СВІДОК ПРОГОЛОШЕННЯ ТА ВІДНОВЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ: 130 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА КЕДРИНА
Цього дня минає 130 років з дня народження українського історика та публіциста, діяча уряду УНР в екзилі - Івана Кедрина-Рудницького.
Іван Рудницький народився 1896 року в містечку Ходорів на Галичині в інтелігентній родині. Його батько Іван Рудницький був нотаріусом, а мати Іда Шпігельман походила з єврейської родини. Щоб стати дружиною Івана Рудницького, вона спеціально прийняла християнство в монастирі бенедиктинок.
Іван Рудницький навчався в гімназіях Бережан та Львова. У 1915 році добровільно пішов в австрійську армію, щоб взяти участь у Першій світовій війні. За рік потрапив до російського полону. Після Лютневої революції 1917 року вибрався з табору у Забайкаллі до Києва, де долучився до розбудови української державності. Працював в урядових установах УНР та Української держави Скоропадського в сфері освіти.
У січні 1919 року у Вінниці вступає до лав Армії УНР. Брав участь у боях з більшовиками, згодом був військовим референтом газети “Ставка”. З 1920 року в еміграції у Відні. Тут навчався на філософському факультеті та був редактором журналу “Воля”. Тоді ж вперше використав псевдонім “Кедрин”. У своїх матеріалах виступав активно проти так званої “радянофілії”.
У 1922 році перебрався до Львова, де за пропозицією Євгена Коновальця став співредактором видання “Діло”. Також був членом центрального комітету найбільш впливової української політичної сили на Галичині - Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО). Активно співпрацював з Урядом УНР в екзилі. За свою участь в боях проти більшовиків відзначений орденом Хрест Симона Петлюри.
Після окупації Галичини у 1939 році перебрався до Кракова, а з 1944 року - до Австрії. Під час Другої світової війни активно займався публіцистичною діяльністю. Очолював Українське Центральне Допомогове Об'єднання - громадську організацію, що опікувалася долею українських мігрантів. Члени УЦДО організовували українські ясла та школи, опікувалися могилами українських вояків, координували співпрацю з місцевою адміністрацією.
З 1949 року проживав у США. Тут активно долучився до громадсько-політичного життя діаспори, зокрема співпрацював з першим українським виданням “Свобода” та науково-історичним журналом українських вояків “Вісті Комбатанта”. Деякий час виконував обов'язки голови Президії Української Національної Ради в екзилі. З 1973 до 1978 року очолював Раду Народних Міністрів УНР в екзилі. У 1978 році вийшла його найважливіша публіцистична праця “Берестейський мир”, де він оцінив події творення української державності у революційні роки.
Помер у 1995 році. Іван Кедрин був одним із небагатьох учасників творення української держави 1917-1921 років, які застали відновлення незалежності України у 1991 році.
Цього дня минає 130 років з дня народження українського історика та публіциста, діяча уряду УНР в екзилі - Івана Кедрина-Рудницького.
Іван Рудницький народився 1896 року в містечку Ходорів на Галичині в інтелігентній родині. Його батько Іван Рудницький був нотаріусом, а мати Іда Шпігельман походила з єврейської родини. Щоб стати дружиною Івана Рудницького, вона спеціально прийняла християнство в монастирі бенедиктинок.
Іван Рудницький навчався в гімназіях Бережан та Львова. У 1915 році добровільно пішов в австрійську армію, щоб взяти участь у Першій світовій війні. За рік потрапив до російського полону. Після Лютневої революції 1917 року вибрався з табору у Забайкаллі до Києва, де долучився до розбудови української державності. Працював в урядових установах УНР та Української держави Скоропадського в сфері освіти.
У січні 1919 року у Вінниці вступає до лав Армії УНР. Брав участь у боях з більшовиками, згодом був військовим референтом газети “Ставка”. З 1920 року в еміграції у Відні. Тут навчався на філософському факультеті та був редактором журналу “Воля”. Тоді ж вперше використав псевдонім “Кедрин”. У своїх матеріалах виступав активно проти так званої “радянофілії”.
У 1922 році перебрався до Львова, де за пропозицією Євгена Коновальця став співредактором видання “Діло”. Також був членом центрального комітету найбільш впливової української політичної сили на Галичині - Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО). Активно співпрацював з Урядом УНР в екзилі. За свою участь в боях проти більшовиків відзначений орденом Хрест Симона Петлюри.
