УКРАЇНЕЦЬ, ЯКОГО БОЯЛИСЯ ГІТЛЕР ТА СТАЛІН
19 липня - День пам’яті президента Карпатської України Августина Волошина. Видатний український державний та науковий діяч помер у московських застінках Бутирської тюрми.
Усе своє життя Августин Волошин присвятив боротьбі за українську ідентичність та державність.
Виходець із династії священнослужителів Української греко-католицької церкви, Августин Волошин також спершу пішов шляхом своїх предків, отримавши одночасно освіту в галузях теології та фізики.
У часи перебування Закарпаття у складі Австро-Угорщини Августин Волошин проявив себе не лише як відомий освітянин, а й видавець. Створене ним товариство “Уніо” володіло власною друкарнею та видавало єдину руську газету “Наука”.
Після розпаду Австро-Угорщини Закарпаття потрапило до складу Чехословаччини, а Августин Волошин розпочав активну діяльність щодо вимог надати рідному краю автономії. Заснував і очолював Народно-християнську партію та навіть був обраний до чехословацького парламенту.
У березні 1939 року, після ліквідації Чехословацької державності, Августин Волошин проголосив Карпатську Україну, яка стала черговою спробою відродити українську державність у ХХ столітті. Однак доля Карпатської України була приреченою: попри героїчний спротив її захисників із Карпатської Січі, закарпатський край було окуповано та анексовано Угорщиною.
Августин Волошин був змушений емігрувати до Праги, де намагався зберегти зерно української ідентичності, розвиваючи Український вільний університет.
11 травня 1945 року очільник Карпатської України був схоплений радянським СМЕРШем та етапований до Москви. Вже за два місяці видатний український державник загинув у радянській неволі.
Україна пам’ятає всіх своїх видатних державних діячів. У 1997 році Августину Волошину посмертно присвоєно звання Героя України.
19 липня - День пам’яті президента Карпатської України Августина Волошина. Видатний український державний та науковий діяч помер у московських застінках Бутирської тюрми.
Усе своє життя Августин Волошин присвятив боротьбі за українську ідентичність та державність.
Виходець із династії священнослужителів Української греко-католицької церкви, Августин Волошин також спершу пішов шляхом своїх предків, отримавши одночасно освіту в галузях теології та фізики.
У часи перебування Закарпаття у складі Австро-Угорщини Августин Волошин проявив себе не лише як відомий освітянин, а й видавець. Створене ним товариство “Уніо” володіло власною друкарнею та видавало єдину руську газету “Наука”.
Після розпаду Австро-Угорщини Закарпаття потрапило до складу Чехословаччини, а Августин Волошин розпочав активну діяльність щодо вимог надати рідному краю автономії. Заснував і очолював Народно-християнську партію та навіть був обраний до чехословацького парламенту.
У березні 1939 року, після ліквідації Чехословацької державності, Августин Волошин проголосив Карпатську Україну, яка стала черговою спробою відродити українську державність у ХХ столітті. Однак доля Карпатської України була приреченою: попри героїчний спротив її захисників із Карпатської Січі, закарпатський край було окуповано та анексовано Угорщиною.
Августин Волошин був змушений емігрувати до Праги, де намагався зберегти зерно української ідентичності, розвиваючи Український вільний університет.
11 травня 1945 року очільник Карпатської України був схоплений радянським СМЕРШем та етапований до Москви. Вже за два місяці видатний український державник загинув у радянській неволі.
Україна пам’ятає всіх своїх видатних державних діячів. У 1997 році Августину Волошину посмертно присвоєно звання Героя України.
БАТЬКО УКРАЇНСЬКОЇ КОНСТИТУЦІЇ
Сьогодні – 70 років від дня народження Михайла Сироти, українського науковця і політика, якого називають батьком української Конституції.
Михайло Дмитрович Сирота народився в Черкасах у родині вчителів. Закінчив Черкаський інженерно-технологічний університет та розпочав кар’єру освітянина і науковця: з 1973 року у своїй альма-матер він пройшов шлях від асистента до декана з роботи з іноземними студентами та проректора з навчальної роботи. У велику політику прийшов у 1994 році, коли його було обрано народним депутатом України.
До парламенту Михайло Сирота обирався тричі – був у складі другого, третього та шостого депутатських скликань. Найяскравіший період його політичної кар’єри припадає на 1994-1998 роки, коли була прийнята Конституція України.
У конституційному процесі Михайло Сирота відігравав одну з ключових ролей, оскільки був головою спеціальної тимчасової комісії з доопрацювання і прийняття Основного Закону. Під його головуванням комісія провела величезну роботу: працювала протягом трьох місяців з 9-ї години ранку до 10-ї вечора. Правники вивіряли кожну літеру, кожну кому. Адже текст Конституції був предметом непростого компромісу між демократичними силами і лівими (комуністами і соціалістами), які на той час входили до складу українського парламенту. І йшлося не лише про розподіл повноважень між президентом та парламентом, а й про статус Криму, української мови, про державні символи – герб, гімн, прапор.
Сьогодні (на щастя!) це важко уявити, але в процесі дебатів щодо змісту Основного Закону представник компартії пропонував змінити формулювання “український народ” на “русскій народ”, а до українського прапора додати червону стрічку або затвердити як державний стяг знамено Низового Війська Запорозького.
У той час, на п’ятому році своєї незалежності, Україна залишалася єдиною серед пострадянських країн, яка жила за старою, ще радянською конституцією. Завершити процес формування базових інституцій було вкрай важливим для незалежної держави – як для престижу й утвердження суб’єктності на міжнародній арені, співпраці з міжнародними політичними і фінансовими колами, так і для визначення стратегічного розвитку.
Але! Атмосфера у сесійній залі була вкрай наелектризованою. До другого читання до тексту Основного Закону залишалося дві з половиною тисячі правок з понад семи поданих. Засідання ВР розпочалося зранку 27 червня 1996 року і тривало протягом доби – воно стало найдовшим засіданням в історії українського парламенту. “Ми розуміли: або ми, не виходячи із Верховної Ради, завершимо прийняття Конституції, або в Україні Конституції не буде”, – згадував Сирота.
