські війська на Чернігівщині.

1 серпня 2026 року офіцер загинув під час бойового завдання на Сумщині. Нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

Вічна пам’ять і честь офіцеру!

Григорій Мазур

Фото: Регіональне управління Сил ТрО «Північ» Збройних Сил України

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Пам'яті старшого солдата Яна Вільховецького (позивний «Сокіл»)

Пройшов Революцію Гідності, АТО/ООС та повномасштабну війну

Ян народився 28 січня 1991 року в Чернівцях. Після школи здобув фах зварювальника та пішов працювати на місцевий хлібзавод.

У 2014 році брав участь в Революції гідності.

У 2016 році підписав контракт та протягом шести років служив в зоні АТО та ООС. Виконував бойові завдання, як сапер, стрілець, навідник та розвідник.

У січні 2022 року продовжив контрактну службу. З початку вторгнення брав участь в обороні Київщини у складі 10-ї гірсько-штурмової бригади. Згодом брав участь у воював на Харківщині та Луганщині.

Старший солдат Ян Вільховецький загинув 15 вересня 2022 року під час контрнаступу українських сил в районі села Берестове на Донеччині.

Похований на Алеї Слави у Чернівцях. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.

Вічна пам'ять і шана Герою! 

Тетяна Тиндик

Фото з сімейного архіву та Чернівецької обласної ради

За матеріалами: Меморіал. Платформа пам'яті, Главком, 0372.ua - Сайт міста Чернівці

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://www.0372.ua/news/3668977/an-zavzdi-zalisitsa-zivim-prosto-mi-jogo-ne-pobacimo-spogadi-druzini-zagiblogo-zahisnika-z-cernivciv

ХУДОЖНИК, ЯКОГО ЦІНУЄ “МАДЯР”

Йосип Бокшай народився в селі Кобилецька Поляна, що на Закарпатті. Рід Бокшай - був відомими закарпатськими служителями Української греко-католицької церкви.

До початку Першої світової Бокшай вивчав образотворче мистецтво у Будапештській академії, після чого його мобілізують в австро-угорську армію. У 1915 році художник потрапляє в російський полон. Спершу перебував в таборі для військополонених у Центральній Азії, згодом певний час жив на теренах сучасної Дніпропетровщини, де викладав малювання сільським дітям.

У 1918 році повертається до Ужгорода, де проживе решту життя. Працював викладачем в місцевій гімназії, аж до 1944 року. Після приєднання Закарпаття до складу СРСР - викладав спершу в новоствореному Ужгородському художньо-промисловому училищі, а згодом у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва. У 1960-х роках у митця почав погіршуватися зір через цукровий діабет і він був змушений все менше займатися творчістю. Помер 1975 року, похований на ужгородському цвинтарі “Кальварія”.

У 1927 році Йосип Бокшай та Адальберт Ерделі заснували Закарпатську школу живопису, яка проіснувала до 1944 року, а згодом після приходу радянської влади, була наново перевідкрита митцями. Закарпатська художня школа народила низку видатних митців: Андрій Коцка, Золтан Шолтес, Ернест Контратович, Гаврило Глюк, Антон Кашшай, Володимир Микита та Юрій Герц.

Творчість Бокшая передусім була зосереджена навколо пейзажистики. Стиль художниках базувався на кращих традиція академізму (здобутого під час навчання в Будапешті) та європейського модернізму (насамперед імпресіонізму та постімпресіонізму). Навіть після приходу радянської влади, Бокшай не став типовим соцреалістом, зберігаючи власний європейський стиль з закарпатським колоритом.

Сьогодні Йосип Бокшай - один з найважливіших митців в історії Закарпаття. Пам’ятник йому і його соратнику Адальберту Ерделі стоїть у центрі Ужгорода. На його честь названий обласний художній музей. Картини Бокшая є в колекції і командувача Сил безпілотних систем Роберта “Мадяра” Бровді.