Після окупації Галичини у 1939 році перебрався до Кракова, а з 1944 року - до Австрії. Під час Другої світової війни активно займався публіцистичною діяльністю. Очолював Українське Центральне Допомогове Об'єднання - громадську організацію, що опікувалася долею українських мігрантів. Члени УЦДО організовували українські ясла та школи, опікувалися могилами українських вояків, координували співпрацю з місцевою адміністрацією.
З 1949 року проживав у США. Тут активно долучився до громадсько-політичного життя діаспори, зокрема співпрацював з першим українським виданням “Свобода” та науково-історичним журналом українських вояків “Вісті Комбатанта”. Деякий час виконував обов'язки голови Президії Української Національної Ради в екзилі. З 1973 до 1978 року очолював Раду Народних Міністрів УНР в екзилі. У 1978 році вийшла його найважливіша публіцистична праця “Берестейський мир”, де він оцінив події творення української державності у революційні роки.
Помер у 1995 році. Іван Кедрин був одним із небагатьох учасників творення української держави 1917-1921 років, які застали відновлення незалежності України у 1991 році.
ЙОГО ЗВІЛЬНЕННЯ ВИМАГАВ ВІЛЬНИЙ СВІТ
15 квітня 1936 року народився Валентин Мороз - відомий історик, дисидент, багаторічний політв’язень радянських тюрем і таборів, член англійського ПЕН-клубу.
Валентин Мороз народився у селі Холонів на Волині. У 1958 р. закінчив історичний факультет Львівського університету. Працював спершу учителем історії, а з лютого 1964 р. викладачем у Луцькому та Івано-Франківському педагогічних інститутах.
У Луцьку Валентин Мороз увійшов до Клубу поетичного слова, який очолював філолог Дмитро Іващенко. Це був гурток поширення поезії українських шістдесятників, який став неформальним дисидентським рухом. Мороз постачав заборонену літератури до Луцька, а Іващенко займався її розмноженням та поширенням серед членів Клубу. Іващенко та Мороз активно співпрацювали з дисидентами з Львова та Києва.
1 вересня 1965 року КДБ арештувало Мороза та Іващенка. Під час обшуків виявили антирадянську літературу та засоби для її копіювання. У 1966 році Мороза засудили на чотири роки ув’язнення в колонії суворого режиму. Після звільнення у 1969-му продовжив друкуватися у самвидаві, за що у 1970 році знову був арештований та засуджений до 6 років спецтюрми, 3 роки таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання. Цей вирок викликав жорстку реакцію в правозахисному русі в Україні та за кордоном. Відбулося понад сорок акцій протесту до Верховного Суду УРСР, у США й Канаді пройшли демонстрації протесту біля радянських посольств і консульств. Ім’я Валентина Мороза за кордоном стало символом жорстокості радянського тоталітарного режиму і придушення свободи слова.
Утримувався спершу у Володимирській тюрмі, де його ледь не вбили кримінальники. Згодом майже 2 роки перебував в одиночній камері. У серпні 1974 р. він написав листа на ім’я першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького, де описав факти порушення прав українців у Володимирській тюрмі. У 1974 році В.Мороз витримав 145-денну голодівку, домагаючись переведення з в’язниці до табору. Про ці митарства його дружина Раїса Мороз повідомила зарубіжним журналістам. Виникла нова хвиля підтримки дисидента у всьому світі. За звільнення В.Мороза клопотав лауреат Нобелівської премії миру, дисидент, академік Андрій Сахаров.
Під тиском громадськості 22 листопада 1974 року В.Мороза перевели з камери-одиночки до політичних в’язнів. Під час проведення XXV з’їзду КПРС у 1976 році група з 32 політв’язнів, серед яких був Валентин Мороз провели акцію з вимогами припинити використання голоду як покарання і вплив на дисидентів та проти психіатричних репресій проти них.
Влітку 1976 року В.Мороза помістили у виправно-трудову колонію в с. Сосновка в Мордовії.
Під тиском міжнародних акцій на підтримку українських політв’язнів, у 1979 році радянська влада обміняла В.Мороза та ще чотирьох дисидентів на радянських агентів КДБ Черняєва та Енгера.
За кордоном Валентин Мороз із дружиною оселився у США, викладав у Гарвардському університеті, видавав журнал “Анабазис”, вів щотижневу радіопрограму в Торонто. У 1981 році В.Мороз переїхав до Канади, отримавши громадянство. На початку 1990-х повернувся до Львова. Був професором, викладав у львівських вишах. В останні роки життя видав тритомну монографію “Україна у двадцятому столітті”. Помер 16 квітня 2019 року. Похований у Львові на Личаківському кладовищі.