Розуміючи це, Михайло Дмитрович буквально відстояв Конституцію – в усіх значеннях цього слова. Протягом “конституційної ночі” він годинами безперервно стояв за трибуною Верховної Ради, представляючи кожну статтю, відповідав на питання, в реальному часі узгоджував формулювання з представниками різних фракцій.
Навколо кожної статті й формулювання виникали суперечки і дискусії. Голосувати доводилося не лише по статтях, але і по частинах статей, абзацах, а інколи – навіть словах.
“Бережіть спокій, шановні колеги! Не піддавайтеся на провокації. Від вашого рішення залежить доля країни. Заспокойтеся! Не зривайте засідання! Схаменіться”, – раз по раз вигукував Михайло Сирота, відвойовуючи, за словами народного депутата Ярослава Кендзьора, “кожну крапку, кожну кому у документі”.
І коли наступного ранку, 28 червня 1996 року, о 09:18, після голосування на табло засвітилася цифра 315 (стільки народних депутатів віддали свої голоси за прийняття Конституції), Михайло Сирота не міг опанувати емоцій і стримати сліз. Цей момент, зафіксований парламентськими кореспондентами на відео, став одним із найзворушливіших моментів у житті українського парламентаризму.
Михайло Сирота пішов із життя раптово й передчасно – 25 серпня 2008 року він загинув у ДТП дорогою з Черкас до Києва. Та його внесок в утвердження і розвиток державності назавжди залишає за ним місце в історії – у вічність він увійшов із почесним званням батька Конституції України.
Сьогодні – 70 років від дня народження Михайла Сироти, українського науковця і політика, якого називають батьком української Конституції.
Михайло Дмитрович Сирота народився в Черкасах у родині вчителів. Закінчив Черкаський інженерно-технологічний університет та розпочав кар’єру освітянина і науковця: з 1973 року у своїй альма-матер він пройшов шлях від асистента до декана з роботи з іноземними студентами та проректора з навчальної роботи. У велику політику прийшов у 1994 році, коли його було обрано народним депутатом України.
До парламенту Михайло Сирота обирався тричі – був у складі другого, третього та шостого депутатських скликань. Найяскравіший період його політичної кар’єри припадає на 1994-1998 роки, коли була прийнята Конституція України.
У конституційному процесі Михайло Сирота відігравав одну з ключових ролей, оскільки був головою спеціальної тимчасової комісії з доопрацювання і прийняття Основного Закону. Під його головуванням комісія провела величезну роботу: працювала протягом трьох місяців з 9-ї години ранку до 10-ї вечора. Правники вивіряли кожну літеру, кожну кому. Адже текст Конституції був предметом непростого компромісу між демократичними силами і лівими (комуністами і соціалістами), які на той час входили до складу українського парламенту. І йшлося не лише про розподіл повноважень між президентом та парламентом, а й про статус Криму, української мови, про державні символи – герб, гімн, прапор.
Сьогодні (на щастя!) це важко уявити, але в процесі дебатів щодо змісту Основного Закону представник компартії пропонував змінити формулювання “український народ” на “русскій народ”, а до українського прапора додати червону стрічку або затвердити як державний стяг знамено Низового Війська Запорозького.
У той час, на п’ятому році своєї незалежності, Україна залишалася єдиною серед пострадянських країн, яка жила за старою, ще радянською конституцією. Завершити процес формування базових інституцій було вкрай важливим для незалежної держави – як для престижу й утвердження суб’єктності на міжнародній арені, співпраці з міжнародними політичними і фінансовими колами, так і для визначення стратегічного розвитку.
Але! Атмосфера у сесійній залі була вкрай наелектризованою. До другого читання до тексту Основного Закону залишалося дві з половиною тисячі правок з понад семи поданих. Засідання ВР розпочалося зранку 27 червня 1996 року і тривало протягом доби – воно стало найдовшим засіданням в історії українського парламенту. “Ми розуміли: або ми, не виходячи із Верховної Ради, завершимо прийняття Конституції, або в Україні Конституції не буде”, – згадував Сирота.
Розуміючи це, Михайло Дмитрович буквально відстояв Конституцію – в усіх значеннях цього слова. Протягом “конституційної ночі” він годинами безперервно стояв за трибуною Верховної Ради, представляючи кожну статтю, відповідав на питання, в реальному часі узгоджував формулювання з представниками різних фракцій.
Навколо кожної статті й формулювання виникали суперечки і дискусії. Голосувати доводилося не лише по статтях, але і по частинах статей, абзацах, а інколи – навіть словах.
“Бережіть спокій, шановні колеги! Не піддавайтеся на провокації. Від вашого рішення залежить доля країни. Заспокойтеся! Не зривайте засідання! Схаменіться”, – раз по раз вигукував Михайло Сирота, відвойовуючи, за словами народного депутата Ярослава Кендзьора, “кожну крапку, кожну кому у документі”.
І коли наступного ранку, 28 червня 1996 року, о 09:18, після голосування на табло засвітилася цифра 315 (стільки народних депутатів віддали свої голоси за прийняття Конституції), Михайло Сирота не міг опанувати емоцій і стримати сліз. Цей момент, зафіксований парламентськими кореспондентами на відео, став одним із найзворушливіших моментів у житті українського парламентаризму.
Михайло Сирота пішов із життя раптово й передчасно – 25 серпня 2008 року він загинув у ДТП дорогою з Черкас до Києва. Та його внесок в утвердження і розвиток державності назавжди залишає за ним місце в історії – у вічність він увійшов із почесним званням батька Конституції України.
ПАНТЕОН У КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКІЙ ЛАВРІ
Кабінет Міністрів України прийняв постанову, згідно з якою Український національний пантеон буде розміщений на території Національного заповідника «Києво-Печерська лавра».
Постанова розроблена Українським інститутом національної памʼяті та є логічним продовженням реалізації проєкту щодо створення Українського національного пантеону.
Документ передбачає розробку концепції та структури Пантеону Українським інститутом національної пам’яті; забезпечення науково-методичного супроводу процесу утворення Пантеону та визначення форм меморіалізації; проведення експертних та публічних обговорень із питань, пов’язаних з утворенням та діяльністю Пантеону.
