21-23 травня в Києві відбудеться Міжнародна наукова конференція «Симон Петлюра і боротьба за українську державність: історія, пам’ять, сьогодення». Протягом трьох днів знані науковці, дослідники життя визначного
Головного отамана та його доби представлятимуть свої напрацювання.
Конференція приурочена до 147-річчя від дня народження та 100-річчя від дня загибелі Голови Директорії та Головного отамана військ і флоту УНР Симона Петлюри.
Більше про конференцію можна ознайомитись за посиланням.https://uinp.gov.ua/pres-centr/anonsy-podiy/konferenciya-pryurochena-do-147-richchya-z-dnya-narodzhennya-ta-100-richchya-zagybeli-symona-petlyury
Головного отамана та його доби представлятимуть свої напрацювання.
Конференція приурочена до 147-річчя від дня народження та 100-річчя від дня загибелі Голови Директорії та Головного отамана військ і флоту УНР Симона Петлюри.
Більше про конференцію можна ознайомитись за посиланням.https://uinp.gov.ua/pres-centr/anonsy-podiy/konferenciya-pryurochena-do-147-richchya-z-dnya-narodzhennya-ta-100-richchya-zagybeli-symona-petlyury
УІНП ТА УНІВЕРСИТЕТ МИТНОЇ СПРАВИ ТА ФІНАНСІВ УКЛАЛИ МЕМОРАНДУМ ПРО СПІВПРАЦЮ
Документ підписали Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров та ректор Університету митної справи та фінансів міста Дніпро Дмитро Бочаров. Відтепер установи співпрацюватимуть в напрямках інформаційного та методичного забезпечення, а також популяризаційних та просвітницьких заходів. Сторони уже попередньо окреслили низку майбутніх проєктів та ініціатив: музейних експозицій, наукових конференції та публічних лекцій.
Під час зустрічі Дмитро Бочаров розповів про роботу навчального закладу, зокрема в сферах національно-патріотичного виховання, дослідження історії та збереження національної пам’яті. Зокрема, Інститутові презентовані видання, присвячені історії митної справи в Україні.
Своєю чергою Олександр Алфьоров ознайомив присутніх з напрацюваннями УІНП з історії Подніпров’я та Степової України та презентував Університету відповідні видання Інституту.
Дякуємо нашим новим партнерам за початок співпраці!
Документ підписали Голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров та ректор Університету митної справи та фінансів міста Дніпро Дмитро Бочаров. Відтепер установи співпрацюватимуть в напрямках інформаційного та методичного забезпечення, а також популяризаційних та просвітницьких заходів. Сторони уже попередньо окреслили низку майбутніх проєктів та ініціатив: музейних експозицій, наукових конференції та публічних лекцій.
Під час зустрічі Дмитро Бочаров розповів про роботу навчального закладу, зокрема в сферах національно-патріотичного виховання, дослідження історії та збереження національної пам’яті. Зокрема, Інститутові презентовані видання, присвячені історії митної справи в Україні.
Своєю чергою Олександр Алфьоров ознайомив присутніх з напрацюваннями УІНП з історії Подніпров’я та Степової України та презентував Університету відповідні видання Інституту.
Дякуємо нашим новим партнерам за початок співпраці!
НАУКОВИЦЯ, ЯКІЙ ВДАВАЛОСЯ ВСЕ: 130 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МАРІЇ ВЯЗЬМІТІНОЇ
Цього дня минає 130 років із дня народження видатної української науковиці, мистецтвознавиці, орієнталістки, археологині, організаторки музейної та бібліотечної справи – Марії Вязьмітіної.
Марія Вязьмітіна народилася в селі Круподеринці на Вінниччині. Її батько був клерком при маєтку графа Ігнатьєва, а після революції працював у бухгалтерії Річкового флоту.
Марія навчалася у Фундуклеївській гімназії, а згодом на історико-філологічному відділенні Київських вищих жіночих курсів. У цей період вона активно займалася культурною критикою, зокрема писала про театральне життя Києва.
На початку 1920-х років Вязьмітіна вступає на мистецтвознавче відділення Київського археологічного інституту, де її вчителями стають зірки української археології, мистецтвознавства та музейної справи – Олекса Новицький, Федір Ернст, Всеволод Зуммер, Данило Щербаківський, Сергій Гіляров.
У 1927 році науковиця продовжує навчання в аспірантурі Новицького при Музеї мистецтв ВУАН (нині Національний музей мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків). Під впливом свого іншого викладача Всеволода Зуммера Вязьмітіна починає цікавитися сходознавством. За сім років перебування в Музеї мистецтв науковиця змогла скласти каталог і створила першу окрему експозицію мистецтва ісламу. Спільно зі своїм іншим наставником Гіляровим домоглася появи відділу мистецтва Сходу, який особисто поповнювала під час експедицій до Криму, на Кавказ та в Центральну Азію. Завдяки зусиллям Вязьмітіної колекція музею поповнилася фрагментами бухарських мозаїк XVI століття з медресе Мірі-Араб та мавзолея Абдул-хана, туркестанською керамікою, металом, різьбленим деревом та текстилем.
З початком сталінських репресій у 1930-х роках Вязьмітіна переходить працювати до бібліотеки Інституту геології та мінералогії, а згодом працює в бібліотеці Спілки архітекторів. Врятувавшись від репресій проти українських сходознавців, Вязьмітіна підтримувала друзів та колег, які потрапили в жорна сталінізму. Надсилала гроші в заслання мистецтвознавиці Ївгі Спаській, підтримувала родину репресованого археолога Федора Ернста. Під час нацистської окупації Києва Марія Вязьмітіна залишалася в місті й працювала з бібліотечними фондами Київського університету.
Після Другої світової Вязьмітіна змогла взяти участь у кількох експедиціях до Центральній Азії і врешті у 1947 році в Ташкенті захистити дисертацію та отримати ступінь кандидата історичних наук.
З 1948 і до виходу на пенсію у 1970 році Марія Вязьмітіна працювала в Інституті археології АН УРСР. Спершу вона займалася дослідженням скіфської спадщини, однак на початку 1950-х років була переведена на тему дослідження сарматської спадщини. У цій галузі Вязьмітіна багато в чому стала фундаторкою сарматології як напрямку археологічної науки.
Окрім наукової діяльності Вязьмітіна мала хобі – літературний переклад. Її переклади творчості Джека Лондона увійшли до багатотомника перекладів письменника у 1927 році.
За свого життя Марія Вязьмітіна була змушена тричі змінювати професію – зі сходознавиці та історикині мистецтв на бібліотекарку, а згодом на археологиню. Однак у кожній із сфер вона змогла не лише досягти успіху, а й залишити по собі важливий слід в українській гуманітаристиці.
Цього дня минає 130 років із дня народження видатної української науковиці, мистецтвознавиці, орієнталістки, археологині, організаторки музейної та бібліотечної справи – Марії Вязьмітіної.
Марія Вязьмітіна народилася в селі Круподеринці на Вінниччині. Її батько був клерком при маєтку графа Ігнатьєва, а після революції працював у бухгалтерії Річкового флоту.
Марія навчалася у Фундуклеївській гімназії, а згодом на історико-філологічному відділенні Київських вищих жіночих курсів. У цей період вона активно займалася культурною критикою, зокрема писала про театральне життя Києва.
На початку 1920-х років Вязьмітіна вступає на мистецтвознавче відділення Київського археологічного інституту, де її вчителями стають зірки української археології, мистецтвознавства та музейної справи – Олекса Новицький, Федір Ернст, Всеволод Зуммер, Данило Щербаківський, Сергій Гіляров.
У 1927 році науковиця продовжує навчання в аспірантурі Новицького при Музеї мистецтв ВУАН (нині Національний музей мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків). Під впливом свого іншого викладача Всеволода Зуммера Вязьмітіна починає цікавитися сходознавством. За сім років перебування в Музеї мистецтв науковиця змогла скласти каталог і створила першу окрему експозицію мистецтва ісламу. Спільно зі своїм іншим наставником Гіляровим домоглася появи відділу мистецтва Сходу, який особисто поповнювала під час експедицій до Криму, на Кавказ та в Центральну Азію. Завдяки зусиллям Вязьмітіної колекція музею поповнилася фрагментами бухарських мозаїк XVI століття з медресе Мірі-Араб та мавзолея Абдул-хана, туркестанською керамікою, металом, різьбленим деревом та текстилем.
З початком сталінських репресій у 1930-х роках Вязьмітіна переходить працювати до бібліотеки Інституту геології та мінералогії, а згодом працює в бібліотеці Спілки архітекторів. Врятувавшись від репресій проти українських сходознавців, Вязьмітіна підтримувала друзів та колег, які потрапили в жорна сталінізму. Надсилала гроші в заслання мистецтвознавиці Ївгі Спаській, підтримувала родину репресованого археолога Федора Ернста. Під час нацистської окупації Києва Марія Вязьмітіна залишалася в місті й працювала з бібліотечними фондами Київського університету.
Після Другої світової Вязьмітіна змогла взяти участь у кількох експедиціях до Центральній Азії і врешті у 1947 році в Ташкенті захистити дисертацію та отримати ступінь кандидата історичних наук.
З 1948 і до виходу на пенсію у 1970 році Марія Вязьмітіна працювала в Інституті археології АН УРСР. Спершу вона займалася дослідженням скіфської спадщини, однак на початку 1950-х років була переведена на тему дослідження сарматської спадщини. У цій галузі Вязьмітіна багато в чому стала фундаторкою сарматології як напрямку археологічної науки.
Окрім наукової діяльності Вязьмітіна мала хобі – літературний переклад. Її переклади творчості Джека Лондона увійшли до багатотомника перекладів письменника у 1927 році.
За свого життя Марія Вязьмітіна була змушена тричі змінювати професію – зі сходознавиці та історикині мистецтв на бібліотекарку, а згодом на археологиню. Однак у кожній із сфер вона змогла не лише досягти успіху, а й залишити по собі важливий слід в українській гуманітаристиці.
УКРАЇНІЗАЦІЯ ЗА ГЕТЬМАНА ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО
29 квітня 1918 року в Києві, в будівлі кінного цирку Петра Крутикова «Hippo Palace» (з 1964 до 2018 року на тому місці на вулиці архітектора Городецького був кінотеатр «Україна»), за участі понад 6 тисяч делегатів відбувся Хліборобський конгрес, який проголосив Павла Скоропадського гетьманом усієї України. Того ж дня гетьман розпустив Українську Центральну Раду та проголосив Українську Державу, яка проіснувала до 14 грудня 1918 року і була одним із етапів Української революції 1917–1921 років.
Законом про тимчасовий державний устрій України гетьман отримав виняткові повноваження: затверджував закони, призначав і звільняв вищих урядовців, генеральних суддів, був верховним командувачем армії та флоту, здійснював керівництво зовнішньою політикою. Також йому належало право оголошувати надзвичайний стан, амністію, надавати громадянство тощо.
Здобувши владу, гетьман скористався мирним періодом для зміцнення української державності в економічній, юридичній, військовій справах, на міжнародній арені.
У культурній царині гетьман інтенсифікував політику українізації, започатковану Центральною Радою. У школах запровадили обов’язкове вивчення української мови, літератури, історії та географії України. В усіх державних установах і військових частинах створили курси українознавства.
У листопаді 1918 року в Україні діяло 150 українських гімназій, для яких було надруковано кілька мільйонів підручників.
Також відкривалися університети: 6 жовтня – Український державний (на основі Українського народного) у Києві, а 22 жовтня – Кам’янець-Подільський державний.