15 квітня 1936 року народився Валентин Мороз - відомий історик, дисидент, багаторічний політв’язень радянських тюрем і таборів, член англійського ПЕН-клубу.
Валентин Мороз народився у селі Холонів на Волині. У 1958 р. закінчив історичний факультет Львівського університету. Працював спершу учителем історії, а з лютого 1964 р. викладачем у Луцькому та Івано-Франківському педагогічних інститутах.
У Луцьку Валентин Мороз увійшов до Клубу поетичного слова, який очолював філолог Дмитро Іващенко. Це був гурток поширення поезії українських шістдесятників, який став неформальним дисидентським рухом. Мороз постачав заборонену літератури до Луцька, а Іващенко займався її розмноженням та поширенням серед членів Клубу. Іващенко та Мороз активно співпрацювали з дисидентами з Львова та Києва.
1 вересня 1965 року КДБ арештувало Мороза та Іващенка. Під час обшуків виявили антирадянську літературу та засоби для її копіювання. У 1966 році Мороза засудили на чотири роки ув’язнення в колонії суворого режиму. Після звільнення у 1969-му продовжив друкуватися у самвидаві, за що у 1970 році знову був арештований та засуджений до 6 років спецтюрми, 3 роки таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання. Цей вирок викликав жорстку реакцію в правозахисному русі в Україні та за кордоном. Відбулося понад сорок акцій протесту до Верховного Суду УРСР, у США й Канаді пройшли демонстрації протесту біля радянських посольств і консульств. Ім’я Валентина Мороза за кордоном стало символом жорстокості радянського тоталітарного режиму і придушення свободи слова.
Утримувався спершу у Володимирській тюрмі, де його ледь не вбили кримінальники. Згодом майже 2 роки перебував в одиночній камері. У серпні 1974 р. він написав листа на ім’я першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького, де описав факти порушення прав українців у Володимирській тюрмі. У 1974 році В.Мороз витримав 145-денну голодівку, домагаючись переведення з в’язниці до табору. Про ці митарства його дружина Раїса Мороз повідомила зарубіжним журналістам. Виникла нова хвиля підтримки дисидента у всьому світі. За звільнення В.Мороза клопотав лауреат Нобелівської премії миру, дисидент, академік Андрій Сахаров.
Під тиском громадськості 22 листопада 1974 року В.Мороза перевели з камери-одиночки до політичних в’язнів. Під час проведення XXV з’їзду КПРС у 1976 році група з 32 політв’язнів, серед яких був Валентин Мороз провели акцію з вимогами припинити використання голоду як покарання і вплив на дисидентів та проти психіатричних репресій проти них.
Влітку 1976 року В.Мороза помістили у виправно-трудову колонію в с. Сосновка в Мордовії.
Під тиском міжнародних акцій на підтримку українських політв’язнів, у 1979 році радянська влада обміняла В.Мороза та ще чотирьох дисидентів на радянських агентів КДБ Черняєва та Енгера.
За кордоном Валентин Мороз із дружиною оселився у США, викладав у Гарвардському університеті, видавав журнал “Анабазис”, вів щотижневу радіопрограму в Торонто. У 1981 році В.Мороз переїхав до Канади, отримавши громадянство. На початку 1990-х повернувся до Львова. Був професором, викладав у львівських вишах. В останні роки життя видав тритомну монографію “Україна у двадцятому столітті”. Помер 16 квітня 2019 року. Похований у Львові на Личаківському кладовищі.
25 березня 1918 року Рада Білоруської Народної Республіки (БНР) прийняла Третю Статутну грамоту, якою проголосила незалежність білоруської держави. У цьому документі офіційним державним прапором було затверджено біло-червоно-білий стяг, гербом - “Пагоня”, державною мовою - білоруська.
Після лютневої революції 1917 року в Білорусі, як і в Україні, почалися процеси національного відродження. Але в Білорусі набагато більший вплив мали контрольовані більшовиками ради робітничих і селянських депутатів, що гальмувало ці процеси. Попри це, в грудні 1917 року в Мінську відкрився перший Всебілоруський з'їзд, делегати якого виступали за автономію і незалежність білоруської держави. З'їзд так і не завершився - його розігнали більшовики, заарештувавши 27 членів президії.