Також УІНП спільно з Міністерством закордонних справ України мають забезпечити проведення верифікації борців за незалежність України та інших осіб, які відіграли значну роль у формуванні національної свідомості та ідентичності українців, і членів їхніх сімей, похованих за межами України, щодо яких доцільне здійснення перепоховання на території Пантеону.
На Міністерство культури України, до сфери якого належить Національний заповідник «Києво-Печерська лавра», покладено відповідальність за розташування Пантеону з урахуванням обмежень у використанні земельних ділянок, вимог стосовно охорони культурної спадщини та міжнародних зобов’язань України, а також забезпечення організації та проведення архітектурного конкурсу на найкращий архітектурний проект Пантеону за участю представників державних органів, органів місцевого самоврядування, громадськості, міжнародних організацій, релігійних об’єднань та провідних архітекторів, істориків, мистецтвознавців.
Створення, облаштування, утримання та забезпечення функціонування Пантеону в складі Національного заповідника «Києво-Печерської лаври» здійснюватиметься за рахунок державного бюджету та інших джерел, не заборонених законодавством.
Нагадаємо, що Закон «Про Український національний пантеон» ухвалено за основу і в цілому 1 липня 2026 року. Це підсумок тривалого шляху – від ідеї, висловленої понад 30 років тому, до чіткого законодавчого регулювання.
Знайомитися з постановою можна за посиланням.https://www.kmu.gov.ua/npas/pro-utvorennia-ukrainskoho-natsionalnoho-panteonu-871-010726?fbclid=IwdGRjcAS1w65jbGNrBLXDqGV4dG4DYWVtAjExAHNydGMGYXBwX2lkDDM1MDY4NTUzMTcyOAABHiPTVmGgHirq3RDcUBsqQ5ZDfTmI_tSyFgAYs1qsNMkx5BtZboXrFxglfjbL_aem_6iYOHQcaGJwZHPyP67ikTA
Кабінет Міністрів України прийняв постанову, згідно з якою Український національний пантеон буде розміщений на території Національного заповідника «Києво-Печерська лавра».
Постанова розроблена Українським інститутом національної памʼяті та є логічним продовженням реалізації проєкту щодо створення Українського національного пантеону.
Документ передбачає розробку концепції та структури Пантеону Українським інститутом національної пам’яті; забезпечення науково-методичного супроводу процесу утворення Пантеону та визначення форм меморіалізації; проведення експертних та публічних обговорень із питань, пов’язаних з утворенням та діяльністю Пантеону.
Також УІНП спільно з Міністерством закордонних справ України мають забезпечити проведення верифікації борців за незалежність України та інших осіб, які відіграли значну роль у формуванні національної свідомості та ідентичності українців, і членів їхніх сімей, похованих за межами України, щодо яких доцільне здійснення перепоховання на території Пантеону.
На Міністерство культури України, до сфери якого належить Національний заповідник «Києво-Печерська лавра», покладено відповідальність за розташування Пантеону з урахуванням обмежень у використанні земельних ділянок, вимог стосовно охорони культурної спадщини та міжнародних зобов’язань України, а також забезпечення організації та проведення архітектурного конкурсу на найкращий архітектурний проект Пантеону за участю представників державних органів, органів місцевого самоврядування, громадськості, міжнародних організацій, релігійних об’єднань та провідних архітекторів, істориків, мистецтвознавців.
Створення, облаштування, утримання та забезпечення функціонування Пантеону в складі Національного заповідника «Києво-Печерської лаври» здійснюватиметься за рахунок державного бюджету та інших джерел, не заборонених законодавством.
Нагадаємо, що Закон «Про Український національний пантеон» ухвалено за основу і в цілому 1 липня 2026 року. Це підсумок тривалого шляху – від ідеї, висловленої понад 30 років тому, до чіткого законодавчого регулювання.
Знайомитися з постановою можна за посиланням.https://www.kmu.gov.ua/npas/pro-utvorennia-ukrainskoho-natsionalnoho-panteonu-871-010726?fbclid=IwdGRjcAS1w65jbGNrBLXDqGV4dG4DYWVtAjExAHNydGMGYXBwX2lkDDM1MDY4NTUzMTcyOAABHiPTVmGgHirq3RDcUBsqQ5ZDfTmI_tSyFgAYs1qsNMkx5BtZboXrFxglfjbL_aem_6iYOHQcaGJwZHPyP67ikTA
ПЕРЕМОГА НАД «МОСКОВСЬКОЮ НІЧЧЮ»:
ЯК ПОЛТАВЦІ ВИБОРОЛИ ПАМ'ЯТНИК ГЕТЬМАНУ ІВАНУ МАЗЕПІ
7 травня 2016 року у Полтаві урочисто відкрили пам’ятник гетьману Івану Мазепі.
Ідея встановлення пам’ятника виникла ще у 2005 році, коли очільник Полтавського обласного об’єднання «Просвіта» Микола Кульчинський запропонував головному архітекторові Полтави Михайлу Юхименку встановити у місті пам’ятник Іванові Мазепі.
Місцева громада навіть звернулася до президента Ющенка, який видав указ, що доручав обласній владі спорудження пам’ятника. Однак спротив місцевої влади, яка оглядалася на позиції Кремля, був дуже великий. Тодішній російський МЗС заявив, що спорудження такого пам’ятника суперечить інтересам Росії.
Однак полтавська патріотична громада продовжила рух до встановлення пам’ятника Мазепі попри супротив місцевої влади. Микола Кульчинський організував всенародний збір коштів на пам’ятник. Жертводавці були з усіх куточків України, а також з інших країн: США, Канади тощо. Для збору коштів організовували благодійні аукціони та ярмарки, був організований «Мазепа-фест» та благодійний концерт гурту «ВВ». Рівень пожертв був різний – від однієї гривні до великих донацій у сотні тисяч. Серед донаторів був також президент Віктор Ющенко. Всього ж на пам’ятник вдалося зібрати 1 млн 784 тис. 369 грн. Тож у 2009 р. пам’ятник та постамент було виготовлено. Архітектор – Віктор Шевченко, скульптори – Микола Білик та Назар Білик.