Пам’яті капітана поліції Владислава Хвостика (позивний «Хвост»)

Поліцейський став штурмовиком, щоби захищати свою країну.

Владислав народився 2 жовтня 1997 року у Києві. Навчався в Київському юридичному ліцеї імені Ярослава Кондратьєва та Національній академії внутрішніх справ. Курсантом, представляв Нацполіцію на парадах до Дня Незалежності.

Після випуску працював в столичній поліції. З початком повномасштабного вторгнення в складі полку особливого призначення "Київ" брав участь в обороні рідного міста. Згодом в складі штрумової бригади Нацполіції "Лють" виконував бойові завдання у найгарячіших точках, зокрема у районах Курдюмівки, Часового Яру, Торецька, Майорського, Кліщіївки, Богданівки та Шумів.

Група, яку очолював «Хвост», 24 липня 2025 року виконувала бойове завдання поблизу населеного пункту Неліпівка Краматорського району. Ворог влаштував засідку. Владислав у тому бою загинув...

Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІ ступеня.

Вічна пам’ять Герою! 

Діана Горбачук 

Фото з сімейного архіву 
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

ДЕНЬ МУЗИКИ - ДЕНЬ ГОРОВИЦЯ

Сьогодні також відзначається Міжнародний день музики. За цікавим збігом, в цей день народився видатний український піаніст єврейського походження Володимир Горовиць, чия музична віртуозність підкорила слухачів на обох півкулях Землі.

Володимир Горовиць народився у київській єврейській родині у 1903 році. Родина Горовиців проживала в місті із середини ХІХ століття. Перші уроки музики юному піаністу дала мати. А з 10 років Горовиця навчав директор Київського музичного училища Володимир Пухальський. Згодом був тернистий шлях опановування музики в консерваторії під наставництвом відомого музичного педагога Фелікса Блюменфельда.

У 1920 році, після закінчення консерваторії, молодий Горовиць починає концертну діяльність. Музикант пізніше зазначав, що хотів стати композитором, однак через ті злидні, яких зазнала його родина після приходу до влади більшовиків (реквізували навіть музичні інструменти), вимушений був обрати більш "хлібний" фах піаніста.

Музична кар'єра Горовиця в СРСР розвивалася дуже стрімко. Якщо на перших концертах він грав буквально за їжу, то вже за кілька років давав повноцінні концерти у великих залах Москви та Ленінграда. Протягом жовтня 1924 – січня 1925 року піаніст зіграв 155 музичних творів на близько 20 концертах.

У 1925 році Горовицю вдалося виїхати з СРСР до Європи. У міжвоєнний період концерти піаніста з успіхом відбуваються в Німеччині, Швейцарії, Франції, а згодом і США. У вересні 1939 року Горовиць остаточно перебирається до Сполучених Штатів. У 1943 році маестро дає благодійний концерт на підтримку Збройних сил США, який зібрав рекордну на той час суму – 10 млн 991 тисячу доларів.

Віртуозна музична гра Горовиця принесла йому небачену славу. Піаніст отримав 25 "грамофонів" найпрестижнішої музичної премії "Ґреммі" та був нагороджений Президентською медаллю Свободи – найвищою нагородою за цивільні заслуги в США.

Музикант зазначав, що «фортепіанна гра складається зі здорового глузду, серця і технічних засобів. Все повинно бути розвинене рівною мірою: без здорового глузду – зазнаєте фіаско, без техніки – дилетант, а без серця – машина. Так що професія таїть в собі і небезпеку »

Однак шалений успіх у музичній кар'єрі межував з приступами глибокої депресії, через які музикант періодично припиняв концертну діяльність на кілька років та проходив курси глибокої психотерапії. Однією з причин депресій у музиканта були постійні звістки з СРСР про те, як радянська влада розправлялася з його родиною. Батько Горовиця арештовувався радянською владою тричі та врешті-решт загинув в ув'язненні. Брата арештовували двічі, він помер за кілька місяць після другого звільнення. Сестра музиканта постійно перебувала під санкціями радянського керівництва.

