Пам’яті розвідника Святослава Сойка (позивний «Француз»)
Мріяв розвивати гірський туризм в рідному Закарпатті
Святослав народився 24 січня 1990 року в населеному пункті Мис Шмідта в Чукотському автономномному окрузі Росії, в родині військового.
Дитинство минуло на Закарпатті. Після навчання в ліцеї студіював політологію в Ужгородському національному університеті.
Отримавши диплом бакалавра, відправився служити у Французький легіон.
З дитинства обожнював гірські походи. Мріяв розвивати гірський туризм на Закарпатті для чого навчався в Грузії та Киргизстані.
Саме там його застало повномасштабне вторгнення. Прибув в Україну за два дні і зразу долучився до 128-ї гірсько-штурмової бригади. Виконував розвідувальні завдання на Запоріжчині, зокрема брав в полон російських офіцерів.
Загинув 24 березня 2022 року Святослав Сойко біля села Мирне на Запоріжчині внаслідок артилерійського обстрілу. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Слава Захисникові!
За матеріалами: ГУР МО, Закарпаття онлайн, Суспільне Ужгород
Фото: Закарпаття онлайн та Суспільне Ужгород
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Мріяв розвивати гірський туризм в рідному Закарпатті
Святослав народився 24 січня 1990 року в населеному пункті Мис Шмідта в Чукотському автономномному окрузі Росії, в родині військового.
Дитинство минуло на Закарпатті. Після навчання в ліцеї студіював політологію в Ужгородському національному університеті.
Отримавши диплом бакалавра, відправився служити у Французький легіон.
З дитинства обожнював гірські походи. Мріяв розвивати гірський туризм на Закарпатті для чого навчався в Грузії та Киргизстані.
Саме там його застало повномасштабне вторгнення. Прибув в Україну за два дні і зразу долучився до 128-ї гірсько-штурмової бригади. Виконував розвідувальні завдання на Запоріжчині, зокрема брав в полон російських офіцерів.
Загинув 24 березня 2022 року Святослав Сойко біля села Мирне на Запоріжчині внаслідок артилерійського обстрілу. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Слава Захисникові!
За матеріалами: ГУР МО, Закарпаття онлайн, Суспільне Ужгород
Фото: Закарпаття онлайн та Суспільне Ужгород
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛЬНІ ЗБОРИ ПРОГОЛОСИЛИ У ЛЬВОВІ АКТ ПРО ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Початок Другої світової війни, на думку учасників українського визвольного руху, давав шанс реалізувати головне стратегічне завдання – здобути власну державу, відновити незалежність України. Яким чином цього досягти? У поглядах на це у вересні 1940 року Організація українських націоналістів розкололася. Прихильники Андрія Мельника розраховували на допомогу в цьому питанні Німеччини. Молоді ж радикали під проводом Степана Бандери планували збройне повстання власними силами на здобуття самостійної України, чий статус Третій Рейх мав просто визнати як факт.
29 червня 1941-го, щойно почалася німецько-радянська війна, частини Червоної армії та внутрішніх військ НКВС залишили Львів. А вже о 4.30 ранку наступного дня до міста увійшов батальйон «Нахтігаль» – північна група «Дружини українських націоналістів», створена після перемовин ОУН з Абвером, що налічувала 330 бійців на чолі з Романом Шухевичем. Ще за кілька годин у Львів увійшла похідна група ОУН бандерівців на чолі з Ярославом Стецьком. Йому Український національний комітет надав повноваження проголосити незалежність України.
О 18.00 у будинку місцевої «Просвіти» на площі Ринок розпочалися Українські національні збори, на яких були присутні понад 100 делегатів з усієї України. Від митрополита Андрія Шептицького був делегований Йосип Сліпий.
Збори проголосили відновлення Української держави: «Волею Українського Народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України». Також оголосили про створення тимчасового уряду – Українського державного правління, яке очолив той-таки Ярослав Стецько.
Бандерівці захопили ключові об’єкти міста та розпочали розбудову Української національно-революційної армії (УНРА). До кінця липня ОУН встановила українську владу у 187 із 200 районів Західної України, у 26 районах Правобережної України, відкрила обласні управління в Тернополі, Львові, Рівному, Дрогобичі, Станіславі (Івано-Франківську), Луцьку.
Для німецьких окупантів це виявилося несподіванкою. У плани гітлерівців існування незалежної України не входило. Вони затримали Степана Бандеру та Ярослава Стецька. Два місяці гітлерівці тиснули на українських лідерів, аби ті відкликали Акт 30 червня. Коли ж ті відмовилися, розгорнули масові арешти – за ґратами опинилися півтори тисячі оунівців.
На початку жовтня 1941 року Провід ОУН(б) постановив перейти в підпілля й взятися за відновлення організаційної мережі. Заарештованого Бандеру заступив Микола Лебедь. Націоналісти почали готуватися до майбутнього силового протистояння з Третім Рейхом.
Початок Другої світової війни, на думку учасників українського визвольного руху, давав шанс реалізувати головне стратегічне завдання – здобути власну державу, відновити незалежність України. Яким чином цього досягти? У поглядах на це у вересні 1940 року Організація українських націоналістів розкололася. Прихильники Андрія Мельника розраховували на допомогу в цьому питанні Німеччини. Молоді ж радикали під проводом Степана Бандери планували збройне повстання власними силами на здобуття самостійної України, чий статус Третій Рейх мав просто визнати як факт.
29 червня 1941-го, щойно почалася німецько-радянська війна, частини Червоної армії та внутрішніх військ НКВС залишили Львів. А вже о 4.30 ранку наступного дня до міста увійшов батальйон «Нахтігаль» – північна група «Дружини українських націоналістів», створена після перемовин ОУН з Абвером, що налічувала 330 бійців на чолі з Романом Шухевичем. Ще за кілька годин у Львів увійшла похідна група ОУН бандерівців на чолі з Ярославом Стецьком. Йому Український національний комітет надав повноваження проголосити незалежність України.
О 18.00 у будинку місцевої «Просвіти» на площі Ринок розпочалися Українські національні збори, на яких були присутні понад 100 делегатів з усієї України. Від митрополита Андрія Шептицького був делегований Йосип Сліпий.
Збори проголосили відновлення Української держави: «Волею Українського Народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України». Також оголосили про створення тимчасового уряду – Українського державного правління, яке очолив той-таки Ярослав Стецько.
Бандерівці захопили ключові об’єкти міста та розпочали розбудову Української національно-революційної армії (УНРА). До кінця липня ОУН встановила українську владу у 187 із 200 районів Західної України, у 26 районах Правобережної України, відкрила обласні управління в Тернополі, Львові, Рівному, Дрогобичі, Станіславі (Івано-Франківську), Луцьку.