Щоправда, режим Віктора Януковича, який прийшов до влади у 2010 році, робив усе, щоб справа встановлення пам’ятника не рухалася далі. Всі ці роки пам'ятник зберігали на території Київського творчо-виробничого комбінату «Художник». А місцева патріотична спільнота проводила низку громадських акцій із підтримки ідеї встановлення монумента.
Лише після Революції Гідності справа зрушила з мертвої точки. У День захисника України і козацтва, 14 жовтня 2015 року, за участю сотень полтавців відбулася урочиста презентація пам’ятника для полтавської громади. Тоді головний ініціатор встановлення пам’ятника Мазепі Микола Кульчинський заявив, що «темна московська ніч для українського народу скінчилася, пам’ятник символізуватиме новий, вільний період».
Відкриття монументу відбулося через рік – 7 травня 2016 року. Ще до церемонії відкриття росіяни намагалися підірвати пам’ятник, однак правоохоронці зуміли запобігти теракту. Як і в часи всенародного збору коштів, під час церемонії відбувалися благодійні ярмарки, акції, концерти, але тепер усе для підтримки добровольчих батальйонів, які захищали незалежність на Сході.
Історія встановлення пам’ятника Іванові Мазепі у Полтаві – це приклад того, як десятиліттями місцева громада боролася проти проросійських впливів за утвердження української національної пам’яті в публічному просторі і врешті змогла перемогти!
ЯК ПОЛТАВЦІ ВИБОРОЛИ ПАМ'ЯТНИК ГЕТЬМАНУ ІВАНУ МАЗЕПІ
7 травня 2016 року у Полтаві урочисто відкрили пам’ятник гетьману Івану Мазепі.
Ідея встановлення пам’ятника виникла ще у 2005 році, коли очільник Полтавського обласного об’єднання «Просвіта» Микола Кульчинський запропонував головному архітекторові Полтави Михайлу Юхименку встановити у місті пам’ятник Іванові Мазепі.
Місцева громада навіть звернулася до президента Ющенка, який видав указ, що доручав обласній владі спорудження пам’ятника. Однак спротив місцевої влади, яка оглядалася на позиції Кремля, був дуже великий. Тодішній російський МЗС заявив, що спорудження такого пам’ятника суперечить інтересам Росії.
Однак полтавська патріотична громада продовжила рух до встановлення пам’ятника Мазепі попри супротив місцевої влади. Микола Кульчинський організував всенародний збір коштів на пам’ятник. Жертводавці були з усіх куточків України, а також з інших країн: США, Канади тощо. Для збору коштів організовували благодійні аукціони та ярмарки, був організований «Мазепа-фест» та благодійний концерт гурту «ВВ». Рівень пожертв був різний – від однієї гривні до великих донацій у сотні тисяч. Серед донаторів був також президент Віктор Ющенко. Всього ж на пам’ятник вдалося зібрати 1 млн 784 тис. 369 грн. Тож у 2009 р. пам’ятник та постамент було виготовлено. Архітектор – Віктор Шевченко, скульптори – Микола Білик та Назар Білик.
Щоправда, режим Віктора Януковича, який прийшов до влади у 2010 році, робив усе, щоб справа встановлення пам’ятника не рухалася далі. Всі ці роки пам'ятник зберігали на території Київського творчо-виробничого комбінату «Художник». А місцева патріотична спільнота проводила низку громадських акцій із підтримки ідеї встановлення монумента.
Лише після Революції Гідності справа зрушила з мертвої точки. У День захисника України і козацтва, 14 жовтня 2015 року, за участю сотень полтавців відбулася урочиста презентація пам’ятника для полтавської громади. Тоді головний ініціатор встановлення пам’ятника Мазепі Микола Кульчинський заявив, що «темна московська ніч для українського народу скінчилася, пам’ятник символізуватиме новий, вільний період».
Відкриття монументу відбулося через рік – 7 травня 2016 року. Ще до церемонії відкриття росіяни намагалися підірвати пам’ятник, однак правоохоронці зуміли запобігти теракту. Як і в часи всенародного збору коштів, під час церемонії відбувалися благодійні ярмарки, акції, концерти, але тепер усе для підтримки добровольчих батальйонів, які захищали незалежність на Сході.
Історія встановлення пам’ятника Іванові Мазепі у Полтаві – це приклад того, як десятиліттями місцева громада боролася проти проросійських впливів за утвердження української національної пам’яті в публічному просторі і врешті змогла перемогти!
СВІДОК ПРОГОЛОШЕННЯ ТА ВІДНОВЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ: 130 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА КЕДРИНА
Цього дня минає 130 років з дня народження українського історика та публіциста, діяча уряду УНР в екзилі - Івана Кедрина-Рудницького.
Іван Рудницький народився 1896 року в містечку Ходорів на Галичині в інтелігентній родині. Його батько Іван Рудницький був нотаріусом, а мати Іда Шпігельман походила з єврейської родини. Щоб стати дружиною Івана Рудницького, вона спеціально прийняла християнство в монастирі бенедиктинок.
Іван Рудницький навчався в гімназіях Бережан та Львова. У 1915 році добровільно пішов в австрійську армію, щоб взяти участь у Першій світовій війні. За рік потрапив до російського полону. Після Лютневої революції 1917 року вибрався з табору у Забайкаллі до Києва, де долучився до розбудови української державності. Працював в урядових установах УНР та Української держави Скоропадського в сфері освіти.
У січні 1919 року у Вінниці вступає до лав Армії УНР. Брав участь у боях з більшовиками, згодом був військовим референтом газети “Ставка”. З 1920 року в еміграції у Відні. Тут навчався на філософському факультеті та був редактором журналу “Воля”. Тоді ж вперше використав псевдонім “Кедрин”. У своїх матеріалах виступав активно проти так званої “радянофілії”.
У 1922 році перебрався до Львова, де за пропозицією Євгена Коновальця став співредактором видання “Діло”. Також був членом центрального комітету найбільш впливової української політичної сили на Галичині - Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО). Активно співпрацював з Урядом УНР в екзилі. За свою участь в боях проти більшовиків відзначений орденом Хрест Симона Петлюри.
