17 березня народився Вадим Щербаківський (1876–1957) – видатний український учений, який залишив глибокий слід в археології, етнографії, мистецтвознавстві та музейній справі.
Він був одним із фундаторів Національного музею у Львові, працював над створенням музеїв у Полтаві та активно долучався до збереження культурної спадщини України. У 1917 році його обрали комісаром з охорони пам’яток.
Після вимушеної еміграції з 1922 року Щербаківський працював у Празі, де став професором і проректором Українського вільного університету, а згодом – його першим ректором у Мюнхені.
На жаль, через еміграцію його ім’я десятиліттями замовчували в Україні, а праці не публікували. Та сьогодні ми повертаємо пам’ять про тих, хто формував українську науку і культуру.
У 1886 навчався в 3-й Київській, 1892-95 - у Ніжинській гімназіях. 1895 вступив на математичний факультет Петербурзького університету, 1896 перевівся до Московського університету.
Через участь у студентському русі ув’язнений і висланий на 4 роки в рідне село під нагляд поліції. 1902 вступив на фізико-математичний факультет Київського університету, спеціалізувався в галузі астрономії, захистив дисертацію, але, не маючи "атестата благонадійності", не міг працювати за фахом.
В 1906 закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Вивчав пам’ятки українського мистецтва, брав участь в археологічних розкопках, виступив 1905 з доповіддю на 13-му Археологічному з’їзді в Катеринославі (нині м. Дніпропетровськ). 1906 і 1907 був заарештований за участь в українському русі, призначений на висилку до Сибіру, замінену на виїзд за кордон. 1907 - 1910 на запрошення митрополита А.Шептицького працював співробітником Національного музею у Львові (нині Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького).
Об’їздив захід України де досліджував народне будівництво, побут, звичаї, обряди, фольклор, збирав для музею пам’ятки. Здійснив також поїздки в Італію, Францію, Німеччину, де вивчав європейське мистецтво.
У 1912-1922 рр. був директором археологічного відділу природничо-історичного музею в Полтаві. 1917 р. став ректором організованого при музеї Українського народного університету, 1922 р. виїхав до Праги.
Він був одним із фундаторів Національного музею у Львові, працював над створенням музеїв у Полтаві та активно долучався до збереження культурної спадщини України. У 1917 році його обрали комісаром з охорони пам’яток.
Після вимушеної еміграції з 1922 року Щербаківський працював у Празі, де став професором і проректором Українського вільного університету, а згодом – його першим ректором у Мюнхені.
На жаль, через еміграцію його ім’я десятиліттями замовчували в Україні, а праці не публікували. Та сьогодні ми повертаємо пам’ять про тих, хто формував українську науку і культуру.
У 1886 навчався в 3-й Київській, 1892-95 - у Ніжинській гімназіях. 1895 вступив на математичний факультет Петербурзького університету, 1896 перевівся до Московського університету.
Через участь у студентському русі ув’язнений і висланий на 4 роки в рідне село під нагляд поліції. 1902 вступив на фізико-математичний факультет Київського університету, спеціалізувався в галузі астрономії, захистив дисертацію, але, не маючи "атестата благонадійності", не міг працювати за фахом.
В 1906 закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Вивчав пам’ятки українського мистецтва, брав участь в археологічних розкопках, виступив 1905 з доповіддю на 13-му Археологічному з’їзді в Катеринославі (нині м. Дніпропетровськ). 1906 і 1907 був заарештований за участь в українському русі, призначений на висилку до Сибіру, замінену на виїзд за кордон. 1907 - 1910 на запрошення митрополита А.Шептицького працював співробітником Національного музею у Львові (нині Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького).
Об’їздив захід України де досліджував народне будівництво, побут, звичаї, обряди, фольклор, збирав для музею пам’ятки. Здійснив також поїздки в Італію, Францію, Німеччину, де вивчав європейське мистецтво.
У 1912-1922 рр. був директором археологічного відділу природничо-історичного музею в Полтаві. 1917 р. став ректором організованого при музеї Українського народного університету, 1922 р. виїхав до Праги.
130 років тому, 17 березня 1896 року, народилася Надія Суровцова, журналістка, перекладачка, громадська діячка, авторка відомих мемуарів, жертва сталінських репресій.
Надія народилася в Києві, з часом її родина перебралась до Умані. Навчалася у Фундуклеївській та Уманській гімназіях, згодом і до 1917 року - на історико-філологічному факультеті Вищих жіночих курсів у Петербурзі, брала активну участь в українському студентському житті.
Під час Української революції 1917 – 1921 років Надія Суровцова працювала в департаменті іноземних зв’язків та продовжувала навчання в Київському університеті.
У грудні 1918-го у складі дипломатичної місії тодішнього уряду України виїхала до Австрії. Перебуваючи в еміграції, закінчила філософський факультет Віденського університету, захистила дисертацію «Богдан Хмельницький та ідея української державності» й здобула науковий ступінь доктора філософії. Викладала у Віденській сільськогосподарській академії. Брала активну участь у роботі Міжнародної жіночої Ліги миру і свободи, конгресів у Відні, Дрездені, Гаазі, Амстердамі, Парижі, Вашингтоні.
Після повернення до України у 1925-му Суровцова працювала у Головліті, кіноуправлінні, радіотелеграфному агентстві, Наркоматі іноземних справ. Потім стала аспіранткою відомого історика Дмитра Багалія, працювала на Науково-дослідній кафедрі історії України Харківського ІНО.
Надія підтримувала стосунки з Миколою Хвильовим, Лесем Курбасом, Остапом Вишнею та іншими митцями. Це стало причиною пропозиції від ГПУ стати секретним співробітником. Суровцова відмовилася. 29 листопада 1927 року її арештували та перевезли до в’язниці у Москві. 28 травня 1928-го Надію засудили до 5 років ув’язнення на Соловках «за шпигунство». Строк покарання влада неодноразово продовжувала. Дозвіл повернутися до України отримала лише після реабілітації у 1957-му.
Спершу Надія Суровцова жила в Києві, а потім переїхала до Умані, де очолювала Уманське товариство охорони пам’яток історії та культури, працювала екскурсоводом у «Софіївці», збирала матеріали з історії Умані. Навколо Суровцової гуртувалися представники української інтелігенції. У 1972 році в її помешканні відбувся обшук, в подальшому перебувала під постійним наглядом агентів спецслужб.
Померла Надія Суровцова 13 квітня 1985-го, похована в Умані.
Надія народилася в Києві, з часом її родина перебралась до Умані. Навчалася у Фундуклеївській та Уманській гімназіях, згодом і до 1917 року - на історико-філологічному факультеті Вищих жіночих курсів у Петербурзі, брала активну участь в українському студентському житті.
Під час Української революції 1917 – 1921 років Надія Суровцова працювала в департаменті іноземних зв’язків та продовжувала навчання в Київському університеті.
У грудні 1918-го у складі дипломатичної місії тодішнього уряду України виїхала до Австрії. Перебуваючи в еміграції, закінчила філософський факультет Віденського університету, захистила дисертацію «Богдан Хмельницький та ідея української державності» й здобула науковий ступінь доктора філософії. Викладала у Віденській сільськогосподарській академії. Брала активну участь у роботі Міжнародної жіночої Ліги миру і свободи, конгресів у Відні, Дрездені, Гаазі, Амстердамі, Парижі, Вашингтоні.
Після повернення до України у 1925-му Суровцова працювала у Головліті, кіноуправлінні, радіотелеграфному агентстві, Наркоматі іноземних справ. Потім стала аспіранткою відомого історика Дмитра Багалія, працювала на Науково-дослідній кафедрі історії України Харківського ІНО.
Надія підтримувала стосунки з Миколою Хвильовим, Лесем Курбасом, Остапом Вишнею та іншими митцями. Це стало причиною пропозиції від ГПУ стати секретним співробітником. Суровцова відмовилася. 29 листопада 1927 року її арештували та перевезли до в’язниці у Москві. 28 травня 1928-го Надію засудили до 5 років ув’язнення на Соловках «за шпигунство». Строк покарання влада неодноразово продовжувала. Дозвіл повернутися до України отримала лише після реабілітації у 1957-му.
Спершу Надія Суровцова жила в Києві, а потім переїхала до Умані, де очолювала Уманське товариство охорони пам’яток історії та культури, працювала екскурсоводом у «Софіївці», збирала матеріали з історії Умані. Навколо Суровцової гуртувалися представники української інтелігенції. У 1972 році в її помешканні відбувся обшук, в подальшому перебувала під постійним наглядом агентів спецслужб.
Померла Надія Суровцова 13 квітня 1985-го, похована в Умані.
ЗБЕРІГАЧ КИЇВСЬКОЇ ПАМ’ЯТІ ПРО РУСЬ: 180 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ АДРІАНА ПРАХОВА
Цього дня минає 180 років з дня народження мистецтвознавця, археолога, історика культури та художнього критика Адріана Прахова.
Адріан Прахов народився у білоруському місті Мстиславль в родині директора Дворянського училища. Після смерті батька родина перебралась в Петербург. Тут Прахов закінчив гімназію, а згодом вивчав теорію та історію мистецтва у Петербурзькому університеті. Пізніше продовжив мистецтвознавчі студії у Європі: Німеччині, Франції, Італії, Греції, Австрії, Британії.
Після повернення з європейських студій, захистив дисертацію присвячену архітектурі Стародавнього Єгипту та викладав у Петербурзькому університеті. Саме в цей час Прахов багато писав художньої критики, зокрема він перший написав наукове дослідження творчості Тараса Шевченка.
У 1880 році Прахов з родиною перебирається до Києва, з вивченням культурної спадщини якого пов’яже своє життя. Спершу Прахов досліджував мозаїки та фрески Софійський собору. Згодом взявся за масштабний проєкт - реставрацію старовинних фресок давньоруської Кирилівської церкви. До цієї роботи він залучив багатьох митців: Миколу Мурашка, Івана Селезньова, Миколу Пимоненка, Івана Їжакевича, Михайла Врубеля. Храм XII століття був перетворений на справжній художній музей, хоча в ньому продовжували вести релігійні служби.