Крім того, у російськомовних університетах Києва, Харкова, Одеси, Ніжина відкривали кафедри української мови, літератури, культури, історії та права. Колишні російські університети оголосили українськими державними. Науковцям надали право захищати дисертації українською мовою. У Полтаві від жовтня 1918 року запрацював історико-філологічний факультет з усіма правами університету.
Кульмінацією розвитку тогочасного наукового життя стало відкриття Української академії наук (УАН). 14 листопада 1918 року гетьман затвердив Закон про її заснування в Києві, а 24 листопада вже відбулося її перше засідання. УАН мала три відділи: історико-філологічний (очолив Дмитро Багалій), фізико-математичний (на чолі з Миколою Кащенком) і соціальних наук (головував Орест Левицький). Також при УАН діяли постійні та тимчасові комісії за різними напрямами, наприклад, із вивчення природних багатств України, археографічна, «для складання словника живої української мови», «для складання біографічного словника діячів України», соціальних і правничих питань.
2 серпня засновано Національну бібліотеку Української Держави (нині – Національна бібліотека України імені Володимира Вернадського). Розпочалося академічне видання творів Тараса Шевченка й Івана Франка.
Деякі інституції, створені в Українській Державі гетьмана Павла Скоропадського, продовжили роботу і досі є частиною культурного простору України.
29 квітня 1918 року в Києві, в будівлі кінного цирку Петра Крутикова «Hippo Palace» (з 1964 до 2018 року на тому місці на вулиці архітектора Городецького був кінотеатр «Україна»), за участі понад 6 тисяч делегатів відбувся Хліборобський конгрес, який проголосив Павла Скоропадського гетьманом усієї України. Того ж дня гетьман розпустив Українську Центральну Раду та проголосив Українську Державу, яка проіснувала до 14 грудня 1918 року і була одним із етапів Української революції 1917–1921 років.
Законом про тимчасовий державний устрій України гетьман отримав виняткові повноваження: затверджував закони, призначав і звільняв вищих урядовців, генеральних суддів, був верховним командувачем армії та флоту, здійснював керівництво зовнішньою політикою. Також йому належало право оголошувати надзвичайний стан, амністію, надавати громадянство тощо.
Здобувши владу, гетьман скористався мирним періодом для зміцнення української державності в економічній, юридичній, військовій справах, на міжнародній арені.
У культурній царині гетьман інтенсифікував політику українізації, започатковану Центральною Радою. У школах запровадили обов’язкове вивчення української мови, літератури, історії та географії України. В усіх державних установах і військових частинах створили курси українознавства.
У листопаді 1918 року в Україні діяло 150 українських гімназій, для яких було надруковано кілька мільйонів підручників.
Також відкривалися університети: 6 жовтня – Український державний (на основі Українського народного) у Києві, а 22 жовтня – Кам’янець-Подільський державний.
Крім того, у російськомовних університетах Києва, Харкова, Одеси, Ніжина відкривали кафедри української мови, літератури, культури, історії та права. Колишні російські університети оголосили українськими державними. Науковцям надали право захищати дисертації українською мовою. У Полтаві від жовтня 1918 року запрацював історико-філологічний факультет з усіма правами університету.
Кульмінацією розвитку тогочасного наукового життя стало відкриття Української академії наук (УАН). 14 листопада 1918 року гетьман затвердив Закон про її заснування в Києві, а 24 листопада вже відбулося її перше засідання. УАН мала три відділи: історико-філологічний (очолив Дмитро Багалій), фізико-математичний (на чолі з Миколою Кащенком) і соціальних наук (головував Орест Левицький). Також при УАН діяли постійні та тимчасові комісії за різними напрямами, наприклад, із вивчення природних багатств України, археографічна, «для складання словника живої української мови», «для складання біографічного словника діячів України», соціальних і правничих питань.
2 серпня засновано Національну бібліотеку Української Держави (нині – Національна бібліотека України імені Володимира Вернадського). Розпочалося академічне видання творів Тараса Шевченка й Івана Франка.
Деякі інституції, створені в Українській Державі гетьмана Павла Скоропадського, продовжили роботу і досі є частиною культурного простору України.
120 РОКІВ ТОМУ НАРОДИВСЯ ЄВГЕН ШАБЛІОВСЬКИЙ – УКРАЇНСЬКИЙ ВЧЕНИЙ-ЛІТЕРАТУРОЗНАВЕЦЬ, ШЕВЧЕНКОЗНАВЕЦЬ, ДОКТОР ФІЛОЛОГІЧНИХ НАУК, КАНДИДАТ МЕДИЧНИХ НАУК, ЧЛЕН-КОРЕСПОНДЕНТ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ НАУК, ЛАВРЕАТ ШЕВЧЕНКІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ.
Євген Шабліовський народився 27 квітня 1906 року в м. Камінь-Каширському на Волині. Відомо, що батько Степан Шабліовський був учителем і листувався із сім’єю Косачів, зокрема з Лесею Українкою.
Після закінчення школи Євген Шабліовський у 1930 р. вступив на історико-філологічний факультет Київського інституту народної освіти. Одночасно він навчався і здобув медичну освіту в Київському відділенні медичного інституту. Надалі став аспірантом Київської філії Інституту ім. Т. Г. Шевченка, а 1932 року був призначений директором науково-дослідного Інституту в Харкові.
У цей час Шабліовський опублікував першу працю під назвою «Пролетарська революція і Шевченко». Через рік вийшло нове дослідження – «Т. Г. Шевченко та його історичне значення», а згодом «Т. Г. Шевченко. Його життя і творчість». У 1934 р. 28-річного Євгена Шабліовського обрали членом-кореспондентом Всеукраїнської академії наук, а також членом Спілки письменників України.
Стрімку кар’єру молодого науковця в ніч на 15 листопада 1935 року обірвав арешт. Після жорстоких допитів у НКВС за сфабрикованою справою Євгена Шабліовського звинуватили у спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії і в належності до таємної контрреволюційної організації, за що засудили на 5 років ув’язнення.
Покарання відбував спочатку в Соловецькому таборі особливого призначення, згодом Шабліовського перевели до Мончегорського виправно-трудового табору в Мурманській області Росії.
Після закінчення строку ув’язнення 4 червня 1940 року його знову заарештували і посадили до місцевої тюрми, а 2 вересня Особлива нарада при НКВС СРСР призначила новий строк – 8 років ув’язнення. Шабліовського помістили до табору поблизу міста Ухта (Комі АРСР).
Через рік перебування в таборі Шабліовського, враховуючи його медичну освіту, призначили лікарем. В ув’язненні Євген Шабліовський зустрів репресовану дев’ятнадцятирічну дівчину з Галичини – Ксенію (Оксану) Світлик. Допоміг їй потрапити на курси медсестер.
9 грудня 1948 року Шабліовський відбув у заслання на поселення у казахське місто Кзил-Орда. Після численних звернень Шабліовського 27 жовтня 1954 року ухвалили його звільнити. Він поїхав до Комі, де одружився з Ксенією Світлик, а невдовзі вони разом повернулися в Україну.
У Києві Шабліовський почав працювати в Інституті літератури Академії наук, але не мав де жити. Спочатку скористався гостинністю Остапа Вишні та до його смерті (вересень 1956 р.) мешкав у його квартирі. Далі винаймав номер у готелі, а після численних скарг вченому виділили кімнату в аспірантському гуртожитку. Згодом влада надала квартиру.
Уже в рік повернення із заслання Євген Шабліовський захистив дві дисертації на здобуття вченого ступеня кандидата філологічних наук та вченого ступеня кандидата медичних наук. У своїй книжці «Шевченко і російська революційна демократія» 1958 року він наголошував, що Шевченко протягом усього свого життя боровся за утвердження української національної свідомості, за національну самобутність української культури, української мови та української літератури.
Шабліовський підготував кілька факсимільних видань рукописної спадщини Т. Шевченка із власними передмовами: «Мала книжка» (1963, 1966, 1984), «Більша книжка» (1963, 1989), «Три літа» (1966), «Дневник. Автобиография» (1972). Чимало зробив для вивчення історії української літератури та питань її методології.
Багато зусиль вчений докладав і як член редколегії 50-томного академічного видання творів Івана Франка. Працював у складі редколегії Шевченківської енциклопедії і підготував до неї низку наукових статей, був відповідальним редактором четвертого тому повного зібрання творів Т. Г. Шевченка в шести томах. Досліджував творчість Павла Тичини, Юрія Яновського, Івана Микитенка, Миколи Терещенка та багатьох інших письменників.
Євген Шабліовський помер 10 січня 1983 року. Похований у Києві.
Євген Шабліовський народився 27 квітня 1906 року в м. Камінь-Каширському на Волині. Відомо, що батько Степан Шабліовський був учителем і листувався із сім’єю Косачів, зокрема з Лесею Українкою.
Після закінчення школи Євген Шабліовський у 1930 р. вступив на історико-філологічний факультет Київського інституту народної освіти. Одночасно він навчався і здобув медичну освіту в Київському відділенні медичного інституту. Надалі став аспірантом Київської філії Інституту ім. Т. Г. Шевченка, а 1932 року був призначений директором науково-дослідного Інституту в Харкові.
У цей час Шабліовський опублікував першу працю під назвою «Пролетарська революція і Шевченко». Через рік вийшло нове дослідження – «Т. Г. Шевченко та його історичне значення», а згодом «Т. Г. Шевченко. Його життя і творчість». У 1934 р. 28-річного Євгена Шабліовського обрали членом-кореспондентом Всеукраїнської академії наук, а також членом Спілки письменників України.
Стрімку кар’єру молодого науковця в ніч на 15 листопада 1935 року обірвав арешт. Після жорстоких допитів у НКВС за сфабрикованою справою Євгена Шабліовського звинуватили у спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії і в належності до таємної контрреволюційної організації, за що засудили на 5 років ув’язнення.
Покарання відбував спочатку в Соловецькому таборі особливого призначення, згодом Шабліовського перевели до Мончегорського виправно-трудового табору в Мурманській області Росії.
Після закінчення строку ув’язнення 4 червня 1940 року його знову заарештували і посадили до місцевої тюрми, а 2 вересня Особлива нарада при НКВС СРСР призначила новий строк – 8 років ув’язнення. Шабліовського помістили до табору поблизу міста Ухта (Комі АРСР).
Через рік перебування в таборі Шабліовського, враховуючи його медичну освіту, призначили лікарем. В ув’язненні Євген Шабліовський зустрів репресовану дев’ятнадцятирічну дівчину з Галичини – Ксенію (Оксану) Світлик. Допоміг їй потрапити на курси медсестер.
9 грудня 1948 року Шабліовський відбув у заслання на поселення у казахське місто Кзил-Орда. Після численних звернень Шабліовського 27 жовтня 1954 року ухвалили його звільнити. Він поїхав до Комі, де одружився з Ксенією Світлик, а невдовзі вони разом повернулися в Україну.
У Києві Шабліовський почав працювати в Інституті літератури Академії наук, але не мав де жити. Спочатку скористався гостинністю Остапа Вишні та до його смерті (вересень 1956 р.) мешкав у його квартирі. Далі винаймав номер у готелі, а після численних скарг вченому виділили кімнату в аспірантському гуртожитку. Згодом влада надала квартиру.
Уже в рік повернення із заслання Євген Шабліовський захистив дві дисертації на здобуття вченого ступеня кандидата філологічних наук та вченого ступеня кандидата медичних наук. У своїй книжці «Шевченко і російська революційна демократія» 1958 року він наголошував, що Шевченко протягом усього свого життя боровся за утвердження української національної свідомості, за національну самобутність української культури, української мови та української літератури.