Після окупації Галичини у 1939 році перебрався до Кракова, а з 1944 року - до Австрії. Під час Другої світової війни активно займався публіцистичною діяльністю. Очолював Українське Центральне Допомогове Об'єднання - громадську організацію, що опікувалася долею українських мігрантів. Члени УЦДО організовували українські ясла та школи, опікувалися могилами українських вояків, координували співпрацю з місцевою адміністрацією.
З 1949 року проживав у США. Тут активно долучився до громадсько-політичного життя діаспори, зокрема співпрацював з першим українським виданням “Свобода” та науково-історичним журналом українських вояків “Вісті Комбатанта”. Деякий час виконував обов'язки голови Президії Української Національної Ради в екзилі. З 1973 до 1978 року очолював Раду Народних Міністрів УНР в екзилі. У 1978 році вийшла його найважливіша публіцистична праця “Берестейський мир”, де він оцінив події творення української державності у революційні роки.
Помер у 1995 році. Іван Кедрин був одним із небагатьох учасників творення української держави 1917-1921 років, які застали відновлення незалежності України у 1991 році.
Цього дня минає 130 років з дня народження українського історика та публіциста, діяча уряду УНР в екзилі - Івана Кедрина-Рудницького.
Іван Рудницький народився 1896 року в містечку Ходорів на Галичині в інтелігентній родині. Його батько Іван Рудницький був нотаріусом, а мати Іда Шпігельман походила з єврейської родини. Щоб стати дружиною Івана Рудницького, вона спеціально прийняла християнство в монастирі бенедиктинок.
Іван Рудницький навчався в гімназіях Бережан та Львова. У 1915 році добровільно пішов в австрійську армію, щоб взяти участь у Першій світовій війні. За рік потрапив до російського полону. Після Лютневої революції 1917 року вибрався з табору у Забайкаллі до Києва, де долучився до розбудови української державності. Працював в урядових установах УНР та Української держави Скоропадського в сфері освіти.
У січні 1919 року у Вінниці вступає до лав Армії УНР. Брав участь у боях з більшовиками, згодом був військовим референтом газети “Ставка”. З 1920 року в еміграції у Відні. Тут навчався на філософському факультеті та був редактором журналу “Воля”. Тоді ж вперше використав псевдонім “Кедрин”. У своїх матеріалах виступав активно проти так званої “радянофілії”.
У 1922 році перебрався до Львова, де за пропозицією Євгена Коновальця став співредактором видання “Діло”. Також був членом центрального комітету найбільш впливової української політичної сили на Галичині - Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО). Активно співпрацював з Урядом УНР в екзилі. За свою участь в боях проти більшовиків відзначений орденом Хрест Симона Петлюри.
Після окупації Галичини у 1939 році перебрався до Кракова, а з 1944 року - до Австрії. Під час Другої світової війни активно займався публіцистичною діяльністю. Очолював Українське Центральне Допомогове Об'єднання - громадську організацію, що опікувалася долею українських мігрантів. Члени УЦДО організовували українські ясла та школи, опікувалися могилами українських вояків, координували співпрацю з місцевою адміністрацією.
З 1949 року проживав у США. Тут активно долучився до громадсько-політичного життя діаспори, зокрема співпрацював з першим українським виданням “Свобода” та науково-історичним журналом українських вояків “Вісті Комбатанта”. Деякий час виконував обов'язки голови Президії Української Національної Ради в екзилі. З 1973 до 1978 року очолював Раду Народних Міністрів УНР в екзилі. У 1978 році вийшла його найважливіша публіцистична праця “Берестейський мир”, де він оцінив події творення української державності у революційні роки.
Помер у 1995 році. Іван Кедрин був одним із небагатьох учасників творення української держави 1917-1921 років, які застали відновлення незалежності України у 1991 році.
ЙОГО ЗВІЛЬНЕННЯ ВИМАГАВ ВІЛЬНИЙ СВІТ
15 квітня 1936 року народився Валентин Мороз - відомий історик, дисидент, багаторічний політв’язень радянських тюрем і таборів, член англійського ПЕН-клубу.
Валентин Мороз народився у селі Холонів на Волині. У 1958 р. закінчив історичний факультет Львівського університету. Працював спершу учителем історії, а з лютого 1964 р. викладачем у Луцькому та Івано-Франківському педагогічних інститутах.
У Луцьку Валентин Мороз увійшов до Клубу поетичного слова, який очолював філолог Дмитро Іващенко. Це був гурток поширення поезії українських шістдесятників, який став неформальним дисидентським рухом. Мороз постачав заборонену літератури до Луцька, а Іващенко займався її розмноженням та поширенням серед членів Клубу. Іващенко та Мороз активно співпрацювали з дисидентами з Львова та Києва.
1 вересня 1965 року КДБ арештувало Мороза та Іващенка. Під час обшуків виявили антирадянську літературу та засоби для її копіювання. У 1966 році Мороза засудили на чотири роки ув’язнення в колонії суворого режиму. Після звільнення у 1969-му продовжив друкуватися у самвидаві, за що у 1970 році знову був арештований та засуджений до 6 років спецтюрми, 3 роки таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання. Цей вирок викликав жорстку реакцію в правозахисному русі в Україні та за кордоном. Відбулося понад сорок акцій протесту до Верховного Суду УРСР, у США й Канаді пройшли демонстрації протесту біля радянських посольств і консульств. Ім’я Валентина Мороза за кордоном стало символом жорстокості радянського тоталітарного режиму і придушення свободи слова.
Утримувався спершу у Володимирській тюрмі, де його ледь не вбили кримінальники. Згодом майже 2 роки перебував в одиночній камері. У серпні 1974 р. він написав листа на ім’я першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького, де описав факти порушення прав українців у Володимирській тюрмі. У 1974 році В.Мороз витримав 145-денну голодівку, домагаючись переведення з в’язниці до табору. Про ці митарства його дружина Раїса Мороз повідомила зарубіжним журналістам. Виникла нова хвиля підтримки дисидента у всьому світі. За звільнення В.Мороза клопотав лауреат Нобелівської премії миру, дисидент, академік Андрій Сахаров.
Під тиском громадськості 22 листопада 1974 року В.Мороза перевели з камери-одиночки до політичних в’язнів. Під час проведення XXV з’їзду КПРС у 1976 році група з 32 політв’язнів, серед яких був Валентин Мороз провели акцію з вимогами припинити використання голоду як покарання і вплив на дисидентів та проти психіатричних репресій проти них.