У лютому в Бресті було укладено мирний договір, зокрема і між більшовицькою росією та Четвертним Союзом - Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Османською імперією. За умовами договору північно-західна частина Білорусі відходила німцям, решта території країни – росії. Але більшовики не погодилися на ці умови, тому Німеччина силою ввела війська на ці території.
Під натиском німецької армії 19 лютого 1918 року більшовики евакуювалися з Мінська. У ніч на 21 лютого виконком Ради Першою Статутною грамотою оголосив, що бере владу в свої руки, і створив уряд - Народний секретаріат. 9 березня 1918 року в Мінську була прийнята Друга Статутна грамота, якою проголошувалося створення Білоруської Народної Республіки, а також свободу слова, друку, зборів, страйків, совісті, недоторканності особи і житла, право на автономію, рівність мов. Скасовувалося право приватної власності на землю: “Земля передається без викупу тим, хто на ній працює”. Встановлювався 8-годинний робочий день.
25 березня 1918 року Народний секретаріат прийняв Третю Статутну грамоту, яка проголошувала незалежність БНР. Була прийнята тимчасова конституція, введені паспорти громадян БНР, за якими вони могли виїжджати за кордон.
Почалося національне відродження в освіті, культурі. За 1918 рік у Мінську відкрилися дев'ять білоруських початкових шкіл, були надруковані підручники з арифметики та географії білоруською мовою і “Беларуская граматика для шкіл” Броніслава Тарашкевича. З'явилася Мінська вища музична школа, яка пізніше стала консерваторією, йшла підготовка до відкриття Білоруського університету (у майбутньому БГУ).
БНР проіснувала менше року. Уже 10 грудня 1918 року Мінськ знову був окупований червоною армією, після чого Рада БНР була змушена емігрувати за кордон.
У радянські часи будь-які згадки про БНР та Третю Статутну грамоту були заборонені. Традиція відзначати цей день повернулася в кінці 1980-х. Сама назва День Волі з’явилася в 1990 році. У 1994 році президент Лукашенко згорнув усі прояви білоруського національного відродження: були скасовані національний біло-червоно-білий прапор, герб “Пагоня”, російська мова стала другою державною і поступово витіснила білоруську з усіх сфер вжитку. Під забороною опинилося і святкування Дня Волі.
Попри це, і національний прапор, і “Пагоня”, і рідна мова залишилися атрибутами національної самоідентифікації білорусів. У 2020 році масові протести проти фальсифікації президентських виборів відбувалися саме під національними прапорами. Біло-червоно-білий стяг і герб “Пагоня” зображені на шевронах білорусів, які з 2014 року пліч-о-пліч із українцями воюють проти спільного ворога. Прикметно, що саме у День Волі, 25 березня 2022 року, до складу ЗСУ увійшло одне з найбільших білоруських добровольчих формувань – Полк імені Кастуся Калиновського, названий на честь національного героя Білорусі.
Сьогодні на боці України воює майже півтори тисячі білорусів. Біля 90 білорусів віддали життя за нашу і вашу свободу. Деякі імена досі не оприлюднені з метою безпеки їхніх рідних, яким на території Білорусі можуть загрожувати репресії.
Вітаємо братів-білорусів із Днем Волі і висловлюємо сподівання, що настане день, коли Білорусь стане вільною і демократичною державою.
Жыве Беларусь!
Слава Україні!
Після лютневої революції 1917 року в Білорусі, як і в Україні, почалися процеси національного відродження. Але в Білорусі набагато більший вплив мали контрольовані більшовиками ради робітничих і селянських депутатів, що гальмувало ці процеси. Попри це, в грудні 1917 року в Мінську відкрився перший Всебілоруський з'їзд, делегати якого виступали за автономію і незалежність білоруської держави. З'їзд так і не завершився - його розігнали більшовики, заарештувавши 27 членів президії.
У лютому в Бресті було укладено мирний договір, зокрема і між більшовицькою росією та Четвертним Союзом - Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Османською імперією. За умовами договору північно-західна частина Білорусі відходила німцям, решта території країни – росії. Але більшовики не погодилися на ці умови, тому Німеччина силою ввела війська на ці території.
Під натиском німецької армії 19 лютого 1918 року більшовики евакуювалися з Мінська. У ніч на 21 лютого виконком Ради Першою Статутною грамотою оголосив, що бере владу в свої руки, і створив уряд - Народний секретаріат. 9 березня 1918 року в Мінську була прийнята Друга Статутна грамота, якою проголошувалося створення Білоруської Народної Республіки, а також свободу слова, друку, зборів, страйків, совісті, недоторканності особи і житла, право на автономію, рівність мов. Скасовувалося право приватної власності на землю: “Земля передається без викупу тим, хто на ній працює”. Встановлювався 8-годинний робочий день.