Шабліовський підготував кілька факсимільних видань рукописної спадщини Т. Шевченка із власними передмовами: «Мала книжка» (1963, 1966, 1984), «Більша книжка» (1963, 1989), «Три літа» (1966), «Дневник. Автобиография» (1972). Чимало зробив для вивчення історії української літератури та питань її методології.
Багато зусиль вчений докладав і як член редколегії 50-томного академічного видання творів Івана Франка. Працював у складі редколегії Шевченківської енциклопедії і підготував до неї низку наукових статей, був відповідальним редактором четвертого тому повного зібрання творів Т. Г. Шевченка в шести томах. Досліджував творчість Павла Тичини, Юрія Яновського, Івана Микитенка, Миколи Терещенка та багатьох інших письменників.
Євген Шабліовський помер 10 січня 1983 року. Похований у Києві.
ЗАБОРОНЕНИЙ БОЙЧУКІСТ. 127 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАСИЛЯ СЕДЛЯРА
Цього дня минає 127 років з дня народження українського художника та викладача, одного з найяскравіших представників напряму бойчукізму — Василя Седляра.
Василь Седляр народився 12 квітня 1899 року на хуторі Христівка, що на Полтавщині, в селянській родині. Отримав базову чотирикласну освіту, після чого 16-річний Седляр перебрався до Києва навчатися до Художньої школи. З 1919 року почав навчатися в майстерні монументального живопису Михайла Бойчука в Українській академії мистецтв.
Михайло Бойчук був художником, який ставив собі за мету відродження візантійської мистецької спадщини у контексті сучасного авангарду. Одним із важливих аспектів цього процесу він вважав саме створення власної художньої школи. Бойчукісти не працювали зі звичайними фарбами, а створювали власні з природних компонентів, а також намагалися інкорпорувати власне художнє бачення в сучасний соціально-політичний контекст.
Василь Седляр як художник відомий значно менше, ніж як викладач та продовжувач традиції бойчукізму. Разом з іншим бойчукістом Іваном Падалкою він захоплювався керамікою та став одним із творців і викладачів у Художньо-керамічній школі в Межигір’ї, яка згодом перетворилася на Технологічний інститут кераміки та скла. У цьому закладі Седляр викладав з 1923 по 1930 рік, після чого перейшов до Київського художнього інституту. Уся його викладацька діяльність була процесом поширення бойчуківських авангардних ідей та способів роботи з різними варіантами художнього мистецтва: керамікою, фресками та розписами, книжковою ілюстрацією.
Седляр у своїй творчості поєднував мотиви народності з експресіонізмом, працюючи в дусі бойчуківської школи. Проте у 1936 році Василь Седляр разом зі своїм товаришем Іваном Падалкою, а також учителем Михайлом Бойчуком був заарештований за надуманими звинуваченнями в ідеологічній диверсії. У 1937 році митців разом розстріляли в Биківнянському лісі неподалік Києва.
Уся монументальна спадщина Седляра, як-от розписи Луцьких казарм чи санаторію на Хаджибейському лимані, була знищена. А монографія про його творчість, написана ще за його життя мистецтвознавцем Євгеном Холостенком, була заборонена до друку. Відродження пам’яті про Василя Седляра відбулося лише в середині 2000-х років, коли почали випускати книги та статті про нього, а також організували його першу посмертну персональну виставку в Національному музеї образотворчого мистецтва у Києві.
Цього дня минає 127 років з дня народження українського художника та викладача, одного з найяскравіших представників напряму бойчукізму — Василя Седляра.
Василь Седляр народився 12 квітня 1899 року на хуторі Христівка, що на Полтавщині, в селянській родині. Отримав базову чотирикласну освіту, після чого 16-річний Седляр перебрався до Києва навчатися до Художньої школи. З 1919 року почав навчатися в майстерні монументального живопису Михайла Бойчука в Українській академії мистецтв.
Михайло Бойчук був художником, який ставив собі за мету відродження візантійської мистецької спадщини у контексті сучасного авангарду. Одним із важливих аспектів цього процесу він вважав саме створення власної художньої школи. Бойчукісти не працювали зі звичайними фарбами, а створювали власні з природних компонентів, а також намагалися інкорпорувати власне художнє бачення в сучасний соціально-політичний контекст.
Василь Седляр як художник відомий значно менше, ніж як викладач та продовжувач традиції бойчукізму. Разом з іншим бойчукістом Іваном Падалкою він захоплювався керамікою та став одним із творців і викладачів у Художньо-керамічній школі в Межигір’ї, яка згодом перетворилася на Технологічний інститут кераміки та скла. У цьому закладі Седляр викладав з 1923 по 1930 рік, після чого перейшов до Київського художнього інституту. Уся його викладацька діяльність була процесом поширення бойчуківських авангардних ідей та способів роботи з різними варіантами художнього мистецтва: керамікою, фресками та розписами, книжковою ілюстрацією.
Седляр у своїй творчості поєднував мотиви народності з експресіонізмом, працюючи в дусі бойчуківської школи. Проте у 1936 році Василь Седляр разом зі своїм товаришем Іваном Падалкою, а також учителем Михайлом Бойчуком був заарештований за надуманими звинуваченнями в ідеологічній диверсії. У 1937 році митців разом розстріляли в Биківнянському лісі неподалік Києва.
Уся монументальна спадщина Седляра, як-от розписи Луцьких казарм чи санаторію на Хаджибейському лимані, була знищена. А монографія про його творчість, написана ще за його життя мистецтвознавцем Євгеном Холостенком, була заборонена до друку. Відродження пам’яті про Василя Седляра відбулося лише в середині 2000-х років, коли почали випускати книги та статті про нього, а також організували його першу посмертну персональну виставку в Національному музеї образотворчого мистецтва у Києві.
“ДЛЯ УКРАЇНЦЯ РІДНА МОВА - ЦЕ ДУША, А ДУШЕЮ, ЯК ВІДОМО, НЕ ГЕНДЛЮЮТЬ! А ІНШІ МОВИ ДЛЯ НЬОГО, В ТОМУ ЧИСЛІ РОСІЙСЬКА, - МУСЯТЬ БУТИ ЛИШЕ КОМУНІКАТИВНИМ ІНСТРУМЕНТОМ”
11 квітня 1913 року народився видатний український фізик, педагог і організатор науки Володимир Хоткевич. Він з’явився на світ у Києві в родині відомого українського письменника, композитора та громадського діяча Гната Хоткевича. Доля родини Хоткевичів склалася трагічно: батька репресували й розстріляли у 1938 році, рідні опинилися розкиданими по світу. Сам Володимир Хоткевич дивом уникнув репресій і зміг реалізувати себе в науці.
Освіту він здобував спочатку в індустріально-технічній профшколі, а після її закінчення у 1930 році вступив до Харківського механіко-машинобудівного інституту, де отримав спеціальність інженера-дослідника у галузі фізики. З 1932 до 1950 року Хоткевич працював в Українському фізико-технічному інституті. Наукову роботу розпочав під керівництвом професорів Льва Шубникова та Бориса Лазарєва. У цій установі він зосередився на прикладних завданнях. У 1934 році за участю Хоткевича введено в дію перший у СРСР гелієвий скраплювач. Фізик досліджував магнітні й детекторні властивості надпровідників, брав участь у роботах атомного проєкту.
Під час Другої світової війни разом з інститутом перебував в евакуації в Алмати. Навіть у цей складний період не припиняв наукової діяльності. У 1943 році захистив кандидатську дисертацію. У 1944 році повернувся до Харкова, брав активну участь у відновленні кріогенної лабораторії Українського фізико-технічного інституту.
З 1950 року життя Володимира Хоткевича пов’язане з Харківським університетом. Тут він пройшов шлях від доцента до ректора. Цю посаду він обіймав протягом 1966-1976 років. У стінах університету Хоткевич зосередився на дослідженнях надпровідності і низькотемпературної металофізики. Він зробив вагомий внесок у розвиток науки, став автором понад 200 праць і виховав цілу плеяду науковців. Під його керівництвом було захищено 15 кандидатських дисертацій.
У 1954 році Володимир Хоткевич захистив докторську дисертацію, за два роки був затверджений у званні професора. У 1967 року його обрали членом-кореспондентом Академії наук УРСР. Його наукові здобутки були визнані не лише в Україні, а й за кордоном. Хоткевич був почесним доктором Познанського університету ім. Адама Міцкевича.
Попри всі виклики епохи, Володимир Хоткевич залишався принциповою людиною. Відомий його вислів про мову як душу народу є свідченням глибокої національної свідомості та гідності.
Він відійшов у вічність 9 липня 1982 року, залишивши після себе потужну наукову спадщину.
11 квітня 1913 року народився видатний український фізик, педагог і організатор науки Володимир Хоткевич. Він з’явився на світ у Києві в родині відомого українського письменника, композитора та громадського діяча Гната Хоткевича. Доля родини Хоткевичів склалася трагічно: батька репресували й розстріляли у 1938 році, рідні опинилися розкиданими по світу. Сам Володимир Хоткевич дивом уникнув репресій і зміг реалізувати себе в науці.
Освіту він здобував спочатку в індустріально-технічній профшколі, а після її закінчення у 1930 році вступив до Харківського механіко-машинобудівного інституту, де отримав спеціальність інженера-дослідника у галузі фізики. З 1932 до 1950 року Хоткевич працював в Українському фізико-технічному інституті. Наукову роботу розпочав під керівництвом професорів Льва Шубникова та Бориса Лазарєва. У цій установі він зосередився на прикладних завданнях. У 1934 році за участю Хоткевича введено в дію перший у СРСР гелієвий скраплювач. Фізик досліджував магнітні й детекторні властивості надпровідників, брав участь у роботах атомного проєкту.
Під час Другої світової війни разом з інститутом перебував в евакуації в Алмати. Навіть у цей складний період не припиняв наукової діяльності. У 1943 році захистив кандидатську дисертацію. У 1944 році повернувся до Харкова, брав активну участь у відновленні кріогенної лабораторії Українського фізико-технічного інституту.
З 1950 року життя Володимира Хоткевича пов’язане з Харківським університетом. Тут він пройшов шлях від доцента до ректора. Цю посаду він обіймав протягом 1966-1976 років. У стінах університету Хоткевич зосередився на дослідженнях надпровідності і низькотемпературної металофізики. Він зробив вагомий внесок у розвиток науки, став автором понад 200 праць і виховав цілу плеяду науковців. Під його керівництвом було захищено 15 кандидатських дисертацій.
У 1954 році Володимир Хоткевич захистив докторську дисертацію, за два роки був затверджений у званні професора. У 1967 року його обрали членом-кореспондентом Академії наук УРСР. Його наукові здобутки були визнані не лише в Україні, а й за кордоном. Хоткевич був почесним доктором Познанського університету ім. Адама Міцкевича.
Попри всі виклики епохи, Володимир Хоткевич залишався принциповою людиною. Відомий його вислів про мову як душу народу є свідченням глибокої національної свідомості та гідності.
Він відійшов у вічність 9 липня 1982 року, залишивши після себе потужну наукову спадщину.
ТВОРЕЦЬ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГУМАНІТАРИСТИКИ. 107 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОМЕЛЯНА ПРІЦАКА
Цього дня минає 107 років з дня народження видатного історика, філолога та сходознавця Омеляна Пріцака.
Омелян Пріцак народився 1919 року в селі Лука (нині Львівщина). Його батько Йосип Пріцак - вояк УГА, який помер від тифу в полоні, коли синові був рік.
Мати з дітьми перебралися до Тернополя, де вихованням хлопця займався вітчим Павел Самарагу. У гімназійні часи майбутній історик виховувався як поляк і навіть був записаний під ім’ям “Еміль”. Лише після того, як дізнався, хто його батько, самотужки повернувся до української ідентичності.
