Пам’яті Героя України Володимира Балюка (позивний «Балу»)
Сьогодні йому виповнилося б 30 років.
Володимир народився 31 серпня 1996 року в селі Сереховичі на Волині. Навчався в правознавчому ліцей, вищу освіту здобув в Луцькому національному технічному університеті та Університеті банківської справи у Львові.
У 2016 році підписав контракт з 80-ю окремою десантно-штурмовою бригадою. Брав участь в АТО та ООС. Пройшов шлях від рядового десантника до головного сержанта роти.
Із початком повномасштабного російського вторгнення Володимир продовжив воювати у складі свого підрозділу. Брав участь у бойових діях на Херсонщині та Миколаївщині.
Загинув 5 квітня 2022 року на околиці села Нововознесенське Херсонської області. В тому бою Володимир власноруч знищив дві бойової машини піхоти противника, однак зазнав важких поранень, які стали смертельними.
Похований в рідному селі. Посмертно відзначений найвищою нагородою - звання Героя України.
Вічна пам’ять Герою України!
Христина Микитин
Фото: Суспільне Львів, 80 окрема десантно-штурмова бригада ДШВ ЗСУ
За матеріалами: Суспільне Львів, Десантно-штурмові війська ЗСУ
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Сьогодні йому виповнилося б 30 років.
Володимир народився 31 серпня 1996 року в селі Сереховичі на Волині. Навчався в правознавчому ліцей, вищу освіту здобув в Луцькому національному технічному університеті та Університеті банківської справи у Львові.
У 2016 році підписав контракт з 80-ю окремою десантно-штурмовою бригадою. Брав участь в АТО та ООС. Пройшов шлях від рядового десантника до головного сержанта роти.
Із початком повномасштабного російського вторгнення Володимир продовжив воювати у складі свого підрозділу. Брав участь у бойових діях на Херсонщині та Миколаївщині.
Загинув 5 квітня 2022 року на околиці села Нововознесенське Херсонської області. В тому бою Володимир власноруч знищив дві бойової машини піхоти противника, однак зазнав важких поранень, які стали смертельними.
Похований в рідному селі. Посмертно відзначений найвищою нагородою - звання Героя України.
Вічна пам’ять Герою України!
Христина Микитин
Фото: Суспільне Львів, 80 окрема десантно-штурмова бригада ДШВ ЗСУ
За матеріалами: Суспільне Львів, Десантно-штурмові війська ЗСУ
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
ВИЗВОЛЕННЯ КИЄВА АРМІЯМИ УНР ТА ЗУНР
30 серпня 1919 року внаслідок наступу об’єднаних армій Директорії УНР та Західноукраїнської Народної Республіки від більшовиків було звільнено Київ.
У середині червня 1919 року Дієва армія УНР відступала під натиском чисельно переважаючої Червоної армії. Попри попереднє здобуття Кам’янця-Подільського, Старокостянтинова та Проскурова, українські війська втратили частину позицій, зокрема Жмеринку та Чорний Острів, що створило загрозу Кам’янцю-Подільському.
Ситуацію змінив перехід Української галицької армії за Збруч під тиском польських військ. У липні підрозділи УГА приєдналися до сил Директорії. Це дозволило зупинити більшовицький наступ, відвоювати Чорний Острів і Проскурів, а також здобути Могилів-Подільський та Вапнярку.
На початку серпня було створено спільне командування – Штаб Головного отамана на чолі з Миколою Юнаковим та Віктором Курмановичем. Об’єднана армія налічувала 88 тисяч осіб, з яких до 28–30 тисяч були боєздатними та перебували на фронті.
Українське командування вирішило одночасно наступати на Київ і Одесу. 2 серпня почався загальний наступ трьох оперативних груп: Західної, Середньої та Східної. Сприятливими обставинами стали боротьба більшовиків проти Добровольчої армії Антона Денікіна, активність селянських отаманів у радянському тилу, моральний занепад частини червоних військ та перемир’я української сторони з Польщею.
У серпні українські війська здобули Вінницю, Старокостянтинів, Шепетівку, Новоград-Волинський, Житомир, Жмеринку, Умань і Бірзулу. Найбільших успіхів досягла Середня група: 18 серпня вона захопила Козятин, а 24–25 серпня прорвала оборону більшовиків під Білою Церквою та Фастовом.
30 серпня 1-й корпус УГА несподіваним ударом прорвав більшовицьку оборону та вступив до Києва зі сторони Святошина. До 10-ї години вечора союзні українські війська повністю зайняли столицю.
Наступ Дієвої армії УНР та Української галицької армії засвідчив ефективність спільних дій українських військ і значення об’єднання сил у боротьбі з ворогом.
30 серпня 1919 року внаслідок наступу об’єднаних армій Директорії УНР та Західноукраїнської Народної Республіки від більшовиків було звільнено Київ.
У середині червня 1919 року Дієва армія УНР відступала під натиском чисельно переважаючої Червоної армії. Попри попереднє здобуття Кам’янця-Подільського, Старокостянтинова та Проскурова, українські війська втратили частину позицій, зокрема Жмеринку та Чорний Острів, що створило загрозу Кам’янцю-Подільському.
Ситуацію змінив перехід Української галицької армії за Збруч під тиском польських військ. У липні підрозділи УГА приєдналися до сил Директорії. Це дозволило зупинити більшовицький наступ, відвоювати Чорний Острів і Проскурів, а також здобути Могилів-Подільський та Вапнярку.
На початку серпня було створено спільне командування – Штаб Головного отамана на чолі з Миколою Юнаковим та Віктором Курмановичем. Об’єднана армія налічувала 88 тисяч осіб, з яких до 28–30 тисяч були боєздатними та перебували на фронті.
Українське командування вирішило одночасно наступати на Київ і Одесу. 2 серпня почався загальний наступ трьох оперативних груп: Західної, Середньої та Східної. Сприятливими обставинами стали боротьба більшовиків проти Добровольчої армії Антона Денікіна, активність селянських отаманів у радянському тилу, моральний занепад частини червоних військ та перемир’я української сторони з Польщею.
У серпні українські війська здобули Вінницю, Старокостянтинів, Шепетівку, Новоград-Волинський, Житомир, Жмеринку, Умань і Бірзулу. Найбільших успіхів досягла Середня група: 18 серпня вона захопила Козятин, а 24–25 серпня прорвала оборону більшовиків під Білою Церквою та Фастовом.
30 серпня 1-й корпус УГА несподіваним ударом прорвав більшовицьку оборону та вступив до Києва зі сторони Святошина. До 10-ї години вечора союзні українські війська повністю зайняли столицю.
Наступ Дієвої армії УНР та Української галицької армії засвідчив ефективність спільних дій українських військ і значення об’єднання сил у боротьбі з ворогом.
Пам’яті поліцейського-штурмовика Дмитра Ялохи (позивний «ЯД»)
Був турботливим чоловіком, батьком і сином – своїх батьків та України.