Для німецьких окупантів це виявилося несподіванкою. У плани гітлерівців існування незалежної України не входило. Вони затримали Степана Бандеру та Ярослава Стецька. Два місяці гітлерівці тиснули на українських лідерів, аби ті відкликали Акт 30 червня. Коли ж ті відмовилися, розгорнули масові арешти – за ґратами опинилися півтори тисячі оунівців.
На початку жовтня 1941 року Провід ОУН(б) постановив перейти в підпілля й взятися за відновлення організаційної мережі. Заарештованого Бандеру заступив Микола Лебедь. Націоналісти почали готуватися до майбутнього силового протистояння з Третім Рейхом.
Пам’яті кіборга-десантника Віталія Шубеляка
Захищав ДАП і мріяв долучитися до Французького легіону
Віталій народився 2 серпня 1990 року у Самборі на Львівщині.
Після школи вивчав програмування у Самбірському фаховому коледжі економіки та інформаційних технологій. Продовжив навчання на заочному відділені Тернопільського фінансово-економічного інституту.
Паралельно з цим чоловік підписав контракт зі Збройними силами. Служив до 2013 року в десантних військах на Львівщині.
Після контракту пів року працював у приватному бізнесі, а потім у 2014 році мобілзований для участі в АТО. В складі 80-ї десантно-штурмової бригади брав участь в обороні Донецького аеропорту. Був нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Після демобілізації у 2015 році хотів вступити до Французького легіону, однак ці плани не здійснились. Віталій знайшов себе в цивільному житті та працював у приватному бізнесі.
З початком повномасштабного вторгнення повернувся до 80-ї десантно-штурмової бригади. Брав участь в боях на Донеччині.
Загинув 20 червня 2022 року. біля села Богородичне на Донеччині. Похований у рідному Самборі. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІ ступеня.
Честь і слава Герою!
Валентина Кащенко
Фото надані Марією Шубеляк
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Захищав ДАП і мріяв долучитися до Французького легіону
Віталій народився 2 серпня 1990 року у Самборі на Львівщині.
Після школи вивчав програмування у Самбірському фаховому коледжі економіки та інформаційних технологій. Продовжив навчання на заочному відділені Тернопільського фінансово-економічного інституту.
Паралельно з цим чоловік підписав контракт зі Збройними силами. Служив до 2013 року в десантних військах на Львівщині.
Після контракту пів року працював у приватному бізнесі, а потім у 2014 році мобілзований для участі в АТО. В складі 80-ї десантно-штурмової бригади брав участь в обороні Донецького аеропорту. Був нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Після демобілізації у 2015 році хотів вступити до Французького легіону, однак ці плани не здійснились. Віталій знайшов себе в цивільному житті та працював у приватному бізнесі.
З початком повномасштабного вторгнення повернувся до 80-ї десантно-штурмової бригади. Брав участь в боях на Донеччині.
Загинув 20 червня 2022 року. біля села Богородичне на Донеччині. Похований у рідному Самборі. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІ ступеня.
Честь і слава Герою!
Валентина Кащенко
Фото надані Марією Шубеляк
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті майстер-сержанта Олександра Яценка (позивний «Яцик»)
«Воїн із посмішкою», який став на захист України у найважчий час
Олександр народився 7 жовтня 1980 року в селі Велика Глумча на Житомирщині. Дитинство минуло на Харківщині.
Після школи навчався в машинобудівному технікумі, а згодом в Харківському інституті фінансів. Значну частину життя працював на "Турбоатомі", де пройшов шлях від учня токаря до начальника дільниці гідротурбінного цеху. Активно займався спортом та цікавився автомобілями та мотоциклами.
Брав участь в антитерористичній операції та операції Об’єднаних сил на сході України. Після початку повномасштабного вторгнення долучився до 113-ї бригади ТрО.
20 липня 2025 року 44-річний майстер-сержант Олександр Яценко загинув у бою поблизу села Вовчанські Хутори Харківської області. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять Захисникові!
Валерія Фургалець
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
«Воїн із посмішкою», який став на захист України у найважчий час
Олександр народився 7 жовтня 1980 року в селі Велика Глумча на Житомирщині. Дитинство минуло на Харківщині.
Після школи навчався в машинобудівному технікумі, а згодом в Харківському інституті фінансів. Значну частину життя працював на "Турбоатомі", де пройшов шлях від учня токаря до начальника дільниці гідротурбінного цеху. Активно займався спортом та цікавився автомобілями та мотоциклами.
Брав участь в антитерористичній операції та операції Об’єднаних сил на сході України. Після початку повномасштабного вторгнення долучився до 113-ї бригади ТрО.
20 липня 2025 року 44-річний майстер-сержант Олександр Яценко загинув у бою поблизу села Вовчанські Хутори Харківської області. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять Захисникові!
Валерія Фургалець
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті журналіста, десантника Юрія Лелявського
Завжди працював на передньому краї, висвітлюючи хід бойових дій
Народився 20 липня 1973 року. Працював журналістом у різних виданнях та загальнонаціональних телеканалах.
Під час АТО готував репортажі з зони бойових дій. Двічі потрапляв в полон до росіян.
Після полону, вирішив пов'язати життя з військовою службою. Служив прес-офіцером в 10-й гірсько-штурмовій та 80-й десантно-штурмовій бригадах.
Загинув 28 вересня 2022 при виконанні бойового завдання. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Честь і пам'ять!
Володимир Поліщук, Леонід Матюхін
Фото: Фейсбук-сторінка Командування Десантно-штурмових військ ЗС України
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Завжди працював на передньому краї, висвітлюючи хід бойових дій
Народився 20 липня 1973 року. Працював журналістом у різних виданнях та загальнонаціональних телеканалах.
Під час АТО готував репортажі з зони бойових дій. Двічі потрапляв в полон до росіян.
Після полону, вирішив пов'язати життя з військовою службою. Служив прес-офіцером в 10-й гірсько-штурмовій та 80-й десантно-штурмовій бригадах.
Загинув 28 вересня 2022 при виконанні бойового завдання. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Честь і пам'ять!
Володимир Поліщук, Леонід Матюхін
Фото: Фейсбук-сторінка Командування Десантно-штурмових військ ЗС України
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті командира екіпажу БПЛА Богдана Левуся (позивний «Кулома»)
«Квіти сплетуться колючою проволкою, стебла перетворяться на ягозу, маки заплачуть кров'ю, соняшник зимою побачить росу» - незадовго до загибелі Богдан написав свій останній вірш
Богдан Левусь закінчив радіоколедж. Рік провчився на філософському факультеті Києво-Могилянської академії, але вирішив отримати більш практичну професію, тому вступив до Державного університету інформаційно-комунікаційних технологій.
Захоплювався фотографією, вів телеграм-канал про сучасну українську музику, писав вірші.
