Пам’яті командира роти безпілотних систем Івана Кацюка (позивний «Брателло»)
Тернопільський спортсмен і підприємець у 2022 році був серед перших добровольців
Іван народився 22 серпня 1988 року в Тернополі. Навчався у загальноосвітній школі №4, а вищу освіту здобув у Тернопільському національному економічному університеті на факультеті банківського бізнесу.
З дитинства займався спортивним веслярством на каное. Представляв рідну Тернопільщині на змаганнях різного рівня.
Долучився до Сил оборони на початку повномасштабного вторгнення. Спершу служив в 105-й бригаді ТрО, згодом очолив роту БПЛА. Виконував бойові завдання на різних ділянках фронту.
Загинув 5 лютого 2026 року прив виконанні бойового завдання.
У Героя залишилися батьки, брат і похресниця.
Честь і слава!
Валентина Кащенко
Фото: Інстаграм museum_ternopil1913, Фейсбук-сторінка Roman Yarish, Фейсбук-сторінка Vitaliy Marynovskyy
За матеріалами: Західноукраїнський національний університет, Спортивний комітет України
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Тернопільський спортсмен і підприємець у 2022 році був серед перших добровольців
Іван народився 22 серпня 1988 року в Тернополі. Навчався у загальноосвітній школі №4, а вищу освіту здобув у Тернопільському національному економічному університеті на факультеті банківського бізнесу.
З дитинства займався спортивним веслярством на каное. Представляв рідну Тернопільщині на змаганнях різного рівня.
Долучився до Сил оборони на початку повномасштабного вторгнення. Спершу служив в 105-й бригаді ТрО, згодом очолив роту БПЛА. Виконував бойові завдання на різних ділянках фронту.
Загинув 5 лютого 2026 року прив виконанні бойового завдання.
У Героя залишилися батьки, брат і похресниця.
Честь і слава!
Валентина Кащенко
Фото: Інстаграм museum_ternopil1913, Фейсбук-сторінка Roman Yarish, Фейсбук-сторінка Vitaliy Marynovskyy
За матеріалами: Західноукраїнський національний університет, Спортивний комітет України
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті молодшого лейтенанта Артема Бедненка (позивний «Арка»)
Був прикладом мужності, професіоналізму та самопожертви для всього особового складу
Артем народився 17 липня 1989 року у Василькові. В шкільні роки займався боротьбою.
Після закінчення школи навчався у професійному училищі, згодом вступив до Національної Академії внутрішніх справ за напрямом «Правоохоронна діяльність».
У 2008-2015 роках Артем проходив службу у спецпідрозділі міліції охорони «Титан». Із жовтня 2023 року добровольцем став на захист країни.
Служив у Військовій службі правопорядку. Виконував бойові завдання в районі Бахмуту та Покровська. Також служив на Харківському напрямку.
Молодший лейтенант Артем Бедненко загинув 23 лютого 2026 року біля Харкова внаслідок удару ворожого дрона.
Захисника поховали 2 березня 2026 року у рідному Василькові.
Вічна пам’ять Герою!
Діана Горбачук
Фото надані дружиною
За матеріалами: Васильківська міська територіальна громада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Був прикладом мужності, професіоналізму та самопожертви для всього особового складу
Артем народився 17 липня 1989 року у Василькові. В шкільні роки займався боротьбою.
Після закінчення школи навчався у професійному училищі, згодом вступив до Національної Академії внутрішніх справ за напрямом «Правоохоронна діяльність».
У 2008-2015 роках Артем проходив службу у спецпідрозділі міліції охорони «Титан». Із жовтня 2023 року добровольцем став на захист країни.
Служив у Військовій службі правопорядку. Виконував бойові завдання в районі Бахмуту та Покровська. Також служив на Харківському напрямку.
Молодший лейтенант Артем Бедненко загинув 23 лютого 2026 року біля Харкова внаслідок удару ворожого дрона.
Захисника поховали 2 березня 2026 року у рідному Василькові.
Вічна пам’ять Герою!
Діана Горбачук
Фото надані дружиною
За матеріалами: Васильківська міська територіальна громада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті стрільця-санітара Євгенія Осієвського (позивний «Веган»)
Був переконаним пацифістом та антиавторитарієм, проте пішов захищати свою родину та країну
Євгеній народився 14 серпня 1993 року в Кіровограді (нині - Кропивницький). Навчався у Центральноукраїнському науковому ліцеї.
З дитинства Євгеній проявляв інтерес до активізму. Був президентом ліцею, а також заступником президента дитячого самоврядування Кіровоградської області. Як представник від України їздив на збори Міжнародного Європарламенту дитячого самоврядування в Німеччині та Хорватії.
Вивчав політологію в Центральноукраїнському університеті імені Володимира Винниченка, а згодом культорологію в Києво-Могилянській академії. Писав дисертацію з антропології народів острівної держави Вануату. Вчив рідкісну мову та готувався до експедиції.
Євгеній був переконаним антиавторитарієм та пацифістом, а також веганом. Вважав, що кожне життя має право на існування і навіть не хотів труїти тарганів у гуртожитку.
Як журналіст, Євгеній мав широкий спектр зацікавленостей: створив цикл репортажів про релігійні спільноти Києва для видання "Спільне", писав статті про антропологію та готував інтерв'ю з провідними світовими науковцями для медіа "Куншт", займався кінокритикою, а також писав огляди на комікси та читав лекції на Kyiv Comic Con.
Повномасштабне вторгнення Євгеній зустрів в гуртожитку аспірантів у Ворзелі, який майже одразу потрапив в російську окупацію. Евакуюватись зміг лише 10 березня 2022 року.
Довгий час чоловік не міг мобілізуватись. До Сил оборони добровольцем Євгеній долучився у листопаді 2022 року. Після вишколів на Житомирщині та у Британії, Євгеній став стрільцем-санітаром в складі 77-ї окремої аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ. Виконував завдання в районі Бахмуту. За словами побратимів, Євгеній виніс з поля бою близько 800 поранених. Загинув під час бойового виходу 22 травня 2023 року в районі Бахмуту. Похований 30 травня на Далекосхідному цвинатрі Кропивницького.
В пам’ять про журналіста та науковця Кіровоградська Мала академія наук організувала обласний конкурс творчих проєктів пам’яті Євгенія Осієвського. Письменник Артем Чапай присвятив його пам’яті книгу «Не народжені для війни».
У 2025 році в Кропивницькому презентували посмертну збірку коміксів Євгенія «Воїнство небесне».
Вічна пам’ять Захисникові!
Ігор Чорний
Фото: Фейсбук-сторінка Євгеній Осієвський, Кіровоградська МАН, Книга пам'яті могилянців, які загинули на російсько-українській війні, Україна-Центр, CBN, Dostup Media
За матеріалами: Книга пам'яті могилянців, які загинули на російсько-українській війні, Україна-Центр, CBN, Dostup Media, Кіровоградська МАН
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Був переконаним пацифістом та антиавторитарієм, проте пішов захищати свою родину та країну
Євгеній народився 14 серпня 1993 року в Кіровограді (нині - Кропивницький). Навчався у Центральноукраїнському науковому ліцеї.
З дитинства Євгеній проявляв інтерес до активізму. Був президентом ліцею, а також заступником президента дитячого самоврядування Кіровоградської області. Як представник від України їздив на збори Міжнародного Європарламенту дитячого самоврядування в Німеччині та Хорватії.
Вивчав політологію в Центральноукраїнському університеті імені Володимира Винниченка, а згодом культорологію в Києво-Могилянській академії. Писав дисертацію з антропології народів острівної держави Вануату. Вчив рідкісну мову та готувався до експедиції.
Євгеній був переконаним антиавторитарієм та пацифістом, а також веганом. Вважав, що кожне життя має право на існування і навіть не хотів труїти тарганів у гуртожитку.
Як журналіст, Євгеній мав широкий спектр зацікавленостей: створив цикл репортажів про релігійні спільноти Києва для видання "Спільне", писав статті про антропологію та готував інтерв'ю з провідними світовими науковцями для медіа "Куншт", займався кінокритикою, а також писав огляди на комікси та читав лекції на Kyiv Comic Con.