Через 61 рік життя в еміграції, Горовиць прибув в СРСР у 1986 році та дав концерти в Москві та Ленінграді. Свій останній концерт музикант виконав у 1987 році у Гамбурзі. Останній запис для платівки зробив 4 листопада 1989 року, а вже наступного дня геніальний піаніст помер від серцевого нападу.

В Україні, починаючи з 1995 року, відбувається Міжнародний конкурс молодих піаністів пам'яті Володимира Горовиця. Останній такий конкурс відбувся у 2021 році. Через загрозу пандемії коронавірусу він був в онлайновому форматі. Наступний конкурс у 2023 році був під загрозою через повномасштабне російське вторгнення. Саме тому Всесвітня федерація міжнародних музичних конкурсів (WFIMC) провела Конкурс Горовиця у Женеві — як жест підтримки важливого музичного змагання. Першу премію на конкурсі взяв українець Роман Федюрко.

1 ЖОВТНЯ – ДЕНЬ ЗАХИСНИКІВ І ЗАХИСНИЦЬ УКРАЇНИ

Цього дня ми висловлюємо щиру вдячність кожному й кожній, хто стоїть на захисті територіальної цілісності та незалежності нашої держави.

Серед тих, хто сьогодні боронить Україну – працівники Українського інституту національної пам’яті. Вони продовжують служити не лише справі збереження історичної пам’яті, а й безпосередньо захищають країну на різних напрямках.

Нині у лавах Сил оборони перебувають 10 наших колег: Богдан Галайко, Сергій Гуцалюк, Ігор Кочергін, Роман Кулик, Олексій Лук’янець, Володимир Поліщук, Зоя Заболоцька та інші працівники Інституту, які виконують бойові завдання.

Серед команди УІНП є й ветерани Війни за Незалежність, зокрема колишній Голова Інституту Антон Дробович, нинішній Голова УІНП Олександр Алфьоров та Сергій Горобець.

Ми з глибокою шаною згадуємо наших колег, чиї життя забрала війна, і тих, чия доля залишається невідомою. Працівник УІНП Станіслав Дуб помер внаслідок війни. Наш колега Едуард Зуб нині має статус зниклого безвісти. Ми бережемо пам’ять про них і продовжуємо чекати на добрі звістки.

Дякуємо нашим колегам, які з перших днів повномасштабного вторгнення стали на захист України. Ми чекаємо на ваше повернення до колективу, до спільної роботи над збереженням пам’яті Українського народу.

Ваша мужність – частина нашої спільної історії.

Ваша боротьба – запорука майбутнього України.

Слава Україні! Героям слава!

Пам’яті старшого солдата, водія бронетранспортера Надії Педан (позивний «Ніколашка»)

Була справжньою українською амазонкою — надійною, впертою та безмежно відданою спільній справі.

Надія народилася 11 листопада 1983 року в селі Наталине Красноградського району на Харківщині. За освітою - кухар.

Свій перший контракт з ЗСУ вона підписала ще у 2015 році. Займалася документообігом у Валківському районному військоматі.

Повторно мобілізувалася у 2023 році. Разом з цивільним чоловіком Романом служили в 32-й окремій механізованій бригаді. Надія була водіє санітарного бронетранспортера M113.

Брала участь в Курській операції. Воювала на Покровському напрямку. Надія загинула 6 грудня 2024 року під час  штурмових дій противника поблизу селища Шевченко Донецької області.

Вічна слава Захисниці!

Іван Столячук

Фото надані 32 ОМБр

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Пам’яті офіцера-розвідника та стендап-коміка Артура Петрова (позивний «Кельт»)

Мав найдобріші жарти та був наставником для молодого покоління коміків

Артур народився 10 квітня 1985 року у Дніпрі. В шкільні роки займався в студії дитячої творчості "Веснянка".

