29 серпня – День пам’яті захисників України.Ця дата обрана не випадково. Саме в цей день у 2014 році російські війська розстріляли колони українських військових під час виходу з оточення під Іловайськом. Наші воїни проявили героїзм і спротив, але зазнали великих втрат.Ті трагічні події відбувалися на полях соняшників, що саме дозрівали. Відтоді сонях став символом цього дня – символом пам’яті про захисників і захисниць, які віддали життя за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України.ГО «Об’єднання матерів і дружин Захисників України» разом з Українським інститутом національної пам’яті створили соціальне відео, яке підкреслює важливість вшанування полеглих. Це тематичне продовження інформаційної кампанії про необхідність щоденного вшанування хвилиною мовчання.Відео нагадує: війна триває з 2014 року, і життя кожного загиблого воїна – це ціна нашої свободи.🎥 Відео створене на замовлення Об’єднання матерів і дружин Захисників України у партнерстві з Українським інститутом національної пам’яті.Виробництво – Young & Hungry production, ілюстрації – Максим Паленко.
https://youtu.be/msCWIDXMsTo
https://youtu.be/msCWIDXMsTo
Служіння українському народові є конституційним обов’язком кожного народного депутата України, проте Сергій Слабенко виконав його не тільки на трибунах Верховної та обласної рад, але й на полі бою.
Майбутній народний обранець народився 28 серпня 1965 року в місті Луцьк Волинської області. Майже відразу після закінчення школи Сергія було призвано до армії.
Під час військової служби він пройшов навчання у Курганському вищому військово-політичному авіаційному училищі. Пізніше став заступником командира роти зв'язку та радіотехнічного забезпечення Чернігівського ВВАУЛ.
У 1991 році він повертається до цивільного життя у рідному місті й працює на різних посадах у приватному секторі. Паралельно Сергій здобує ще дві вищі освіти за спеціальностями «Організація управління виробництвом» та «Правознавство».
Після парламентських виборів 2002 року Сергій Слабенко стає народним депутатом України від блоку «Наша Україна». Потрапивши у парламент він береться за питання судочинства й очолює відповідний підкомітет Верховної Ради.
Вже за 4 роки Слабенко знову балотується й виграє на виборах, проте вже на місцевих – у рідній Волинській області. Пізніше він успішно переобирається на пост ще два рази в 2010 та 2015 роках.
З початком повномасштабного російського вторгнення колишнього депутата було призвано з запасу в званні підполковника. Він проходив службу в складі військової частини на посаді начальника відділення поточних бойових дій командного пункту штабу.
У серпні 2023 року стало відомо про загибель Сергія Слабенка під час виконання бойового завдання в районі Оріхова на Запоріжжі. Сьогодні йому могло б виповнитися 60 років. Світла і вічна пам’ять захиснику!
#FightForUkraine
Майбутній народний обранець народився 28 серпня 1965 року в місті Луцьк Волинської області. Майже відразу після закінчення школи Сергія було призвано до армії.
Під час військової служби він пройшов навчання у Курганському вищому військово-політичному авіаційному училищі. Пізніше став заступником командира роти зв'язку та радіотехнічного забезпечення Чернігівського ВВАУЛ.
У 1991 році він повертається до цивільного життя у рідному місті й працює на різних посадах у приватному секторі. Паралельно Сергій здобує ще дві вищі освіти за спеціальностями «Організація управління виробництвом» та «Правознавство».
Після парламентських виборів 2002 року Сергій Слабенко стає народним депутатом України від блоку «Наша Україна». Потрапивши у парламент він береться за питання судочинства й очолює відповідний підкомітет Верховної Ради.
Вже за 4 роки Слабенко знову балотується й виграє на виборах, проте вже на місцевих – у рідній Волинській області. Пізніше він успішно переобирається на пост ще два рази в 2010 та 2015 роках.
З початком повномасштабного російського вторгнення колишнього депутата було призвано з запасу в званні підполковника. Він проходив службу в складі військової частини на посаді начальника відділення поточних бойових дій командного пункту штабу.