Після гімназії вивчав сходознавство (арабістику, іраністику, а також монгольську мову) у Львівському університеті, а паралельно відвідував українознавчі студії в Науковому Товаристві Тараса Шевченка. Після окупації Західної України СРСР став аспірантом сходознавчого відділення Академії наук УРСР. Тут Пріцакові вдалося стати учнем засновника українського сходознавства Агатангела Кримського. Щоправда, за пів року його мобілізували до армії.
З початком німецько-радянської війни потрапив у полон, а вже за рік зміг вибратися до Львова, а в 1943-му - виїхав до Берліна. У Німеччині продовжив сходознавчі студії, а також вивчав європеїстику в Берлінському, а після Другої світової - Геттінгенському університетах. Тут у 1948 році захищає дисертацію з тюркології, а вже в 1952 році стає професором Гамбурзького університету.
У 1960 році приїздить викладати у Вашингтонський університет, а з 1964 і до 1990 року працює в Гарвардському університеті. Саме в Гарварді Пріцак розгорнув активну діяльність із вивчення історії України в широкому всесвітньо-історичному баченні.
Пріцак стає співініціатором спершу створення українознавчого центру в Гарварді, а згодом - Українського наукового інституту. Створена ним школа україністики дала світові десятки гучних імен в історичній науці: від Ореста Субтельного до митрополита УГКЦ Бориса Гудзяка, який відвідував докторські семінари Пріцака, коли здобував науковий ступінь з візантиїстики у Гарварді.
Також Пріцак був членом комісії, яка висувала кандидатів на Нобелівську премію з літератури. Пріцак у 1967 році висував поетів Івана Драча, Ліну Костенко та Павла Тичину, у 1968 році - повторно Івана Драча. У 1970 і 1971 роках пропонував кандидатуру Миколи Бажана.
Після проголошення незалежності Омелян Пріцак на запрошення очільника НАН Бориса Патона повертається до України, щоб відроджувати гуманітаристику, яка роками жила в цензурних та ідеологічних радянських обмеженнях. Якщо Агатангел Кримський на початку XX століття став батьком-засновником українського сходознавства, то його учень Омелян Пріцак став відроджувачем цього напряму. Саме він створив та першим очолив Інститут сходознавства імені А. Кримського, сформував науковий колектив, бібліотеку, організував першу міжнародну сходознавчу конференцію та реанімував наукове видання “Східний світ”.
Пріцак брав участь у створенні Інституту української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського. Заснував першу кафедру історіософії у КНУ імені Тараса Шевченка та навіть організував підготовку аспірантів за цією програмою.
Однак через хворобу дружини, власні проблеми зі здоров’ям, а також постійні конфлікти з пострадянськими освітніми посадовцями, Омелян Пріцак у 1996 році повернувся до США, хоч регулярно продовжував відвідувати Україну. Помер у 2006 році. Його прах поховано в колумбарії Лук’янівського цвинтаря у Києві.
Цього дня минає 107 років з дня народження видатного історика, філолога та сходознавця Омеляна Пріцака.
Омелян Пріцак народився 1919 року в селі Лука (нині Львівщина). Його батько Йосип Пріцак - вояк УГА, який помер від тифу в полоні, коли синові був рік.
Мати з дітьми перебралися до Тернополя, де вихованням хлопця займався вітчим Павел Самарагу. У гімназійні часи майбутній історик виховувався як поляк і навіть був записаний під ім’ям “Еміль”. Лише після того, як дізнався, хто його батько, самотужки повернувся до української ідентичності.
Після гімназії вивчав сходознавство (арабістику, іраністику, а також монгольську мову) у Львівському університеті, а паралельно відвідував українознавчі студії в Науковому Товаристві Тараса Шевченка. Після окупації Західної України СРСР став аспірантом сходознавчого відділення Академії наук УРСР. Тут Пріцакові вдалося стати учнем засновника українського сходознавства Агатангела Кримського. Щоправда, за пів року його мобілізували до армії.
З початком німецько-радянської війни потрапив у полон, а вже за рік зміг вибратися до Львова, а в 1943-му - виїхав до Берліна. У Німеччині продовжив сходознавчі студії, а також вивчав європеїстику в Берлінському, а після Другої світової - Геттінгенському університетах. Тут у 1948 році захищає дисертацію з тюркології, а вже в 1952 році стає професором Гамбурзького університету.
У 1960 році приїздить викладати у Вашингтонський університет, а з 1964 і до 1990 року працює в Гарвардському університеті. Саме в Гарварді Пріцак розгорнув активну діяльність із вивчення історії України в широкому всесвітньо-історичному баченні.
Пріцак стає співініціатором спершу створення українознавчого центру в Гарварді, а згодом - Українського наукового інституту. Створена ним школа україністики дала світові десятки гучних імен в історичній науці: від Ореста Субтельного до митрополита УГКЦ Бориса Гудзяка, який відвідував докторські семінари Пріцака, коли здобував науковий ступінь з візантиїстики у Гарварді.
Також Пріцак був членом комісії, яка висувала кандидатів на Нобелівську премію з літератури. Пріцак у 1967 році висував поетів Івана Драча, Ліну Костенко та Павла Тичину, у 1968 році - повторно Івана Драча. У 1970 і 1971 роках пропонував кандидатуру Миколи Бажана.
Після проголошення незалежності Омелян Пріцак на запрошення очільника НАН Бориса Патона повертається до України, щоб відроджувати гуманітаристику, яка роками жила в цензурних та ідеологічних радянських обмеженнях. Якщо Агатангел Кримський на початку XX століття став батьком-засновником українського сходознавства, то його учень Омелян Пріцак став відроджувачем цього напряму. Саме він створив та першим очолив Інститут сходознавства імені А. Кримського, сформував науковий колектив, бібліотеку, організував першу міжнародну сходознавчу конференцію та реанімував наукове видання “Східний світ”.
Пріцак брав участь у створенні Інституту української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського. Заснував першу кафедру історіософії у КНУ імені Тараса Шевченка та навіть організував підготовку аспірантів за цією програмою.
Однак через хворобу дружини, власні проблеми зі здоров’ям, а також постійні конфлікти з пострадянськими освітніми посадовцями, Омелян Пріцак у 1996 році повернувся до США, хоч регулярно продовжував відвідувати Україну. Помер у 2006 році. Його прах поховано в колумбарії Лук’янівського цвинтаря у Києві.
ФУНДАТОРУ УКРАЇНСЬКОГО МУЗЕЄЗНАВСТВА ІЛАРІОНУ СВЄНЦІЦЬКОМУ 150 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ
7 квітня 1876 року в селі Буськ (нині Львівська область) народився Іларіон Свєнціцький, мистецтвознавець, мовознавець, етнограф, один із фундаторів українського музейництва та багаторічний директор Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького. Він став однією з ключових постатей у збереженні та осмисленні української культурної спадщини першої половини ХХ століття.
Походив із родини священика. Попри волю батьків, які бачили його майбутнє в теології, отримав фізико-математичну освіту у Львівському університеті, був слухачем історико-філологічного факультету Петербурзького університету, докторську дисертацію з лінгвістики захистив у Відні.
Чи не головним чинником у становленні його професійної діяльності стало знайомство з митрополитом Андреєм Шептицьким, який запросив Свєнціцького працювати до Церковного музею у Львові.
У 1905 році Свєнціцький очолив музей і фактично з нуля почав впорядкування його колекції, яка на той час налічувала біля трьох тисяч вісімсот пам’яток. Завдяки його сподвижницькій діяльності музей за декілька років перетворився на одну з найважливіших культурних інституцій України і в грудні 1909 року був перейменований на Національний музей. У 1913 році митрополит офіційно подарував музей українському народові.
Свєнціцький системно збирав і досліджував пам’ятки українського іконопису, стародруки, рукописи, твори декоративно-ужиткового мистецтва. Він одним із перших почав науково осмислювати українське сакральне мистецтво як окреме і самобутнє явище, доводячи його європейський рівень і глибоку традицію. Значну увагу приділяв питанням вивчення мови, історії культури та етнографії. Вів активну наукову й організаційну діяльність, публікував праці з історії мистецтва, брав участь у культурному житті Галичини. За пропаганду “мазепинських ідей” був заарештований 6 червня 1915 року та депортований до росії. Повернувся до Львова у березні 1918 року.
Помер Іларіон Свєнціцький у 1956 році у Львові. Його життя стало прикладом служіння українській культурі: завдяки його подвижницькій праці було врятовано й збережено тисячі унікальних пам’яток.
Сьогодні його ім’я пов’язане передусім із становленням українського музейництва та дослідженням національного мистецтва, а створений за його участі музей залишається одним із провідних осередків культури в Україні.
7 квітня 1876 року в селі Буськ (нині Львівська область) народився Іларіон Свєнціцький, мистецтвознавець, мовознавець, етнограф, один із фундаторів українського музейництва та багаторічний директор Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького. Він став однією з ключових постатей у збереженні та осмисленні української культурної спадщини першої половини ХХ століття.
Походив із родини священика. Попри волю батьків, які бачили його майбутнє в теології, отримав фізико-математичну освіту у Львівському університеті, був слухачем історико-філологічного факультету Петербурзького університету, докторську дисертацію з лінгвістики захистив у Відні.
Чи не головним чинником у становленні його професійної діяльності стало знайомство з митрополитом Андреєм Шептицьким, який запросив Свєнціцького працювати до Церковного музею у Львові.
У 1905 році Свєнціцький очолив музей і фактично з нуля почав впорядкування його колекції, яка на той час налічувала біля трьох тисяч вісімсот пам’яток. Завдяки його сподвижницькій діяльності музей за декілька років перетворився на одну з найважливіших культурних інституцій України і в грудні 1909 року був перейменований на Національний музей. У 1913 році митрополит офіційно подарував музей українському народові.
Свєнціцький системно збирав і досліджував пам’ятки українського іконопису, стародруки, рукописи, твори декоративно-ужиткового мистецтва. Він одним із перших почав науково осмислювати українське сакральне мистецтво як окреме і самобутнє явище, доводячи його європейський рівень і глибоку традицію. Значну увагу приділяв питанням вивчення мови, історії культури та етнографії. Вів активну наукову й організаційну діяльність, публікував праці з історії мистецтва, брав участь у культурному житті Галичини. За пропаганду “мазепинських ідей” був заарештований 6 червня 1915 року та депортований до росії. Повернувся до Львова у березні 1918 року.
Помер Іларіон Свєнціцький у 1956 році у Львові. Його життя стало прикладом служіння українській культурі: завдяки його подвижницькій праці було врятовано й збережено тисячі унікальних пам’яток.
Сьогодні його ім’я пов’язане передусім із становленням українського музейництва та дослідженням національного мистецтва, а створений за його участі музей залишається одним із провідних осередків культури в Україні.
27 БЕРЕЗНЯ 1911 РОКУ НАРОДИВСЯ МИХАЙЛО СОРОКА - ОРГАНІЗАТОР ПІДПІЛЛЯ У ТАБОРАХ
У середині 60-х років політичного в’язня Михайла Сороку через 25 років перебування в ГУЛАГу працівники КДБ раптом із табору привезли у Москву. Переодягли із бушлату у костюм і, під видом іноземного професора, літаком доставили у Київ.
