Пам'яті сержанта Дмитрія Отроша (позивний «Панда»)
Не втрачав оптимізму за жодних обставин
Дмитрій народився 22 жовтня 2001 року у Прилуках на Чернігівщині. Після школи вирішив зв'язати життя з армією і в 2019 році добровільно пішов на строкову службу, а згодом підписав контракт та став інструктором з БЗВП.
У 2023 році долучився до 32-ї окремої механізованої Сталевої бригади. Воював на Харківщині. Спершу був розвідником, згодом став командиром відділення, головним сержантом, а потім очолив екіпаж БПАК. Нагороджений Золотим хрестом Головнокомандувача ЗСУ.
Загинув 4 січня 2026 року під час виконання бойового завдання в районі села Гришине на Донеччині.
Вічна слава Воїну!
Іван Столячук
Фото: 32 омбр
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Пам'яті старшого солдата Володимира Витошка
Дуже любив життя, свободу, дітей і гори
Володимир народився 9 квітня 1991 року в селі Підгір'я на Івано-Франківщині. В школі займався спортом та цікавився грою на гітарі.
Після школи здобув історичну освіту в Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника. Після університету проходив строкову службу в ЗСУ.
З початком повномасштабного вторгнення долучився до 10-ї гірсько-штурмової бригади "Едельвейс". Брав участь в обороні Києва, а згодом на Бахмутському напрямку.
Загинув 5 листопада 2022 року старший солдат Володимир Витошко загинув у бою з росіянами біля села Яковлівка під Соледаром на Донеччині. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеню.
Вічна пам'ять і шана Герою!
Фото: Суспільне Івано-Франківськ
Тетяна Тиндик
За матеріалами: Суспільне Івано-Франківськ 1, 2; Меморіал. Платформа пам'яті, Богородчанська селищна рада, Правда.іф, Громадське
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://hromadske.ua/posts/nikoli-ne-shkoduvav-pro-svij-vibir-istoriyi-rovesnikiv-nezalezhnosti-yaki-viddali-zhittya-za-ukrayinu


Памʼяті мінометника, старшого сержанта Андрія Коваленка
Любив авіацію, мотоцикли й активне життя, а з першого дня великої війни став на захист України
Андрій народився 28 лютого 1983 року в Борисполі. Після школи навчався у Криворізькому фаховому коледжі Національного авіаційного університету. Багато років працював у ТОВ «Інтеравіа», обслуговуючи повітряні судна в Міжнародному аеропорту «Бориспіль».
З початком повномасштабного вторгнення долучився до лав Сил ТрО. На посаді командира мінометного взводу воював на Сумщині, Харківщині та Донеччині. За особисту хоробрість в бою відзначений нагородою Головнокомандувача - Золотий Хрест.
Загинув 5 листопада 2025 року на Краматорському напрямку, внаслідок поранень, отриманих від удару ворожого дрона. Похований у Книшовому меморіальному парковому комплексі Борисполя.
Честь і шана Герою!
Фото: ГО "Громада "Козацька варта"
За матеріалами: Бориспільська міська рада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://borispol-rada.gov.ua/item/64028-na-shchyti-povernuvsia-nash-heroi-42richnyi-andrii-kovalenko.html