Дмитро народився у місті Стебник Львівської області 6 листопада 1990 року. З дитинства мріяв про військову кар'єру, тому в старших класах пішов навчатись в Львівський ліцей з військово-спортивною підготовкою імені Героїв Крут.
Вищу освіту здобув у Львівському університеті внутрішніх справ. Службу в правоохоронних органах розпочав оперуповноваженим карного розшуку в Дрогобицькому районі. Згодом став інспектором карного розшуку.
З початком повномасштабного вторгнення долучився до штурмової бригади Нацполіції "Лють". Отримавши кваліфікацію сапера, служив в штурмовому поліційному полку "Сафарі".
Дмитро Ялоха загинув під час штурму ворожих позицій біля Майорська Донецької області на початку грудня 2023 року.
Вічна слава Захисникові!
Фото: Нацполіція та Фейсбук-сторінка Oksana Levkova
За матеріалами: Електронний пантеон героїв Дрогобицької громади, Головне управління Національної поліції у Львівській області
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://lv.npu.gov.ua/news/zahyblomu-v-boiu-za-ukrainu-politseiskomu-dmytru-ialosi-vstanovyly-memorialnu-doshku-v-drohobychi https://lv.npu.gov.ua/news/zahyblomu-v-boiu-za-ukrainu-politseiskomu-dmytru-ialosi-vstanovyly-memorialnu-doshku-v-drohobychi
Був турботливим чоловіком, батьком і сином – своїх батьків та України.
Дмитро народився у місті Стебник Львівської області 6 листопада 1990 року. З дитинства мріяв про військову кар'єру, тому в старших класах пішов навчатись в Львівський ліцей з військово-спортивною підготовкою імені Героїв Крут.
Вищу освіту здобув у Львівському університеті внутрішніх справ. Службу в правоохоронних органах розпочав оперуповноваженим карного розшуку в Дрогобицькому районі. Згодом став інспектором карного розшуку.
З початком повномасштабного вторгнення долучився до штурмової бригади Нацполіції "Лють". Отримавши кваліфікацію сапера, служив в штурмовому поліційному полку "Сафарі".
Дмитро Ялоха загинув під час штурму ворожих позицій біля Майорська Донецької області на початку грудня 2023 року.
Вічна слава Захисникові!
Фото: Нацполіція та Фейсбук-сторінка Oksana Levkova
За матеріалами: Електронний пантеон героїв Дрогобицької громади, Головне управління Національної поліції у Львівській області
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://lv.npu.gov.ua/news/zahyblomu-v-boiu-za-ukrainu-politseiskomu-dmytru-ialosi-vstanovyly-memorialnu-doshku-v-drohobychi https://lv.npu.gov.ua/news/zahyblomu-v-boiu-za-ukrainu-politseiskomu-dmytru-ialosi-vstanovyly-memorialnu-doshku-v-drohobychi
Пам’яті сержанта, медика Володимира Драча
Не міг просто сидіти без діла, поки іншим було боляче
Володимир Драч народився 4 квітня 1965 року в селі Андрушки на Житомирщині.
Освоїв фах фельдшера в Другому Київському медичному училищі та розпочав роботу в службі екстреної медичної допомоги в Ірпені.
З 2004 року працював фельдшером з медицини невідкладних станів в Державній науковій установі «Центр інноваційних технологій охорони здоровʼя» Державного управління справами.
25 лютого після важкої зміни в перший день повномасштабного вторгнення, прийшов в ТЦК, щоб мобілізуватись, але чоловіку відмовили. Мобілізуватися вдалось з другого разу в січні 2023 року.
Сержант Володимир Драч служив бойовим медиком в 32-й окремій механізованій Сталевій бригаді. Виконував завдання на Куп'янському та Торецькому напрямках.
Загинув 3 липня 2024 року внаслідок атаки БПЛА по позиції медиків
Вічна слава Воїну!
Іван Столячук
Фото надані 32 ОМБр
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Не міг просто сидіти без діла, поки іншим було боляче
Володимир Драч народився 4 квітня 1965 року в селі Андрушки на Житомирщині.
Освоїв фах фельдшера в Другому Київському медичному училищі та розпочав роботу в службі екстреної медичної допомоги в Ірпені.
З 2004 року працював фельдшером з медицини невідкладних станів в Державній науковій установі «Центр інноваційних технологій охорони здоровʼя» Державного управління справами.
25 лютого після важкої зміни в перший день повномасштабного вторгнення, прийшов в ТЦК, щоб мобілізуватись, але чоловіку відмовили. Мобілізуватися вдалось з другого разу в січні 2023 року.
Сержант Володимир Драч служив бойовим медиком в 32-й окремій механізованій Сталевій бригаді. Виконував завдання на Куп'янському та Торецькому напрямках.
Загинув 3 липня 2024 року внаслідок атаки БПЛА по позиції медиків
Вічна слава Воїну!
Іван Столячук
Фото надані 32 ОМБр
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам'яті головного сержанта, командира гармати Романа Довгалюка (позивний «Бурий»)
Найбільше хвилювався за побратимів, боявся втратити когось із них
Роман Довгалюк народився 14 квітня 1986 року у селі Мишковичі на Тернопільщині. Після закінчення місцевої школи навчався у Кременецькій обласній гуманітарно-педагогічній академії імені Тараса Шевченка на факультеті фізичного виховання та спорту.
Згодом перебрався в Тернопіль. Одружився. Відкрив власний тату-салон. Був активним учасником байкерського руху, організовував фаєр-шоу, колекціонував старовинну кераміку та карнавальні маски.
З 2014 року активно займався волонтерством. У 2020 році підписав контракт з 44-ю окремою артилерійською бригадою. Брав участь в Операції Об'єднаних сил.
Повномасштабне вторгнення застало чоловіка на Волині, де його підрозділ проходив навчання.
Воював на Київщині. Згодом пройшов вишкіл у Латвії та став командиром гармати М777. Воював на Донеччині, Запоріжчині та Харківщині. Брав участь в Курській операції. За успішне виконання бойових завдань був нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня, медаллю "За військову службу Україні" та Сталевим хрестом.
Загинув 12 серпня 2024 року, Роман загинув під час бойового завдання в районі села Стецьківка на Сумщині. Похований на Пантеоні Героїв на Микулинецькому кладовищі Тернополя.
Світла пам’ять і честь Герою!
Юлія Томчишин
Фото з сімейного архіву, Патрульна поліція Тернополя
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Найбільше хвилювався за побратимів, боявся втратити когось із них
Роман Довгалюк народився 14 квітня 1986 року у селі Мишковичі на Тернопільщині. Після закінчення місцевої школи навчався у Кременецькій обласній гуманітарно-педагогічній академії імені Тараса Шевченка на факультеті фізичного виховання та спорту.