Повномасштабне вторгнення Євгеній зустрів в гуртожитку аспірантів у Ворзелі, який майже одразу потрапив в російську окупацію. Евакуюватись зміг лише 10 березня 2022 року.
Довгий час чоловік не міг мобілізуватись. До Сил оборони добровольцем Євгеній долучився у листопаді 2022 року. Після вишколів на Житомирщині та у Британії, Євгеній став стрільцем-санітаром в складі 77-ї окремої аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ. Виконував завдання в районі Бахмуту. За словами побратимів, Євгеній виніс з поля бою близько 800 поранених. Загинув під час бойового виходу 22 травня 2023 року в районі Бахмуту. Похований 30 травня на Далекосхідному цвинатрі Кропивницького.
В пам’ять про журналіста та науковця Кіровоградська Мала академія наук організувала обласний конкурс творчих проєктів пам’яті Євгенія Осієвського. Письменник Артем Чапай присвятив його пам’яті книгу «Не народжені для війни».
У 2025 році в Кропивницькому презентували посмертну збірку коміксів Євгенія «Воїнство небесне».
Вічна пам’ять Захисникові!
Ігор Чорний
Фото: Фейсбук-сторінка Євгеній Осієвський, Кіровоградська МАН, Книга пам'яті могилянців, які загинули на російсько-українській війні, Україна-Центр, CBN, Dostup Media
За матеріалами: Книга пам'яті могилянців, які загинули на російсько-українській війні, Україна-Центр, CBN, Dostup Media, Кіровоградська МАН
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті Олексія Аврамчука (позивний «Бігун»)
Військовому 79-ї десантно-штурмової бригади назавжди 36 років
Олексій народився 30 серпня 1987 року в Києві у родині залізничника.
Після школи навчався на екскурсовода в Київському професійному коледжі технології і дизайну.
Вищу освіту за спеціальністю "лісове та садово-паркове господарство" отримав в Національному університету біоресурсів та природокористування. Потім працював мисливствознавцем в Білоцерківському лісовому господарстві.
А далі обрав шлях науки і вступив до аспірантури НУБІП. Олексій зробив вагомий внесок у лісову науку: його дослідження вперше показали закономірності накопичення деревного детриту у соснових лісах, зокрема Боярської лісової дослідної станції у Київській області. Крім того, молодий вчений багато допоміг у дослідженні чагарникових верб, вільшаників та дібров країни.
Згодом вирішив зв'язати своє життя з кіно та почав працював в компанії "Вавілон". Займався організацією показів в межах проєктів "Дивись українське!" та "Кіно під відкрити небом".
Чоловіка мобілізували у ЗСУ 7 вересня 2023 року. Служив у 79-й десантно-штурмовій бригаді. Став командиром гранатометного відділення взводу вогневої підтримки 1-го аеромобільного батальйону.
Олексій Аврамчук загинув у лютому 2024 року від мінно-вибухової травми під час бойових дій на Авдіївському напрямку - біля села Новомихайлівка на Донеччині.
Вічна пам'ять Герою!
Валентина Кащенко
Фото із соцмереж
За матеріалами: Київський професійний коледж технологій та дизайну одягу, Національний університет біоресурсів і природокористування
країни
Підготовлено Українським інформаційним агентством "Укрінформ" у співпраці з Українським інститутом національної пам'яті та онлайн-медіа Міністерства оборони АрміяInform
Військовому 79-ї десантно-штурмової бригади назавжди 36 років
Олексій народився 30 серпня 1987 року в Києві у родині залізничника.
Після школи навчався на екскурсовода в Київському професійному коледжі технології і дизайну.
Вищу освіту за спеціальністю "лісове та садово-паркове господарство" отримав в Національному університету біоресурсів та природокористування. Потім працював мисливствознавцем в Білоцерківському лісовому господарстві.
А далі обрав шлях науки і вступив до аспірантури НУБІП. Олексій зробив вагомий внесок у лісову науку: його дослідження вперше показали закономірності накопичення деревного детриту у соснових лісах, зокрема Боярської лісової дослідної станції у Київській області. Крім того, молодий вчений багато допоміг у дослідженні чагарникових верб, вільшаників та дібров країни.
Згодом вирішив зв'язати своє життя з кіно та почав працював в компанії "Вавілон". Займався організацією показів в межах проєктів "Дивись українське!" та "Кіно під відкрити небом".
Чоловіка мобілізували у ЗСУ 7 вересня 2023 року. Служив у 79-й десантно-штурмовій бригаді. Став командиром гранатометного відділення взводу вогневої підтримки 1-го аеромобільного батальйону.
Олексій Аврамчук загинув у лютому 2024 року від мінно-вибухової травми під час бойових дій на Авдіївському напрямку - біля села Новомихайлівка на Донеччині.
Вічна пам'ять Герою!
Валентина Кащенко
Фото із соцмереж
За матеріалами: Київський професійний коледж технологій та дизайну одягу, Національний університет біоресурсів і природокористування
країни
Підготовлено Українським інформаційним агентством "Укрінформ" у співпраці з Українським інститутом національної пам'яті та онлайн-медіа Міністерства оборони АрміяInform
Пам’яті Михайла-Віктора Сцельнікова (позивний «Лемберґ»)
За день до вторгнення зареєстрував петицію про негайне введення візового режиму із Росією.
Львів’янин Михайло-Віктор Сцельніков народився 13 жовтня 1994 року. Навчався у ліцеї №52, згодом – у Національному університеті «Львівська політехніка» на факультеті компʼютерних наук. Після закінчення вишу працював бізнес-аналітиком у філії ТОВ «ЕПАМ СИСТЕМЗ», у корпорації «СофтСерв» та у компанії TurnKey Lender Inc.
З початком російського повномасштабного вторгнення став на захист Батьківщини. Спочатку служив у складі 206-го окремого батальйону територіальної оборони. Виконував бойові завдання на Київщині, Миколаївщині, Запоріжжі.
Згодом перевівся в 93-ю окрему механізовану бригаду "Холодний Яр", щоб воювати на найважчому Бахмутському напрямку.
Загинув Михайло-Віктор Сцельніков у травні 2023 року в Бахмуті у 28 років. Понад два роки його вважали зниклим безвісти, адже тіло тривалий час не могли забрати з поля бою. У серпні 2025 року тіло захисника передали в Україну за обміном.
Поховали «Лемберґа» у Львові, на Полі почесних поховань №87 Личаківського кладовища.
Вічна памʼять та слава Герою!
Ігор Федик
Фото: Фейсбук-сторінка Олена Чернінька, Укрінформ
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
За день до вторгнення зареєстрував петицію про негайне введення візового режиму із Росією.
Львів’янин Михайло-Віктор Сцельніков народився 13 жовтня 1994 року. Навчався у ліцеї №52, згодом – у Національному університеті «Львівська політехніка» на факультеті компʼютерних наук. Після закінчення вишу працював бізнес-аналітиком у філії ТОВ «ЕПАМ СИСТЕМЗ», у корпорації «СофтСерв» та у компанії TurnKey Lender Inc.
З початком російського повномасштабного вторгнення став на захист Батьківщини. Спочатку служив у складі 206-го окремого батальйону територіальної оборони. Виконував бойові завдання на Київщині, Миколаївщині, Запоріжжі.
Згодом перевівся в 93-ю окрему механізовану бригаду "Холодний Яр", щоб воювати на найважчому Бахмутському напрямку.
Загинув Михайло-Віктор Сцельніков у травні 2023 року в Бахмуті у 28 років. Понад два роки його вважали зниклим безвісти, адже тіло тривалий час не могли забрати з поля бою. У серпні 2025 року тіло захисника передали в Україну за обміном.
Поховали «Лемберґа» у Львові, на Полі почесних поховань №87 Личаківського кладовища.
Вічна памʼять та слава Герою!
Ігор Федик
Фото: Фейсбук-сторінка Олена Чернінька, Укрінформ
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Памʼяті розвідника-навідника Богдана Мартинюка (позивний «Смерч»)
У першому ж бою виніс з-під обстрілів чотирьох побратимів.