У серпні 2023 року стало відомо про загибель Сергія Слабенка під час виконання бойового завдання в районі Оріхова на Запоріжжі. Сьогодні йому могло б виповнитися 60 років. Світла і вічна пам’ять захиснику!
#FightForUkraine
🇺🇦23 серпня ми святкуємо День Державного Прапора
Усе ХХ століття синьо-жовтий прапор супроводжував українську боротьбу за власну незалежну державу. Його поступове повернення на офіційні будівлі в містах і селах супроводжувало відновлення нашої незалежності на зламі 1980-1990-х років.
Під цим прапором українці здобували перемоги у світі. Він позначав нашу присутність і на рідній землі, і в міжнародних гуманітарних місіях, і на найвищих вершинах світу, і навіть на Південному полюсі та в космосі.
За час війни ми відчули, наскільки це цінно – жити в просторі, позначеному своїм державним синьо-жовтим стягом. Від моменту коли російський агресор вторгся на нашу землю в 2014 році, він завжди нищив цей символ одним із перших.
Саме під цим знаменом українські військові звільняють нашу землю, а українці в окупації зберігають його в своїх оселях. Повернення синьо-жовтого стяга в тимчасово окуповані міста й села завжди означає й означатиме повернення України й свободи.
В цей святковий день запрошуємо вас приєднатися до акції #ЖовтоБлакитнаСтрічка й в знак солідарності з усіма, хто відстоював державний стяг, пов’язати стрічку в кольорах нашого прапора на свій одяг, сумку чи дитячий візок.
І пам’ятайте – настане день, коли синьо-жовтий прапор повернеться в усі міста й села України.
Усе ХХ століття синьо-жовтий прапор супроводжував українську боротьбу за власну незалежну державу. Його поступове повернення на офіційні будівлі в містах і селах супроводжувало відновлення нашої незалежності на зламі 1980-1990-х років.
Під цим прапором українці здобували перемоги у світі. Він позначав нашу присутність і на рідній землі, і в міжнародних гуманітарних місіях, і на найвищих вершинах світу, і навіть на Південному полюсі та в космосі.
За час війни ми відчули, наскільки це цінно – жити в просторі, позначеному своїм державним синьо-жовтим стягом. Від моменту коли російський агресор вторгся на нашу землю в 2014 році, він завжди нищив цей символ одним із перших.
Саме під цим знаменом українські військові звільняють нашу землю, а українці в окупації зберігають його в своїх оселях. Повернення синьо-жовтого стяга в тимчасово окуповані міста й села завжди означає й означатиме повернення України й свободи.
В цей святковий день запрошуємо вас приєднатися до акції #ЖовтоБлакитнаСтрічка й в знак солідарності з усіма, хто відстоював державний стяг, пов’язати стрічку в кольорах нашого прапора на свій одяг, сумку чи дитячий візок.
І пам’ятайте – настане день, коли синьо-жовтий прапор повернеться в усі міста й села України.
21 серпня світ з ініціативи ООН вшановує жертв тероризму. Росія у війні з Україною постійно вдається до методів терору, й не лише після 24 лютого 2022 року. Нижче підібрали кричущі приклади, що нагадують про терористичну сутність Росії.
Терор щодо цивільних українців Росія почала застосовувати ще в 2014 році, переслідуючи на окупованих територіях цивільне населення, яке не чинило збройного спротиву, але й не було лояльним до окупаційної адміністрації. Йдеться, наприклад, про активістів Євромайдану в Криму, як то кінорежисер Олег Сенцов, громадський діяч Олександр Кольченко та фермер Володимир Балух, яких спершу катували, а потім незаконно засудили на великі терміни ув’язнення за сфабрикованими справами. Або ж про депутата Горлівської міськради Володимира Рибака чи неповнолітнього футболіста Степана Чубенка, яких спершу катували, а потім убили на Донбасі.
