Пам’яті командира екіпажу вертольота Mі-8 Владислава Горбаня
І з перших днів виконував складні бойові завдання, постійно літав у різних регіонах України та практично не мав часу на відпочинок…
Владислав народився 27 квітня 1994 року в селищі Кириківка на Сумщині. Після 9 класу вступив у військовий ліцей, а потім в Харківський національний університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба.
Службу молодий офіцер розпочав у 18-й окремій бригаді армійської авіації в Полтаві.
З перших годин повномасштабного вторгнення виконував бойові завдання в повітряному просторі. Був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Загинув 6 березня 2022 року при виконанні бойового завдання в районі Миколаївщини. Його екіпаж знищував ворожу колону техніки, як прямувала на штурм Кривого Рогу, коли потрапив під масований ракетний удар. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня та званням Героя України.
Фото з сайту АрміяInform
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
І з перших днів виконував складні бойові завдання, постійно літав у різних регіонах України та практично не мав часу на відпочинок…
Владислав народився 27 квітня 1994 року в селищі Кириківка на Сумщині. Після 9 класу вступив у військовий ліцей, а потім в Харківський національний університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба.
Службу молодий офіцер розпочав у 18-й окремій бригаді армійської авіації в Полтаві.
З перших годин повномасштабного вторгнення виконував бойові завдання в повітряному просторі. Був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Загинув 6 березня 2022 року при виконанні бойового завдання в районі Миколаївщини. Його екіпаж знищував ворожу колону техніки, як прямувала на штурм Кривого Рогу, коли потрапив під масований ракетний удар. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня та званням Героя України.
Фото з сайту АрміяInform
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пам’яті солдата Віталія Воронка
Віталій Воронко народився і виріс в селі Сварицевичі, що на Рівненщині.
Закінчив Сварицевицьку школу I-III ступенів.
У 2020 році хлопця призвали на строкову службу. Служив в Ужгороді та мав дві військові спеціальності - артилериста та механіка.
З початком вторгнення, Віталій також взяв участь в бойових діях. Загинув 5 жовтня 2022 р. під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Гаврилівка Херсонської області.
Поховали Віталія у рідному селі. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять та шана Герою!
Дарина Холодько
Фото: з родинного архіву
Використано матеріали з ресурсів president.gov.ua, memory.rv.ua.
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttp://memory.rv.ua/
Віталій Воронко народився і виріс в селі Сварицевичі, що на Рівненщині.
Закінчив Сварицевицьку школу I-III ступенів.
У 2020 році хлопця призвали на строкову службу. Служив в Ужгороді та мав дві військові спеціальності - артилериста та механіка.
З початком вторгнення, Віталій також взяв участь в бойових діях. Загинув 5 жовтня 2022 р. під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Гаврилівка Херсонської області.
Поховали Віталія у рідному селі. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять та шана Герою!
Дарина Холодько
Фото: з родинного архіву
Використано матеріали з ресурсів president.gov.ua, memory.rv.ua.
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttp://memory.rv.ua/
СТОЛІТТЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЄВГЕНА ГРИЦЯКА: ЙОГ, ЯКИЙ ПОВСТАВ ПРОТИ ГУЛАГУ
9 серпня минає століття з дня народження відомого українського громадського та військового діяча, організатора Норильського повстання Євгена Грицяка.
Біографія Євгена Грицяка водночас нагадує захоплий пригодницький фільм та історичну драму, яка увібрала в себе більшість тяжб українця в радянській тоталітарній системі.
Євген Грицяк воював проти нацистів в складі радянської армії та був членом молодіжної мережі Організації українських націоналістів. Був популяризатором йоги та організатором Норильського повстання 1953 року – першого масового виступу політв’язнів в ГУЛАГу.
Більше про складну та захопливу долю Євгена Грицяка можна прочитати у великій статті співробітниці УІНП та історикині Лесі Бондарук за посиланням.https://uinp.gov.ua/informaciyni-materialy/statti/storichchya-yevgena-grycyaka
9 серпня минає століття з дня народження відомого українського громадського та військового діяча, організатора Норильського повстання Євгена Грицяка.
Біографія Євгена Грицяка водночас нагадує захоплий пригодницький фільм та історичну драму, яка увібрала в себе більшість тяжб українця в радянській тоталітарній системі.
Євген Грицяк воював проти нацистів в складі радянської армії та був членом молодіжної мережі Організації українських націоналістів. Був популяризатором йоги та організатором Норильського повстання 1953 року – першого масового виступу політв’язнів в ГУЛАГу.
Більше про складну та захопливу долю Євгена Грицяка можна прочитати у великій статті співробітниці УІНП та історикині Лесі Бондарук за посиланням.https://uinp.gov.ua/informaciyni-materialy/statti/storichchya-yevgena-grycyaka
Пам’яті штаб-сержанта Віктора Бриткару (позивний «Монах»)
Прикордонник опанував фах оператора безпілотних авіаційних комплексів
Віктор Бриткару народився 15 липня 1993 року в Одеській області, у селі Любашівка.
Після школи планував піти в морську сферу, однак війна внесла свої корективи і у 2015 році чоловік підписав контракт з Держприкордослужбою та поїхав в зону АТО, де виконував бойові завдання протягом двох років.
Після контракту, працював в сфері безпеки. Однак з початком повномасштабного вторгнення повернувся до Сил оборони України.
Спершу служив в Одеському прикордонному загоні, однак згодом освоїв фах оператора БПЛА та перевівся до спецпідрозділу ДПСУ "Фенікс". Виконував бойові завдання на Харківщині та Донеччині.
Загинув 9 липня 2025 року внаслідок удару FPV-дрон на Донеччині. Похований у селі Вишневе на Одещині. Посмертно нагороджений медаллю "За військову службу Україні".
Вічна слава і шана Захиснику!
Джерела інформації і фото: Державна прикордонна служба України, Книга пам’яті органів системи МВС, Любашівська громада, Вільне радіо
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Прикордонник опанував фах оператора безпілотних авіаційних комплексів
Віктор Бриткару народився 15 липня 1993 року в Одеській області, у селі Любашівка.
Після школи планував піти в морську сферу, однак війна внесла свої корективи і у 2015 році чоловік підписав контракт з Держприкордослужбою та поїхав в зону АТО, де виконував бойові завдання протягом двох років.
Після контракту, працював в сфері безпеки. Однак з початком повномасштабного вторгнення повернувся до Сил оборони України.