Екскурсія столицею, огляд Софіївського собору, відвідання архітектурно-будівельного інституту, де, як описав згодом у листі Михайло, "познайомили з проректором та деякими професорами. Усі були дуже привітними та ласкавими. Під час бесіди мої питання викликали підозру, що я є глибоко обізнаний і зацікавлений тими предметами… Показали виставку машин, які помагають студентам провіряти свою успішність у науці… Обійшли ми багато кабінетів та викладових саль, бачив гарні рисунки (креслені) із архітектоніки, та приємне вражіння справляє кафедра малювання. Такі відвідини змучили мене, бо не в силі було забути, що приймають тебе не за того, ким ти є, що всупереч твоїй волі стаєш якимось авантюристом…"
Михайло Сорока здобув освіту архітектора у Празькому політехнічному університеті, гарно малював. Саме тому й показували архітектуру… А народився 27 березня 1911 р. на Тернопільщині у с. Великі Гнилиці, закінчив Тернопільську гімназію. У дитинстві був членом скаутської організації «Пласт», пізніше вступив до Організації українських націоналістів. За політичні переконання його переслідувала польська і радянська влади…
Із Києва Михайло Сорока знову мандрував літаком – до Львова. Тут колись був щасливий з коханою дружиною Катрею, тут побачив уперше шестирічного сина Богдана, народженого у львівській тюрмі…
Із кадебівської "Волги" Михайло оглядає засніжений Львів і згадує свою сім’ю. Його проводять під вікнами рідного дому, темними, бо дружина також у концтаборі, а син десь із бабусею і дідусем... У відчаї хотілося кинутись під трамвай. А тут пропонують: "Підпишіть! І завтра ви будете вільним і самостійно виховуватимете сина…"
Ось заради чого вся ця "вистава". Відречення від своїх поглядів і розкаяння у справах минулого забере останню надію на порятунок у тих, хто вижив у таборах завдяки моральній підтримці Михайла Сороки. Він став для них ідейним патріархом, організовував літературні вечори та релігійні свята, організовував підпілля для взаємодопомоги. Михайло Сорока був одним із лідерів спротиву політичних в’язнів ГУЛАГу й автором Гімну Кенгірського повстання.
"Поверніть мені мій бушлат", – таким було остаточне рішення Сороки. І знову табір, робота, друзі по нещастю. Поїздка не минула безслідно – інфаркт, інвалідність. Із 60-ти років життя 34 провів у неволі. Помер внаслідок другого інфаркту 16 червня 1971 року у таборі № 17 в Мордовії (росія).
"Він міг би прикрасити будь-яку державу і заснувати будь-яку державність. Вірю, що настане час, коли українці, згадуючи його ім’я, будуть вставати і врочисто мовчки стояти, як устають американці, почувши ім’я Вашингтона, угорці, почувши ім’я Кошута, і євреї, почувши ім’я Герцля", – написав політв’язень СРСР Анатолій Радигін.
21 вересня 1991 року відбулося урочисте перепоховання праху Михайла Сороки з Мордовії в Україну, до Львова, на Личаківський цвинтар, де він навіки спочив поруч із прахом дружини Катерини Зарицької – першої голови Українського Червоного Хреста УПА, зв’язкової Романа Шухевича, яка, відбувши 25 років ув’язнення, померла 29 серпня 1986 року.
У середині 60-х років політичного в’язня Михайла Сороку через 25 років перебування в ГУЛАГу працівники КДБ раптом із табору привезли у Москву. Переодягли із бушлату у костюм і, під видом іноземного професора, літаком доставили у Київ.
Екскурсія столицею, огляд Софіївського собору, відвідання архітектурно-будівельного інституту, де, як описав згодом у листі Михайло, "познайомили з проректором та деякими професорами. Усі були дуже привітними та ласкавими. Під час бесіди мої питання викликали підозру, що я є глибоко обізнаний і зацікавлений тими предметами… Показали виставку машин, які помагають студентам провіряти свою успішність у науці… Обійшли ми багато кабінетів та викладових саль, бачив гарні рисунки (креслені) із архітектоніки, та приємне вражіння справляє кафедра малювання. Такі відвідини змучили мене, бо не в силі було забути, що приймають тебе не за того, ким ти є, що всупереч твоїй волі стаєш якимось авантюристом…"
Михайло Сорока здобув освіту архітектора у Празькому політехнічному університеті, гарно малював. Саме тому й показували архітектуру… А народився 27 березня 1911 р. на Тернопільщині у с. Великі Гнилиці, закінчив Тернопільську гімназію. У дитинстві був членом скаутської організації «Пласт», пізніше вступив до Організації українських націоналістів. За політичні переконання його переслідувала польська і радянська влади…
Із Києва Михайло Сорока знову мандрував літаком – до Львова. Тут колись був щасливий з коханою дружиною Катрею, тут побачив уперше шестирічного сина Богдана, народженого у львівській тюрмі…
Із кадебівської "Волги" Михайло оглядає засніжений Львів і згадує свою сім’ю. Його проводять під вікнами рідного дому, темними, бо дружина також у концтаборі, а син десь із бабусею і дідусем... У відчаї хотілося кинутись під трамвай. А тут пропонують: "Підпишіть! І завтра ви будете вільним і самостійно виховуватимете сина…"
Ось заради чого вся ця "вистава". Відречення від своїх поглядів і розкаяння у справах минулого забере останню надію на порятунок у тих, хто вижив у таборах завдяки моральній підтримці Михайла Сороки. Він став для них ідейним патріархом, організовував літературні вечори та релігійні свята, організовував підпілля для взаємодопомоги. Михайло Сорока був одним із лідерів спротиву політичних в’язнів ГУЛАГу й автором Гімну Кенгірського повстання.
"Поверніть мені мій бушлат", – таким було остаточне рішення Сороки. І знову табір, робота, друзі по нещастю. Поїздка не минула безслідно – інфаркт, інвалідність. Із 60-ти років життя 34 провів у неволі. Помер внаслідок другого інфаркту 16 червня 1971 року у таборі № 17 в Мордовії (росія).
"Він міг би прикрасити будь-яку державу і заснувати будь-яку державність. Вірю, що настане час, коли українці, згадуючи його ім’я, будуть вставати і врочисто мовчки стояти, як устають американці, почувши ім’я Вашингтона, угорці, почувши ім’я Кошута, і євреї, почувши ім’я Герцля", – написав політв’язень СРСР Анатолій Радигін.
21 вересня 1991 року відбулося урочисте перепоховання праху Михайла Сороки з Мордовії в Україну, до Львова, на Личаківський цвинтар, де він навіки спочив поруч із прахом дружини Катерини Зарицької – першої голови Українського Червоного Хреста УПА, зв’язкової Романа Шухевича, яка, відбувши 25 років ув’язнення, померла 29 серпня 1986 року.
З КРУТ ДО МОНРЕАЛЮ: 130 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ БОРИСА МОНКЕВИЧА
Існує міф, що всі учасники легендарного бою під Крутами загинули в боротьбі з більшовиками. Але це неправда. Багато з них пройшли бої Української революції та навіть змогли налагодити життя в еміграції. Наприклад, сотник Армії УНР Борис Монкевич, чий 130-річний ювілей відзначається 25 березня.
Борис Монкевич народився в селі Баговиця на Поділлі. Жив спершу в Кам’янці-Подільському, а згодом в Одесі, де закінчив реальне училище. Після цього Монкевич вирішив стати військовим та вступив до Одеської військової школи. Молодшим офіцером воював у Першій світовій у 1916-1917 роках.
З початком Української революції 1917-1921 років воював у складі Армії УНР. Спершу в Першому гайдамацькому полку в Одесі, пізніше в полку імені Сагайдачного в Києві. Більшу частину бойового шляху пройшов у складі Запорізького полку. Остання посада - ад’ютант начальника Першої кулементної дивізії Армії УНР.
Після поразки українських сил - інтернований до Польщі; згодом, звільнившись із таборів для інтернованих, вивчав математику у Варшавському університеті та архітектуру у Варшавській політехніці.
Пізніше жив у Німеччині та Канаді. Був активним учасником монреальського осередку гетьманців. Помер 1971 року.
Борис Монкевич - один з важливих мемуаристів Української революції 1917-1921 років. По собі сотник українського війська лишив низку важливих спогадів про Перші визвольні змагання: “Крути: з давно пережитого”, в якій описав той самий бій під Крутами у січні 1918 року. Він автор “Чорні Запорожці: Зимовий похід й остання кампанія Чорних Запорожців”, де розбирає участь легендарного підрозділу в боях за Україну. Також Монкевич написав “Похід Болбочана на Крим” - мемуари про ще одну важливу операцію українського війська. Окрім книг, написав низку статей, де як військовий експерт оцінював ті чи інші аспекти формування українського війська у 1917-1921 роках.
Існує міф, що всі учасники легендарного бою під Крутами загинули в боротьбі з більшовиками. Але це неправда. Багато з них пройшли бої Української революції та навіть змогли налагодити життя в еміграції. Наприклад, сотник Армії УНР Борис Монкевич, чий 130-річний ювілей відзначається 25 березня.
Борис Монкевич народився в селі Баговиця на Поділлі. Жив спершу в Кам’янці-Подільському, а згодом в Одесі, де закінчив реальне училище. Після цього Монкевич вирішив стати військовим та вступив до Одеської військової школи. Молодшим офіцером воював у Першій світовій у 1916-1917 роках.
З початком Української революції 1917-1921 років воював у складі Армії УНР. Спершу в Першому гайдамацькому полку в Одесі, пізніше в полку імені Сагайдачного в Києві. Більшу частину бойового шляху пройшов у складі Запорізького полку. Остання посада - ад’ютант начальника Першої кулементної дивізії Армії УНР.
Після поразки українських сил - інтернований до Польщі; згодом, звільнившись із таборів для інтернованих, вивчав математику у Варшавському університеті та архітектуру у Варшавській політехніці.
Пізніше жив у Німеччині та Канаді. Був активним учасником монреальського осередку гетьманців. Помер 1971 року.
Борис Монкевич - один з важливих мемуаристів Української революції 1917-1921 років. По собі сотник українського війська лишив низку важливих спогадів про Перші визвольні змагання: “Крути: з давно пережитого”, в якій описав той самий бій під Крутами у січні 1918 року. Він автор “Чорні Запорожці: Зимовий похід й остання кампанія Чорних Запорожців”, де розбирає участь легендарного підрозділу в боях за Україну. Також Монкевич написав “Похід Болбочана на Крим” - мемуари про ще одну важливу операцію українського війська. Окрім книг, написав низку статей, де як військовий експерт оцінював ті чи інші аспекти формування українського війська у 1917-1921 роках.
До Українського інституту національної пам’яті надійшло звернення щодо ініціативи Камʼянської міської ради про перейменування провулку, названого на честь загиблого захисника України Олександра Какалюка, з пропозицією присвоїти йому ім’я іншого полеглого воїна - Богдана Сагірова.
Ми з глибокою повагою ставимося до пам’яті кожного, хто віддав життя за незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України. І водночас наголошуємо: рішення у сфері вшанування мають бути особливо зваженими, адже за кожним ім’ям полеглого захисника - родина, біль та пам’ять, яку неможливо замінити.
Вшанування одного захисника не повинно відбуватися через зміну чи скасування вже існуючих форм увічнення іншого. Такі кроки можуть ранити рідних полеглих і створюють напругу в громадах.
Кожен захисник заслуговує на гідне, окреме й збережене вшанування.
Український інститут національної пам’яті закликає органи місцевого самоврядування підходити до подібних рішень із максимальною чутливістю, з урахуванням позиції родин полеглих захисників і громади загалом. Інститут вважає неприпустимим перейменування топонімів, в яких увічнено памʼять осіб, які брали участь у захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України. Зокрема, у Війні за Незалежність України, та борців за незалежність України у XX столітті. УІНП закликає органи місцевого самоврядування утриматись від таких рішень, які створюють соціальну напругу та підривають авторитет державних інституцій.