Найбільш показовим актом міжнародного тероризму з боку Росії та контрольованих нею терористичних угрупувань ЛДНР до повномасштабного вторгнення стало збиття малайзійського боїнга MH17. Загинули всі пасажири та члени екіпажу літака – 298 людей. За даними розслідування міжнародної комісії, авіалайнер збили з зенітно-ракетної установки «Бук», яка належала курській 53-й бригаді протиповітряної оборони, а до злочину безпосередньо причетні два офіцери російської армії. Попри наявність доказів, оприлюднених кількома незалежними джерелами, Росія досі не визнає своєї провини в цьому акті міжнародного тероризму.
Після повномасштабного вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року Росія лише посилила використання терору як методу війни. Це і терор через катування, вбивства, зґвалтування, насильницьке переміщення місцевого населення на окупованих територіях, яке до того ж має ознаки геноциду. І планомірні авіаційні та ракетні удари по цивільних об’єктах.
Внаслідок повітряних атак значних руйнувань зазнали міста по всій території України, а низка міст у прифронтових зонах була фактично знищена вщент. Жертвами ракетних ударів стали відвідувачі торгового центру в Кременчуці, діагностичного центру та інших цивільних закладів у центрі Вінниці. Росіяни обстріляли дитячу лікарню «Охматдит» у Києві. Застосовували практику обстрілу енергетичної інфраструктури, щоб залишити цивільне населення без світла й тепла, та таким чином здійснювати психологічний тиск і терор. Усі руйнування та страждання, завдані ракетним терором Росії, складно перелічити.
З 2022 року росіяни також вдаються до ядерного шантажу усього світу, навколо захопленої ними Запорізької АЕС. А влітку 2023 року здійснили теракт на Каховській ГЕС, підірвавши дамбу, що спричинило екологічну катастрофу.
Кричущими свідченнями того, що Росія є державою-терористом, стало вбивство 29 липня в Оленівці понад 50 українських військовополонених, які вийшли з Азовсталі під гарантії безпеки та обміну від ООН й Червоного хреста.
Зафіксовані десятки випадків розстрілів полонених на полі бою та безліч свідчень про катування, знущання, приниження та вбивства у полоні. Одним з найгучніших випадків стало вбивство української журналістки Вікторії Рощиної, яку росіяни взяли в полон в 2023 році.
Терористична діяльність у сучасному світі – це неприпустимий злочин, за який повинна настати належна відповідальність. Не важливо, чи терористами є група політичних радикалів, а чи одна з найбільших країн світу.
Терор щодо цивільних українців Росія почала застосовувати ще в 2014 році, переслідуючи на окупованих територіях цивільне населення, яке не чинило збройного спротиву, але й не було лояльним до окупаційної адміністрації. Йдеться, наприклад, про активістів Євромайдану в Криму, як то кінорежисер Олег Сенцов, громадський діяч Олександр Кольченко та фермер Володимир Балух, яких спершу катували, а потім незаконно засудили на великі терміни ув’язнення за сфабрикованими справами. Або ж про депутата Горлівської міськради Володимира Рибака чи неповнолітнього футболіста Степана Чубенка, яких спершу катували, а потім убили на Донбасі.
Найбільш показовим актом міжнародного тероризму з боку Росії та контрольованих нею терористичних угрупувань ЛДНР до повномасштабного вторгнення стало збиття малайзійського боїнга MH17. Загинули всі пасажири та члени екіпажу літака – 298 людей. За даними розслідування міжнародної комісії, авіалайнер збили з зенітно-ракетної установки «Бук», яка належала курській 53-й бригаді протиповітряної оборони, а до злочину безпосередньо причетні два офіцери російської армії. Попри наявність доказів, оприлюднених кількома незалежними джерелами, Росія досі не визнає своєї провини в цьому акті міжнародного тероризму.
Після повномасштабного вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року Росія лише посилила використання терору як методу війни. Це і терор через катування, вбивства, зґвалтування, насильницьке переміщення місцевого населення на окупованих територіях, яке до того ж має ознаки геноциду. І планомірні авіаційні та ракетні удари по цивільних об’єктах.