У 1885 році за сприяння Археологічного товариства у Петербурзі, Прахов розпочав новий амбітний проєкт - розпис Володимирського собору. Мистецтвознавець залучив 96 художників, серед яких були кращі митці Російської імперії того часу: Вільгельм Котарбінський, Віктор Васнєцов, Михайло Врубель, Микола Пимоненко. Залучався до цієї роботи зовсім юний Олександр Мурашко, який згодом стане творцем Української академії мистецтв.
Крім того, Прахов виконував дослідницькі й реставраційні роботи в Михайлівському Золотоверхому монастирі, храмах Чернігова та Володимира-Волинського, керував кафедрою історії мистецтв Київського університету Святого Володимира. Важливо, що бувши фактично російським чиновником від культури, Прахов поважав українську національну культуру. Професор спеціально вивчив та послуговувався українською мовою та вбачав у київській спадщині корені української культури.
Помер Адріан Прахов у Ялті 1916 року. Діти Прахова в тій чи іншій мірі продовжили його шлях: старша донька Олена стала художницею-вишивальницею. Син Микола - мистецтвознавцем. Онуки Прахова також були видатними людьми - Адріан Прахов (названий на честь діда) - кінооператором Студії Довженка, зняв фільми “Наталка Полтавка” та “Запорожець за Дунаєм”, а онук Микола - відомим біологом, дослідником Якутії та теоретиком садівництва і квітникарства.
Цього дня минає 180 років з дня народження мистецтвознавця, археолога, історика культури та художнього критика Адріана Прахова.
Адріан Прахов народився у білоруському місті Мстиславль в родині директора Дворянського училища. Після смерті батька родина перебралась в Петербург. Тут Прахов закінчив гімназію, а згодом вивчав теорію та історію мистецтва у Петербурзькому університеті. Пізніше продовжив мистецтвознавчі студії у Європі: Німеччині, Франції, Італії, Греції, Австрії, Британії.
Після повернення з європейських студій, захистив дисертацію присвячену архітектурі Стародавнього Єгипту та викладав у Петербурзькому університеті. Саме в цей час Прахов багато писав художньої критики, зокрема він перший написав наукове дослідження творчості Тараса Шевченка.
У 1880 році Прахов з родиною перебирається до Києва, з вивченням культурної спадщини якого пов’яже своє життя. Спершу Прахов досліджував мозаїки та фрески Софійський собору. Згодом взявся за масштабний проєкт - реставрацію старовинних фресок давньоруської Кирилівської церкви. До цієї роботи він залучив багатьох митців: Миколу Мурашка, Івана Селезньова, Миколу Пимоненка, Івана Їжакевича, Михайла Врубеля. Храм XII століття був перетворений на справжній художній музей, хоча в ньому продовжували вести релігійні служби.
У 1885 році за сприяння Археологічного товариства у Петербурзі, Прахов розпочав новий амбітний проєкт - розпис Володимирського собору. Мистецтвознавець залучив 96 художників, серед яких були кращі митці Російської імперії того часу: Вільгельм Котарбінський, Віктор Васнєцов, Михайло Врубель, Микола Пимоненко. Залучався до цієї роботи зовсім юний Олександр Мурашко, який згодом стане творцем Української академії мистецтв.
Крім того, Прахов виконував дослідницькі й реставраційні роботи в Михайлівському Золотоверхому монастирі, храмах Чернігова та Володимира-Волинського, керував кафедрою історії мистецтв Київського університету Святого Володимира. Важливо, що бувши фактично російським чиновником від культури, Прахов поважав українську національну культуру. Професор спеціально вивчив та послуговувався українською мовою та вбачав у київській спадщині корені української культури.
Помер Адріан Прахов у Ялті 1916 року. Діти Прахова в тій чи іншій мірі продовжили його шлях: старша донька Олена стала художницею-вишивальницею. Син Микола - мистецтвознавцем. Онуки Прахова також були видатними людьми - Адріан Прахов (названий на честь діда) - кінооператором Студії Довженка, зняв фільми “Наталка Полтавка” та “Запорожець за Дунаєм”, а онук Микола - відомим біологом, дослідником Якутії та теоретиком садівництва і квітникарства.
Запрошуємо до участі в конкурсі на здобуття Стипендії імені Едуарда Зуба - ініціативи, спрямованої на підтримку молодих істориків, краєзнавців, журналістів, студентів, які працюють у сфері дослідження та популяризації історії України.
На здобуття Стипендії можуть претендувати молоді дослідники та популяризатори історії України, які є громадянами України та спеціалізуються на темах пов’язаних з історією Харкова; репресивною політикою комуністичного тоталітарного режиму; Українською революцією 1917-1921 років із акцентом на локальному вимірі; церковно-релігійним життям в Україні за часів комуністичного тоталітарного режиму, дотримуються принципів академічної доброчесності та мають активну громадянську позицію. Вікова межа претендента на момент отримання Стипендії - 40 років включно.
Більш детальніше про умови участі за посиланням.https://uinp.gov.ua/pres-centr/novyny/konkurs-na-zdobuttya-stypendiyi-imeni-eduarda-zuba-u-2026-roci
На здобуття Стипендії можуть претендувати молоді дослідники та популяризатори історії України, які є громадянами України та спеціалізуються на темах пов’язаних з історією Харкова; репресивною політикою комуністичного тоталітарного режиму; Українською революцією 1917-1921 років із акцентом на локальному вимірі; церковно-релігійним життям в Україні за часів комуністичного тоталітарного режиму, дотримуються принципів академічної доброчесності та мають активну громадянську позицію. Вікова межа претендента на момент отримання Стипендії - 40 років включно.
Більш детальніше про умови участі за посиланням.https://uinp.gov.ua/pres-centr/novyny/konkurs-na-zdobuttya-stypendiyi-imeni-eduarda-zuba-u-2026-roci
12 березня 1916 року (за новим стилем) народилася українська архітекторка Євгенія Маринченко, одна з авторок проєктів відбудови повоєнного Києва.
Вона народилася в Петрограді в родині майбутнього українського архітектора Олександра Івановича Маринченка. На той час він навчався в Петроградській академії мистецтв (1915–1918). Згодом сім’я повернулася в Україну, батько був родом із Кролевця (нині Сумська обл.).
Фахову освіту Євгенія здобувала в Києві: у 1931–1934 рр. навчалася в транспортно-будівельному технікумі, вищу освіту здобула у Київському інженерно-будівельному інституті, на архітектурному факультеті, впродовж 1935–1941 рр. Ще під час навчання в технікумі почала працювати на будівництві: десятником, техніком, помічником архітектора, здобуваючи практичний досвід, який згодом став важливим у її професійній діяльності.
Після Другої світової війни архітекторка працювала у проєктному інституті «Гіпроцивільпромбуд». Однією з її перших великих робіт став проєкт санаторного комплексу «Пуща Озерна» у київській Пущі-Водиці (1946–1949 рр.). Архітекторка створила ансамбль будівель, органічно вписаних у природний ландшафт соснового лісу. За цей проєкт вона отримала премію республіканського конкурсу за кращі об’єкти цивільного будівництва 1949 року.
Загалом Маринченко створила понад 70 архітектурних проєктів, із яких понад тридцять були реалізовані. Серед них громадські споруди, санаторно-курортні комплекси та житлові будинки у різних містах України: нові квартали в Одесі, Херсоні, Харкові, житловий масив Ново-Біличі в Києві.
Найвідомішою її роботою став Національний палац мистецтв «Україна», збудований у 1965–1970 рр. у співавторстві з архітектором Петром Жилицьким. На момент відкриття це була найбільша концертна зала України. Під час оздоблення інтер’єрів архітектори використали нові для того часу матеріали, зокрема блакитні вулканічні камені з Закарпаття (туфові породи), що надали простору особливого колористичного звучання.
Важливою складовою проєкту стала й акустика залу. Архітектори працювали разом з інженерами-акустиками, щоб досягти рівномірного звучання на всіх 3700 місцях. Для цього форму залу, систему балконів та декоративні елементи інтер’єру проєктували так, щоб вони не лише створювали візуальний ритм, а й працювали як акустичні поверхні, що відбивають і розсіюють звук. За створення Палацу архітектори отримали Національну премію України Тараса Шевченка 1971 року, Жилицький посмертно.
Маринченко була відома принциповою позицією щодо збереження історичного середовища Києва. Під час обговорення місця для будівництва великої концертної зали розглядали спорудження її на території знищеного совєцькою владою Михайлівського Золотоверхого. Архітекторка виступила проти такої ідеї, відстоюючи необхідність збереження цієї історичної ділянки міста. Другий раз рятувати територію Михайлівського від забудови довелося від Академії Наук, яка хотіла спорудити там павільйон з душовими кабінами та іншими зручностями для обслуговування тенісного корту. Для цього потрібно було вирити траншеї для водопровідних і каналізаційних труб через всю територію.
Окрім архітектури Маринченко захоплювалася малюванням. Вона створювала акварелі та замальовки, а серед її улюблених сюжетів були білі квіти, які, за її словами, створюють відчуття світла і святковості. Цю любов до світла й гармонії втілювала в архітектурі.
Маринченко останні роки життя співпрацювала з Українським товариством охорони пам’яток історії та культури, займаючись питаннями збереження архітектурної спадщини. Євгенія Маринченко залишила цей світ через 2 роки після відбудови Михайлівського собору, у червні 1999 року у віці 83 років.
Вона народилася в Петрограді в родині майбутнього українського архітектора Олександра Івановича Маринченка. На той час він навчався в Петроградській академії мистецтв (1915–1918). Згодом сім’я повернулася в Україну, батько був родом із Кролевця (нині Сумська обл.).
Фахову освіту Євгенія здобувала в Києві: у 1931–1934 рр. навчалася в транспортно-будівельному технікумі, вищу освіту здобула у Київському інженерно-будівельному інституті, на архітектурному факультеті, впродовж 1935–1941 рр. Ще під час навчання в технікумі почала працювати на будівництві: десятником, техніком, помічником архітектора, здобуваючи практичний досвід, який згодом став важливим у її професійній діяльності.