В 2025 році добровільно долучився до лав 12-ї бригади НГУ "Азов". Служив командиром екіпажу БПЛА. Виконував бойові завдання на Донеччині.
Богдан Левусь загинув 12 квітня 2026 року – на Великдень. Ховали його в день народження батька Дмитра. Відспівували Богдана у Михайлівському золотоверхому соборі, похований військовий на Національному військовому меморіальному кладовищі.
Уклін і шана Герою!
Фото надані родиною
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
«Квіти сплетуться колючою проволкою, стебла перетворяться на ягозу, маки заплачуть кров'ю, соняшник зимою побачить росу» - незадовго до загибелі Богдан написав свій останній вірш
Богдан Левусь закінчив радіоколедж. Рік провчився на філософському факультеті Києво-Могилянської академії, але вирішив отримати більш практичну професію, тому вступив до Державного університету інформаційно-комунікаційних технологій.
Захоплювався фотографією, вів телеграм-канал про сучасну українську музику, писав вірші.
В 2025 році добровільно долучився до лав 12-ї бригади НГУ "Азов". Служив командиром екіпажу БПЛА. Виконував бойові завдання на Донеччині.
Богдан Левусь загинув 12 квітня 2026 року – на Великдень. Ховали його в день народження батька Дмитра. Відспівували Богдана у Михайлівському золотоверхому соборі, похований військовий на Національному військовому меморіальному кладовищі.
Уклін і шана Герою!
Фото надані родиною
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
ПУЖНИКИ: НЕСПОДІВАНІ РЕЗУЛЬТАТИ
У період із 22 по 25 червня 2026 року на території колишнього села Пужники (нині — у межах села Садове Коропецької селищної громади Чортківського району Тернопільської області) було проведено новий етап пошукових досліджень із метою пошуку останків мешканців села, які трагічно загинули у лютому 1945 року.
Пошукова експедиція завершила свою роботу.
Протягом чотирьох днів експедицією було закладено близько 50 розвідкових траншей, але масового захоронення не виявлено.
Були виявлені окремі фрагменти дерев'яної труни, ґудзики, ймовірні фрагменти взуття, що може вказувати на одиночне цивільне поховання у труні, не пов’язане із трагічними подіями лютого 1945 року.
Пошукові дослідження на виконання домовленостей, досягнутих за результатами діяльності Українсько-польської робочої групи з питань національної пам’яті, проводилися товариством з обмеженою відповідальністю «Спеціалізована установа «Волинські старожитності» за участі польських фахівців – співробітників Поморського медичного університету в Щецині, а також представників фундації «Свобода і Демократія» та Інституту національної пам’яті Республіки Польща. Фахівці комунального підприємства Івано-Франківської обласної ради з питань пошуку та перепоховання жертв воєн, депортацій та репресій тоталітарних режимів «Пам’ять» з ініціативи Українського інституту національної пам’яті забезпечували фаховий нагляд (консультаційну підтримку) під час проведення пошукових досліджень.
Нагадуємо, що під час попередніх ексгумаційних робіт, які тривали з 23 квітня до 5 травня 2025 року було знайдено рештки 42 осіб та здійснено забір ДНК на результати якого очікуються від польської сторони.
У період із 22 по 25 червня 2026 року на території колишнього села Пужники (нині — у межах села Садове Коропецької селищної громади Чортківського району Тернопільської області) було проведено новий етап пошукових досліджень із метою пошуку останків мешканців села, які трагічно загинули у лютому 1945 року.
Пошукова експедиція завершила свою роботу.
Протягом чотирьох днів експедицією було закладено близько 50 розвідкових траншей, але масового захоронення не виявлено.
Були виявлені окремі фрагменти дерев'яної труни, ґудзики, ймовірні фрагменти взуття, що може вказувати на одиночне цивільне поховання у труні, не пов’язане із трагічними подіями лютого 1945 року.
Пошукові дослідження на виконання домовленостей, досягнутих за результатами діяльності Українсько-польської робочої групи з питань національної пам’яті, проводилися товариством з обмеженою відповідальністю «Спеціалізована установа «Волинські старожитності» за участі польських фахівців – співробітників Поморського медичного університету в Щецині, а також представників фундації «Свобода і Демократія» та Інституту національної пам’яті Республіки Польща. Фахівці комунального підприємства Івано-Франківської обласної ради з питань пошуку та перепоховання жертв воєн, депортацій та репресій тоталітарних режимів «Пам’ять» з ініціативи Українського інституту національної пам’яті забезпечували фаховий нагляд (консультаційну підтримку) під час проведення пошукових досліджень.
Нагадуємо, що під час попередніх ексгумаційних робіт, які тривали з 23 квітня до 5 травня 2025 року було знайдено рештки 42 осіб та здійснено забір ДНК на результати якого очікуються від польської сторони.
Пам’яті командира відділення Василя Хомчина (позивний «Дикий»)
Кіборг знову став до лав захисників після початку повномасштабного вторгнення
Василь народився 7 жовтня 1983 року на Івано-Франківщині - в селі Жалибори Галицького району. Дитинство провів в Івано-Франківську.
Навчався в Фаховому коледжі електронних приладів Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу. Після навчання, проходив строкову службу в підрозділі спецпризначення в Кіровограді (нині Кропивницький).
Демобілізувавшись, працював у приватному секторі: спочатку на посаді охоронця, а через два роки перейшов в іншу структуру виконувати роботу монтажника - вентиляційника.
Одружився у 2013 році, а за рік чоловіка мобілізували до Збройних Сил. Воював в складі 80-ї аеромобільної бригади. Учасник оборони Донецького аеропорту. Після АТО повернувся до цивільного життя.
У січні 2023 року долучився до 82-ї десантно-штурмової бригади. Після вишколу у Британії, виконував бойові завдання на Запорізькому напрямку. Загинув 6 вересня 2023 року біля села Вербове на Запоріжчині, внаслідок артилерійського обстрілу.
Прощання із захисником відбулося 15 вересня 2023 року. Похований Василь Хомчин на кладовищі у Дем’яновім Лазі. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Слава Захисникові!
Валентина Кащенко
Фото надані дружиною
За матеріалами: Івано-Франківськ. Місто Героїв
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа.
Кіборг знову став до лав захисників після початку повномасштабного вторгнення
Василь народився 7 жовтня 1983 року на Івано-Франківщині - в селі Жалибори Галицького району. Дитинство провів в Івано-Франківську.
Навчався в Фаховому коледжі електронних приладів Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу. Після навчання, проходив строкову службу в підрозділі спецпризначення в Кіровограді (нині Кропивницький).
Демобілізувавшись, працював у приватному секторі: спочатку на посаді охоронця, а через два роки перейшов в іншу структуру виконувати роботу монтажника - вентиляційника.