Влітку 1976 року В.Мороза помістили у виправно-трудову колонію в с. Сосновка в Мордовії.
Під тиском міжнародних акцій на підтримку українських політв’язнів, у 1979 році радянська влада обміняла В.Мороза та ще чотирьох дисидентів на радянських агентів КДБ Черняєва та Енгера.
За кордоном Валентин Мороз із дружиною оселився у США, викладав у Гарвардському університеті, видавав журнал “Анабазис”, вів щотижневу радіопрограму в Торонто. У 1981 році В.Мороз переїхав до Канади, отримавши громадянство. На початку 1990-х повернувся до Львова. Був професором, викладав у львівських вишах. В останні роки життя видав тритомну монографію “Україна у двадцятому столітті”. Помер 16 квітня 2019 року. Похований у Львові на Личаківському кладовищі.
15 квітня 1936 року народився Валентин Мороз - відомий історик, дисидент, багаторічний політв’язень радянських тюрем і таборів, член англійського ПЕН-клубу.
Валентин Мороз народився у селі Холонів на Волині. У 1958 р. закінчив історичний факультет Львівського університету. Працював спершу учителем історії, а з лютого 1964 р. викладачем у Луцькому та Івано-Франківському педагогічних інститутах.
У Луцьку Валентин Мороз увійшов до Клубу поетичного слова, який очолював філолог Дмитро Іващенко. Це був гурток поширення поезії українських шістдесятників, який став неформальним дисидентським рухом. Мороз постачав заборонену літератури до Луцька, а Іващенко займався її розмноженням та поширенням серед членів Клубу. Іващенко та Мороз активно співпрацювали з дисидентами з Львова та Києва.
1 вересня 1965 року КДБ арештувало Мороза та Іващенка. Під час обшуків виявили антирадянську літературу та засоби для її копіювання. У 1966 році Мороза засудили на чотири роки ув’язнення в колонії суворого режиму. Після звільнення у 1969-му продовжив друкуватися у самвидаві, за що у 1970 році знову був арештований та засуджений до 6 років спецтюрми, 3 роки таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання. Цей вирок викликав жорстку реакцію в правозахисному русі в Україні та за кордоном. Відбулося понад сорок акцій протесту до Верховного Суду УРСР, у США й Канаді пройшли демонстрації протесту біля радянських посольств і консульств. Ім’я Валентина Мороза за кордоном стало символом жорстокості радянського тоталітарного режиму і придушення свободи слова.
Утримувався спершу у Володимирській тюрмі, де його ледь не вбили кримінальники. Згодом майже 2 роки перебував в одиночній камері. У серпні 1974 р. він написав листа на ім’я першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького, де описав факти порушення прав українців у Володимирській тюрмі. У 1974 році В.Мороз витримав 145-денну голодівку, домагаючись переведення з в’язниці до табору. Про ці митарства його дружина Раїса Мороз повідомила зарубіжним журналістам. Виникла нова хвиля підтримки дисидента у всьому світі. За звільнення В.Мороза клопотав лауреат Нобелівської премії миру, дисидент, академік Андрій Сахаров.
Під тиском громадськості 22 листопада 1974 року В.Мороза перевели з камери-одиночки до політичних в’язнів. Під час проведення XXV з’їзду КПРС у 1976 році група з 32 політв’язнів, серед яких був Валентин Мороз провели акцію з вимогами припинити використання голоду як покарання і вплив на дисидентів та проти психіатричних репресій проти них.
Влітку 1976 року В.Мороза помістили у виправно-трудову колонію в с. Сосновка в Мордовії.
Під тиском міжнародних акцій на підтримку українських політв’язнів, у 1979 році радянська влада обміняла В.Мороза та ще чотирьох дисидентів на радянських агентів КДБ Черняєва та Енгера.
За кордоном Валентин Мороз із дружиною оселився у США, викладав у Гарвардському університеті, видавав журнал “Анабазис”, вів щотижневу радіопрограму в Торонто. У 1981 році В.Мороз переїхав до Канади, отримавши громадянство. На початку 1990-х повернувся до Львова. Був професором, викладав у львівських вишах. В останні роки життя видав тритомну монографію “Україна у двадцятому столітті”. Помер 16 квітня 2019 року. Похований у Львові на Личаківському кладовищі.
25 березня 1918 року Рада Білоруської Народної Республіки (БНР) прийняла Третю Статутну грамоту, якою проголосила незалежність білоруської держави. У цьому документі офіційним державним прапором було затверджено біло-червоно-білий стяг, гербом - “Пагоня”, державною мовою - білоруська.
Після лютневої революції 1917 року в Білорусі, як і в Україні, почалися процеси національного відродження. Але в Білорусі набагато більший вплив мали контрольовані більшовиками ради робітничих і селянських депутатів, що гальмувало ці процеси. Попри це, в грудні 1917 року в Мінську відкрився перший Всебілоруський з'їзд, делегати якого виступали за автономію і незалежність білоруської держави. З'їзд так і не завершився - його розігнали більшовики, заарештувавши 27 членів президії.
У лютому в Бресті було укладено мирний договір, зокрема і між більшовицькою росією та Четвертним Союзом - Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Османською імперією. За умовами договору північно-західна частина Білорусі відходила німцям, решта території країни – росії. Але більшовики не погодилися на ці умови, тому Німеччина силою ввела війська на ці території.
Під натиском німецької армії 19 лютого 1918 року більшовики евакуювалися з Мінська. У ніч на 21 лютого виконком Ради Першою Статутною грамотою оголосив, що бере владу в свої руки, і створив уряд - Народний секретаріат. 9 березня 1918 року в Мінську була прийнята Друга Статутна грамота, якою проголошувалося створення Білоруської Народної Республіки, а також свободу слова, друку, зборів, страйків, совісті, недоторканності особи і житла, право на автономію, рівність мов. Скасовувалося право приватної власності на землю: “Земля передається без викупу тим, хто на ній працює”. Встановлювався 8-годинний робочий день.