Богдан родом із Вінниччини, народився у селі Біличин.
В школі цікавився спортом та був активним учасником військово-патріотичної гри "Джура".
Після школи навчався на техніка-будівельника у Вінницькому транспортному коледжі. Працював за фахом на заробітках закордоном.
1 серпня 2023 року долучився до Сил оборони. Воював розвідником в 5 окремій штурмовій бригаді. Виконував завдання в районі Кліщіївки, що поруч з Бахмутом.
В першому ж бою врятував чотирьох поранених побратимів. Загинув 5 жовтня 2023 року під час бойового виходу. Воїну було 22 роки.
Вічна пам’ять Герою!
Антоніна Мніх
Фото з родинного архіву і Барської міської ради
За матеріалами Барської міської ради
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
У першому ж бою виніс з-під обстрілів чотирьох побратимів.
Богдан родом із Вінниччини, народився у селі Біличин.
В школі цікавився спортом та був активним учасником військово-патріотичної гри "Джура".
Після школи навчався на техніка-будівельника у Вінницькому транспортному коледжі. Працював за фахом на заробітках закордоном.
1 серпня 2023 року долучився до Сил оборони. Воював розвідником в 5 окремій штурмовій бригаді. Виконував завдання в районі Кліщіївки, що поруч з Бахмутом.
В першому ж бою врятував чотирьох поранених побратимів. Загинув 5 жовтня 2023 року під час бойового виходу. Воїну було 22 роки.
Вічна пам’ять Герою!
Антоніна Мніх
Фото з родинного архіву і Барської міської ради
За матеріалами Барської міської ради
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Памʼяті азовця, офіцера Вадима Габурича (позивний «Вахім»)
Захоплювався ремонтними роботами, володів кількома мовами, любив подорожувати
Народився 5 лютого 1985 року в Молдові. Коли йому було три роки, родина перебралась на Черкащину.
Після школи навчався у Черкаському комерційному технікумі, де познайомився з майбутньою дружиною Аліною. Згодом служив строкову службу.
Після демобілізації навчався в Харківському університеті харчування та торгівлі на інженера харчових технологій.
Певний час працював в будівельній фірмі в Португалії. Згодом в охоронній компанії в Києві. В 2015 році вступив до лав полку "Азов". За три роки в полк прийшла служити його дружина Аліна.
Під час повномасштабного вторгнення Вадим та Аліна брали участь в обороні Маріуполя.
23 квітня Вадима було поранено. Після операції, чоловіка намагались евакуювати, однак росіяни цього не дали. Тому 26 квітня 2022 року Вадим помер від ран. Його дружина Аліна рік провела в російському полоні і повернулась 10 квітня 2023 року. Тіло Вадима досі перебуває на окупованих територіях.
За свою службу Вадим Гарубич був нагороджений відзнаками «За участь в антитерористичній операції», «За доблесну службу», «За військову службу Україні» та орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Честь Захисникові!
Фото з архіву родини
За матеріалами: Свої.City, Гельмязівська громада, Меморіал героїв
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Захоплювався ремонтними роботами, володів кількома мовами, любив подорожувати
Народився 5 лютого 1985 року в Молдові. Коли йому було три роки, родина перебралась на Черкащину.
Після школи навчався у Черкаському комерційному технікумі, де познайомився з майбутньою дружиною Аліною. Згодом служив строкову службу.
Після демобілізації навчався в Харківському університеті харчування та торгівлі на інженера харчових технологій.
Певний час працював в будівельній фірмі в Португалії. Згодом в охоронній компанії в Києві. В 2015 році вступив до лав полку "Азов". За три роки в полк прийшла служити його дружина Аліна.
Під час повномасштабного вторгнення Вадим та Аліна брали участь в обороні Маріуполя.
23 квітня Вадима було поранено. Після операції, чоловіка намагались евакуювати, однак росіяни цього не дали. Тому 26 квітня 2022 року Вадим помер від ран. Його дружина Аліна рік провела в російському полоні і повернулась 10 квітня 2023 року. Тіло Вадима досі перебуває на окупованих територіях.
За свою службу Вадим Гарубич був нагороджений відзнаками «За участь в антитерористичній операції», «За доблесну службу», «За військову службу Україні» та орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Честь Захисникові!
Фото з архіву родини
За матеріалами: Свої.City, Гельмязівська громада, Меморіал героїв
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті Андрія Кравченка (позивний «Кремінь»)
Двічі ставав на захист України, а у перерві створював кровоспинний препарат для побратимів.
Андрій народився 9 березня 1981 року в селищі Тараща Київської області. Після школи навчався в Національному педагогічному університеті імені Михайла Драгоманова.
Продовжив навчання в аспірантурі, а паралельно викладав у київських школах. З 2003 року почав працювати інженером першої категорії в Інституті хімії поверхні ім. О. О. Чуйка НАН України
Після Революції гідності добровільно долучився до 25-го окремого мотопіхотного батальйону "Київська Русь". Воював в районі Дебальцево. Бувши пораненим, продовжував вести корегування артилерії, щоб побратими могли вийти з оточення.
Після демобілізації повернувся до наукової діяльності. Розробляв український аналог препарату Celox, щоб українські військові мали доступний кровоспинний препарат.
Запровадженню препарату завадило повномасштабне вторгення. Андрій Кравченко з перших днів долучився до Сил оборони. Знову виконував завдання корегувальника артилерії.
31 березня 2022 року перші партії розробленого за його участі гемостатика доставили у госпіталі. А уже 3 квітня Андрій Кравченко підірвався на міні в районі Броварів та загинув. Поховали військового 19 квітня 2022 року на Байковому кладовищі у Києві.
Вічна пам’ять Герою!
Фото: Фейсбук-сторінка Андрій Кравченко, Віртуальний меморіал КНУ імені Т. Шевченка
За матеріалами: довідки рою «Червона калина» куреня імені Андрія Кравченка Таращанського академічного ліцею «Ерудит», Віртуальний меморіал КНУ імені Т. Шевченка
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Двічі ставав на захист України, а у перерві створював кровоспинний препарат для побратимів.
Андрій народився 9 березня 1981 року в селищі Тараща Київської області. Після школи навчався в Національному педагогічному університеті імені Михайла Драгоманова.
Продовжив навчання в аспірантурі, а паралельно викладав у київських школах. З 2003 року почав працювати інженером першої категорії в Інституті хімії поверхні ім. О. О. Чуйка НАН України
Після Революції гідності добровільно долучився до 25-го окремого мотопіхотного батальйону "Київська Русь". Воював в районі Дебальцево. Бувши пораненим, продовжував вести корегування артилерії, щоб побратими могли вийти з оточення.
Після демобілізації повернувся до наукової діяльності. Розробляв український аналог препарату Celox, щоб українські військові мали доступний кровоспинний препарат.
Запровадженню препарату завадило повномасштабне вторгення. Андрій Кравченко з перших днів долучився до Сил оборони. Знову виконував завдання корегувальника артилерії.
31 березня 2022 року перші партії розробленого за його участі гемостатика доставили у госпіталі. А уже 3 квітня Андрій Кравченко підірвався на міні в районі Броварів та загинув. Поховали військового 19 квітня 2022 року на Байковому кладовищі у Києві.
Вічна пам’ять Герою!
Фото: Фейсбук-сторінка Андрій Кравченко, Віртуальний меморіал КНУ імені Т. Шевченка
За матеріалами: довідки рою «Червона калина» куреня імені Андрія Кравченка Таращанського академічного ліцею «Ерудит», Віртуальний меморіал КНУ імені Т. Шевченка
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Памʼяті Олега та Костянтина Залізняків.
Служили в одній частині й загинули за Батьківщину з різницею в один день.
Брати Олег та Костянтин родом із Кіровоградської області.
Олег народився 2 жовтня 1992 року. Після закінчення школи у 2009 році продовжив навчання у Жовтоводському професійному ліцеї, де здобув фах електромонтера з ремонту та обслуговування електроустаткування. Згодом закінчив Новгородківське професійно-технічне училище №36, став трактористом та водієм категорії С. З 2011 по 2024 роки працював на різних підприємствах Кіровоградщини.