Після школи вивчав журналістику в Дніпровському університеті імені Олеся Гончара та сценаристику в Інтершколі.

Після університету перебрався до Києва та почав працювати сценаристом на телебаченні. Створював реаліті-шоу "Кохана, ми вбиваємо дітей" та "Я соромлюсь свого тіла".

Артур стояв біля витоків української стендап-комедії. Багато років був резидентом команди The Stand-Up, а останні сім років "Підпільного стендапу". Також брав участь в гумористичних шоу "Розсміши коміка", "ГуднайтКлаб" і "Комік на мільйон".

Завжди мав добрі жарти на побутові теми, майже без мату. Також, як старожил стендап-сцени, завжди підтримував молодих коміків.

Артура Петрова мобілізували до Сил оборони України у квітні 2025 року. Він пройшов вишкіл у Військовій академії Одеси та став офіцером-розвідником. Служив командиром розвідувального взводу у 43-й окремій механізованій бригаді. Загинув 18 березня 2026 року під час евакуації важкопоранених на станції Куп’янськ-Вузлова. Похований на Національному військовому меморіальному кладовищі. 

Вічна пам’ять і шана Воїну!

Фото: Інстаграм Артура Петрова, архів друзів та дружини

За матеріалами: Українська правда, Суспільне Культура

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://suspilne.media/culture/1274924-odin-z-tih-komikiv-cii-zarti-a-pamatau-majze-doslivno-zaginuv-stendaper-ta-vijskovij-artur-petrov/

Пам’яті пластуна, артилериста Тараса-Тимофія Гаврилишина (позивний «Гаррі»)

У війську робив те, що знав і умів найкраще — навчав побратимів картографії й орієнтуванню на місцевості.

Тарас-Тимофій народився 20 квітня 1985 року у Львові. Після навчання в гімназії отримав вищу освіту на географічному факультеті Львівського університету. Під час навчання у виші, зробив перерву для строкової служби. Після отримання диплому довгий час працював у туристичній сфері.

З 12 років Тарас-Тимофій був учасником Пласту. Уже бувши дорослим, був комендантом десятків крайових таборів й одним із головних інструкторів морського пластування. Навчав молодь вітрильництва, картографії, навігації й астрономії, під час вишкільних походів ходив під вітрилами на чайці «Спас» у складі козацької залоги Дніпром і Чорним морем аж до Стамбула. За плідне багаторічне пропагування українського мореплавства нагороджений пам’ятною медаллю «100-річчя прапора Військово-Морських Сил Збройних Сил України».

З початком повномасштабного вторгнення, добровільно долучився до Сил оборони. Служив в складі 45-ї артилерійської бригади імені Мирона Тарнавського. У війську вже замість підлітків, навчав картографії та орієнтуванню дорослих побратимів.

Тарас-Тимофій Гаврилишин загинув 1 листопада 2022 року під час обстрілу поблизу села Новоолександрівка Бериславського району на Херсонщині. Похований на Марсовому полі у Львові.

Антон Печерський

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Пам’яті бійця Інтернаціонального легіону, американського морпіха Томаса Грея Гарріса

Був відкритий до всього нового у житті 

Томас Грей Гарріс народився 18 листопада 1990 року в Еппл-Веллі, Каліфорнія. У батьків були проблеми з алкоголем, тому їх позбавили права на дитину і з трьох років хлопець виховувався в прийомній сім’ї офіцерів морської піхоти Річарда та Сюзенн Гаррісонів. 
Дитинство Томаса минуло на низці військових баз, де служили нові батьки: Род-Айленд, Гаваї, Луїзіана, штат Вашингтон та столиця США - місто Вашингтон. 

Активно займався скаутингом, а також гольфом та тхеквондо.

Після закінчення школи, у 2009 році хлопець розпочав службу в Корпусі морської піхоти США. Після рекрутського вишколу служив у 2-й дивізії морської піхоти. У 2010 році взяв участь у війні проти талібів в Афганістані. Виконував бойові завдання в районі округу Марджі.