Спершу служив в Одеському прикордонному загоні, однак згодом освоїв фах оператора БПЛА та перевівся до спецпідрозділу ДПСУ "Фенікс". Виконував бойові завдання на Харківщині та Донеччині.
Загинув 9 липня 2025 року внаслідок удару FPV-дрон на Донеччині. Похований у селі Вишневе на Одещині. Посмертно нагороджений медаллю "За військову службу Україні".
Вічна слава і шана Захиснику!
Джерела інформації і фото: Державна прикордонна служба України, Книга пам’яті органів системи МВС, Любашівська громада, Вільне радіо
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті Героя України В’ячеслава Шимчука (позивний «Дід»)
Був чуйною людиною, завжди знаходила змогу подбати про інших.
В’ячеслав Шимчук народився 11 листопада 1973 року в Харкові. Здобував освіту в харківській школі №73.
До війни він був майстром спорту України зі спортивного орієнтування та рогейну, входив до національної збірної команди і неодноразово представляв Харківщину й Україну на всеукраїнських і міжнародних змаганнях.
З початком широкомасштабного вторгнення В’ячеслав відразу звернувся до ТЦК, а коли отримав відмову через вік став волонтерити і пройшов курси тактичної медицини. Невдовзі ж долучився до лав «Хартії», яка була тоді добровольчим формуванням.
Служив розвідником, воював у Стельмахівці на Луганщині, брав участь у найважчих боях за Бахмут, а згодом тримав оборону в Серебрянському лісі й на північних рубежах рідної Харківщини.
Загинув 26 липня 2024 року поблизу села Липці, в бою з ворожою розвідувально-диверсійною групою. Посмертно нагороджений званням Героя України.
Фото: 13 бригада НГУ «Хартія», Спортивний комітет України, меморіальний проєкт «Янголи спорту», Радіо Хартія, Харківська міська рада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Був чуйною людиною, завжди знаходила змогу подбати про інших.
В’ячеслав Шимчук народився 11 листопада 1973 року в Харкові. Здобував освіту в харківській школі №73.
До війни він був майстром спорту України зі спортивного орієнтування та рогейну, входив до національної збірної команди і неодноразово представляв Харківщину й Україну на всеукраїнських і міжнародних змаганнях.
З початком широкомасштабного вторгнення В’ячеслав відразу звернувся до ТЦК, а коли отримав відмову через вік став волонтерити і пройшов курси тактичної медицини. Невдовзі ж долучився до лав «Хартії», яка була тоді добровольчим формуванням.
Служив розвідником, воював у Стельмахівці на Луганщині, брав участь у найважчих боях за Бахмут, а згодом тримав оборону в Серебрянському лісі й на північних рубежах рідної Харківщини.
Загинув 26 липня 2024 року поблизу села Липці, в бою з ворожою розвідувально-диверсійною групою. Посмертно нагороджений званням Героя України.
Фото: 13 бригада НГУ «Хартія», Спортивний комітет України, меморіальний проєкт «Янголи спорту», Радіо Хартія, Харківська міська рада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пам'яті молодшого лейтенанта, пластуна Андрія Марківа (позивний «Маркіз»)
Був вірним Богові та Україні
Андрій Марків народився 3 серпня 1994 року в місті Надвірна Івано-Франківській області в родині військовослужбовців.
Після школи освоїв фах механіка, згодом здобув вищу освіту фахівця з транспортних технології в Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу.
Важливою віхою в житті чоловіка був Пласт. З 2008 року він пластував у гуртку «Орли» підготовчого куреня ім. Северина Наливайка у Надвірній. Активно допомагав з вихованням молодших товаришів, проводив табори для молоді.
У 2014 році Андрій брав участь в Революції гідності. За рік пішов на строкову службу в Нацгвардію. Згодом підписав контракт, пройшов офіцерський вишкіл та став служити у елітному спецпідрозділі "Омега". В його складі брав участь в АТО та ООС.
Після звільнення у запас Андрій працював на СТО, будував цивільне життя, одружився. У 2020-му в родині народилася донька.
З початком повномасштабного вторгнення повернувся в рідний підрозділ. Бойовий шлях Андрія пролягав через найгарячіші точки: Київщину, Чернігівщину, Харківщину, Сєвєродонецьк, Серебрянський ліс, Торецьк, Часів Яр та Покровський напрямок.
12 січня 2026 року молодший лейтенант Андрій Марків загинув під час виконання бойового завдання поблизу міста Родинське Покровської громади на Донеччині.
Похований на Алеї Слави у рідній Надвірній. Посмертно присвоєно звання Героя України.
Вічна шана Герою!
За матеріалами: Історія Пласту, Експрес
Джерела: сторінки у Фейсбуці Світлани Онищук, Анни Мурал, онлайн-меморіалу «Книга Героїв»
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Був вірним Богові та Україні
Андрій Марків народився 3 серпня 1994 року в місті Надвірна Івано-Франківській області в родині військовослужбовців.
Після школи освоїв фах механіка, згодом здобув вищу освіту фахівця з транспортних технології в Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу.
Важливою віхою в житті чоловіка був Пласт. З 2008 року він пластував у гуртку «Орли» підготовчого куреня ім. Северина Наливайка у Надвірній. Активно допомагав з вихованням молодших товаришів, проводив табори для молоді.
У 2014 році Андрій брав участь в Революції гідності. За рік пішов на строкову службу в Нацгвардію. Згодом підписав контракт, пройшов офіцерський вишкіл та став служити у елітному спецпідрозділі "Омега". В його складі брав участь в АТО та ООС.
Після звільнення у запас Андрій працював на СТО, будував цивільне життя, одружився. У 2020-му в родині народилася донька.
З початком повномасштабного вторгнення повернувся в рідний підрозділ. Бойовий шлях Андрія пролягав через найгарячіші точки: Київщину, Чернігівщину, Харківщину, Сєвєродонецьк, Серебрянський ліс, Торецьк, Часів Яр та Покровський напрямок.
12 січня 2026 року молодший лейтенант Андрій Марків загинув під час виконання бойового завдання поблизу міста Родинське Покровської громади на Донеччині.
Похований на Алеї Слави у рідній Надвірній. Посмертно присвоєно звання Героя України.
Вічна шана Герою!
За матеріалами: Історія Пласту, Експрес
Джерела: сторінки у Фейсбуці Світлани Онищук, Анни Мурал, онлайн-меморіалу «Книга Героїв»
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті штурмовика з Австралії Брока Тенанта Грінвуда
Він приїхав захищати Україну, хоча у нього немає тут жодних коренів.