Згодом перебрався в Тернопіль. Одружився. Відкрив власний тату-салон. Був активним учасником байкерського руху, організовував фаєр-шоу, колекціонував старовинну кераміку та карнавальні маски.
З 2014 року активно займався волонтерством. У 2020 році підписав контракт з 44-ю окремою артилерійською бригадою. Брав участь в Операції Об'єднаних сил.
Повномасштабне вторгнення застало чоловіка на Волині, де його підрозділ проходив навчання.
Воював на Київщині. Згодом пройшов вишкіл у Латвії та став командиром гармати М777. Воював на Донеччині, Запоріжчині та Харківщині. Брав участь в Курській операції. За успішне виконання бойових завдань був нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня, медаллю "За військову службу Україні" та Сталевим хрестом.
Загинув 12 серпня 2024 року, Роман загинув під час бойового завдання в районі села Стецьківка на Сумщині. Похований на Пантеоні Героїв на Микулинецькому кладовищі Тернополя.
Світла пам’ять і честь Герою!
Юлія Томчишин
Фото з сімейного архіву, Патрульна поліція Тернополя
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
«ДНІ ПАМ’ЯТІ ГЕРОЇВ ІЛОВАЙСЬКОЇ БИТВИ 2014»: У КИЄВІ ВІДКРИЛИ ВИСТАВКУ ПРО МУЖНІСТЬ І ПАМ’ЯТЬ
У Києві презентували вуличну фотовиставку «Дні пам’яті героїв Іловайської битви 2014», приурочену до 12-ї річниці трагічних подій під Іловайськом.
У відкритті виставки взяв участь заступник Голови Українського інституту національної пам’яті Володимир Тиліщак.
«Наша національна стійкість 2022 року була б неможлива без мужності і самопожертви героїв 2014 року. Іловайськ став однією з найболючіших сторінок тієї боротьби, але водночас свідченням мужності, стійкості й жертовності наших воїнів. Кожна успішна операція сьогодні спирається на досвід, витримку і кров тих, хто тримав оборону тоді. Тому пам’ять про Іловайськ – пам’ять про втрати. Це усвідомлення того, на чиїх плечах стоїть наша нинішня боротьба і кому ми завдячуємо можливістю продовжувати її та не в праві її забути», – зазначив Володимир Тиліщак.
Виставка створена ГО «Незламні матері України», ГО УБД «Сармат», Національним музеєм Революції Гідності, Київською міською радою, Міністерством у справах ветеранів України та іншими партнерами. Її ідея належить Ігорю «Брокеру» Гевку — учаснику Революції Гідності та російсько-української війни, добровольцю батальйону «Донбас» і учаснику виходу з Іловайська через так званий «зелений коридор».
Створена у 2019 році, експозиція містить понад 50 світлин, які розповідають про захисників України та події Іловайської битви. Фотографії для виставки надали Макс Левін, Макс Дондюк, Олександр Глядєлов та Маркіян Лисейко.
Ці фотографії стали важливими візуальними свідченнями російсько-української війни. Їхні автори документували Революцію Гідності, а згодом – бойові дії на сході України. Бої за Іловайськ стали однією з найтрагічніших сторінок боротьби України за незалежність. У серпні 2014 року українські військовослужбовці та добровольці протистояли ворогу в умовах прямого вторгнення регулярних підрозділів російської федерації.
29 серпня 2014 року під час виходу українських сил через так званий «зелений коридор» російські війська здійснили обстріл. Сотні українських захисників загинули, були поранені, потрапили в полон або зникли безвісти.
Виставка «Дні пам’яті героїв Іловайської битви 2014» — про пам’ять, правду та ціну боротьби за свободу. Про тих, хто став на захист України, і про свідчення, які допомагають зберігати нашу історію.
Відвідати виставку можна на Михайлівській площі біля скверу Небесної Сотні у Києві.
У Києві презентували вуличну фотовиставку «Дні пам’яті героїв Іловайської битви 2014», приурочену до 12-ї річниці трагічних подій під Іловайськом.
У відкритті виставки взяв участь заступник Голови Українського інституту національної пам’яті Володимир Тиліщак.
«Наша національна стійкість 2022 року була б неможлива без мужності і самопожертви героїв 2014 року. Іловайськ став однією з найболючіших сторінок тієї боротьби, але водночас свідченням мужності, стійкості й жертовності наших воїнів. Кожна успішна операція сьогодні спирається на досвід, витримку і кров тих, хто тримав оборону тоді. Тому пам’ять про Іловайськ – пам’ять про втрати. Це усвідомлення того, на чиїх плечах стоїть наша нинішня боротьба і кому ми завдячуємо можливістю продовжувати її та не в праві її забути», – зазначив Володимир Тиліщак.
Виставка створена ГО «Незламні матері України», ГО УБД «Сармат», Національним музеєм Революції Гідності, Київською міською радою, Міністерством у справах ветеранів України та іншими партнерами. Її ідея належить Ігорю «Брокеру» Гевку — учаснику Революції Гідності та російсько-української війни, добровольцю батальйону «Донбас» і учаснику виходу з Іловайська через так званий «зелений коридор».
Створена у 2019 році, експозиція містить понад 50 світлин, які розповідають про захисників України та події Іловайської битви. Фотографії для виставки надали Макс Левін, Макс Дондюк, Олександр Глядєлов та Маркіян Лисейко.
Ці фотографії стали важливими візуальними свідченнями російсько-української війни. Їхні автори документували Революцію Гідності, а згодом – бойові дії на сході України. Бої за Іловайськ стали однією з найтрагічніших сторінок боротьби України за незалежність. У серпні 2014 року українські військовослужбовці та добровольці протистояли ворогу в умовах прямого вторгнення регулярних підрозділів російської федерації.
29 серпня 2014 року під час виходу українських сил через так званий «зелений коридор» російські війська здійснили обстріл. Сотні українських захисників загинули, були поранені, потрапили в полон або зникли безвісти.
Виставка «Дні пам’яті героїв Іловайської битви 2014» — про пам’ять, правду та ціну боротьби за свободу. Про тих, хто став на захист України, і про свідчення, які допомагають зберігати нашу історію.
Відвідати виставку можна на Михайлівській площі біля скверу Небесної Сотні у Києві.
Пам'яті лейтенанта Василя Ферштея (позивний «Фізрук»)
У листопаді 2023 року воїну виповнилося б 23 роки.
Василь народився 25 листопада 2000 року в селі Стриганці на Івано-Франківщині в сім’ї залізничників. З дитинства мріяв бути військовим, тому в старших класах пішов навчатись в Прикарпатський військово-спортивний ліцей.
Вищу освіту здобував у Національній академії Національної гвардії України. Під час навчання активно займався паверліфтингом, за що отримав прізвисько "Фізрук", що стало його позивним.
У 2023 році молодий лейтенант пройшов короткий вишкіл в Британії та очолив взвод розвідки в бригаду НГУ "Червона калина". Виконував бойові завдання на Запоріжчині.