Після Другої світової війни архітекторка працювала у проєктному інституті «Гіпроцивільпромбуд». Однією з її перших великих робіт став проєкт санаторного комплексу «Пуща Озерна» у київській Пущі-Водиці (1946–1949 рр.). Архітекторка створила ансамбль будівель, органічно вписаних у природний ландшафт соснового лісу. За цей проєкт вона отримала премію республіканського конкурсу за кращі об’єкти цивільного будівництва 1949 року.
Загалом Маринченко створила понад 70 архітектурних проєктів, із яких понад тридцять були реалізовані. Серед них громадські споруди, санаторно-курортні комплекси та житлові будинки у різних містах України: нові квартали в Одесі, Херсоні, Харкові, житловий масив Ново-Біличі в Києві.
Найвідомішою її роботою став Національний палац мистецтв «Україна», збудований у 1965–1970 рр. у співавторстві з архітектором Петром Жилицьким. На момент відкриття це була найбільша концертна зала України. Під час оздоблення інтер’єрів архітектори використали нові для того часу матеріали, зокрема блакитні вулканічні камені з Закарпаття (туфові породи), що надали простору особливого колористичного звучання.
Важливою складовою проєкту стала й акустика залу. Архітектори працювали разом з інженерами-акустиками, щоб досягти рівномірного звучання на всіх 3700 місцях. Для цього форму залу, систему балконів та декоративні елементи інтер’єру проєктували так, щоб вони не лише створювали візуальний ритм, а й працювали як акустичні поверхні, що відбивають і розсіюють звук. За створення Палацу архітектори отримали Національну премію України Тараса Шевченка 1971 року, Жилицький посмертно.
Маринченко була відома принциповою позицією щодо збереження історичного середовища Києва. Під час обговорення місця для будівництва великої концертної зали розглядали спорудження її на території знищеного совєцькою владою Михайлівського Золотоверхого. Архітекторка виступила проти такої ідеї, відстоюючи необхідність збереження цієї історичної ділянки міста. Другий раз рятувати територію Михайлівського від забудови довелося від Академії Наук, яка хотіла спорудити там павільйон з душовими кабінами та іншими зручностями для обслуговування тенісного корту. Для цього потрібно було вирити траншеї для водопровідних і каналізаційних труб через всю територію.
Окрім архітектури Маринченко захоплювалася малюванням. Вона створювала акварелі та замальовки, а серед її улюблених сюжетів були білі квіти, які, за її словами, створюють відчуття світла і святковості. Цю любов до світла й гармонії втілювала в архітектурі.
Маринченко останні роки життя співпрацювала з Українським товариством охорони пам’яток історії та культури, займаючись питаннями збереження архітектурної спадщини. Євгенія Маринченко залишила цей світ через 2 роки після відбудови Михайлівського собору, у червні 1999 року у віці 83 років.
12 березня 1863 року народився Володимир Вернадський – один із найвидатніших учених ХХ століття, мислитель, природознавець і перший президент Української академії наук.
Вернадський належить до рідкісної когорти вчених-енциклопедистів. Його наукові праці охоплювали десятки галузей, від мінералогії та геології до філософії науки. Він став засновником нових наукових напрямів – геохімії та біогеохімії, а також створив вчення про біосферу – цілісну оболонку життя на Землі, і ноосферу – етап розвитку планети, коли людський розум стає силою, що впливає на природні процеси.
У 1918 році Вернадський став одним із творців і першим президентом Української академії наук (нині Національна академія наук України). Саме він заклав основи її структури: інститути, лабораторії, бібліотеку, архів, ботанічний сад, обсерваторію та інші наукові установи. Учений наполягав, що українська наука має розвиватися як повноцінна частина європейського інтелектуального простору.
Ім’я Вернадського сьогодні присутнє в різних символах української науки та держави.
На його честь названа українська антарктична станція “Академік Вернадський”. Вона розташована на острові Галіндез і була передана Україні Великою Британією у 1996 році; відтоді там працюють українські полярники, досліджуючи клімат, океан, біосферу та космічну погоду.
Постать ученого також присутня у щоденному житті українців – його портрет зображений на банкноті 1000 гривень, введеній у обіг у 2019 році. На зворотному боці купюри розміщено будівлю президії Національної академії наук України як символ інституції, біля витоків якої стояв Вернадський.
Ім’я вченого носять і освітні установи. Зокрема, Таврійський національний університет імені Володимира Вернадського – один із найстаріших університетів півдня України. Заснований у 1918 році в Криму, після російської окупації півострова у 2014 році університет був змушений залишити Сімферополь і відновив свою діяльність у Києві. Сьогодні він продовжує працювати в українському освітньому просторі, зберігаючи власні інституційні традиції та символічно підтверджуючи, що українська наука і освіта залишаються невід’ємною частиною Криму. Ім’я Вернадського носить і найбільша наукова бібліотека країни – Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського.
Спадщина Володимира Вернадського – це не лише фундаментальні відкриття, а й масштабне бачення місця людини у світі. Він одним із перших сформулював думку, що людство стало геологічною силою планети і тому несе відповідальність за майбутнє Землі.
Вернадський належить до рідкісної когорти вчених-енциклопедистів. Його наукові праці охоплювали десятки галузей, від мінералогії та геології до філософії науки. Він став засновником нових наукових напрямів – геохімії та біогеохімії, а також створив вчення про біосферу – цілісну оболонку життя на Землі, і ноосферу – етап розвитку планети, коли людський розум стає силою, що впливає на природні процеси.
У 1918 році Вернадський став одним із творців і першим президентом Української академії наук (нині Національна академія наук України). Саме він заклав основи її структури: інститути, лабораторії, бібліотеку, архів, ботанічний сад, обсерваторію та інші наукові установи. Учений наполягав, що українська наука має розвиватися як повноцінна частина європейського інтелектуального простору.
Ім’я Вернадського сьогодні присутнє в різних символах української науки та держави.
На його честь названа українська антарктична станція “Академік Вернадський”. Вона розташована на острові Галіндез і була передана Україні Великою Британією у 1996 році; відтоді там працюють українські полярники, досліджуючи клімат, океан, біосферу та космічну погоду.
Постать ученого також присутня у щоденному житті українців – його портрет зображений на банкноті 1000 гривень, введеній у обіг у 2019 році. На зворотному боці купюри розміщено будівлю президії Національної академії наук України як символ інституції, біля витоків якої стояв Вернадський.
Ім’я вченого носять і освітні установи. Зокрема, Таврійський національний університет імені Володимира Вернадського – один із найстаріших університетів півдня України. Заснований у 1918 році в Криму, після російської окупації півострова у 2014 році університет був змушений залишити Сімферополь і відновив свою діяльність у Києві. Сьогодні він продовжує працювати в українському освітньому просторі, зберігаючи власні інституційні традиції та символічно підтверджуючи, що українська наука і освіта залишаються невід’ємною частиною Криму. Ім’я Вернадського носить і найбільша наукова бібліотека країни – Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського.
Спадщина Володимира Вернадського – це не лише фундаментальні відкриття, а й масштабне бачення місця людини у світі. Він одним із перших сформулював думку, що людство стало геологічною силою планети і тому несе відповідальність за майбутнє Землі.
ДОСЛІДНИК УКРАЇНСЬКОГО БЕРЕГУ: 210 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕКСАНДРА АФАНАСЬЄВА-ЧУЖБИНСЬКОГО
Олександр Афанасьєв-Чужбинський народився в селі Ісківці на Полтавщині в родині дрібного шляхтича.
Після навчання в Ніжинській гімназії вищих наук, як тодішній дворянин, поступив на військову службу, але досить скоро розчарувався у кар’єрі військового і у 1847 році вийшов у відставку поручником. Певний час працював у канцелярії Воронезького губернатора, однак не знайшов себе і на державній службі.
У 1856 році на запрошення князя Костянтина Миколайовича взявся провести етнографічні студії рідного йому Придніпров’я. Завданням було об’їхати особисто прирічкові та приморські області та скласти їхні географічно-етнографічні описи. Протягом експедиції, Афанасьєв-Чужбинський опублікував низку матеріалів у модному тоді форматі «дорожних записок» в часописі «Морський збірник», які присвячені українському Придніпров’ю: «Загальний огляд на побут придніпровського селянина», «Поїздка на дніпровські пороги та на Запоріжжя», «Поїздка у низини Дніпра». Згодом свої напрацювання видав у збірнику «Нариси Дніпра». Афанасьєв-Чужбинський зокрема описав у своїй праці козацькі Січі на Дніпрі, лоцманську громаду з її побутом, традиціями та культурою; зробив детальний опис судноплавства Дніпром.
Другою його етнографічною роботою став збірник «Нариси Дністра», в яких дослідник описав свої мандри Бесарабією. Зокрема, у своїй роботі Афанасьєв-Чужбинський приділив велику увагу побуту українських та молдавських селян, єврейських громад, а також поселень німецьких, болгарських та швейцарських колоністів. Етнограф також багато говорить про старожитності краю, зокрема Хотинську фортецю, Турецьку криницю, скельно-печерні пам’ятки та кургани краю. В «Нарисах Дніпра» він постійно наголошує на важливості археологічного дослідження краю та історичного дослідження козацтва.
У 1860-х роках мешкав у Петербурзі, де займався літературною та журналістською діяльністю. Перекладав твори Фенімора Купера та польських авторів. Певний час був завідувачем музею Петропавлівської фортеці. Помер 1875 року.
Олександр Афанасьєв-Чужбинський народився в селі Ісківці на Полтавщині в родині дрібного шляхтича.
Після навчання в Ніжинській гімназії вищих наук, як тодішній дворянин, поступив на військову службу, але досить скоро розчарувався у кар’єрі військового і у 1847 році вийшов у відставку поручником. Певний час працював у канцелярії Воронезького губернатора, однак не знайшов себе і на державній службі.