Брок Грінвуд народився в місті Харві-Бей, штат Квінсленд, Австралія.
У березні 2023 року Брок приєднався до лав ЗСУ. Служив у Другому Інтернаціональному Легіоні оборони України. Згодом очолив штурмову розвідувальну групу Міжнародного легіону ГУР МО «Thorne Group». В своїй службі спеціалізувався на розвідувальних та диверсійних операціях.
Під час війни Брок почав писати книгу. Маючи хист до графічного дизайну, самостійно створював шеврони, логотипи та елементи мерчу для «Thorne Group».
Брок загинув під артилерійським вогнем 5 липня 2024 року у Серебрянських лісах, біля міста Кремінна, що на Луганщині. Він останнім виходив з позицій, щоб зберегти особовий склад. Прах Брока поховали 24 серпня 2024 року в рідній Австралії.
Слава Герою!
Ірина Дружук
Фото зі сторінки Софії Николайчук та голови Івано-Франківської ОДА Світлани Онищук
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Він приїхав захищати Україну, хоча у нього немає тут жодних коренів.
Брок Грінвуд народився в місті Харві-Бей, штат Квінсленд, Австралія.
У березні 2023 року Брок приєднався до лав ЗСУ. Служив у Другому Інтернаціональному Легіоні оборони України. Згодом очолив штурмову розвідувальну групу Міжнародного легіону ГУР МО «Thorne Group». В своїй службі спеціалізувався на розвідувальних та диверсійних операціях.
Під час війни Брок почав писати книгу. Маючи хист до графічного дизайну, самостійно створював шеврони, логотипи та елементи мерчу для «Thorne Group».
Брок загинув під артилерійським вогнем 5 липня 2024 року у Серебрянських лісах, біля міста Кремінна, що на Луганщині. Він останнім виходив з позицій, щоб зберегти особовий склад. Прах Брока поховали 24 серпня 2024 року в рідній Австралії.
Слава Герою!
Ірина Дружук
Фото зі сторінки Софії Николайчук та голови Івано-Франківської ОДА Світлани Онищук
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
ДЕНЬ ПОЧАТКУ ВЕЛИКОГО ТЕРОРУ
5 серпня роковини офіційного початку масових репресій 1937-1938 років відомих також як Великий терор.
Саме цього дня 1937 року наказ НКВС СРСР № 00447 набув чинності, підставою для нього було рішення Політбюро ЦК ВКП(б) від 2 липня 1937 року П 51/94 «Про антирадянські елементи». Це рішення проголошувало найбільші репресії з метою знищення усіх, хто на думку радянського керівництва не годився для майбутньої побудови комунізму. Її теоретично обґрунтував новий очільник НКВС Микола Єжов і відредагував особисто Сталін.
Наказом № 00447 запроваджувалися ліміти (плани) на покарання громадян. Вироки за І-ю категорією означали «розстріл», за ІІ-ю категорією — на ув’язнення в таборах ГУЛАГу НКВД СРСР. Якщо первинний ліміт для УРСР за І категорією становив 26150 людей, то у січні 1938 року він був збільшений до 83 122 людей. З проханням про додаткові ліміти в Москву неодноразово зверталися наркоми внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський та Олександр Успенський.
Репресивна кампанія тривала понад 15 місяців і була офіційно припинена за постановою Політбюро ЦК ВКП(б) 15 листопада 1938 року, хоча репресії тривали й далі. В Україні протягом 1937-1938 років було засуджено 197 617 людей, із них на смертну кару – 122 237.
Одним із символів тих страшних подій став Биківнянський ліс під Києвом. Це найбільше в Україні місце масових поховань жертв комуністичних політичних репресій. Тут співробітники НКВД закатували та вбили понад 20 тисяч людей.
Наслідками комуністичного терору 1930-х років в Україні стало знищення політичної, мистецької та наукової еліти, деформація суспільних зв’язків, руйнування традиційних ціннісних орієнтацій, поширення суспільної депресії й денаціоналізація.
5 серпня роковини офіційного початку масових репресій 1937-1938 років відомих також як Великий терор.
Саме цього дня 1937 року наказ НКВС СРСР № 00447 набув чинності, підставою для нього було рішення Політбюро ЦК ВКП(б) від 2 липня 1937 року П 51/94 «Про антирадянські елементи». Це рішення проголошувало найбільші репресії з метою знищення усіх, хто на думку радянського керівництва не годився для майбутньої побудови комунізму. Її теоретично обґрунтував новий очільник НКВС Микола Єжов і відредагував особисто Сталін.
Наказом № 00447 запроваджувалися ліміти (плани) на покарання громадян. Вироки за І-ю категорією означали «розстріл», за ІІ-ю категорією — на ув’язнення в таборах ГУЛАГу НКВД СРСР. Якщо первинний ліміт для УРСР за І категорією становив 26150 людей, то у січні 1938 року він був збільшений до 83 122 людей. З проханням про додаткові ліміти в Москву неодноразово зверталися наркоми внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський та Олександр Успенський.
Репресивна кампанія тривала понад 15 місяців і була офіційно припинена за постановою Політбюро ЦК ВКП(б) 15 листопада 1938 року, хоча репресії тривали й далі. В Україні протягом 1937-1938 років було засуджено 197 617 людей, із них на смертну кару – 122 237.
Одним із символів тих страшних подій став Биківнянський ліс під Києвом. Це найбільше в Україні місце масових поховань жертв комуністичних політичних репресій. Тут співробітники НКВД закатували та вбили понад 20 тисяч людей.
Наслідками комуністичного терору 1930-х років в Україні стало знищення політичної, мистецької та наукової еліти, деформація суспільних зв’язків, руйнування традиційних ціннісних орієнтацій, поширення суспільної депресії й денаціоналізація.
Пам’яті Владислава Яковенка, позивний «СКАЛА»
Любив життя, свою сім’ю, країну і вірив у щасливе майбутнє
Владислав Яковенко «СКАЛА» народився 26 квітня 1999 року в селі Пологи Теплицького району Вінницької області.
Здобув фах машиніста шліфувальних установок у Національному університеті біоресурсів і природокористування України. Після цього працював в аграрній сфері. Мріяв про власний бізнес.
У листопаді 2022 року, як офіцер запасу, пішов на службу в ЗСУ. Після підвищення офіцерської кваліфікації, отримав в командування взвод в складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Брав участь в боях в районі Серебрянського лісу та на Куп'янському напрямку.