Внаслідок повітряних атак значних руйнувань зазнали міста по всій території України, а низка міст у прифронтових зонах була фактично знищена вщент. Жертвами ракетних ударів стали відвідувачі торгового центру в Кременчуці, діагностичного центру та інших цивільних закладів у центрі Вінниці. Росіяни обстріляли дитячу лікарню «Охматдит» у Києві. Застосовували практику обстрілу енергетичної інфраструктури, щоб залишити цивільне населення без світла й тепла, та таким чином здійснювати психологічний тиск і терор. Усі руйнування та страждання, завдані ракетним терором Росії, складно перелічити.
З 2022 року росіяни також вдаються до ядерного шантажу усього світу, навколо захопленої ними Запорізької АЕС. А влітку 2023 року здійснили теракт на Каховській ГЕС, підірвавши дамбу, що спричинило екологічну катастрофу.
Кричущими свідченнями того, що Росія є державою-терористом, стало вбивство 29 липня в Оленівці понад 50 українських військовополонених, які вийшли з Азовсталі під гарантії безпеки та обміну від ООН й Червоного хреста.
Зафіксовані десятки випадків розстрілів полонених на полі бою та безліч свідчень про катування, знущання, приниження та вбивства у полоні. Одним з найгучніших випадків стало вбивство української журналістки Вікторії Рощиної, яку росіяни взяли в полон в 2023 році.
Терористична діяльність у сучасному світі – це неприпустимий злочин, за який повинна настати належна відповідальність. Не важливо, чи терористами є група політичних радикалів, а чи одна з найбільших країн світу.
Віктор Петров, позивний «Лелека», львів’янин, який знімав документальні фільми, відеосюжети та комерційні відеокліпи.
Разом з іншою журналісткою він створив студію зйомки та монтажу WHAT IF Creative Studio, а також креативну школу для підлітків-львів’ян і внутрішньо переміщених осіб.
Віктор здобув вищу освіту на факультеті міжнародних відносин Львівського національного університету імені Івана Франка та закінчив військову кафедру, отримавши звання молодшого лейтенанта.
Він був першим редактором інтернет-видання «Сихів Медіа» і заснував WHAT IF Creative Studio та Креативну школу What If. Віктор активно здавав кров і тромбоцити для онкохворих дітей, за що був нагороджений почесного звання «Донор України».
На початку повномасштабного вторгнення він намагався приєднатися до Сил оборони, проте спочатку його не взяли. Однак у жовтні 2022 року він все ж був направлений на навчання.
Служив у Сіверську, Дружківці та Бахмуті. У 2023 році, виконуючи обов’язки командира роти, мав у підпорядкуванні понад 100 військовослужбовців.
Віктор загинув 26 травня 2023 року від влучання міни, запущеної дроном, під час евакуації тіла побратима в районі міста Часів Яр на Донеччині.
Похований на Личаківському цвинтарі у Львові. 29 вересня 2023 року указом Президента України був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).
Журналістка та режисерка Ґала Козютинська створила документальний фільм «Лелеки завжди повертаються додому», присвячений пам'яті Віктора Петрова. Стрічка розповідає про його життя, активізм, волонтерську діяльність та службу в армії. Фільм також висвітлює його позивний «Лелека», який він обрав через переконання, що лелеки завжди повертаються додому.
#FightForUkraine
Разом з іншою журналісткою він створив студію зйомки та монтажу WHAT IF Creative Studio, а також креативну школу для підлітків-львів’ян і внутрішньо переміщених осіб.
Віктор здобув вищу освіту на факультеті міжнародних відносин Львівського національного університету імені Івана Франка та закінчив військову кафедру, отримавши звання молодшого лейтенанта.
Він був першим редактором інтернет-видання «Сихів Медіа» і заснував WHAT IF Creative Studio та Креативну школу What If. Віктор активно здавав кров і тромбоцити для онкохворих дітей, за що був нагороджений почесного звання «Донор України».
На початку повномасштабного вторгнення він намагався приєднатися до Сил оборони, проте спочатку його не взяли. Однак у жовтні 2022 року він все ж був направлений на навчання.
Служив у Сіверську, Дружківці та Бахмуті. У 2023 році, виконуючи обов’язки командира роти, мав у підпорядкуванні понад 100 військовослужбовців.