У 1856 році на запрошення князя Костянтина Миколайовича взявся провести етнографічні студії рідного йому Придніпров’я. Завданням було об’їхати особисто прирічкові та приморські області та скласти їхні географічно-етнографічні описи. Протягом експедиції, Афанасьєв-Чужбинський опублікував низку матеріалів у модному тоді форматі «дорожних записок» в часописі «Морський збірник», які присвячені українському Придніпров’ю: «Загальний огляд на побут придніпровського селянина», «Поїздка на дніпровські пороги та на Запоріжжя», «Поїздка у низини Дніпра». Згодом свої напрацювання видав у збірнику «Нариси Дніпра». Афанасьєв-Чужбинський зокрема описав у своїй праці козацькі Січі на Дніпрі, лоцманську громаду з її побутом, традиціями та культурою; зробив детальний опис судноплавства Дніпром.
Другою його етнографічною роботою став збірник «Нариси Дністра», в яких дослідник описав свої мандри Бесарабією. Зокрема, у своїй роботі Афанасьєв-Чужбинський приділив велику увагу побуту українських та молдавських селян, єврейських громад, а також поселень німецьких, болгарських та швейцарських колоністів. Етнограф також багато говорить про старожитності краю, зокрема Хотинську фортецю, Турецьку криницю, скельно-печерні пам’ятки та кургани краю. В «Нарисах Дніпра» він постійно наголошує на важливості археологічного дослідження краю та історичного дослідження козацтва.
У 1860-х роках мешкав у Петербурзі, де займався літературною та журналістською діяльністю. Перекладав твори Фенімора Купера та польських авторів. Певний час був завідувачем музею Петропавлівської фортеці. Помер 1875 року.
#ЦейДеньвІсторіїУкраїни
Сьогодні минає 140 років з дня народження одного з тих, хто стояв біля витоків утвердження української термінології і за це навіки залишився на Соловках, мовознавця Григорія Холодного.
Народився він у російській глибинці, в Тамбові, куди його батька, вчителя із Переяслава з українськими переконаннями та цінностями, відправили від гріха подалі викладати в місцевій гімназії (якраз діяв Емський указ і українська мова всіляко витіснялася з публічної площини).
Григорій Холодний-старший прекрасно розумів роль освіти, тому всі його троє синів вивчилися в університетах. Микола в майбутньому став відомим ботаніком, Володимир – юристом і видавцем першої в Російській імперії спортивної газети «Авто» (і чоловіком зірки німого кіно Віри Холодної), а Григорій – мовознавцем і педагогом.
Григорій закінчив фізико-математичний факультет петроградського університету. Учителював у Москві, був секретарем заснованого Михайлом Грушевським Українського видавничого товариства. Після лютневої революції і утворення Української Центральної Ради переїхав до Києва, читав лекції з математики, фізики у Другій українській гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства. Був творчою людиною, прекрасно грав на скрипці. Донька Оксана стала відомою піаністкою і педагогом.
У 1920-ті роки Григорій Холодний утверджував українську освіту на Чернігівщині, був обраний головою місцевої «Просвіти», організував Чернігівське наукове товариство. Як співробітник Інституту Української Наукової Мови (а з 1926 року – його керівник), брав активну участь у виробленні головних засад розвитку української термінології, редагуванні термінологічних словників.
Активна проукраїнська позиція стала причиною загибелі вченого. У 1929 році його разом з іншими мовознавцями арештовують в інспірованій ГПУ справі «Спілки визволення України» та звинувачують у націоналістичному шкідництві. Вирок – 8 років таборів та позбавлення прав на наступні 3 роки.
Покарання відбував на Соловках, у сумнозвісному Соловецькому таборі особливого призначення (СЛОН) – разом з Миколою Зеровим, Лесем Курбасом, Антіном Крушельницьким та іншими представниками української інтелектуальної еліти. Навіть в ув’язненні намагався зберегти гідність і свободу духу. «Перебуваючи в політізоляторі, не підкорявся встановленому режиму, насміхався і ображав наглядачів», - скаржилося на Холодного керівництво табору.
У 1937 році, після появи директиви Єжова № 59190, тут почалася нова хвиля репресій, коли окремі «трійки» УНКВД взялися за перегляд справ і винесення смертельних вироків. У липні 1937 р. постановою особливої наради при НКВД СРСР Холодному додали ще п'ять років ізоляції. Але він не прожив і семи місяців. 17 лютого 1938 року за рішенням однієї з таких «трійок» упродовж однієї доби було розстріляно майже 200 в’язнів. Одним з них був і Григорій Холодний.
Сьогодні минає 140 років з дня народження одного з тих, хто стояв біля витоків утвердження української термінології і за це навіки залишився на Соловках, мовознавця Григорія Холодного.
Народився він у російській глибинці, в Тамбові, куди його батька, вчителя із Переяслава з українськими переконаннями та цінностями, відправили від гріха подалі викладати в місцевій гімназії (якраз діяв Емський указ і українська мова всіляко витіснялася з публічної площини).
Григорій Холодний-старший прекрасно розумів роль освіти, тому всі його троє синів вивчилися в університетах. Микола в майбутньому став відомим ботаніком, Володимир – юристом і видавцем першої в Російській імперії спортивної газети «Авто» (і чоловіком зірки німого кіно Віри Холодної), а Григорій – мовознавцем і педагогом.
Григорій закінчив фізико-математичний факультет петроградського університету. Учителював у Москві, був секретарем заснованого Михайлом Грушевським Українського видавничого товариства. Після лютневої революції і утворення Української Центральної Ради переїхав до Києва, читав лекції з математики, фізики у Другій українській гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства. Був творчою людиною, прекрасно грав на скрипці. Донька Оксана стала відомою піаністкою і педагогом.
У 1920-ті роки Григорій Холодний утверджував українську освіту на Чернігівщині, був обраний головою місцевої «Просвіти», організував Чернігівське наукове товариство. Як співробітник Інституту Української Наукової Мови (а з 1926 року – його керівник), брав активну участь у виробленні головних засад розвитку української термінології, редагуванні термінологічних словників.
Активна проукраїнська позиція стала причиною загибелі вченого. У 1929 році його разом з іншими мовознавцями арештовують в інспірованій ГПУ справі «Спілки визволення України» та звинувачують у націоналістичному шкідництві. Вирок – 8 років таборів та позбавлення прав на наступні 3 роки.
Покарання відбував на Соловках, у сумнозвісному Соловецькому таборі особливого призначення (СЛОН) – разом з Миколою Зеровим, Лесем Курбасом, Антіном Крушельницьким та іншими представниками української інтелектуальної еліти. Навіть в ув’язненні намагався зберегти гідність і свободу духу. «Перебуваючи в політізоляторі, не підкорявся встановленому режиму, насміхався і ображав наглядачів», - скаржилося на Холодного керівництво табору.
У 1937 році, після появи директиви Єжова № 59190, тут почалася нова хвиля репресій, коли окремі «трійки» УНКВД взялися за перегляд справ і винесення смертельних вироків. У липні 1937 р. постановою особливої наради при НКВД СРСР Холодному додали ще п'ять років ізоляції. Але він не прожив і семи місяців. 17 лютого 1938 року за рішенням однієї з таких «трійок» упродовж однієї доби було розстріляно майже 200 в’язнів. Одним з них був і Григорій Холодний.
РОЗБУДУВАВ НАЙБІЛЬШУ УКРАЇНСЬКУ БІБЛІОТЕКУ: 150 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ГНАТА ЖИТЕЦЬКОГО
15 лютого відзначаємо 150-річчя від дня народження історика та педагога Гната Житецького.
Гнат Житецький народився у Кам’янці-Подільському в родині відомого вченого-мовознавця Павла Житецького. Під впливом батька майбутній вчений зацікавився українською історією й філологією, а також почав відвідувати засідання Історичного товариства Нестора-літописця.
Після закінчення навчання у київській 2-й гімназії та колегії Павла Галагана, у 1884 році вступив на історично-філологічний факультет Київського імператорського університету св. Володимира. Під час навчання в закладі Житецький починає працювати помічником секретаря редакції журналу «Киевская старина». Згодом певний час жив у Петербурзі, де зокрема працював над створенням Великої енциклопедії.
У серпні 1918 року він переїжджає до Києва. Увійшов до Тимчасового Комітету по заснуванню Всенародної бібліотеки України (нині Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського) і став першим завідувачем її рукописного відділу. Він склав перші реєстри рукописних матеріалів бібліотеки, описав рукописні книги та збірки документів, створив перший алфавітний та хронологічний каталоги.
Також він розробив інструкції з описування рукописних книг та документів й обґрунтував основи розподілу рукописного матеріалу між архівами, бібліотеками та музеями.
Гнат Житецький є відомим дослідником та автором праць з питань української історії та літератури, педагогіки та психології, а також багатьох праць, присвячених проблемам роботи рукописного відділу Всенародної бібліотеки України.Останні роки Гнат Житецький проживав у Бучі. Помер у 1929 році.
15 лютого відзначаємо 150-річчя від дня народження історика та педагога Гната Житецького.
Гнат Житецький народився у Кам’янці-Подільському в родині відомого вченого-мовознавця Павла Житецького. Під впливом батька майбутній вчений зацікавився українською історією й філологією, а також почав відвідувати засідання Історичного товариства Нестора-літописця.
Після закінчення навчання у київській 2-й гімназії та колегії Павла Галагана, у 1884 році вступив на історично-філологічний факультет Київського імператорського університету св. Володимира. Під час навчання в закладі Житецький починає працювати помічником секретаря редакції журналу «Киевская старина». Згодом певний час жив у Петербурзі, де зокрема працював над створенням Великої енциклопедії.
У серпні 1918 року він переїжджає до Києва. Увійшов до Тимчасового Комітету по заснуванню Всенародної бібліотеки України (нині Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського) і став першим завідувачем її рукописного відділу. Він склав перші реєстри рукописних матеріалів бібліотеки, описав рукописні книги та збірки документів, створив перший алфавітний та хронологічний каталоги.