До ЗСУ мобілізувався 1 жовтня 2024 року. Служив водієм другої танкової роти танкового батальйону військової частини 100-ї окремої механізованої бригади (колишня 100-та бригада територіальної оборони) Сухопутних військ, що базується у Волинській області і відома як «Сталева Сотка».
18 березня 2026 року Олег отримав мінно-вибухове поранення під час удару російського FPV-дрона біля Костянтинівки на Донеччині.
Майже місяць боровся за життя, але внаслідок отриманих травм 14 квітня помер. Наступного ж дня родина отримала страшну звістку про загибель також і меншого брата - Костянтина, який 15 квітня потрапив під атаку безпілотника на Запорізькому напрямку.
З братами попрощалися 20 квітня у Петровому. Поховали у спільній могилі в рідному селі Водяне.
У Олега залишились дружина та п'ятирічна донька. У Костянтина - дружина.
Честь і слава Героям!
Фото: Петрівська селищна рада
За матеріалами: Суспільне Кропивницький, Петрівська селищна рада, BBC Україна
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Служили в одній частині й загинули за Батьківщину з різницею в один день.
Брати Олег та Костянтин родом із Кіровоградської області.
Олег народився 2 жовтня 1992 року. Після закінчення школи у 2009 році продовжив навчання у Жовтоводському професійному ліцеї, де здобув фах електромонтера з ремонту та обслуговування електроустаткування. Згодом закінчив Новгородківське професійно-технічне училище №36, став трактористом та водієм категорії С. З 2011 по 2024 роки працював на різних підприємствах Кіровоградщини.
До ЗСУ мобілізувався 1 жовтня 2024 року. Служив водієм другої танкової роти танкового батальйону військової частини 100-ї окремої механізованої бригади (колишня 100-та бригада територіальної оборони) Сухопутних військ, що базується у Волинській області і відома як «Сталева Сотка».
18 березня 2026 року Олег отримав мінно-вибухове поранення під час удару російського FPV-дрона біля Костянтинівки на Донеччині.
Майже місяць боровся за життя, але внаслідок отриманих травм 14 квітня помер. Наступного ж дня родина отримала страшну звістку про загибель також і меншого брата - Костянтина, який 15 квітня потрапив під атаку безпілотника на Запорізькому напрямку.
З братами попрощалися 20 квітня у Петровому. Поховали у спільній могилі в рідному селі Водяне.
У Олега залишились дружина та п'ятирічна донька. У Костянтина - дружина.
Честь і слава Героям!
Фото: Петрівська селищна рада
За матеріалами: Суспільне Кропивницький, Петрівська селищна рада, BBC Україна
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пам’яті старшого солдата Юрія Ковальчука (позивний «Малий»)
Загинув, коли рятував побратим.
Юрій народився 17 квітня 1991 року в селі Андрушки на Житомирщині. В школі захоплювався футболом та грав за місцеву команду "Андрушки".
Після школи вчився на автомеханіка у Житомирському автомобільно-дорожньому коледжі. Під час навчання познайомився з майбутньою дружиною Мариною.
Після коледжу служив строкову службу в ЗСУ. У 2014 році чоловік долучився до Сил оборони вдруге, щоб взяти участь в АТО на Донбасі. Служив водієм-механіком у 17-му окремому мотопіхотному батальйоні 57-ї окремої мотопіхотної бригади.
У ніч із 22 на 23 липня 2015 року дістав важкі мінно-вибухові травми поблизу села Шуми на Донеччині, рятуючи побратима, якому вдалося вижити. Сім днів він пробув у комі, а 29 липня Юрія не стало.
Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна слава і шана Герою!
Фото надала Марина Сідлецька
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Загинув, коли рятував побратим.
Юрій народився 17 квітня 1991 року в селі Андрушки на Житомирщині. В школі захоплювався футболом та грав за місцеву команду "Андрушки".
Після школи вчився на автомеханіка у Житомирському автомобільно-дорожньому коледжі. Під час навчання познайомився з майбутньою дружиною Мариною.
Після коледжу служив строкову службу в ЗСУ. У 2014 році чоловік долучився до Сил оборони вдруге, щоб взяти участь в АТО на Донбасі. Служив водієм-механіком у 17-му окремому мотопіхотному батальйоні 57-ї окремої мотопіхотної бригади.
У ніч із 22 на 23 липня 2015 року дістав важкі мінно-вибухові травми поблизу села Шуми на Донеччині, рятуючи побратима, якому вдалося вижити. Сім днів він пробув у комі, а 29 липня Юрія не стало.
Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна слава і шана Герою!
Фото надала Марина Сідлецька
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пам’яті Героя України Івана Зубкова (позивний «Краб»)
Викликав вогонь противника на себе, щоб прикрити відхід побратимів.
Іван народився 1 листопада 1973 року у місті Деражня на Хмельниччині. З дитинства мріяв про військову кар'єру, тому вступив до Львівського вищого військово-політичного училища, а згодом після ліквідації закладу навчався в Київському військово-морському училищі.
Служив в ЗСУ до 1998 року. Вдруге на військову службу чоловік вступив після участі в Революції гідності.
Служив офіцером в 81-ї окремій аеромобільній бригаді. Побратими згадують, що «Краб» був досвідчений зброярем - міг полагодити та налаштувати будь-який вид озброєння.
У січні 2015 року взяв участь в обороні Донецького аеропорту. Під час бою «Краб» був змушений викликати вогонь артилерії на себе, щоб прикрити відхід підрозділу. 19 січня Іван дістав поранення в руку, але продовжив виконувати бойове завдання, лишившись разом зі своїми бійцями.
Наступного дня, 20 січня, особисто прикриваючи відхід підрозділу, старший лейтенант Іван Зубков загинув під руїнами другого поверху нового терміналу ДАПу, який підірвали росіяни.
Похований 1 травня 2015 року в рідному селі Деражні. За місяць відзначений званням Героя України посмертно.
Вдячність Герою!
Антон Печерський
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Викликав вогонь противника на себе, щоб прикрити відхід побратимів.
Іван народився 1 листопада 1973 року у місті Деражня на Хмельниччині. З дитинства мріяв про військову кар'єру, тому вступив до Львівського вищого військово-політичного училища, а згодом після ліквідації закладу навчався в Київському військово-морському училищі.
Служив в ЗСУ до 1998 року. Вдруге на військову службу чоловік вступив після участі в Революції гідності.
Служив офіцером в 81-ї окремій аеромобільній бригаді. Побратими згадують, що «Краб» був досвідчений зброярем - міг полагодити та налаштувати будь-який вид озброєння.
У січні 2015 року взяв участь в обороні Донецького аеропорту. Під час бою «Краб» був змушений викликати вогонь артилерії на себе, щоб прикрити відхід підрозділу. 19 січня Іван дістав поранення в руку, але продовжив виконувати бойове завдання, лишившись разом зі своїми бійцями.
Наступного дня, 20 січня, особисто прикриваючи відхід підрозділу, старший лейтенант Іван Зубков загинув під руїнами другого поверху нового терміналу ДАПу, який підірвали росіяни.
Похований 1 травня 2015 року в рідному селі Деражні. За місяць відзначений званням Героя України посмертно.
Вдячність Герою!
Антон Печерський
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам'яті Героя України, полковника Олександра Довгача
Був не просто командиром, а справжнім бойовим льотчиком і лідером.
Олександр народився 12 травня 1973 року в Полтаві. Дитинство і юність минули в Чернігові. Тут після школи вступив у місцеве військове вище авіаційне училище льотчиків.
З 2002 до 2012 служив в 39-й бригаді тактичної авіації на Житомирщині. Згодом ще вісім років у миргородській 831-й бригаді тактичної авіації. У 2020 році офіцер очолив "рідну" 39-ту бригаду тактичної авіації.
З 2014 року виконував завдання в зоні бойових дій на Донбасі, відзначений орденом князя Данила Галицького.
Під час перших ракетних ударів РФ 24 лютого 2022 року, Олександр Довгач відводив авіаційну техніку з зони ураження та займався розгортання запасних пунктів управління.