Віктор загинув 26 травня 2023 року від влучання міни, запущеної дроном, під час евакуації тіла побратима в районі міста Часів Яр на Донеччині.
Похований на Личаківському цвинтарі у Львові. 29 вересня 2023 року указом Президента України був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).
Журналістка та режисерка Ґала Козютинська створила документальний фільм «Лелеки завжди повертаються додому», присвячений пам'яті Віктора Петрова. Стрічка розповідає про його життя, активізм, волонтерську діяльність та службу в армії. Фільм також висвітлює його позивний «Лелека», який він обрав через переконання, що лелеки завжди повертаються додому.
#FightForUkraine
🇺🇦🇵🇱 Запрошуємо на круглий стіл, присвячений 105-й річниці Битви під Варшавою, відомої як «Диво над Віслою» – ключової події польсько-більшовицької війни 1919-1921 років.
📍 Де: Укрінформ (Богдана Хмельницького, 8/16, Київ)
⏱ Коли: 20 серпня,14:30
Учасники круглого столу обговорять геополітичне значення битви для Європи, історичні паралелі спільного опору російській агресії та український вклад у «Диво над Віслою».
До участі запрошені:
Андрій Руккас – історик, кандидат наук, доцент;
Ґжегож Новік – історик, доктора габілітований, заступник Директора музею Юзефа Пілсудського з наукової роботи;
Даріус Слота – Аташе з питань оборони Польщі, полковник;
Марцін Олдак – керівник Музею Варшавської битви 1920 року;
Олександр Алфьоров – історик, Голова Українського інституту національної пам’яті, майор запасу;
Пйотр Лукасєвіч – Тимчасовий повірений у справах Республіки Польща в Україні;
Ярослав Тинченко – заступник директора Національного військово-історичного музею України, кандидат історичних наук.
👥 Захід відкритий для представників засобів масової інформації.
Організатори: Український інститут національної пам'яті, Укрінформ
📍 Де: Укрінформ (Богдана Хмельницького, 8/16, Київ)
⏱ Коли: 20 серпня,14:30
Учасники круглого столу обговорять геополітичне значення битви для Європи, історичні паралелі спільного опору російській агресії та український вклад у «Диво над Віслою».
До участі запрошені:
Андрій Руккас – історик, кандидат наук, доцент;
Ґжегож Новік – історик, доктора габілітований, заступник Директора музею Юзефа Пілсудського з наукової роботи;
Даріус Слота – Аташе з питань оборони Польщі, полковник;
Марцін Олдак – керівник Музею Варшавської битви 1920 року;
Олександр Алфьоров – історик, Голова Українського інституту національної пам’яті, майор запасу;
Пйотр Лукасєвіч – Тимчасовий повірений у справах Республіки Польща в Україні;
Ярослав Тинченко – заступник директора Національного військово-історичного музею України, кандидат історичних наук.
👥 Захід відкритий для представників засобів масової інформації.
Організатори: Український інститут національної пам'яті, Укрінформ
У свої 17 він пройшов курс молодого бійця в полку «Азов», повідомивши матері, що виїхав за кордон. У 18 – брав участь в обороні Маріуполя. Свої 19 років він зустрів на території металургійного комбінату «Азовсталь», потрапив у полон, був звільнений і знову повернувся на службу. У 21 рік загинув, захищаючи Україну.
«Моє життя нічого не варто порівняно із нацією» – це слова командира «Контакт 12» Назарія «Грєнки» Гринцевича, який віддав своє життя за оборону України.
Назарій Гринцевич народився у 2003 році на Вінниччині. З дитинства захоплювався футболом, часто відвідував матчі місцевого футбольного клубу «Нива». Саме у фанатському середовищі познайомився з учасниками бойових дій, зокрема з бійцями полку «Азов». Ці зустрічі відіграли важливу роль у формуванні його світогляду та вплинули на життєвий вибір. Ще підлітком Назарій ухвалив рішення: з настанням повноліття він стане до лав оборонців України.