25 березня 1918 року Народний секретаріат прийняв Третю Статутну грамоту, яка проголошувала незалежність БНР. Була прийнята тимчасова конституція, введені паспорти громадян БНР, за якими вони могли виїжджати за кордон.
Почалося національне відродження в освіті, культурі. За 1918 рік у Мінську відкрилися дев'ять білоруських початкових шкіл, були надруковані підручники з арифметики та географії білоруською мовою і “Беларуская граматика для шкіл” Броніслава Тарашкевича. З'явилася Мінська вища музична школа, яка пізніше стала консерваторією, йшла підготовка до відкриття Білоруського університету (у майбутньому БГУ).
БНР проіснувала менше року. Уже 10 грудня 1918 року Мінськ знову був окупований червоною армією, після чого Рада БНР була змушена емігрувати за кордон.
У радянські часи будь-які згадки про БНР та Третю Статутну грамоту були заборонені. Традиція відзначати цей день повернулася в кінці 1980-х. Сама назва День Волі з’явилася в 1990 році. У 1994 році президент Лукашенко згорнув усі прояви білоруського національного відродження: були скасовані національний біло-червоно-білий прапор, герб “Пагоня”, російська мова стала другою державною і поступово витіснила білоруську з усіх сфер вжитку. Під забороною опинилося і святкування Дня Волі.
Попри це, і національний прапор, і “Пагоня”, і рідна мова залишилися атрибутами національної самоідентифікації білорусів. У 2020 році масові протести проти фальсифікації президентських виборів відбувалися саме під національними прапорами. Біло-червоно-білий стяг і герб “Пагоня” зображені на шевронах білорусів, які з 2014 року пліч-о-пліч із українцями воюють проти спільного ворога. Прикметно, що саме у День Волі, 25 березня 2022 року, до складу ЗСУ увійшло одне з найбільших білоруських добровольчих формувань – Полк імені Кастуся Калиновського, названий на честь національного героя Білорусі.
Сьогодні на боці України воює майже півтори тисячі білорусів. Біля 90 білорусів віддали життя за нашу і вашу свободу. Деякі імена досі не оприлюднені з метою безпеки їхніх рідних, яким на території Білорусі можуть загрожувати репресії.
Вітаємо братів-білорусів із Днем Волі і висловлюємо сподівання, що настане день, коли Білорусь стане вільною і демократичною державою.
Жыве Беларусь!
Слава Україні!
Після лютневої революції 1917 року в Білорусі, як і в Україні, почалися процеси національного відродження. Але в Білорусі набагато більший вплив мали контрольовані більшовиками ради робітничих і селянських депутатів, що гальмувало ці процеси. Попри це, в грудні 1917 року в Мінську відкрився перший Всебілоруський з'їзд, делегати якого виступали за автономію і незалежність білоруської держави. З'їзд так і не завершився - його розігнали більшовики, заарештувавши 27 членів президії.
У лютому в Бресті було укладено мирний договір, зокрема і між більшовицькою росією та Четвертним Союзом - Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Османською імперією. За умовами договору північно-західна частина Білорусі відходила німцям, решта території країни – росії. Але більшовики не погодилися на ці умови, тому Німеччина силою ввела війська на ці території.
Під натиском німецької армії 19 лютого 1918 року більшовики евакуювалися з Мінська. У ніч на 21 лютого виконком Ради Першою Статутною грамотою оголосив, що бере владу в свої руки, і створив уряд - Народний секретаріат. 9 березня 1918 року в Мінську була прийнята Друга Статутна грамота, якою проголошувалося створення Білоруської Народної Республіки, а також свободу слова, друку, зборів, страйків, совісті, недоторканності особи і житла, право на автономію, рівність мов. Скасовувалося право приватної власності на землю: “Земля передається без викупу тим, хто на ній працює”. Встановлювався 8-годинний робочий день.
25 березня 1918 року Народний секретаріат прийняв Третю Статутну грамоту, яка проголошувала незалежність БНР. Була прийнята тимчасова конституція, введені паспорти громадян БНР, за якими вони могли виїжджати за кордон.
Почалося національне відродження в освіті, культурі. За 1918 рік у Мінську відкрилися дев'ять білоруських початкових шкіл, були надруковані підручники з арифметики та географії білоруською мовою і “Беларуская граматика для шкіл” Броніслава Тарашкевича. З'явилася Мінська вища музична школа, яка пізніше стала консерваторією, йшла підготовка до відкриття Білоруського університету (у майбутньому БГУ).
БНР проіснувала менше року. Уже 10 грудня 1918 року Мінськ знову був окупований червоною армією, після чого Рада БНР була змушена емігрувати за кордон.
У радянські часи будь-які згадки про БНР та Третю Статутну грамоту були заборонені. Традиція відзначати цей день повернулася в кінці 1980-х. Сама назва День Волі з’явилася в 1990 році. У 1994 році президент Лукашенко згорнув усі прояви білоруського національного відродження: були скасовані національний біло-червоно-білий прапор, герб “Пагоня”, російська мова стала другою державною і поступово витіснила білоруську з усіх сфер вжитку. Під забороною опинилося і святкування Дня Волі.
Попри це, і національний прапор, і “Пагоня”, і рідна мова залишилися атрибутами національної самоідентифікації білорусів. У 2020 році масові протести проти фальсифікації президентських виборів відбувалися саме під національними прапорами. Біло-червоно-білий стяг і герб “Пагоня” зображені на шевронах білорусів, які з 2014 року пліч-о-пліч із українцями воюють проти спільного ворога. Прикметно, що саме у День Волі, 25 березня 2022 року, до складу ЗСУ увійшло одне з найбільших білоруських добровольчих формувань – Полк імені Кастуся Калиновського, названий на честь національного героя Білорусі.
Сьогодні на боці України воює майже півтори тисячі білорусів. Біля 90 білорусів віддали життя за нашу і вашу свободу. Деякі імена досі не оприлюднені з метою безпеки їхніх рідних, яким на території Білорусі можуть загрожувати репресії.
Вітаємо братів-білорусів із Днем Волі і висловлюємо сподівання, що настане день, коли Білорусь стане вільною і демократичною державою.
Жыве Беларусь!
Слава Україні!
