Шлях Карліто (Carlito’s Way): кіно про людину, яка вже майже втек

Оригінальна назва: Carlito’s WayРік: 1993Режисер: Браян Де ПальмаСценарій: Девід КеппУ головних ролях: Аль Пачіно, Шон Пенн, Пенелопа Енн Міллер, Джон ЛегвізамоЖанр: кримінальна драма, неонуар, гангстерське кіноЗа мотивами: романів Едвіна Торреса про Карліто БріґантеПро що: колишній наркоділок Карліто Бріґанте виходить із в’язниці й намагається почати чесне життя, але старі зв’язки, борги й кримінальне минуле поступово затягують його назад.

Є такі фільми, де все зрозуміло з перших хвилин: герой приречений. Не тому, що він слабкий, дурний чи поганий. А тому, що світ навколо нього вже давно вирішив, ким він має бути.

«Шлях Карліто» Браяна Де Пальми — саме таке кіно. Аль Пачіно грає Карліто Бріґанте, колишнього наркоділка з Пуерто-Рико, який виходить із в’язниці раніше строку й дуже хоче почати нормальне життя. Не героїчне, не багате, не легендарне. Просто нормальне. Заробити грошей, поїхати кудись подалі, бути з жінкою, яку любить, і більше не повертатися до старого світу.

Але старий світ не відпускає так просто.

У цьому фільмі майже немає романтики злочинного життя і красивого гангстерського лоску. Навпаки, кримінал тут виглядає втомленим, максимально липким, гидким і безвихідним. Кожна старий знайомий, кожен “борг”, кожна послуга, кожен «останній раз» тягнуть Карліто в трясовину минулого. Він ніби вже майже дійшов до втілення свого світлого бажання звільнитися, але з кожним кроком шлях до світлого все вужче і вужче, а темрява все ближче

Особливо сильний у фільмі контраст між Карліто й його адвокатом Девідом Кляйнфельдом, якого грає Шон Пенн. Карліто — злочинець, який намагається викараскаться зі свого злочинного минулого. Кляйнфельд — респектабельна людина, яка навпаки стрімко в це минуле провалюється. Один хоче вийти з гри, інший хоче довести, що теж уміє грати. І саме це робить історію такою трагічною: небезпека не лише в злому минулому, а й від людей, яким герой довіряє.

«Шлях Карліто» — фільм про спробу змінитися, коли всі пам’ятають твою стару версію.

Карліто не хоче бути гангстерською легендою. Він шукає другого шансу. І від того за нього так боляче.

Враження:

Не можу сказати, що я великий фанат “гангстерських” фільмів, але Шлях Карліто настільки часто мені траплявся в рілсіках, що просто не міг не подивитися (і направду не шкода що подивився).

Здавалося б, що фільм 1993 року мав би вже бути “застарілим”, але насправді ні крапельки, а навіть сильно навпаки, бо замість безперервного калейдоскопу швидко змінних картинок як в сучасних фільмах він пропонує щось набагато краще – дві з половиною години витонченої історії і глибокої картинки, де не хочеться навіть перериватися, щоб десь трошки позалипати, а навпаки дуже уважно слідкуєш за неспішним поступовим розкручуванням історії головного героя і його периживань. От саме за цю неспішність окрема любов.

Не можу сказати, що фільм йде в копілку фільмів, які я планую передивлятися, але точно займе окреме місце в сердечку за насолоду від перегляду.

А ще гріх не згадати неймовірно красивого молодого Аль Пачино, несподіваного Арагорна Вігго Мортенсена (мені вже після перегляду дійшло, що це був він; добре грає чортяка) і неймовірного Шона Пенна (якого я взагалі не впізнав і дізнався що це він аж пізніше, коли почав гуглити про фільм(так, гнида Девід Кляйнфельд це був він)

Підписка

Цікаві факти:

Фільм формально називається Carlito’s Way, але його сюжет більше спирається на роман After Hours Едвіна Торреса. Назву After Hours не використали, щоб не плутати з однойменним фільмом Мартіна Скорсезе 1985 року.
Браян Де Пальма спершу не дуже хотів повертатися до гангстерського кіно після «Обличчя зі шрамом», але сценарій Девіда Кеппа усе ж його зачепив.
Аль Пачіно тут грає ще одного кримінального героя, але Карліто — майже повна протилежність Тоні Монтани. Тоні хоче влади, грошей і статусу. Карліто хоче спокою, кохання й квитка подалі від усього цього.
Шон Пенн настільки змінився для ролі Девіда Кляйнфельда, що його персонаж виглядає майже карикатурно-огидним: дивна зачіска, нервова пластика, липка самовпевненість. І це працює — Кляйнфельд поступово стає одним із найнеприємніших людей у фільмі(в пантеоні ненависних антагоністів він успішно стає поруч з Джофрі Баратеоном, велика акторська гра).
Джон Легвізамо, який зіграв Бенні Бланко з Бронкса, зробив із відносно невеликої ролі дуже пам’ятного персонажа. Саме його поява постійно нагадує: у світі Карліто навіть дрібна образа може повернутися фатально.
Фінальна сцена на вокзалі — один із найсильніших прикладів того, як Де Пальма вміє будувати саспенс. Там усе працює на відчуття неминучості: рух, натовп, переслідування, сходи, поїзд, час, який закінчується.
У фільмі постійно повторюється мотив раю — мрії про втечу в тепле, спокійне, майже нереальне місце. Але цей «рай» для Карліто весь час лишається не пунктом призначення, а картинкою, до якої він майже дотягнувся.

Донат? Донат!

Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.

Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”

Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту

на кохве з курасаном класового розриву