13 жовтня лейтенант Василь Ферштей прийняв свій перший та останній бій. Близько півгодини офіцер вів стрілковий бій з росіянами. Був двічі поранений, але відмовлявся здаватися. Лише 7 листопада змогли дістати його тіло. Поховали Василя Ферштея 10 листопада в рідному селі. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ сутпеня.
Світла пам'ять Герою!
Тетяна Тиндик
Фото з сімейного архіву та Суспільне Івано-Франківськ
За матеріалами: Вільне Радіо, Суспільне Івано-Франківськ, Вікіпедія, Меморіал. Платформа пам'яті
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://memorial.ua/obituaries/militaries/kfershtei-vasyl-6322
У листопаді 2023 року воїну виповнилося б 23 роки.
Василь народився 25 листопада 2000 року в селі Стриганці на Івано-Франківщині в сім’ї залізничників. З дитинства мріяв бути військовим, тому в старших класах пішов навчатись в Прикарпатський військово-спортивний ліцей.
Вищу освіту здобував у Національній академії Національної гвардії України. Під час навчання активно займався паверліфтингом, за що отримав прізвисько "Фізрук", що стало його позивним.
У 2023 році молодий лейтенант пройшов короткий вишкіл в Британії та очолив взвод розвідки в бригаду НГУ "Червона калина". Виконував бойові завдання на Запоріжчині.
13 жовтня лейтенант Василь Ферштей прийняв свій перший та останній бій. Близько півгодини офіцер вів стрілковий бій з росіянами. Був двічі поранений, але відмовлявся здаватися. Лише 7 листопада змогли дістати його тіло. Поховали Василя Ферштея 10 листопада в рідному селі. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ сутпеня.
Світла пам'ять Герою!
Тетяна Тиндик
Фото з сімейного архіву та Суспільне Івано-Франківськ
За матеріалами: Вільне Радіо, Суспільне Івано-Франківськ, Вікіпедія, Меморіал. Платформа пам'яті
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://memorial.ua/obituaries/militaries/kfershtei-vasyl-6322
Пам’яті Героя України, льотчика Сергія Пархоменка
Після народження сина казав, що тепер, як ніколи, є задля кого воювати
Сергій Пархоменко народився 14 січня 1997 року у Вінниці. Три покоління чоловіків в його родині були пов'язані з авіацією, тому продовжити родинну династію була його мрія дитинства. Пішов навчатись до Київського військового ліцею імені Івана Богуна. Згодом продовжив навчання на льотному факультеті Харківського національного університету імені Івана Кожедуба.
Службу молодий офіцер розпочав в 299-й бригаді тактичної авіації імені генерала-лейтенанта Василя Нікіфорова. Досить швидко освоював авіаційну техніку та став командиром авіаланки.
З початку повномасштабного вторгнення виконав 38 бойових вильотів на різних ділянках фронту. Знищив більше ніж 20 ворожих танків, понад 50 бойових броньованих машин, 55 транспортних засобів, 20 цистерн з пальним та кількасот солдатів і офіцерів. Неодноразово виводив авіаційну техніку з-під ракетних ударів. Був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Загинув 14 травня 2022 року під час виконання бойового завдання в районі Гуляйполя. Посмертно нагороджений звання Героя України.
Честь Герою!
Анастасія Олехнович
Фото з сайту АрміяInform
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Після народження сина казав, що тепер, як ніколи, є задля кого воювати
Сергій Пархоменко народився 14 січня 1997 року у Вінниці. Три покоління чоловіків в його родині були пов'язані з авіацією, тому продовжити родинну династію була його мрія дитинства. Пішов навчатись до Київського військового ліцею імені Івана Богуна. Згодом продовжив навчання на льотному факультеті Харківського національного університету імені Івана Кожедуба.
Службу молодий офіцер розпочав в 299-й бригаді тактичної авіації імені генерала-лейтенанта Василя Нікіфорова. Досить швидко освоював авіаційну техніку та став командиром авіаланки.
З початку повномасштабного вторгнення виконав 38 бойових вильотів на різних ділянках фронту. Знищив більше ніж 20 ворожих танків, понад 50 бойових броньованих машин, 55 транспортних засобів, 20 цистерн з пальним та кількасот солдатів і офіцерів. Неодноразово виводив авіаційну техніку з-під ракетних ударів. Був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Загинув 14 травня 2022 року під час виконання бойового завдання в районі Гуляйполя. Посмертно нагороджений звання Героя України.
Честь Герою!
Анастасія Олехнович
Фото з сайту АрміяInform
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті молодшого сержанта Володимира Неклеги
Його останки слова були про велику любов до мами
Володимир народився 19 листопада 1989 року в селі Хмельове Кіровоградської області.
Після школи навчався в будівельному технікумі. Активно брав участь в місцевому КВК. Після випуску пройшов строкову службу в армії.
Після демобілізації влаштувався дозиметристом на Смолінську шахту.
У 2014 році чоловік вперше став на захист України. Служив в розвідроті 57-ї окремої мотопіхотної бригади за контрактом. Виконував бойові завдання в районах Зайцевого, Майорська, Горлівки та Дебальцевого. Брав участь у боях за Дебальцеве та вийшов із Дебальцівського котла. Відзначений державною нагородою - медаллю "За військову службу Україні".
У 2021 році повернувся працювати на шахту, однак менше ніж за рік став вдруге на захист України у березні 2022 року. Командував взводом у 60-й артилерійській бригаді.
Загинув 16 липня 2026 року під час евакуації цивільного населення з селища Христофорівка на Дніпропетровщині. Отримав поранення від вибуху ворожого дрона. Перед смертю записав голосове повідомлення мамі, що сильно її любить.
Пам'ять і честь Герою!
Мирослава Липа
Фото надала мати бійця Ірина Червяк
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Його останки слова були про велику любов до мами
Володимир народився 19 листопада 1989 року в селі Хмельове Кіровоградської області.
Після школи навчався в будівельному технікумі. Активно брав участь в місцевому КВК. Після випуску пройшов строкову службу в армії.
Після демобілізації влаштувався дозиметристом на Смолінську шахту.
У 2014 році чоловік вперше став на захист України. Служив в розвідроті 57-ї окремої мотопіхотної бригади за контрактом. Виконував бойові завдання в районах Зайцевого, Майорська, Горлівки та Дебальцевого. Брав участь у боях за Дебальцеве та вийшов із Дебальцівського котла. Відзначений державною нагородою - медаллю "За військову службу Україні".
У 2021 році повернувся працювати на шахту, однак менше ніж за рік став вдруге на захист України у березні 2022 року. Командував взводом у 60-й артилерійській бригаді.
Загинув 16 липня 2026 року під час евакуації цивільного населення з селища Христофорівка на Дніпропетровщині. Отримав поранення від вибуху ворожого дрона. Перед смертю записав голосове повідомлення мамі, що сильно її любить.