Одружився у 2013 році, а за рік чоловіка мобілізували до Збройних Сил. Воював в складі 80-ї аеромобільної бригади. Учасник оборони Донецького аеропорту. Після АТО повернувся до цивільного життя.
У січні 2023 року долучився до 82-ї десантно-штурмової бригади. Після вишколу у Британії, виконував бойові завдання на Запорізькому напрямку. Загинув 6 вересня 2023 року біля села Вербове на Запоріжчині, внаслідок артилерійського обстрілу.
Прощання із захисником відбулося 15 вересня 2023 року. Похований Василь Хомчин на кладовищі у Дем’яновім Лазі. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Слава Захисникові!
Валентина Кащенко
Фото надані дружиною
За матеріалами: Івано-Франківськ. Місто Героїв
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа.
Пам'яті солдата Олександра Залевського (позивний «Броня»)
Свій позивний отримав, бо побратими знали, що уміє зі складних ситуацій вийти та інших вивести
Олександр народився 2 червня 1992 року в селищі Нова Борова на Житомирщині. В шкільні роки захоплювався рок-музикою.
Після школи навчався на газоелектрозварювальника та бляхаря у Житомирському професійному політехнічному ліцеї.
У 2012 році, після строкової служби, підписав контракт з 95-ю десантно-штурмовою бригадою.
Виконував завдання в зоні АТО з 2014 року. Зокрема брав участь у легендарному рейді тилами ворога під командуванням генерала Михайла Забродського.
Після завершення контракту повернувся у цивільне життя. Працював на "Новій пошті".
З 12 квітня 2022 року Олександр служив у Національній гвардії України. Брав участь в боях на Лиманському напрямку в складі бригади НГУ "Буревій".
29 листопада 2023 року в районі населеного пункту Ямпіль на Донеччині під час ворожого обстрілу Олександр Залевський зазнав поранення, несумісного з життям. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна пам'ять і шана Герою!
Тетяна Тиндик
За матеріалами: Меморіал. Платформа пам'яті, Ваш вісник, Новоборівська громада, Zvisno.news
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Свій позивний отримав, бо побратими знали, що уміє зі складних ситуацій вийти та інших вивести
Олександр народився 2 червня 1992 року в селищі Нова Борова на Житомирщині. В шкільні роки захоплювався рок-музикою.
Після школи навчався на газоелектрозварювальника та бляхаря у Житомирському професійному політехнічному ліцеї.
У 2012 році, після строкової служби, підписав контракт з 95-ю десантно-штурмовою бригадою.
Виконував завдання в зоні АТО з 2014 року. Зокрема брав участь у легендарному рейді тилами ворога під командуванням генерала Михайла Забродського.
Після завершення контракту повернувся у цивільне життя. Працював на "Новій пошті".
З 12 квітня 2022 року Олександр служив у Національній гвардії України. Брав участь в боях на Лиманському напрямку в складі бригади НГУ "Буревій".
29 листопада 2023 року в районі населеного пункту Ямпіль на Донеччині під час ворожого обстрілу Олександр Залевський зазнав поранення, несумісного з життям. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна пам'ять і шана Герою!
Тетяна Тиндик
За матеріалами: Меморіал. Платформа пам'яті, Ваш вісник, Новоборівська громада, Zvisno.news
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті військової Олени Ковтуненко
Усе життя допомагала людям і загинула, рятуючи інших під ворожим вогнем
Олена народилася 29 грудня 1967 року у селищі Новоайдар на Луганщині. Багато років працювала санітаркою в місцевій лікарні.
Сама виховувала трьох синів. Щоб поліпити фінансовий стан, після роботи жінка брала додатково роботу з дрібного ремонту в квартирах, а також виконувала замовлення за своїм основним фахом швачки.
У 2019 році долучилась до 53-ї окремої механізованої бригада. Служила медиком на стабілізаційному пункті. Після 2022 року продовжила рятувати українських військових на Донбасі. Нагороджена медаллю "За військову службу Україні".
20 листопада 2023 року під час виконання службових обов’язків Олена потрапила під ворожий обстріл. Вона загинула, рятуючи інших, так, як робила це все життя.
Олена Ковтуненко похована у Дніпрі на Краснопільському кладовищі.
Вічна пам’ять Захисниці!
Валерія Фургалець
Фото з особистого архіву подруги Олени Ковтуненко
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Усе життя допомагала людям і загинула, рятуючи інших під ворожим вогнем
Олена народилася 29 грудня 1967 року у селищі Новоайдар на Луганщині. Багато років працювала санітаркою в місцевій лікарні.
Сама виховувала трьох синів. Щоб поліпити фінансовий стан, після роботи жінка брала додатково роботу з дрібного ремонту в квартирах, а також виконувала замовлення за своїм основним фахом швачки.
У 2019 році долучилась до 53-ї окремої механізованої бригада. Служила медиком на стабілізаційному пункті. Після 2022 року продовжила рятувати українських військових на Донбасі. Нагороджена медаллю "За військову службу Україні".
20 листопада 2023 року під час виконання службових обов’язків Олена потрапила під ворожий обстріл. Вона загинула, рятуючи інших, так, як робила це все життя.
Олена Ковтуненко похована у Дніпрі на Краснопільському кладовищі.
Вічна пам’ять Захисниці!
Валерія Фургалець
Фото з особистого архіву подруги Олени Ковтуненко
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам'яті спецпризначенця Єгора Басюка (позивний «Парадокс»)
Перед юнаком були відкриті двері до успішної міжнародної кар’єри. Він міг залишитися за кордоном, але обрав Україну.
Єгор народився 10 лютого 2004 року у Вінниці. В школі почав активно займатись спортом. Мав звання кандидата в майстри спорту з спортивного орієнтування, а також активно займався велоспортом.
Після школи вивчав банківську справу у Східно-Середземноморському університеті на Кіпрі.
З 2022 року хлопець активно готувався до служби у війську: опанував на спеціальних курсах безпілотники, вивчав топографію, тощо. У 2025 році розпочав службу в Силах оборони України. Після проходження підготовки служив у спеціальному підрозділі СБУ. Виконував бойові завдання у складі однієї з найдосвідченіших груп спецпризначення.
23 травня 2026 року під час виконання бойового завдання службовий автомобіль, у якому перебував Єгор, потрапив під ворожий обстріл, унаслідок чого військовослужбовець дістав тяжкі поранення. Захисника евакуювали до лікарні у Дніпрі, де медики боролися за його життя. На жаль, наступного дня його серце зупинилося.
Світла пам’ять і низький уклін Герою!
За матеріалами Суспільне, Спортивний Комітет України
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://suspilne.media/vinnytsia/1316343-u-vinnici-poprosautsa-z-poleglimi-voinami-egorom-basukom-ta-oleksiem-varcakom/
Перед юнаком були відкриті двері до успішної міжнародної кар’єри. Він міг залишитися за кордоном, але обрав Україну.
