Про книгу:

«Повен неба капелюх» — роман із серії «Дискосвіт» Террі Пратчетта, продовження пригод маленької відьмочки Тіфані Болячки.

Тіфані — одинадцять, і вона стає ученицею досвідченої відьми панни Рівень. Дівчинка мріє літати на мітлі, чарувати паличкою, вивчати заклинання, однак їй доводиться багато поратися у господарстві, а ще — ходити селами і без усіляких чарів допомагати людям.

Тіфані призвичаюється виходити зі свого тіла, щоб подивитися на себе, коли під рукою немає дзеркала. Та це виявляється небезпечною вправою, адже ніколи не знаєш, хто і з якою метою може цим скористатися. Тіфані дізнається, як це — не бути собою, і вкотре переконується, що ознакою справжньої відьми є зовсім не модний капелюх.

Враження:

щось я не готовий вигадувати унікальні враження до кожної з 41 книг, тож просто скажу, що вся серія про Дискосвіт це унікально чудові книги, від яких неможливо відірватися, тож люблю, ціную і надихаюся.

Книга на сайті видавництва: «Повен неба капелюх» – Террі Пратчетт

Highlights

Їм подобається наш світ із його осяйним сонцем і горами, блакитним небом і усім, що надається до бійки. Такий прекрасний світ абикому не доступний, кажуть вони. То якийсь рай, а чи Валгала, куди потрапляють браві вояки по смерті. Тож вони певні, що колись жили, а тоді — померли і їх впустили сюди за добру поведінку.

Підсподом світ малолюдців трохи скидається на вулик, щоправда, з акцентом не так на мед, як на жала.

Але Тіфані сказала, що так годиться, бо всі так роблять. Не все того світу, що у вікні. З людьми запізнаєшся. І буде видно, що з того буде.

То було дуже зручно, бо люд у Крейдокраї відьмам не довіряв. Усі думали, що ті збираються місячної ночі, щоб роздягтися догола і стати в танок. (Тіфані провела опитування, і їй аж полегшало, коли вона дізналася, що це необов’язково. Можна, якщо хочеться, але тільки спершу слід переконатися, що довкола нема кропиви, будяків та їжаків.)

Міс Тік трохи дивувала і трохи лякала її батьків, та їх з дитинства вчили, що той чи та, хто знає більше за них і вживає довгі слова, є, вочевидь, особою серйозною, тож вони погодилися.

Слід визнати — і то рішуче, що Роланд змінився і вже тепер не такий дурко, як був раніше. Та, як вже на те пішло, дурості в нього було з вершком, роботи ще непочатий край.

«П» в тебе якесь кривувате, «Б» — переплутав, а «О» — взагалі пропустив, — перебила його Дженні, бо святий обов’язок жінки не дати своєму чоловікові луснути від пихи.

Дженні зітхнула. Вона виросла із семистами братами і знала їхній хід думок, який, хоч і напрочуд швидкий, переважно був спрямований у не той бік, що треба. А якщо їм не вдавалося пристосувати свої погляди до світу, то вони намагалися пристосувати світ до своїх поглядів. Мама зазвичай казала їй, що краще їм не перечити.

Він бо не довго одружений, а шлюбний чоловік має набагато більше усіляких премудростей в голові і одна з них — умить розпізнати, що гряде небачена халепа.

Ви дуже схвильована, — сказала Тіфані. — Якщо ви скажете мені чому, то ми розділимо ваші переживання на двох, і вже буде кожній по половині гризот.

Наука міс Тік колихалися в хвилях її думок: Дивись в обличчя своїм страхам. Май грошей стільки, скільки потрібно, не більше. І шворку май. Навіть якщо це не твоя провина, це все одно твоя відповідальність. Відьми з усім дають собі раду. Ніколи не стій між двома дзеркалами. Ніколи не смійся по-відьомськи. Роби те, що треба. Ніколи не обманюй, але не завжди слід бути чесною. Ніколи не загадуй бажань. Особливо коли падає зірка, бо це астрономічне безглуздя. Розплющ очі, а тоді розплющ по-справжньому.

«Ще б пак!» — знову подумала Тіфані, бо їй цей вигук подобався.

То я піду роздивлюся он те дерево, добре? — відповіла вона з надією, що міс Тік відчитає сарказм. — Я б на твоєму місці пішла розглядати кущі, люба, — панна Рівень гукнула їй услід. — Бо на мітлі убиральні нема!

У садку було багато декоративних фігурок. То були убогі дешеві статуетки: зайці у божевільному вишкірі, глиняний олень з великими очима, гноми у гостроверхих червоних капелюхах, і вираз у них був такий, що одразу зрозуміло — вони на важких антидепресантах.

Звісно, — зауважила вона, — якщо ти обережна, цілеспрямована і тверезомисляча, то бджоли тебе не вжалять. На жаль, не всім бджолам відома ця теорія.