Пам'ять і честь Герою!
Мирослава Липа
Фото надала мати бійця Ірина Червяк
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті водія-гранатометника Даніла Кіріллова
Загинув за день до свого 24-річчя
Даніл народився у 1990 році в Узбекистані, у селі Чархін Самаркандської області. Дитинство хлопця минуло в селі Долинівці на Житомирщині.
Тут, після школи, Даніл отримав фах водія та механізатора в місцевому сільгосптехнікумі. Паралельно з навчання працював на місцевих аграрних підприємствах.
Згодом проходив строкову службу в Окремому Київському полку Президента України Сухопутних військ Збройних сил України.
Після армії, влаштувався в одне з агропідприємств водієм. Одружився в 2013 році. Разом з дружиною брав участь в Революції гідності. А вже в березні 2014 року мобілізувався до 30-ї окремої механізованої бригади для участі в АТО.
Загинув в боях за Степанівку Донецької області 15 серпня 2014 року, внаслідок ворожого обстрілу з "Градів".
Похований у рідній Долинівці. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна вдячність, пам’ять і шана Захиснику!
Фото: Фейсбук-сторінка Юлія Кіріллова
За матеріалами: Український меморіал, Книга пам’яті полеглих за Україну, Фейсбук-сторінка Юлія Кіріллова, «Цензор.нет»
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttp://censor.net/ua/r3126781
Загинув за день до свого 24-річчя
Даніл народився у 1990 році в Узбекистані, у селі Чархін Самаркандської області. Дитинство хлопця минуло в селі Долинівці на Житомирщині.
Тут, після школи, Даніл отримав фах водія та механізатора в місцевому сільгосптехнікумі. Паралельно з навчання працював на місцевих аграрних підприємствах.
Згодом проходив строкову службу в Окремому Київському полку Президента України Сухопутних військ Збройних сил України.
Після армії, влаштувався в одне з агропідприємств водієм. Одружився в 2013 році. Разом з дружиною брав участь в Революції гідності. А вже в березні 2014 року мобілізувався до 30-ї окремої механізованої бригади для участі в АТО.
Загинув в боях за Степанівку Донецької області 15 серпня 2014 року, внаслідок ворожого обстрілу з "Градів".
Похований у рідній Долинівці. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна вдячність, пам’ять і шана Захиснику!
Фото: Фейсбук-сторінка Юлія Кіріллова
За матеріалами: Український меморіал, Книга пам’яті полеглих за Україну, Фейсбук-сторінка Юлія Кіріллова, «Цензор.нет»
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttp://censor.net/ua/r3126781
Пам'яті спецпризначенця Андрія Нашори (позивний «Канада»)
До останнього прикривав побратимів
Андрій Нашора народився 2 грудня 2000 року в місті Дубровиця на Рівненщині. Після школи заочно вивчав митну справу в Ірпінському державному податковому університеті та працював за фахом.
У 2020 році підписав контракт з Національною гвардією. Хлопець з дитинства мріяв про службу, завдяки прикладу дядька-прикордонника.
Початок повномасштабного вторгнення зустрів в складі роти охорони громадського порядку в Сарнах. Певний час проходив службу в тилових частинах, однак уже влітку 2024 взяв участь в боях на Покровському напрямку. Менше ніж за рік, перевівся в спецпідрозділу НГУ "Омега". Виконував спеціальні місії на Донеччині.
2 грудня 2025 року Андрій відсвяткував своє 25-річчя. А вже наступного дня отримав смертельні поранення.
Поховали Андрія Нашору в рідній Дубровиці. Посмертно присвоєно звання молодшого лейтенанта та нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна пам'ять та шана Герою!
Тетяна Тиндик
Фото з сімейного архіву
За матеріалами: Меморіал. Платформа пам'яті, Вільне радіо, Главком, Експрес
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://expres.online/zhittevi-istorii/vin-do-ostannogo-prikrivav-pobratimiv-spetspriznachenets-andriy-nashora-polig-nastupnogo-dnya-pislya-svoikh-urodin
До останнього прикривав побратимів
Андрій Нашора народився 2 грудня 2000 року в місті Дубровиця на Рівненщині. Після школи заочно вивчав митну справу в Ірпінському державному податковому університеті та працював за фахом.
У 2020 році підписав контракт з Національною гвардією. Хлопець з дитинства мріяв про службу, завдяки прикладу дядька-прикордонника.
Початок повномасштабного вторгнення зустрів в складі роти охорони громадського порядку в Сарнах. Певний час проходив службу в тилових частинах, однак уже влітку 2024 взяв участь в боях на Покровському напрямку. Менше ніж за рік, перевівся в спецпідрозділу НГУ "Омега". Виконував спеціальні місії на Донеччині.
2 грудня 2025 року Андрій відсвяткував своє 25-річчя. А вже наступного дня отримав смертельні поранення.
Поховали Андрія Нашору в рідній Дубровиці. Посмертно присвоєно звання молодшого лейтенанта та нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна пам'ять та шана Герою!
Тетяна Тиндик
Фото з сімейного архіву
За матеріалами: Меморіал. Платформа пам'яті, Вільне радіо, Главком, Експрес
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInformhttps://expres.online/zhittevi-istorii/vin-do-ostannogo-prikrivav-pobratimiv-spetspriznachenets-andriy-nashora-polig-nastupnogo-dnya-pislya-svoikh-urodin
Пам’яті солдата Володимира Галунки
Два роки родина чекала на нього, але Герой повернувся «на щиті»
Володимир народився 19 квітня 1986 року в селищі Козова на Тернопільщині.
Після школи закінчив училище за будівельною спеціальністю. Працював за фахом.
18 березня 2024 року Володимира мобілізували до лав Збройних Сил України.
Життя військового обірвалося 17 травня 2024 року під час виконання службових обовʼязків поблизу населеного пункту Новоолександрівка Донецької області.
Довгий час Володимир вважався зниклим безвісти. У травні 2026 року воїн повернувся до рідної Козової вже «на щиті». Прощання із захисником відбулося 18 травня.
Світла пам’ять Герою!
Фото з родинного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Два роки родина чекала на нього, але Герой повернувся «на щиті»
Володимир народився 19 квітня 1986 року в селищі Козова на Тернопільщині.
Після школи закінчив училище за будівельною спеціальністю. Працював за фахом.
18 березня 2024 року Володимира мобілізували до лав Збройних Сил України.
Життя військового обірвалося 17 травня 2024 року під час виконання службових обовʼязків поблизу населеного пункту Новоолександрівка Донецької області.
Довгий час Володимир вважався зниклим безвісти. У травні 2026 року воїн повернувся до рідної Козової вже «на щиті». Прощання із захисником відбулося 18 травня.
Світла пам’ять Герою!