25 березня 1918 року Народний секретаріат прийняв Третю Статутну грамоту, яка проголошувала незалежність БНР. Була прийнята тимчасова конституція, введені паспорти громадян БНР, за якими вони могли виїжджати за кордон.
Почалося національне відродження в освіті, культурі. За 1918 рік у Мінську відкрилися дев'ять білоруських початкових шкіл, були надруковані підручники з арифметики та географії білоруською мовою і “Беларуская граматика для шкіл” Броніслава Тарашкевича. З'явилася Мінська вища музична школа, яка пізніше стала консерваторією, йшла підготовка до відкриття Білоруського університету (у майбутньому БГУ).
БНР проіснувала менше року. Уже 10 грудня 1918 року Мінськ знову був окупований червоною армією, після чого Рада БНР була змушена емігрувати за кордон.
У радянські часи будь-які згадки про БНР та Третю Статутну грамоту були заборонені. Традиція відзначати цей день повернулася в кінці 1980-х. Сама назва День Волі з’явилася в 1990 році. У 1994 році президент Лукашенко згорнув усі прояви білоруського національного відродження: були скасовані національний біло-червоно-білий прапор, герб “Пагоня”, російська мова стала другою державною і поступово витіснила білоруську з усіх сфер вжитку. Під забороною опинилося і святкування Дня Волі.
Попри це, і національний прапор, і “Пагоня”, і рідна мова залишилися атрибутами національної самоідентифікації білорусів. У 2020 році масові протести проти фальсифікації президентських виборів відбувалися саме під національними прапорами. Біло-червоно-білий стяг і герб “Пагоня” зображені на шевронах білорусів, які з 2014 року пліч-о-пліч із українцями воюють проти спільного ворога. Прикметно, що саме у День Волі, 25 березня 2022 року, до складу ЗСУ увійшло одне з найбільших білоруських добровольчих формувань – Полк імені Кастуся Калиновського, названий на честь національного героя Білорусі.
Сьогодні на боці України воює майже півтори тисячі білорусів. Біля 90 білорусів віддали життя за нашу і вашу свободу. Деякі імена досі не оприлюднені з метою безпеки їхніх рідних, яким на території Білорусі можуть загрожувати репресії.
Вітаємо братів-білорусів із Днем Волі і висловлюємо сподівання, що настане день, коли Білорусь стане вільною і демократичною державою.
Жыве Беларусь!
Слава Україні!
🎬Сьогодні минає 120 років від дня народження Віктора Добровольського — Народного артиста СРСР (1960) та народного артиста Української РСР (1948). Лауреата Державної премії України імені Тараса Шевченка (за 1983 рік).
Майбутній митець народився в родині священика: його батько служив настоятелем Лисогірської церкви Петра і Павла. Акторську освіту Добровольський здобув у театральній студії при Одеському драматичному театрі. У різні роки працював на сценах театрів Одеси, Харкова та Донецька, формуючи власний стиль і творчу манеру.
У 1939–1964 роках Віктор Добровольський був провідним актором Київського українського драматичного театру імені Івана Франка. Упродовж 1964–1984 років працював у драматичному театрі імені Лесі Українки. У кінематографі дебютував на початку 1930-х років.
1939 рік став для актора випробуванням: органи НКВС заарештували його за сфабрикованими звинуваченнями в «антирадянській, націоналістичній і терористичній діяльності». Слідство інкримінувало Добровольському нібито участь у підготовці замаху на Лазаря Кагановича під час гастролей у Москві. Розслідування тривало близько року й завершилося повним виправданням та звільненням актора.
У 1964 році Віктор Добровольський у складі делегації українських митців відвідав США та Канаду, де виступав з читанням творів Тараса Шевченка, представляючи українську культуру за кордоном.
Створені Добровольським сценічні й екранні образи вирізнялися глибоким психологізмом, внутрішньою напругою, силою волі та рішучістю дії. В основі кожної ролі актор клав уважно вивчену реальність, віднаходячи для персонажів переконливі, індивідуальні риси й точні життєві деталі.