Попри високу посаду, полковник Довгач особисто виконував бойові вильоти для захисту Київщини, Харківщини, Херсонщини та в район острова Зміїний.
На рахунку льотчика-винищувача понад 150 бойових вильотів на Су-27. Він особисто уражав пункти управління, військову техніку, засоби зв’язку та живу силу противника, забезпечував прикриття ударної та бомбардувальної авіації, знищував ворожі дрони й крилаті ракети. Лише протягом 2025 року зафіксовано близько 20 пусків російських ракет по літаку комбрига Довгача, але він завжди до кінця виконував поставлені перед ним завдання. У 2024 році Олександр Довгач став лицарем ордену Богдана Хмельницького І ступеня, а вже за рік - удостоєний звання Героя України.
Полковник Довгач загинув 9 березня 2026 року на Східному напрямку у повітряному бою за значної переваги ворога та потужної протидії російських систем протиповітряної оборони.
Вічна пам’ять і слава Герою!
Тетяна Тиндик
За матеріалами: Суспільне Житомир, Суспільне Чернігів, Офіційне інтернет-представництво Президента України, АрміяInform, ВВС Україна, Житомир.info
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Був не просто командиром, а справжнім бойовим льотчиком і лідером.
Олександр народився 12 травня 1973 року в Полтаві. Дитинство і юність минули в Чернігові. Тут після школи вступив у місцеве військове вище авіаційне училище льотчиків.
З 2002 до 2012 служив в 39-й бригаді тактичної авіації на Житомирщині. Згодом ще вісім років у миргородській 831-й бригаді тактичної авіації. У 2020 році офіцер очолив "рідну" 39-ту бригаду тактичної авіації.
З 2014 року виконував завдання в зоні бойових дій на Донбасі, відзначений орденом князя Данила Галицького.
Під час перших ракетних ударів РФ 24 лютого 2022 року, Олександр Довгач відводив авіаційну техніку з зони ураження та займався розгортання запасних пунктів управління.
Попри високу посаду, полковник Довгач особисто виконував бойові вильоти для захисту Київщини, Харківщини, Херсонщини та в район острова Зміїний.
На рахунку льотчика-винищувача понад 150 бойових вильотів на Су-27. Він особисто уражав пункти управління, військову техніку, засоби зв’язку та живу силу противника, забезпечував прикриття ударної та бомбардувальної авіації, знищував ворожі дрони й крилаті ракети. Лише протягом 2025 року зафіксовано близько 20 пусків російських ракет по літаку комбрига Довгача, але він завжди до кінця виконував поставлені перед ним завдання. У 2024 році Олександр Довгач став лицарем ордену Богдана Хмельницького І ступеня, а вже за рік - удостоєний звання Героя України.
Полковник Довгач загинув 9 березня 2026 року на Східному напрямку у повітряному бою за значної переваги ворога та потужної протидії російських систем протиповітряної оборони.
Вічна пам’ять і слава Герою!
Тетяна Тиндик
За матеріалами: Суспільне Житомир, Суспільне Чернігів, Офіційне інтернет-представництво Президента України, АрміяInform, ВВС Україна, Житомир.info
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пам’яті Героя України, капітана Віктора Оцерклевича (позивний «Крєпиш»)
Був справедливим командиром та воював за майбутнє своїх доньок.
Віктор народився 10 травня 1986 року в Болграді на Одещині. З дитинства мріяв піти батьківським шляхом та стати військовим.
Після строкової служби, підписав контракт з ДПСУ та служив інспектором-кінологом на Одещині. Після одруження перебрався з дружиною до Кривого Рогу, де працював на шахті.
У 2015-2016 роках воював в складі 93-ї окремої механізованої бригади на Донеччині. Після цього вирішив продовжити службу в ЗСУ. Служив в 54-й окремій механізованій бригаді. Згодом перевівся до 17-ї танкової бригади імені Костя Пестушка, щоб бути ближче до родини в Кривому Розі.
Повномасштабне вторгнення РФ Віктор зустрів на посаді заступника командира батальйону. Підрозділ відбивав атаки ворога в районі Новотошківки на Луганщині.
На початку квітня 2022 року Віктор вивів підлеглих із ворожого оточення в Луганській області. Він сів за кермо БМП і виїхав на захоплений ворогом спостережний пост, де ціною власного життя знищив російських окупантів. Завдяки цьому весь особовий склад вийшов із кільця. Віктор загинув 6 квітня внаслідок артилерійського обстрілу. Довгий час його тіло було на окупованій території. Поховати героїчного капітана змогли лише 22 травня 2025 року в Києві.
28 червня 2023 року капітан Віктор Оцерклевич посмертно нагороджений званням Героя України.
Вічна пам’ять Герою!
За матеріалами: Новинарня, Суспільне Одеса
Фото: Новинарня
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Був справедливим командиром та воював за майбутнє своїх доньок.
Віктор народився 10 травня 1986 року в Болграді на Одещині. З дитинства мріяв піти батьківським шляхом та стати військовим.
Після строкової служби, підписав контракт з ДПСУ та служив інспектором-кінологом на Одещині. Після одруження перебрався з дружиною до Кривого Рогу, де працював на шахті.
У 2015-2016 роках воював в складі 93-ї окремої механізованої бригади на Донеччині. Після цього вирішив продовжити службу в ЗСУ. Служив в 54-й окремій механізованій бригаді. Згодом перевівся до 17-ї танкової бригади імені Костя Пестушка, щоб бути ближче до родини в Кривому Розі.
Повномасштабне вторгнення РФ Віктор зустрів на посаді заступника командира батальйону. Підрозділ відбивав атаки ворога в районі Новотошківки на Луганщині.
На початку квітня 2022 року Віктор вивів підлеглих із ворожого оточення в Луганській області. Він сів за кермо БМП і виїхав на захоплений ворогом спостережний пост, де ціною власного життя знищив російських окупантів. Завдяки цьому весь особовий склад вийшов із кільця. Віктор загинув 6 квітня внаслідок артилерійського обстрілу. Довгий час його тіло було на окупованій території. Поховати героїчного капітана змогли лише 22 травня 2025 року в Києві.
28 червня 2023 року капітан Віктор Оцерклевич посмертно нагороджений званням Героя України.
Вічна пам’ять Герою!
За матеріалами: Новинарня, Суспільне Одеса
Фото: Новинарня
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
#ЦейДеньвІсторіїУкраїни
9 травня 1919 року Директорія УНР затвердила Симона Петлюру своїм Головою зі збереженням за ним посади Головного Отамана військ і флоту Української Народної Республіки. Це рішення юридично закріпило його статус як очільника української держави в один із найскладніших періодів Української революції.
Фактично ж Симон Петлюра очолив УНР ще 11 лютого 1919 року після відставки Володимира Винниченка з посади голови Директорії. В умовах наступу більшовицьких військ, постійних боїв та втрати контролю над значною частиною території саме Петлюра взяв на себе політичне й військове керівництво державою.
Як Головний отаман військ УНР Симон Петлюра став символом продовження боротьби за українську державність. Попри надзвичайно складні обставини, Армія УНР продовжувала чинити опір більшовицькій агресії та відстоювати право України на незалежність.
9 травня 1919 року Директорія УНР затвердила Симона Петлюру своїм Головою зі збереженням за ним посади Головного Отамана військ і флоту Української Народної Республіки. Це рішення юридично закріпило його статус як очільника української держави в один із найскладніших періодів Української революції.
Фактично ж Симон Петлюра очолив УНР ще 11 лютого 1919 року після відставки Володимира Винниченка з посади голови Директорії. В умовах наступу більшовицьких військ, постійних боїв та втрати контролю над значною частиною території саме Петлюра взяв на себе політичне й військове керівництво державою.
Як Головний отаман військ УНР Симон Петлюра став символом продовження боротьби за українську державність. Попри надзвичайно складні обставини, Армія УНР продовжувала чинити опір більшовицькій агресії та відстоювати право України на незалежність.