Також він розробив інструкції з описування рукописних книг та документів й обґрунтував основи розподілу рукописного матеріалу між архівами, бібліотеками та музеями.
Гнат Житецький є відомим дослідником та автором праць з питань української історії та літератури, педагогіки та психології, а також багатьох праць, присвячених проблемам роботи рукописного відділу Всенародної бібліотеки України.Останні роки Гнат Житецький проживав у Бучі. Помер у 1929 році.
БУДІВНИЧИЙ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ТА ФУНДАТОР УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОЗНАВСТВА: 150 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ ВАСИЛЕНКА
Сьогодні відзначаємо 150-річчя з дня народження видатного українського науковця та громадсько-політичного діяча Миколи Василенка.
Микола Василенко народився в селі Есмань на Сумщині, в родині судового діловода. Навчався в Глухівській та Полтавській гімназіях, а згодом на історико-філологічному факультеті Дерптському університету (нині Тарту, Естонія).
Після завершення навчання перебрався в Київ, де активно працював в культурно-просвітницькій Старій Громаді Києва, а також писав для видання «Киевская старина». Був також активним учасником історичного товариства Нестора-Літописця. У 1909 році засуджений царської владою на рік ув’язнення за його антиімперську позиції. Відбував покарання в петербурзькій в’язниці «Хрести». З 1910 року йому було заборонено займатись викладацькою діяльністю, тому займався юриспруденцією в Одесі.
Після Лютневої революції був запрошений Михайлом Грушевським на посаду заступника Голови Української Центральної Ради. Однак замість цього обійняв посаду товариша (заступника) міністра освіти Тимчасового уряду та очільника Київської освітньої округи. Після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського у 1918 році, обійняв посаду міністра освіти та мистецтв. На цій посаді сприяв відродженню і розвитку науки, культури й освіти в Україні: брав участь у заснуванні Національної бібліотеки, Державного українського архіву, Національного музею, Національної галереї мистецтва, державних українських університетів у Києві й Кам'янці-Подільському. Микола Прокопович активно впроваджував українську мову в школах України. За його участі було відкрито понад 50 українських шкіл, незважаючи на важкі економічні умови тієї пори. Один з ініціаторів створення Української академії наук.
У квітні 1923 року він одружився з історикинею Наталією Полонською. Проте родинне щастя було недовгим. Вже у вересні Миколу Василенко арештовують за безпідставним звинуваченням в участі в контрреволюційній організації «Київський обласний центр дій». Лише втручання Всеукраїнської академії наук дало змогу уникнути покарання в десять років та бути аміністованим у 1924 році. Наступні роки Микола Василенко активно працює в галузі правознавчої науки. Його доробок - це майже 500 наукових та публіцистичних праць присвячених історії держави і права, історії України, біографістиці. Микола Василенко був дослідником оригінальних пам'яток правової культури українського народу. Зокрема саме він опублікував Конституцію Пилипа Орлика.
Помер у жовтні 1935 року від тяжкої хвороби. Похований на Лук’янівському кладовищі.
Сьогодні відзначаємо 150-річчя з дня народження видатного українського науковця та громадсько-політичного діяча Миколи Василенка.
Микола Василенко народився в селі Есмань на Сумщині, в родині судового діловода. Навчався в Глухівській та Полтавській гімназіях, а згодом на історико-філологічному факультеті Дерптському університету (нині Тарту, Естонія).
Після завершення навчання перебрався в Київ, де активно працював в культурно-просвітницькій Старій Громаді Києва, а також писав для видання «Киевская старина». Був також активним учасником історичного товариства Нестора-Літописця. У 1909 році засуджений царської владою на рік ув’язнення за його антиімперську позиції. Відбував покарання в петербурзькій в’язниці «Хрести». З 1910 року йому було заборонено займатись викладацькою діяльністю, тому займався юриспруденцією в Одесі.
Після Лютневої революції був запрошений Михайлом Грушевським на посаду заступника Голови Української Центральної Ради. Однак замість цього обійняв посаду товариша (заступника) міністра освіти Тимчасового уряду та очільника Київської освітньої округи. Після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського у 1918 році, обійняв посаду міністра освіти та мистецтв. На цій посаді сприяв відродженню і розвитку науки, культури й освіти в Україні: брав участь у заснуванні Національної бібліотеки, Державного українського архіву, Національного музею, Національної галереї мистецтва, державних українських університетів у Києві й Кам'янці-Подільському. Микола Прокопович активно впроваджував українську мову в школах України. За його участі було відкрито понад 50 українських шкіл, незважаючи на важкі економічні умови тієї пори. Один з ініціаторів створення Української академії наук.
У квітні 1923 року він одружився з історикинею Наталією Полонською. Проте родинне щастя було недовгим. Вже у вересні Миколу Василенко арештовують за безпідставним звинуваченням в участі в контрреволюційній організації «Київський обласний центр дій». Лише втручання Всеукраїнської академії наук дало змогу уникнути покарання в десять років та бути аміністованим у 1924 році. Наступні роки Микола Василенко активно працює в галузі правознавчої науки. Його доробок - це майже 500 наукових та публіцистичних праць присвячених історії держави і права, історії України, біографістиці. Микола Василенко був дослідником оригінальних пам'яток правової культури українського народу. Зокрема саме він опублікував Конституцію Пилипа Орлика.
Помер у жовтні 1935 року від тяжкої хвороби. Похований на Лук’янівському кладовищі.
Памʼяті ентомолога, пластуна Володимира Третяка
Вчений, турист, природолюб, який віддав життя за Україну
Володимир Третяк народився 11 вересня 1981 року в Івано-Франківську, дитинство провів у селі Угорники. Змалку захоплювався природою: читав, досліджував комах, мріяв про науку.
Навчався у Природничо-математичному ліцеї, грав у баскетбол, займався в МАН. Пластун гуртка «Грізлі», активний учасник мандрівок і таборів.
Закінчив Прикарпатський університет ім. В. Стефаника за спеціальністю «Біологія», згодом – аспірантуру з екології.
Досліджував мух-повисюх і фауну Карпат, співзаснував ентомологічне товариство «Тенакс-17» та журнал «Станіславівський натураліст». Понад 15 років працював асистентом кафедри біології та екології.
Любив гори й подорожі, працював менеджером і провідником у турклубі «Похід в гори», піднімався на вершини в різних країнах світу.
27 лютого 2022 року був мобілізований та направлений на Яворівський полігон. У ніч на 13 березня загинув внаслідок ракетного удару. У нього залишилися дружина Ольга, донька Тетяна та батько.
Вічна пам'ять!
Фото: PohodVGory, з відкритих джерел
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.https://telegram.me/ukrinform_news
Вчений, турист, природолюб, який віддав життя за Україну
Володимир Третяк народився 11 вересня 1981 року в Івано-Франківську, дитинство провів у селі Угорники. Змалку захоплювався природою: читав, досліджував комах, мріяв про науку.
Навчався у Природничо-математичному ліцеї, грав у баскетбол, займався в МАН. Пластун гуртка «Грізлі», активний учасник мандрівок і таборів.
Закінчив Прикарпатський університет ім. В. Стефаника за спеціальністю «Біологія», згодом – аспірантуру з екології.
Досліджував мух-повисюх і фауну Карпат, співзаснував ентомологічне товариство «Тенакс-17» та журнал «Станіславівський натураліст». Понад 15 років працював асистентом кафедри біології та екології.
Любив гори й подорожі, працював менеджером і провідником у турклубі «Похід в гори», піднімався на вершини в різних країнах світу.
27 лютого 2022 року був мобілізований та направлений на Яворівський полігон. У ніч на 13 березня загинув внаслідок ракетного удару. У нього залишилися дружина Ольга, донька Тетяна та батько.
Вічна пам'ять!
Фото: PohodVGory, з відкритих джерел
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.https://telegram.me/ukrinform_news
АМАТОР, ЯКИЙ ВІДКРИВ ТРИПІЛЛЯ
Сьогодні минає 176 років з дня народження відомого українського археолога чеського походження, відкривача Трипільської культури Вікентія Хвойка.
Вікентій Хвойка народився в чеському селі Семін в родині збіднілих шляхтичів. Навчався в комерційному училищі в чеському Хрудімі, згодом жив в Празі.
В 26 років перебрався до Києва працювати вчителем, також пробував себе у сільському господарстві - вирощував хмель та чеський сорт проса “росичка.”
У 1890-х роках як аматор цікавиться археологією та зближується з метрами цієї справи Хведором Вовком та Володимиром Антоновичем. Став активним учасником Товариства шанувальників старовини та мистецтва. Бере активну участь в розкопках палеолітичних стоянок на Київщині.
У 1896 році під час розкопок біля села Трипілля на Обухівщині Хвойка здійснив світове відкриття пам’яток трипільської культури. Визначив місце цієї культури, зробив класифікацію пам'яток і встановив час її виникнення (IV-III тисячоліття до н. е.). Власне назва «трипільська культура» з'явилася в праці Вікентія Хвойки про розкопки поселень 1901 року біля міст Канева та Ржищіва на Київщині.
На думку археолога, віднайдена ним трипільська культура була автохтонною - це пращури слов’ян, землеробська цивілізація, що походила від арійських племен, що мешкали впродовж століть в районі Середнього Подніпров’я. Хвойка доводив, що в цьому регіоні з доісторичних часів проживало населення, одним з наступників якого в майбутньому стала "південно-східна гілка" слов’ян.
Також Хвойка досліджував пам'ятки бронзової доби, городища й кургани скіфів, зокрема Пастирське і Мотронинське городища на Черкащині.
У 1898—1900 роках провів розкопки на Середньому Придніпров'ї та відкрив так звані поля поховань, які належать до Зарубинецької (II століття до н. е. — II століття) і Черняхівської (II—V століття) культур. Також проводив археологічні дослідження балканських народів.
Він брав активну участь у підготовці та проведенні археологічних виставок 1897 і 1899, експонати яких стали основою археологічного відділу Київського художньо-промислового і наукового музею. Помер у 1914 році. Похований на Старому Байковому кладовищі.