У 2024 році пройшов відбір до 140-го Центру ССО. Командував спеціальною групою.
Загинув Владислав 7 липня 2025 року в районі населеного пункту Садки Сумської області. У стрілецькому бою він зазнав вогнепального поранення і вісім годин боровся за життя. Похований в селі Бубнівка на Вінниччині.
Фото з: yakovenko.memorial.ua, сайту Книга Героїв, сайту https://requiem.army/
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Любив життя, свою сім’ю, країну і вірив у щасливе майбутнє
Владислав Яковенко «СКАЛА» народився 26 квітня 1999 року в селі Пологи Теплицького району Вінницької області.
Здобув фах машиніста шліфувальних установок у Національному університеті біоресурсів і природокористування України. Після цього працював в аграрній сфері. Мріяв про власний бізнес.
У листопаді 2022 року, як офіцер запасу, пішов на службу в ЗСУ. Після підвищення офіцерської кваліфікації, отримав в командування взвод в складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Брав участь в боях в районі Серебрянського лісу та на Куп'янському напрямку.
У 2024 році пройшов відбір до 140-го Центру ССО. Командував спеціальною групою.
Загинув Владислав 7 липня 2025 року в районі населеного пункту Садки Сумської області. У стрілецькому бою він зазнав вогнепального поранення і вісім годин боровся за життя. Похований в селі Бубнівка на Вінниччині.
Фото з: yakovenko.memorial.ua, сайту Книга Героїв, сайту https://requiem.army/
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті льотчика, Героя України Данила Мурашка
Із найменш підготовленого льотчика швидко виріс у найсильнішого
Данило Мурашко народився 10 серпня 1998 року у Ніжині, на Чернігівщині.
Навчався в місцевому ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою, в згодом в Харківському національному університеті Повітряних Сил імені Івана Кожедуба.
У 2020 році молодий лейтенант отримав розподіл в Миколаїв - в 299 бригаду тактичної авіації.
З початку повномасштабного вторгнення здійснив 137 бойових вильотів. Найменш досвідчений льотчика бригаді став найбільш вправним повітряним асом.
Данило знищив десятки одиниць ворожої техніки та сотні одиниць ворожої живої сили.. Неодноразово виводив авіаційну техніку з-під авіаційних та ракетних ударів противника.
Загинув у повітряному бою з російськими винищувачами 27 січня 2023 у районі Краматорська.
Посмертно нагороджений званням Героя України.
Вдячність Герою!
Фото з сайту АрміяInform
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Із найменш підготовленого льотчика швидко виріс у найсильнішого
Данило Мурашко народився 10 серпня 1998 року у Ніжині, на Чернігівщині.
Навчався в місцевому ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою, в згодом в Харківському національному університеті Повітряних Сил імені Івана Кожедуба.
У 2020 році молодий лейтенант отримав розподіл в Миколаїв - в 299 бригаду тактичної авіації.
З початку повномасштабного вторгнення здійснив 137 бойових вильотів. Найменш досвідчений льотчика бригаді став найбільш вправним повітряним асом.
Данило знищив десятки одиниць ворожої техніки та сотні одиниць ворожої живої сили.. Неодноразово виводив авіаційну техніку з-під авіаційних та ракетних ударів противника.
Загинув у повітряному бою з російськими винищувачами 27 січня 2023 у районі Краматорська.
Посмертно нагороджений званням Героя України.
Вдячність Герою!
Фото з сайту АрміяInform
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті молодшого сержанта Станіслава Гармаша (позивний «Konungr»)
Добровольцю навічно 30 років
Станіслав народився у Дніпрі 6 вересня 1995 року. У 2015 році заверив навчання в коледжі космічно-ракетного машинобудування. Продовжив здобувати інженерний фах в Національній металургійній академії.
Отримавши ступінь бакалавра пішов на строкову службу в Нацгвардію. Після демобілізації вирішив поїхати працювати до Польщі. Саме там його застало повномасштабне вторгнення.
З першим тижнів долучився до Сил оборони. Воював на Донеччині та Запоріжчині в складі 103 бригади ТрО. Загинув внаслідок обстрілу 25 листопада 2025 року поблизу села Барвінівка на Запоріжчині.
Слава і шана Захисникові!
Фото надала Анастасія Гармаш
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Добровольцю навічно 30 років
Станіслав народився у Дніпрі 6 вересня 1995 року. У 2015 році заверив навчання в коледжі космічно-ракетного машинобудування. Продовжив здобувати інженерний фах в Національній металургійній академії.
Отримавши ступінь бакалавра пішов на строкову службу в Нацгвардію. Після демобілізації вирішив поїхати працювати до Польщі. Саме там його застало повномасштабне вторгнення.
З першим тижнів долучився до Сил оборони. Воював на Донеччині та Запоріжчині в складі 103 бригади ТрО. Загинув внаслідок обстрілу 25 листопада 2025 року поблизу села Барвінівка на Запоріжчині.
Слава і шана Захисникові!
Фото надала Анастасія Гармаш
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам'яті Героя України, головного сержанта Андрія Орлова (позивний «Сармат»)
Першим отримав звання Героя України за звільнення Херсона
Андрій народився 29 жовтня 1983 року в Полтаві. За освітою - викладач англійської мови. З 2006 до 2014 року працював в низці міжнародних компаній спеціалістом з навчання персоналу.
2014 році добровольцем пішов до батальйону Нацгвардії "Донбас", де прослужив два роки. Брав участь у боях в Маріуполі, Широкиному та Дебальцевому.
У 2016 році повернувся до Полтави. Працював перекладачем з англійської мови. Згодом виїхав працювати до Польщі.
Повномасштабне вторгнення застало чоловіка в столиці Іраку - Багдаді, де він за контрактом працював в приватній охороні. Чоловік майже зразу повернувся на батьківщину та долучився до 131-го окремого розвідувального батальйону.
Воював переважно на Херсонському напрямку. Він особисто підняв український прапор над будівлею деокупованої районної адміністрації у Снігурівці, а в січні 2023-го – на острові Великий Потьомкінський на ріці Дніпро біля Херсона. Нагороджений званням Героя України.
6 вересня 2023 року під час виконання завдань розвідки поблизу села Одрадокам’янка Херсонської області головний сержант Андрій Орлов отримав множинні поранення, внаслідок чого загинув.