НА ХРЕЩАТИКУ – ПАРАД ПЕРЕМОГИ НАД БІЛЬШОВИКАМИ
9 травня 1920 року у Києві відбувся спільний парад Армії Української Народної Республіки та Війська Польського. Українські й польські частини урочисто пройшли центральною вулицею столиці – Хрещатиком. Це був парад перемоги над більшовиками – символ короткого, але важливого моменту, коли над Києвом знову замайоріли українські прапори.
Навесні 1920 року УНР перебувала у надзвичайно складному становищі. Після тривалих боїв український уряд на чолі із Симоном Петлюрою шукав союзників для продовження боротьби проти більшовицької Росії. У квітні було укладено Варшавську угоду між УНР і Польщею, що передбачала спільні військові дії проти більшовиків. Уже наприкінці квітня союзні війська розпочали наступ на Київ.
7 травня 1920 року до міста увійшли польська 7-ма кавалерійська бригада та 1-ша піхотна дивізія Легіонів. Наступного дня прибула 6-та Січова стрілецька дивізія Армії УНР на чолі з полковником Марком Безручком. Більшовицькі війська залишили Київ без затяжних вуличних боїв.
9 травня Хрещатиком пройшов урочистий парад на честь визволення столиці України. Урочистостям не завадила навіть гарматна канонада з боку Дарниці, де тривали бої за плацдарм на лівому березі Дніпра. Сучасники згадували, що такого військового шику Київ не бачив уже давно. Військові частини крокували ідеальними шеренгами – у блискучих шоломах, зі справною зброєю та під звуки оркестрів.
Парад відкривала 1-ша піхотна дивізія Легіонів. Далі йшли частини групи полковника Юзефа Рибака та 15-та Познанська піхотна дивізія. Завершувала ходу 6-та Січова стрілецька дивізія Армії УНР. За нею рухалися повстанські загони на селянських підводах із самодіяльними оркестрами. У параді також брали участь артилерія та кіннота.
Ані Симон Петлюра, ані Юзеф Пілсудський не були присутні на урочистостях. Парад приймали командувач польської 3-ї армії Едвард Ридз-Сміглий та командир 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР полковник Марко Безручко. Серед гостей були також представники іноземних місій – французький полковник Шарль-Густав Антон і військовий аташе Японії майор Ямавакі.
На вулицях зібралися тисячі киян. Хрещатик прикрасили прапорами, а мешканці зустрічали військових оплесками та квітами. Для багатьох це стало символом надії на відновлення української державності після років революцій, воєн і постійної зміни влади.
Втім, утримати Київ союзникам не вдалося. Уже невдовзі більшовицькі війська перейшли у контрнаступ, і українсько-польські сили були змушені відступити. Проте парад на Хрещатику залишився важливим свідченням боротьби Армії УНР за незалежність України та одним із символів українсько-польського військового союзу проти більшовицької агресії.
9 травня 1920 року у Києві відбувся спільний парад Армії Української Народної Республіки та Війська Польського. Українські й польські частини урочисто пройшли центральною вулицею столиці – Хрещатиком. Це був парад перемоги над більшовиками – символ короткого, але важливого моменту, коли над Києвом знову замайоріли українські прапори.
Навесні 1920 року УНР перебувала у надзвичайно складному становищі. Після тривалих боїв український уряд на чолі із Симоном Петлюрою шукав союзників для продовження боротьби проти більшовицької Росії. У квітні було укладено Варшавську угоду між УНР і Польщею, що передбачала спільні військові дії проти більшовиків. Уже наприкінці квітня союзні війська розпочали наступ на Київ.
7 травня 1920 року до міста увійшли польська 7-ма кавалерійська бригада та 1-ша піхотна дивізія Легіонів. Наступного дня прибула 6-та Січова стрілецька дивізія Армії УНР на чолі з полковником Марком Безручком. Більшовицькі війська залишили Київ без затяжних вуличних боїв.
9 травня Хрещатиком пройшов урочистий парад на честь визволення столиці України. Урочистостям не завадила навіть гарматна канонада з боку Дарниці, де тривали бої за плацдарм на лівому березі Дніпра. Сучасники згадували, що такого військового шику Київ не бачив уже давно. Військові частини крокували ідеальними шеренгами – у блискучих шоломах, зі справною зброєю та під звуки оркестрів.
Парад відкривала 1-ша піхотна дивізія Легіонів. Далі йшли частини групи полковника Юзефа Рибака та 15-та Познанська піхотна дивізія. Завершувала ходу 6-та Січова стрілецька дивізія Армії УНР. За нею рухалися повстанські загони на селянських підводах із самодіяльними оркестрами. У параді також брали участь артилерія та кіннота.
Ані Симон Петлюра, ані Юзеф Пілсудський не були присутні на урочистостях. Парад приймали командувач польської 3-ї армії Едвард Ридз-Сміглий та командир 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР полковник Марко Безручко. Серед гостей були також представники іноземних місій – французький полковник Шарль-Густав Антон і військовий аташе Японії майор Ямавакі.
На вулицях зібралися тисячі киян. Хрещатик прикрасили прапорами, а мешканці зустрічали військових оплесками та квітами. Для багатьох це стало символом надії на відновлення української державності після років революцій, воєн і постійної зміни влади.
Втім, утримати Київ союзникам не вдалося. Уже невдовзі більшовицькі війська перейшли у контрнаступ, і українсько-польські сили були змушені відступити. Проте парад на Хрещатику залишився важливим свідченням боротьби Армії УНР за незалежність України та одним із символів українсько-польського військового союзу проти більшовицької агресії.
Пам’яті одного із засновників батальйону «Миротворець» Андрія Бахтова (позивний «Тихий»)
Сьогодні, 9 травня, йому мав би виповнитися 51 рік.
Андрій народився 9 травня 1975 року в селі Тимирязівка Костанайської області в Казахстані. Дитинство минуло в Красноярському краї, а юність - на Хмельниччині.
Вищу освіту отримав у Кам'янці-Подільському. Мав фах тренера та практичного психолога. За останнім фахом служив у спецпідрозділі МВС "Беркут". Брав участь в миротворчій місії в колишній Югославії.
У 2010 році пішов на пенсію, тому що не хотів працювати під керівництвом уряду Януковича. Займався тренерством та бізнесом.
Брав участь в Революції гідності, а згодом долучився до створення батальйону "Миротворець", який зібрав ветеранів з досвідом миротворчих місій. Визволяв Слов’янськ, Попасну, Торецьк, Майорське, Нью-Йорк (кол. Новгородське). У серпні 2014 року з батальйоном опинився в Іловайську, кілька днів пішки добирався до своїх після розстрілу росіянами колони в «зеленому коридорі».
Після служби у "Миротворці", очолив кафедру військової підготовки в Національній академії внутрішніх справ.
З початком повномасштабного вторгнення долучився до ДФТГ, що обороняло столичну Оболонь. Згодом пішов служити в батальйон Свобода у складі бригади НГУ "Рубіж". Попри звання підполковника поліції, служив в батальйоні молодшим сержантом. Брав участь в боях на Луганщині та Донеччині.
Останній бій Андрій Бахтов прийняв на околиці Горлівки, в селищі Зайцева, коли викрив ворожу ДРГ та зав'язав з нею бій.
Поховали Андрія Бахтова в Хмельницькому на Алеї Слави. У нього залишилася мати, дружина та троє синів.
Іменем Андрія Бахтова названа Новосільська гімназія Ярмолинецької селищної ради Хмельницької області, де він починав свій педагогічний шлях. У 2022 році йому присвоєно звання «Почесний громадянин міста Хмельницького».
Наталка Позняк-Хоменко
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Сьогодні, 9 травня, йому мав би виповнитися 51 рік.
Андрій народився 9 травня 1975 року в селі Тимирязівка Костанайської області в Казахстані. Дитинство минуло в Красноярському краї, а юність - на Хмельниччині.
Вищу освіту отримав у Кам'янці-Подільському. Мав фах тренера та практичного психолога. За останнім фахом служив у спецпідрозділі МВС "Беркут". Брав участь в миротворчій місії в колишній Югославії.
У 2010 році пішов на пенсію, тому що не хотів працювати під керівництвом уряду Януковича. Займався тренерством та бізнесом.