Сьогодні минає 176 років з дня народження відомого українського археолога чеського походження, відкривача Трипільської культури Вікентія Хвойка.
Вікентій Хвойка народився в чеському селі Семін в родині збіднілих шляхтичів. Навчався в комерційному училищі в чеському Хрудімі, згодом жив в Празі.
В 26 років перебрався до Києва працювати вчителем, також пробував себе у сільському господарстві - вирощував хмель та чеський сорт проса “росичка.”
У 1890-х роках як аматор цікавиться археологією та зближується з метрами цієї справи Хведором Вовком та Володимиром Антоновичем. Став активним учасником Товариства шанувальників старовини та мистецтва. Бере активну участь в розкопках палеолітичних стоянок на Київщині.
У 1896 році під час розкопок біля села Трипілля на Обухівщині Хвойка здійснив світове відкриття пам’яток трипільської культури. Визначив місце цієї культури, зробив класифікацію пам'яток і встановив час її виникнення (IV-III тисячоліття до н. е.). Власне назва «трипільська культура» з'явилася в праці Вікентія Хвойки про розкопки поселень 1901 року біля міст Канева та Ржищіва на Київщині.
На думку археолога, віднайдена ним трипільська культура була автохтонною - це пращури слов’ян, землеробська цивілізація, що походила від арійських племен, що мешкали впродовж століть в районі Середнього Подніпров’я. Хвойка доводив, що в цьому регіоні з доісторичних часів проживало населення, одним з наступників якого в майбутньому стала "південно-східна гілка" слов’ян.
Також Хвойка досліджував пам'ятки бронзової доби, городища й кургани скіфів, зокрема Пастирське і Мотронинське городища на Черкащині.
У 1898—1900 роках провів розкопки на Середньому Придніпров'ї та відкрив так звані поля поховань, які належать до Зарубинецької (II століття до н. е. — II століття) і Черняхівської (II—V століття) культур. Також проводив археологічні дослідження балканських народів.
Він брав активну участь у підготовці та проведенні археологічних виставок 1897 і 1899, експонати яких стали основою археологічного відділу Київського художньо-промислового і наукового музею. Помер у 1914 році. Похований на Старому Байковому кладовищі.
ВІДКРИВАЧ СКАРБІВ УКРАЇНСЬКОГО СТЕПУ: 90 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ БОРИСА МОЗОЛЕВСЬКОГО
Сьогодні 90 років від дня народження Бориса Мозолевского – видатного українського археолога та поета, що віднайшов всесвітньо відому Пектораль.
Борис Мозолевський народився у селі Миколаївка на Миколаївщині. Батько – загинув на фронті Другої світової війни, а мати працювала у колгоспі. В 15 років Мозолевський став вихованцем Одеської спецшколи ВПС, а згодом вступив до авіаційного училища в Єйську. Однак потрапив під скорочення совєцької армії і тому училища не закінчив.
У 20 років Мозолевський перебрався до Києва, де став працювати кочегаром. Роботу в котельні поєднував з навчанням на історико-філософському факультеті Київського університету імені Тараса Шевченка.
Після університету певний час працював редактором у виданні «Наукова думка», однак згодом його звільнили «за антирадянські погляди».
З 1968 року починає працювати в Інституті археології. Як «політично неблагонадійний», він постійно перебував під наглядом спецслужб, про що в своїх спогадах писав, що розумів, що «від Мордви його може врятувати лише відкриття світового рівня».
У 1971 році очолювана ним експедиція проводила дослідження кургану Товста Могила. Саме там, не заважаючи на те, що поховання було пограбоване ще в давнину, в схованці було знайдено Пектораль, що стало сенсацією світового рівня.
Згодом під час бараторічних досліджень скіфських курганів ним було зроблено ще велику кількість сенсаційних відкриттів.
Борис Мозолевський помер 13 вересня 1993 року. Похований у Києві на Байковому цвинтарі. У 2024 році з ініціативи УІНП село Першотравневе Нікопольського району Дніпропетровської області було перейменоване у Мозолевське в пам’ять про видатного археолога.
Сьогодні 90 років від дня народження Бориса Мозолевского – видатного українського археолога та поета, що віднайшов всесвітньо відому Пектораль.
Борис Мозолевський народився у селі Миколаївка на Миколаївщині. Батько – загинув на фронті Другої світової війни, а мати працювала у колгоспі. В 15 років Мозолевський став вихованцем Одеської спецшколи ВПС, а згодом вступив до авіаційного училища в Єйську. Однак потрапив під скорочення совєцької армії і тому училища не закінчив.
У 20 років Мозолевський перебрався до Києва, де став працювати кочегаром. Роботу в котельні поєднував з навчанням на історико-філософському факультеті Київського університету імені Тараса Шевченка.
Після університету певний час працював редактором у виданні «Наукова думка», однак згодом його звільнили «за антирадянські погляди».
З 1968 року починає працювати в Інституті археології. Як «політично неблагонадійний», він постійно перебував під наглядом спецслужб, про що в своїх спогадах писав, що розумів, що «від Мордви його може врятувати лише відкриття світового рівня».
У 1971 році очолювана ним експедиція проводила дослідження кургану Товста Могила. Саме там, не заважаючи на те, що поховання було пограбоване ще в давнину, в схованці було знайдено Пектораль, що стало сенсацією світового рівня.
Згодом під час бараторічних досліджень скіфських курганів ним було зроблено ще велику кількість сенсаційних відкриттів.
Борис Мозолевський помер 13 вересня 1993 року. Похований у Києві на Байковому цвинтарі. У 2024 році з ініціативи УІНП село Першотравневе Нікопольського району Дніпропетровської області було перейменоване у Мозолевське в пам’ять про видатного археолога.
15 січня відзначаємо 155-річчя з дня народження українського науковця, дослідника Сходу та мовознавця, перекладача та літератора Агатангела Кримського. Про складний життєвий та науковий шлях відомого українського вченого у нашій каруселі.
180 РОКІВ КЛАСИКУ УКРАЇНСЬКОЇ ФОЛЬКЛОРИСТИКИ
13 січня відзначаємо 180-річчя з дня народження українського історика, етнографа та фольклориста Василя Милорадовича.
Василь Милорадович народився у селі Токарі на Полтавщині. Походив з давнього козацького шляхетського роду.
У 1869 році закінчив юридичний факультет Харківського університету. Довгий час працював в судових інстанціях на Полтавщині. Під час судової служби знайомився із селянами та завдяки ним занурився в українські звичаї і традиції. Це спонукало Василя Милорадовича зайнятись дослідженням фольклору та етнографії Україні, та насамперед Полтавщини.
Першим дослідженням Милорадовича стали «Весільні пісні в Лубенському повіті Полтавської губернії», які він опублікував у 1890 році в журналі «Київська старовина». У праці зафіксував мовні особливості говірок, «паспортизував» та висвітлив обрядовість традиційного українського весілля у чіткій послідовності всього ритуалу. Був постійним автором «Київської старовини», а також друкувався у інших наукових виданнях Харкова, Полтави, Одеси.
Саме Милорадовичу завдячуємо збереженням однієї із найвідоміших українських жартівливих пісень «Ти ж мене підманула, ти ж мене підвела». Цю народну пісню він записав у селі неподалік Лубен і оприлюднив у 1897 році у науковому «Збірнику Харківського історико-філологічного товариства».
У 1898 році уклав для друку у Полтавській архівній комісії збірник народних казок Полтавської губернії. У 1903 році Василя Милорадовича обрали почесним членом Полтавської ученої Архівної комісії.
Написав праці з традиційної української демонології, досліджував явище магії в українській народній культурі. Низка досліджень Милорадовича присвячена звичаям, обрядам, історії церков та парафій, християнських та язичницьких вірувань, особливостям святкування релігійних свят, народній медицині.
Праці видатного Милорадовича стали каталізатором для розвитку краєзнавчого руху на Полтавщині. У 2016 році на фасаді будинку культури села Токарі Лохвицької громади встановлено пам’ятну дошку. У 2022 році пам'ять про Василя Милорадовича увічнили у назві вулиці міста Лубни.
13 січня відзначаємо 180-річчя з дня народження українського історика, етнографа та фольклориста Василя Милорадовича.
Василь Милорадович народився у селі Токарі на Полтавщині. Походив з давнього козацького шляхетського роду.
У 1869 році закінчив юридичний факультет Харківського університету. Довгий час працював в судових інстанціях на Полтавщині. Під час судової служби знайомився із селянами та завдяки ним занурився в українські звичаї і традиції. Це спонукало Василя Милорадовича зайнятись дослідженням фольклору та етнографії Україні, та насамперед Полтавщини.
Першим дослідженням Милорадовича стали «Весільні пісні в Лубенському повіті Полтавської губернії», які він опублікував у 1890 році в журналі «Київська старовина». У праці зафіксував мовні особливості говірок, «паспортизував» та висвітлив обрядовість традиційного українського весілля у чіткій послідовності всього ритуалу. Був постійним автором «Київської старовини», а також друкувався у інших наукових виданнях Харкова, Полтави, Одеси.
Саме Милорадовичу завдячуємо збереженням однієї із найвідоміших українських жартівливих пісень «Ти ж мене підманула, ти ж мене підвела». Цю народну пісню він записав у селі неподалік Лубен і оприлюднив у 1897 році у науковому «Збірнику Харківського історико-філологічного товариства».
У 1898 році уклав для друку у Полтавській архівній комісії збірник народних казок Полтавської губернії. У 1903 році Василя Милорадовича обрали почесним членом Полтавської ученої Архівної комісії.
Написав праці з традиційної української демонології, досліджував явище магії в українській народній культурі. Низка досліджень Милорадовича присвячена звичаям, обрядам, історії церков та парафій, християнських та язичницьких вірувань, особливостям святкування релігійних свят, народній медицині.