Фото з родинного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
«У ПОШУКАХ ГЕРОЇВ»: УІНП РОЗПОВІВ, ЯК ШУКАЮТЬ МОГИЛИ ВИДАТНИХ УКРАЇНЦІВ ЗА КОРДОНОМ
21 серпня Український інститут національної пам’яті прозвітував про один із наймасштабніших проєктів цього року – експедицію місцями поховань видатних українців за кордоном – «У пошуках героїв».
Експедиція тривала понад 20 днів та охопила сім країн Європи: Словаччину, Австрію, Швейцарію, Францію, Люксембург, Німеччину та Польщу. Учасники дослідили понад 100 тисяч поховань на 105 європейських цвинтарях.
Експедицію організував Український інститут національної пам’яті спільно з благодійним фондом «Героїка», громадською організацією «Історична правда», благодійним фондом Сергія Жадана, національним скаутським рухом «Пласт» та 2-м корпусом Національної гвардії України «Хартія».
Експедиція відбулася за підтримки Офісу Президента України. Це безпрецедентне дослідження місць поховань видатних українців за кордоном, яке є частиною процесу роботи зі створення Українського національного пантеону.
Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров подякував учасникам експедиції за великий обсяг проробленої кропіткої роботи з організації пошукових процесів, зокрема роботи з архівами, мартирологами, складання експедиційних маршрутів, а також впорядкування місць пам’яті та поховань під час експедиції.
«Ця ідея була реалізована безпосередньо завдяки очільнику Офісу Президента України Кирилу Олексійовичу Буданову, який зробив усе можливе, щоб ми могли подолати маршрут у 8700 кілометрів та дослідити понад 100 цвинтарів. Вперше на державному рівні було організовано таку експедицію», – наголосив Олександр Алфьоров.
Учасник експедиції та голова Крайової ради «Пласту» Юрій Юзич провів коротку лекцію про долі українців за кордоном, окресливши, чому саме через ці сім країн пролягали маршрути експедиції. А також розкрив особливості архівних пошуків та створення списків потенційних місць поховань, які стали об’єктами пошуку дослідників.
Співзасновник «Історичної правди» та офіцер 2-го корпусу НГУ «Хартія», учасник експедиції Вахтанг Кіпіані наголосив на важливості створення державного реєстру усіх людей, які воювали за Україну. Він також додав, що під час експедиції було знайдено кілька поховань українських діячів, які за своїм статусом та військовим званням могли бути поховані в Українському національному пантеоні.
Учасник експедиції та голова правління благодійного фонду «Героїка” Олег Слабоспицький додав, що наразі існують ще сотні тисяч недосліджених могил та місць пам’яті, які потребують не просто дослідження, а укладення маршрутів, які зокрема можна використовувати в туристичних цілях.
Співробітник УІНП та учасник експедиції Іван Стичинський відзначив, що окрім окресленої колегами «кабінетної» роботи з архівами та складанням маршрутів, важливою стала саме «польова» робота, що дала змогу виявити невідомі раніше місця поховання та пам’яті.
Голова УІНП Олександр Алфьоров наголосив, що дана експедиційна практика продовжиться, адже це стратегічна робота, яка впливатиме на наступні етапи розвитку політики національної пам’яті.
Докладніше читайте на сайті УІНПу.https://uinp.gov.ua/pres-centr/novyny/u-poshukah-geroyiv-uinp-rozpoviv-pro-masshtabnu-ekspedyciyu-miscyamy-pamyati-ukrayinciv-u-yevropi
21 серпня Український інститут національної пам’яті прозвітував про один із наймасштабніших проєктів цього року – експедицію місцями поховань видатних українців за кордоном – «У пошуках героїв».
Експедиція тривала понад 20 днів та охопила сім країн Європи: Словаччину, Австрію, Швейцарію, Францію, Люксембург, Німеччину та Польщу. Учасники дослідили понад 100 тисяч поховань на 105 європейських цвинтарях.
Експедицію організував Український інститут національної пам’яті спільно з благодійним фондом «Героїка», громадською організацією «Історична правда», благодійним фондом Сергія Жадана, національним скаутським рухом «Пласт» та 2-м корпусом Національної гвардії України «Хартія».
Експедиція відбулася за підтримки Офісу Президента України. Це безпрецедентне дослідження місць поховань видатних українців за кордоном, яке є частиною процесу роботи зі створення Українського національного пантеону.
Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров подякував учасникам експедиції за великий обсяг проробленої кропіткої роботи з організації пошукових процесів, зокрема роботи з архівами, мартирологами, складання експедиційних маршрутів, а також впорядкування місць пам’яті та поховань під час експедиції.
«Ця ідея була реалізована безпосередньо завдяки очільнику Офісу Президента України Кирилу Олексійовичу Буданову, який зробив усе можливе, щоб ми могли подолати маршрут у 8700 кілометрів та дослідити понад 100 цвинтарів. Вперше на державному рівні було організовано таку експедицію», – наголосив Олександр Алфьоров.
Учасник експедиції та голова Крайової ради «Пласту» Юрій Юзич провів коротку лекцію про долі українців за кордоном, окресливши, чому саме через ці сім країн пролягали маршрути експедиції. А також розкрив особливості архівних пошуків та створення списків потенційних місць поховань, які стали об’єктами пошуку дослідників.
Співзасновник «Історичної правди» та офіцер 2-го корпусу НГУ «Хартія», учасник експедиції Вахтанг Кіпіані наголосив на важливості створення державного реєстру усіх людей, які воювали за Україну. Він також додав, що під час експедиції було знайдено кілька поховань українських діячів, які за своїм статусом та військовим званням могли бути поховані в Українському національному пантеоні.
Учасник експедиції та голова правління благодійного фонду «Героїка” Олег Слабоспицький додав, що наразі існують ще сотні тисяч недосліджених могил та місць пам’яті, які потребують не просто дослідження, а укладення маршрутів, які зокрема можна використовувати в туристичних цілях.
Співробітник УІНП та учасник експедиції Іван Стичинський відзначив, що окрім окресленої колегами «кабінетної» роботи з архівами та складанням маршрутів, важливою стала саме «польова» робота, що дала змогу виявити невідомі раніше місця поховання та пам’яті.
Голова УІНП Олександр Алфьоров наголосив, що дана експедиційна практика продовжиться, адже це стратегічна робота, яка впливатиме на наступні етапи розвитку політики національної пам’яті.
Докладніше читайте на сайті УІНПу.https://uinp.gov.ua/pres-centr/novyny/u-poshukah-geroyiv-uinp-rozpoviv-pro-masshtabnu-ekspedyciyu-miscyamy-pamyati-ukrayinciv-u-yevropi
Пам’яті Євгена Савченка (позивний «Джексон»)
Для побратимів він був не просто фахівцем, а душею компанії та майстром вигадок, якими до останнього оберігав спокій рідних.
Євген Савченко народився 1995 року. До початку вторгнення, працював на "Новій пошті".