Єгор народився 10 лютого 2004 року у Вінниці. В школі почав активно займатись спортом. Мав звання кандидата в майстри спорту з спортивного орієнтування, а також активно займався велоспортом.
Після школи вивчав банківську справу у Східно-Середземноморському університеті на Кіпрі.
З 2022 року хлопець активно готувався до служби у війську: опанував на спеціальних курсах безпілотники, вивчав топографію, тощо. У 2025 році розпочав службу в Силах оборони України. Після проходження підготовки служив у спеціальному підрозділі СБУ. Виконував бойові завдання у складі однієї з найдосвідченіших груп спецпризначення.
23 травня 2026 року під час виконання бойового завдання службовий автомобіль, у якому перебував Єгор, потрапив під ворожий обстріл, унаслідок чого військовослужбовець дістав тяжкі поранення. Захисника евакуювали до лікарні у Дніпрі, де медики боролися за його життя. На жаль, наступного дня його серце зупинилося.
Світла пам’ять і низький уклін Герою!
За матеріалами Суспільне, Спортивний Комітет України
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://suspilne.media/vinnytsia/1316343-u-vinnici-poprosautsa-z-poleglimi-voinami-egorom-basukom-ta-oleksiem-varcakom/
У СЕЛІ ПУЖНИКИ НА ТЕРНОПІЛЬЩИНІ РОЗПОЧАЛИСЯ ПОШУКОВІ РОБОТИ
22 червня 2026 року на території колишнього села Пужники (нині у межах села Садове Коропецької селищної громади Чортківського району Тернопільської області) буде проводитися новий етап пошукових досліджень з метою подальшого пошуку останків мешканців села, які трагічно загинули у лютому 1945 року. Роботи триватимуть до 28 червня 2026 року.
Дослідження будуть проводитися товариством з обмеженою відповідальністю «Спеціалізована установа «Волинські старожитності» за участі польських фахівців – співробітників Поморського медичного університету в Щецині, а також представників Фундації «Свобода і Демократія», Інституту національної пам’яті Республіки Польща.
Захід проводиться на виконання домовленостей, досягнутих за результатами діяльності Українсько-польської робочої групи з питань національної пам’яті.
Український інститут національної пам’яті залучає фахівців комунального підприємства Івано-Франківської обласної ради з питань пошуку та перепоховання жертв воєн, депортацій та репресій тоталітарних режимів «Пам’ять» для забезпечення фахового нагляду (консультаційної підтримки) при проведенні робіт.
Нагадуємо, що Пужники – колишнє село на Тернопільщині, де в період між світовими війнами компактно мешкали представники польського етносу.
У лютому 1945 року Пужники зазнали збройного нападу. За даними архівних джерел, частина мешканців села трагічно загинула, а саме село було спалено. У 1949 році радянська влада ліквідувала село.
Територія колишнього села Пужники надалі залишалася незаселеною і поступово заросла лісовими насадженнями. У серпні 2023 року на території Пужників були проведені пошукові роботи. Впродовж квітня – травня 2025 року у Пужниках було проведено ексгумаційні дослідження. У ході досліджень було знайдено останки 42 осіб. Знайдені під час ексгумаційних досліджень останки у вересні 2025 року було перепоховано.
22 червня 2026 року на території колишнього села Пужники (нині у межах села Садове Коропецької селищної громади Чортківського району Тернопільської області) буде проводитися новий етап пошукових досліджень з метою подальшого пошуку останків мешканців села, які трагічно загинули у лютому 1945 року. Роботи триватимуть до 28 червня 2026 року.
Дослідження будуть проводитися товариством з обмеженою відповідальністю «Спеціалізована установа «Волинські старожитності» за участі польських фахівців – співробітників Поморського медичного університету в Щецині, а також представників Фундації «Свобода і Демократія», Інституту національної пам’яті Республіки Польща.
Захід проводиться на виконання домовленостей, досягнутих за результатами діяльності Українсько-польської робочої групи з питань національної пам’яті.
Український інститут національної пам’яті залучає фахівців комунального підприємства Івано-Франківської обласної ради з питань пошуку та перепоховання жертв воєн, депортацій та репресій тоталітарних режимів «Пам’ять» для забезпечення фахового нагляду (консультаційної підтримки) при проведенні робіт.
Нагадуємо, що Пужники – колишнє село на Тернопільщині, де в період між світовими війнами компактно мешкали представники польського етносу.
У лютому 1945 року Пужники зазнали збройного нападу. За даними архівних джерел, частина мешканців села трагічно загинула, а саме село було спалено. У 1949 році радянська влада ліквідувала село.
Територія колишнього села Пужники надалі залишалася незаселеною і поступово заросла лісовими насадженнями. У серпні 2023 року на території Пужників були проведені пошукові роботи. Впродовж квітня – травня 2025 року у Пужниках було проведено ексгумаційні дослідження. У ході досліджень було знайдено останки 42 осіб. Знайдені під час ексгумаційних досліджень останки у вересні 2025 року було перепоховано.
Пам'яті головного сержанта Романа Довгалюка (позивний «Бурий»)
Був щирим патріотом, став на захист України ще під час АТО/ООС
Роман народився 14 квітня 1986 року в селі Мишковичі на Тернопільщині. Навчався у місцевій школі, згодом вступив до Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії імені Тараса Шевченка на факультет фізичного виховання та спорту.
З дитинства формувався патріотом під впливом історій про своїх предків, які воювали в УПА, а також Армії УНР.
Мав власний тату-салон. Був членом байкерського клубу. У вільний час писав картини та влаштовував фаєр-шоу. Колекціонував старовинний глиняний посуд і карнавальні маски.
Під впливом товаришів, які вже воювали з перших днів російської агресії, у 2020 році підписав контракт з 44-ю окремою артилерійською бригадою.
Повномасштабне вторгнення застало Романа на Волині, де його підрозділ проходив вишкіл. З перших днів брав участь в обороні України: воював на Київщині, Запоріжчині, учасник визволення Харківщини та боїв за Бахмут.
Був нагороджений особисто Президентом орденом "За мужність" ІІІ ступеня та медаллю "За військову службу Україні".
12 серпня 2024 року головний сержант загинув біля села Стецьківка на Сумщині під час бойового завдання.
Поховали захисника на Алеї Героїв на Микулинецькому кладовищі в Тернополі.
Вічна пам'ять та слава Герою!
Тетяна Тиндик
За матеріалами: Суспільне. Тернопіль 1, 2, 3, Тернопільська міська рада, Тернополяни 1, 2
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Був щирим патріотом, став на захист України ще під час АТО/ООС
Роман народився 14 квітня 1986 року в селі Мишковичі на Тернопільщині. Навчався у місцевій школі, згодом вступив до Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії імені Тараса Шевченка на факультет фізичного виховання та спорту.