Переконані: пам’ять про тих, хто захищав Україну, має об’єднувати, а не ставати джерелом болю чи протистояння.
Ми наголошуємо, меморіалізація це не лише назви вулиць, скверів чи шкіл. Меморіалізація - це і про висадку дерев, і про ремонт класів у школі чи закупівля техніки в спеціалізовані навчальні заклади, а це й іменні стипендії та вечори пам'яті.
Позиція Інституту щодо подібної ситуації за посиланням.https://uinp.gov.ua/pres-centr/novyny/skasuvannya-rishen-pro-pereymenuvannya-vulyc-na-chest-zahysnykiv-ukrayiny-neprypustyme-pozyciya-uinp?fbclid=IwdGRjcAQwza1jbGNrBDDNpWV4dG4DYWVtAjExAHNydGMGYXBwX2lkDDM1MDY4NTUzMTcyOAABHhDwwNsZ9HN-_eA9Gm55frpPwZ4J9jFeThBdNr2_zgAvm-czFjyXKTXCO6vx_aem_1YBqBkQ9Y5NcZY9DGVsiIA
Ми з глибокою повагою ставимося до пам’яті кожного, хто віддав життя за незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України. І водночас наголошуємо: рішення у сфері вшанування мають бути особливо зваженими, адже за кожним ім’ям полеглого захисника - родина, біль та пам’ять, яку неможливо замінити.
Вшанування одного захисника не повинно відбуватися через зміну чи скасування вже існуючих форм увічнення іншого. Такі кроки можуть ранити рідних полеглих і створюють напругу в громадах.
Кожен захисник заслуговує на гідне, окреме й збережене вшанування.
Український інститут національної пам’яті закликає органи місцевого самоврядування підходити до подібних рішень із максимальною чутливістю, з урахуванням позиції родин полеглих захисників і громади загалом. Інститут вважає неприпустимим перейменування топонімів, в яких увічнено памʼять осіб, які брали участь у захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України. Зокрема, у Війні за Незалежність України, та борців за незалежність України у XX столітті. УІНП закликає органи місцевого самоврядування утриматись від таких рішень, які створюють соціальну напругу та підривають авторитет державних інституцій.
Переконані: пам’ять про тих, хто захищав Україну, має об’єднувати, а не ставати джерелом болю чи протистояння.
Ми наголошуємо, меморіалізація це не лише назви вулиць, скверів чи шкіл. Меморіалізація - це і про висадку дерев, і про ремонт класів у школі чи закупівля техніки в спеціалізовані навчальні заклади, а це й іменні стипендії та вечори пам'яті.
Позиція Інституту щодо подібної ситуації за посиланням.https://uinp.gov.ua/pres-centr/novyny/skasuvannya-rishen-pro-pereymenuvannya-vulyc-na-chest-zahysnykiv-ukrayiny-neprypustyme-pozyciya-uinp?fbclid=IwdGRjcAQwza1jbGNrBDDNpWV4dG4DYWVtAjExAHNydGMGYXBwX2lkDDM1MDY4NTUzMTcyOAABHhDwwNsZ9HN-_eA9Gm55frpPwZ4J9jFeThBdNr2_zgAvm-czFjyXKTXCO6vx_aem_1YBqBkQ9Y5NcZY9DGVsiIA
Український інститут національної пам’яті спільно з програмою "Партнерство за сильну Україну" організовує та проводить другу Літню школу "Уроки пам’яті" для вчителів історії закладів освіти Харківської та Чернігівської областей щодо опрацювання в освітньому просторі теми війни Росії проти України.
Більше детальніше про Літню школу та умови набору за посиланням.https://uinp.gov.ua/pres-centr/novyny/ogolosheno-nabir-vchyteliv-harkivskoyi-ta-chernigivskoyi-oblastey-do-litnoyi-shkoly-uroky-pamyati
Більше детальніше про Літню школу та умови набору за посиланням.https://uinp.gov.ua/pres-centr/novyny/ogolosheno-nabir-vchyteliv-harkivskoyi-ta-chernigivskoyi-oblastey-do-litnoyi-shkoly-uroky-pamyati
ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ПОЧЕСНОМУ ПАТРІАРХУ ПЦУ ФІЛАРЕТУ
Сьогодні помер Почесний патріарх Православної церкви України та багаторічний очільник Української православної церкви Київського патріархату Філарет, в миру – Михайло Денисенко. Священнослужителю було 97 років.
Філарет народився 1929 року у селі Благодатне на Донеччині в шахтарській родині. Смерть батька під час Другої світової війни спонукала Михайла обрати шлях священника.
Він навчався в Одеській духовній семінарії, а згодом у Московській духовній академії. Чернечий постриг під іменем Філарет Михайло Денисенко прийняв у 1950 році.
Духовна кар’єра Філарета в радянський час була досить успішною: в різні роки він служив в Троїцько-Сергієвій лаврі, був викладачем в Московській духовній академії та інспектором Саратовської та Київської духовних семінарій, займав посаду у єгипетській Александрії та був настоятелем київського Володимирського собору.
У 1990 році Філарет був обраний Місцеблюстителем Московського Патріаршого Престолу. Водночас він залишався відданим Україні і саме тому в листопаді 1991 року скликав Помісний собор УПЦ, який оголосив про автокефалію Української православної церкви.
Довгий час завдяки московському лобі, автокефалію (канонічну незалежність) УПЦ не визнавало світове православ’я, однак Філарет продовжував розвивати та розбудовувати Українську православну церкву. Аж до надання Томосу про автокефалію Православній церкві України.
Висловлюємо щирі співчуття рідним і близьким. Це ще одна велика втрата для українського суспільства. Шана і памʼять Філаретові, який роками зберігав українську духовну спадщину та відстоював ідею незалежності національної православної церкви.
Сьогодні помер Почесний патріарх Православної церкви України та багаторічний очільник Української православної церкви Київського патріархату Філарет, в миру – Михайло Денисенко. Священнослужителю було 97 років.
Філарет народився 1929 року у селі Благодатне на Донеччині в шахтарській родині. Смерть батька під час Другої світової війни спонукала Михайла обрати шлях священника.
Він навчався в Одеській духовній семінарії, а згодом у Московській духовній академії. Чернечий постриг під іменем Філарет Михайло Денисенко прийняв у 1950 році.
Духовна кар’єра Філарета в радянський час була досить успішною: в різні роки він служив в Троїцько-Сергієвій лаврі, був викладачем в Московській духовній академії та інспектором Саратовської та Київської духовних семінарій, займав посаду у єгипетській Александрії та був настоятелем київського Володимирського собору.
У 1990 році Філарет був обраний Місцеблюстителем Московського Патріаршого Престолу. Водночас він залишався відданим Україні і саме тому в листопаді 1991 року скликав Помісний собор УПЦ, який оголосив про автокефалію Української православної церкви.
Довгий час завдяки московському лобі, автокефалію (канонічну незалежність) УПЦ не визнавало світове православ’я, однак Філарет продовжував розвивати та розбудовувати Українську православну церкву. Аж до надання Томосу про автокефалію Православній церкві України.
Висловлюємо щирі співчуття рідним і близьким. Це ще одна велика втрата для українського суспільства. Шана і памʼять Філаретові, який роками зберігав українську духовну спадщину та відстоював ідею незалежності національної православної церкви.
19 березня 1918 року відбулося урочисте перепоховання тіл загиблих у столиці під Крутами бійців Студентського помічного куреня – цим опікувалася Центральна Рада. Сотні киян вийшли на вулиці, щоб долучитися до жалобної церемонії. Про це писали всі київські газети того часу.
Однак, до нашого часу це поховання не збереглося. Камяний хрест памяті Героїв Крут, встановлений у 2012 році на місці деревяного хреста – це символічний памятник, кенотаф. Історики досі сперечаються, чи взагалі існувала могила «крутян» на Аскольдовій могилі?
Достеменно відомо про поховання на Аскольдовій могилі лише двох «крутян» – Володимира Шульгина, рідного брата міністра закордонних справ УНР Олександра Шульгіна, та його друга Володимира Наумовича. За легендою перед розстрілом вони обнялися і так і лишилися лежати, прошиті кулями. Тому їх поховали в одній могилі і в одній труні – у фамільному склепі Наумовичів.
Інших же, як припускає дослідник Ярослав Тинченко, понесли далі до Нового Братського військового кладовища на Звіринці, де на той час ховали загиблих військових в боях Першої світової війни ще з 1915 року. Тут відбулося поховання «крутян» в братській могилі. Цю версію підтверджує і фотолистівка з поховання, датована 1918 роком, знайдена в архіві київського колекціонера Віктора Киркевича.
На жаль, ці могили до сьогодні не збереглися. У 1934 році, коли радянська влада прийняла рішення ліквідувати на Аскольдовій могилі кладовище і зробити там парк, тіла Володимира Наумовича та Володимира Шульгина було перенесено на Лук’янівське кладовище, де вони спочивають і нині. Братське військове кладовище на Звіринці в 1950-х роках було ліквідовано, а землі віддані під розширення Національного ботанічного саду імені Гришка та наукові установи.
Детальніше про цю маловідому сторінку нашої історії читайте в нашому «Історичному календарі» за посиланням.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/19/1918-perepohovannya-zagyblyh-pid-krutamy-v-kyyevi?fbclid=IwdGRjcAQopXNjbGNrBCilcGV4dG4DYWVtAjExAHNydGMGYXBwX2lkDDM1MDY4NTUzMTcyOAABHjzeBDOuKln6kZabCyupEaOgE3YqG4zYa6OdKxQmw-V0Zs7e0SSfoxNEajgj_aem_QC4qG1ucYLujkDcIZOsl9w
Однак, до нашого часу це поховання не збереглося. Камяний хрест памяті Героїв Крут, встановлений у 2012 році на місці деревяного хреста – це символічний памятник, кенотаф. Історики досі сперечаються, чи взагалі існувала могила «крутян» на Аскольдовій могилі?
Достеменно відомо про поховання на Аскольдовій могилі лише двох «крутян» – Володимира Шульгина, рідного брата міністра закордонних справ УНР Олександра Шульгіна, та його друга Володимира Наумовича. За легендою перед розстрілом вони обнялися і так і лишилися лежати, прошиті кулями. Тому їх поховали в одній могилі і в одній труні – у фамільному склепі Наумовичів.
Інших же, як припускає дослідник Ярослав Тинченко, понесли далі до Нового Братського військового кладовища на Звіринці, де на той час ховали загиблих військових в боях Першої світової війни ще з 1915 року. Тут відбулося поховання «крутян» в братській могилі. Цю версію підтверджує і фотолистівка з поховання, датована 1918 роком, знайдена в архіві київського колекціонера Віктора Киркевича.
На жаль, ці могили до сьогодні не збереглися. У 1934 році, коли радянська влада прийняла рішення ліквідувати на Аскольдовій могилі кладовище і зробити там парк, тіла Володимира Наумовича та Володимира Шульгина було перенесено на Лук’янівське кладовище, де вони спочивають і нині. Братське військове кладовище на Звіринці в 1950-х роках було ліквідовано, а землі віддані під розширення Національного ботанічного саду імені Гришка та наукові установи.