Поглянь-но на цю. Це звиклий горіх. Потрібно роздивитися його під зеленою лупою при світлі від свічки із червоним бавовняним ґнотом… Тіфані прижмурилась. Літери були крихітні, і їх було годі прочитати. — Може містити горіхи? — врешті розібрала вона. — Але ж це шкаралупа! Звісно, що всередині горіх! Правда? — Не обов’язково, — сказала панна Рівень. — Там могла би бути, наприклад, крихітна золота мініатюра з коштовними каменями, що зображає дивовижний храм у далекому краю. Ну, а чому ж не могла б, — додала вона, упіймавши міну Тіфані. — Це ж не протизаконно. Світ повен сюрпризів!

Я не вмер! Мені що, не можна на мить зануритися в екзистенційну печаль, чи шо? Анайто, чи ж то вже не може чулувік прислухатися до колючого вітру долі спокійно, без братчиків, які лізут перевіряти, чи він вмер, чи ше жиє?

То був божевільний, відчайдушний план, ще й небезпечний та ризикований, щоб його втілити, слід бути сильними і відважними. Тож всі пристали без вагань.

Ти робиш те, що можеш. Люди дають тобі те, що можуть

Як можна не допомагати людям, бо вони дурні, забудькуваті чи прикрі? Тут всі живуть бідно. Якщо ти їм не допоможеш, то хто тоді? — Бабуня Болячка… моя бабуся завжди казала, що хтось має вступитися за тих, хто не має голосу, — згадала Тіфані.

Він все казав, що буде про мене дбав на старість, але я йому казав, що я сам про все подбав — про штири дошки, два метри землі і гріш для перевізника!

Пан Ткачовець дуже короткозорий, але минуле йому бачиться добре. Тіфані не знала, що сказати, і спромоглась лиш на: — Так не має бути! — Має чи не має, а є, як є. І ми робимо те, що робимо.

І це Тіфані гнітило. Все це якесь трохи… солодкаво-нудке. Це, вочевидь, краще, ніж гостро-колюче, але трохи… дива не завадило б

А я знаю, що не так. Подумала Тіфані. Ти, Аннаграммо, наче той собака, що лякає овець. Ти не даєш їм часу, щоб подумати і прислухатися, і не кажеш, що вони роблять щось правильно. Ти все тільки гавкаєш без упину.

«Чоловіче мій, голова — не тільки для того, щоб нею буцатись»

Ой, всьо, в небі навчимосі, — не витримав довгих пояснень Вулі. — Шо там може бути такого складного в тій авіації. Навіть качки то вміют, а в них зовсім нема мозґів.

Пані Щипавка розповідає ученицям про космічний баланс, зірки, кола, кольори і чарівні палички… а це забавки, просто забавки! Пані Дощевіск фиркнула. — Дозволю собі зауважити, що це всього лиш декорації: мила розрада у важкій праці, от і все. Це показуха, тільки й того, а початок та кінець, початок та кінець — це допомога людям у тяжку хвилину. Навіть тим людям, які тобі не милі. Зірки — то просто, а от люди — то складно.

Навчитися не робити чогось так само важливо, як навчитися робити щось. А то й важче.

Авжеж. Панна Рівень вірить, що людям треба казати правду! — От і чудово. Вона дуже добра й чесна жінка, — сказала пані Дощевіск. — А я кажу, що людям слід розповідати ті історії, в які вони здатні повірити. Звісно, якщо би ти перевернула світ догори дриґом — і ще б декілька разів гепнула того товстого безмозкого пана Рудька головою об мур, то він би охоче повірив, що всі хвороби — від тих малих волоханів, що сидять у воді. Тим часом його діти хворітимуть й далі. А от історія про ґоблінів навела лад вже сьогодні! Історії змінюють світ.

Ну, не плач, дівчино! Сонце сяє, птахи співают, минуле ж не перепишеш! — радісно вигукнув пан Ткачовець.

Світ несправедливий, дитинко. Тішся, що маєш друзів.

Як Бабуня Болячка, — сказала Тіфані. — Тільки мені вона була бабусею, але у Крейдокраї усі кликали її Бабуня Болячка. Пані Болячка не звучить. Потрібне якесь велике, тепле і округле звертання. Бабуня Болячка кожному була рідна. — Це як рідна бабуся для всіх, — додала Тіфані.

Всі сумніви розвіялися, коли здійнявся галас — захоплений вереск та обурений репет: «А-а-а-а-а-а-а-а, хоцу назад мою кульку!». Зазвичай ці звуки символізують гірку науку, яку засвоюють діти, що не варто відпускати з рук те, що твоє, — і це стосується не лише кульок. У цьому і є призначення кульок у цьому світі.

Більшість старших відьом сиділи за триногими столами на терені, огородженому мотузками. Вони чаювали. Мололи язиками і кивали гострими вершками капелюхів. Усі жінки вміють говорити і слухати одночасно — нечуваний талант, притаманний, одначе, не лише відьмам.