Попри юний вік, Назарій пройшов курс молодого бійця в полку «Азов». З початком повномасштабного вторгнення Росії, він без вагань приєднався до оборони Маріуполя, де служив парамедиком в артилерійському дивізіоні. Під час бойових дій отримав два поранення, однак продовжив виконання завдань у зоні бойових дій.
Серед військовослужбовців Назарій був одним із наймолодших. Своє 19-річчя він зустрів під час оборони заводу «Азовсталь». Окремою ж рисою Назарія була глибока відданість обов’язку, стійкість духу та внутрішня сила. Під час оборони «Азовсталі» він сказав слова, які згодом стали символом незламності українських воїнів: «Що б не було у вас, любіть маму, їжте кашу і любіть Україну».
У травні 2022 року, після відповідного наказу Президента України, бійці гарнізону були змушені скласти зброю й здалися у полон. Назарій провів понад чотири місяці у колонії на тимчасово окупованій території. Звільнений у межах обміну 22 вересня 2022 року.
Після повернення з полону він не залишив службу. У складі підрозділу спецпризначення «Контакт 12» виконував обов’язки командира взводу оптичних спостерігачів. Брав участь у бойових діях на Луганщині, зокрема в районі Кремінної. 6 травня 2024 року Назарій Гринцевич загинув під час виконання бойового завдання в Серебрянському лісі, поблизу Кремінної. Йому був 21 рік. Похований у Вінниці на Алеї Слави Сабарівського кладовища.
За проявлену мужність, відвагу і вірність присязі Назарій Гринцевич був нагороджений орденами «За мужність» III ступеня та Богдана Хмельницького III ступеня, медаллю «За військову службу Україні», нагрудним знаком «За відвагу», а також відзнакою Міністерства оборони України «Вогнепальна зброя». 7 липня 2025 року Указом Президента України Володимира Зеленського Назарію Гринцевичу посмертно присвоєно звання Герой України.
#FightForUkraine
«Моє життя нічого не варто порівняно із нацією» – це слова командира «Контакт 12» Назарія «Грєнки» Гринцевича, який віддав своє життя за оборону України.
Назарій Гринцевич народився у 2003 році на Вінниччині. З дитинства захоплювався футболом, часто відвідував матчі місцевого футбольного клубу «Нива». Саме у фанатському середовищі познайомився з учасниками бойових дій, зокрема з бійцями полку «Азов». Ці зустрічі відіграли важливу роль у формуванні його світогляду та вплинули на життєвий вибір. Ще підлітком Назарій ухвалив рішення: з настанням повноліття він стане до лав оборонців України.
Попри юний вік, Назарій пройшов курс молодого бійця в полку «Азов». З початком повномасштабного вторгнення Росії, він без вагань приєднався до оборони Маріуполя, де служив парамедиком в артилерійському дивізіоні. Під час бойових дій отримав два поранення, однак продовжив виконання завдань у зоні бойових дій.
Серед військовослужбовців Назарій був одним із наймолодших. Своє 19-річчя він зустрів під час оборони заводу «Азовсталь». Окремою ж рисою Назарія була глибока відданість обов’язку, стійкість духу та внутрішня сила. Під час оборони «Азовсталі» він сказав слова, які згодом стали символом незламності українських воїнів: «Що б не було у вас, любіть маму, їжте кашу і любіть Україну».
У травні 2022 року, після відповідного наказу Президента України, бійці гарнізону були змушені скласти зброю й здалися у полон. Назарій провів понад чотири місяці у колонії на тимчасово окупованій території. Звільнений у межах обміну 22 вересня 2022 року.
Після повернення з полону він не залишив службу. У складі підрозділу спецпризначення «Контакт 12» виконував обов’язки командира взводу оптичних спостерігачів. Брав участь у бойових діях на Луганщині, зокрема в районі Кремінної. 6 травня 2024 року Назарій Гринцевич загинув під час виконання бойового завдання в Серебрянському лісі, поблизу Кремінної. Йому був 21 рік. Похований у Вінниці на Алеї Слави Сабарівського кладовища.