З дитинства формувався патріотом під впливом історій про своїх предків, які воювали в УПА, а також Армії УНР.
Мав власний тату-салон. Був членом байкерського клубу. У вільний час писав картини та влаштовував фаєр-шоу. Колекціонував старовинний глиняний посуд і карнавальні маски.
Під впливом товаришів, які вже воювали з перших днів російської агресії, у 2020 році підписав контракт з 44-ю окремою артилерійською бригадою.
Повномасштабне вторгнення застало Романа на Волині, де його підрозділ проходив вишкіл. З перших днів брав участь в обороні України: воював на Київщині, Запоріжчині, учасник визволення Харківщини та боїв за Бахмут.
Був нагороджений особисто Президентом орденом "За мужність" ІІІ ступеня та медаллю "За військову службу Україні".
12 серпня 2024 року головний сержант загинув біля села Стецьківка на Сумщині під час бойового завдання.
Поховали захисника на Алеї Героїв на Микулинецькому кладовищі в Тернополі.
Вічна пам'ять та слава Герою!
Тетяна Тиндик
За матеріалами: Суспільне. Тернопіль 1, 2, 3, Тернопільська міська рада, Тернополяни 1, 2
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам'яті старшого сержанта Ігоря Ляховича (позивний «Берлін»)
Рятував побратимів на найважчих ділянках фронту, тримав у руках чуже життя – і віддав своє
Ігор народився 10 квітня 1995 року в селі Лютинськ в Дубровицькому районі Рівненської області в родині електромонтера та майстрині ткацького цеху.
Після школи вступив до Обухівського медичного коледжу. З студентських років був активним донором крові.
Після коледжу працював медбратом в патронажному центрі в Київському обласному шкірно-венерологічному диспансері. Параельно отримував вищу освіту у Міжнародному економіко-гуманітарному університеті імені академіка Степана Дем’янчука.
Певний час чоловік виїжджав на заробітки до Польщі, однак після початку повномасштабного вторгнення повернувся в Україну та став до лав Сил оборони.
Служив снайпером у 46-й окремій аеромобільній Подільській бригаді. Воював на Бахмутському та Соледарському напрямках. Заважаючи на наявну медичну освіту, Ігор пройшов додаткову перекваліфікацію на бойового медика.
Після складання теоретичного та практичного іспитів на «відмінно» його призначили бойовим медиком взводу. Відтоді служба Ігоря була пов’язана з порятунком життя. Він працював фельдшером: рятував побратимів на передовій, евакуйовував поранених і загиблих, надавав допомогу на стабілізаційному пункті, під час навчань на полігонах, а також цивільним мешканцям прифронтових територій. Окрім цього, виконував обов’язки діловода медичного пункту.
У складі 46-ї окремої аеромобільної бригади Ігор брав участь у контрнаступі на Запорізькому напрямку, зокрема в районі села Роботине. Пізніше бригаду передислокували на Донбас, на Мар’їнський напрямок.
Загинув під час виконання бойового завдання у районі населеного пункту Філія Синельниківського району Дніпропетровської області 20 травня 2025 року.
Нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня, медалю "За врятоване життя", відзнаками Міністерства оборони та Головнокомандувача ЗСУ.
Вічна пам’ять Герою!
Христина Микитин
Фото з родинного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Рятував побратимів на найважчих ділянках фронту, тримав у руках чуже життя – і віддав своє
Ігор народився 10 квітня 1995 року в селі Лютинськ в Дубровицькому районі Рівненської області в родині електромонтера та майстрині ткацького цеху.
Після школи вступив до Обухівського медичного коледжу. З студентських років був активним донором крові.
Після коледжу працював медбратом в патронажному центрі в Київському обласному шкірно-венерологічному диспансері. Параельно отримував вищу освіту у Міжнародному економіко-гуманітарному університеті імені академіка Степана Дем’янчука.
Певний час чоловік виїжджав на заробітки до Польщі, однак після початку повномасштабного вторгнення повернувся в Україну та став до лав Сил оборони.
Служив снайпером у 46-й окремій аеромобільній Подільській бригаді. Воював на Бахмутському та Соледарському напрямках. Заважаючи на наявну медичну освіту, Ігор пройшов додаткову перекваліфікацію на бойового медика.
Після складання теоретичного та практичного іспитів на «відмінно» його призначили бойовим медиком взводу. Відтоді служба Ігоря була пов’язана з порятунком життя. Він працював фельдшером: рятував побратимів на передовій, евакуйовував поранених і загиблих, надавав допомогу на стабілізаційному пункті, під час навчань на полігонах, а також цивільним мешканцям прифронтових територій. Окрім цього, виконував обов’язки діловода медичного пункту.
У складі 46-ї окремої аеромобільної бригади Ігор брав участь у контрнаступі на Запорізькому напрямку, зокрема в районі села Роботине. Пізніше бригаду передислокували на Донбас, на Мар’їнський напрямок.
Загинув під час виконання бойового завдання у районі населеного пункту Філія Синельниківського району Дніпропетровської області 20 травня 2025 року.
Нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня, медалю "За врятоване життя", відзнаками Міністерства оборони та Головнокомандувача ЗСУ.
Вічна пам’ять Герою!
Христина Микитин
Фото з родинного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Памʼяті футболіста, штурмовика Євгена Задорожнього
Жив пристрастю до футболу
Євген народився 6 жовтня 1999 року на Київщині, в селі Пісківка Бородянського району.
З дитинства захоплювався футболом. У шкільні роки став вихованцем аматорського футбольного клубу «Рубін». Брав участь в міжнародних та всеукраїнських турнірах.
Після школи навчався на тренера в Житомирському державному університеті імені Івана Франка.
Був мобілізований до лав ЗСУ у 5-ту Окрему штурмову бригаду. Загинув 22 травня 2026 року під час бойового завдання поблизу села Верхня Терса Пологівського району на Запорізькому напрямку. Похований у рідному селі.
Честь і вічна шана Герою!
Фото: Фейсбук-сторінка Анатолій Рудніченко, з відкритих джерел, скриншоти з відео
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Жив пристрастю до футболу
Євген народився 6 жовтня 1999 року на Київщині, в селі Пісківка Бородянського району.
З дитинства захоплювався футболом. У шкільні роки став вихованцем аматорського футбольного клубу «Рубін». Брав участь в міжнародних та всеукраїнських турнірах.
Після школи навчався на тренера в Житомирському державному університеті імені Івана Франка.
Був мобілізований до лав ЗСУ у 5-ту Окрему штурмову бригаду. Загинув 22 травня 2026 року під час бойового завдання поблизу села Верхня Терса Пологівського району на Запорізькому напрямку. Похований у рідному селі.
Честь і вічна шана Герою!