Похований у Полтаві. Посмертно нагороджений Хрестом бойових заслуг.
Честь і слава Герою!
Тетяна Тиндик
За матеріалами: Суспільне Полтава, Зміст, Урядовий кур'єр, ВУЕ, Експрес
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Першим отримав звання Героя України за звільнення Херсона
Андрій народився 29 жовтня 1983 року в Полтаві. За освітою - викладач англійської мови. З 2006 до 2014 року працював в низці міжнародних компаній спеціалістом з навчання персоналу.
2014 році добровольцем пішов до батальйону Нацгвардії "Донбас", де прослужив два роки. Брав участь у боях в Маріуполі, Широкиному та Дебальцевому.
У 2016 році повернувся до Полтави. Працював перекладачем з англійської мови. Згодом виїхав працювати до Польщі.
Повномасштабне вторгнення застало чоловіка в столиці Іраку - Багдаді, де він за контрактом працював в приватній охороні. Чоловік майже зразу повернувся на батьківщину та долучився до 131-го окремого розвідувального батальйону.
Воював переважно на Херсонському напрямку. Він особисто підняв український прапор над будівлею деокупованої районної адміністрації у Снігурівці, а в січні 2023-го – на острові Великий Потьомкінський на ріці Дніпро біля Херсона. Нагороджений званням Героя України.
6 вересня 2023 року під час виконання завдань розвідки поблизу села Одрадокам’янка Херсонської області головний сержант Андрій Орлов отримав множинні поранення, внаслідок чого загинув.
Похований у Полтаві. Посмертно нагороджений Хрестом бойових заслуг.
Честь і слава Герою!
Тетяна Тиндик
За матеріалами: Суспільне Полтава, Зміст, Урядовий кур'єр, ВУЕ, Експрес
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті історика, гранатометника Вячеслава Зайцева
На війні захиснику допомагала віра в родину
В'ячеслав народився у селі Іванівці на Запоріжчині. Закінчив історичний факультет Запорізького національного університету.
У березні 2014-го пішов добровольцем на фронт. За плечима мав строкову службу десантника. У 79-й аеромобільній бригаді Збройних сил став гранатометником. Разом із побратимами визволяв українські міста та села, пройшов із боями сотні кілометрів. Спершу був Чонгар на межі з анексованим Росією Кримом, далі - визволення Красного Лиману, Південний котел, Ізварине, Зеленопілля, рейд за Маріуполь, оборона Донецького аеропорту та Дебальцевого.
За бойові заслуги нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Після демобілізації В'ячеслав повернувся до історії. Очолював інформаційно-видавничий відділ Національного заповідника "Хортиця".
Займався підводною археологією: разом з однодумцями обстежили дно Дніпра, знаходили гарматні ядра часів російсько-турецької війни, речі із затонулих кораблів, зброю. Проводив онлайн-екскурсії, створив історичний блог. Очолював обласну організацію ветеранів АТО. Був депутатом Запорізької міської ради останніх двох скликань.
З першого дня повномасштабного вторгнення В'ячеслав знову став до армійських лав. Продовжував писати про важливі події країни, долучався до прямих ефірів, давав інтерв’ю, читав вірші прямо в окопах.
Про загибель В'ячеслава Зайцева стало відомо 5 жовтня.
Поховали В'ячеслава Зайцева у Запоріжжі. Там на його честь перейменували вулицю Лермонтова.
Вічна пам'ять Герою!
Фото: Євгеній Романов, Анатолій Волков, Фейсбук-сторінка Вячеслава Зайцева
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
На війні захиснику допомагала віра в родину
В'ячеслав народився у селі Іванівці на Запоріжчині. Закінчив історичний факультет Запорізького національного університету.
У березні 2014-го пішов добровольцем на фронт. За плечима мав строкову службу десантника. У 79-й аеромобільній бригаді Збройних сил став гранатометником. Разом із побратимами визволяв українські міста та села, пройшов із боями сотні кілометрів. Спершу був Чонгар на межі з анексованим Росією Кримом, далі - визволення Красного Лиману, Південний котел, Ізварине, Зеленопілля, рейд за Маріуполь, оборона Донецького аеропорту та Дебальцевого.
За бойові заслуги нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Після демобілізації В'ячеслав повернувся до історії. Очолював інформаційно-видавничий відділ Національного заповідника "Хортиця".
Займався підводною археологією: разом з однодумцями обстежили дно Дніпра, знаходили гарматні ядра часів російсько-турецької війни, речі із затонулих кораблів, зброю. Проводив онлайн-екскурсії, створив історичний блог. Очолював обласну організацію ветеранів АТО. Був депутатом Запорізької міської ради останніх двох скликань.
З першого дня повномасштабного вторгнення В'ячеслав знову став до армійських лав. Продовжував писати про важливі події країни, долучався до прямих ефірів, давав інтерв’ю, читав вірші прямо в окопах.
Про загибель В'ячеслава Зайцева стало відомо 5 жовтня.
Поховали В'ячеслава Зайцева у Запоріжжі. Там на його честь перейменували вулицю Лермонтова.
Вічна пам'ять Герою!
Фото: Євгеній Романов, Анатолій Волков, Фейсбук-сторінка Вячеслава Зайцева
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті молодшого сержанта Костянтина Красільнікова (позивний «Генріх»)
«Я у війську заради українського майбутнього своїх синів»
Костянтин народився 28 червня 1967 року в Києві
Мав дві вищі освіти. Першу отримав в Київському політехнічному інституті, а другу - в Київському національному економічному університеті.
Був власником аудиторської фірми. У вільний від роботи час багато читав, обожнював займатись садівництвом. Любив піші прогулянки та плавання.
З початком повномасштабного вторгнення добровольцем долучився до 112-ї бригади ТрО.
Брав участь в обороні Києва. Згодом воював в Серебрянському лісі. В 2023 році його підрозділ перевели на Бахмутський напрямок.
Загинув 1 листопада 2023 року під час бойового завдання на Бахмутському напрямку, в районі населеного пункту Кліщіївка.
Похований у Києві на Лісовому цвинтарі.
Вічна світла пам’ять та шана Герою!
Фото з сімейного архіву та побратимів
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
«Я у війську заради українського майбутнього своїх синів»
Костянтин народився 28 червня 1967 року в Києві
Мав дві вищі освіти. Першу отримав в Київському політехнічному інституті, а другу - в Київському національному економічному університеті.
Був власником аудиторської фірми. У вільний від роботи час багато читав, обожнював займатись садівництвом. Любив піші прогулянки та плавання.