ОНОВЛЕННЯ НАРОДНОЇ СТІНИ ПАМ’ЯТІ: ВІДПОВІДАЄМО НА ГОСТРІ ПИТАННЯ
Останніми днями Український інститут національної пам'яті отримує численні гострі запитання від суспільства у зв'язку з початком процесу оновлення Стіни пам'яті у Києві. У цьому дописі відповідаємо на найбільш поширені з них:
1. Хто займається оновленням Народної Стіни пам’яті?
Народна Стіна пам’яті – це недержавний проєкт, який існує з 2014 року. Оновленням займаються ті самі самі люди, які робили всі варіанти Народної Стіни пам’яті починаючи з 2014 року.
2. Чому відбувається реконструкція та оновлення Стіни пам’яті і чому саме зараз?
По-перше, старі конструкції, які тримали зображення полеглих, фізично зносилися. Гарантійний термін експлуатації матеріалів, на яких були надруковані портрети, становить п’ять років. За цей час вони зазнали пошкоджень через погодні умови й тривале використання.
По-друге, необхідно розширити простір для вшанування загиблих. Після початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році кількість полеглих Захисників і Захисниць значно зросла. Попередній формат Стіни не дозволяв розмістити портрети всіх, чию пам’ять потрібно увічнити.
По-третє, оновлений формат дозволить упорядкувати розміщення фотографій: на Стіні до Економічної брами Михайлівського монастиря буде розміщено понад 12 тисяч світлин загиблих. Оформлення конструкцій стане більш компактне та уніфіковане, а розміри портретів Героїв буде збережено.
На даному етапі процесу оновлення Стіна пам'яті охоплюватиме полеглих до 1 жовтня 2022 року.
Головна мета реконструкції – не прибрати пам’ять, а зберегти її, надати належне місце кожному Герою та Героїні і забезпечити можливість подальшого гідного вшанування загиблих.
3. Що буде з фотографіями загиблих, які знімають зі Стіни пам’яті?
Жодна фотографія не викидається і не знищується навмисно. Ми усвідомлюємо, що кожна світлина – це пам’ять про конкретну людину, її життя, подвиг і втрату, яку переживають рідні, друзі та побратими. Потрети рідних – за прохання сімей будуть розташовані разом, не залежно від дати загибелі Захисників і Захисниць.
Усі фотографії, які родини, близькі та побратими розміщували на Стіні протягом багатьох років, дбайливо демонтують, збирають і складають для подальшого опрацювання:
1. Фотографії, які рідні та побратими самостійно прикріплювали до Стіни, планують зібрати в окрему меморіальну експозицію. Для цього передбачені секції Стіни пам’яті, розташовані за Економічною брамою Михайлівського монастиря. Їх оформлять у відповідному стилі, щоб зберегти пам’ять про кожного загиблого.
2. Відновлення пошкоджених світлин. Якщо фотографія перебуває у стані, непридатному для подальшого використання, організатори планують шукати відповідне зображення загиблого у відкритих джерелах, щоб його пам’ять залишалася представленою.
3. Музеєфікація окремих портретів. Світлини та меморіальні композиції, виконані з якісних матеріалів і з особливим мистецьким підходом, стануть частиною музейних експозицій, присвячених Війні за незалежність України.
Загалом, під час демонтажу світлин було виявлено низку проблем, які також підтвердили необхідність оновлення:
- Частина фотографій була розміщена поверх інших, через що портрети окремих загиблих залишалися закритими.
- Більшість світлин вигоріла під впливом сонця, була пошкоджена опадами або мала розбите скло.
- Чимало фотографій було порвано чи втратило належний вигляд.
- На окремих ділянках руйнувалася штукатурка, через що портрети зазнавали шкоди або відвалювались.
Саме тому важливо не лише оновити конструкції, а й забезпечити гідне та впорядковане розміщення світлин. Оновлення Стіни пам’яті – це не стирання історії, а продовження роботи зі збереження пам’яті про тих, хто віддав життя за Україну.
Якщо у вас виникли запитання або ви хочете надіслати інформацію про загиблого Захисника чи Захисницю України, просимо звертатися на електронну адресу: membookukraine@gmail.com
У зверненні просимо зазначити прізвище, ім’я та по-батькові, дату народження, дату загибелі, військове звання, а також додати фотографію загиблого Захисника чи Захисниці.


Пам’яті бойового медика Артема Багрія (позивний «Кусто»)
Загинув від ворожого КАБа, рятуючи життя інших
Артем народився 10 листопада 1994 року в містечку Гайворон Кіровоградської області. Вищу освіту здобув у Вінницькому медичному університеті імені Миколи Пирогова. Працював хірургом в Кропивницькій міській лікарні швидкої допомоги.
У 2024 році добровольцем долучився до Третьої штурмової бригади. Згодом перейшов до хірургічної команди Четвертого медичного батальйону.
Артем загинув 1 листопада, виконуючи спеціальне бойове завдання поблизу Ізюма на Харківщині. Його з побратимами накрив ворожий КАБ. Похований його на Алеї Слави Далекосхідного кладовища.
Вічна пам’ять Герою!
За матеріалами: Суспільне Кропивницький, Четвертий окремий медичний батальйон
Фото: med4.ab3/ab3.brigade
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=pfbid02CjNjWz132Axa3SEQjK6Lx3QCp8qBwtDJmVFb4QMszMwxVK7ZbRSffge3Ad5T3phbl&id=61585340776028