Фото: Фейсбук-сторінка Анатолій Рудніченко, з відкритих джерел, скриншоти з відео
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті десантника Андрія Луканюка
Був комбатом, який вів за собою людей
Андрій народився 8 грудня 1988 року у селі Годи-Добровідка Коломийського району, що на Івано-Франківщині.
З початком АТО з 2014 року, як командир роти, брав участь у боях за Луганський аеропорт, Дебальцеве, Красногорівку та Широкине.
У 2022 році майор Андрій Луканюк очолив аеромобільний батальйон 80-ї окремої десантно-штурмової бригади.
Але 6 березня 2023 року під час бойового завдання у Часовому Яру воїн загинув унаслідок ворожого артилерійського обстрілу КСП аеромобільного батальйону.
Андрій Луканюк нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ та ІІ ступенів, медаллю "За військову службу Україні".
Євген Проворний
Фото: Фейсбук-сторінка Командування Десантно-штурмових військ ЗС України
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Був комбатом, який вів за собою людей
Андрій народився 8 грудня 1988 року у селі Годи-Добровідка Коломийського району, що на Івано-Франківщині.
З початком АТО з 2014 року, як командир роти, брав участь у боях за Луганський аеропорт, Дебальцеве, Красногорівку та Широкине.
У 2022 році майор Андрій Луканюк очолив аеромобільний батальйон 80-ї окремої десантно-штурмової бригади.
Але 6 березня 2023 року під час бойового завдання у Часовому Яру воїн загинув унаслідок ворожого артилерійського обстрілу КСП аеромобільного батальйону.
Андрій Луканюк нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ та ІІ ступенів, медаллю "За військову службу Україні".
Євген Проворний
Фото: Фейсбук-сторінка Командування Десантно-штурмових військ ЗС України
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті старшого сержанта Віктора Гафича (позивний «Комбат»)
Кіборг життєвим девізом обрав слова: «Ніхто, крім нас!»
Віктор народився 1 січня 1982 року в селі Вовкове на Закарпатті. Після школи навчався на технолога громадського харчування в комерційному технікумі в Ужгороді.
Після технікуму служив строкову службу в аеромобільних військах в Хирові на Львівщині. Після армії працював у приватному секторі.
У 2014 році Віктора мобілізували для участі в АТО. Воював в складі 80-ї окремої аеромобільної бригади. Учасник оборони Донецького аеропорту.
Повторно на захист України Віктор Гафич став у 2024 році. Чоловік долучився до підрозділу Державної спеціальної служби транспорту.
Захисник загинув 8 серпня 2025 року біля населеного пункту Стахорщина Новгород-Сіверського району Чернігівської області внаслідок отриманих вибухово-осколкових травм після розриву снаряда.
Віктора Гафича поховали 18 серпня 2025 року в рідному селі Вовкове.
Воїн нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» та пам’ятною медаллю «122 окремий аеромобільний батальйон».
Вічна пам’ять Герою!
Діана Горбачук
Фото надані дружиною
За матеріалами: Алея пам’яті, Закарпатська обласна універсальна наукова бібліотека ім. Ф. Потушняка
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Кіборг життєвим девізом обрав слова: «Ніхто, крім нас!»
Віктор народився 1 січня 1982 року в селі Вовкове на Закарпатті. Після школи навчався на технолога громадського харчування в комерційному технікумі в Ужгороді.
Після технікуму служив строкову службу в аеромобільних військах в Хирові на Львівщині. Після армії працював у приватному секторі.
У 2014 році Віктора мобілізували для участі в АТО. Воював в складі 80-ї окремої аеромобільної бригади. Учасник оборони Донецького аеропорту.
Повторно на захист України Віктор Гафич став у 2024 році. Чоловік долучився до підрозділу Державної спеціальної служби транспорту.
Захисник загинув 8 серпня 2025 року біля населеного пункту Стахорщина Новгород-Сіверського району Чернігівської області внаслідок отриманих вибухово-осколкових травм після розриву снаряда.
Віктора Гафича поховали 18 серпня 2025 року в рідному селі Вовкове.
Воїн нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» та пам’ятною медаллю «122 окремий аеромобільний батальйон».
Вічна пам’ять Герою!
Діана Горбачук
Фото надані дружиною
За матеріалами: Алея пам’яті, Закарпатська обласна універсальна наукова бібліотека ім. Ф. Потушняка
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті солдата Олексія Ятченка (позивний «Тихий»)
Воював у складі 131-го батальйону 112-ї бригади ТрО
Олексій народився 12 березня 2001 року в селі Новий Білоус Чернігівського району.
Закінчив загальноосвітню школу-інтернат в 2018 році та вступив до Чернігівського центру професійно-технічної освіти за спеціальністю «Кухар». Після закінчення навчання працював за фахом. Батьки Олексія померли рано, вихованням хлопця займалася бабуся та сестра.
З початком широкомасштабного вторгнення Росії 21-річний доброволець мобілізувався до лав Сил оборони та доєднався до складу 131-го окремого батальйону територіальної оборони 112-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ. Брав участь в обороні Києва. Згодом воював в Серебрянському лісі на Донеччині.
Після поранення довгий час лікувався, але згодом повернувся до підрозділу та взяв участь в обороні Бахмута.
20 листопада 2023 року під час бойового завдання на Бахмутському напрямку в районі населеного пункту Кліщіївка життя Олексія Ятченка обірвав ворожий мінометний обстріл.
Поховали захисника 28 листопада 2023 року в рідному селі Новий Білоус на Чернігівщині. Нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня посмертно.
Вічна пам’ять та шана Герою!
Олександр Кіфорук
Фото з архіву Олексія з позивним «Док» та «Час Чернігівський»
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Воював у складі 131-го батальйону 112-ї бригади ТрО
Олексій народився 12 березня 2001 року в селі Новий Білоус Чернігівського району.
Закінчив загальноосвітню школу-інтернат в 2018 році та вступив до Чернігівського центру професійно-технічної освіти за спеціальністю «Кухар». Після закінчення навчання працював за фахом. Батьки Олексія померли рано, вихованням хлопця займалася бабуся та сестра.
З початком широкомасштабного вторгнення Росії 21-річний доброволець мобілізувався до лав Сил оборони та доєднався до складу 131-го окремого батальйону територіальної оборони 112-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ. Брав участь в обороні Києва. Згодом воював в Серебрянському лісі на Донеччині.
Після поранення довгий час лікувався, але згодом повернувся до підрозділу та взяв участь в обороні Бахмута.
20 листопада 2023 року під час бойового завдання на Бахмутському напрямку в районі населеного пункту Кліщіївка життя Олексія Ятченка обірвав ворожий мінометний обстріл.
Поховали захисника 28 листопада 2023 року в рідному селі Новий Білоус на Чернігівщині. Нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня посмертно.