З початком повномасштабного вторгнення добровольцем долучився до 112-ї бригади ТрО.
Брав участь в обороні Києва. Згодом воював в Серебрянському лісі. В 2023 році його підрозділ перевели на Бахмутський напрямок.
Загинув 1 листопада 2023 року під час бойового завдання на Бахмутському напрямку, в районі населеного пункту Кліщіївка.
Похований у Києві на Лісовому цвинтарі.
Вічна світла пам’ять та шана Герою!
Фото з сімейного архіву та побратимів
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті Героя України Василя Богача (позивний «Домаха»)
Слово «справжній» – саме про таких, як він: щирий, приязний, веселий. За що б не брався – повністю віддавав себе обраній справі.
Василь народився 15 серпня 1979 року у Волновахі.
Вищу освіту здобув в Донецькій академії управління. Згодом служив радистом в Держприкордонслужбі, а звідти перевівся в СБУ. Брав участь в обороні Маріуполя в 2014 році.
В 2022 знову обороняв Маріуполь. Брав участь в боях за Азовсталь. Загинув 8 квітня 2022 року, внаслідок авіаудару. Посмертно присвоєно звання Героя України.
Вічна пам’ять Герою України!
Тетяна Ігнатченко
Фото: Фейсбук-сторінка Іван Богдан
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Слово «справжній» – саме про таких, як він: щирий, приязний, веселий. За що б не брався – повністю віддавав себе обраній справі.
Василь народився 15 серпня 1979 року у Волновахі.
Вищу освіту здобув в Донецькій академії управління. Згодом служив радистом в Держприкордонслужбі, а звідти перевівся в СБУ. Брав участь в обороні Маріуполя в 2014 році.
В 2022 знову обороняв Маріуполь. Брав участь в боях за Азовсталь. Загинув 8 квітня 2022 року, внаслідок авіаудару. Посмертно присвоєно звання Героя України.
Вічна пам’ять Герою України!
Тетяна Ігнатченко
Фото: Фейсбук-сторінка Іван Богдан
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
250 РОКІВ ТОМУ ОСТАННЬОГО КОШОВОГО ОТАМАНА ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ УВ'ЯЗНИЛИ НА СОЛОВКИ
29 липня 1776 року останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського відправили до Соловецького монастиря. Майже століття його подальша доля залишалася невідомою. Лише 1875 року етнограф Петро Єфименко оприлюднив документи, які підтвердили, що останній кошовий відбував довічне ув'язнення на Соловках. За цей час його історія встигла обрости численними легендами та міфами.
Петро Калнишевський очолив Запорозьку Січ у час, коли Російська імперія послідовно згортала українську автономію. Запорозька Січ залишалася останнім осередком українського козацького самоврядування.
Важливу роль у знищенні Січі відіграв фаворит Катерини ІІ Григорій Потьомкін. Він прагнув повного контролю над південноукраїнськими землями. Калнишевський, навпаки, намагався зміцнити запорозькі володіння: підтримував заселення степів українськими переселенцями, розбудовував паланкову систему, сприяв розвитку господарства та захищав права Війська Запорозького Низового. Така діяльність Калнишевського суперечила планам імперської влади щодо колонізації та адміністративного підпорядкування Півдня України.
Навесні 1775 року при імператорському дворі спочатку ухвалили викликати Калнишевського до Москви для пояснень щодо висунутих йому звинувачень «за віроломне буйство та розкрадання земель». Проте вже за кілька днів було ухвалено рішення про ліквідацію самої Запорозької Січі. Це свідчить, що її долю визначили заздалегідь, а жодного неупередженого розслідування не планували. 5 червня 1775 року російські війська під командуванням генерал-поручника Петра Текелія оточили Січ, заарештували кошового отамана, військового суддю Павла Головатого та військового писаря Івана Глобу.
Майже рік Калнишевського утримували під вартою в Москві. Потьомкін домігся для нього найсуворішого покарання – довічного ув'язнення в Соловецькому монастирі. 29 липня 1776 року кошового таємно етапували на острови Білого моря. Там він перебував під особливим наглядом. Тричі на рік – на Різдво, Великдень і Преображення Господнє йому дозволяли виходити з камери для участі в богослужінні.
Тривалий час у літературі побутували описи нібито жахливих підземель, у яких утримували Калнишевського. Однак наприкінці ХІХ століття історик козаччини Дмитро Яворницький, дослідивши архів Соловецького монастиря, встановив, що ці розповіді були значно перебільшені. Отаман справді перебував у холодних і темних камерах, але не в підземеллі. Документи також свідчать, що на його утримання імперська влада щороку виділяла значні кошти з конфіскованого майна самого Калнишевського. Як зазначав Яворницький, кошовий був «позбавленим статусу, а не статку». Це забезпечувало йому кращі умови, ніж мали більшість інших в'язнів монастиря.
Сучасні дослідження змушують обережніше ставитися до окремих усталених фактів біографії кошового. Зокрема, дата його народження і вік у 112 років не мають беззаперечного документального підтвердження. Археологічні дослідження поховання також не підтвердили виснаження чи дистрофії, які часто приписували Калнишевському в популярних оповідях. Моторошні описи про те, як кошовий здичавів та втратив зір у земляній ямі, а імператор Олександр I приїжджав до нього у каземат – художня вигадка радянського письменника Івана Шаповала.
Натомість Олександр І у 1801 році помилував Калнишевського. Знесилений роками ув’язнення отаман вирішив залишитися жити при монастирі як вільний послушник, де й помер у 1803 році. Його поховали на почесному місці – біля вівтаря храму Преображення.
Заслання Петра Калнишевського стало одним із завершальних актів ліквідації української козацької державності у XVIII столітті. Разом зі знищенням Запорозької Січі Російська імперія усунула одну з останніх українських інституцій самоврядування та розпочала системну інтеграцію її земель до імперського адміністративного простору. Історія останнього кошового нагадує, що імперська політика щодо України полягала не лише у військовому підкоренні, а й у цілеспрямованому усуненні тих, хто був носієм української політичної традиції.
29 липня 1776 року останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського відправили до Соловецького монастиря. Майже століття його подальша доля залишалася невідомою. Лише 1875 року етнограф Петро Єфименко оприлюднив документи, які підтвердили, що останній кошовий відбував довічне ув'язнення на Соловках. За цей час його історія встигла обрости численними легендами та міфами.