Пам’яті солдата Василя Олексюка (позивний «Сідий»)
Не шукав гучних слів - просто робив те, що вважав правильним
Василь народився 15 серпня 1972 року в селі Гаврилівка на Івано-Франківщині. За освітою будівельник, але мріяв працювати на землі, тому освоїв фах тракториста та все життя працював в сільському господарства.
З початком повномасштабного вторгнення добровільно долучився до лав місцевої тероборони. Служив водієм в 124-му батальйоні 113-ї окремої бригади. Загинув 21 січня 2023 року у селищі Благодатне поблизу Соледара внаслідок кулевого поранення. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Світла пам’ять Захисникові!
Роман Олентьєв
Фото: 113 окрема бригада Сил ТрО ЗС України
За матеріалами: 113 окрема бригада Сил ТрО ЗС України
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://www.facebook.com/brtrokh/posts/️️-памяті-полеглих-героїв-василь-олексюк-людина-яка-жила-працею-і-стала-на-захис/1181701521082945/


Пам’яті десантника, снайпера Івана Новаковського (позивний «Кабіна»)
Доброволець захищав свою Оболонь, Київ і всю країну
Іван народився 23 липня 1991 року у Києві. Виріс на мікрорайоні Оболонь. В школі активно займався футболом, легкою атлетикою та карате. Опанував гітару. Любив історію та географію.
Вищу освіту у галузі маркетингу здобув у Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна». Працював в кількох національних торгових мережах. Згодом, після того, як батько захворів на онкологію перебрав на себе невеликий сімейний бізнес.
З початком повномасштабного вторгнення долучився до місцевої оболонської тероборони з власною мисливською зброєю. З серпня 2022 продовжив службу в десантно-штурмових військах: спершу "учебка" в Житомирі, а згодом - 79-та окрема десантно-штурмова бригада, в складі якої воїн боронив Донеччину. Служив в групі снайперів. За бої під Бахмутом нагороджений Сталевим хрестом.
Загинув 26 грудня 2022 року в бою під Мар'їнкою Донецької області. Похований на Берковецькому цвинтарі Києва. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна шана і пам’ять Захисникові!
Валентина Кащенко
Фото надала Тетяна Новаковська
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform


Пам’яті музиканта та кулеметника 128-ї гірсько-штурмової бригади Дмитра Шевчука
«Якщо Бог збирає на небі рок-гурт, то Діма точно буде там барабанщиком»
Дмитро Шевчук народився в Ужгороді. Паралельно з загальноосвітньою школою, відвідував школу мистецтв, де вивчав гру на фортепіано та живопис. Згодом здобув фах діловода в місцевому профтехучилищі.
Дмитро був ударником у музичному колективі «Вандор». У 2019 році цей гурт посів І місце на престижному конкурсі «Червона рута».
З початком вторгнення, підписав контракт з 128-ю гірсько-штурмовою бригадою. Воював на Запоріжчині. Загинув у травні 2025 року в районі П'ятихаток Запорізької області. Певний час вважався зниклим безвісти. Поховати Дмитра змогли лише у жовтні 2026 року. Могила воїна на Пагорбі Слави в Ужгороді.
Світла пам’ять!
Фото: Фейсбук-сторінка Дмитро Шевчук, Vandor/Вандор, Ужгородська міська рада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform


БАТУРИНСЬКА ТРАГЕДІЯ: РОСІЙСЬКИЙ САДИЗМ БЕЗ ТЕРМІНУ ДАВНОСТІ
13 листопада 1708 року, за наказом царя Петра І, московські війська під командуванням Олександра Меншикова захопили й знищили гетьманську столицю Батурин разом з усіма його захисниками та усім цивільним населенням міста. Ця трагедія стала реакцією на звістку про перехід гетьмана Івана Мазепи й козацької старшини на бік шведського короля Карла ХІІ – ворога московитів у Північній війні, що тривала з 1700 року.
Петро І сприйняв це як смертельну особисту зраду. Його наказ був цинічним і однозначним – знищити Батурин і показати всій Гетьманській Україні, що чекає на тих, хто наважиться кинути виклик Москві. Російське військо у складі 20 тисяч драгунів і 5 тисяч піхоти під проводом Меншикова рушило до гетьманської столиці.
Батурин був однією з найукріпленіших фортець України того часу. Його оточували земляні вали, рови та дубові палісади, а в самому місті було 40 гармат. Столицю захищав сердюцький полк – особиста охорона Мазепи – та понад 7 тисяч козаків, на складах було достатньо пороху й провіанту.
Очолили оборону Батурина наказний гетьман Дмитро Чечель та генеральний гарматний осавул Фрідріх Кенігсек. На пропозицію московитів скласти зброю козаки відповіли, що радше загинуть, ніж віддадуть Батурин. Перші штурми росіян показали, що місто так просто не взяти. Столиця мала всі шанси вистояти і дочекатися приходу Мазепи зі шведськими союзниками. Однак, усе обернулося інакше.
Основною причиною Батуринської трагедії в історіографії вважається зрада наказного полковника Прилуцького полку Івана Носа. Він виступав за капітуляцію перед московитами, а тому був заарештований до майбутнього суду. Утім, спромігся через свою людину, козака Соломаху, виказати противнику таємний підземний хід у фортецю.
Водночас, існує й інша версія подій. Чернігівський історик, мазепознавець Сергій Павленко на підставі аналізу величезної кількості документів припустив, що падіння гетьманської столиці могло мати іншу причину. За його версією, командування московського гарнізону, який із Батурина українці виманили у тому ж 1708 році, добре знало, де розташовані вилазки та потаємні ходи Батуринської фортеці. І саме московські командири, які приєдналися до Меншикова, підказали йому цей шлях.
Так чи інакше, а під покровом ночі 13 листопада російські війська пробралися за мури міста і почали різанину, яка тривала два дні.
Меншиков наказав не залишати в живих нікого – ні жінок, ні дітей. Їх убивали шаблями, кололи багнетами, заганяли в будинки й церкви і палили живцем. Пожежа, яка охопила місто, знищила палац гетьмана, церкви, унікальну книгозбірню та колекцію зброї.
Найстрашніша смерть чекала на захисників фортеці – живих четвертували, колесували, садили на палю, вигадували інші катування. Тіла вбитих розіп’яли на хрестах і на плотах пустили річкою Сейм, щоб застерегти інших від підтримки Мазепи. Дмитра Чечеля привезли до Глухова і колесували перед Петром І.
За даними Сергія Павленка, жертвами Батуринської різанини стали 5–7 тисяч цивільних і 6–7,2 тисяч військовиків, разом 11–14 тисяч батуринців, сердюків і козаків.
В російській історіографії Батуринська трагедія і досі подається як «справедлива помста» за «зраду» гетьмана Мазепи. Події ж сучасної російсько-української війни підтверджують, що садизм щодо військовополонених та цивільних - не виняток, а звична поведінка російських агресорів, яка не змінюється століттями.

Пам’яті молодшого сержанта Романа Косьяненка
Воїну назавжди 45 років.
Роман народився на Донеччині. Після початку російської агресії на Донбасі, у 2014 році переїхав з родиною до Львова. Тут чоловік відкрив власну справу - виготовляв казкові фігурки для ландшафтного дизайну. Планував масштабувати виробництво, однак восени 2022 року долучився до Сил оборони.
Служив оператором РЕБ у 3-й окремій важкій механізованій Залізній бригаді. загинув 11 жовтня 2026 року під час бойового завдання на Харківщині, неподалік села Колодязне, внаслідок удару ворожого FPV-дрона. Похований в місті Берестин Харківської області, де живуть його родичі.
Ігор Петрук
Фото: 3 окрема важка механізована Залізна бригада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті лейтенанта Віктора Ніколенка
Навички військового морський піхотинець почав здобувати із 13 років
Віктор народився 4 січня 2005 року. Його дитинство минуло на Сумщині. З ранніх років мріяв про військову кар'єру, тому в середній школі перейшов навчатися у Військовому ліцеї Державної прикордонної служби України.
Згодом продовжив навчання в Одеській військовій академії. У 2026 році молодий лейтенант з випускного відправився на фронт. Воював на Донеччині в складі морської піхоти.
Загинув у бою 3 листопада 2026 року. Похований у рідному місті Бурині.
Вічна пам’ять і слава!
Валентина Кащенко
Фото: Фейсбук-сторінка Екатерина Павленко, Буринська міська рада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