У 2023 році долучився до Сил оборони. Пройшов навчання у Великій Британії. Служив командир відділення у підрозділі безпілотників UMBRELLA 32-ї Сталевої бригади. Воював на Харківщині та Донеччині.
Загинув внаслідок ворожого ракетного удару 18 квітня 2025 року.
Вічна слава воїну-лицарю!
Іван Столячук
Фото надані 32 ОМБр
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Для побратимів він був не просто фахівцем, а душею компанії та майстром вигадок, якими до останнього оберігав спокій рідних.
Євген Савченко народився 1995 року. До початку вторгнення, працював на "Новій пошті".
У 2023 році долучився до Сил оборони. Пройшов навчання у Великій Британії. Служив командир відділення у підрозділі безпілотників UMBRELLA 32-ї Сталевої бригади. Воював на Харківщині та Донеччині.
Загинув внаслідок ворожого ракетного удару 18 квітня 2025 року.
Вічна слава воїну-лицарю!
Іван Столячук
Фото надані 32 ОМБр
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пам’яті солдата-гранатометника Костянтина Самойлова
Загинув при обороні рідного краю
Костянтин Самойлов народився 3 липня 1980 року в селі Стрілеча на Харківщині, біля самого кордону з Росією.
Після школи навчався будівельній справі у одному з технікумів Харкова. З початку 2000-х жив в селищі Руська Лозова, де працював на місцевому підприємстві оператором агрегату оброблення відходів.
Пережив окупацію рідного селище у 2022 році. У 2025 долучився до Сил оборони. Служив гранатометником у 125-й окремій важкій бригаді. виконував бойові завдання під час оборони Куп’янська.
Загинув 18 грудня 2025 року, внаслідок поранення отриманих від обстрілу Куп'янська.
Похований у Руській Лозові.
Фото для колажу: Дергачівська міська територіальна громада, офіційний сайт
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Загинув при обороні рідного краю
Костянтин Самойлов народився 3 липня 1980 року в селі Стрілеча на Харківщині, біля самого кордону з Росією.
Після школи навчався будівельній справі у одному з технікумів Харкова. З початку 2000-х жив в селищі Руська Лозова, де працював на місцевому підприємстві оператором агрегату оброблення відходів.
Пережив окупацію рідного селище у 2022 році. У 2025 долучився до Сил оборони. Служив гранатометником у 125-й окремій важкій бригаді. виконував бойові завдання під час оборони Куп’янська.
Загинув 18 грудня 2025 року, внаслідок поранення отриманих від обстрілу Куп'янська.
Похований у Руській Лозові.
Фото для колажу: Дергачівська міська територіальна громада, офіційний сайт
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті азовця Євгенія Логінова (позивний «Мальдер»)
27-річний Євгеній був єдиним сином у родині, мріяв про море, але віддав життя обороняючи український Маріуполь
Євгеній народився 21 жовтня 1994 року у білоруському Бресті. Але вже через рік родина переїхала до Миколаєва.
Ще в школі хлопець вирішив пов'язати життя з морем. Закінчив морехідне училище та Миколаєвський університет кораблебудування імені адмірала Макарова. Працював матросом-рятувальником на базі відпочинку.
Активно займався різними видами спорту від плавання до скелелазіння.
У 2018 році розпочав службу в полку "Азов". Брав участь у бойових діях на Світлодарській дузі та захисті Маріуполя.
Повномасштабне вторгнення застало Євгенія на Львівщині, де він проходив сержантський вишкіл. Уже за кілька днів азовець був серед побратимів у Маріуполі, ще до того, як місто потрапило в оточення.
Брав участь в обороні Маріуполя та боях за "Азовсталь". Загинув 5 травня 2022 року. Його тіло залишилось в окупованому Маріуполі.
У Миколаєві на честь Євгенія Логінова перейменували одну з вулиць та встановили меморіальну дошку на будинку, де він прожив своє коротке життя. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна шана і слава Герою!
Фото автора, з архіву батьків та вільного доступу мережі інтернет
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
27-річний Євгеній був єдиним сином у родині, мріяв про море, але віддав життя обороняючи український Маріуполь
Євгеній народився 21 жовтня 1994 року у білоруському Бресті. Але вже через рік родина переїхала до Миколаєва.
Ще в школі хлопець вирішив пов'язати життя з морем. Закінчив морехідне училище та Миколаєвський університет кораблебудування імені адмірала Макарова. Працював матросом-рятувальником на базі відпочинку.
Активно займався різними видами спорту від плавання до скелелазіння.
У 2018 році розпочав службу в полку "Азов". Брав участь у бойових діях на Світлодарській дузі та захисті Маріуполя.
Повномасштабне вторгнення застало Євгенія на Львівщині, де він проходив сержантський вишкіл. Уже за кілька днів азовець був серед побратимів у Маріуполі, ще до того, як місто потрапило в оточення.
Брав участь в обороні Маріуполя та боях за "Азовсталь". Загинув 5 травня 2022 року. Його тіло залишилось в окупованому Маріуполі.
У Миколаєві на честь Євгенія Логінова перейменували одну з вулиць та встановили меморіальну дошку на будинку, де він прожив своє коротке життя. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна шана і слава Герою!
Фото автора, з архіву батьків та вільного доступу мережі інтернет
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті молодшого сержанта Дмитра Галагана (позивний «Джава»)
Командир відділення вогнеметного взводу, якому назавжди 26 років, воював в ООС і звільняв Херсон
Дмитро Галаган народився 1 квітня 1997 року в Києві. В школі цікавився військовою історією та технікою.
Після школи здобув фах механіка у Київському коледжі морського та річкового флоту. Після цього служив строкову, а згодом контрактну службу в 36-ї окремій бригаді морської піхоти. Виконув бойові завдання в ООС на Маріупольському напрямку.
З початком повномасштабного вторгнення воював на Херсонщині. Брав участь у визволенні міста. Нагороджений Золотим Хрестом.
З літа 2023 року виконував бойові завдання на Запорізькому напрямку. Загинув 15 червня під час виконання спеціального завдання в районі села Приютне Запорізької області.
Поховали Дмитра 22 червня у селі Кобижча Чернігівської області, де минуло його дитинство.
Вічна слава, пам’ять і подяка Дмитрові за доблесть і відвагу!
Фото: Укрінформ, Бобровицька міська рада, Меморіал, Фейсбук Ігоря Ярмоленка
Джерела: Бобровицька міська рада, Платформа пам’яті «Меморіал», сторінки у Фейсбуці Ігоря Ярмоленка і Людмили Самоткан
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Командир відділення вогнеметного взводу, якому назавжди 26 років, воював в ООС і звільняв Херсон
Дмитро Галаган народився 1 квітня 1997 року в Києві. В школі цікавився військовою історією та технікою.
Після школи здобув фах механіка у Київському коледжі морського та річкового флоту. Після цього служив строкову, а згодом контрактну службу в 36-ї окремій бригаді морської піхоти. Виконув бойові завдання в ООС на Маріупольському напрямку.