Петро Калнишевський очолив Запорозьку Січ у час, коли Російська імперія послідовно згортала українську автономію. Запорозька Січ залишалася останнім осередком українського козацького самоврядування.
Важливу роль у знищенні Січі відіграв фаворит Катерини ІІ Григорій Потьомкін. Він прагнув повного контролю над південноукраїнськими землями. Калнишевський, навпаки, намагався зміцнити запорозькі володіння: підтримував заселення степів українськими переселенцями, розбудовував паланкову систему, сприяв розвитку господарства та захищав права Війська Запорозького Низового. Така діяльність Калнишевського суперечила планам імперської влади щодо колонізації та адміністративного підпорядкування Півдня України.
Навесні 1775 року при імператорському дворі спочатку ухвалили викликати Калнишевського до Москви для пояснень щодо висунутих йому звинувачень «за віроломне буйство та розкрадання земель». Проте вже за кілька днів було ухвалено рішення про ліквідацію самої Запорозької Січі. Це свідчить, що її долю визначили заздалегідь, а жодного неупередженого розслідування не планували. 5 червня 1775 року російські війська під командуванням генерал-поручника Петра Текелія оточили Січ, заарештували кошового отамана, військового суддю Павла Головатого та військового писаря Івана Глобу.
Майже рік Калнишевського утримували під вартою в Москві. Потьомкін домігся для нього найсуворішого покарання – довічного ув'язнення в Соловецькому монастирі. 29 липня 1776 року кошового таємно етапували на острови Білого моря. Там він перебував під особливим наглядом. Тричі на рік – на Різдво, Великдень і Преображення Господнє йому дозволяли виходити з камери для участі в богослужінні.
Тривалий час у літературі побутували описи нібито жахливих підземель, у яких утримували Калнишевського. Однак наприкінці ХІХ століття історик козаччини Дмитро Яворницький, дослідивши архів Соловецького монастиря, встановив, що ці розповіді були значно перебільшені. Отаман справді перебував у холодних і темних камерах, але не в підземеллі. Документи також свідчать, що на його утримання імперська влада щороку виділяла значні кошти з конфіскованого майна самого Калнишевського. Як зазначав Яворницький, кошовий був «позбавленим статусу, а не статку». Це забезпечувало йому кращі умови, ніж мали більшість інших в'язнів монастиря.
Сучасні дослідження змушують обережніше ставитися до окремих усталених фактів біографії кошового. Зокрема, дата його народження і вік у 112 років не мають беззаперечного документального підтвердження. Археологічні дослідження поховання також не підтвердили виснаження чи дистрофії, які часто приписували Калнишевському в популярних оповідях. Моторошні описи про те, як кошовий здичавів та втратив зір у земляній ямі, а імператор Олександр I приїжджав до нього у каземат – художня вигадка радянського письменника Івана Шаповала.
Натомість Олександр І у 1801 році помилував Калнишевського. Знесилений роками ув’язнення отаман вирішив залишитися жити при монастирі як вільний послушник, де й помер у 1803 році. Його поховали на почесному місці – біля вівтаря храму Преображення.
Заслання Петра Калнишевського стало одним із завершальних актів ліквідації української козацької державності у XVIII столітті. Разом зі знищенням Запорозької Січі Російська імперія усунула одну з останніх українських інституцій самоврядування та розпочала системну інтеграцію її земель до імперського адміністративного простору. Історія останнього кошового нагадує, що імперська політика щодо України полягала не лише у військовому підкоренні, а й у цілеспрямованому усуненні тих, хто був носієм української політичної традиції.
Пам’яті Героя України Вадима Благовісного
Військова авіація була справою його життя
Вадим Благовісний народився 14 вересня 1995 року в селі Синдаревське на Чернігівщині.
У 2018 році, після випуску з Харківського національного університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба, розпочав службу льотчиком в 299-й бригаді тактичної авіації у Миколаєві.
З початком російського вторгнення в Україну 2022 року здійснив 95 бойових вильотів, знищив 100 одиниць броньованої техніки, понад 80 автотранспортних засобів. Був нагороджений орденами Богдана Хмельницького ІІ та ІІІ ступенів.
Загинув 7 веренся 2022 року під час виконання бойового завдання. Посмертно нагороджений званням Героя України.
Похований в родинному селі Синдаревському. Чоловікові було 26 років.
Фото надані Ларисою Благовісною, а також АрміяInform
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Військова авіація була справою його життя
Вадим Благовісний народився 14 вересня 1995 року в селі Синдаревське на Чернігівщині.
У 2018 році, після випуску з Харківського національного університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба, розпочав службу льотчиком в 299-й бригаді тактичної авіації у Миколаєві.
З початком російського вторгнення в Україну 2022 року здійснив 95 бойових вильотів, знищив 100 одиниць броньованої техніки, понад 80 автотранспортних засобів. Був нагороджений орденами Богдана Хмельницького ІІ та ІІІ ступенів.
Загинув 7 веренся 2022 року під час виконання бойового завдання. Посмертно нагороджений званням Героя України.
Похований в родинному селі Синдаревському. Чоловікові було 26 років.
Фото надані Ларисою Благовісною, а також АрміяInform
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті розвідника Віталія Чорногора (позивний «Сапсан»)
Був волонтером із 2014 року, а із початку повномасштабної війни боронив рідну Київщину
Віталій народився 16 грудня 1962 року у Переяславі на Київщині. Після школи здобув вищу освіту в Українській сільськогосподарській академії.
Працював електромонтером у місцевому РЕМ, а у 1987-1989 роках проходив строкову службу у танкових військах на території Угорщини. Після служби працював на заводі "Точмаш". Пізніше став обіймати керівні посади в комерційних закладах.
З 2014 року разом з дружиною активно долучились до волонтерського руху. А з початком повномасштабного вторгнення чоловік добровольцем долучився до Сил оборони з перших днів.
Брав участь в обороні Києва. Воював в районі містечка Макарів. Загинув 3 квітня 2022 року в селі Гоголів Броварського району від підриву на міні.
Вічна пам’ять Герою!
Фото з сімейного архіву
За матеріалами Переяслав.City
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Був волонтером із 2014 року, а із початку повномасштабної війни боронив рідну Київщину
Віталій народився 16 грудня 1962 року у Переяславі на Київщині. Після школи здобув вищу освіту в Українській сільськогосподарській академії.