🎬Сьогодні минає 120 років від дня народження Віктора Добровольського — Народного артиста СРСР (1960) та народного артиста Української РСР (1948). Лауреата Державної премії України імені Тараса Шевченка (за 1983 рік).
Майбутній митець народився в родині священика: його батько служив настоятелем Лисогірської церкви Петра і Павла. Акторську освіту Добровольський здобув у театральній студії при Одеському драматичному театрі. У різні роки працював на сценах театрів Одеси, Харкова та Донецька, формуючи власний стиль і творчу манеру.
У 1939–1964 роках Віктор Добровольський був провідним актором Київського українського драматичного театру імені Івана Франка. Упродовж 1964–1984 років працював у драматичному театрі імені Лесі Українки. У кінематографі дебютував на початку 1930-х років.
1939 рік став для актора випробуванням: органи НКВС заарештували його за сфабрикованими звинуваченнями в «антирадянській, націоналістичній і терористичній діяльності». Слідство інкримінувало Добровольському нібито участь у підготовці замаху на Лазаря Кагановича під час гастролей у Москві. Розслідування тривало близько року й завершилося повним виправданням та звільненням актора.
У 1964 році Віктор Добровольський у складі делегації українських митців відвідав США та Канаду, де виступав з читанням творів Тараса Шевченка, представляючи українську культуру за кордоном.
Створені Добровольським сценічні й екранні образи вирізнялися глибоким психологізмом, внутрішньою напругою, силою волі та рішучістю дії. В основі кожної ролі актор клав уважно вивчену реальність, віднаходячи для персонажів переконливі, індивідуальні риси й точні життєві деталі.
👉 За своє життя Віктор Добровольський зіграв понад 200 ролей у театрі та понад 30 — у кіно. Серед найвідоміших фільмів за його участю — «Тарас Шевченко», «Петро Перший», «Макар Нечай», «Велика земля», «Вкрадене щастя», «У степах України», «Калиновий гай», «Кривавий світанок». Помітними стали також його ролі у стрічках «Блакитні дороги», «Щедре літо», «У мирні дні», «Нерозлучні друзі» та інших.
Колеги згадували Віктора Добровольського як людину принципову й чесну. Він підтримував молодих митців навіть тоді, коли це суперечило офіційним канонам. Його акторська школа стала орієнтиром для наступних поколінь українських акторів.
Майбутній митець народився в родині священика: його батько служив настоятелем Лисогірської церкви Петра і Павла. Акторську освіту Добровольський здобув у театральній студії при Одеському драматичному театрі. У різні роки працював на сценах театрів Одеси, Харкова та Донецька, формуючи власний стиль і творчу манеру.
У 1939–1964 роках Віктор Добровольський був провідним актором Київського українського драматичного театру імені Івана Франка. Упродовж 1964–1984 років працював у драматичному театрі імені Лесі Українки. У кінематографі дебютував на початку 1930-х років.
1939 рік став для актора випробуванням: органи НКВС заарештували його за сфабрикованими звинуваченнями в «антирадянській, націоналістичній і терористичній діяльності». Слідство інкримінувало Добровольському нібито участь у підготовці замаху на Лазаря Кагановича під час гастролей у Москві. Розслідування тривало близько року й завершилося повним виправданням та звільненням актора.
У 1964 році Віктор Добровольський у складі делегації українських митців відвідав США та Канаду, де виступав з читанням творів Тараса Шевченка, представляючи українську культуру за кордоном.
Створені Добровольським сценічні й екранні образи вирізнялися глибоким психологізмом, внутрішньою напругою, силою волі та рішучістю дії. В основі кожної ролі актор клав уважно вивчену реальність, віднаходячи для персонажів переконливі, індивідуальні риси й точні життєві деталі.
👉 За своє життя Віктор Добровольський зіграв понад 200 ролей у театрі та понад 30 — у кіно. Серед найвідоміших фільмів за його участю — «Тарас Шевченко», «Петро Перший», «Макар Нечай», «Велика земля», «Вкрадене щастя», «У степах України», «Калиновий гай», «Кривавий світанок». Помітними стали також його ролі у стрічках «Блакитні дороги», «Щедре літо», «У мирні дні», «Нерозлучні друзі» та інших.
Колеги згадували Віктора Добровольського як людину принципову й чесну. Він підтримував молодих митців навіть тоді, коли це суперечило офіційним канонам. Його акторська школа стала орієнтиром для наступних поколінь українських акторів.
ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ АКАДЕМІЇ НАУК
Сьогодні ми святкуємо 107-у річницю заснування Національної академії наук України! Саме цього дня у 1918 році гетьман Павло Скоропадський затвердив Закон «Про заснування Української академії наук у м. Києві», що й став точкою відліку її історії.
У часи розпаду імперій і формування нових держав українці шукали власного наукового й культурного голосу, тож створення самостійної Української академії наук стало яскравим символом національного пробудження.
Ідея об'єднати українських науковців в одній організації на той момент існувала вже давно, але лише в 1918 році тодішній Міністр народної освіти та мистецтва Микола Василенко перетворив концепції на практичну роботу.
Спершу до Української академії наук у м. Києві, саме таку назву тоді отримала Академія, доєдналося 12 провідних науковців того часу. Серед них і такі гучні імена як Агатангел Кримський та Володимир Вернадський, що й став перший її очільником.
Сьогодні ми святкуємо 107-у річницю заснування Національної академії наук України! Саме цього дня у 1918 році гетьман Павло Скоропадський затвердив Закон «Про заснування Української академії наук у м. Києві», що й став точкою відліку її історії.
У часи розпаду імперій і формування нових держав українці шукали власного наукового й культурного голосу, тож створення самостійної Української академії наук стало яскравим символом національного пробудження.
Ідея об'єднати українських науковців в одній організації на той момент існувала вже давно, але лише в 1918 році тодішній Міністр народної освіти та мистецтва Микола Василенко перетворив концепції на практичну роботу.
Спершу до Української академії наук у м. Києві, саме таку назву тоді отримала Академія, доєдналося 12 провідних науковців того часу. Серед них і такі гучні імена як Агатангел Кримський та Володимир Вернадський, що й став перший її очільником.
Офіційний канал Українського інституту національної пам'яті
Створено: 22 травня 2025
Відповідальні: Miro Baida