👉 За своє життя Віктор Добровольський зіграв понад 200 ролей у театрі та понад 30 — у кіно. Серед найвідоміших фільмів за його участю — «Тарас Шевченко», «Петро Перший», «Макар Нечай», «Велика земля», «Вкрадене щастя», «У степах України», «Калиновий гай», «Кривавий світанок». Помітними стали також його ролі у стрічках «Блакитні дороги», «Щедре літо», «У мирні дні», «Нерозлучні друзі» та інших.
Колеги згадували Віктора Добровольського як людину принципову й чесну. Він підтримував молодих митців навіть тоді, коли це суперечило офіційним канонам. Його акторська школа стала орієнтиром для наступних поколінь українських акторів.
Майбутній митець народився в родині священика: його батько служив настоятелем Лисогірської церкви Петра і Павла. Акторську освіту Добровольський здобув у театральній студії при Одеському драматичному театрі. У різні роки працював на сценах театрів Одеси, Харкова та Донецька, формуючи власний стиль і творчу манеру.
У 1939–1964 роках Віктор Добровольський був провідним актором Київського українського драматичного театру імені Івана Франка. Упродовж 1964–1984 років працював у драматичному театрі імені Лесі Українки. У кінематографі дебютував на початку 1930-х років.
1939 рік став для актора випробуванням: органи НКВС заарештували його за сфабрикованими звинуваченнями в «антирадянській, націоналістичній і терористичній діяльності». Слідство інкримінувало Добровольському нібито участь у підготовці замаху на Лазаря Кагановича під час гастролей у Москві. Розслідування тривало близько року й завершилося повним виправданням та звільненням актора.
У 1964 році Віктор Добровольський у складі делегації українських митців відвідав США та Канаду, де виступав з читанням творів Тараса Шевченка, представляючи українську культуру за кордоном.
Створені Добровольським сценічні й екранні образи вирізнялися глибоким психологізмом, внутрішньою напругою, силою волі та рішучістю дії. В основі кожної ролі актор клав уважно вивчену реальність, віднаходячи для персонажів переконливі, індивідуальні риси й точні життєві деталі.
👉 За своє життя Віктор Добровольський зіграв понад 200 ролей у театрі та понад 30 — у кіно. Серед найвідоміших фільмів за його участю — «Тарас Шевченко», «Петро Перший», «Макар Нечай», «Велика земля», «Вкрадене щастя», «У степах України», «Калиновий гай», «Кривавий світанок». Помітними стали також його ролі у стрічках «Блакитні дороги», «Щедре літо», «У мирні дні», «Нерозлучні друзі» та інших.
Колеги згадували Віктора Добровольського як людину принципову й чесну. Він підтримував молодих митців навіть тоді, коли це суперечило офіційним канонам. Його акторська школа стала орієнтиром для наступних поколінь українських акторів.
ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ АКАДЕМІЇ НАУК
Сьогодні ми святкуємо 107-у річницю заснування Національної академії наук України! Саме цього дня у 1918 році гетьман Павло Скоропадський затвердив Закон «Про заснування Української академії наук у м. Києві», що й став точкою відліку її історії.
У часи розпаду імперій і формування нових держав українці шукали власного наукового й культурного голосу, тож створення самостійної Української академії наук стало яскравим символом національного пробудження.
Ідея об'єднати українських науковців в одній організації на той момент існувала вже давно, але лише в 1918 році тодішній Міністр народної освіти та мистецтва Микола Василенко перетворив концепції на практичну роботу.
Спершу до Української академії наук у м. Києві, саме таку назву тоді отримала Академія, доєдналося 12 провідних науковців того часу. Серед них і такі гучні імена як Агатангел Кримський та Володимир Вернадський, що й став перший її очільником.
Сьогодні ми святкуємо 107-у річницю заснування Національної академії наук України! Саме цього дня у 1918 році гетьман Павло Скоропадський затвердив Закон «Про заснування Української академії наук у м. Києві», що й став точкою відліку її історії.
У часи розпаду імперій і формування нових держав українці шукали власного наукового й культурного голосу, тож створення самостійної Української академії наук стало яскравим символом національного пробудження.
Ідея об'єднати українських науковців в одній організації на той момент існувала вже давно, але лише в 1918 році тодішній Міністр народної освіти та мистецтва Микола Василенко перетворив концепції на практичну роботу.
Спершу до Української академії наук у м. Києві, саме таку назву тоді отримала Академія, доєдналося 12 провідних науковців того часу. Серед них і такі гучні імена як Агатангел Кримський та Володимир Вернадський, що й став перший її очільником.
Офіційний канал Українського інституту національної пам'яті
Created: 22 May 2025
Responsible: Miro Baida