ДЕНЬ, КОЛИ ЗАВЕРШИЛАСЬ ВЕЛИКА ВІЙНА
11 листопада 1918 року неподалік міста Комп’єнь у Франції було підписано перемир’я між представниками Франції, Сполученого Королівства та Німеччини, яке поклало край бойовим діям Першої світової війни.
Перша світова забрала життя до 10 мільйонів військових та до 13 мільйонів цивільних осіб. Участь у конфлікті взяли загалом 38 держав, а головне протистояння розгорнулось поміж двома таборами - Антантою (на чолі з Британською імперією, Францією, Російською імперією та згодом США) і Четверним союзом (Німецька, Австро-Угорська, Османська імперії та Болгарія). У підсумку протистояння, перемогу здобула Антанта.
У Великій війні 1914-1918 років у різних протиборчих арміях воювало понад 4,5 млн. українців, понад 700 тисяч з них загинули й понад 1 мільйон людей зазнали поранень. Українці воювали на Східному, Західному, Балканському, Італійському, Близькосхідному фронтах. Для цивільного українського населення Перша світова війна стала великим гуманітарним потрясінням, яке включало руйнування, епідемії, примусові переселення та етнічні чистки.
Українські землі під час цієї війни були розділені між двома імперіями – Російською та Австро-Угорською. Території, де проживали українці, перетворилися на арену запеклих боїв. Найбільше постраждали Волинь, Галичина та Буковина – регіони, якими неодноразово прокочувалася лінія фронту, залишаючи по собі спустошені міста, зруйновані села й тисячі скалічених людських доль. Не маючи власної держави, українці опинилися по різні боки фронту. Вони змушені були воювати за інтереси чужих імперій, які не прагнули української незалежності. І нерідко – спрямовувати зброю проти своїх співвітчизників.
Велика війна докорінно змінила політичну карту Європи і призвела до краху чотирьох імперій – Російської, Німецької, Османської та Австро-Угорської. Вона також відкрила шлях до свободи для десятків народів Центральної та Східної Європи, серед яких були й українці. Найбільш визначальним підсумком війни для України стало проголошення незалежності, а на руїнах армій двох імперій постало самостійне українське військо.
Пам’ять про Першу світову війну – основа сучасних мілітарних комеморативних практик. Традиції могили невідомого солдата, вічного вогню та хвилини мовчання походять саме з того часу. 11 листопада в багатьох країнах є пам’ятним днем – Днем перемир’я, Днем пам’яті загиблих, Днем ветеранів.
Фото: Вікіпедія.


Пам’яті морського піхотинця, митця Сергія Тєтєріна (позивний «Музикант»)
Мріяв про створення музею мініатюр
Сергій народився у Жмеринці на Вінниччині. Після школи вступив до Вінницького музичного училища культури та мистецтв імені Миколи Леонтовича, де опанував гру на трубі. Свого часу працював в оркестрах міського Палацу мистецтв, Центру військово-музичного мистецтва Повітряних Сил ЗСУ та ансамблю «Подоляни».
Окрім того, Сергія знали як відомого скульптора-мініатюриста, який успадкував хист від свого дідуся, всесвітньо відомого майстра Михайла Маслюка. Роботи Сергія експонувалися в Україні та за кордоном, зокрема в США та Португалії.
Сергій долучився до Сил оборони у травні 2025. Служив гранатометником в 38-й окремій бригаді морської піхоти імені гетьмана Петра Сагайдачного.
Загинув 16 жовтня 2025 поблизу Мирнограда на Донеччині від удару КАБом.
Вічна пам’ять Герою!
Антоніна Мніх
Фото: 20 хвилин, з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform


КОМУНІСТИ ЗРОБИЛИ З НЬОГО БОРДЮР: У ДНІПРІ ВРЯТОВАНО ПОЛЬСЬКУ СПАДЩИНУ
У Дніпрі зусиллями 25 окремої повітряно-десантної Січеславської бригади евакуювали вмонтований в придорожний бордюр надгробок польського шляхтича Тадеуша Леопольдовича Войтовича.
«Як свідчать записи адресної книги, Тадеуш Войтович мешкав у будинку номер 30 на розташованій неподалік від кладовища на вулиці Вознесенській. Відомо, що в 1913 році він працював діловодом в управлінні Катеринославської залізниці. Це була небідна людина, дворянин. У 1905 році він балотувався до міської думи», – розповідає координатор проєкту евакуації історичної пам’ятки офіцер групи цивільно-військового співробітництва 25-ї бригади Валерій Кас’яненко.
Вірогідно, надмогильний камінь використовували в якості будівельного матеріалу на початку 1930-х років, коли комуністична влада активно руйнувала церкви та старовинні кладовища, знищуючи пам’ять місцевих спільнот. На найстарішому цвинтарі Катеринослава (сучасне місто Дніпро) ховали як пересічних громадян, так і аристократів, на ньому розташовувалося багато пам’ятників та склепів, які можуть вважатися мистецькими об’єктами. У 1939 році на місці знищеного цвинтаря побудували футбольний стадіон «Сталь» (сучасна назва «Дніпро-Арена»). Під час його пізніших реконструкцій моторошні знахідки часто нагадували про історичне минуле цього місця.
Збереглися документи, у яких вказано, що Войтовичі були римо-католиками, належали до парафії Катеринославського костелу. Тому було прийнято рішення про евакуацію надгробку з неналежного місця та перенесення для встановлення на територію збудованого в 1877 році костелу Святого Йосипа в Дніпрі.
Дату перенесення пам’ятки було обрано не випадково, адже 11 листопада – День незалежності Польщі. Такі заходи з відновлення історичної пам’яті є важливими як для польської, так і для української спільнот та мають сприяти зміцненню українсько-польських культурних зв’язків. У церемонії взяли участь представники польських громадських об’єднань у Дніпрі «Агенція національної пам’яті» Павел Тишковський, «Крок перший» Олег Коваленко, представниця Українського інституту національної пам’яті в Дніпрі Ірина Рева. В рамках реалізації ветеранської політики службою супроводу 25 бригади до евакуації пам’ятки були залучені ветерани та члени родин десантників: Андрій Колодько, Володимир Павелко, Микола Підпалий, Віталій Сівер, а також краєзнавці та представники громадськості.

Пам’яті старшого сержанта Ольги Таран (позивний «Зима»)
Там, де вона була, завжди лунав сміх
Народилася 22 травня 1987 року в селищі Котельва на Полтавщині. Після школи здобула фах фельдшера. Разом першим чоловіком-військовим льотчиком переїхала в Миколаїв, де працювала в школі-інтернаті. Згодом Ольга одружилася вдруге та народила доньку.
До Збройних Сил жінка долучилася у 2015 році. Служила медиком в 503 окремому батальйоні морської піхоти. Брала участь в Операції Об'єднаних сил та відзначена медаллю "За врятоване життя".
Повномасштабне вторгнення зустріла на бойовій службі в Маріуполі. Вона була медиком танкового батальйону 36-ї окремої бригади морської піхоти. Брала участь в обороні заводу "Азовмаш". Загинула 12 квітня 2022 року, коли надавала допомогу пораненому. Посмертно нагороджена званням Героя України.
Пам’ятаємо подвиг посестри. Назавжди в наших серцях. Честь!
Аліна Логвиненко
Фото: 36 окрема бригада морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform


Пам’яті оператора-радіотелефоніста Віктора Марфіна
Розбирався в людях і був душею компанії
Віктор народився 5 січня 1970 року в селі Клембівка на Вінниччині. Після школи закінчив військово-морський технікум зв'язку та розпочав службу на радянському Тихоокеанському флоті.
Після демобілізації повернувся в рідне село, вже в незалежну Україну. Працював на місцевій фабриці наладчиком електрообладнання, згодом обіймав посаду обліковця у сільраді. Якийсь час займався бізнесом.
Після вступу сина у столичний виш, вся родина перебралася до Києва. Віктор працював у Київспецтрансі.
У січні 2023 року Віктора мобілізували. Чоловік пройшов вишкіл у Німеччині та розпочав службу зв'язківцем у 32-й окремій механізованій бригаді.
Загинув 5 жовтня 2026 року на Покровському напрямку, під час виконання бойового завдання. Штабс-сержант Марфін розгортав радіоретранслятор, коли в нього влучив ворожив FPV-дрон. Похований у рідному селі.
Вічна слава Воїну!
Іван Столячук
Фото: 32 ОМБр, Молодіжний театр в Чернігові
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform


Пам’яті командира роти Романа Майстерюка
Загинув у бою на Донеччині, врятувавши побратимів із ворожої засідки
Роман народився 23 листопада 1971 року в селі Миколаївка на Кіровоградщині. Строкову службу проходив в радянських військах у Чехословаччині, після чого вирішив стати офіцером. Курсантські роки Романа припали на розпад СРСР, тому майбутньому командирові довелося повчитися і в країнах Балтії, і в Ленінграді, і в Дніпропетровську. Однак отримавши лейтенантські погони, Роман вирішив залишитися служити Україні.
Значна частина офіцерської служби Романа пов'язана з частинами спеціального призначення з Кіровограду. Окрім щоденної військової служби, чоловік також вів програму "Армія" на місцевому телебаченні.
У 2010 році чоловік звільнився в запас за вислугою років, однак уже навесні 2014 року добровільно повернувся в стрій, щоб боронити Україну. Став командиром роти в 34-у батальйоні тероборони "Кіровоград-2".
Загинув у бою в районі селище Неліпівка на Донеччині 21 липня 2014 року. Підрозділ Майстерюка потрапив у засідку, командир з боєм виводив підлеглих з під ворожого вогню.
Похований на Алеї Слави в Кропивницькому. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять Герою!
Христина Микитин
Фото та інформаційні матеріали: Вікіпедія, ОУНБ ім. Д. І. Чижевського, Persha, Книга пам’яті полеглих за Україну
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://memorybook.org.ua/soldiers/roman-a-maisteriuk

Памʼяті добровольця, механіка-водія Сергія Хлопоніна
Понад усе любив автомобілі та музику
Сергій народився 13 червня 1972 року у селі Рибці Полтавського району. З юності захоплювався автомобілями, любив музику та грав на кількох музичних інструментах.
Після школи здобув фах механіка та працював за фахом.
З початком повномасштабного вторгнення добровільно долучився до Сил оборони. Воював механіком-водієм.
Вічна пам'ять і шана Герою!
Фото: Полтавська міська рада
За матеріалами: Полтавська міська рада, Суспільне Полтава
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://suspilne.media/poltava/1437855-u-poltavi-prosautsa-iz-vijskovim-sergiem-hloponinim-akij-zaginuv-na-harkivsini/

Пам’яті штаб-сержанта Андрія Шостака
Кадровий військовий був учасником АТО/OOC
Андрій народився 16 травня 1973 року в Кам’янському на Дніпропетровщині (тоді - Дніпродзержинськ).
Після школи отримав фах електрозварювальника, а потім призваний на строкову службу. Розпочинав служити в радянській армії, а демобілізовувався вже в українській.
У 1992 році чоловік одружився і вирішив продовжити військову кар'єру. Брав участь в миротворчій місій ООН в Югославії у 1995 році.
З початку 2000-х і до 2016 року працював в системі охорони місць позбавлення волі. З 2017 року перейшов в Національну гвардію та брав участь в ООС на Маріупольському напрямку.
З 2020 року служив в навчальному центрі 31-ша бригада імені генерал-майора Олександра Радієвського.
Загинув 27 травня 2022 року внаслідок ракетного удару росіян по навчальному центру. Поховали штаб-сержанта на Алеї Слави військового кладовища Кам'янського. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять військовослужбовцю, вдячність і шана!
Валентина Кащенко
Фото надані Едуардом Шостаком
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform


У Харкові відбудеться церемонія нагородження переможців Стипендії ім. Едуадра Зуба
Запрошуємо представників медіа та усіх охочих долучитися до церемонії нагородження переможців та лауреатів окремих відзнак Стипендії імені Едуарда Зуба, яка відбудеться 12 листопада 2026 року о 18:00 у місті Харків.
Цьогоріч ми вдруге відзначимо молодих дослідників, які продовжують вивчати й популяризувати історію України, та привітаємо нових стипендіатів із їхніми здобутками.
У відктритті на нагородженні візьмуть участь:
▪Олександр Алфьоров - Голова Українського інституту національної пам’яті;
▪Олександра Зуб - мати Едуарда Зуба;
▪Світлана Павленко та Ірина Споденець - переможці Конкурсу;
▪Олександр Пасічняк - лауреатка окремої відзнаки та премії;
▪Олена Рофе-Бекетова - голова Організаційного комітету Стипендії;
▪Члени Конкурсної комісії: культурна менеджера Наталя Вальтер, журналіст Філіпп Дикань, історик та військовослужбовець Вахтанг Кіпіані, дослідник історії Харкова Андрій Парамонов, історикиня та начальниця Другого відділу УІНП Марія Тахтаулова.
▪побратими та шанувальники Едуарда Зуба.
Будемо раді бачити вас серед гостей!
Реєстрація на захід є обов’язковою. Посилання на реєстраційну форму.
https://forms.gle/KRBdqBBRugjhn8jr7
З безпекових міркувань місце проведення заходу не розголошується.
Усі зареєстровані учасники отримають лист із детальною інформацією на електронну пошту напередодні події. Просимо перевірити актуальність зазначеної адреси електронної пошти.
Про Стипендію.
Едуард Зуб присвятив своє життя дослідженню минулого Харкова та України, поверненню забутих імен і відкриттю маловідомих сторінок історії. Історик, публіцист, журналіст, краєзнавець, співробітник Українського інституту національної пам’яті — він умів розповідати про складне просто й захопливо. Особливу увагу приділяв дослідженню злочинів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму.
З початком повномасштабного вторгнення Росії Едуард став на захист України. Спочатку боронив Харківщину в складі добровольчого підрозділу «Фрайкор», згодом воював у 93-й окремій механізованій бригаді «Холодний Яр». Після поранення та реабілітації повернувся на фронт. Із 14 листопада 2022 року вважається зниклим безвісти.
Засновники Стипендії – Олександра та Іван Зуби. Ініціативу реалізовано за участі Українського інституту національної пам’яті, благодійної організації «Благодійний фонд родини Алчевських-Бекетових» та Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.https://l.facebook.com/l.php?u=https://forms.gle/KRBdqBBRugjhn8jr7?fbclid=IwZXh0bgNhZW0CMTAAcGRvZgVicmlkETF5akpLQnV6RnlVSmdWYjh2c3J0YwZhcHBfaWQQMjIyMDM5MTc4ODIwMDg5MgABH6079AK2lCr9yHaiDe9C8l5C2PSN85ACXKKflnSN1lPbQr82ED1wWB2eXyIk_aem_bnKoSGZjaCX_tLXlWnCyJg&h=AUDPPrHYsGxRnRJB4JXmH_YErtNjAlYTwEWmd5YLap3ctayVX5KIT-m-OYsNqkexROlNZQFX4mYJApJ70uBV6reljdqw5YMpWtbaqPdHK3Nn922X_Ayk5F7tbqf8gcwBWg3XWdVtC1ygh98z&__tn__=-UK-R&c[0]=AUDEiSmmQ_GnXBdMnq6uiSlAQVduDS98pPXtPMzKt2Jlz7ei9uQEy7_0_YJVu5_hW6VaNSwGRFH_17kHKKfhAARsHvcJuihV55Xfu-luLTtcZsOsWwTqV5QZMkOk4UTfkAw3RlEV9mWlo7XOeNbbs-NwxUMvINfiHrNq5SNPhWVKgJJQzuL-ILRnnmGN8ug-VeB9UeC3e1cn8x7oOKvgr1sqUrak0Q