Праці видатного Милорадовича стали каталізатором для розвитку краєзнавчого руху на Полтавщині. У 2016 році на фасаді будинку культури села Токарі Лохвицької громади встановлено пам’ятну дошку. У 2022 році пам'ять про Василя Милорадовича увічнили у назві вулиці міста Лубни.
НЕДОПУСТИМО: підпільна школа при монастирі УПЦ МП виховує дітей у дусі «русского міра»
Журналістське розслідування «Слідство.Інфо» виявило у Києві підпільну школу в Голосіївському монастирі, де понад 60 дітей навчають за радянськими підручниками, показують російські фільми та вчать російських пісень.
Це не просто освітня проблема – це загроза національній безпеці України у четвертий рік повномасштабного вторгнення.
Факти говорять самі за себе:
Згідно з соціологічним дослідженням, яке проводилося товариством «Оперативна соціологія» на замовлення Українського інституту національної пам’яті: 77,9 % респондентів підтримують заборону російської православної церкви в Україні, тоді як 3,5 % вважають Російську православну церкву канонічною.
Суспільство давно зробило свій вибір. УПЦ МП втратила довіру українців не через упередженість, а через власні дії та зв'язки з державою-агресором.
Український інститут національної пам'яті категорично засуджує:
❌ Функціонування нелегальних освітніх закладів, що промують радянську та російську ідеологію
❌ Використання церковних структур для поширення антиукраїнських наративів серед дітей
❌ Спроби насадження «русского міра» на території України під час повномасштабної війни
❌ Дії всіх осіб, причетних до створення та функціонування такої «школи» – від директорки та вчителів до церковного керівництва, яке надало приміщення.
Це не свобода совісті. Це ідеологічна диверсія проти України.
Коли українські діти у прифронтових містах навчаються у бомбосховищах, хтось створює осередки «русского міра» у столиці, виховуючи нове покоління, для якого український гімн – «ненормальний», а хвилина мовчання за полеглими героями – не потрібна.
Вітаємо оперативну реакцію Служби безпеки України, Київської міської прокуратури та Міністерства освіти і науки України.
Ворога потрібно знати в обличчя та боротися з ним кожного дня.
Журналістське розслідування «Слідство.Інфо» виявило у Києві підпільну школу в Голосіївському монастирі, де понад 60 дітей навчають за радянськими підручниками, показують російські фільми та вчать російських пісень.
Це не просто освітня проблема – це загроза національній безпеці України у четвертий рік повномасштабного вторгнення.
Факти говорять самі за себе:
Згідно з соціологічним дослідженням, яке проводилося товариством «Оперативна соціологія» на замовлення Українського інституту національної пам’яті: 77,9 % респондентів підтримують заборону російської православної церкви в Україні, тоді як 3,5 % вважають Російську православну церкву канонічною.
Суспільство давно зробило свій вибір. УПЦ МП втратила довіру українців не через упередженість, а через власні дії та зв'язки з державою-агресором.
Український інститут національної пам'яті категорично засуджує:
❌ Функціонування нелегальних освітніх закладів, що промують радянську та російську ідеологію
❌ Використання церковних структур для поширення антиукраїнських наративів серед дітей
❌ Спроби насадження «русского міра» на території України під час повномасштабної війни
❌ Дії всіх осіб, причетних до створення та функціонування такої «школи» – від директорки та вчителів до церковного керівництва, яке надало приміщення.
Це не свобода совісті. Це ідеологічна диверсія проти України.
Коли українські діти у прифронтових містах навчаються у бомбосховищах, хтось створює осередки «русского міра» у столиці, виховуючи нове покоління, для якого український гімн – «ненормальний», а хвилина мовчання за полеглими героями – не потрібна.
Вітаємо оперативну реакцію Служби безпеки України, Київської міської прокуратури та Міністерства освіти і науки України.
Ворога потрібно знати в обличчя та боротися з ним кожного дня.
Верховна Рада України оновила положення про іменні премії та стипендії. Серед них – відзнаки на честь першого Голови Українського інституту національної пам’яті Ігоря Юхновського та гетьмана Пилипа Орлика.
Премією імені Ігоря Юхновського відзначатимуть молодих учених за наукові здобутки.
Премією імені Пилипа Орлика – молодь за внесок у розвиток парламентаризму та місцевого самоврядування.
Також парламент затвердив премії й стипендії імені Бориса Грінченка, Василя Сухомлинського, Івана Огієнка, Бориса Патона та Григорія Сковороди – на підтримку освіти, науки й молоді.
Докладніше читайте на сайті за посиланням.https://uinp.gov.ua/pres-centr/novyny/pershyy-ochilnyk-uinp-ta-getman-pylyp-orlyk-verhovna-rada-ukrayiny-onovyla-polozhennya-pro-imenni-premiyi-ta-stypendiyi
Премією імені Ігоря Юхновського відзначатимуть молодих учених за наукові здобутки.
Премією імені Пилипа Орлика – молодь за внесок у розвиток парламентаризму та місцевого самоврядування.
Також парламент затвердив премії й стипендії імені Бориса Грінченка, Василя Сухомлинського, Івана Огієнка, Бориса Патона та Григорія Сковороди – на підтримку освіти, науки й молоді.
Докладніше читайте на сайті за посиланням.https://uinp.gov.ua/pres-centr/novyny/pershyy-ochilnyk-uinp-ta-getman-pylyp-orlyk-verhovna-rada-ukrayiny-onovyla-polozhennya-pro-imenni-premiyi-ta-stypendiyi
#ЦейДеньвІсторіїУкраїни
Його з дитинства оточував світ високої культури, музики, мистецтва, слова. Батько – письменник, перекладач, літературний критик, міністр народної освіти УНР в уряді Бориса Мартоса. Мама – акторка театру «Руська бесіда», учениця Марії Заньковецької. Дружина – відома піаністка. Брати і сестра теж усі отримали вищу освіту, стали науковцями, поетами, музикантами, журналістами. І все життя боротися за право бути собою.
120 років тому 12 листопада 1905 року народився Іван Крушельницький, талановитий письменник, перекладач, мистецтвознавець і графік, старший із синів Антіна Крушельницького. Трагедія цієї родини – яскравий приклад трагедії української інтелігенції в умовах бездержавності.
Він любив мистецтво в усіх його проявах і тонко його розумів. Юнацькі пріоритети сформувалися у Відні, де закінчив гімназію і вступив на філософський факультет Віденського університету. Потім перевівся до Карлового університету в Празі, під час навчання в якому як вільний слухач відвідував Академію мистецтв, театральну школу, підтримував тісні зв'язки з культурними осередками Європи. Знайомився з новими течіями у західноєвропейській літературі, театральному та образотворчому мистецтві, сам почав писати вірші, чудово малював, коли повернувся на Галичину, в Стрию викладав рисунок в приватній українській гімназії, там же організував театральну школу.
Українство стало для родини Крушельницьких великим даром – і важким хрестом. Польська влада, яка після завершення Української революції 1917-1921 років остаточно утвердилася на Галичині, докладала максимальних зусиль для асиміляції українців, знищення української ідентичності, так званої «пацифікації». У 1927 році Івану Левицькому за його популяризацію українства була висунута підозра в протиурядовій діяльності з позбавленням права викладати в гімназіях. А через два роки його заарештували за зберігання нелегальної літератури і ув'язнили у Львівській тюрмі Баторія.
В цей час на підрадянській Україні ширилася політика українізації: масово видавалися книжки, діяли літературні об’єднання, творив театр «Березіль» Леся Курбаса, розвивалося українське кіно. У 1930 році в Харкові у помпезно було відкрито Будинок «Слово», куди заселили всіх письменників. У 1932-му році Іван Крушельницький та його сестра Володимира приймають рішення переїхати в Харків, прийняти громадянство УРСР, якій вся родина щиро симпатизувала, і там жити і творити в ім’я України.
Івана Антіновича прийняли з відкритими обіймами, виділили квартиру в тому ж таки модернізованому і розпіареному будинку «Слово». Через два роки його прикладу послідували і батьки та молодші брати з родинами.
Це була фатальна помилка – на той час маховик сталінських репресій почав набирати обертів. У ніч з 5 на 6 листопада 1934 Івана Крушельницького разом з братом Тарасом заарештовує НКВД за звинуваченнями «у підготовці терористичних актів проти працівників радянської влади». 1 грудні в Києві Івана і Тараса Крушельницьких, разом з Григорієм Косинкою, Костем Буревієм, Олексою Влизьком, Дмитром Фальківським (усього – 28 імен) виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР під головуванням Василя Ульріха засудила до розстрілу. Невдовзі вирок було виконано.
У 1937 році радянська влада також розстріляла Антіна Крушельницького та трьох його дітей – доньку Володимиру та синів Остапа і Богдана.
За деякими даними, Івана Крушельницького таємно поховали в одній із братських могил на Лук'янівському цвинтарі, місце поховання не збереглося. 14 січня 1958 року був реабілітований.
Дізнатися більше про трагічну долю Івана Крушельницького і подивитися його рисунки можна на сайті УІНП в розділі «Історичний календар».https://surl.lu/puivtl
Його з дитинства оточував світ високої культури, музики, мистецтва, слова. Батько – письменник, перекладач, літературний критик, міністр народної освіти УНР в уряді Бориса Мартоса. Мама – акторка театру «Руська бесіда», учениця Марії Заньковецької. Дружина – відома піаністка. Брати і сестра теж усі отримали вищу освіту, стали науковцями, поетами, музикантами, журналістами. І все життя боротися за право бути собою.
120 років тому 12 листопада 1905 року народився Іван Крушельницький, талановитий письменник, перекладач, мистецтвознавець і графік, старший із синів Антіна Крушельницького. Трагедія цієї родини – яскравий приклад трагедії української інтелігенції в умовах бездержавності.
Він любив мистецтво в усіх його проявах і тонко його розумів. Юнацькі пріоритети сформувалися у Відні, де закінчив гімназію і вступив на філософський факультет Віденського університету. Потім перевівся до Карлового університету в Празі, під час навчання в якому як вільний слухач відвідував Академію мистецтв, театральну школу, підтримував тісні зв'язки з культурними осередками Європи. Знайомився з новими течіями у західноєвропейській літературі, театральному та образотворчому мистецтві, сам почав писати вірші, чудово малював, коли повернувся на Галичину, в Стрию викладав рисунок в приватній українській гімназії, там же організував театральну школу.