«Якби це була якась казка, — гарячково міркувала вона, — то я б прислухалася до свого серця і йшла б за покликом моєї щасливої зорі і всяке таке, — і все б вийшло на добре, як за помахом чарівної палички. Але у важку хвилину жодних казок, сама ява довкола».

А хлопчик, що ловив зайців у маленькій долині коло Коня, казав, що відрога розверзлась, і кінь вистрибнув звідти, наче хвиля заввишки з небо, і грива його була наче піна морська, а масть — крейдяно-біла. Він казав, що кінь метнувся в небо, наче стіна туману, і помчав до гір, як той вихор. Його насварили за те, що плів небилиці, ясна річ, але він не пошкодував.

Ми — це історія! Усе, що було на шляху до нас теперішніх, досі є в нас.

Одне із найбільших див Всесвіту, научав він, у тому, що все обертається на все, щоправда, на це знадобиться не один мільйон років. Дітлахи з нього реготали, але Тіфані знала, що малі морські істоти обернулися на крейду, з якої складаються її пагорби. Кругообіг речей у природі навіть зірок не оминув.

Дехто з віком не мудріє, я так бачу! Йди-но сюди, негайно! — наказала вона. Двері позад неї почали зачинятись, але відьма спритно підставила ногу, щоб їх спинити. — Навіть собі не думай, шельмо диявольська! — А… як же правила? — вигукнула Тіфані, зриваючись на ноги. Куди й поділася втома… Навіть вкрай виснажене тіло хоче жити. — Правила? — перепитала Бабуня. — Ти щось підписувала? Ти присягалася? Ні? То які ще правила! Швидко, ну ж бо! І тебе це теж стосується, пане Пограбуйко!

А пані Чорночіпок каже, що подекуди місяць уповні, а подекуди — серпиком, але слід пам’ятати, що це той самий місяць.

Серед відьом поголос шириться швидше, ніж найлютіший грип. Відьми пліткують, як ті шпаки.

Але вона не карга, подумала Тіфані. Бабуня Дощевіск сувора і очікує, що й інші мають такими бути, бо слабакам не слід пхатися над прірву. З нею все скидається на випробування.

Це наче на межі сну та яви, коли вже майже прокинулася і можеш контролювати події, розумієте? — спитала Тіфані. — Якщо я обережна, то вдається керувати. Я ніби піднялась у повітря, сильно смикнувши себе за шнурівки черевиків. Я сама собі розповідала історію… Бабуня кивнула: — Історії всюди. І завжди. Схід сонця щоранку — це теж історія. У всьому своя історія. Зміни історію, і ти зміниш світ.

Запевняю, відьми за потреби вміють згуртуватися. Звісно, змусити їх до цього складніше, ніж зігнати котів докупи. Але, як піднатужитися, то можна.

Ну гаразд, ходімо. Я дам тобі урок — перший і останній. І його не треба записувати в блокнот з очицями. Вона повела дівчинку до криниці у задньому дворі і підняла із землі прутик. — Чарівна паличка, — пояснила вона. — Бачиш? Паличка порскнула зеленим полум’ям, аж Тіфані відсахнулася. — Ну ж бо, спробуй сама. Тіфані не вдавалося видобути із палички полум’я, хоч як би та нею не трясла. — А бачиш, — сказала Бабуня. — Це просто собі прутик. Може, я видобула з нього полум’я, а може, змусила тебе в це повірити. Яка різниця. Я це зробила, і тільки це важить, а не якась паличка. Налаштуй свої думки, і ти зможеш обернути прутик на чарівну паличку, небо — на капелюх, а калюжу на… як то називається? Такі горнята великі? — Ем… кубок? — підказала Тіфані. — Саме так. Магічний кубок. Речі — неважливі. Тільки люди мають значення

Чому люди йдуть геть із рідних країв? Аби повернутися. Щоб подивитися на них новим поглядом і побачити нові фарби. І ті, хто залишилися, бачать вас теж по-новому. Повернутися додому — не те ж саме, що нікуди не йти.

Вона не могла промовчати, адже вона і відьма, і вчителька, а це найгірше з можливих поєднань. Вони хочуть, щоб все було правильно. Якщо б вам захотілося помучити відьму, то не беріться за чари-мари, просто замкніть її в кімнаті, де криво висить картина. Побачите, як її буде викручувати від того видовища.

Донат? Донат!

Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.

Дронопад

RUSORIZ

 “АЗОВ.ONE”

Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту

на кохве з курасаном класового розриву

А тут от мої соціальні мережі, чуєш, підпишись!

• Telegram
• Instagram
• Twitter
• Reddit
• Bluesky
• Mastodon
• Instagram
• Facebook
• TikTok

The post «Повен неба капелюх» – Террі Пратчетт first appeared on gallery21.