Брав участь в Революції гідності, а згодом долучився до створення батальйону "Миротворець", який зібрав ветеранів з досвідом миротворчих місій. Визволяв Слов’янськ, Попасну, Торецьк, Майорське, Нью-Йорк (кол. Новгородське). У серпні 2014 року з батальйоном опинився в Іловайську, кілька днів пішки добирався до своїх після розстрілу росіянами колони в «зеленому коридорі».
Після служби у "Миротворці", очолив кафедру військової підготовки в Національній академії внутрішніх справ.
З початком повномасштабного вторгнення долучився до ДФТГ, що обороняло столичну Оболонь. Згодом пішов служити в батальйон Свобода у складі бригади НГУ "Рубіж". Попри звання підполковника поліції, служив в батальйоні молодшим сержантом. Брав участь в боях на Луганщині та Донеччині.
Останній бій Андрій Бахтов прийняв на околиці Горлівки, в селищі Зайцева, коли викрив ворожу ДРГ та зав'язав з нею бій.
Поховали Андрія Бахтова в Хмельницькому на Алеї Слави. У нього залишилася мати, дружина та троє синів.
Іменем Андрія Бахтова названа Новосільська гімназія Ярмолинецької селищної ради Хмельницької області, де він починав свій педагогічний шлях. У 2022 році йому присвоєно звання «Почесний громадянин міста Хмельницького».
Наталка Позняк-Хоменко
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Україна у Другій світовій війні – Пам’ятаємо. Вшановуємо. Осмислюємо.
Друга світова війна — один із найбільших збройних конфліктів в історії людства. Бойові дії охопили Європу, Східну Азію, Африку та Близький Схід, Атлантичний і Тихий океани.
Українці зробили вагомий внесок у перемогу над нацизмом. Вони проявили героїзм, мужність і самопожертву на різних фронтах та у складі армій Антигітлерівської коаліції. Мільйони українців воювали в регулярних арміях, сотні тисяч — у підпільних і повстанських рухах. Українські підприємства працювали на потреби оборони, а українська земля стала одним із головних театрів воєнних дій і місцем масштабних битв.
Сьогодні російська влада намагається привласнити «виняткову роль» у перемозі над нацизмом і використовує цей наратив як виправдання своїх злочинів — проти військовополонених і цивільних в Україні. Насправді росіяни є спадкоємцями тоталітарної системи і використовують історію як інструмент у сучасній війні.
Українці, як і понад 80 років тому, продовжують боротьбу з тоталітаризмом. Це не лише боротьба за власну свободу і незалежність, а й за демократичні цінності, мир і безпеку в Європі.
Саме тому важливо не лише пам’ятати історію, а й робити з неї висновки. Розуміння причин і наслідків минулих трагедій допомагає не допустити їхнього повторення і формує відповідальність за майбутнє.
Про роль України під час Другої світової війни розповідаємо детальніше в каруселі.
Друга світова війна — один із найбільших збройних конфліктів в історії людства. Бойові дії охопили Європу, Східну Азію, Африку та Близький Схід, Атлантичний і Тихий океани.
Українці зробили вагомий внесок у перемогу над нацизмом. Вони проявили героїзм, мужність і самопожертву на різних фронтах та у складі армій Антигітлерівської коаліції. Мільйони українців воювали в регулярних арміях, сотні тисяч — у підпільних і повстанських рухах. Українські підприємства працювали на потреби оборони, а українська земля стала одним із головних театрів воєнних дій і місцем масштабних битв.
Сьогодні російська влада намагається привласнити «виняткову роль» у перемозі над нацизмом і використовує цей наратив як виправдання своїх злочинів — проти військовополонених і цивільних в Україні. Насправді росіяни є спадкоємцями тоталітарної системи і використовують історію як інструмент у сучасній війні.
Українці, як і понад 80 років тому, продовжують боротьбу з тоталітаризмом. Це не лише боротьба за власну свободу і незалежність, а й за демократичні цінності, мир і безпеку в Європі.
Саме тому важливо не лише пам’ятати історію, а й робити з неї висновки. Розуміння причин і наслідків минулих трагедій допомагає не допустити їхнього повторення і формує відповідальність за майбутнє.
Про роль України під час Другої світової війни розповідаємо детальніше в каруселі.
Пам’яті журналіста, офіцера Богдана Заяця
Був талановитим патріотичним медійником, з упізнаваним стилем та голосом.
Богдан народився 5 травня 1994 року в Чернігові. З дитинства мріяв займатись журналістикою. В школі відвідував гурток журналістики, а згодом отримав омріяний фах в Національному авіаційному університеті.
Після навчання у виші, повернувся до Чернігова, де працював на місцевому телеканалі «Новий Чернігів». Знімав сюжети для новин, вмів змонтувати відеоматеріал. Згодом став заступником завідувача редакції телевізійних новин.
У 2023 чоловік долучився до Сил оборони. Проходив офіцерський вишкіл в Одесі. Після цього служив інструктором на полігоні 95-ї окремої десантно-штурмової Поліської бригади. Згодом служив у складі 79-ї окремої десантно-штурмової Таврійської бригади. Воював під Селидовим та Кураховим.
Загинув 30 січня 2025 року внаслідок удару по штабу в селі Комар на Донеччині. ише 18 липня воїна змогли поховати на кладовищі Яцево в Чернігові. У 30-літнього Богдана залишилися батьки та брат.
Світла пам’ять та вічна слава Герою!
Фото з сімейного архіву
За матеріалами: проєкт Recвієм, Суспільне Чернігів, «Новий Чернігів», Національна спілка журналістів України
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Був талановитим патріотичним медійником, з упізнаваним стилем та голосом.
Богдан народився 5 травня 1994 року в Чернігові. З дитинства мріяв займатись журналістикою. В школі відвідував гурток журналістики, а згодом отримав омріяний фах в Національному авіаційному університеті.
Після навчання у виші, повернувся до Чернігова, де працював на місцевому телеканалі «Новий Чернігів». Знімав сюжети для новин, вмів змонтувати відеоматеріал. Згодом став заступником завідувача редакції телевізійних новин.
У 2023 чоловік долучився до Сил оборони. Проходив офіцерський вишкіл в Одесі. Після цього служив інструктором на полігоні 95-ї окремої десантно-штурмової Поліської бригади. Згодом служив у складі 79-ї окремої десантно-штурмової Таврійської бригади. Воював під Селидовим та Кураховим.
Загинув 30 січня 2025 року внаслідок удару по штабу в селі Комар на Донеччині. ише 18 липня воїна змогли поховати на кладовищі Яцево в Чернігові. У 30-літнього Богдана залишилися батьки та брат.
Світла пам’ять та вічна слава Герою!
Фото з сімейного архіву
За матеріалами: проєкт Recвієм, Суспільне Чернігів, «Новий Чернігів», Національна спілка журналістів України
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті поліцейського Костянтина Біньковського
Служив у батальйоні спецоперацій «Еней» і завжди знаходив вихід зі складних ситуацій.
Костянтин народився у селі Нестерянка на Запоріжжі 6 квітня 1989 року. Службу в органах внутрішніх справ розпочав у 2008 році на посаді оперуповноваженого сектору карного розшуку Придніпровського райвідділу у Черкасах.
У 2023 році доєднався до штурмового полку «Сафарі» бригади Національної поліції «Лють». А вже з наступного року служив у батальйоні спеціальних операцій «Еней».
Чоловік брав участь у боях за Курдюмівку, Кліщіївку, Вовчанськ, Торецьк, Яблунівку та Олександро-Калинове. Нерідко евакуював поранених і загиблих.
За відданість службі Костянтина Біньковського нагородили медалями: «10 років сумлінної служби» та«15 років сумлінної служби», «За особливу службу ІІІ ступеня», «За взаємодію» та нагрудним знаком «За відвагу в службі».
Капітан поліції Костянтин Біньковський загинув під час бойового завдання поблизу населеного пункту Олександро-Калинове на Донеччині, повідомили у Нацполіції 16 вересня 2025 року.
Слава і шана Захисникові!
Валентина Кащенко
Фото: Поліція Черкаської області
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Служив у батальйоні спецоперацій «Еней» і завжди знаходив вихід зі складних ситуацій.