Українство стало для родини Крушельницьких великим даром – і важким хрестом. Польська влада, яка після завершення Української революції 1917-1921 років остаточно утвердилася на Галичині, докладала максимальних зусиль для асиміляції українців, знищення української ідентичності, так званої «пацифікації». У 1927 році Івану Левицькому за його популяризацію українства була висунута підозра в протиурядовій діяльності з позбавленням права викладати в гімназіях. А через два роки його заарештували за зберігання нелегальної літератури і ув'язнили у Львівській тюрмі Баторія.
В цей час на підрадянській Україні ширилася політика українізації: масово видавалися книжки, діяли літературні об’єднання, творив театр «Березіль» Леся Курбаса, розвивалося українське кіно. У 1930 році в Харкові у помпезно було відкрито Будинок «Слово», куди заселили всіх письменників. У 1932-му році Іван Крушельницький та його сестра Володимира приймають рішення переїхати в Харків, прийняти громадянство УРСР, якій вся родина щиро симпатизувала, і там жити і творити в ім’я України.
Івана Антіновича прийняли з відкритими обіймами, виділили квартиру в тому ж таки модернізованому і розпіареному будинку «Слово». Через два роки його прикладу послідували і батьки та молодші брати з родинами.
Це була фатальна помилка – на той час маховик сталінських репресій почав набирати обертів. У ніч з 5 на 6 листопада 1934 Івана Крушельницького разом з братом Тарасом заарештовує НКВД за звинуваченнями «у підготовці терористичних актів проти працівників радянської влади». 1 грудні в Києві Івана і Тараса Крушельницьких, разом з Григорієм Косинкою, Костем Буревієм, Олексою Влизьком, Дмитром Фальківським (усього – 28 імен) виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР під головуванням Василя Ульріха засудила до розстрілу. Невдовзі вирок було виконано.
У 1937 році радянська влада також розстріляла Антіна Крушельницького та трьох його дітей – доньку Володимиру та синів Остапа і Богдана.
За деякими даними, Івана Крушельницького таємно поховали в одній із братських могил на Лук'янівському цвинтарі, місце поховання не збереглося. 14 січня 1958 року був реабілітований.
Дізнатися більше про трагічну долю Івана Крушельницького і подивитися його рисунки можна на сайті УІНП в розділі «Історичний календар».https://surl.lu/puivtl
ЧУДЕРМАЙСТЕР СЛОВА – МАЙК ЙОГАНСЕН
Поет, прозаїк, сценарист, автор граматик, словників і численних перекладів з багатьох мов світу; мандрівник, лінгвіст, тенісист, шахіст, фотограф, мисливець і, за власним визначенням, просто чудермайстер – усе це Майк Йогансен.
У своїх численних містифікованих автобіографіях він писав, що має німецьке, шведське та норвезьке коріння. Але точно відомо, що Йогансен народився в Харкові, 28 жовтня 1895 року, в родині вчителя німецької мови, вихідця з Латвії. Мати походила з роду старобільських козаків Крамаревських.
Завершивши 1917 року навчання на філологічному факультеті Харківського університету, Йогансен викладав на педагогічних курсах імені Григорія Сковороди, читав історію української мови та загальне мовознавство у Полтавському й Харківському інститутах народної освіти.
Якщо не брати до уваги жартівливий вірш, вирізьблений дев’ятирічним Майком на дверях льоху, його літературний дебют відбувся 1921 року: поетична збірка «Д’горі» та критичні статті у журналі «Шлях мистецтва». У 1925-му побачила світ перша прозова книга «Сімнадцять хвилин», що складалася з чотирьох новел, яку і критики, і сам автор оцінили стримано.
А вже 1930 року вийшов окремою книжкою magnum opus Майка Йогансена – «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію».
Йогансен відзначився й у кіномистецтві. Разом з Юрком Тютюнником вони написали сценарій до довженкової «Звенигори». Заради гонорарів писав титри до німих фільмів. Це були, у прямому сенсі, «найдорожчі рядки» літератора.
18 серпня 1937 року Йогансена забрали з квартири № 12 будинку «Слово» службовці НКВС. Його звинуватили в націоналістичній діяльності та спробі повалення соціалістичного ладу. Попри тортури, на допитах тримався гідно. Майка Йогансена розстріляли 27 жовтня 1937-го у Києві за день до його 42-річчя.
«… Оселившись у царстві тіней, буду вести розумну бесіду з Ґесіодом, Ґейне і Міґелем Сааведро де Сервантесом. Але я з ними говоритиму українською мовою, бо вірю, що наша квітчаста Батьківщина є діамант у гроні вільних народів світу», – писав Йогансен.
Спадок Майка Йогансена – не лише його тексти, а й яскрава довколалітературна активність: дотепні письменницькі анкети, подорожні нариси, редакторські експерименти в авангардних об’єднаннях, попит на «гонорар наперед» під мисливські набої.
Це була людина, що жила модерністю як пригодою. Харизматичні байки харківського кола – від більярду з Маяковським до кулінарних розіграшів – творять образ чудермайстра, що став емоційним центром харківського літературного кола 1920–1930-х років, якого любили і яким захоплювалися.
Поет, прозаїк, сценарист, автор граматик, словників і численних перекладів з багатьох мов світу; мандрівник, лінгвіст, тенісист, шахіст, фотограф, мисливець і, за власним визначенням, просто чудермайстер – усе це Майк Йогансен.
У своїх численних містифікованих автобіографіях він писав, що має німецьке, шведське та норвезьке коріння. Але точно відомо, що Йогансен народився в Харкові, 28 жовтня 1895 року, в родині вчителя німецької мови, вихідця з Латвії. Мати походила з роду старобільських козаків Крамаревських.
Завершивши 1917 року навчання на філологічному факультеті Харківського університету, Йогансен викладав на педагогічних курсах імені Григорія Сковороди, читав історію української мови та загальне мовознавство у Полтавському й Харківському інститутах народної освіти.
Якщо не брати до уваги жартівливий вірш, вирізьблений дев’ятирічним Майком на дверях льоху, його літературний дебют відбувся 1921 року: поетична збірка «Д’горі» та критичні статті у журналі «Шлях мистецтва». У 1925-му побачила світ перша прозова книга «Сімнадцять хвилин», що складалася з чотирьох новел, яку і критики, і сам автор оцінили стримано.
А вже 1930 року вийшов окремою книжкою magnum opus Майка Йогансена – «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію».
Йогансен відзначився й у кіномистецтві. Разом з Юрком Тютюнником вони написали сценарій до довженкової «Звенигори». Заради гонорарів писав титри до німих фільмів. Це були, у прямому сенсі, «найдорожчі рядки» літератора.
18 серпня 1937 року Йогансена забрали з квартири № 12 будинку «Слово» службовці НКВС. Його звинуватили в націоналістичній діяльності та спробі повалення соціалістичного ладу. Попри тортури, на допитах тримався гідно. Майка Йогансена розстріляли 27 жовтня 1937-го у Києві за день до його 42-річчя.
«… Оселившись у царстві тіней, буду вести розумну бесіду з Ґесіодом, Ґейне і Міґелем Сааведро де Сервантесом. Але я з ними говоритиму українською мовою, бо вірю, що наша квітчаста Батьківщина є діамант у гроні вільних народів світу», – писав Йогансен.
Спадок Майка Йогансена – не лише його тексти, а й яскрава довколалітературна активність: дотепні письменницькі анкети, подорожні нариси, редакторські експерименти в авангардних об’єднаннях, попит на «гонорар наперед» під мисливські набої.
Це була людина, що жила модерністю як пригодою. Харизматичні байки харківського кола – від більярду з Маяковським до кулінарних розіграшів – творять образ чудермайстра, що став емоційним центром харківського літературного кола 1920–1930-х років, якого любили і яким захоплювалися.
ВІН СПІВАВ, КОЛИ ІНШІ МОВЧАЛИ
Попри повну втрату зору, він став голосом трагічних подій української історії й зберіг пам’ять про них в піснях, що пережили зміни режимів, репресії, війни й голод. Цього дня у 1898 році народився Петро Гузь – один з останніх традиційних кобзарів.
Коли хлопцю було лише 3 роки він захворів на золотуху й втратив зір, тож згодом батько віддав його на навчання до кобзарів. Першим вчителем Петра тоді став відомий кобзар Михайло Кравченко, що мав за плечима виступи в найбільших містах України й Санкт-Петербурзі.
Порушення зору й мистецький фах не завадили молодому Гузю у 1920 році приєднатися до антибільшовицького повстання отамана Леонтія Христового, що діяв на теренах Полтавщини.
Детальніше
#ЦейДеньвІсторіїУкраїниhttps://www.facebook.com/share/p/14QN52qAEhY/?mibextid=wwXIfr
Попри повну втрату зору, він став голосом трагічних подій української історії й зберіг пам’ять про них в піснях, що пережили зміни режимів, репресії, війни й голод. Цього дня у 1898 році народився Петро Гузь – один з останніх традиційних кобзарів.
Коли хлопцю було лише 3 роки він захворів на золотуху й втратив зір, тож згодом батько віддав його на навчання до кобзарів. Першим вчителем Петра тоді став відомий кобзар Михайло Кравченко, що мав за плечима виступи в найбільших містах України й Санкт-Петербурзі.
Порушення зору й мистецький фах не завадили молодому Гузю у 1920 році приєднатися до антибільшовицького повстання отамана Леонтія Христового, що діяв на теренах Полтавщини.
Детальніше
#ЦейДеньвІсторіїУкраїниhttps://www.facebook.com/share/p/14QN52qAEhY/?mibextid=wwXIfr
Офіційний канал Українського інституту національної пам'яті
Created: 22 May 2025
Responsible: Miro Baida