Детальніше про цю маловідому сторінку нашої історії читайте в нашому «Історичному календарі» за посиланням.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/19/1918-perepohovannya-zagyblyh-pid-krutamy-v-kyyevi?fbclid=IwdGRjcAQopXNjbGNrBCilcGV4dG4DYWVtAjExAHNydGMGYXBwX2lkDDM1MDY4NTUzMTcyOAABHjzeBDOuKln6kZabCyupEaOgE3YqG4zYa6OdKxQmw-V0Zs7e0SSfoxNEajgj_aem_QC4qG1ucYLujkDcIZOsl9w
17 березня народився Вадим Щербаківський (1876–1957) – видатний український учений, який залишив глибокий слід в археології, етнографії, мистецтвознавстві та музейній справі.
Він був одним із фундаторів Національного музею у Львові, працював над створенням музеїв у Полтаві та активно долучався до збереження культурної спадщини України. У 1917 році його обрали комісаром з охорони пам’яток.
Після вимушеної еміграції з 1922 року Щербаківський працював у Празі, де став професором і проректором Українського вільного університету, а згодом – його першим ректором у Мюнхені.
На жаль, через еміграцію його ім’я десятиліттями замовчували в Україні, а праці не публікували. Та сьогодні ми повертаємо пам’ять про тих, хто формував українську науку і культуру.
У 1886 навчався в 3-й Київській, 1892-95 - у Ніжинській гімназіях. 1895 вступив на математичний факультет Петербурзького університету, 1896 перевівся до Московського університету.
Через участь у студентському русі ув’язнений і висланий на 4 роки в рідне село під нагляд поліції. 1902 вступив на фізико-математичний факультет Київського університету, спеціалізувався в галузі астрономії, захистив дисертацію, але, не маючи "атестата благонадійності", не міг працювати за фахом.
В 1906 закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Вивчав пам’ятки українського мистецтва, брав участь в археологічних розкопках, виступив 1905 з доповіддю на 13-му Археологічному з’їзді в Катеринославі (нині м. Дніпропетровськ). 1906 і 1907 був заарештований за участь в українському русі, призначений на висилку до Сибіру, замінену на виїзд за кордон. 1907 - 1910 на запрошення митрополита А.Шептицького працював співробітником Національного музею у Львові (нині Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького).
Об’їздив захід України де досліджував народне будівництво, побут, звичаї, обряди, фольклор, збирав для музею пам’ятки. Здійснив також поїздки в Італію, Францію, Німеччину, де вивчав європейське мистецтво.
У 1912-1922 рр. був директором археологічного відділу природничо-історичного музею в Полтаві. 1917 р. став ректором організованого при музеї Українського народного університету, 1922 р. виїхав до Праги.
Він був одним із фундаторів Національного музею у Львові, працював над створенням музеїв у Полтаві та активно долучався до збереження культурної спадщини України. У 1917 році його обрали комісаром з охорони пам’яток.
Після вимушеної еміграції з 1922 року Щербаківський працював у Празі, де став професором і проректором Українського вільного університету, а згодом – його першим ректором у Мюнхені.
На жаль, через еміграцію його ім’я десятиліттями замовчували в Україні, а праці не публікували. Та сьогодні ми повертаємо пам’ять про тих, хто формував українську науку і культуру.
У 1886 навчався в 3-й Київській, 1892-95 - у Ніжинській гімназіях. 1895 вступив на математичний факультет Петербурзького університету, 1896 перевівся до Московського університету.
Через участь у студентському русі ув’язнений і висланий на 4 роки в рідне село під нагляд поліції. 1902 вступив на фізико-математичний факультет Київського університету, спеціалізувався в галузі астрономії, захистив дисертацію, але, не маючи "атестата благонадійності", не міг працювати за фахом.
В 1906 закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Вивчав пам’ятки українського мистецтва, брав участь в археологічних розкопках, виступив 1905 з доповіддю на 13-му Археологічному з’їзді в Катеринославі (нині м. Дніпропетровськ). 1906 і 1907 був заарештований за участь в українському русі, призначений на висилку до Сибіру, замінену на виїзд за кордон. 1907 - 1910 на запрошення митрополита А.Шептицького працював співробітником Національного музею у Львові (нині Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького).
Об’їздив захід України де досліджував народне будівництво, побут, звичаї, обряди, фольклор, збирав для музею пам’ятки. Здійснив також поїздки в Італію, Францію, Німеччину, де вивчав європейське мистецтво.
У 1912-1922 рр. був директором археологічного відділу природничо-історичного музею в Полтаві. 1917 р. став ректором організованого при музеї Українського народного університету, 1922 р. виїхав до Праги.
130 років тому, 17 березня 1896 року, народилася Надія Суровцова, журналістка, перекладачка, громадська діячка, авторка відомих мемуарів, жертва сталінських репресій.
Надія народилася в Києві, з часом її родина перебралась до Умані. Навчалася у Фундуклеївській та Уманській гімназіях, згодом і до 1917 року - на історико-філологічному факультеті Вищих жіночих курсів у Петербурзі, брала активну участь в українському студентському житті.
Під час Української революції 1917 – 1921 років Надія Суровцова працювала в департаменті іноземних зв’язків та продовжувала навчання в Київському університеті.
У грудні 1918-го у складі дипломатичної місії тодішнього уряду України виїхала до Австрії. Перебуваючи в еміграції, закінчила філософський факультет Віденського університету, захистила дисертацію «Богдан Хмельницький та ідея української державності» й здобула науковий ступінь доктора філософії. Викладала у Віденській сільськогосподарській академії. Брала активну участь у роботі Міжнародної жіночої Ліги миру і свободи, конгресів у Відні, Дрездені, Гаазі, Амстердамі, Парижі, Вашингтоні.
Після повернення до України у 1925-му Суровцова працювала у Головліті, кіноуправлінні, радіотелеграфному агентстві, Наркоматі іноземних справ. Потім стала аспіранткою відомого історика Дмитра Багалія, працювала на Науково-дослідній кафедрі історії України Харківського ІНО.
Надія підтримувала стосунки з Миколою Хвильовим, Лесем Курбасом, Остапом Вишнею та іншими митцями. Це стало причиною пропозиції від ГПУ стати секретним співробітником. Суровцова відмовилася. 29 листопада 1927 року її арештували та перевезли до в’язниці у Москві. 28 травня 1928-го Надію засудили до 5 років ув’язнення на Соловках «за шпигунство». Строк покарання влада неодноразово продовжувала. Дозвіл повернутися до України отримала лише після реабілітації у 1957-му.
Спершу Надія Суровцова жила в Києві, а потім переїхала до Умані, де очолювала Уманське товариство охорони пам’яток історії та культури, працювала екскурсоводом у «Софіївці», збирала матеріали з історії Умані. Навколо Суровцової гуртувалися представники української інтелігенції. У 1972 році в її помешканні відбувся обшук, в подальшому перебувала під постійним наглядом агентів спецслужб.
Померла Надія Суровцова 13 квітня 1985-го, похована в Умані.
Надія народилася в Києві, з часом її родина перебралась до Умані. Навчалася у Фундуклеївській та Уманській гімназіях, згодом і до 1917 року - на історико-філологічному факультеті Вищих жіночих курсів у Петербурзі, брала активну участь в українському студентському житті.
Під час Української революції 1917 – 1921 років Надія Суровцова працювала в департаменті іноземних зв’язків та продовжувала навчання в Київському університеті.
У грудні 1918-го у складі дипломатичної місії тодішнього уряду України виїхала до Австрії. Перебуваючи в еміграції, закінчила філософський факультет Віденського університету, захистила дисертацію «Богдан Хмельницький та ідея української державності» й здобула науковий ступінь доктора філософії. Викладала у Віденській сільськогосподарській академії. Брала активну участь у роботі Міжнародної жіночої Ліги миру і свободи, конгресів у Відні, Дрездені, Гаазі, Амстердамі, Парижі, Вашингтоні.
Після повернення до України у 1925-му Суровцова працювала у Головліті, кіноуправлінні, радіотелеграфному агентстві, Наркоматі іноземних справ. Потім стала аспіранткою відомого історика Дмитра Багалія, працювала на Науково-дослідній кафедрі історії України Харківського ІНО.
Надія підтримувала стосунки з Миколою Хвильовим, Лесем Курбасом, Остапом Вишнею та іншими митцями. Це стало причиною пропозиції від ГПУ стати секретним співробітником. Суровцова відмовилася. 29 листопада 1927 року її арештували та перевезли до в’язниці у Москві. 28 травня 1928-го Надію засудили до 5 років ув’язнення на Соловках «за шпигунство». Строк покарання влада неодноразово продовжувала. Дозвіл повернутися до України отримала лише після реабілітації у 1957-му.
Спершу Надія Суровцова жила в Києві, а потім переїхала до Умані, де очолювала Уманське товариство охорони пам’яток історії та культури, працювала екскурсоводом у «Софіївці», збирала матеріали з історії Умані. Навколо Суровцової гуртувалися представники української інтелігенції. У 1972 році в її помешканні відбувся обшук, в подальшому перебувала під постійним наглядом агентів спецслужб.
Померла Надія Суровцова 13 квітня 1985-го, похована в Умані.
ЗБЕРІГАЧ КИЇВСЬКОЇ ПАМ’ЯТІ ПРО РУСЬ: 180 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ АДРІАНА ПРАХОВА
Цього дня минає 180 років з дня народження мистецтвознавця, археолога, історика культури та художнього критика Адріана Прахова.
Адріан Прахов народився у білоруському місті Мстиславль в родині директора Дворянського училища. Після смерті батька родина перебралась в Петербург. Тут Прахов закінчив гімназію, а згодом вивчав теорію та історію мистецтва у Петербурзькому університеті. Пізніше продовжив мистецтвознавчі студії у Європі: Німеччині, Франції, Італії, Греції, Австрії, Британії.
Після повернення з європейських студій, захистив дисертацію присвячену архітектурі Стародавнього Єгипту та викладав у Петербурзькому університеті. Саме в цей час Прахов багато писав художньої критики, зокрема він перший написав наукове дослідження творчості Тараса Шевченка.
У 1880 році Прахов з родиною перебирається до Києва, з вивченням культурної спадщини якого пов’яже своє життя. Спершу Прахов досліджував мозаїки та фрески Софійський собору. Згодом взявся за масштабний проєкт - реставрацію старовинних фресок давньоруської Кирилівської церкви. До цієї роботи він залучив багатьох митців: Миколу Мурашка, Івана Селезньова, Миколу Пимоненка, Івана Їжакевича, Михайла Врубеля. Храм XII століття був перетворений на справжній художній музей, хоча в ньому продовжували вести релігійні служби.
У 1885 році за сприяння Археологічного товариства у Петербурзі, Прахов розпочав новий амбітний проєкт - розпис Володимирського собору. Мистецтвознавець залучив 96 художників, серед яких були кращі митці Російської імперії того часу: Вільгельм Котарбінський, Віктор Васнєцов, Михайло Врубель, Микола Пимоненко. Залучався до цієї роботи зовсім юний Олександр Мурашко, який згодом стане творцем Української академії мистецтв.
Крім того, Прахов виконував дослідницькі й реставраційні роботи в Михайлівському Золотоверхому монастирі, храмах Чернігова та Володимира-Волинського, керував кафедрою історії мистецтв Київського університету Святого Володимира. Важливо, що бувши фактично російським чиновником від культури, Прахов поважав українську національну культуру. Професор спеціально вивчив та послуговувався українською мовою та вбачав у київській спадщині корені української культури.
Помер Адріан Прахов у Ялті 1916 року. Діти Прахова в тій чи іншій мірі продовжили його шлях: старша донька Олена стала художницею-вишивальницею. Син Микола - мистецтвознавцем. Онуки Прахова також були видатними людьми - Адріан Прахов (названий на честь діда) - кінооператором Студії Довженка, зняв фільми “Наталка Полтавка” та “Запорожець за Дунаєм”, а онук Микола - відомим біологом, дослідником Якутії та теоретиком садівництва і квітникарства.