Після служби пройшов курс медсестринства при університеті штату Алабама. Мав стажування в африканській країні Гана. Згодом здобував вищу освіту в підготовчій медичній школі Колумбійського університету в Нью-Йорку.

У серпні 2023 року приїхав в Україну та вступив до Інтернаціонального легіону ЗСУ. Наприкінці жовтня Томас отримав поранення у бою з російськими військами. Після одужання повертався на лінію фронту, однак загинув у автокатастрофі 24 листопада 2023 року. Як бойскаут та ветеран морської піхоти похований на Арлінгтонському національному цвинтарі.

Вічна пам'ять та слава!

Фото: Dignity Memorial

Джерела: Dignity Memorial, Task and Purpose

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Пам'яті солдата Дмитра Фербея

Одним із перших став на захист Батьківщини

Дмитро народився 20 квітня 1992 року в селі Черепківцях Чернівецької області. Після школи здобув фах тракториста та працював на фермерському господарстві «Серет».

З початком повномасштабного вторгнення добровільно став до лав Сил оборони України. Служив у 22-му Буковинському стрілецькому батальйоні. На фронті був водієм-санітаром медичного пункту механізованого батальйону, вивозив поранених побратимів із небезпечних місць. Брав участь в боях за Авдіївку та на Куп'янському напрямку.

Загинув 19 грудня 2024 року у селі Шевченкове на Харківщині. Похований у рідному селі. Посмертно удостоєний відзнаки Міністерства оборони «Хрест доблесті».

Вічна пам'ять і шана Герою!

Тетяна Тиндик

Фото: Глибоцька громада і Чернівецька обласна рада
За матеріалами:  Глибоцька громада (посилання 1, 2, 3), Молодий буковинець

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://molbuk.ua/chernivtsi_news/350701-vin-viddav-zhyttia-za-myr-shcho-vidomo-pro-vidvazhnogo-voina-z-bukovyny-dmytra-ferbeia.html

Пам’яті молодшого лейтенанта, снайпера Олександра Олівка (позивний «Капелан»)

Моя совість чиста, я не вбивця: я захищаю свою країну, свою церкву, своїх батьків  

Олександр народився 23 червня 1976 року в Херсоні. Згодом родина перебралася у Вінницю. Тут Олександр закінчив школу та здобув фах автослюсаря. Після строкової служби відкрив власний магазин сантехніки.

Олександ був активним прихожанином вінницької громади євангельських християн баптстів. Був рукопокладений на пасторство у церкві «Благодать», брав участь у створенні церкви «Життя» у Вінниці, а згодом став першим пастором церкви «Світло життя». 

У 2014 році активно займався волонтерської та капаленською діяльністю.

У 2022 році разом із родиною оселився в селі Агрономічне. Із дружиною Іриною виховували чотирьох дітей — трьох доньок і сина. 

З перших днів повномасштабного вторгнення долучився до Сил оборони України. Воював в складі 3-ї штурмової бригади, де пройшов шлях від молодшого сержанта до молодшого лейтенанта та командира взводу снайперів.

Брав участь в обороні Києві. Також виконував снайперські завдання на Запорізькому та Херсонському напрямках, а також під час боїв за Бахмут.

За мужність і самовідданість Олександр Олівко нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест», медалями «За сприяння обороні Києва» і «За мужність та відвагу».

Загинув 5 вересня 2026 року внаслідок удару FРV-дрона. Похований на Алеї Слави Сабарівського цвинтаря Вінниці.

Честь Герою!

Фото: Третій армійський корпус, Всеукраїнський громадянський рух «Всі разом», Фейсбук-сторінка Александр Калинский, Фейсбук-сторінка Геннадій Мохненко

За матеріалами: Суспільне Вінниця

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://suspilne.media/vinnytsia/1399772-u-vinnici-10-veresna-prosautsa-z-poleglimi-volodimirom-reganom-ta-oleksandrom-olivkom/