З початком повномасштабного вторгнення воював на Херсонщині. Брав участь у визволенні міста. Нагороджений Золотим Хрестом.
З літа 2023 року виконував бойові завдання на Запорізькому напрямку. Загинув 15 червня під час виконання спеціального завдання в районі села Приютне Запорізької області.
Поховали Дмитра 22 червня у селі Кобижча Чернігівської області, де минуло його дитинство.
Вічна слава, пам’ять і подяка Дмитрові за доблесть і відвагу!
Фото: Укрінформ, Бобровицька міська рада, Меморіал, Фейсбук Ігоря Ярмоленка
Джерела: Бобровицька міська рада, Платформа пам’яті «Меморіал», сторінки у Фейсбуці Ігоря Ярмоленка і Людмили Самоткан
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті танкіста, Героя України Павла Лисиці (позивний «Барон»)
Поранений, врятував екіпаж ціною власного життя
Павло Лисиця народився на Вінниччині, у селі Ходаки Барського району.
Після школи отримав фах тракториста та почав працювати у Ялтушківській дослідно-селекційній станції. В середині 1990-х проходив строкову службу на флоті. Пізніше працював трактористом у фермерському господарстві.
До лав Сил оборони чоловік долучився у 50 - у березні 2023 року. Служив у 14-й бригаді НГУ «Червона калина». Пройшов навчання на Івано-Франківщині.
Солдат Лисиця був водієм відділення важких машин взводу МТЗ танкової роти мав позивний «Барон». Він воював на Запорізькому та Донецькому напрямках.
Загинув в танковому бою 19 вересня 2024 року. Танк Лисиці було підбито, чоловік дав команду екіпажу відступити, в сам відстрілювався до останніх набоїв, прикриваючи відступ.
Похований 26 вересня 2024 року в рідному селі Ходаки. У 2025 році посмертно присвоєно звання Героя України.
Вічна шана Герою!
Фото: з родинного архіву, НГУ
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Поранений, врятував екіпаж ціною власного життя
Павло Лисиця народився на Вінниччині, у селі Ходаки Барського району.
Після школи отримав фах тракториста та почав працювати у Ялтушківській дослідно-селекційній станції. В середині 1990-х проходив строкову службу на флоті. Пізніше працював трактористом у фермерському господарстві.
До лав Сил оборони чоловік долучився у 50 - у березні 2023 року. Служив у 14-й бригаді НГУ «Червона калина». Пройшов навчання на Івано-Франківщині.
Солдат Лисиця був водієм відділення важких машин взводу МТЗ танкової роти мав позивний «Барон». Він воював на Запорізькому та Донецькому напрямках.
Загинув в танковому бою 19 вересня 2024 року. Танк Лисиці було підбито, чоловік дав команду екіпажу відступити, в сам відстрілювався до останніх набоїв, прикриваючи відступ.
Похований 26 вересня 2024 року в рідному селі Ходаки. У 2025 році посмертно присвоєно звання Героя України.
Вічна шана Герою!
Фото: з родинного архіву, НГУ
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті солдата Романа Коновала (позивний «Кіпіш»)
Із юності знав, що його покликання – захищати Україну.
Роман народився 27 червня 1996 року в Обухові на Київщині. Після школи, здобув фах автослюсаря.
Служив в 59-й окремій механізованій бригади та 11 окремому мотопіхотному батальйоні "Київська Русь". Воював у 2014-2015 роках на Донеччині.
Після початку повномасштабного російського вторгнення Роман знову став на захист України. Боронив державу на Миколаївському і Харківському напрямках, а згодом виконував бойові завдання знову на Донеччині.
20 лютого 2023 року солдат Роман Коновал загинув під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Первомайське Донецької області. Йому було 26 років. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна слава і шана Герою!
Фото: з відкритих джерел
Джерело інформації: Обухівська міська рада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Із юності знав, що його покликання – захищати Україну.
Роман народився 27 червня 1996 року в Обухові на Київщині. Після школи, здобув фах автослюсаря.
Служив в 59-й окремій механізованій бригади та 11 окремому мотопіхотному батальйоні "Київська Русь". Воював у 2014-2015 роках на Донеччині.
Після початку повномасштабного російського вторгнення Роман знову став на захист України. Боронив державу на Миколаївському і Харківському напрямках, а згодом виконував бойові завдання знову на Донеччині.
20 лютого 2023 року солдат Роман Коновал загинув під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Первомайське Донецької області. Йому було 26 років. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна слава і шана Герою!
Фото: з відкритих джерел
Джерело інформації: Обухівська міська рада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті Олексія Семківа (позивний «Еверест»)
Мріяв підкорити найвищу вершину світ, але поліг у бою за Україну
Олексій народився 22 грудня 2000 року в місті Івано-Франківськ. Закінчив Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу. У грудні 2021 року був прийнятий на роботу електромонтером до АТ «Прикарпаттяобленерго». Згодом був переведений на посаду інженера в службі діагностики.
Олексій активно займався східними єдиноборствами, зокрема тхеквондо. Але найбільша його пристрасть була гірські походи. Однією з його заповітних мрій було підкорення найвищої вершини світу – Евересту.
26 лютого 2024 року Олексій добровільно став до лав 3-ї окремої штурмової бригади.
24-річний Олексій Семків загинув 4 серпня 2025 року у стрілецькому бою поблизу села Греківка Сватівського району Луганської області.
Поховали захисника на території меморіального комплексу «Дем’янів Лаз» в Івано-Франківську. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять і слава Герою!
Джерела: Суспільне, Платформа памʼяті "Меморіал", Прикарпаття обленерго, Меморіал Незбутні
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Мріяв підкорити найвищу вершину світ, але поліг у бою за Україну
Олексій народився 22 грудня 2000 року в місті Івано-Франківськ. Закінчив Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу. У грудні 2021 року був прийнятий на роботу електромонтером до АТ «Прикарпаттяобленерго». Згодом був переведений на посаду інженера в службі діагностики.
Олексій активно займався східними єдиноборствами, зокрема тхеквондо. Але найбільша його пристрасть була гірські походи. Однією з його заповітних мрій було підкорення найвищої вершини світу – Евересту.
26 лютого 2024 року Олексій добровільно став до лав 3-ї окремої штурмової бригади.
24-річний Олексій Семків загинув 4 серпня 2025 року у стрілецькому бою поблизу села Греківка Сватівського району Луганської області.
Поховали захисника на території меморіального комплексу «Дем’янів Лаз» в Івано-Франківську. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня.
Вічна пам’ять і слава Герою!
Джерела: Суспільне, Платформа памʼяті "Меморіал", Прикарпаття обленерго, Меморіал Незбутні
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Офіційний канал Українського інституту національної пам'яті
Створено: 22 травня 2025
Відповідальні: Miro Baida