За проявлену мужність, відвагу і вірність присязі Назарій Гринцевич був нагороджений орденами «За мужність» III ступеня та Богдана Хмельницького III ступеня, медаллю «За військову службу Україні», нагрудним знаком «За відвагу», а також відзнакою Міністерства оборони України «Вогнепальна зброя». 7 липня 2025 року Указом Президента України Володимира Зеленського Назарію Гринцевичу посмертно присвоєно звання Герой України.
#FightForUkraine
12 серпня на Михайлівській площі у Києві відкрилась фотовиставка «Дні пам’яті героїв Іловайської битви 2014», присвячена пам'яті воїнів підрозділів Збройних Сил України, Національної гвардії та добровольчих батальйонів, у тому числі батальйону «Донбас» НГУ, які загинули під час боїв за Іловайськ у серпні 2014 року. Виставка складається з унікальних світлин, які під час Іловайської битви зробили фотографи Макс Левін, Максим Дондюк, Олександр Глядєлов та Маркіян Лисейко. Фотографам тоді пощастило прорватися ″зеленим коридором смерті” та донести фотофакти початку російсько-української війни, що вже триває 11 років.Відвідати експозицію можна до 28 вересня. Більше інформації на сайті УІНП, за посиланням. Фото: Міністерство у справах ветеранів.
https://tinyurl.com/msfym38s
https://tinyurl.com/msfym38s
«Там немає українських медіа, але там є українські люди – я маю про них розповідати», – говорила Вікторія.
Вікторія Рощина почала займатись журналістикою ще в 16 років, писала про кримінальні провадження щодо правоохоронців та високопосадовців, а також відвідувала судові засідання. З початком повномасштабної вторгнення працювала на гарячих напрямках: Харків, Донецьк, Запоріжжя, а також на тимчасово окупованих територіях, показуючи правду про життя під російською окупацією.
У березні 2022 року її затримало російське ФСБ у Бердянську. Після 11 днів полону Вікторію примусили знятися у відеозверненні, а після – звільнили. У серпні 2023-го з журналісткою зник зв’язок, коли вона перетнула кордон через Латвію до Росії. Лише у травні 2024 року стало відомо, що вона перебувала у СІЗО Таганрога. Російська сторона пообіцяла повернути Вікторію додому, проте її обмін так і не відбувся.
У вересні 2024-го родина отримала звістку про її смерть у полоні. Росія повернула тіло Вікторії лише в лютому 2025 року, зі слідами тортур та ознаками насильницького вбивства. Україна визнала її смерть воєнним злочином.
1 серпня 2025 року указом Президента Вікторії Рощиній посмертно присвоєно орден Свободи – за громадянську мужність, патріотизм і боротьбу за права українців.
Сьогодні, 8 серпня, відбулося прощання з Вікторією у Михайлівському соборі, а згодом продовжилося на Майдані Незалежності, де її провели близькі, рідні та друзі. Поховали Вікторію на Байковому цвинтарі. Вона залишилась вірною справі – до останнього.
Фото: Христина Микитин
Вікторія Рощина почала займатись журналістикою ще в 16 років, писала про кримінальні провадження щодо правоохоронців та високопосадовців, а також відвідувала судові засідання. З початком повномасштабної вторгнення працювала на гарячих напрямках: Харків, Донецьк, Запоріжжя, а також на тимчасово окупованих територіях, показуючи правду про життя під російською окупацією.
У березні 2022 року її затримало російське ФСБ у Бердянську. Після 11 днів полону Вікторію примусили знятися у відеозверненні, а після – звільнили. У серпні 2023-го з журналісткою зник зв’язок, коли вона перетнула кордон через Латвію до Росії. Лише у травні 2024 року стало відомо, що вона перебувала у СІЗО Таганрога. Російська сторона пообіцяла повернути Вікторію додому, проте її обмін так і не відбувся.
У вересні 2024-го родина отримала звістку про її смерть у полоні. Росія повернула тіло Вікторії лише в лютому 2025 року, зі слідами тортур та ознаками насильницького вбивства. Україна визнала її смерть воєнним злочином.