Костянтин народився у селі Нестерянка на Запоріжжі 6 квітня 1989 року. Службу в органах внутрішніх справ розпочав у 2008 році на посаді оперуповноваженого сектору карного розшуку Придніпровського райвідділу у Черкасах.
У 2023 році доєднався до штурмового полку «Сафарі» бригади Національної поліції «Лють». А вже з наступного року служив у батальйоні спеціальних операцій «Еней».
Чоловік брав участь у боях за Курдюмівку, Кліщіївку, Вовчанськ, Торецьк, Яблунівку та Олександро-Калинове. Нерідко евакуював поранених і загиблих.
За відданість службі Костянтина Біньковського нагородили медалями: «10 років сумлінної служби» та«15 років сумлінної служби», «За особливу службу ІІІ ступеня», «За взаємодію» та нагрудним знаком «За відвагу в службі».
Капітан поліції Костянтин Біньковський загинув під час бойового завдання поблизу населеного пункту Олександро-Калинове на Донеччині, повідомили у Нацполіції 16 вересня 2025 року.
Слава і шана Захисникові!
Валентина Кащенко
Фото: Поліція Черкаської області
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
28 ПОГЛЯДІВ ВІЙНИ
У БОТСАДУ ВІДКРИЛАСЯ ФОТОВИСТАВКА «ОБЛИЧЧЯ ПІХОТИ»
6 травня, до Дня піхоти, в Національному ботанічному саду імені М.М. Гришка відкрилася вулична фотовиставка «Обличчя піхоти», присвячена воїнам Сухопутних військ Збройних Сил України.
Експозиція розповідає про людей, які ще вчора жили звичайним цивільним життям – навчалися, будували плани та працювали, але зі зброєю в руках стали на захист рідної землі.
Виставка складається з 28 портретів тих, хто обороняє Україну на найважчих ділянках фронту. У кожному погляді героїв зафіксовано втому та силу, біль і рішучість, тишу між боями та незламність. Саме піхотинці є тією складовою Сил оборони, яка ставить останню крапку у наближенні нашої перемоги.
«Якщо уважно подивитися у погляди захисників на фото можна побачити певну втому, однак насправді вони передають енергію та мужність, прагнення до свободи та перемоги добра над злом. Піхота є дійсно фундаментом Збройних Сил України. Сьогодні багато говорять про використання технологічних інновацій у війні, але без людини, без піхотинця – вони недієві!», – наголосив начальник Управління комунікацій Сухопутних військ ЗСУ, полковник Андрій Подік.
Заступник голови Українського інституту національної пам’яті Володимир Тиліщак зауважив, що ця фотовиставка – важливий вклад у національну пам’ять, адже вона знайомить із реальними людьми, які сьогодні боронять українську незалежність та державність.
«Війна триває вже 12-й рік. Для багатьох вона стала рутиною, набором цифр та інформації. Але за цією статистикою стоять живі люди. В окопах, бліндажах, на лінії розмежування вони виконують бойові завдання. Наша пам’ять і наша незалежність тримаються на тих, хто сьогодні на лінії фронту», – зауважив Володимир Тиліщак.
Завідувачка сектору освітньої роботи Національного музею Революції гідності Наталія Дараган нагадала про важливість піхоти у сучасній війні.
«Сухопутні війська тримають найтяжчий рубіж. Вони тримають нашу землю і першими зустрічаються віч-на-віч із ворогом. Вони – це ті, хто повертає наші землі. Адже визволеною є та територія, куди зайшов наш солдат», – зазначила Наталія Дараган.
Начальник 1-го Центру інформаційно-комунікаційної підтримки Сухопутних військ ЗСУ, майор Тарас Ткаченко підкреслив, що мета цієї фотовиставки – показати, що піхота – це не узагальнена маса, а історії кожного окремого піхотинця.
«Піхота – звучить занадто узагальнено. Нам хотілося показати, що піхота – це окремі люди, це обличчя, це погляди, це історії. Тут лише 28 історій із сотень тисяч історій справжніх піхотинців», – зазначив майор Ткаченко, додавши, що дуже важливо, що виставка експонується саме в ботанічному саду.
«Важливо, що ці 28 облич матимуть контакт із відвідувачами саме тут, у ботсаду, де цвіте бузок і магнолії. У місці куди приходять відпочивати тисячі людей. Я сподіваюся, що кожен зможе виділити десять хвилин свого відпочинку, щоб побачити ці погляди та ознайомитися з цими історіями. І ця людина стане на секундочку вашим другом», – пояснив військовий.
Виставка експонуватиметься до 26 травня.
Фото Медіацентр Сухопутних військ
У БОТСАДУ ВІДКРИЛАСЯ ФОТОВИСТАВКА «ОБЛИЧЧЯ ПІХОТИ»
6 травня, до Дня піхоти, в Національному ботанічному саду імені М.М. Гришка відкрилася вулична фотовиставка «Обличчя піхоти», присвячена воїнам Сухопутних військ Збройних Сил України.
Експозиція розповідає про людей, які ще вчора жили звичайним цивільним життям – навчалися, будували плани та працювали, але зі зброєю в руках стали на захист рідної землі.
Виставка складається з 28 портретів тих, хто обороняє Україну на найважчих ділянках фронту. У кожному погляді героїв зафіксовано втому та силу, біль і рішучість, тишу між боями та незламність. Саме піхотинці є тією складовою Сил оборони, яка ставить останню крапку у наближенні нашої перемоги.
«Якщо уважно подивитися у погляди захисників на фото можна побачити певну втому, однак насправді вони передають енергію та мужність, прагнення до свободи та перемоги добра над злом. Піхота є дійсно фундаментом Збройних Сил України. Сьогодні багато говорять про використання технологічних інновацій у війні, але без людини, без піхотинця – вони недієві!», – наголосив начальник Управління комунікацій Сухопутних військ ЗСУ, полковник Андрій Подік.
Заступник голови Українського інституту національної пам’яті Володимир Тиліщак зауважив, що ця фотовиставка – важливий вклад у національну пам’ять, адже вона знайомить із реальними людьми, які сьогодні боронять українську незалежність та державність.
«Війна триває вже 12-й рік. Для багатьох вона стала рутиною, набором цифр та інформації. Але за цією статистикою стоять живі люди. В окопах, бліндажах, на лінії розмежування вони виконують бойові завдання. Наша пам’ять і наша незалежність тримаються на тих, хто сьогодні на лінії фронту», – зауважив Володимир Тиліщак.
Завідувачка сектору освітньої роботи Національного музею Революції гідності Наталія Дараган нагадала про важливість піхоти у сучасній війні.
«Сухопутні війська тримають найтяжчий рубіж. Вони тримають нашу землю і першими зустрічаються віч-на-віч із ворогом. Вони – це ті, хто повертає наші землі. Адже визволеною є та територія, куди зайшов наш солдат», – зазначила Наталія Дараган.
Начальник 1-го Центру інформаційно-комунікаційної підтримки Сухопутних військ ЗСУ, майор Тарас Ткаченко підкреслив, що мета цієї фотовиставки – показати, що піхота – це не узагальнена маса, а історії кожного окремого піхотинця.
«Піхота – звучить занадто узагальнено. Нам хотілося показати, що піхота – це окремі люди, це обличчя, це погляди, це історії. Тут лише 28 історій із сотень тисяч історій справжніх піхотинців», – зазначив майор Ткаченко, додавши, що дуже важливо, що виставка експонується саме в ботанічному саду.
«Важливо, що ці 28 облич матимуть контакт із відвідувачами саме тут, у ботсаду, де цвіте бузок і магнолії. У місці куди приходять відпочивати тисячі людей. Я сподіваюся, що кожен зможе виділити десять хвилин свого відпочинку, щоб побачити ці погляди та ознайомитися з цими історіями. І ця людина стане на секундочку вашим другом», – пояснив військовий.
Виставка експонуватиметься до 26 травня.
Фото Медіацентр Сухопутних військ
Офіційний канал Українського інституту національної пам'яті
Created: 22 May 2025
Responsible: Miro Baida