Вічна пам’ять та шана Герою!
Олександр Кіфорук
Фото з архіву Олексія з позивним «Док» та «Час Чернігівський»
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті солдата Максима Книша (позивний «Рудий»)
Максим народився 27 липня 1990 року у Києві.
Після закінчення школи здобув фах зубного техніка. Далі навчався у Національному університеті «Львівська політехніка» на еколога. Максим любив природу. Обожнював риболовлю та виїзди з палатками.
У 2014-2015 роках служив в зоні АТО. Учасник оборони Донецького аеропорту. Наступного року, після демобілізації в Максима народився син.
З початком повномасштабного вторгнення Максим удруге пішов добровольцем на війну. Спочатку воював у складі 5-ї окремої штурмової бригади ЗСУ. Згодом перевівся до підрозділу Головного управління розвідки Міністерства оборони України.
Проходив військові навчання за кордоном. Повернувшись, відразу вирушив на один з найгарячіших напрямків - на Донеччину.
Захисник загинув 6 серпня 2023 року внаслідок підриву ворожої міни противника, виконуючи бойове завдання.
За весь період служби в армії Максим був нагороджений медалями: «За військову доблесть», «За оборону Донецького аеропорту», «За мужність при виконанні спеціальних завдань», «Учасник АТО».
Воїн похований на Алеї Героїв Берковецького цвинтаря в Києві.
У Максима Книша залишились син, дружина та батьки.
Вічна пам’ять Герою!
Діана Горбачук
Фото надані дружиною Тетяною Книш
За матеріалами: Меморіал. Платформа пам’яті, Солом'янська РДА
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://solom.kyivcity.gov.ua/knysh-maksym-valeriiovych
Максим народився 27 липня 1990 року у Києві.
Після закінчення школи здобув фах зубного техніка. Далі навчався у Національному університеті «Львівська політехніка» на еколога. Максим любив природу. Обожнював риболовлю та виїзди з палатками.
У 2014-2015 роках служив в зоні АТО. Учасник оборони Донецького аеропорту. Наступного року, після демобілізації в Максима народився син.
З початком повномасштабного вторгнення Максим удруге пішов добровольцем на війну. Спочатку воював у складі 5-ї окремої штурмової бригади ЗСУ. Згодом перевівся до підрозділу Головного управління розвідки Міністерства оборони України.
Проходив військові навчання за кордоном. Повернувшись, відразу вирушив на один з найгарячіших напрямків - на Донеччину.
Захисник загинув 6 серпня 2023 року внаслідок підриву ворожої міни противника, виконуючи бойове завдання.
За весь період служби в армії Максим був нагороджений медалями: «За військову доблесть», «За оборону Донецького аеропорту», «За мужність при виконанні спеціальних завдань», «Учасник АТО».
Воїн похований на Алеї Героїв Берковецького цвинтаря в Києві.
У Максима Книша залишились син, дружина та батьки.
Вічна пам’ять Герою!
Діана Горбачук
Фото надані дружиною Тетяною Книш
За матеріалами: Меморіал. Платформа пам’яті, Солом'янська РДА
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://solom.kyivcity.gov.ua/knysh-maksym-valeriiovych
РОСІЯ ПОШКОДИЛА СВЯТИНЮ СВІТОВОГО ПРАВОСЛАВ’Я – КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКУ ЛАВРУ
Росія вдарила безпілотником по одній з найвеличніших святинь світового православ’я – Києво-Печерській лаврі. Під час масованого ракетно-дронового удару по Києву у ніч на 15 червня, близько першої години ночі російський шахед влучив в Успенський собор Києво-Печерської лаври – в Стефанівський приділ.
Митрополит Київський і всієї України, предстоятель Православної церкви України Епіфаній вночі під час російської атаки повідомив про пожежу на даху собору та про термінову евакуацію святинь – стародавніх ікон та антимінсів.
Станом на ранок рятувальники ліквідовують наслідки обстрілу. Площа пожежі даху Успенського собору сягає близько 800 кв. м. Також, внаслідок удару – пошкоджено Башту Іоанна Кушника (оборонну споруду XVII–XVIII століть у складі фортифікацій Верхньої Лаври).
Києво-Печерська лавра є об’єктом Світової спадщини ЮНЕСКО та однією з найважливіших духовних і культурних пам’яток України, що перебуває під посиленим захистом за Другим протоколом Гаазької конвенції 1954 року. Удар стався в ювілейний рік: 975 років від першої згадки про Лавру та 100 років заповіднику.
Атака на лавру – один із найтяжчих злочинів не лише проти України, а й проти всього світового православ’я і світової культурної спадщини.
Особливо цинічним є те, що удару зазнала колиска православ’я Русі, святиня, на спадщину якої росія десятиліттями намагалася претендувати як на власну. Держава, яка проголошує себе «захисником православних цінностей», вкотре довела протилежне, завдавши удару по одній із найшанованіших святинь православного світу.
Країна-терорист має бути зупинена і покарана!
Фото: Національний заповідник «Києво-Печерська лавра».
Росія вдарила безпілотником по одній з найвеличніших святинь світового православ’я – Києво-Печерській лаврі. Під час масованого ракетно-дронового удару по Києву у ніч на 15 червня, близько першої години ночі російський шахед влучив в Успенський собор Києво-Печерської лаври – в Стефанівський приділ.
Митрополит Київський і всієї України, предстоятель Православної церкви України Епіфаній вночі під час російської атаки повідомив про пожежу на даху собору та про термінову евакуацію святинь – стародавніх ікон та антимінсів.
Станом на ранок рятувальники ліквідовують наслідки обстрілу. Площа пожежі даху Успенського собору сягає близько 800 кв. м. Також, внаслідок удару – пошкоджено Башту Іоанна Кушника (оборонну споруду XVII–XVIII століть у складі фортифікацій Верхньої Лаври).
Києво-Печерська лавра є об’єктом Світової спадщини ЮНЕСКО та однією з найважливіших духовних і культурних пам’яток України, що перебуває під посиленим захистом за Другим протоколом Гаазької конвенції 1954 року. Удар стався в ювілейний рік: 975 років від першої згадки про Лавру та 100 років заповіднику.
Атака на лавру – один із найтяжчих злочинів не лише проти України, а й проти всього світового православ’я і світової культурної спадщини.
Особливо цинічним є те, що удару зазнала колиска православ’я Русі, святиня, на спадщину якої росія десятиліттями намагалася претендувати як на власну. Держава, яка проголошує себе «захисником православних цінностей», вкотре довела протилежне, завдавши удару по одній із найшанованіших святинь православного світу.
Країна-терорист має бути зупинена і покарана!
Фото: Національний заповідник «Києво-Печерська лавра».
Офіційний канал Українського інституту національної пам'яті
Створено: 22 травня 2025
Відповідальні: Miro Baida