Працював електромонтером у місцевому РЕМ, а у 1987-1989 роках проходив строкову службу у танкових військах на території Угорщини. Після служби працював на заводі "Точмаш". Пізніше став обіймати керівні посади в комерційних закладах.
З 2014 року разом з дружиною активно долучились до волонтерського руху. А з початком повномасштабного вторгнення чоловік добровольцем долучився до Сил оборони з перших днів.
Брав участь в обороні Києва. Воював в районі містечка Макарів. Загинув 3 квітня 2022 року в селі Гоголів Броварського району від підриву на міні.
Вічна пам’ять Герою!
Фото з сімейного архіву
За матеріалами Переяслав.City
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті аеророзвідника та геймдизайнера Володимира Єжова (позивний «Вус»)
Один з розробників культових ігор STALKER та «Козаки», який загинув у Бахмуті
Володимир народився 1 серпня 1984 року в Лубнах. Родина часто переїжджала, тому в школу пішов в Херсоні, а закінчив в Києві. З дитинства любив придумати ігри і створював настільні ігри для себе і брата.
Навчався в Київському політехнічному інституті на спеціальності системи автоматизованого керування. В студентські роки зацікався кіберспортом, брав участь в змаганнях з гри StarCraft.
З кіберспорту перейшов в геймдизайн (фактично це як режисура у відеоіграх). Працював над культовим проєктом STALKER, де "подарував" свою зовнішність персонажу Локі, що очолював угруповання "Воля".
Також працював над другою частиною стратегічної гри "Козаки". Пізніше також працював над іншими проєктами: World of Battle: Morning Star, Call of Cthulhu Sherlock Holmes: Devil`s Daughter.
З початком повномасштабного вторгнення долучився до добровольчого батальйону "УВО". Брав участь в обороні Києві. Пізніше перевівся до Окремої президентської бригади, де очолив підрозділ аеророзвідки в складі 23-го батальйону спеціального призначення. Воював на Донеччині.
Володимир Єжов загинув від підриву на міні під час виконання бойового завдання в районі Бахмута 22 грудня 2022 року. Похований в Києві.
Вічна пам’ять Захисникові!
Фото: Радіо Свобода, сімейного архіву, Instagram-сторінки Володимира Єжова та Вікіпедії
За матеріалами Радіо Свобода та S.T.A.L.K.E.R. Wiki
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Один з розробників культових ігор STALKER та «Козаки», який загинув у Бахмуті
Володимир народився 1 серпня 1984 року в Лубнах. Родина часто переїжджала, тому в школу пішов в Херсоні, а закінчив в Києві. З дитинства любив придумати ігри і створював настільні ігри для себе і брата.
Навчався в Київському політехнічному інституті на спеціальності системи автоматизованого керування. В студентські роки зацікався кіберспортом, брав участь в змаганнях з гри StarCraft.
З кіберспорту перейшов в геймдизайн (фактично це як режисура у відеоіграх). Працював над культовим проєктом STALKER, де "подарував" свою зовнішність персонажу Локі, що очолював угруповання "Воля".
Також працював над другою частиною стратегічної гри "Козаки". Пізніше також працював над іншими проєктами: World of Battle: Morning Star, Call of Cthulhu Sherlock Holmes: Devil`s Daughter.
З початком повномасштабного вторгнення долучився до добровольчого батальйону "УВО". Брав участь в обороні Києві. Пізніше перевівся до Окремої президентської бригади, де очолив підрозділ аеророзвідки в складі 23-го батальйону спеціального призначення. Воював на Донеччині.
Володимир Єжов загинув від підриву на міні під час виконання бойового завдання в районі Бахмута 22 грудня 2022 року. Похований в Києві.
Вічна пам’ять Захисникові!
Фото: Радіо Свобода, сімейного архіву, Instagram-сторінки Володимира Єжова та Вікіпедії
За матеріалами Радіо Свобода та S.T.A.L.K.E.R. Wiki
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті танкіста Леоніда Сухацького (позивний «Бак»)
Вороги називали його танк «чорна смерть», а він – «наш дружочок»
Леонід народився 10 липня 1969 року в місті Тетіїв Київської області. Після школи навчався в профтехучилищі №34 у Радомишлі на Житомирщині.
Строкову службу проходив в танкових військах в радянській армії в Польщі. Згодом повернувся в рідний Тетіїв, де спершу працював в міліції, а згодом в пожежній частині. Останні роки працював заправником на газовій станції.
Добровільно долучився до ЗСУ в серпні 2014 року. Служив командиром танку в 17-й окремій танковій бригаді. Брав участь в обороні Маріуполя. Кілька разів ставав учасником танкових дуелей і виходив з них переможцем. Всього на його рахунку було підбито три ворожих бронемашини. Вороги називали його танк - "чорна смерть", а він - "наш дружочок".
22 лютого 2015 року Леонід разом із бійцями батальйону "Свята Марія" проводив рекогносцировку позиції під Маріуполем. Загинув внаслідок ДТП під час виконання бойового завдання.
Похований у Тетієві. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Слава Захисникові!
Фото: Книга пам’яті полеглих
За матеріалами: "Хоробрі серця" на 1 1, ТетіївInfo та Книга пам’яті полеглих
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Вороги називали його танк «чорна смерть», а він – «наш дружочок»
Леонід народився 10 липня 1969 року в місті Тетіїв Київської області. Після школи навчався в профтехучилищі №34 у Радомишлі на Житомирщині.
Строкову службу проходив в танкових військах в радянській армії в Польщі. Згодом повернувся в рідний Тетіїв, де спершу працював в міліції, а згодом в пожежній частині. Останні роки працював заправником на газовій станції.
Добровільно долучився до ЗСУ в серпні 2014 року. Служив командиром танку в 17-й окремій танковій бригаді. Брав участь в обороні Маріуполя. Кілька разів ставав учасником танкових дуелей і виходив з них переможцем. Всього на його рахунку було підбито три ворожих бронемашини. Вороги називали його танк - "чорна смерть", а він - "наш дружочок".
22 лютого 2015 року Леонід разом із бійцями батальйону "Свята Марія" проводив рекогносцировку позиції під Маріуполем. Загинув внаслідок ДТП під час виконання бойового завдання.
Похований у Тетієві. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Слава Захисникові!
Фото: Книга пам’яті полеглих
За матеріалами: "Хоробрі серця" на 1 1, ТетіївInfo та Книга пам’яті полеглих
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Офіційний канал Українського інституту національної пам'яті
Створено: 22 травня 2025
Відповідальні: Miro Baida