Цього дня минає 180 років з дня народження мистецтвознавця, археолога, історика культури та художнього критика Адріана Прахова.
Адріан Прахов народився у білоруському місті Мстиславль в родині директора Дворянського училища. Після смерті батька родина перебралась в Петербург. Тут Прахов закінчив гімназію, а згодом вивчав теорію та історію мистецтва у Петербурзькому університеті. Пізніше продовжив мистецтвознавчі студії у Європі: Німеччині, Франції, Італії, Греції, Австрії, Британії.
Після повернення з європейських студій, захистив дисертацію присвячену архітектурі Стародавнього Єгипту та викладав у Петербурзькому університеті. Саме в цей час Прахов багато писав художньої критики, зокрема він перший написав наукове дослідження творчості Тараса Шевченка.
У 1880 році Прахов з родиною перебирається до Києва, з вивченням культурної спадщини якого пов’яже своє життя. Спершу Прахов досліджував мозаїки та фрески Софійський собору. Згодом взявся за масштабний проєкт - реставрацію старовинних фресок давньоруської Кирилівської церкви. До цієї роботи він залучив багатьох митців: Миколу Мурашка, Івана Селезньова, Миколу Пимоненка, Івана Їжакевича, Михайла Врубеля. Храм XII століття був перетворений на справжній художній музей, хоча в ньому продовжували вести релігійні служби.
У 1885 році за сприяння Археологічного товариства у Петербурзі, Прахов розпочав новий амбітний проєкт - розпис Володимирського собору. Мистецтвознавець залучив 96 художників, серед яких були кращі митці Російської імперії того часу: Вільгельм Котарбінський, Віктор Васнєцов, Михайло Врубель, Микола Пимоненко. Залучався до цієї роботи зовсім юний Олександр Мурашко, який згодом стане творцем Української академії мистецтв.
Крім того, Прахов виконував дослідницькі й реставраційні роботи в Михайлівському Золотоверхому монастирі, храмах Чернігова та Володимира-Волинського, керував кафедрою історії мистецтв Київського університету Святого Володимира. Важливо, що бувши фактично російським чиновником від культури, Прахов поважав українську національну культуру. Професор спеціально вивчив та послуговувався українською мовою та вбачав у київській спадщині корені української культури.
Помер Адріан Прахов у Ялті 1916 року. Діти Прахова в тій чи іншій мірі продовжили його шлях: старша донька Олена стала художницею-вишивальницею. Син Микола - мистецтвознавцем. Онуки Прахова також були видатними людьми - Адріан Прахов (названий на честь діда) - кінооператором Студії Довженка, зняв фільми “Наталка Полтавка” та “Запорожець за Дунаєм”, а онук Микола - відомим біологом, дослідником Якутії та теоретиком садівництва і квітникарства.
Запрошуємо до участі в конкурсі на здобуття Стипендії імені Едуарда Зуба - ініціативи, спрямованої на підтримку молодих істориків, краєзнавців, журналістів, студентів, які працюють у сфері дослідження та популяризації історії України.
На здобуття Стипендії можуть претендувати молоді дослідники та популяризатори історії України, які є громадянами України та спеціалізуються на темах пов’язаних з історією Харкова; репресивною політикою комуністичного тоталітарного режиму; Українською революцією 1917-1921 років із акцентом на локальному вимірі; церковно-релігійним життям в Україні за часів комуністичного тоталітарного режиму, дотримуються принципів академічної доброчесності та мають активну громадянську позицію. Вікова межа претендента на момент отримання Стипендії - 40 років включно.
Більш детальніше про умови участі за посиланням.https://uinp.gov.ua/pres-centr/novyny/konkurs-na-zdobuttya-stypendiyi-imeni-eduarda-zuba-u-2026-roci
На здобуття Стипендії можуть претендувати молоді дослідники та популяризатори історії України, які є громадянами України та спеціалізуються на темах пов’язаних з історією Харкова; репресивною політикою комуністичного тоталітарного режиму; Українською революцією 1917-1921 років із акцентом на локальному вимірі; церковно-релігійним життям в Україні за часів комуністичного тоталітарного режиму, дотримуються принципів академічної доброчесності та мають активну громадянську позицію. Вікова межа претендента на момент отримання Стипендії - 40 років включно.
Більш детальніше про умови участі за посиланням.https://uinp.gov.ua/pres-centr/novyny/konkurs-na-zdobuttya-stypendiyi-imeni-eduarda-zuba-u-2026-roci
12 березня 1916 року (за новим стилем) народилася українська архітекторка Євгенія Маринченко, одна з авторок проєктів відбудови повоєнного Києва.
Вона народилася в Петрограді в родині майбутнього українського архітектора Олександра Івановича Маринченка. На той час він навчався в Петроградській академії мистецтв (1915–1918). Згодом сім’я повернулася в Україну, батько був родом із Кролевця (нині Сумська обл.).
Фахову освіту Євгенія здобувала в Києві: у 1931–1934 рр. навчалася в транспортно-будівельному технікумі, вищу освіту здобула у Київському інженерно-будівельному інституті, на архітектурному факультеті, впродовж 1935–1941 рр. Ще під час навчання в технікумі почала працювати на будівництві: десятником, техніком, помічником архітектора, здобуваючи практичний досвід, який згодом став важливим у її професійній діяльності.
Після Другої світової війни архітекторка працювала у проєктному інституті «Гіпроцивільпромбуд». Однією з її перших великих робіт став проєкт санаторного комплексу «Пуща Озерна» у київській Пущі-Водиці (1946–1949 рр.). Архітекторка створила ансамбль будівель, органічно вписаних у природний ландшафт соснового лісу. За цей проєкт вона отримала премію республіканського конкурсу за кращі об’єкти цивільного будівництва 1949 року.
Загалом Маринченко створила понад 70 архітектурних проєктів, із яких понад тридцять були реалізовані. Серед них громадські споруди, санаторно-курортні комплекси та житлові будинки у різних містах України: нові квартали в Одесі, Херсоні, Харкові, житловий масив Ново-Біличі в Києві.
Найвідомішою її роботою став Національний палац мистецтв «Україна», збудований у 1965–1970 рр. у співавторстві з архітектором Петром Жилицьким. На момент відкриття це була найбільша концертна зала України. Під час оздоблення інтер’єрів архітектори використали нові для того часу матеріали, зокрема блакитні вулканічні камені з Закарпаття (туфові породи), що надали простору особливого колористичного звучання.
Важливою складовою проєкту стала й акустика залу. Архітектори працювали разом з інженерами-акустиками, щоб досягти рівномірного звучання на всіх 3700 місцях. Для цього форму залу, систему балконів та декоративні елементи інтер’єру проєктували так, щоб вони не лише створювали візуальний ритм, а й працювали як акустичні поверхні, що відбивають і розсіюють звук. За створення Палацу архітектори отримали Національну премію України Тараса Шевченка 1971 року, Жилицький посмертно.
Маринченко була відома принциповою позицією щодо збереження історичного середовища Києва. Під час обговорення місця для будівництва великої концертної зали розглядали спорудження її на території знищеного совєцькою владою Михайлівського Золотоверхого. Архітекторка виступила проти такої ідеї, відстоюючи необхідність збереження цієї історичної ділянки міста. Другий раз рятувати територію Михайлівського від забудови довелося від Академії Наук, яка хотіла спорудити там павільйон з душовими кабінами та іншими зручностями для обслуговування тенісного корту. Для цього потрібно було вирити траншеї для водопровідних і каналізаційних труб через всю територію.
Окрім архітектури Маринченко захоплювалася малюванням. Вона створювала акварелі та замальовки, а серед її улюблених сюжетів були білі квіти, які, за її словами, створюють відчуття світла і святковості. Цю любов до світла й гармонії втілювала в архітектурі.
Маринченко останні роки життя співпрацювала з Українським товариством охорони пам’яток історії та культури, займаючись питаннями збереження архітектурної спадщини. Євгенія Маринченко залишила цей світ через 2 роки після відбудови Михайлівського собору, у червні 1999 року у віці 83 років.
Вона народилася в Петрограді в родині майбутнього українського архітектора Олександра Івановича Маринченка. На той час він навчався в Петроградській академії мистецтв (1915–1918). Згодом сім’я повернулася в Україну, батько був родом із Кролевця (нині Сумська обл.).
Фахову освіту Євгенія здобувала в Києві: у 1931–1934 рр. навчалася в транспортно-будівельному технікумі, вищу освіту здобула у Київському інженерно-будівельному інституті, на архітектурному факультеті, впродовж 1935–1941 рр. Ще під час навчання в технікумі почала працювати на будівництві: десятником, техніком, помічником архітектора, здобуваючи практичний досвід, який згодом став важливим у її професійній діяльності.
Після Другої світової війни архітекторка працювала у проєктному інституті «Гіпроцивільпромбуд». Однією з її перших великих робіт став проєкт санаторного комплексу «Пуща Озерна» у київській Пущі-Водиці (1946–1949 рр.). Архітекторка створила ансамбль будівель, органічно вписаних у природний ландшафт соснового лісу. За цей проєкт вона отримала премію республіканського конкурсу за кращі об’єкти цивільного будівництва 1949 року.
Загалом Маринченко створила понад 70 архітектурних проєктів, із яких понад тридцять були реалізовані. Серед них громадські споруди, санаторно-курортні комплекси та житлові будинки у різних містах України: нові квартали в Одесі, Херсоні, Харкові, житловий масив Ново-Біличі в Києві.
Найвідомішою її роботою став Національний палац мистецтв «Україна», збудований у 1965–1970 рр. у співавторстві з архітектором Петром Жилицьким. На момент відкриття це була найбільша концертна зала України. Під час оздоблення інтер’єрів архітектори використали нові для того часу матеріали, зокрема блакитні вулканічні камені з Закарпаття (туфові породи), що надали простору особливого колористичного звучання.
Важливою складовою проєкту стала й акустика залу. Архітектори працювали разом з інженерами-акустиками, щоб досягти рівномірного звучання на всіх 3700 місцях. Для цього форму залу, систему балконів та декоративні елементи інтер’єру проєктували так, щоб вони не лише створювали візуальний ритм, а й працювали як акустичні поверхні, що відбивають і розсіюють звук. За створення Палацу архітектори отримали Національну премію України Тараса Шевченка 1971 року, Жилицький посмертно.
Маринченко була відома принциповою позицією щодо збереження історичного середовища Києва. Під час обговорення місця для будівництва великої концертної зали розглядали спорудження її на території знищеного совєцькою владою Михайлівського Золотоверхого. Архітекторка виступила проти такої ідеї, відстоюючи необхідність збереження цієї історичної ділянки міста. Другий раз рятувати територію Михайлівського від забудови довелося від Академії Наук, яка хотіла спорудити там павільйон з душовими кабінами та іншими зручностями для обслуговування тенісного корту. Для цього потрібно було вирити траншеї для водопровідних і каналізаційних труб через всю територію.
Окрім архітектури Маринченко захоплювалася малюванням. Вона створювала акварелі та замальовки, а серед її улюблених сюжетів були білі квіти, які, за її словами, створюють відчуття світла і святковості. Цю любов до світла й гармонії втілювала в архітектурі.
Маринченко останні роки життя співпрацювала з Українським товариством охорони пам’яток історії та культури, займаючись питаннями збереження архітектурної спадщини. Євгенія Маринченко залишила цей світ через 2 роки після відбудови Михайлівського собору, у червні 1999 року у віці 83 років.
Офіційний канал Українського інституту національної пам'яті
Created: 22 May 2025
Responsible: Miro Baida