1 серпня 2025 року указом Президента Вікторії Рощиній посмертно присвоєно орден Свободи – за громадянську мужність, патріотизм і боротьбу за права українців.
Сьогодні, 8 серпня, відбулося прощання з Вікторією у Михайлівському соборі, а згодом продовжилося на Майдані Незалежності, де її провели близькі, рідні та друзі. Поховали Вікторію на Байковому цвинтарі. Вона залишилась вірною справі – до останнього.
Фото: Христина Микитин
5 серпня роковини офіційного початку масових репресій 1937-1938 років відомих також, як Великий терор.
Саме цього дня 1937 року наказ НКВД СРСР № 00447 набув чинності підставою для якого було рішення Політбюро ЦК ВКП(б) від 2 липня 1937 року П 51/94 «Про антирадянські елементи». Це рішення проголошувало найбільші репресії з метою знищення усіх, хто на думку радянського керівництва не годився для майбутньої побудови комунізму. Її теоретично обґрунтував новий очільник НКВД Микола Єжов і відредагував особисто Сталін.
Наказом № 00447 запроваджувалися ліміти (плани) на покарання громадян. Вироки за І-ю категорією означали «розстріл», за ІІ-ю категорією — на ув’язнення в таборах ГУЛАГу НКВД СРСР. Якщо первинний ліміт для УРСР за І категорією становив 26150 людей, то у січні 1938 року він був збільшений до 83 122 людей. З проханням про додаткові ліміти в Москву неодноразово зверталися наркоми внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський та Олександр Успенський.
Репресивна кампанія тривала понад 15 місяців і була офіційно припинена за постановою Політбюро ЦК ВКП(б) 15 листопада 1938 року, хоча репресії тривали й далі. В Україні протягом 1937-1938 років було засуджено 197 617 людей, із них на смертну кару – 122 237.
Одним із символів тих страшних подій став Биківнянський ліс під Києвом. Це найбільше в Україні місце масових поховань жертв комуністичних політичних репресій. Тут співробітники НКВД закатували та убили понад 20 тисяч людей.
Наслідками комуністичного терору 1930-х років в Україні стало знищення політичної, мистецької та наукової еліти, деформація суспільних зв’язків, руйнування традиційних ціннісних орієнтацій, поширення суспільної депресії й денаціоналізація.
Саме цього дня 1937 року наказ НКВД СРСР № 00447 набув чинності підставою для якого було рішення Політбюро ЦК ВКП(б) від 2 липня 1937 року П 51/94 «Про антирадянські елементи». Це рішення проголошувало найбільші репресії з метою знищення усіх, хто на думку радянського керівництва не годився для майбутньої побудови комунізму. Її теоретично обґрунтував новий очільник НКВД Микола Єжов і відредагував особисто Сталін.
Наказом № 00447 запроваджувалися ліміти (плани) на покарання громадян. Вироки за І-ю категорією означали «розстріл», за ІІ-ю категорією — на ув’язнення в таборах ГУЛАГу НКВД СРСР. Якщо первинний ліміт для УРСР за І категорією становив 26150 людей, то у січні 1938 року він був збільшений до 83 122 людей. З проханням про додаткові ліміти в Москву неодноразово зверталися наркоми внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський та Олександр Успенський.
Репресивна кампанія тривала понад 15 місяців і була офіційно припинена за постановою Політбюро ЦК ВКП(б) 15 листопада 1938 року, хоча репресії тривали й далі. В Україні протягом 1937-1938 років було засуджено 197 617 людей, із них на смертну кару – 122 237.
Одним із символів тих страшних подій став Биківнянський ліс під Києвом. Це найбільше в Україні місце масових поховань жертв комуністичних політичних репресій. Тут співробітники НКВД закатували та убили понад 20 тисяч людей.
Наслідками комуністичного терору 1930-х років в Україні стало знищення політичної, мистецької та наукової еліти, деформація суспільних зв’язків, руйнування традиційних ціннісних орієнтацій, поширення суспільної депресії й денаціоналізація.
Про канал
Офіційний канал Українського інституту національної пам'яті
Створено: 22 травня 2025
Відповідальні: Miro Baida